Текст книги "Сага про Форсайтів"

Автор книги: Джон Голсуорси

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 68 страниц)

Дарті сидів скраю, поряд з ним Айріні, далі Босіні, потім Вініфред. Вони ледве вмостилися на лаві вчотирьох, і світський чоловік відчував руку Айріні, щільно притиснуту до його руки; він знав, що Айріні не забере її з чемності, і це його розважало; він раз у раз совався на лаві, щоб іще ближче до неї притулитись. Він думав: «Не тільки ж Піратові тішитися цим добром! Оце-то справді тісно, зате тепло!»

Знизу, де текла темна річка, долинув бренькіт мандоліни й голоси, що співали давню пісню:

 
Гей-бо, човнярику, дай нам човна.
Радістю серце налите сповна.
Там, на тім боці, буде нам сміху, буде й вина!
 

І раптом з'явився місяць – молодий, ніжний; він виплив з-за дерева, і, наче від його подиху, в повітрі війнуло прохолодою, але крізь ту прохолоду струменів теплий дух липового цвіту.

Затягуючися сигарою, Дарті позирав на Босіні, що сидів, схрестивши на грудях руки, втупившись перед себе; вигляд у нього був такий, наче його катували.

І Дарті глянув на обличчя поряд із собою, таке затуманене навислою тінню, що воно здавалося темнішим згустком темряви, якому надали обрисів, вдихнули життя, і він став ніжним, таємничим, вабливим.

На терасі раптом стих гомін голосів, наче всі поринули у заповітні мрії, такі дорогі, що їх годі виповісти словами.

І Дарті подумав: «Жінки!»

Сяйво згасло над річкою, співи вщухли; молодик сховався за деревом, і стало зовсім темно. Він притулився до Айріні.

Його не збентежило ані тремтіння, що перебігло по тілу, якого він торкнувся, ані стривожений, зневажливий погляд її очей. Він відчув, що вона намагається відсунутись, і посміхнувся.

Слід зауважити, що світський чоловік випив якраз стільки, скільки йому треба було, щоб почувати себе легко й невимушено.

Товсті губи його під старанно закрученими вусами розтулились, зухвалі очі скоса поглядали на Айріні, і всім своїм підступним виглядом він нагадував сатира.

На небесну стежку між рядами дерев сипнули нові зірки; як і люди внизу, вони, здавалося, метушились, збиралися купками й перешіптувались. На терасі знову залунав гамір, і Дарті подумав: «Який голодний вигляд у цього бідолахи Босіні!»—і знову притулився до Айріні.

Ця спроба заслуговувала кращих наслідків. Айріні встала, а за нею встали й інші.

Світський чоловік іще рішучіше, аніж досі, вирішив зав'язати з нею ближчі стосунки. Йдучи терасою, він не відставав від неї ані на крок. Його бадьорило добре вино. А попереду була довга дорога додому, довга дорога, й тепла темрява, й приємна тіснота найманого кеба з його відокремленістю від усього світу, що її придумала якась добра й мудра людина. Нехай цей голодний архітектор їде з його дружиною – Дарті бажає йому приємно провести час! І свідомий того, що язик у нього плутається, він намагався йти мовчки, проте його товсті губи безперестану усміхались.

Вони прямували до кебів, що чекали їх у далекому кінці тераси. Задум Дарті, як і всі великі задуми, визначався майже грубою простотою – він ітиме слідом за Айріні до кеба, а коли вона сяде, враз умоститься поруч з нею.

Та, підійшовши до кеба, Айріні, замість того, щоб сісти, підступила до коня. Дарті одібрало ноги, тож він не міг ступити ані кроку. Айріні стояла, гладячи морду коневі і, на досаду Дарті, перший біля неї опинився Босіні. Вона повернулася і швидко заговорила до нього впівголоса; Дарті почув слова «цей чолов'яга». Він уперто стояв біля приступки, чекаючи на Айріні. Його такими штуками не зіб'єш з пантелику!

Вихиляючи під ліхтарем свою затягнуту в білу вечірню жилетку постать (вона ледве сягала середнього зросту), з перекинутим через руку легеньким пальтом, з рожевою квіткою в петельці і з самовпевненим виразом добродушного нахабства на смаглявому обличчі, Дарті мав чудовий вигляд: справжня світська людина.

Вініфред уже сіла в другий кеб. Дарті подумав, що Босіні доведеться понудитись у тому кебі, – так йому й треба, хай не ловить гав! Аж раптом він дістав такого штурхана, що мало не впав. Голос Босіні просичав йому у вухо:

– З Айріні поїду я, зрозуміло?

На Дарті дивилося обличчя, бліде від люті, й очі, що блищали, як у дикого кота.

– Га? – промимрив він, затинаючись. – Що? Ні в якому разі! Ви поїдете з моєю дружиною!

– Геть звідси! – просичав Босіні. – А то я дам вам такого стусана, що й на ногах не встоїте!

Дарті позадкував; йому стало ясно, як день, що цей чоловік не жартує. Айріні прослизнула між ними, її сукня черкнулася об його ноги. Босіні скочив у кеб слідом за нею.

– Рушай! – почув він голос Пірата. Візник стьобнув коня. Кінь рвонув з місця учвал.

Дарті стояв хвилину ошелешений, тоді кинувся до кеба, де сиділа його дружина.

– Гайда! – крикнув він візникові. – Та не відставайте від того кеба!

Вмостившись поряд із дружиною, він вибухнув прокльонами, а потім, стримавши себе на превелику силу, додав:

– Ну й устругнула ж ти штуку! Посадила її з Піратом в один екіпаж! Невже не можна було втримати його? Адже він безтямно закоханий в Айріні: це навіть дурневі видно!

Вініфред спробувала виправдатись, але він заглушив її голос новим потоком прокльонів і, тільки доїхавши до Барнса, припинив свою єреміаду, в якій лаяв Вініфред, її батька, її брата, Айріні, Босіні, саме ім'я Форсайтів, своїх власних дітей і проклинав той день, коли він одружився.

Вініфред, жінка сильної вдачі, дала йому вилити душу, тож зрештою він змовкнув і поринув у похмуру мовчанку. Його сердитий погляд затято вп'явся у кеб, що маячив перед ним у темряві, наче привид утраченої надії.

На щастя, Дарті не чув пристрасних благань Босіні, – благань, що їх випустила на волю поведінка світської людини; він не бачив, як тремтіла Айріні, наче з неї зірвали одежу, не бачив її очей, темних і сумних, мов очі побитої дитини. Він не чув, як Босіні просив і просив її без кінця, не чув її раптового тихого ридання; не бачив, як цей зголоднілий бідолаха з побожним трепетом боязко торкався її руки.

На Монпельє-сквер їхній візник, як йому звеліли, слухняно спинився за переднім кебом. Вініфред і Дарті побачили, як Босіні вискочив із кеба, а за ним вийшла Айріні і збігла на ганок, низько схиливши голову. Напевно ключ у неї був напоготові, бо вона вмить щезла за дверима. Важко було роздивитися, чи повернулась вона до Босіні й чи сказала йому щось на прощання.

Він пройшов повз їхній кеб, і чоловік і дружина добре бачили його освітлене ліхтарем обличчя. Воно аж перекривилося від глибокого хвилювання.

– На добраніч, містере Босіні! – гукнула Вініфред.

Босіні здригнувся, скинув капелюха й поспішив далі. Він, очевидно, забув про їхнє існування.

– Ну! – озвався Дарті. – Ти бачила його фізіономію? А що я казав? Оце-то оказія!

І він, смакуючи, став розводитися на цю тему.

В кебі дійшло до освідчення, – це було так очевидно, що Вініфред не зважилась боронити свої погляди.

Вона лише промовила:

– Я нікому не скажу ані слова. Навіщо збивати бучу.

На цю думку Дарті пристав негайно: вважаючи Джеймса своїм приватним заповідником, він зовсім не хотів турбувати його чужими клопотами.

– Твоя правда, – сказав він. – Нехай Сомс сам за себе дбає. Обійдеться без нас.

На цьому слові подружжя Дарті зайшло в свою оселю на Грін-стріт, за яку платив Джеймс, оселю, де їх чекав заслужений відпочинок. Настала північ, і на вулиці не лишалося жодного Форсайта, що пішов би назирці за Босіні; підгледів би, як він вернувся і став, спершись на огорожу сквера, спиною до ліхтаря; побачив би, як він стоїть там у затінку дерев і дивиться на будинок, де пітьма ховає ту, заради якої, аби лиш побачити її на одну-єдину мить, він пожертвував би всім на світі, – ту, що стала для нього тепер пахощами лип, втіленням світла й темряви, биттям його власного серця.

X. ОЗНАКИ ФОРСАЙТА

Форсайт не здатен збагнути, що він Форсайт; але молодий Джоліон це чудово розумів. Власне, він цього не усвідомлював аж до того рішучого кроку, який зробив його вигнанцем; відтоді він не міг цього забути ані на мить. Він пам'ятав про це в подружньому житті й у стосунках зі своєю другою дружиною, яка аж ніяк не належала до Форсайтів.

Він знав: якби не його тверда воля досягти своєї мети, якби не його наполегливість, якби не усвідомлення, що безглуздо втрачати те, що дісталося йому такою дорогою ціною, інакше кажучи, якби не «почуття власності», він нізащо не зміг би втримати свою дружину (а може, і не схотів би втримувати) протягом цих п'ятнадцяти років, сповнених нестатків, образ і непорозумінь; нізащо не умовив би її взяти з ним шлюб після смерті першої дружини, нізащо не пережив би усієї тієї скрути, з якої вийшов, так би мовити, поскубаний, але усміхнений.

Він належав до тих людей, що, наче маленькі китайські божки, сидять, підібгавши ноги, в клітці власного серця й безнастанно всміхаються самі до себе непевною усмішкою. А проте ця усмішка, така потайна й споконвічна, нітрохи не впливала на його вчинки, у яких, так само, як і в його підборідді й вдачі, дивовижно сполучалися лагідність і рішучість.

Він усвідомлював свою належність до Форсайтів і тоді, коли брався за роботу, коли малював свої акварелі, яким він віддавав стільки сили, завжди споглядаючи себе збоку, наче ніяк не міг сприйняти серйозно таке марне діло, й завжди почував себе трохи ніяково, що не вміє заробити пензлем більше грошей.

Отож, усвідомлюючи, як то бути Форсайтом, він сповнився співчуттям і відразою, прочитавши листа, що його надіслав йому старий Джоліон.

«Шелдрейк-Гауз,

Бродстерз

1 липня

Мій любий Джо!

(Батькова рука змінилася дуже мало за тридцять років).

Ми живемо тут ось уже два тижні, погода стоїть досить добра. Морське повітря цілюще, але моя печінка розладналася, і я охоче повернуся додому. Про Джун не можу сказати нічого втішного: здоров'я і настрій у неї без змін, тож не знаю, що з цього буде. Вона мовчить, але, певна річ, їй на думці наречений, який навряд чи досі заручений із нею, і хтозна, що в них там таке діється. Я не знаю, чи слід їй повертатися до Лондона, поки усе не з'ясується, але вона така свавільна, що будь-якої хвилини може надуматись і поїхати. Мабуть, треба комусь поговорити з Босіні й з'ясувати, які в нього наміри. Сам я побоююся заводити з ним розмову, бо, напевно, не стримаюсь і дам йому добрячого прочухана; але ти його знайомий по клубу, тож міг би побалакати з ним і вивідати, що він збирається робити. Ти, звичайно, не станеш уплутувати сюди Джун. Буду дуже радий, якщо ти за кілька днів сповістиш, чи пощастило тобі про щось дізнатися. Ця справа мене дуже тривожить, і я не маю спокою навіть уночі. Привітай від мене Джоллі й Голлі.

Щиро твій батько Джоліон Форсайт»

Молодий Джоліон так довго й уважно перечитував листа, що дружина помітила його стурбований вигляд і спитала, що сталося. Він відповів:

– Нічого.

Він твердо вирішив ніколи не згадувати про Джун. Чого доброго, дружина ще стривожиться й подумає хтозна-що; тому він поквапився стерти з обличчя всі сліди занепокоєння, але це йому вдалося зробити не краще, аніж вдалося б його батькові: він успадкував притаманну старому Джоліонові нездатність засвоїти тонкощі родинної дипломатії; отож місіс Джоліон, пораючись по господарству, ходила із стиснутими устами і раз у раз допитливо поглядала на чоловіка.

Після обіду він пішов до клубу з листом у кишені, так ні на що й не зважившись.

Випитувати людину, які в неї «наміри», було йому вкрай неприємно, а усвідомлення того, що він сам перебуває в двозначному становищі, не робили його місію приємнішою. Це так властиво його родичам, так властиво всім, з ким вони знаються і спілкуються, – нав'язувати людині свої так звані права, підганяти її під свою мірку; їм так властиво переносити свої ділові засади в сферу приватних стосунків!

І ота фраза в листі: «Ти, звичайно, не станеш уплутувати сюди Джун»– як виразно виявляє вона всі їхні принципи.

А проте самий лист з його душевним болем, турботою про Джун, з «добрячим прочуханом» вражав своєю природністю. Не дивно, що батько хоче довідатися про наміри Босіні; не дивно, що він сердитий.

Відмовитися важко. Але чому доручати таку справу йому? Це просто незручно; проте коли Форсайт хоче домогтися свого, він не гребує ніякими засобами, аби лиш зовні все було пристойно.

Як же йому взятися за це діло чи як від нього відмовитись? І те і друге здавалося неможливим. Зважуйся, молодий Джоліоне!

Він прийшов до клубу о третій годині, й перший, кого він побачив, був сам Босіні, що сидів у кутку, втупившись у вікно.

Молодий Джоліон сів поблизу й почав знервовано обмірковувати становище. Він крадькома позирав на Босіні, який того не помічав. Молодий Джоліон знав його мало і чи не вперше оце придивився до нього уважно: вигляд у нього якийсь дивний, одягом, обличчям і манерами він не схожий на інших членів клубу, – сам молодий Джоліон, хоч як змінилася його вдача, завжди зберігав форсайтівську пристойну зовнішність. Він єдиний з-поміж Форсайтів не знав прізвиська Босіні. В цьому молодикові було щось незвичайне; ні, він виглядав не ексцентрично, а якось незвичайно; до того ж він здавався втомленим і пригніченим, щоки його позападали, над ними випиналися широкі гострі вилиці; а проте він не був хворобливий: міцна будова, кучеряве волосся свідчили про життєздатність і здоров'я цього дужого організму.

Щось у його погляді й позі зворушило молодого Джоліона. Він знав, що таке страждання, а цей молодик за всіма ознаками страждав. – Він підвівся і торкнув його за рукав.

Босіні здригнувся, але, побачивши, хто це, анітрохи не збентежився.

Молодий Джоліон сів поряд.

– Я вас давно не бачив, – мовив він. – Як там справи з будинком мого двоюрідного брата?

– Десь за тиждень він буде готовий.

– Вітаю!

– Дякую, але навряд чи з такого приводу варто вітати.

– Хіба? – здивувався молодий Джоліон. – А я гадав, що ви раді нарешті здихатися такої тривалої роботи; та, очевидно, ви почуваєте себе точнісінько так, як і я, коли треба розлучатися з картиною – вона ніби рідна дитина.

Він приязно глянув на Босіні.

– Атож, – відповів той трохи лагідніше. – Вона йде від вас назавжди, і край. Я не знав, що ви малюєте.

– Всього тільки акварелі. Проте я не дуже-то вірю в свою працю.

– Не вірите? То як же ви можете працювати? Адже за працю варто братися лише тоді, коли в неї віриш!

– Авжеж, – мовив молодий Джоліон. – Я завжди кажу те саме. До речі, ви, мабуть, помітили, що коли хтось погоджується з вами, то неодмінно додає: «Я завжди кажу те саме». Але ви питаєте, як я можу працювати. Ну що ж, я поясню вам: бо я Форсайт.

– Форсайт! Чомусь я ніколи не залічував вас до Форсайтів.

– Форсайт, – відповів молодий Джоліон, – не така вже рідкісна тварина. Їх сотні серед членів нашого клубу. Сотні їх ходять вулицями; ви зустрічаєте їх усюди.

– Дозвольте запитати, як ви їх відрізняєте?

– За їхнім почуттям власності. Форсайт дотримується практичного – навіть можна сказати, здорового – погляду на речі, а практичний погляд на речі в основному грунтується на почутті власності. Форсайт, як ви, мабуть, помітили, ні коли нічому не віддається цілком.

– Ви жартуєте? В очах молодого Джоліона промайнула посмішка.

– Які там жарти. Адже я сам Форсайт, то мені краще було б помовчати. Проте я, можна вважати, перевертень, а щодо вас ніхто не помилиться. Ви так само відрізняєтеся від мене, як я від мого дядечка Джеймса, котрий являє собою чудовий взірець Форсайта. Його почуття власності загострене до краю, а у вас воно зовсім відсутнє. Якби мене не було посередині, здавалось би, що ви належите до різних порід. Я правлю за сполучну ланку. Певна річ, усі ми, по суті, раби власності, хіба що в різній мірі, але той, кого я називаю «Форсайтом», безумовно, належить до найпокірніших її рабів. Він знає, що саме варто придбати, він знає, що можна придбати без ризику, і те завзяття, з яким він чіпляється за власність, – байдуже, чи за дружин, будинки, гроші, чи за свою репутацію – є проба форсайтизму.

– Еге! – промимрив Босіні. – Вам треба взяти патент на вислів.

– Я б хотів прочитати лекцію на тему: «Характерні якості й риси Форсайта», – відказав молодий Джоліон. – «Ця тваринка, надзвичайно чутлива до насмішок подібних до неї істот, зовсім не зважає на сміх інших створінь (тобто вас чи мене). Успадкувавши від предків схильність до короткозорості, вона впізнає тільки особин свого власного виду, серед яких вона й існує, прагнучи прожити своє життя якомога безтурботніше».

– Ви так змальовуєте їх, – мовив Босіні, – наче вони складають половину Англії.

– Авжеж, – відказав молодий Джоліон. – Вони таки складають половину Англії, і до того ж кращу половину, надійнішу половину, половину з трипроцентними паперами, половину, що має вагу. Адже то їхнє багатство і їхній Добробут роблять можливим усе: роблять можливим ваше мистецтво, літературу, науку, навіть релігію. Без Форсайтів, котрі ні в що не вірять, але з усього мають зиск, куди б ми з вами поділися? Форсайти, шановний добродію, – це посередники, комерсанти, підпори суспільства, наріжний камінь наших звичаїв; Форсайти – це те, чим ми захоплюємося!

– Не знаю, чи я збагнув вашу думку, – сказав Босіні, – але мені здається, що в моїй професії є багато таких Форсайтів, як ви їх називаєте.

– Звичайно, – відповів молодий Джоліон. – Переважна більшість архітекторів, художників чи письменників не мають ніяких принципів, як і кожен Форсайт. Мистецтво, література, релігія існують тільки завдяки кільком дивакам, котрі справді вірять у ці химери, і багатьом Форсайтам, котрі мають із них зиск. За скромними підрахунками три чверті членів нашої художньої академії – Форсайти, до них належать також сім восьмих наших письменників і переважна більшість журналістів. Про науковців я не можу судити, проте в релігії Форсайти репрезентовані чудово, в палаті громад їх, мабуть, найбільше; аристократія сама за себе свідчить. Але я не жартую. Іти проти більшості – та ще й якої більшості! – дуже небезпечно. – Він пильно глянув на Босіні. – Дуже небезпечно віддатися чомусь усім серцем, хоч би що це було – чи то будинок, чи картина… чи жінка!

Вони подивилися один на одного. І, ніби відчуваючи, що він учинив те, чого побоюється кожен Форсайт, а саме – захопився, молодий Джоліон зразу сховався у свою шкаралупу. Босіні перший порушив мовчанку.

– Чому ви берете за типовий зразок саме своїх родичів? – запитав він.

– Мої родичі, – відповів молодий Джоліон, – звичайні собі люди, вони, як і кожна інша родина, мають свої, притаманні лиш їм особливості, але водночас у них на диво виразно проступають ті дві риси, якими позначені всі Форсайти, – вміння вберегти себе від щирого захоплення і «почуття власності».

Босіні усміхнувся:

– А як же, наприклад, здоровило?

– Ви маєте на увазі Свізіна? – запитав молодий Джоліон. – Еге ж, у Свізіна й досі лишилося щось предковічне. Місто й буржуазне оточення ще його не відшліфували. Хоч який він має аристократичний вигляд, в ньому ще збереглася багатовікова селянська закваска, настояна на грубій силі.

Босіні замислився.

– А ви чудово змалювали вашого кузена Сомса, – раптом зауважив він. – Такий ніколи не пустить собі кулі в лоб.

Молодий Джоліон глянув на нього допитливо.

– Ніколи, – відказав він. – Саме тому з ним треба рахуватися. Бережіться їхніх цупких рук! Висміювати їх легко, але зрозумійте мене правильно. Не варто зневажати Форсайтів, не варто їх нехтувати!

– А проте ви самі це вчинили!

Удар був влучний, і молодий Джоліон перестав усміхатися.

– Ви забуваєте, – мовив він з дивною гордістю, – що я теж завзятий, адже я сам Форсайт. Усі ми під владою великих сил. Коли людина відпливає від безпечного берега… ну… ви мене розумієте. З свого боку, – закінчив він дуже тихо, наче погрожуючи, – я б не всім радив іти моєю… стежкою. Спочатку треба зважити свої сили.

Обличчя Босіні враз спаленіло, а потім зблідло, і на його щоках знову проступила жовтувата засмага. Він пирхнув, і губи йому скривила дивна глузлива посмішка; очі його зневажливо дивилися на молодого Джоліона.

– Дякую, – мовив він. – Ви дуже ласкаві до мене. Але не думайте, що тільки ви один такий завзятий.

І він устав.

Молодий Джоліон подивився йому вслід і зітхнув, підперши голову рукою.

В майже порожній кімнаті стояла сонна тиша, лише вряди-годи шелестіла газета або хтось чиркав сірником. Молодий Джоліон довго сидів непорушно, знову переживаючи ті дні, коли він теж подовгу стежив за годинником, рахуючи хвилини, – дні, сповнені тяжкою непевністю і гострим солодким болем; і повільна чарівна мука тієї пори знову охопила його з колишньою силою. Босіні з його змученим обличчям і стривоженими очима, що раз у раз позирали на годинник, збудив у ньому жаль, змішаний з дивною, непереборною заздрістю.

Так, він добре знав усі ці ознаки. Куди прямує Босіні, яка його чекає доля? Яка вона, та жінка, що вабить його з такою нездоланною силою, якій неспроможні опертися ані міркування честі, ані принципи, ані будь-які інтереси і врятуватися від якої можна тільки втечею.

Втеча! Але чому Босіні має втікати? Тікає тільки той, хто боїться занапастити родину, коли є діти, коли він почуває, що може зрадити свої ідеали, щось розбити. Але тут, наскільки йому відомо, все вже розбите дощенту.

І він сам не втік у свій час і не став би втікати, якби все довелося пережити спочатку. А проте він пішов далі, аніж Босіні, розбив свою власну нещасливу сім'ю, а не чужу. І він пригадав давнє прислів'я: «Доля людини захована в її власному серці».

В її власному серці! Щоб розсмакувати пудинг, треба його з'їсти, – Босіні ще не з'їв свого пудингу.

Думки молодого Джоліона звернулися до тієї жінки, до жінки, якої він не знав, але чию історію йому доводилося чути.

Нещасливий шлюб. Ні, чоловік не тиранить дружину, але душі їм роз'їдає якась незбагненна недуга, якась гнила цвіль, що нищить усі радощі; і так воно триває день у день, ніч у ніч, тиждень у тиждень, рік у рік, аж поки прийде смерть і покладе цьому край.

Проте молодий Джоліон, у серці якого гіркота пом'якшилася з плином часу, міг також зрозуміти почуття Сомса. Звідки в такої людини, як його двоюрідний брат, – людини, скованої упередженнями й віруваннями свого класу, – звідки в нього візьметься проникливість і натхнення, без яких людина ніколи не зважиться покласти край такому життю? Все залежало від того, чи має він достатню уяву, чи може зазирнути в майбутнє, де вже не буде дошкульних пліток, глуму й пересудів, що їх завжди породжує розлучення, не буде вже болю втрати і суворого осуду поважних людей. Проте мало хто має для цього достатню уяву, особливо серед тих, хто належить до Сомсового класу. Людей на світі без ліку, тож не диво, що їм бракує уяви. І, боже милий, яка у них неймовірна розбіжність між словами і ділом; чимало чоловіків, може, навіть і Сомс, додержують рицарських поглядів, а в критичну мить зрікаються їх, знайшовши достатні підстави для того, щоб вважати себе за виняток.

До того ж молодий Джоліон сумнівався в своїй об'єктивності. Він сам пройшов через це пекло, випив до дна гірку чашу нещасливого шлюбу, тож як він міг пристати до тих безсторонніх спостерігачів, що стежили за битвою з безпечної відстані? Його враження були дуже безпосередні, наче враження солдата, що весь час бився в передніх лавах, і їх годі було зрівняти з враженнями цивільної людини, котра не бачила, як лилася кров. Більшості людей шлюб Сомса й Айріні здався б цілком вдалим: у нього є гроші, у неї врода, – отже, компроміс можливий. Чого б їм не жити разом, навіть якщо вони одне одного ненавидять? Хай собі кожне йде своїм власним шляхом, аби тільки не були порушені правила пристойності, не була зневажена святість шлюбу і родинного вогнища. Добра половина шлюбів у вищому середовищі засновується на таких правилах: ні в якому разі не настроюй проти себе суспільства, ні в якому разі не настроюй проти себе церкви. Заради цих правил варто пожертвувати будь-якими особистими почуттями. Непорушне родинне вогнище дає такі очевидні, такі відчутні переваги, воно зв'язує стільки різновидів власності; зберігаючи status quo, людина живе без ризику. Розбити сім'ю – це в кращому разі небезпечний експеримент, на який здатен хіба що себелюбець.

І, висунувши ці докази на захист Сомса, молодий Джоліон зітхнув.

«В основі цього, – подумав він, – лежить власність, хоч більшість людей не хоче з цим погодитись. Вони вважають, що основа – це «святість шлюбу»; але ж святість шлюбу грунтується на святості родини, а святість родини – на святості власності. А проте, мабуть, усі ці люди вважають себе послідовниками того, хто ніколи не володів ніякою власністю. Дивна річ!»

І молодий Джоліон знову зітхнув.

«А я – чи зважусь я, йдучи додому, запросити якого-небудь бідолаху, що трапиться мені назустріч, до себе на обід, якого тоді не вистачить мені або моїй дружині, а від неї залежить моє здоров'я і щастя? То, може, зрештою, Сомс чинить гаразд, користуючись своїми правами й стверджуючи на практиці священні принципи власності, добрі для нас усіх, крім тих, хто постраждав від них».

Молодий Джоліон устав, пробрався крізь лабіринт крісел і стільців, узяв свого капелюха й повільно пішов додому жаркими вулицями, вдихаючи куряву, збиту колесами нескінченної низки екіпажів.

Перед Вістарія-авеню він витяг з кишені листа, одержаного від старого Джоліона, подер його на дрібненькі клаптики і викинув їх на закурену дорогу.

Відімкнувши двері своїм ключем, молодий Джоліон зайшов у дім і покликав дружину. Але вона, очевидно, пішла на прогулянку з Джоллі й Голлі, й удома нікого не було; один лише пес Балтазар лежав у садку й клацав зубами, ловлячи бліх.

Молодий Джоліон і собі сів під грушею, що вже давно не родила.