Текст книги "Сага про Форсайтів"

Автор книги: Джон Голсуорси

«Настирлива ідея»– ця хвороба, яка заподіяла людству більше лиха, ніж будь-яка інша з відомих хвороб, – ніколи не буває така бурхлива й фатальна, як тоді, коли набирає образу шаленого кохання. Чи то живоплоти й канави, чи то двері й люди, не захоплені настирливими чи якимись іншими ідеями, чи то дитячі коляски і їхні пасажири, що смокчуть свої настирливі ідеї, навіть інші страдники, що мучаться від цієї клятої хвороби, – на все це настирлива ідея кохання анітрохи не зважає. Вона мчить, спрямувавши свій погляд собі всередину, зачарована власним світлом, забуваючи про інші світила. Люди, охоплені настирливою ідеєю, ніби щастя людства залежить від їхнього мистецтва, від вівісекції собак, від ненависті до чужоземців, від сплати податку на надприбутки, від того, чи вони залишаться міністрами, чи крутитимуться колеса, чи зможуть вони перешкодити сусідам розлучитися і засудити тих, хто відмовляється служити у війську, від коренів грецьких слів, від церковних догматів, від парадоксів, від переваги над людьми, одержимими іншими формами мономанії, – всі вони нестійкі в порівнянні з тим чи з тією, чия настирлива ідея полягає в тому, щоб оволодіти своїм обранцем чи обранкою. І хоча Флер у ті прохолодні літні дні жила дозвільним життям форсайтівської спадкоємиці, рахунки за сукні якої сплачені і в якої тільки й клопоту, що тішитися життям, проте вона, як сказала б, вживаючи модного виразу, Вініфред, «мов перед богом», була байдужа до всього того. Їй хотілося не більше не менше як дістати місяць, що плив холодним небом над річкою або над Грін-парком, коли вона їхала до міста. Джонові листи вона загорнула в рожевий шовк і тримала біля самого серця, а в часи, коли корсети такі низькі, почуття зневажаються, а груди не в моді, навряд чи можна знайти переконливіший доказ настирливості її ідеї.

Дізнавшись про смерть Джонового батька, вона написала Джонові листа і через три дні, повернувшися з пікніка на річці, одержала відповідь. Це був його перший лист після їхнього побачення у Джун. Вона розпечатала конверт, охоплена лихими передчуттями, і прочитала з розпачем:

«Відтоді, як ми бачились, я довідався, що сталося в минулому. Не буду переказувати тобі – гадаю, ти знала все, коли ми зустрілись у Джун. Вона каже, що ти знала. Якщо це правда, Флер, ти повинна була розповісти мені. Мабуть, ти чула тільки версію свого батька, я ж чув версію своєї матері. Це жахлива історія. Тепер, коли у мами таке горе, я не можу завдати їй нового болю. Звичайно, я тужу за тобою день і ніч, але тепер я не вірю, що ми коли-небудь з'єднаємося, – нас роз'єднує якась майже непереборна сила».

Ну от! Її обман викрито. Але Джон – вона відчувала – пробачив їй. Однак від того, що він написав про свою матір, серце її болісно стислося і ноги затремтіли.

Спершу вона вирішила відповісти на лист, потім – не відповідати. Протягом наступних днів ці рішення безнастанно чергувалися, і вона доходила до відчаю. Недаремно вона була дочкою свого батька. Упертість, яка загартувала Сомса і водночас занапастила його, була властива і Флер, становлячи хребет її вдачі, прикрашений мереживом французької грації і жвавості. Дієслово «мати» вона завжди інстинктивно відмінювала з займенником «я». Однак дівчина приховувала всі ознаки свого розпачу і в міру можливостей, які давав непогожий липень з його вітрами й дощами, розважалася на річкових прогулянках з таким безтурботним виглядом, наче на душі в неї не було жодної хмаринки; і жоден з молодих баронетів ще ніколи так не нехтував видавничою справою, як її незмінний супутник Майкл Монт.

Для Сомса вона була загадкою. Її безтурботна веселість майже обманювала його. Майже – бо його уваги не оминуло те, що очі її часто втуплювалися кудись у простір і що серед ночі з вікна її спальні падало світло. Про що вона думає, про що розмірковує в таку пізню пору, коли треба спати? Але він не насмілювався запитати, що в неї на думці, а сама вона нічого не казала йому після тієї короткої розмови в більярдній.

Під час цього періоду мовчання сталося так, що Вініфред запросила їх на сніданок, щоб потім піти на «дуже цікаву невеличку п'єсу «Опера злидарів», і попросила їх узяти з собою кого-небудь четвертого, чоловіка. Сомс, чиє ставлення до театрів відзначалося принципом – не ходити ні на які вистави, прийняв запрошення, бо у Флер був інший принцип – ходити на всі вистави. Вони поїхали на автомобілі, прихопивши з собою Майкла Монта, який був на сьомому небі від щастя і якого Вініфред визнала «дуже цікавим». «Опера злидарів» спантеличила Сомса. Герої дуже неприємні, і вся річ вкрай цинічна. Вініфред була «заінтригована»… костюмами. Музика їй теж сподобалась. Напередодні вона пішла в оперу подивитися балет і, прибувши занадто рано, застала на сцені співаків, які цілу годину блідли й червоніли від страху, щоб якось ненароком не збитися на мелодію. Майкл Монт був захоплений виставою. І всім трьом було цікаво, що думає про неї Флер. Але Флер про неї не думала. Її настирлива ідея стояла на сцені й співала разом з Поллі Пічем, блазнювала з Філчем, танцювала з Дженні Дайвер, ставала в пози з Люсі Локіт, цілувалася, наспівувала, обнімалася з Макхітом [86]86
  Поллі Пічем, Філч, Дженні Дайвер, Люсі Локіт, Макхіт – дійові особи «Опери злидарів» Джона Гея.


[Закрыть]. Її губи усміхалися, руки аплодували, але цей стародавній комічний шедевр справив на неї не більше враження, ніж якби це було яке-небудь банальне естрадне ревю. Коли вони після вистави сіли в машину, у неї защеміло серце від того, що поряд сидів не Джон, а Майкл Монт. Коли на повороті плече юнака, ніби випадково, торкнулося її плеча, вона тільки подумала: «Якби це було Джонове плече!» Коли його бадьорий голос, стишений від того, що вона сиділа так близько, щось торохтів крізь шум мотора, вона усміхалась і відповідала, думаючи: «Якби це був Джонів голос!» А коли він сказав: «Флер, у цій сукні ви справжнісінький ангел!»– вона відповіла: «Вона вам подобається?»– і подумала: «Якби тільки Джон міг її побачити!»

Під час цієї поїздки додому визріло її рішення. Вона поїде в Робін-Гіл і побачиться з ним віч-на-віч; візьме машину і вирушить туди, не попередивши ні Джона, ні батька. Минуло дев'ять днів, відколи прийшов його лист, вона не може більше чекати. Вона поїде в понеділок! Це рішення зробило Флер прихильнішою до Монта. Тепер, коли є мета, можна терпляче слухати його і відповідати. Хай лишається обідати; хай, як завжди, пропонує руку й серце; хай танцює з нею, стискає їй пальці, зітхає – хай робить що завгодно. Він докучає тільки тоді, коли відволікає її від настирливої ідеї. Вона навіть жаліла його, наскільки могла тепер жаліти кого-небудь, крім себе. За обідом він іще з більшим запалом, ніж будь-коли, говорив про те, що називав «кінцем засилля заможної меншості». Вона майже не слухала його, зате її батько, очевидно, слухав досить уважно і з посмішкою, що означала незгоду або навіть обурення.

– Молодше покоління думає не так, як ви, сер; правда, Флер?

Флер знизала плечима; молодше покоління – це Джон і тільки Джон, а їй невідомо, що він думає.

– Молодь думатиме так само, як я, коли доживе до моїх літ, містере Монт. Людська природа лишається незмінною.

– У цьому я згоден з вами, сер; але форми мислення змінюються разом з часом. Турбота про власний інтерес – ця форма мислення вже відмирає.

– Отакої! Дбати про власні справи – це не форма мислення, містере Монт, це інстинкт.

Так, коли йдеться про Джона!

– Але що таке «власні справи», сер? Ось у чому річ. Загальні справи незабаром стануть власними справами кожної людини. Правда, Флер?

Флер тільки усміхнулася.

– Якщо ні, – додав молодий Монт, – знову проллється кров.

– Люди міркували так з незапам'ятних часів.

– Але ви ж визнаєте, сер, що інстинкт власності відмирає?

– Я б сказав, що він посилюється в тих, у кого її немає.

– Але ж візьміть мене! Я маю успадкувати родовий маєток. Він мені не потрібний, я можу відмовитися від нього хоч завтра.

– Ви неодружені і не знаєте, що кажете.

Флер побачила, що юнак жалібно перевів на неї погляд.

– Ви й справді гадаєте, що шлюб… – почав він.

– Суспільство базується на шлюбі, – процідив, не розтулюючи губ, батько, – на шлюбі та його наслідках. Ви хочете з цим покінчити?

Молодий Монт збентежено розвів руками. За обіднім столом, де в електричному світлі, що лилося з молочно-білої кулі, виблискували ложки з гербом Форсайтів – «натуральним фазаном»– запала мовчанка. А надворі, над річкою, густішали вечірні сутінки, насичені важкою вологою і солодкими пахощами.

«У понеділок, – думала Флер, – у понеділок!»

Після батькової смерті для єдиного тепер Джоліона Форсайта потяглися сумні, нічим не. заповнені тижні. Потрібні формальності й церемонії – читання заповіту, оцінка майна, розподіл спадщини – відбувалися, так би мовити, через голову неповнолітнього спадкоємця. Тіло Джоліона було піддане кремації. Згідно з волею покійного ніхто не був при цьому присутній і ніхто не повинен був носити жалоби. З його власності, до певної міри контрольованої заповітом старого Джоліона, вдові дістався Робін-Гіл, а також довічна рента – дві з половиною тисячі фунтів на рік. Окрім цього пункту, обидва заповіти цілком збігалися і досить складним способом забезпечували кожному з трьох Джоліонових дітей рівну частку власності їхнього діда й батька як тепер, так і в майбутньому; один тільки Джон, оскільки він чоловік, міг вільно розпоряджатися своїм капіталом, коли йому мине двадцять один рік, а Джун і Голлі діставали тільки право номінального володіння своїми капіталами з тим, щоб їхні діти могли володіти ними повністю. Якщо дітей у них не буде, все перейде до Джона, коли він переживе їх; а беручи до уваги той факт, що Джун уже минуло п'ятдесят, а Голлі було майже сорок, у юридичному світі вважали, що, якби не лютував прибутковий податок, молодий Джон згодом став би такий самий багатий, як і його дід перед смертю. Все це було байдуже для Джона і майже байдуже для його матері. Все, що потрібно було тому, хто лишив свої справи упорядкованими, зробила Джун. Коли вона поїхала і мати з сином, зосталися вдвох у великому будинку, на самоті зі смертю, що зближувала їх, і коханням, що роз'єднувало їх, для Джона почалися дуже болісні дні; він страшенно мучився, почуваючи огиду до себе і розчарування в собі. Мати дивилася на нього з терплячим смутком, в якому вчувалася, однак, якась несвідома гордість, – так наче підсудна відмовлялася від захисту. Коли вона усміхалась, він сердився, боячись, що його усмішка буде бліда і нещира. Він не судив і не засуджував свою матір – йому це навіть не спадало на думку. Ні! Його усмішка була бліда й нещира тому, що через матір він не міг заволодіти тим, чого прагнув. Тільки одне полегшувало його страждання – потреба віддати належне батьковій художній спадщині, яку не можна було довірити Джун, хоч вона й пропонувала подбати про неї. І Джон, і його мати знали, що коли Джун забере батькові папери, його невиставлені малюнки й незакінчені речі, Пол Пост та інші завсідники її студії зустрінуть їх так холодно, що навіть у гарячому доччиному серці замерзне любов до них. У своїй старомодній манері і в своєму роді роботи Джоліона були непогані, тож Джон і Айріні не хотіли віддати їх на посміх. Влаштувавши виставку його робіт, вони принаймні виконають свій обов'язок щодо того, кого любили; і, готуючи виставку, вони провели багато годин разом. Джон дивувався, відчуваючи, як зростає його повага до батька. Розглядаючи його малюнки, він бачив, як завдяки спокійній наполегливості батькові вдалося перетворити свій не дуже видатний талант у щось по-справжньому індивідуальне. Робіт було дуже багато, і в них відбився процес розвитку бачення художника, розширення його творчих можливостей. Щоправда, жодна з них не відзначалася особливою глибиною і не сягала великих висот, але в своїх межах вони були досконалі, сумлінно виконані й довершені. І, пригадуючи батькову об'єктивність і безпретензійність, іронічну самозневагу, з якою він завжди говорив про свою працю художника і називав себе «аматором», Джон мимоволі доходив висновку, що ніколи по-справжньому не знав свого батька. Ставитися до себе серйозно і водночас не похвалятися цим перед усім світом – такий, очевидно, був його керівний принцип. Цей принцип подобався Джонові, і він усім серцем погодився зі словами матері: «Натура в нього була по-справжньому витончена; він завжди думав про інших, хоч би що йому доводилось робити. А коли він зважувався йти наперекір усім, то робив це з якомога меншим викликом – зовсім не в дусі нашого часу. За своє життя йому двічі довелося піти проти всіх, але серце його не озлобилося». Джон помітив, як по її обличчю побігли сльози, і вона зразу ж відвернулася. Вона терпіла своє горе дуже спокійно, й іноді йому здавалося, що вона сприймає його не дуже глибоко. Але тепер, дивлячись на неї, він відчував, який він бідніший силою духу, наскільки менше в нього гідності у порівнянні з ними обома – батьком і матір'ю. І, тихо підступивши до неї, він обняв її за талію. Вона поцілувала його швидко, але з якоюсь пристрастю і вийшла з кімнати.

Майстерня, де вони розкладали малюнки й наклеювали підписи, колись була класною кімнатою Голлі; тут вона розводила шовкопрядів, засушувала рослини, брала уроки музики тощо. Тепер, наприкінці липня, хоч вікна виходили на північ і на схід, крізь вицвілі бузкові полотняні завіси струмувало тепле повітря і навівало дрімоту. Щоб якось віддати належне колишній славі, як віддають належне золотій скошеній ниві, – славі, що й досі осявала залишену господарем кімнату, Айріні поставила на замазаний фарбами стіл вазу з червоними трояндами. Тільки квіти та улюблений Джоліонів кіт, якого й досі тягло в порожнє житло, тішили око в цій сумній робочій кімнаті, де панував розгардіяш. Стоячи біля північного вікна і вдихаючи теплі пахощі полуниць, що долинали невідомо звідки, Джон почув, як до будинку під'їхала автомашина. Мабуть, знову юристи з якоюсь дурницею! Чому від цих пахощів так ниє серце? І звідки вони йдуть – з цього боку біля будинку немає полуничних грядок. Машинально він дістав із кишені зім'ятий аркуш паперу і написав кілька слів. У грудях його розлилося тепло; він потер долоні. Незабаром на аркуші з'явилися рядки:

 
Якби я пісню скласти міг
Таку, щоб біль у серці стих,
Я б склав її з малих речей —
Утіхи серця і очей.
В тій пісні чувся б шелест крил,
Струмка дзюрчання поміж брил,
І шепіт дощика між віт,
І дзвінкострунний бджіл політ;
І як шумить зелений луг,
І як з кульбаби лине пух.
Все буде чути в пісні тій.
І в серці стане супокій.
А пісня стрімко полетить
У неба ясную блакить.
 

Стоячи біля вікна, Джон півголосом проказував ці рядки, коли почув, що хтось його кличе. Він обернувся і побачив Флер. Опинившись перед цим дивовижним видінням, він завмер і занімів, а ясний погляд її жвавих очей сповнив його серце захватом. Потім він підійшов до столу і сказав:

– Дуже радий, що ти приїхала. – І побачив, як вона здригнулася, наче від удару.

– Я спитала, чи ти вдома, – мовила вона, – і мене провели сюди. Але я можу піти.

Джон схопився за край замазаного фарбами столу. Її обличчя й постать у сукні з оборками закарбувалися в його очах так чітко, що якби зараз вона провалилася крізь землю, він однаково бачив би її.

– Я знаю, я збрехала тобі, Джоне. Але мене примусило кохання.

– Так, так! Це нічого!

– Я не відповіла на твій лист. Та й навіщо, коли відповідати нема чого? Я вирішила краще побачитися з тобою.

Вона простягнула йому обидві руки, І Джон схопив їх через стіл. Він намагався щось сказати, але вся його увага зосередилася на тому, щоб не зробити боляче її рукам. Його руки здавалися йому такими твердими, а її – такими м'якими. Дівчина сказала майже з викликом:

– Ця давня історія – невже вона така жахлива?

– Так.

У його голосі теж прозвучав виклик.

Вона вивільнила руки.

– Я не думала, що в наш час хлопці так уперто тримаються за материну спідницю.

Джонове підборіддя сіпнулося вгору, наче його вдарили.

– Ой, я ненавмисно, Джоне! Як я могла таке сказати! – Вона швидко підбігла до нього. – Джоне, любий, я ненавмисно.

– Нічого.

Вона поклала обидві руки на його плече і прихилилася до них чолом; криси її капелюшка торкалися його шиї, і він відчував, як вони здригаються. Але він стояв, наче скам'янілий, і не міг поворухнутися. Вона зняла руки з його плеча і відступила.

– Ну що ж, коли я не потрібна тобі, я піду. Але я ніколи не думала, що ти мене покинеш.

– Я тебе не покинув! – раптом вигукнув Джон, струснувши заціпеніння. – Я не можу покинути тебе. Я спробую ще раз.

Її очі заблищали, вона ступила до нього.

– Джоне, я люблю тебе! Не кидай мене! Якщо ти мене кинеш, я не знаю, що я… Я просто у відчаї. Що важить усе минуле перед цим?

Вона пригорнулася до нього. Він цілував її очі, щоки, губи. Але, цілуючи її, він бачив аркуші листа, що попадали на під-огу його спальні… батькове бліде, мертве обличчя… матір навколішки перед батьком… Шепотіння Флер: «Переконай її! Обіцяй! Ой Джоне, спробуй же!»– здавалося йому дитячим лепетом. Він почував себе на диво старим.

– Я обіцяю! – сказав він. – Тільки ти не розумієш.

– Вона хоче зіпсувати нам життя і тільки тому, що…

– Так, чому?

Знову в його голосі прозвучав виклик, і Флер не відповіла. Її руки обняли його ще міцніше, і він відповідав на її поцілунки; але навіть тепер, коли він піддався її чарам, у ньому діяла отрута – отрута батькового листа. Флер не знає, не розуміє, у неї неправильне уявлення про його матір; вона прийшла з ворожого табору! Така чарівна, і він її так кохає! А проте навіть у її обіймах він не міг забути слів Голлі: «У неї загребуща вдача»– і материних слів: «Любий мій хлопчику, не думай про мене, думай про себе!»

Коли вона зникла, як жагучий сон, залишивши свій образ у його очах, свої поцілунки на його вустах і нестерпний біль у його серці, Джон вихилився з вікна, дослухаючись до гуркоту автомобіля, що відвозив її.

А до нього й досі долинали теплі пахощі полуниць і легкі звуки літа, з яких мала скластися його пісня; і досі в зітханні, в трепетних крилах липня вчувалася обіцянка юності й щастя – і серце його розривалося; бажання будило його, надія живила, але вона потупила очі, наче присоромлена. Його чекає дуже гірке завдання. Флер у відчаї, і він теж у відчаї дивиться, як погойдуються тополі, як линуть білі хмари, як блищить під сонцем трава.

Він чекав до вечора, чекав, поки скінчиться обід, що минув майже в цілковитій мовчанці, чекав, поки мати грала йому на роялі – чекав, відчуваючи, що вона знає, яких слів він чекає від неї. Вона поцілувала його і пішла нагору, а він усе зволікав, дивлячись на місячне сяйво, й нічних метеликів, і ту нереальність барв, які, підкрадаючись, пожвавлюють різними кольорами літню ніч. І він ладен був на що завгодно, аби тільки повернутися в минуле – всього лиш на три місяці назад; або опинитися в майбутньому, на кілька років уперед. Теперішнє з його жорстокою необхідністю зробити якийсь вибір здавалося нестерпним. Тепер він куди гостріше, ніж досі, зрозумів, що відчувала його мати; так ніби історія, про яку він довідався з листа, була хвороботворним мікробом, що викликав пропасницю ворожнечі. І він справді відчув: існує два табори – табір його і його матері й табір Флер та її батька. Може, вона вже й мертва, та давня трагедія власництва й ворожнечі, але мертві речі виділяють отруту, аж поки час перетворить їх на порох. Навіть його кохання заражене цією отрутою; воно стало не таке мрійливе, більш земне, і його скаламутила зрадницька підозра: чи не прагне Флер, як і її батько, володіти; то була не виразна думка, а якась злодійкувата тінь, ница й недостойна, що шастала навколо його палких спогадів і потьмарювала своїм гидким диханням осяйну красу цього зачарованого обличчя і стану, – підозра, не настільки реальна, щоб переконати його в своїй присутності, але досить реальна, щоб підірвати непохитну віру. А для Джона, якому ще не минуло двадцяти років, непохитна віра була потрібна, як повітря. З властивим молодості запалом він був ладен давати обома руками і нічого не брати собі – давати з щирою радістю тій, що була сповнена, як і він, безпосередньою щедрістю. Звичайно, вона щедра! Він устав з підвіконня і почав ходити по великій сірій і примарній кімнаті, стіни якої були оббиті сріблястою тканиною. Цей будинок – так сказав батько у своєму передсмертному листі – споруджено для його матері, щоб вона жила в ньому з батьком Флер! Він простягнув руку в напівтемряву, ніби хотів узяти примарну руку мертвого. Він стиснув пальці, намагаючись відчути в них тонкі зниклі пальці батька, намагаючись стиснути їх і переконати його, що він… що він на батьковому боці. Сльози, які він стримував, сушили й пекли йому очі. Він знову підійшов до вікна. Надворі було тепліше, затишніше і не так моторошно; на небі висів золотий місяць, уже третій день на ущербі; широкі простори ночі навівали спокій. От якби вони з Флер зустрілися на безлюдному острові, де б не було минулого, і їхньою оселею стала природа! Джон і досі мріяв про безлюдні острови, де ростуть хлібні дерева, а над кораловими рифами синіє вода. Ніч була глибока, вільна, сповнена принад; вона манила, обіцяючи дати притулок від усіляких незлагод, дати кохання! Нікчема, що тримається за материну… Щоки його палали. Він причинив вікно, запнув його шторою, вимкнув світло в канделябрі й пішов нагору.

Двері його кімнати були відчинені, світло горіло; мати, й досі у вечірній сукні, стояла біля вікна. Вона обернулася і сказала:

– Сідай, Джоне, поговоримо.

Вона сіла на канапу біля вікна, Джон – на своє ліжко. Він бачив її профіль, і краса й грація її постаті, вишукана лінія чола, носа, шиї, дивна й начебто далека її витонченість розчулили його. Мати ніколи не зливалася зі своїм оточенням. Вона входила в нього немов з іншого світу. Що вона хоче сказати йому, у кого в серці стільки ніжних слів для неї?

– Я знаю, що Флер приїздила сьогодні. Це мене не дивує.

А Джонові здалося, ніби мати ще додала: «Вона дочка свого батька!» І його серце враз запеклося. Айріні спокійно вела далі:

– Я зберегла батьків лист. Того вечора я його підібрала і сховала. Хочеш, я віддам його тобі, синку?

Джон похитав головою.

– Звичайно, я прочитала його перед тим, як він дав його тобі. У ньому надто пом'якшено мою провину.

– Мамо! – вихопилося у Джона.

– Він висловив це дуже делікатно, але я розумію, що, вийшовши заміж за батька Флер, не кохаючи його, я вчинила жахливий злочин. Нещасливий шлюб, Джоне, може покалічити життя не тільки нам, а й іншим. Ти дуже молодий, синочку, і дуже щирий у своїх почуттях. Чи міг би ти, на твою думку, бути щасливий із цією дівчиною?

Дивлячись у її темні очі, які від болю зробилися ще темніші, Джон відповів:

– Так, о так! Якби ти змогла.

Айріні посміхнулась.

– Захоплення красою і прагнення володіти – це ще не кохання. Гляди, щоб з тобою не сталося того, що сталося зі мною, Джоне: коли задушено найзаповітніше, коли тіла з'єднані, а між душами прірва!

– Чому ж так має статися, мамо? Ти вважаєш, що вона така, як її батько, але ж вона на нього не схожа. Я його бачив.

Знову на вустах Айріні з'явилася посмішка, і в грудях у Джона щось здригнулося: в тій посмішці було стільки іронії і досвіду.

– Ти любиш давати, Джоне; вона любить брати.

І знову цей недостойний сумнів, ця злодійкувата невпевненість. Він сказав із запалом:

– Ні, вона зовсім не така, не така. І тільки тому, що я не хочу завдати тобі болю, мамо, саме тепер, коли тато…

Він притиснув кулаки до скронь.

Айріні підвелася.

– Того вечора я сказала тобі, синку, щоб ти не зважав на мене. Я сказала це щиро. Думай про себе і про своє щастя! Я зумію пережити все, що мені пошле доля: я сама винна, сама накликала на себе біду.

– Мамо! – знову вихопилося у Джона.

Вона підійшла до нього, поклала руки на його долоні.

– Голова у тебе не болить, хлопчику мій?

Джон похитав головою. Боліло у нього не в голові, а в грудях – здавалося, їх роздирали навпіл два кохання.

– Я завжди любитиму тебе, Джоне, хоч як би ти вчинив. Ти нічого не втратиш.

Вона лагідно провела рукою по його волоссю і вийшла.

Він чув, як причинилися двері; впавши долілиць на ліжко, він лежав, затамувавши дух у страшному напруженні, що скувало його почуття.