Текст книги "Сага про Форсайтів"
Автор книги: Джон Голсуорси
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 36 (всего у книги 68 страниц)
В голосі його була туга, а в погляді очей, що дивилися їй в обличчя, світилося майже благання.
Айріні, стоячи в буквальному розумінні притиснута до стіни, тільки ковтнула слину: це була єдина її відповідь. Сомс вів далі.
– Невже ви справді хочете прожити все своє життя напівмертвою в цьому закутку? Вертайтесь до мене, я дам вам усе, чого ви забажаєте Ви житимете власним життям, даю вам слово честі.
Він побачив, як її обличчя іронічно здригнулося.
– Так, – повторив він, – цього разу я ручуся за свої слова Я попрошу лиш одного. Я хочу тільки… я хочу тільки сина. Не дивіться на мене так! Мені потрібен син. Дуже потрібен.
Він говорив поспіхом, так що й сам не впізнавав власного голосу, голова його двічі сіпнулася вгору, наче йому забило дух І лише погляд її очей, прикутих до нього, потемнілих, ніби заворожених жахом, примусив його опам'ятатися і змінив болісне замішання на гнів.
– Невже це неприродна річ? – мовив він крізь зуби. – Невже це неприродно хотіти дитину від власної дружини? Ви занапастили наше життя і все розвіяли на порох. Ми не живемо, а існуємо, не маючи ніякого майбутнього. Невже вам так неприємно, що, незважаючи на все, я… я й досі хочу, щоб ви залишилися моєю дружиною? Говоріть-бо, заради всього святого, говоріть!
Айріні наче спробувала заговорити, проте не змогла.
– Я не хочу вас лякати, – сказав Сомс трохи лагідніше. – Слово честі, не хочу. Я хочу тільки, щоб ви зрозуміли, що я не можу миритися з таким становищем. Я хочу, щоб ви вернулися до мене, я хочу, щоб ви були зі мною.
Айріні підвела руку і затулила уста й підборіддя, але її очі були прикуті до його очей, наче вона вірила, що її погляд стримає його, як перепона. І всі ці роки, порожні й гіркі, відколи… а й справді, відколи?.. майже відтоді, як він уперше зустрівся з нею, звелися в пам'яті Сомса одною величезною хвилею, і судома, якої він ніяк не міг стримати, перекривила його обличчя.
– Ще не пізно, – сказав він, – не пізно, якщо ви тільки повірите мені.
Айріні відвела руку від уст і притисла обидві руки до грудей. Сомс ухопив її руки.
– Пустіть! – сказала вона задихано. Але він тримав їх, намагаючись зазирнути їй у очі, які дивилися на нього твердим поглядом. За мить вона спокійно сказала:
– Я тут сама. Ви не посмієте повестися так, як повелися тоді.
Випустивши її руки, наче вони були з розпеченого заліза, він відвернувся. Невже й справді є на світі така люта непримиренність? Чи може бути, щоб той один випадок насильства так глибоко закарбувався в її пам'яті? Невже він став між нею і ним, як глухий мур? І він сказав затято, не підводячи очей:
– Я не піду від вас, поки ви не дасте мені відповіді. Я пропоную вам те, що навряд чи інший чоловік захотів би запропонувати. Я чекаю… чекаю розумної відповіді.
І майже здивовано він почув її слова:
– Не сподівайтеся розумної відповіді. Розум тут зовсім ні до чого. Ви можете почути тільки гірку правду: краще смерть.
Сомс дивився на неї, приголомшений.
– Он як! – зрештою сказав він.
А потім на нього найшло якесь заціпеніння: він наче онімів і закляк; його затрусило, як трусить людину, котру смертельно образили і котра не знає, що їй учинити, або, точніше, що з нею учиниться.
– Он як! – сказав він знову. – Оце так воно? Чи ба! Краще смерть. Ну-ну!
– Вибачте. Ви вимагали відповіді. Хіба я винна, коли це правда?
Не знаючи, що відповісти на це дивне, абстрактне запитання, Сомс звернувся до конкретної дійсності. Він поклав брошку у футляр і, застебнувши його, сховав у кишеню.
– Правда! – мовив він. – Жінки з нею ніколи не знаються. Це нерви, нерви, та й годі.
Він почув її шепіт:
– Так, нерви не брешуть. Хіба ви цього й досі не знаєте?
Він мовчав, опанований думкою: «Я повинен зненавидіти цю жінку. Неодмінно повинен». В цьому й була вся біда! Якби він тільки міг! Він кинув на неї погляд: вона стояла непорушно біля стіни, підвівши голову і склавши на грудях руки, ніби чекала, що її зараз розстріляють. І він швидко сказав:
– Я не вірю жодному вашому слову. У вас є коханець. Якби його не було, ви б не поводилися так… так нерозумно.
З виразу її очей він зрозумів, що взяв не ту ноту, говорячи занадто вільно, як тоді, коли вони ще жили разом. Він повернувся до дверей. Але вийти не зміг. Щось у його душі – найглибша і найпотаємніша форсайтівська властивість, неспроможність випустити щось із рук, неспроможність зрозуміти нереальність і марність своїх упертих домагань – перешкодило йому. Він знову повернувся до неї і став спиною до дверей, так само як вона стояла спиною до протилежної стіни, не усвідомлюючи, як сміховинно виглядає це стояння в різних кінцях кімнати.
– Чи ви коли думали про когось, крім самої себе? – запитав він.
Уста Айріні затремтіли; за мить вона поволі відповіла.
– Чи ви коли думали, що я зрозуміла свою помилку – свою безнадійну страшну помилку – в перший же тиждень по нашому шлюбі; що я три роки силкувалася змиритися з нею – ви ж знаєте, що я силкувалася? Чи я це робила для себе?
Сомс зціпив зуби.
– Бог його знає, для кого ви це робили. Я ніколи не міг вас зрозуміти і ніколи не зрозумію. Ви мали все, чого ваша душа бажала; і ви можете мати все це знову і навіть більше. Чим я вам не до вподоби? Скажіть мені прямо: чим саме? – не усвідомлюючи, як принижує себе цими запитаннями, він палко вів далі:—Я не каліка, не бридкий, не мужлан, не дурень. Чим саме? Яка тут таємниця?
У відповідь він почув довге зітхання.
Він стис руки жестом, сповненим незвичайного для нього запалу.
– Коли я прийшов сьогодні сюди, я був… я сподівався… я хотів будь-що-будь покінчити з минулим і відкрити нову сторінку. А ви зустрічаєте мене «нервами», мовчанкою, зітханнями. Я не бачу нічого певного. Це схоже… схоже на павутиння.
– Так.
Цей шепіт з протилежного кінця кімнати знову довів Сомса до нестями.
– Та я не бажаю плутатися в павутинні. Я його розірву Він рушив до неї. – Зараз!
Чого він пішов до неї, він і сам не знав. Та коли він підступив близько, його раптом схвилював давно знайомий запах її вбрання. Він схопив її за плечі й нахилився, щоб поцілувати її. Але поцілував він не її уста, а тверду риску, в яку стиснулися ті уста; потім її руки з силою вперлися йому в обличчя; він почув її голос: «Ой! Ні!» Сором, докори сумління, біль поразки заполонили його душу; він круто повернувся і вийшов.
Джун чекала Джоліона на платформі Педдінгтонського вокзалу. Вона отримала його телеграму за сніданком. У неї був свій притулок – майстерня і дві спальні в саду на Сент-Джонс-Вуд, – який вона обрала, бажаючи забезпечити собі повну незалежність. Сховавшись від очей світу, позбувшись нагляду постійних слуг, вона мала змогу приймати своїх «бідолашок» у будь-яку годину дня чи ночі, і нерідко бувало так, що який-небудь знедолений художник, не маючи своєї студії, використовував студію Джун. Вона тішилася своєю свободою і віддавалася їй з палкістю першої пристрасті; той запал, який вона берегла для Босіні і який, беручи до уваги її форсайтівську наполегливість, напевно, набрид би йому, вона тепер витрачала на захист невдах та невизнаних геніїв артистичного світу Власне, жила вона тільки для того, щоб допомогти гидким каченятам перетворитися на лебедів, бо вірила, що вони лебеді. Щирий ентузіазм, з яким вона опікувалася ними, затуманював ясність її зору. Зате вона була вірний і щедрий друг; її маленька енергійна рука завжди ладна була захистити кожного від утисків академічного та комерційного світу, і хоч прибуток її вимірювався чималою цифрою, її банківський рахунок частенько являв собою від'ємну величину.
Вона приїхала на Педдінгтонський вокзал схвильована після розмови з Еріком Коблі. Якась жалюгідна галерея відмовилася влаштувати виставку картин цього довговолосого генія. Нахаба директор, відвідавши його майстерню, висловив думку, що «з фінансового погляду ця виставка не обіцяє нічого втішного». Цей разючий приклад комерційного боягузтва у ставленні до її улюбленого «бідолашки»– йому так скрутно з дружиною і двома дітьми, що їй довелося перевищити свій банківський кредит, – і досі примушував паленіти її маленьке рішуче личко й сяяти, як ніколи яскраво, її червоно-золоте волосся. Вона обняла батька і сіла з ним у кеб, маючи до нього не менш важливу справу, ніж він до неї. Невідомо було тільки, хто з них почне розмову перший.
Ледве Джоліон устиг промовити:
– Донечко, я хочу, щоб ти поїхала зі мною, – як, поглянувши на неї, помітив по її синіх очах, які металися сюди-туди, наче хвіст стривоженої кішки, що вона його не слухає.
– Тату, чи й справді я не маю права взяти нічого із своїх грошей?
– На щастя, серденько, тільки проценти.
– Яка жахлива дурниця! Невже нічого не можна вдіяти? Адже має бути який-небудь спосіб. Я знаю, що могла б купити невеличку галерею за десять тисяч фунтів.
– Невеличка галерея, – мовив Джоліон, – це досить скромне бажання. Але твій дідусь передбачив його.
– На мою думку, – обурено вигукнула Джун, – всі ці намагання зберегти гроші – жахливі, коли стільки обдарованих людей на цьому світі просто задихаються у нестерпних злиднях. Я ніколи не вийду заміж і не матиму дітей; то чому ж я не можу зробити хоч трохи добра людям, чому ці гроші мають лежати недоторкані заради того випадку, який ніколи не станеться?
– Наше прізвище Форсайт, донечко, – відповів Джоліон іронічним тоном, до якого його імпульсивна дочка досі так і не звикла. – А Форсайти, як тобі відомо, це люди, котрі заповідають свою власність із такою умовою, щоб їхні онуки, на той випадок, коли вони помруть раніше за батьків, склали духівницю на власність, яку вони успадкують тільки по смерті батьків. Ти можеш це зрозуміти? Я теж не можу, але, в кожному разі, це факт; ми живемо за принципом, який полягає в тому, що, доки є спромога утримати гроші в родині, їх не слід випускати з рук; якщо ти помреш неодружена, то твій капітал перейде до Джоллі й Голлі й до їхніх дітей, якщо вони одружаться. Чи не приємно знати, що хоч що б ви робили – ніхто з вас не може стати убогим?
– Але хіба я не можу позичити грошей?
Джоліон похитав головою.
– Звичайно, ти можеш орендувати галерею, якщо дозволять твої кошти.
Джун презирливо пирхнула.
– Атож, і залишуся без усяких коштів і не зможу нікому допомагати.
– Дитино моя, – мовив стиха Джоліон, – а хіба не те саме вийде, коли ти купиш?
– Ні, – сказала упевнено Джун, – купівля обійшлася б мені в десять тисяч; це становило б тільки чотириста фунтів на рік. А за оренду мені б довелося платити тисячу фунтів на рік, і в мене залишилося б тільки п'ятсот. Якби я мала галерею, тату, подумай, що б я могла зробити. Я могла б негайно створити ім'я Ерікові Коблі, а також багатьом іншим.
– Імена, які варто створити, створюються самі з плином часу.
– Коли людина помре.
– А чи знаєш ти, донечко, кого-небудь із живих, кому створене ім'я пішло б на користь?
– Тобі, – сказала Джун, стискаючи його лікоть.
Джоліон здригнувся. «Мені? – подумав він. – Ага, це вона хоче мене про щось попросити. Ми, Форсайти, завжди прагнемо домогтися свого, кожен по-своєму».
Джун підсунулася до нього ближче.
– Таточку, – мовила вона, – ти купи галерею, а я платитиму тобі чотириста фунтів щорічно. Тоді ніхто з нас нічого не втратить. До того ж це чудовий спосіб укласти гроші.
Джоліон засовався на сидінні.
– Чи не здається тобі, – мовив він, – що художникові якось не дуже личить купувати галерею? До того ж десять тисяч фунтів чималі гроші, а я не комерсант.
Джун подивилася на нього щиро захопленим поглядом.
– Звичайно, ні, але у тебе страшенно діловий вигляд. І я певна, нам пощастить зробити галерею прибутковою. Це буде пречудовий спосіб збити пиху з цих нікчемних гендлярів та всяких невігласів.
І вона знову стиснула батькові лікоть.
На обличчі Джоліона з'явився вираз жартівливого відчаю.
– Де ж ця дивовижна галерея? Мабуть, вона міститься в якомусь чудовому місці?
– За рогом Корк-стріт.
«Атож, – подумав Джоліон. – Я так і знав, що вона десь за рогом. А тепер спробую заручитися її допомогою!»
– Ну що ж, я подумаю про це, але трохи згодом. Ти пригадуєш Айріні? Я хочу, щоб ти поїхала до неї разом зі мною. Сомс знову до неї чіпляється. Їй було б куди безпечніше, якби ми знайшли для неї який-небудь притулок.
Слово «притулок», яке він ужив випадково, швидше розбудило в Джун зацікавлення, ніж будь-які умисно дібрані слова.
– Айріні! Я не бачила її відтоді, як… Звичайно! Я допоможу їй залюбки.
Настала Джоліонова черга потиснути їй лікоть, сповнившись почуттям гарячого захоплення цим сміливим щиросердим маленьким створінням, яке він породив.
– Айріні горда, – мовив він, глянувши скоса на Джун, бо раптом засумнівався, чи вистачить у неї стриманості. – Їй важко допомогти. Нам треба повестися обачно. Вона мешкає ось тут. Я телеграфував їй, щоб вона чекала нас. Зараз ми по шлемо свої візитні картки.
Я терпіти не можу Сомса, – сказала Джун, виходячи з кеба. Він глузує з усього, що не має успіху.
Айріні чекала їх у кімнаті, яку в готелі «П'ємонт» називали «жіночим салоном».
Виявивши справжню моральну мужність, Джун прямо підійшла до своєї колишньої подруги, поцілувала її в щоку і вони обидві сіли на диван, на якому ніхто ніколи не сидів, відколи існував цей готель. Джоліон бачив, що Айріні глибоко зворушена цим простим прощенням.
– Отже, Сомс не дає вам спокою? – запитав він.
– Він приходив до мене вчора ввечері; він хоче, щоб я по вернулася до нього.
– Ви, звичайно, не повернетесь? – вигукнула Джун.
Айріні кволо всміхнулась і похитала головою.
– Але він у страшному становищі, – тихо мовила вона.
– Він сам винен йому треба було розлучитися з вами, коли була змога.
Джоліон згадав, як палко Джун колись сподівалася, що пам'ять її невірного нареченого не буде заплямована розлученням.
– Послухаймо, що Айріні збирається робити, – сказав він.
Уста Айріні тремтіли, але вона сказала спокійно.
– Я б воліла дати йому новий привід звільнитися від мене.
– Який жах! – вигукнула Джун.
– А що мені залишається робити?
– Про це навіть думати нема чого, – сказав дуже спокійно Джоліон, – sans amour [35]35
sans amour – Без кохання (фр.).
[Закрыть].
Йому здалося, що вона ось-ось заплаче; проте вона тільки схопилася з місця, відвернулася від них і стояла, намагаючись узяти себе в руки.
Джун раптом сказала.
– Ну що ж, я піду до Сомса і скажу йому, щоб він дав вам спокій. Чого йому треба в таких літах?
– Дитину. Досить природне бажання.
– Дитину? – презирливо вигукнула Джун. – Ще б пак Щоб було кому залишити гроші Якщо йому так дуже кортить мати дитину, хай знайде собі когось, і буде в нього дитина; тоді ви візьмете розлучення, а він одружиться з нею.
Джоліон раптом збагнув, що допустився помилки, привівши Джун: її запальні звинувачення були на користь Сомсові.
– Для Айріні було б найкраще, якби вона тихенько переїхала до нас у Робін-Гіл, а тоді ми побачимо, як усе піде далі.
– Звичайно, – сказала Джун, – тільки.
Айріні пильно подивилася на Джоліона – згодом він багато разів силкувався збагнути, що то був за погляд, але так і не зміг.
– Ні! Я тільки завдам вам усім клопоту Я поїду за кордон.
З її тону він зрозумів, що це її остаточне рішення. У нього промайнула недоречна думка: «Ну що ж, я міг би зустрітися з нею там». Але він сказав.
– Чи не здається вам, що за кордоном ви будете беззахисніші в тому разі, коли він вирушить слідом за вами?
– Не знаю. Проте мені доведеться спробувати.
Джун скочила і почала ходити по кімнаті.
– Який це жах! – мовила вона. – Чому люди повинні мучитися й почувати себе нещасними та беззахисними рік за роком через цей ідіотський святенницький закон?
Але цієї миті хтось зайшов до кімнати, і Джун замовкла Джоліон підступив до Айріні:
– Вам потрібні гроші?
– Ні.
– Ви доручаєте мені здати внайми ваше помешкання?
– Так, Джоліоне, будь ласка, здайте його.
– Коли ви виїжджаєте?
– Завтра.
– Ви вже не будете туди повертатися, правда?
Він запитав це з тривогою, яка йому самому здалася дивною.
– Ні, все необхідне я маю з собою.
– Ви повідомите мені вашу адресу?
Вона простягла йому руку.
– Я відчуваю, що на вас можна покластися, як на кам'яну гору.
– Що стоїть на піску, – відповів Джоліон, міцно потискаючи їй руку – Але пам'ятайте: я з радістю допоможу вам чим завгодно й коли завгодно А якщо ви передумаєте Ну прощайся, Джун, нам пора.
Джун відійшла від вікна й обняла Айріні.
– Не думайте про нього, – сказала вона пошепки Тіштеся життям, і хай вам щастить!
Закарбувавши в пам'яті сльози на очах Айріні й усмішку на її устах, вони вийшли в мовчазній задумі повз жінку, яка завадила їхній розмові, а тепер гортала за столом газети.
Біля Національної галереї Джун вигукнула:
– Які страшні закони вигадали ці підлі тварюки!
Але Джоліон не озвався ані словом. Маючи трохи батькової врівноваженості, він міг споглядати все безстороннім оком, навіть тоді, коли були збурені його почуття. Айріні має слушність: становище Сомса не краще, ніж її власне, а може, навіть гірше. Що ж до закону, то він пристосований до людської природи, яку цінує не дуже високо. І, почуваючи, що коли він залишиться з дочкою, то так чи інакше викаже свої думки, Джоліон сказав їй, що йому пора на оксфордський поїзд; він гукнув кеб і залишив її – хай іде розглядати акварелі Тернера, – пообіцявши подумати про купівлю галереї.
Але натомість він думав про Айріні. Кажуть, що жаль – рідний брат кохання. Якщо це справді так, то йому, звичайно, загрожує небезпека покохати її, бо він щиро її жаліє. Подумати лишень, що їй, такій безталанній і самотній, доведеться блукати по Європі! «Хоч би вона, чого доброго, не пустилася берега! – подумав він. – Адже вона може легко впасти в розпуку». Тепер, коли у неї не стало й того незначного діла, що було досі, він просто не міг уявити собі, як вона житиме далі – таке гарне створіння, зневірене, ласа здобич для кожного! В його тривозі був і страх, і ревнощі. Жінка може вкоїти що завгодно, коли її заженуть у тісний кут. «Що ж тепер робитиме Сомс? – подумав він. – Паскудне, ідіотське становище! І певно, люди скажуть, що це вона в усьому винна». Стурбований і пригнічений, він сів у поїзд, згубив свій квиток, а на платформі в Оксфорді уклонився жінці, чиє обличчя здалося йому знайомим, хоч він не міг пригадати її імені навіть тоді, коли побачив її за столиком у «Веселці», де вона пила чай.
Тремтячи від болю, якого завдала йому загибель його надій, відчуваючи у себе на грудях футляр із зеленого сап'яну, схований в кишені проти серця, Сомс мучився думками, чорними, як смерть. Павутиння! Він прямував швидким кроком вулицями, залитими місячним сяйвом, нічого не помічаючи довкола, і в пам'яті його безперестану зринала сцена, яку він щойно пережив, і спогад про те, як Айріні вся закам'яніла, коли він її обняв. І чим більше згадував, тим дужче впевнювався, що в неї є коханець: її слова «Краще смерть!»– були б просто безглузді, якби вона не мала коханця. Навіть коли припустити, що вона його ніколи не любила, то вона ж не викидала ніяких коників доти, поки не з'явився Босіні. Ні, вона знову закохалася, інакше так мелодраматично не відповіла б на його пропозицію, цілком розумну, коли взяти до уваги всі обставини. Гаразд! Це спрощує справу.
«Я таки з'ясую становище, – подумав він. – Завтра ж зранку зайду до Полтіда».
Проте, зважившись на цей крок, він знав, що йому нелегко буде це зробити. Виконуючи свої професійні обов'язки, він кілька разів звертався по допомогу до агентства Полтіда, навіть зовсім недавно в справі Дарті, але йому ніколи й на думку не спадало, що він доручить їм стежити за власною дружиною.
Це було надто принизливо для нього самого.
Сон чи, точніше сказати, безсоння не допомогло йому примирити свій задум з ураженим самолюбством. Тільки почавши голитися, він раптом пригадав, що вона змінила своє прізвище на дівоче – Герон. Полтід не знатиме, принаймні спочатку, чия вона дружина, він не буде дивитися на нього підлесливо й не посміхатиметься за його спиною. Вона буде просто дружина одного з його клієнтів. І це була правда – бо хіба ж він не свій власний повірений?
Він не на жарт побоювався, що коли не скористається з нагоди і не здійснить свого задуму негайно, то потім може завагатись. І, звелівши Уормсонові подати йому чашку кави, він тихенько вийшов з дому ще до сніданку. Він швидко попрямував до однієї з тих вуличок Вест-Енду, де Полтід та інші фірми стоять на сторожі чесноти заможних класів. Досі він завжди приймав Полтіда у себе в Полтрі; але його адреса була йому добре відома, і він прийшов до контори, коли її щойно відчинили. В приймальні, яка була вмебльована так затишно, що здавалася приймальнею лихваря, сиділа жінка, схожа на вчительку.
– Я хочу бачити містера Клода Полтіда. Він мене знає – немає потреби називати моє ім'я.
Приховати від усіх, що він, Сомс Форсайт, змушений наймати агента, щоб шпигувати за власною дружиною, – це бажання переважало зараз усі інші.
Містер Клод Полтід – зовсім не подібний до містера Льюїса Полтіда – належав до тих чорнявих чоловіків з ледь гачкуватим носом і швидкими карими очима, які скидаються на євреїв, але які насправді фінікійці; він прийняв Сомса в кімнаті, де всі звуки приглушувалися товстими килимами й завісами. Вся обстановка кімнати схиляла до конфіденційної бесіди: ніде не видно було аніякісіньких документів.
Шанобливо привітавши Сомса, він із трохи підкресленою дбайливістю замкнув єдині двері.
«Якщо клієнт запрошує мене до себе, – казав він часто, – то хай сам вживає яких завгодно застережних заходів. Якщо ж він приходить сюди, ми повинні показати йому, що жодне його слово не вийде з цих чотирьох стін. Я можу з певністю сказати; що-що, а збереження таємниці ми гарантуємо…»
– Ну, сер, чим можу служити?
У Сомса так здавило в горлі, що він насилу спромігся заговорити. Треба будь-що приховати від цієї людини, що він має якийсь інший інтерес до цієї справи, крім професійного; і на його обличчі машинально з'явилася звичайна крива усмішка.
– Я прийшов до вас так рано, бо в цьому ділі не можна втрачати жодної хвилини. – Якби він затримався хоч на хвилину, вся його рішучість зразу розвіялася б. – Чи є у вас вільна надійна жінка?
Містер Полтід відімкнув шухляду, витяг записника, перебіг очима записи і знову замкнув записника в шухляді.
– Атож, – відповів він, – у мене є саме така жінка.
Сомс сів зручніше й поклав ногу на ногу – його зраджував хіба що легенький рум'янець, який міг здатися звичайним для його обличчя.
– Тоді негайно пошліть її стежити за місіс Айріні Герон, квартира Д, Труро-Меншенс, Челсі, до дальших розпоряджень.
– Зробимо, – сказав містер Полтід. – Напевно, розлучення? – і він дмухнув у переговорну трубку – Місіс Бленч є? Мені треба буде поговорити з нею через десять хвилин.
– Хай усі повідомлення ідуть через ваші руки, – провадив Сомс. – Надсилайте їх особисто мені, з позначкою «секретно», рекомендованим листом, із сургучевою печаткою. Мій клієнт вимагає, щоб усе зберігалося в цілковитій таємниці.
Містер Полтід посміхнувся, ніби кажучи: «Не вчіть ученого, мій любий сер», – і його погляд на одну мить ковзнув по обличчю Сомса з непрофесійною цікавістю.
– Він може бути цілком спокійний, – мовив він. – Ви курите?
– Ні, – сказав Сомс. – Зрозумійте мене: з цього, може, нічого й не вийде. Коли розкриється ім'я когось із зацікавлених осіб або коли вона запідозрить, що за нею стежать, то це може призвести до дуже серйозних наслідків.
Містер Полтід кивнув головою.
– Я можу включити цю справу до категорії шифрованих. За цією системою не згадується жодне ім'я; ми працюємо під номерами.
Він відімкнув іншу шухляду, витяг два клаптики паперу, написав на них щось і дав один із них Сомсові.
– Зберігайте його, сер: це ваш ключ. У мене залишиться дублікат. Справу ми назвемо 7х. Особа, за якою спостерігатимуть, буде 17; спостерігач – 13; будинок – 25; ви самі, тобто, я хочу сказати, ваша фірма – 31; наша фірма – 32, я сам – 2. На випадок, якщо вам доведеться згадати в листі вашого клієнта, я позначив його 43; особа, яка викличе підозру, буде 47; інша така сама особа – 51. Чи є у вас додаткові вказівки або побажання?
– Ні, – відповів Сомс. – Тобто є: будьте вкрай обережні.
Містер Полтід знову кивнув головою.
– Витрати?
Сомс знизав плечима.
– В розумних межах, – коротко відповів він і встав. – Тримайте цю справу цілком під своїм власним керівництвом.
– Цілком, – відказав містер Полтід, раптом опинившися між ним і дверима. – Незабаром я зайду до вас у тій, іншій, справі. До побачення, сер.
Його погляд знову ковзнув по Сомсові з непрофесійною цікавістю, і він відчинив двері.
– До побачення, – відповів Сомс, не озираючись.
Вийшовши на вулицю, він стиха люто лайнувся. Павутиння! І, щоб порвати його, йому доводиться вдатися до цього павучого, таємного, гидкого способу, що вкрай огидний для того, хто вважає своє особисте життя найсвященнішою частиною своєї власності. Але жереб кинуто, назад уже немає вороття. І він пішов у Полтрі й замкнув якомога далі зелений сап'яновий футляр і ключ до шифру, який з кришталевою прозорістю мав показати йому його сімейний крах.
Дивно, що той, хто все життя розкривав перед людьми таємниці власників й чужі сімейні чвари, так боїться, щоб люди дізналися про його власні сімейні справи, а проте воно не так і дивно, бо кому, як не йому, добре знати бездушність машини закону.
Він на цілий день поринув у роботу. Вініфред мала зайти до нього о четвертій; вони домовилися поїхати в Темпл на нараду з королівським адвокатом Дрімером, і, чекаючи її, він перечитав листа, якого умовив її написати в день від'їзду Дарті, де вона вимагала, щоб той повернувся.
«Любий Монтегю!
Я одержала твого листа, в якому ти пишеш, що кидаєш мене назавжди і їдеш до Буенос-Айреса. Звичайно, він мене дуже вразив. Я користуюся цією нагодою написати тобі, що ладна забути минуле, якщо ти відразу повернешся до мене. Прошу тебе: зроби так. Я дуже засмучена й поки що більше нічого тобі не скажу. Посилаю тобі цього рекомендованого листа на адресу, яку ти залишив у своєму клубі. Будь ласка, надішли мені відповідь каблограмою.
Твоя і досі любляча дружина Вініфред Дарті»
Ет! Брехлива писанина! Він пригадав, як стояв над Вініфред, а вона переписувала те, що він написав олівцем, і як вона сказала, поклавши перо: «А що, коли він повернеться, Сомсе?»– таким дивним тоном, ніби вагалася, погано це чи ні. «Він не повернеться, – відповів він, – поки не розтринькає усіх грошей. Ось чому нам треба діяти негайно». До копії цього листа була прикладена записка, яку Дарті надряпав п'яний у клубі «Айсіум». Сомс волів, щоб не так видно було, що писано її напідпитку. Саме до цього й може причепитися суд. Йому здалося, що він чує голос судді: «Невже ви сприйняли це серйозно! Настільки серйозно, що написали йому цього листа? Ви гадаєте, що він і справді хотів покинути вас?» Але то байдуже! Факт залишається фактом: Дарті поїхав і не повернувся. Прикладена була також і його каблограма: «Повернення неможливе. Дарті». Сомс похитав головою. Якщо цю справу не завершити протягом кількох наступних місяців, це ледащо знову сяде їм на шию. Коли пощастить його спекатися, то це збереже принаймні тисячу фунтів на рік, не рахуючи всіх прикростей, що їх він чинив Вініфред і батькові. «Треба буде підштовхнути Дрімера, – подумав він. – Слід пришвидшити справу».
Вініфред, котра носила тепер щось на зразок напівжалоби, яка дуже пасувала до її білявих кіс і високої постаті, приїхала в Джеймсовому ландо, запряженому Джеймсовими кіньми. Сомс не бачив цього екіпажа в Сіті, відколи батько залишив справи п'ять років тому, і він здався йому тепер страшенно недоладним. «Час не стоїть на місці, – подумав він, – що далі, то більше змін!» Навіть циліндри стали носити рідше. Він запитав про Вела. Вел, сказала Вініфред, написав, що в наступному семестрі збирається грати в поло. Вона вважає, що він попав у чудове товариство. Намагаючись приховати свій неспокій, вона запитала світським тоном:
– Як ти гадаєш, Сомсе, моя справа набуде великого розголосу? Чи напевно вона з'явиться в газетах? Це так погано для Вела і для дівчат.
Відчуваючи, як його гризе власна турбота, Сомс відповів:
– Газетярі – страшенні пронози; від них важко що-небудь приховати. Вони вдають, ніби пильнують громадську моральність, а насправді розбещують читачів своїми огидними статтями. Однак цього ще рано боятися. Сьогодні ми тільки порадимося з Дрімером щодо відновлення подружніх прав. Звичайно, він розуміє, що ми хочемо домогтися розлучення; але ти повинна вдавати, ніби щиро бажаєш повернення Дарті – тож спробуй сьогодні грати цю роль.
Вініфред зітхнула.
– От Монті – той любив блазнювати! – мовила вона.
Сомс гостро позирнув на неї. Він ясно бачив, що Вініфред не може сприймати свого Дарті серйозно і відразу відмовиться від їхнього заміру, якщо тільки до цього буде хоч найменша можливість. А він із самого початку відчував, що треба виявити твердість. Злякатися зараз невеличкого скандалу означало приректи сестру та її дітей на справжню ганьбу, а може, згодом і на злидні, якщо дозволити Дарті знову сісти їм на шию: адже він котитиметься усе нижче й нижче й тринькатиме гроші, які Джеймс залишить дочці. Хоча капітал і закріплений, цей негідник зуміє урвати дещо й для себе й примусити родину заплатити величезну суму, щоб врятувати його від банкрутства чи, може, навіть від в'язниці! Вони залишили на набережній лискучу карету з лискучими кіньми й слугами в лискучих капелюхах і зайшли до контори королівського адвоката Дрімера на Краун-Офіс-роу.
– Містер Белбі тут, сер, – сказав клерк. – Містер Дрімер буде через десять хвилин.
Містер Белбі – молодший повірений, але не такий молодший, яким би він міг бути, бо Сомс звертався тільки до адвокатів з усталеною репутацією; власне кажучи, для нього лишалося загадкою, як адвокати примудрялися створити собі таку репутацію, що спонукала його Звіряти на них свої справи, – містер Белбі сидів, переглядаючи якісь папери. Він щойно повернувся з суду і був у перуці й мантії, які на диво пасували до його носа, що стирчав, наче ручка маленької помпи, а також до його гострих синіх очиць і трохи випнутої спідньої губи – навряд чи можна було знайти людину, яка б краще доповнювала й зміцнювала Дрімера.
Коли його відрекомендували Вініфред, вони перескочили через погоду й заговорили про війну. Сомс несподівано перебив їх:
– Якщо він не виконає постанови суду, нам усе одно доведеться чекати з нашим позовом іще шість місяців. Я хочу прискорити справу, Белбі.
Містер Белбі, в мові якого відчувався ледь помітний ірландський акцент, усміхнувся до Вініфред і пробурмотів.
