Текст книги "Сага про Форсайтів"
Автор книги: Джон Голсуорси
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 54 (всего у книги 68 страниц)
Коли двоє юних Форсайтів зійшли на перший пагорб і повернулися обличчям на схід, до сонця, небо було без єдиної хмарки і трава іскрилася росою. На пагорб вони вибралися майже бігцем і трохи засапалися; якщо вони й хотіли сказати щось одне одному, то все-таки не сказали і йшли мовчки під спів жайворонків, почуваючи себе трохи незручно, як то буває під час ранкової прогулянки натщесерце. Піти нишком з дому було цікаво, але на вільній високості відчуття змови розвіялося і змінилося німотою.
– Ми припустилися безглуздої помилки, – озвалася Флер, коли вони пройшли півмилі. – Я хочу їсти.
Джон витяг з кишені плитку шоколаду. Вони з'їли її – і язики у них розв'язалися. Вони розмовляли про свої домашні звичаї, про своє життя, яке тут, серед безлюдних вершин, здавалося чарівно-нереальним. У минулому Джона непорушним лишалося тільки одне – його мати; в минулому Флер – її батько; і про цих двох, які наче несхвально стежили за ними здаля, вони говорили мало.
Дорога спустилась в улоговину, а потім знову виринула в напрямку Ченктонбері-Рінга; вдалині блиснуло море, яструб ширяв між ними і сонцем, і його криваво-руді крила здавалися вогненно-червоними. Джон нестямно любив птахів і міг годинами спостерігати за ними, а що він мав пильне око й добру пам'ять на цікаві для нього речі, то, коли йшлося про птахів, його, може, й варто було послухати. Але на Ченктонбері-Рінгу не чути було птахів: його великий храм – буковий гай – в цю ранню пору здавався мертвим і холодним; вийшовши із затінку дерев знову на сонце, вони відчули полегкість. Тепер настала черга Флер. Вона завела мову про собак, про те, як жорстоко з ними поводяться. Хіба ж можна тримати їх на цепу! Якби її воля, вона б шмагала різками тих людей, що так роблять. Джона здивував цей категоричний прояв гуманних почуттів. Виявляється, вона знала собаку, якого сусідній фермер тримав на цепу в закутку свого пташника за будь-якої погоди, аж поки пес зовсім охрип від гавкання!
– Найбільше мене обурює те, – палко мовила вона, – що якби бідолаха не гавкав на кожного перехожого, то його б не тримали на припоні. Ні, що не кажи, а людина – підла істота. Я двічі потай відв'язувала його; обидва рази він мене мало не вкусив, а потім шаленів з радощів, але опісля він завжди прибігав додому, і його знову припинали. Якби моя воля, я б посадила на цеп того фермера. – Джон побачив, як блиснули її зуби й очі. – Я б випекла йому на лобі слово: «Тварюка». Щоб знав, як мучити бідолашного пса!
Джон погодився, що це була б йому добра наука.
– До всього цього, – сказав він, – їх спонукає почуття власності. Останнє покоління думало тільки про власність; тому й вибухнула війна.
– О! – вигукнула Флер. – Мені таке ніколи не спадало на думку. Мої і твої родичі посварилися через власність. А вона ж є у всіх нас – принаймні твої батьки, здається, багаті.
– Атож! На щастя. Я навряд чи зумів би заробляти гроші.
– Якби вмів, то не сподобався б мені.
Джон боязко взяв її під руку.
Флер почала наспівувати, дивлячись просто себе:
Джон украв десь порося
І на цьому пісня вся.
Джон несміливо обняв її рукою за стан.
– Ти ба, який швидкий, – спокійно мовила Флер. – Ти часто так робиш?
Джон опустив руку. Але Флер засміялася, і його рука знову лягла на її талію. Флер заспівала:
Я вирушу в гори на бистрім коні.
Хто смілий поїде зі мною?
Хто буде супутником вірним мені…
– Співай, Джоне!
Джон підхопив пісню. До них приєдналися жайворонки, дзвіночки отари і ранковий передзвін з далекої церкви в Стейнінгу. Вони співали пісню за піснею, аж поки Флер сказала:
– Господи, як я зголодніла!
– Ой, це я винен.
Дівчина глянула йому в очі.
– Джоне, ти чудовий хлопець.
І вона ліктем притиснула його руку, що обіймала її. Джон мало не поточився від щастя. Жовто-білий пес, що гнався за зайцем, змусив його опустити руку. Вони провели очима пса й зайця, які помчали схилом униз. Флер зітхнула:
– Він його не спіймає, слава богу! Котра година? Мій годинник зупинився. Забула завести його.
Джон поглянув на свій годинник.
– От диво! – вигукнув він. – І мій зупинився.
Вони рушили далі, тримаючись за руки.
– Якщо роси немає, – запропонувала Флер, – то посидьмо на траві.
Джон скинув куртку, і вони посідали на ній поряд.
– Ось понюхай! Справжній чебрець.
Він знову обняв її, і вони посиділи мовчки кілька хвилин.
– От дурні! – вигукнула Флер і схопилася на ноги. – Ми жахливо запізнимося, стоятимемо перед ними ні в сих ні в тих і зразу збудимо підозру. Ось що, Джоне: ми просто вийшли прогулятися перед сніданком і заблукали. Гаразд?
– Гаразд, – погодився Джон.
– Це важливо. Нам чинитимуть усілякі перешкоди. Ти добре вмієш брехати?
– Здається, не дуже. Але я спробую.
Флер насупилась.
– Знаєш, – сказала вона, – я гадаю, нам не дозволять дружити.
– Чому?
– Я вже тобі казала.
– Але ж це безглуздя.
– Так, але ти не знаєш мого батька.
– Мабуть, він тебе дуже любить.
– Розумієш, я єдина дочка. І ти єдиний син – у своєї матері. Так прикро! Від одинаків завжди сподіваються чогось надзвичайного. Поки їхні сподівання виконаєш, устигнеш померти.
– Так, – пробурмотів Джон, – життя жахливо коротке. А хочеться жити вічно і все спізнати.
– І всіх любити?
– Ні! – вигукнув Джон. – Любити я хотів би тільки один раз – тебе.
– Та невже! Як воно в тебе швидко! О, дивися, крейдяний кар'єр; звідси недалеко і додому. Біжімо!
Джон побіг слідом, злякано міркуючи, чи не образив він її.
Крейдяний кар'єр був сповнений сонячного проміння і дзижчання бджіл. Флер відкинула з чола волосся.
– Ну, – мовила вона, – на всякий випадок дозволяю тобі поцілувати мене, Джоне.
Вона підставила щоку. У захваті він припав до цієї гарячої і ніжної щоки.
– Не забудь: ми заблукали. Решту, по змозі, залиш мені. Я сердито дивитимусь на тебе; так буде певніше. І ти спробуй дивитися на мене вовком.
Джон похитав головою.
– Не можу.
– Ну заради мене. Хоча б до чаю.
– Здогадаються, – похмуро промовив Джон.
– Спробуй якось. Бачиш? Ось ми і вдома. Помахай капелюхом. Ах, ти не маєш його. То я гукну. Відійди трохи від мене й насупся.
Хвилин через п'ять, заходячи в дім і суплячись якомога невдоволеніше, Джон почув у їдальні її дзвінкий голос:
– Ой, я просто вмираю з голоду! Подумати тільки: збирається стати фермером, а сам заблудився! Бовдур, та й годі!
Сніданок закінчився, і Сомс пішов у картинну галерею, що містилася на горішньому поверсі його будинку біля Мейплдергема. Йому, як казала Аннет, «було тоскно». Флер іще не повернулася додому. Її чекали в середу, але вона повідомила телеграмою, що приїде в п'ятницю, а в п'ятницю сповістила, що прибуде в неділю; тим часом приїхала її тітка, і її кузени Кардігани, і цей Профон, і всі нудилися, бо бракувало Флер. Сомс стояв перед Гогеном – найвразливішим місцем своєї колекції. Він купив цю потворну велику картину разом з двома ранніми Матісами ще перед війною, бо тоді всі просто схибнулися на постімпресіоністах. Сомс міркував, чи не звільнить його від них Профон, – цей чолов'яга, здається, не знає, куди подіти гроші, – коли позаду пролунав сестрин голос: «Як на мене, Сомсе, це жахлива картина», – і, озирнувшись, він побачив Вініфред, яка підійшла до нього.
– Справді? – сухо відказав він. – Я дав за неї п'ятсот фунтів.
– Невже! Жінка така не буває, навіть як вона чорношкіра. Сомс невесело всміхнувся.
– Ти прийшла не для того, щоб сказати це.
– Ні. Ти знаєш, що Джоліонів хлопець саме гостює у Вела і його дружини?
Сомс рвучко обернувся.
– Що?
– Та-ак, – протягло мовила Вініфред, – він житиме в них: вивчає сільське господарство.
Сомс одвернувся й почав міряти кроками кімнату, але сестрин голос переслідував його:
– Я попередила Вела, щоб ні йому, ні їй не проговорився про давні справи.
– Чому ж ти мені раніше не сказала?
Вініфред знизала повними плечима.
– Флер робить усе, що їй заманеться. Ти завжди їй потурав. Та й що ж тут страшного, любий мій?
– Що страшного! – процідив Сомс. – Вона… вона…
Він прикусив язика. Юнона, хусточка, очі Флер, розпитування, а тепер ці затримки – симптоми здавалися йому такими зловісними, що, вірний своїй вдачі, він не міг висловити своїх побоювань.
– Здається мені, ти надто обережний, – почала Вініфред. – На твоєму місці я б нічого не приховувала від неї. Безглуздо думати, ніби дівчата тепер такі самі, як і колись. Звідки, не скажу, але знають вони, очевидно, все.
Незворушне обличчя Сомса конвульсивно смикнулося, і Вініфред квапливо додала:
– Якщо тобі важко говорити про це, то я можу взяти на себе.
Сомс похитав головою. Поки в цьому не було нагальної потреби, думка, що його улюблена дочка довідається про ту давню ганьбу, надто тяжко вражала його гордість.
– Ні, – сказав він, – тільки не тепер. І ніколи, як буде можливо.
– Дурниці, брате. Сам знаєш, які люди.
– Двадцять років – довгий час, – сказав Сомс. – Хто про це пам'ятає, крім нашої рідні?
Вініфред промовчала. Що далі, то дужче вона прагнула миру й спокою, яких замолоду позбавив її Монтегю Дарті. А оскільки картини завжди діяли на неї гнітюче, незабаром вона пішла вниз, у вітальню.
Сомс пройшов у куток, де поряд висіли його справжній Гойя і копія фрески «La vendimia». Поява у нього картини Гойї може бути яскравим прикладом того, як заплутується в павутинні власницьких потягів і пристрастей барвистокрилий метелик – людське життя. Прадідові високородного власника картини вона дісталася під час одного з походів у Іспанію – шляхом відвертого грабунку. Високородний власник не уявляв собі її цінності, поки в дев'яностих роках один заповзятливий критик не відкрив світові, що іспанський художник на ім'я Гойя – геній. Це була звичайна собі картина Гойї, проте чи не єдина в Англії, і високородний власник прославився. Маючи великі статки й відзначаючись тією аристократичною культурою, яка нехтує суто чуттєві втіхи й грунтується на здоровішому принципі, що людина повинна знати все і відчайдушно любити життя, – він твердо вирішив, поки живий, тримати у себе річ, котра так його прославила, а після смерті відписати її державі. На щастя Сомса, 1909 року палата лордів зазнала запеклих нападок, і високородний власник стривожився й розгнівався. «Якщо вони вважають, що можна безкарно грабувати мене з усіх боків, – сказав він сам собі, – то вони помиляються. Поки мене не чіпають і дають спокійно тішитися життям, держава може розраховувати на те, що після моєї смерті вона дістане у спадок кілька моїх картин. Але якщо держава збирається цькувати мене й грабувати, то хай я буду проклятий, коли не продам до бісового батька всієї колекції. Не шануєте моїх патріотичних почуттів, то й не сподівайтеся, що я віддам вам свою власність». Кілька місяців у нього визрівала ця думка, а потім якось уранці, прочитавши промову одного державного діяча, він телеграфував своєму агентові, щоб той приїхав разом із Бодкіном. Оглянувши колекцію, Бодкін, чия думка про ринкові ціни мала найбільшу вагу, заявив, що з повною свободою дій, продаючи картини в Америку, Німеччину та інші країни, де ще шанують мистецтво, можна одержати за них куди більше грошей, ніж в Англії. Патріотичні почуття високородного власника, сказав він, добре відомі, але в його колекції мало не всі картини – унікальні витвори мистецтва. Високородний власник намотав це собі на вус і вичікував іще одинадцять місяців. На дванадцятому місяці він прочитав нову промову того самого державного діяча й телеграфував агентові: «Дайте Бодкінові свободу дії». Саме тоді у Бодкіна і виник задум, який урятував Гойю і ще дві унікальні картини для батьківщини високородного власника. Однією рукою Бодкін пропонував картини на чужоземний ринок, а другою складав список приватних англійських колекціонерів. Діставши пропозицію найвищої, на його думку, ціни від якого-небудь чужоземного колекціонера, він пропонував картину і встановлену ціну увазі вітчизняних колекціонерів і закликав їх із патріотичних почуттів заплатити більше. В трьох випадках (включаючи й Гойю) з двадцяти одного він досяг своєї мети. Чому? Бо один з колекціонерів, гудзиковий фабрикант, бажав, щоб його дружина іменувалася леді Баттонс [73]73
Buttons – англійською «гудзики».
[Закрыть]. Тому він придбав за великі гроші одну з унікальних картин і подарував її державі. Його друзі казали, що це «один із пунктів його стратегічного плану». Другий колекціонер ненавидів Америку і купив унікальну картину, щоб «допекти клятим янкі». Третій колекціонер був Сомс, який, тверезіше міркуючи, аніж інші, купив картину після поїздки в Мадрід, бо переконався, що Гойя поки ще йде вгору. Тепер, щоправда, він не в моді, проте слава його ще попереду; і, дивлячись на цей портрет, який нагадував своєю прямотою Гогарта і Мане, але водночас вражав своєрідною гострою красою малюнка, Сомс дедалі більше впевнювався, що не помилився, хоч і заплатив великі гроші, – жодна картина ще не обходилася йому так дорого. А поряд з портретом висіла копія «La vendimia». Ось вона, мала пустунка, дивиться на нього сонливо-замріяним поглядом, тим поглядом, який Сомс любив у ній найбільше, бо він навіював йому почуття спокою.
Він усе ще дивився на картину, коли ніздрі його залоскотав запах сигарного диму й хтось позад нього промовив:
– То як, містере Форсайд, що ви збираєтеся робити з цією невеличкою колекцією?
Знову цей бельгієць, мати якого – наче не досить і фламандської крові – була вірменка! Придушивши роздратування, він спитав:
– Ви розумієтесь на картинах?
– У мене теж є дещо.
– І постімпресіоністи є?
– Та-ак. Вони мені подобаються.
– Якої ви думки про цю річ? – запитав Сомс, показуючи на Гогена.
Мосьє Профон випнув нижню губу і гостру борідку.
– А нічогенька, – відповів він. – Ви хочете її продати?
Сомс стримав раптове бажання сказати: «Ні, власне», – він не бажав вдаватися з цим чужинцем до звичних хитрощів.
– Так, – мовив він.
– Що ви за неї хочете?
– Те, що сам заплатив.
– Гаразд, – сказав мосьє Профон. – Охоче заберу у вас цю невеличку картину. Постімпресіоністи дуже далекі від життя, але вони цікаві. Я не вельми захоплююся живописом, проте маю дещо, зовсім невеличку колекцію.
– Чим же ви захоплюєтеся?
Мосьє Профон знизав плечима.
– Життя страшенно нагадує бійку мавп за порожній горіх.
– Ви молодий, – сказав Сомс.
Профонові, певно, закортіло узагальнень, але можна було обійтися без нагадувань, що власність втратила свою колишню тривкість.
– Я не бентежуся, – відповів, усміхаючись, мосьє Профон. – Ми народжуємося і вмираємо. Половина людства голодує. Я годую невеличкий гурт дітей на батьківщині моєї матері; але яка з того користь? Однаково, що викинути гроші в річку.
Сомс поглянув на нього й повернувся до свого Гойї. Хто знає, чого хоче цей чужинець.
– На яку суму мені виписати чек? – провадив мосьє Профон.
– П'ятсот, – коротко відказав Сомс. – Але я не силую вас купувати картину, якщо вона вас мало цікавить.
– О, не турбуйтесь, – відповів мосьє Профон. – Я буду щасливий придбати цю річ.
І він виписав чек авторучкою, щедро оздобленою золотом. Сомс занепокоєно стежив за ним. Яким чином цей добродій довідався, що він хоче продати Гогена? Мосьє Профон подав йому чек.
– Англійці ставляться до картин дуже дивно, – зауважив він. – Так само і французи, та й мої співвітчизники теж. Дуже дивно.
– Не розумію вас, – холодно сказав Сомс.
– Ніби це капелюхи, – загадково мовив мосьє Профон. – Маленькі чи великі, вгору криси чи вниз – усе тільки мода. Дуже дивно.
Він посміхнувся і виплив з галереї, синій і міцний, як дим його чудової сигари.
Сомс узяв чек із таким почуттям, ніби Профон піддав сумніву справжню вартість власництва. «Космополіт», – думав він, спостерігаючи, як Профон і Аннет сходять з веранди й простують до річки. Що його дружина знайшла в цьому жевжику? Може, їй приємно порозмовляти рідною мовою І в душі Сомса зродилося те, що мосьє Профон назвав би «невеличким сумнівом»: чи не занадто Аннет вродлива, щоб безпечно прогулюватися з цим «космополітом»? Навіть на такій відстані Сомс бачив синій димок сигари мосьє Профона, що звивався в спокійному сонячному світлі; і його сірі замшеві черевики й сірий фетровий капелюх – та він справжній чепурун! Побачив він також, як його дружина швидко повернула голову, що так рівно височіла над її знадливою шиєю і плечима. Цей поворот шиї завжди здавався йому трохи умисним і якимсь оперетковим – не зовсім пристойним для леді. Він стежив, як вони йшли садовою доріжкою. До них приєднався юнак у фланелевому костюмі – мабуть, якийсь недільний гість, що приплив сюди човном. Сомс повернувся до свого Гойї. Він іще дивився на Флер-виноградарку, занепокоєний новиною, яку принесла Вініфред, коли голос дружини сказав:
– Сомсе, це містер Майкл Монт. Ти запрошував його подивитися картини.
Перед ним стояв жвавий юнак із галереї на Корк-стріт!
– З'явився, як бачите, сер. Я живу всього за чотири милі від Пенгборна. Правда, чудовий день?
Опинившись віч-на-віч з наслідками своєї товариськості, Сомс придивився до відвідувача. Рот у юнака був широкий, губи вигнуті – наче він безперестану посміхався. Чому він не відростить рештки своїх ідіотських вусиків, що роблять його схожим на блазня з мюзик-холу? Нащо сучасна молодь принижує свій клас цими схожими на зубну щітку вусиками чи крихітними бачками? Фе! Самозакохані ідіоти! Зате в усьому іншому гість видавався цілком пристойним, і його фланелевий костюм був бездоганно чистий.
– Радий вас бачити, – сказав він.
Юнак, що роздивлявся довкола, раптом завмер.
– Оце-то картина!
Сомс відчув і приємність, і прикрість водночас, побачивши, що гостеве зауваження стосується копії Гойї.
– Так, – сухо відказав він, – але це не справжній Гойя. Це лише копія. Я замовив її, бо дівчина з фрески нагадує мені дочку.
– Справді! То ось чому, сер, це обличчя здалося мені знайомим. Вона тут?
Відвертість юнака майже обеззброїла Сомса.
– Вона приїде після чаю. Оглянемо картини?
І Сомс почав обхід, який ніколи не набридав йому. Він не сподівався тонкого розуміння від людини, що сплутала копію з оригіналом, але в міру того, як вони переходили від розділу до розділу, від періоду до періоду, юнак дедалі більше дивував його щирими й влучними зауваженнями. Сам проникливий від природи й навіть чутливий під маскою стриманості, Сомс недаремно тридцять вісім років присвятив своїй колекціонерській пристрасті, і його обізнаність із живописом виходила за межі простого знання ринкової вартості картин. Він, так би мовити, був ланкою між художником і покупцем. Мистецтво для мистецтва й таке інше, звичайно, дурниці. Але естетизм і добрий смак необхідні. Треба, щоб витвір художника одержав визнання певного числа людей з добрим смаком, і тоді він набуде твердої ринкової вартості, тобто стане «витвором мистецтва». Розриву, по суті, не існує. І він настільки звик до овечої отари несміливих і незрячих відвідувачів, що його зацікавив гість, який без вагання говорив про Мауве: «Які чудові копиці!» або про Якоба Маріса: «Малював, наче віхтем мазав! От у Маттейса Маріса виходило знаменито, правда, сер? У нього поверхню хоч лопатою копай!» А коли юнак свиснув перед Вістлером із словами: «Як ви гадаєте, сер, чи він хоч раз бачив голу жінку?»– Сомс зауважив:
– А хто ви самі, містере Монт, дозвольте запитати?
– Я, сер? Я збирався стати художником, але завадила війна. В окопах я, знаєте, мріяв про біржу, щоб там було затишно, тепло й не дуже гамірно. Але все зіпсував мир; на акціях тепер далеко не заїдеш, адже так? Я демобілізувався лише рік тому. Що ви мені порадите, сер?
– У вас є кошти?
– Бачте, – відповів юнак, – у мене є батько. Я захищав його життя під час війни, отже, тепер він зобов'язаний захищати мене від голоду. Хоча, певна річ, виникає питання, чи залишать йому його власність. Якої ви думки щодо цього, сер?
Сомс відповів блідою посмішкою, якою ніби хотів захиститися від цього запитання.
– Мого старого аж пересмикує, коли я кажу, що, може, йому ще доведеться працювати. Він, бачте, землевласник, а це фатальна хвороба.
– Ось мій справжній Гойя, – сухо промовив Сомс.
– Отуди к бісу! Він таки геній. Якось у Мюнхені я бачив картину Гойї, від якої мені аж подих забило. Злюща стара баба в розкішних мереживах. Хто-хто, а він не прагнув догодити публіці. Нищівний був, як динаміт: мабуть, у свій час потрощив чимало умовностей. А як малював! Куди до нього Веласкесу, правда ж?
– У мене немає Веласкеса, – відповів Сомс.
Юнак уважно поглянув на нього.
– Звичайно, – сказав він, – адже придбати Веласкеса можуть тільки держави або спекулянти. Чому б усім збанкрутілим державам не продати силоміць своїх Веласкесів, Тіціанів та інших знаменитостей спекулянтам, а потім видати закон, що кожен, хто має картину старих майстрів (дивися список), повинен виставити її в одній з державних галерей! Над цим варто поміркувати.
– Може, ходімо вниз пити чай? – запропонував Сомс. Юнак немовби прищулив вуха. «А він хлопець не дурний», – подумав Сомс, виходячи слідом за ним на сходи.
Гойя зі своєю сатиричною любов'ю до деталей, своєю своєрідною лінією, сміливою грою світла й тіні міг би чудово відтворити гурт, що зібрався внизу за чайним столиком Аннет. Можливо, він один з усіх художників віддав би належне сонячним променям, що пробивалися крізь листя плюща, тьмяному полиску бронзи, старовинному кришталю, тонким скибочкам лимона в світло-бурштиновому чаї; віддав би належне Аннет у чорному мереживі – її врода чимось нагадувала біляву іспанку, хоч їй бракувало одухотвореності цього рідкісного жіночого типу; сивоволосій Вініфред, затягненій у корсет статечності; поважності сивого, худорлявого Сомса; жвавому Майклові Монту, гостровухому й гостроокому; Імоджен, трохи розповнілій, смаглявій, з променистими очима; Просперові Профону, який наче казав виразом свого обличчя: «Ет, містере Гойя, чи варто малювати цей невеличкий гурт?»; нарешті Джекові Кардігану, чиї блискучі очі і червонощоке обличчя виказували його рушійний принцип: «Я – англієць і живу, щоб довести свою життєздатність».
Цікаво, до речі, зауважити: Імоджен, яка дівчиною колись урочисто проголосила, що ніколи не вийде заміж за хорошого чоловіка, бо вони страшенно нудні, – нарешті вийшла за Джека Кардігана, в якому здоров'я настільки стерло всі сліди первородного гріха, що вона б могла піти на спочинок з десятьма тисячами інших англійців і не відрізнити їх від того, кого вона обрала ділити з нею ложе. «О, Джек здоровий, як бик! – казала вона на превелику втіху матері. – Він жодного дня не хворів за все своє життя. Всю війну пройшов без жодної подряпини. Ви навіть уявити собі не можете, який він здоровий і життєздатний!» І справді, він був так добре пристосований до життя, що й не помічав, коли дружина фліртувала з іншими чоловіками, що почасти було дуже зручно. Проте вона його любила, як можна любити спортивну машину, любила й двох Кардіганчиків, створених за його зразком. Її очі лукаво порівнювали його зараз з Проспером Профоном. Мабуть, на світі не було жодного «невеличкого» спорту чи гри, за які б не брався мосьє Профон – від кеглів до полювання на акул – і які б йому не набридли. Часом Імоджен хотілося, щоб вони набридли й Джекові, який і досі грав та говорив про це з простодушним запалом школярки, що захопилася хокеєм; вона була впевнена, що у віці дядечка Тімоті Джек гратиме в дитячий гольф на килимі в її спальні й «утиратиме комусь носа».
Він саме розповідав, як сьогодні вранці біля останньої ямки переміг професіонала: «приємний чоловік і непогано грав»; як він після сніданку провеслував аж до Кевершема; розповідаючи, він спокушав мосьє Профона зіграти з ним партію в теніс після чаю: спорт – корисна штука, він робить людину життєздатною.
– А навіщо вам життєздатність? – запитав мосьє Профон.
– Так, сер, – мовив Майкл Монт, – до чого ви хочете бути здатним у житті?
– І справді, Джеку, – радісно підхопила Імоджен, – до чого ти здатний?
Джек Кардіган витріщав очі й аж пашів здоров'ям. Запитання дзижчали, як комарі, і він підняв руку, наче хотів відігнати їх. Під час війни, звичайно, він був здатний убивати німців; а тепер він або не знав, або ж уникав пояснювати свої рушійні принципи.
– Але ж він слушно робить, – несподівано озвався мосьє Профон. – Нам залишається тільки одне: не втрачати своєї життєздатності.
Цей вислів, надто глибокодумний для недільного чаювання, лишився б без відповіді, якби не присутність невгамовного Монта.
– Авжеж! – вигукнув він. – Ось велике відкриття, яким ми завдячуємо війні. Ми вважали, що йдемо шляхом поступу, але насправді ми тільки змінюємося.
– На гірше, – посміхнувся мосьє Профон.
– Який ви веселий, Проспере! – прошепотіла Аннет.
– Ходімо грати в теніс! – озвався Джек Кардіган. – Вам треба трохи розвіятись. А ви граєте, містере Монт?
– Так-сяк відбиваю м'яча, сер.
Сомс підвівся, спонукуваний підсвідомою тривогою за майбутнє, яка визначала все його життя.
– Коли приїде Флер… – почув він слова Джека Кардігана.
Так! Чому її досі нема? Через вітальню, хол і веранду він вийшов на алею й спинився, прислухаючись, чи не їде автомобіль. Навколо стояла недільна тиша; пишні кетяги бузку напоювали повітря солодкими пахощами. Білі хмарки линули, мов пір'їни, позолочені сонцем. Йому згадався день, коли народилася Флер і він чекав із мукою, зважуючи в своїх руках її життя й життя її матері. Він урятував її тоді, щоб вона стала квіткою йото життя. А тепер!.. Невже вона неодмінно мусить завдавати йому турботи? Турботи й болю? Не подобається йому все це! Його роздуми перебив своєю вечірньою піснею дрізд – великий птах на тій акації. Останні роки Сомс цікавився птахами в своєму саду; вони з Флер частенько гуляли вдвох і спостерігали їх – очі в неї гострі, як голки, вона знає кожне гніздо. Він побачив її пса, пойнтера, який лежав на осонні посеред доріжки, й покликав його: «Ти що, друже, теж чекаєш її?» Пес повільно підійшов, невдоволено помахуючи хвостом, і Сомс машинально погладив його. Пес, пташка, бузок – все було для нього часткою Флер, не більше Й не менше. «Я надто люблю її! – думав він. – Надто люблю!» Він відчував себе судновласником, що пустив кораблі у плавання незастраховані. Знову незастраховані, як і в ті давні часи, коли він, змучений ревнощами, блукав, мов неприкаяний, у нетрях Лондона, тужачи за тією жінкою – своєю першою дружиною, матір'ю того клятого хлопця. Ага! Ось автомобіль! Але він везе тільки речі, а де ж Флер?
– Міс Флер іде пішки, сер, берегом річки.
Пішки кілька миль? Сомс здивовано втупився в шофера. Шоферове обличчя кривилося в усмішці. Чого він усміхається? Сомс швидко відвернувся, сказавши: «Гаразд, Сімзе!»– і зайшов у будинок. Він знову піднявся нагору до своїх картин. Звідти було видно річку, і він вдивлявся туди, забувши, що дочка може з'явитися там лише через годину. Іде пішки! І шофер чогось усміхається! Той хлопчисько!.. Сомс рвучко відвернувся від вікна. Він не може шпигувати за нею! Якщо вона хоче приховати від нього щось, то й нехай, а він шпигувати не буде. В серці була якась порожнеча, і в роті стало гірко. Тишу порушували тільки вигуки Джека Кардігана, що відбивав м'яча, та сміх молодого Монта. Сомс плекав надію, що вони там попомучать мосьє Профона. А дівчина на «La vendimia» стояла, взявшись у боки, і її мрійливо-сонні очі дивилися повз нього. «Я дбав про тебе, як тільки міг, – думав він, – відтоді, коли ти ще не доросла мені до колін. Адже ти не схочеш… не схочеш завдати мені болю?»
Але дівчина Гойї не відповідала, граючи фарбами, що починали ледь тьмяніти. «В ній не відчувається справжнього життя, – подумав Сомс. – Чому не йде Флер?»
