Текст книги "Сага про Форсайтів"
Автор книги: Джон Голсуорси
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 68 страниц)
Прикусивши вказівний палець, Джеймс підвів на невістку холодний гострий погляд.
І його очі зустрілися з пильним поглядом її очей, таких темних і глибоких, що він затнувся і на чолі його виступив.
– Ну, мені пора, – сказав Джеймс по короткій мовчанці і за хвилину встав, наче трохи здивований, що його не просять залишитись. Він подав руку Айріні й дозволив провести себе до дверей і випустити на вулицю. Він обійдеться без кеба, він піде пішки, хай Айріні попрощається від його імені з Сомсом, а якщо вона схоче трохи розважитись, то, будь ласка, він коли завгодно повезе її в Річмонд.
Він прийшов додому і, піднявшись у спальню, розбудив Емілі, яка не спала цілу добу, щоб сказати їй, що, на його думку, родинне життя у Сомса не ладиться; на цю тему він розводився півгодини і нарешті, заявивши, що тепер не зможе склепити очей, повернувся на бік і зразу захріп.
На Монпельє-сквер Сомс, вийшовши із своєї картинної галереї, стояв тихенько на сходах і стежив, як Айріні розкладає листи, що надійшли з останньою поштою. Вона вернулася до вітальні, але за хвилину вийшла й спинилася, немов дослухаючись. Потім тихо пішла вгору сходами, тримаючи в руках кошеня. Він бачив її обличчя, що схилилося над звірятком, яке, муркотячи, терлося об її шию. Чому вона ніколи не Дивиться так на нього?
Раптом Айріні помітила його, і вираз її обличчя змінився.
– Листи для мене є? – запитав Сомс.
– Три.
Він одступив, і вона пройшла у спальню, не озвавшись більше жодним словом.
Того ж таки дня старий Джоліон вийшов з крикетного стадіону Лорд, маючи намір вернутися додому. Проте, не дійшовши до Гамільтон-Терес, він передумав і, підкликавши кеб, дав візникові адресу – Вістарія-авеню. Старий подолав свої вагання.
Того тижня Джун майже не бувала вдома; вона вже давно перестала ділити з ним його самотність – відтоді, як заручилася з Босіні. Він ніколи не просив її посидіти з ним. Не такої він вдачі, щоб кого-небудь просити! Тепер вона думає тільки про Босіні та його справи. А він залишився сам у цьому великому домі, наодинці зі слугами, і з ранку до ночі нема з ким навіть словом перемовитись. Клуб зачинений, його прибирають, у правліннях компаній – канікули; отже, у Сіті нема чого робити. Джун упрошувала його, щоб він поїхав куди-небудь, відпочив; сама вона їхати не хотіла, тому що Босіні залишався в Лондоні.
Та куди йому їхати? За кордон він один не хоче: і печінка розгуляється на морі, і готелі йому осоружні. Роджер десь лікується гідропатією, але він на старості літ не буде випробовувати цього безглуздого методу, всі ці новомодні курорти – дурна вигадка!
Такими сентенціями старий Джоліон приховував від себе свій душевний занепад, складки на його обличчі поглибились, очі день у день сповнювалися сумом, що не личив людині, якій завжди властиві були сила й спокій.
Того дня він поїхав через Сент-Джонс-Вуд, осяяний золотим промінням, яке грало на округлих зелених кронах акацій перед невеличкими будинками, повз садочки, залиті літнім сонцем, що ніби нестямно раділо у високості; старий Джоліон зацікавлено роздивлявся довкола: він опинився в тій частині міста, куди Форсайти заходили, не приховуючи свого осуду й затаївши цікавість.
Кеб зупинився перед будиночком того особливого рудуватого кольору, який свідчив, що його не фарбовано хтозна-відколи. Заходити треба було, як у сільській садибі, – через хвіртку.
Старий Джоліон вийшов з кеба надзвичайно спокійний, високо підвівши масивну голову з обвислими вусами й пасмами сивого волосся, що вибивалися з-під височезного циліндра; погляд твердий, трохи сердитий. Ось до чого його довели!
– Місіс Джоліон Форсайт удома?
– Так, сер! Прошу, сер, як про вас доповісти?
Старий Джоліон мимоволі підморгнув маленькій служниці, називаючи своє ім'я. Вона здалася йому дуже смішною – справжнє жабеня!
І він пройшов слідом за нею через темний хол у невеличку вітальню з меблями у ситцевих чохлах; маленька служниця показала йому на крісло.
– Вони всі в садку, сер; прошу, сідайте, я їм скажу.
Старий Джоліон сів на вкрите ситцевим чохлом крісло й оглянув кімнату. Вся та оселя здавалася йому злиденною – саме так він висловив подумки своє враження; повсюди відчувався якийсь специфічний – він і сам не міг його визначити напевно – дух убозтва чи то намагання звести кінці з кінцями. З усіх меблів у вітальні жодна річ не коштувала навіть п'яти фунтів. На давно не білених стінах висіли акварельні ескізи; стелю перетинала довга тріщина.
Всі ці будиночки – старий непотріб; за рік, певно, беруть менше сотні; на саму думку про те, що Форсайт – його рідний син – живе в такій халупі, старого Джоліона проймав невимовний біль.
Маленька служниця повернулась. Якщо його ласка, чи не пройде він у садок?
Старий Джоліон вийшов на ганок. Спускаючися сходами, він подумав, що їх слід пофарбувати.
Молодий Джоліон, його дружина, двоє дітей і пес Балтазар сиділи під грушею.
Простуючи до них, старий Джоліон спромігся на мужній вчинок, наймужніший у його житті; але жоден м'яз не здригнувся на його обличчі, жоден рух не виявив його хвилювання. Погляд його запалих очей був твердо спрямований на ворога.
За ті дві хвилини він якнайповніше продемонстрував здоровий глузд, урівноваженість і життєздатність – усі ті неусвідомлені якості своєї натури, завдяки яким він і багато інших представників його класу стали осереддям нації. У способі спокійно влагоджувати свої справи, ставлячи їх над усе і нехтуючи всім іншим, вони втілювали суть британського індивідуалізму, що виник внаслідок природної відособленості країни.
Пес Балтазар обнюхав його штани; добродушний і цинічний покруч, який уродився від випадкової зустрічі пуделя і фокстер'єра, відчував – сталося щось незвичайне.
Коли обидві сторони обмінялися вимушеними привітаннями, старий Джоліон сів у плетене крісло, а двоє його онуків стали обабіч колін і мовчки роздивлялися його – вони зроду не бачили такого старого дідуся.
Брат із сестрою були несхожі одне на одного, наче їх порізнили обставини їхнього народження. Джоллі, дитя гріха, – кругловидий, щокатий, із зачесаною назад білявою, як льон, чуприною і з ямочкою на підборідді, – тримався незалежно й привітно, очі в нього були форсайтівські; маленька Голлі, шлюбна дитина – смагляве, поважне дівча, – очі мала материні, сірі й замислені.
Пес Балтазар обійшов три невеличкі клумби, виказуючи свою безмежну зневагу до всього світу, а потім теж умостився перед старим Джоліоном і, помахуючи хвостом, який від природи скрутився на спині бубликом, втупив у гостя очі, що ані разу не змигнули.
Навіть у садку старого Джоліона гнітила злиденність; плетене крісло рипіло під його вагою; клумби поганенькі; в кінці садка, під почорнілим від сажі муром, котяча стежка.
Поки дід і онуки роздивлялися одне одного зацікавлено і водночас довірливо, як то завжди буває, коли зустрічаються Дуже малі й дуже старі, молодий Джоліон стежив за дружиною.
Її худорляве овальне обличчя з прямими бровами й великими сірими очима зашарілось. Високо зачесане волосся, гарно вкладене хвилястими пасмами, починало сивіти, як і його власне, і та сивина до болю зворушливо відтінювала яскравий рум'янець, що враз спалахнув на її щоках.
У неї з'явився вираз, якого він досі ніколи не бачив, який вона завжди від нього ховала, в ньому була потайна неприязнь, туга і страх. Очі під бровами, що нервово посіпувалися, були сповнені болю І вона мовчала.
Розмову підтримував один тільки Джоллі; він мав багато цікавих речей, і йому кортіло розповісти про них незнайомому другові з довжелезними вусами й руками з блакитними жилами, що сидів, закинувши ногу на ногу, як і батько (хлопець і собі намагався перейняти таку звичку); але Джоллі був справжній Форсайт, хоч йому не минуло ще й восьми років, тому він і словом не згадав про наймиліше його серцю – олов'яних солдатиків у вітрині крамниці, яких батько обіцяв, йому купити. Певна річ, хлопцеві здавалося, що іграшці тій ціни немає, тому він не згадував про неї, боячись спокушати долю.
Сонце грало між листям, мережачи невеличкий гурт людей трьох поколінь, що спокійно сиділи під грушею, яка вже давно не родила.
Зморшкувате обличчя старого Джоліона взялося червоними плямами – так завжди червоніють на сонці обличчя старих людей. Він узяв Джоллі за руку, хлопець виліз йому на коліна; а маленька Голлі, заворожена цим видовищем, підступила ближче; почулося ритмічне шкрябання – то чухався пес Балтазар.
Раптом місіс Джоліон встала й швидкою ходою попрямувала до будинку. За хвилину чоловік промимрив якесь вибачення й подався слідом за нею. Старий Джоліон залишився сам з онуками.
І природа з властивою їй тонкою іронією вчинила переворот у почуттях старого Джоліона, застосувавши до його серця свій закон циклічного розвитку. І та ніжність до дітей, та гаряча любов до нового життя, що колись примусила його кинути сина й піти за Джун, тепер спонукала його кинути Джун і піти за цими малятами. Молодість і досі горіла невгасимим пломенем у його грудях, і до молодості його вабило, до пухкеньких рученят-ноженят, таких необережних, що їх треба безнастанно оберігати, до пухкеньких личок, таких наївно-поважних або веселих, до дзвінких голосів і заливистого радісного сміху, до пальчиків, що настійливо тебе сіпають, до дитячого тіла, що тулиться до твоїх ніг, до всього, що є молоде, молоде і ще раз молоде. І очі його потеплішали, потеплішав голос, і худі, помережані жилами руки, і серце його теж потеплішало. І для цих малят він одразу став розрадою, безпечним захистком, де можна і побалакати, і посміятися, і погратися; і ось уже плетене крісло, де сидів старий Джоліон, почало, як сонце, випромінювати щиру радість трьох сердець.
Та не так почувався молодий Джоліон, що пішов за дружиною в її кімнату.
Він знайшов її в кріслі перед дзеркалом; вона сиділа, затуливши руками обличчя.
Плечі її здригалися від ридань. Її звичка мучити себе завжди була для нього незбагненною. Йому вже сотні разів доводилось бачити такі напади горя; диво дивне, як він усе те витерпів, – йому ніколи не вірилося, що це тільки хвилинні напади і що остання година їхнього спільного життя ще не настала.
Вночі вона обніме його за шию і скаже; «Ох, як я тебе мучу, Джо!»– так бувало вже сотні разів.
Молодий Джоліон простягнув руку й нишком сховав у кишеню футляр із бритвою.
«Залишатись не можна, – подумав він, – треба йти в садок!» Не промовивши ані слова, він вийшов з кімнати й повернувся під грушу.
Маленька Голлі сиділа в старого Джоліона на коліні; вона заволоділа його годинником; Джоллі, весь червоний, силкувався показати, що він уміє стояти на голові. Пес Балтазар умостився біля самого столу і невідривно дивився на пиріг.
Молодого Джоліона охопило злостиве бажання порушити цей радісний настрій.
Навіщо батько прийшов сюди і стурбував його дружину? З'явитися несподівано через стільки років! Він повинен був сам зрозуміти; повинен був їх попередити; та хіба Форсайтові спаде коли на думку, що його поведінка може кого-небудь уразити! І молодий Джоліон несправедливо осудив батька.
Він різко озвався до дітей і звелів їм іти в дім пити чай. Дуже здивовані – батько ніколи не розмовляв з ними так різко – вони пішли, побравшись за руки, а маленька Голлі раз по раз озиралася.
Молодий Джоліон налив у чашки чаю.
– Сьогодні дружина трохи нездужає, – мовив він, чудово розуміючи, що батько збагнув причину тієї раптової втечі, і майже ненавидячи старого за те, що той сидить такий спокійний.
– У тебе гарний будиночок, – сказав старий Джоліон, пильно дивлячись на сина. – Ти, певно, його орендуєш?
Молодий Джоліон ствердно кивнув головою.
– Мені не подобається цей район, – сказав старий Джоліон. – Надто тут убого.
Молодий Джоліон відповів:
– Так, тут у нас дуже вбого.
Запала мовчанка, яку порушував тільки пес Балтазар, що чухав собі спину.
Старий Джоліон мовив просто:
– Мабуть, Джо, не треба було мені приходити, але я такий самотній!
Замість відповіді молодий Джоліон устав і поклав руку на плече батькові.
В сусідньому будинку хтось безперестану бренькав на розладнаному фортепіано «La donna e mobile»[4]4
«Серце жіноче до зрад охоче» (іт.).
[Закрыть] садок огорнула тінь, сонце тепер сягало тільки найдальшого кінця муру, на якому вигрівалася кішка, її жовті очі сонно втупились у пса Балтазара. З далини чулося дрімотне гудіння вуличного руху, повита плющем огорожа садка заступала все, крім неба, будинку й груші, вершечок якої і досі золотило сонце.
Деякий час вони сиділи, майже не розмовляючи. Потім старий Джоліон устав і попрощався; чи завітає він іще, не сказано було жодного слова.
Він вийшов на вулицю пригнічений. Яка вбога оселя. І він згадав про великий порожній будинок на Стенгоуп-гейт, гідне Форсайта житло, з величезною більярдною і вітальнею, куди від неділі до неділі ніхто не заходить.
Ця жінка, чиє обличчя йому сподобалось, занадто вразлива; напевне, Джо з нею живеться нелегко! А які любі дітлахи!.. Як усе безглуздо склалося!
Він пішов до Еджвер-род вулицею, обабіч якої стояли маленькі будиночки, що наводили його на думку (звичайно, хибну, але упередження Форсайта завжди священні) про різні непевні історії.
Суспільство – тобто старі язикаті сороки та всяка негідь – зважилося засудити його власну плоть і кров! Бабське кодло! Він стукнув об землю парасолькою, наче хотів застромити її в серце тих нікчем, що насмілилися засудити на вигнання його сина і його синового сина, в яких він би міг знову ожити!
Він люто стукнув парасолькою; одначе сам він протягом останніх п'ятнадцяти років додержувався приписів цього суспільства – і тільки сьогодні засудив їх.
Він згадав Джун та її покійну матір, згадав усе, що сталося, і знову відчув давню гіркоту. Не гаразд воно вийшло!
До Стенгоуп-гейт він добрався пізно, бо, хоч і страшенно втомлений, з властивою йому впертістю йшов усю дорогу пішки.
Помивши руки внизу, він піднявся у їдальню і сів, чекаючи обіду, – то була єдина кімната, де він сидів, коли Джун не було вдома, – тут не так відчувалася самотність. Вечірньої газети ще не принесли, «Таймс» він уже прочитав, отже, робити було нічого.
Кімната виходила вікнами у провулок, і вуличного руху зовсім не було чути. Старий Джоліон не любив собак, але цього вечора він був би радий навіть товариству собаки. Обводячи очима стіни, він спинився на картині «Голландські рибальські човни при заході сонця»– гордості його колекції. Вона не дала йому розради. Він заплющив очі. Самотина! Нема на кого ремствувати – це він знав, але не міг стриматись. Він невдаха, завжди був невдаха, безвільна людина. Так він засуджував себе подумки.
Зайшов лакей накрити стіл до обіду і, подумавши, що господар спить, став поратись якомога обережніше. Цей бородань мав ще й вуса, що викликало великі сумніви у багатьох членів родини, особливо в тих, хто, як Сомс, навчався в закритій школі й ставився до подібних питань вельми прискіпливо. Чи можна його вважати справжнім лакеєм? Жартівники називали його «сектант дядька Джоліона». Джордж – визнаний дотепник – прозвав його «місіонером».
Лакей сновигав між великим полірованим буфетом і великим полірованим столом, ступаючи на диво м'яко.
Старий Джоліон стежив за ним, удаючи, ніби спить. Справжнісіньке ледащо – він завжди вважав його за ледащо, – до роботи йому байдуже: абияк виконати свої обов'язки та мерщій на іподром, чи до своєї коханки, чи бозна ще куди! Слизняк. Відпасся нівроку! А про господаря йому байдужісінько!
Але потім його мимоволі потягло на філософські роздуми, що вирізняло його з-поміж інших Форсайтів.
Власне, чому лакей повинен любити свого господаря? Не слід сподіватися від нього того, за що йому не платять. На цьому світі прихильності не чекай інакше як за плату. На тому, може, буде по-іншому – він того не знає і не хоче запевняти! І він знову заплющив очі.
А лакей безупинно робив тихцем своє діло, беручи посуд з різних полиць буфета. Увесь цей час він стояв до старого Джоліона спиною, щоб приховати непоштивість своїх дій, до яких не годилося вдаватися в присутності господаря; час від часу він потайки хукав на срібло і тер його клаптиком замші. Здавалось, лакей замислився, чи стане вина в графинах, які він обережно ніс до столу, прикриваючи їх для певності бородою. Упоравшись, він хвилину постояв, дивлячись на господаря, і в його зеленкуватих очах була зневага.
Зрештою, господар його – старе луб'я, вже на ладан дихає!
Тихенько, як кіт, він перейшов кімнату, щоб подзвонити. Йому звеліли: «Обід о сьомій». Що господар спить, то байдуже: він його зараз розбуркає; на те є ніч, щоб виспатися! Слід і про себе подбати: о пів на дев'яту йому конче треба бути в клубі!
На дзвінок з'явився молодий служник із срібною супницею в руках. Лакей узяв її з хлопцевих рук і поставив на стіл, тоді підійшов до відчинених дверей і, наче запрошуючи до їдальні цілий гурт, урочисто мовив:
– Обід на столі, сер!
Старий Джоліон повільно підвівся з крісла і рушив до обіднього столу.
Всі Форсайти, як то загальновідомо, мають черепашки, подібно до того надзвичайно корисного молюска, яким залюбки ласують люди; іншими словами, Форсайтів ніколи не побачиш без шкаралупи, а якщо й побачиш, то не впізнаєш. Шкаралупа ця складається з обставин їхнього життя, власності, знайомих і дружин, з усього того оточення, що супроводжує їх на шляху крізь світ, який у свою чергу складається з тисяч інших Форсайтів, що мають свою шкаралупу. Без шкаралупи Форсайта годі уявити собі – він би скидався на роман без сюжету, а це, як усі знають, річ неприродна.
На погляд Форсайтів, Босіні такої шкаралупи не мав, очевидно, він був з нечисленної категорії тих бідолах, що вікують свій вік, оточені обставинами чужого життя, чужою власністю, чужими знайомими й дружинами.
Його помешкання на горішньому поверсі будинку на Слоун-стріт з табличкою на дверях «Філіп Бейнз Босіні, архітектор» аж ніяк не скидалося на помешкання Форсайтів. Вітальні він не мав, за неї правила приймальня; в частині її, відгородженій ширмою, були такі необхідні для повсякденного життя речі, як канапа, крісло, люльки, книжки й капці. Робоча половина кімнати була вмебльована як звичайно: секретер з безліччю шухлядок, круглий дубовий стіл, складаний умивальник, стільці, широка конторка з планами й кресленнями. Джун була тут уже двічі – пила чай під опікою його тітки.
Гадалося, що в помешканні була й спальня.
Наскільки родині Форсайтів пощастило розвідати його прибуток складався з платні за консультацію в двох місцях – по двадцять фунтів на рік, – дещо перепадало за випадкові замовлення, а також – річ більш варта уваги – він мав щорічну ренту, сто п'ятдесят фунтів, які відписав йому батько.
Що ж до самого батька, відомості, які пощастило зібрати, були не такі втішні. Виявилося, що він був медик, родом з Корнуельсу, лікарював у Лінкольншірі, відзначався оригінальною зовнішністю й байронічними нахилами, – вельми примітна фігура у своєму графстві. Дядько Босіні по матері, Бейнз, із контори «Бейнз і Балдбой», Форсайт за інстинктами, хоч і не за іменем, міг розповісти про свого дівера небагато вартого уваги.
– Дивний чолов'яга, – розказував Бейнз. – Про трьох своїх старших синів він говорив так: «Гарні хлопці, але нудні». Тепер вони в Індії, займають добрі посади! А Філіпа він любив. Частенько висловлював чудернацькі міркування; якось каже мені: «Друже мій, ніколи не звіряйте дружині своїх думок!» Але я поради його не послухав; нема дурних! Химерний чоловік. Повчав був Філа: «Жити, хлопче, можна абияк, але померти треба як джентльмен!» І його самого набальзамовано й поховано в сюртуку, шовковій краватці з діамантовою шпилькою. Оригінальна людина, нічого не скажеш!
До самого Босіні Бейнз ставився тепло й трохи жалісливо.
– Байронізм у нього від батька. Поміркуйте-но: раптом кинув мою контору, знехтувавши всіма добрими нагодами, подався за кордон із рюкзаком за плечима й мандрував цілих шість місяців, а ради чого? Щоб вивчити чужоземну архітектуру – чужоземну! Чого він сподівався? І ось, будь ласка, – талановитий хлопець не може навіть сотні за рік заробити! З цими заручинами йому пощастило, як ніколи, – він стане розважливіший; а то він з тих людей, котрі весь день сплять, а цілісіньку ніч працюють тільки тому, що звикли до безладдя; та лихого в ньому не знайдеш – ані крихти. Старий Форсайт чоловік багатий!
Містер Бейнз якнайприязніше ставився до Джун, котра саме тоді частенько бувала в його домі на Лаундз-сквер.
– Цей будинок містера Сомса які в нього визначні ділові здібності! – цей будинок якраз те, що потрібно Філіпові, – казав він Джун. – Навряд чи ви тепер будете з ним часто зустрічатися – і не сподівайтесь на це, моя люба панночко. Добра справа – то добра підстава! Він молодий, йому треба пробивати собі дорогу В його віці я працював з ранку до ночі. Дружина, бувало, мені каже: «Боббі, ти ж за роботою світу не бачиш, подумай про своє здоров'я». Але я ніколи себе не жалів!
Джун поскаржилась йому, що її нареченому ніколи навіть зайти на Стенгоуп-гейт.
Коли він зрештою таки навідався, вони й чверті години не побули удвох, як випадково завітала місіс Септімус Смолл, їй неймовірно щастило на такі випадковості. Босіні негайно встав і, як то було умовлено, сховався в маленькому кабінеті, щоб пересидіти її візит.
– Який він худий, голубонько! – сказала тітонька Джулі. – Я часто помічала, що заручені худнуть, але ти подбай, щоб він не змарнів. У продажу є екстракт із телятини фірми Барлоу; твоєму дядькові Свізіну він дуже допоміг.
Джун випросталася перед каміном на весь свій невеличкий зріст, її личко сердито сіпалося: вона вважала несвоєчасний тітчин візит особистою образою і зневажливо відповіла.
– Худий він тому, що багато працює; люди, зайняті справжнім ділом, ніколи не гладшають!
Тітонька Джулі надулася; сама вона завжди була худорлява, але з цієї незаперечної обставини мала одну-єдину втіху: могла вдосталь мріяти про те, як би стати огрядною.
– На мою думку, – мовила вона сумно, – ти не повинна дозволяти, щоб його називали Піратом; люди можуть подумати хтозна-що, а він же будуватиме Сомсові дім. Сподіваюся, він поставиться до своєї роботи серйозно: це для нього дуже важливо; адже Сомс має неабиякий смак!
– Смак! – вигукнула Джун, скипівши. – Його смак анічогісінько не вартий, у нашій родині ніхто не має смаку!
Місіс Смолл сторопіла.
– Твій дядько Свізін, – сказала вона, – завжди мав чудовий смак! Та й у Сомса чудовий будиночок, невже ти скажеш, що ні?
– Гм! – відповіла Джун. – Хіба тільки тому, що там живе Айріні!
Тітонька Джулі спробувала сказати щось приємне:
– А наша голубонька Айріні задоволена, що переїде за місто?
Джун поглянула на неї так гостро, наче її очима прозирнуло сумління; потім вираз цей зник, а погляд став іще гостріший, наче їй вдалося погамувати сумління. Вона відповіла гордовито:
– Авжеж, задоволена, а чому ні?
Місіс Смолл збентежилась.
– Не знаю, – сказала вона. – Я гадала, може, їй не схочеться розлучатися з друзями. Твій дядько Джеймс каже, що вона мало цікавиться життям. Ми вважаємо – тобто Тімоті вважає – їй слід частіше бувати на людях. Ти ж, мабуть, за нею скучатимеш!
Джун закинула руки за голову.
– Як би я хотіла, – вигукнула вона, – щоб дядечко Тімоті не говорив про те, що його не стосується!
Тітонька Джулі встала і випросталася на весь свій чималий зріст.
– Він ніколи не говорить про те, що його не стосується, – мовила вона.
Джун одразу відчула докори сумління; вона підбігла до тітки й поцілувала її.
– Пробачте мені, тітонько, але краще хай би Айріні дали спокій.
Тітонька Джулі не змогла сказати нічого доречного на цю тему й тому промовчала; вона зібралася йти, застебнула на грудях свою чорну шовкову пелерину й узяла свій зелений ридикюль.
– А як поживає дідусь? – спитала вона, вийшовши в хол. – Нудно, мабуть, йому самому тепер, адже ти весь час із містером Босіні. – Вона нахилилася, жадібно поцілувала онуку і подріботіла до дверей.
Очі Джун налилися слізьми; вона вбігла в маленький кабінет, де Босіні сидів біля столу й малював пташок на звороті конверта, впала на стілець і вигукнула:
– Ой Філе, це просто жах!
Серце її палахкотіло таким самим яскравим вогнем, як і червонясто-золоті коси.
Зранку наступної неділі, коли Сомс голився, йому доповіли, що внизу чекає містер Босіні – бажає з ним поговорити. Прочинивши двері в дружинину кімнату, Сомс сказав:
– Босіні внизу. Піди посидь із ним, а я доголюся. Я вийду за хвилину. Мабуть, він хоче поговорити про будівництво.
Айріні мовчки поглянула на чоловіка, не відповівши, докінчила одягатись і пішла вниз.
Сомс і досі не міг збагнути, яка її думка щодо нового будинку. Вона не висловила ніяких заперечень, а до Босіні ставилася наче по-дружньому.
Поглядаючи у вікно, він бачив, як вони розмовляли внизу у дворику.
Він заквапився і двічі порізав підборіддя. Почувши їхній сміх, відзначив подумки: «В кожному разі, вони подружилися!»
Як він і гадав, Босіні зайшов, щоб забрати його до себе й показати плани.
Він узяв капелюха, й вони пішли.
Плани лежали розгорнені на дубовому столі в архітекторовій кімнаті; блідий, але незворушний Сомс допитливо схилився над ними і довгий час розглядав їх, не кажучи ані слова.
Нарешті він озвався спантеличено:
– Дивний будинок.
Усередині двоповерхового прямокутного будинку був квадратний дворик. Круг дворика на горішньому поверсі йшла галерея, а над ним височів скляний дах на восьми колонах.
На погляд Форсайта, то був справді дивний будинок.
– Багато місця пропаде марно, – додав Сомс.
Босіні почав ходити по кімнаті, і Сомсові не сподобався вираз його обличчя.
– Плануючи цей будинок, – сказав архітектор, – я ставив за мету, щоб ви почували себе в ньому вільно, як справжній джентльмен!
Сомс розставив великий і вказівний пальці, наче вимірюючи, наскільки він виросте в очах усього світу, спорудивши такий будинок, і відповів:
– Атож! Так, я розумію.
Обличчя Босіні засвітилося особливим виразом, який з'являвся завжди, коли він був чимось захоплений.
– Я прагнув спроектувати будинок, що відзначався б почуттям власної гідності. Якщо він не подобається вам, скажіть одверто. Звичайно про це ніхто не думає – навіщо почуття гідності, коли можна втулити ще одну вбиральню? – Він несподівано тицьнув пальцем у ліву частину прямокутника. – Тут вам є де розвернутися. У цьому приміщенні, відокремленому від двору завісами, будуть ваші картини, розсуньте завіси, і ви матимете простір п'ятдесят один на двадцять три і шість десятих. Оця пічка посередині виходить одним боком у двір, а другим – у картинну галерею; оця стіна вся скляна, виходить на південний схід, а дворик – на північ. Решту картин ви можете повісити у верхній галереї чи в інших кімнатах. В архітектурі, – провадив він, дивлячись на гостя, але, очевидно, його не бачачи, що неприємно вразило Сомса, – як і в житті, не можна досягти почуття власної гідності без систематичності. Кажуть, що це вже не модно. Проте над цим варто поміркувати – адже нам ніколи не спадає на думку втілити основний принцип життя в наших оселях; ми захаращуємо свої будинки оздобами, гарненькими дрібничками, затишними куточками, – всім, що може потішити око. А треба навпаки: око хай спочиває; створіть враження кількома енергійними лініями. Головне – це систематичність: без неї немає почуття власної гідності.
Сомс, із притаманною йому підсвідомою іронією, подивився на краватку Босіні, відхилену від перпендикуляра; до того ж архітектор був неголений, і одяг його не відзначався охайністю. У своєму захопленні архітектурою він, очевидно, забував дати систематичний лад самому собі.
– А чи не скидатиметься будинок на казарму? – запитав Сомс.
Відповідь він дістав не зразу.
– Я вас розумію, – сказав Босіні, – вам потрібен будинок на зразок тих, що їх будує Літлмастер, – гарненький, затишний домочок, слуги хай живуть на горищі, а парадний ганок буде нижчий, щоб сходи стали вищі. Будь ласка, зверніться до Літлмастера, він хлопець пречудовий, я знаю його давно!
Сомс занепокоївся. Сказати правду, проект йому сподобався, і вдоволення своє він приховував інстинктивно. Говорити компліменти було не в його натурі. Люди, які відверто висловлюють свій захват, викликали у нього зневагу.
Тепер він опинився в складному становищі людини, котра мусить сказати комплімент, бо інакше ризикує втратити гарну річ. Босіні такий, що візьме та й подере проект і не схоче мати з ним діла – справжнісінька доросла дитина!
Проте цей інфантилізм, що його Сомс споглядав з почуттям власної вищості, справив на нього незвичайний, майже гіпнотичний вплив, – для нього самого такі дивацькі настрої були зовсім невластиві.
– Ну, – пробурмотів він нарешті, – це… це, певна річ, оригінально.
Слово «оригінально» було для нього таке непевне і навіть ненависне, що, вживаючи його, він, гадалося йому, аж ніяк не виявив свого задоволення від проекту.
Але Босіні, очевидно, був потішений. Вдалий спосіб потішити такого чолов'ягу! Успіх підбадьорив Сомса.
– Будинок чималий, – мовив він.
– Простір, повітря, світло, – долинав до нього голос Босіні. – В домі Літлмастера ви не почуватимете себе джентльменом – він будує для фабрикантів.
Сомс похитав головою на знак протесту: його зарахували до джентльменів, і тепер він ні за які гроші не схоче попасти в один гурт з фабрикантами. Але в ньому ожила природжена недовіра до абстрактних принципів. Яка з біса користь цих балачок про систематичність і власну гідність? В будинку, мабуть, буде холодно.
– Айріні не терпить холоду! – сказав він.
– Ага! – саркастично відповів Босіні. – Ваша дружина! Вона не любить холоду? Я про це подбаю: вона не змерзне. Ось подивіться! – він показав чотири позначки, розміщені на однаковій відстані одна від одної на стінах дворика. – Отут стоятимуть радіатори за алюмінієвою решіткою; її можна зробити художнього литва.
Сомс недовірливо оглянув позначки.
– Так, усе це чудово, – мовив він, – але скільки воно коштуватиме?
Архітектор витяг з кишені аркуш паперу.
– Будинок, звичайно, треба було б увесь спорудити з каменю, але я гадав, що ви заперечуватимете, тому погоджуюсь: хай буде тільки облицьований каменем. Слід би його покрити міддю, але хай буде зелена черепиця. Разом із слюсарними роботами все це коштуватиме вісім тисяч п'ятсот фунтів.
– Вісім тисяч п'ятсот? – мовив Сомс. – Але ж я встановив межу вісім тисяч!
– Дешевше не буде ані на пенні, – холодно відповів Босіні. – Або згоджуйтесь, або ні!
Мабуть, із Сомсом можна було розмовляти тільки в такий спосіб. Він спантеличився. Здоровий глузд казав йому, що треба облишити цю справу. Але проект був добрий, і Сомс це знав – весь задум його відзначався завершеністю й гідністю; і кімнати для слуг теж були чудові. Такий дім підніме його престиж – адже він своєрідний і водночас дуже комфортабельний.
