Текст книги "Сага про Форсайтів"
Автор книги: Джон Голсуорси
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 68 страниц)
Якби старий Джоліон, сідаючи в кеб, сказав: «Я не хочу вірити жодному слову», – він би висловив свої почуття набагато правдивіше.
Думка про те, що Джеймс із своїм жіноцтвом бачив його в товаристві сина, збудила в ньому не тільки злість, яка завжди охоплювала його, коли йому ставали на дорозі, але й таку зрозумілу, потаємну ворожість, що іноді виникає між братами, беручи своє коріння ще з дрібних дитячих сварок, міцніє та поглиблюється з плином життя і непомітно живить дерево, яке в свій час дає гіркі плоди.
Досі між шістьма братами не було ворожих почуттів, а коли й пробуджувалася неприязнь, то лише через те, що кожен із них мучився цілком природним таємним сумнівом – чи не володіють інші п'ятеро більшим капіталом; з наближенням смерті, що зрівнює геть усіх, їм кортіло довідатися про це дедалі дужче, але їхній повірений, людина розсудлива, тримав язика за зубами: Ніколасові казав, що не знає Джеймсових прибутків, Джеймсові – що не знає Джоліонових, Джоліонові – що не знає Роджерових, Роджерові – що не знає Свізінових, а Свізінові роз'ятрював душу, кажучи, що Ніколас, напевно, дуже багатий. Один лише Тімоті вийшов з гри, вклавши свій капітал у консолі.
Але тепер, принаймні між цими двома братами, виникло зовсім інше почуття. Відколи Джеймс насмілився, за виразом старого Джоліона, встромити свого носа в його, Джоліонові, приватні справи, він відмовився вірити цим пліткам про Босі ні. Щоб оце його онуку та знехтували через когось із родини «того нікчеми»! Він вирішив, що на Босіні звели наклеп. Мабуть, архітектор розірвав заручини з якоїсь іншої причини.
Може, Джун посварилася з ним абощо: адже вона така запальна.
Ось він поговорить із Тімоті відверто, він одіб'є йому охоту підпускати всякі натяки! І нема чого зволікати, він заїде до Тімоті зараз же і візьметься за нього так, щоб уже не довелося до цього діла вертатись.
Перед будинком стояв, загороджуючи під'їзд, Джеймсів екіпаж. Таки перші поспіли – напевне перемивають його кісточки! А трохи далі Свізінові сірі тяглися мордами до Джеймсових гнідих, наче судили своїх хазяїв, а кучери теж перемовлялися, сидячи на високому передку.
Старий Джоліон поклав циліндр на стілець у маленькому холі, де колись давно капелюх Босіні здався тітоньці Гестер кішкою, провів худорлявою рукою по хмурому обличчю й обвислим сивим вусам, наче силкуючися згладити всі ознаки турботи, й піднявся нагору.
Велика вітальня була переповнена. Вона була переповнена завжди – навіть без гостей, навіть без жодної живої душі, – бо Тімоті з сестрами, додержуючи традицій свого покоління, вважав, що кімната не має «пристойного» вигляду, якщо вона «належно» не обставлена. Отож у ній стояло одинадцять крісел, канапа, три столики, дві засклені шафки з безліччю дрібничок і частина рояля. А тепер, коли тут зібралися місіс Смолл, тітонька Гестер, Свізін, Джеймс, Рейчел, Вініфред, Юфімія, – вона принесла «Пристрасть і пересторогу», яку прочитала за сніданком, – а також її приятелька Френсіс, Роджерова донька (єдина музикантка серед Форсайтів – та, що складала романси), у кімнаті лишилося одне-єдине вільне крісло, звичайно, крім тих двох, у які ніхто ніколи не сідав; а єдине вільне місце на підлозі займав кіт, на якого старий Джоліон зразу ж наступив.
В ті дні до Тімоті частенько навідувалися гості. Форсайти, всі до одного, глибоко шанували тітоньку Енн, і тепер, коли її не стало, вони приїздили сюди частіше й гостювали довше.
Свізін прибув перший; вмостившись в оббитому червоним атласом кріслі з позолоченою спинкою, він усім своїм виглядом показував, що збирається пересидіти інших. Високий і тілистий, із кучмою густого сивого волосся і виголеним пухким обличчям, він виправдовував прізвисько «здоровило», яке йому дав Босіні, і, сидячи в цій захаращеній кімнаті, здавався ще первіснішим, аніж завжди.
Як то звичайно бувало останнім часом, Свізін зразу ж звернув розмову на Айріні й, не довго думаючи, висловив тітонькам Джулі та Гестер свою думку про ті чутки, що почали доходити до нього останнім часом. Авжеж, сказав він, Айріні може трохи пофліртувати – гарненькій жінці треба час від часу розважитись; але він не вірить, що тут криється щось гірше. Це не страшно: у неї досить здорового глузду, вона добре розуміє свої обов'язки щодо себе самої і своєї родини! Не буде ніякого ск… Він хотів сказати «скандалу», але сама думка про це здалася йому такою неймовірною, що він тільки махнув рукою, ніби кажучи: «Годі вже про це балакати!»
Звичайно, Свізін висловив свій, холостяцький, погляд на цю історію, але, справді, хіба ж можна не визнавати обов'язків щодо родини, з якої вийшло стільки обдарованих людей, що посіли таке визначне становище? Якщо він у хвилини тяжкої зневіри й пригадував слова «йомени» та «дрібнота», якими визначали його походження, то чи вірив він їм?
Анітрохи! В глибині душі він зворушливо плекав таємну теорію, що хтось із його далеких предків був шляхетного роду.
«Я певен цього, – сказав він одного разу молодому Джоліонові ще до того, як той ступив на хибний шлях. – Ти ж бачиш, як нам добре повелося! Напевно, у нас є шляхетна кров».
Свізін дуже любив молодого Джоліона; в Кембріджі хлопець завів собі добре товариство, знався з синами того старого поганця сера Чарлза Фіста – один з них потім виявився великим мерзотником; еге ж, добрий був хлопець, природа його щедро наділила – шкода, що він зв'язався з тією чужоземкою, та ще й гувернанткою! А коли вже йому так судилося, чому він не вибрав жінки, що не принизила б їхньої родини! І що ж з нього вийшло? Працює у Ллойда страховим агентом; кажуть, навіть картини малює – картини! Отуди к бісу! А міг би стати колись сером Джоліоном Форсайтом, баронетом, сидів би в парламенті, мав би маєток!
Спонукуваний імпульсом, який рано чи пізно опановує котрогось із членів великої родини, Свізін пішов до Геральдичної канцелярії, де його запевнили: він без сумніву походить від того самого кореня, що й відомі Форсейти, чий герб має «три пряжки на чорному полі з темно-червоними смугами»; очевидно, вони сподівалися, що він одкупить той герб.
Свізін, однак, утримався, але, побачивши, що на гербі красується «натуральний фазан» і що девіз – «За Форсейта», він посадив «натурального фазана» на дверцята карети й гудзики кучера, а на поштовий папір – фазана з девізом. А самим гербом він тішився тільки в мріях, почасти тому, що не заплатив за нього і вважав, що на кареті він виглядатиме визивно, а Свізін уникав усього визивного, бо, як і кожний практичний англієць, він у душі не любив і зневажав усе те, чого не міг зрозуміти, – йому, та й не тільки йому одному, важко було збагнути «три пряжки на чорному полі з темно-червоними смугами».
Проте Свізін не забув, що, заплативши за герб, мав би на нього право, і це ще дужче переконало його в тому, що він справжній джентльмен. Мало-помалу й усі інші Форсайти завели собі «натурального фазана», а деякі, поважніші, запозичили й девіз; проте старий Джоліон від нього відмовився, сказавши, що це, на його погляд, цілковита нісенітниця.
Старше покоління, мабуть, знало, яка велика історична подія обдарувала їх «натуральним фазаном», і коли хтось допитувався про його походження, вони, щоб не збрехати, – брехати вони не любили, адже брешуть, мовляв, тільки французи й росіяни, – зразу посилалися на Свізіна: це він його десь відкопав.
Молодше покоління ставилося до цієї справи з «натуральною» обачливістю. Вони не хотіли ані вразити почуття старших, ані стати посміховищем, отож просто користувалися гербом, та й годі…
Ні, казав Свізін, він бачив усе на власні очі й мусить засвідчити, що вона поводилася з цим Піратом, чи то Босіні, чи як його там кличуть, точнісінько так, як із ним, Свізіном; сказати правду, навіть більше того… Але, на жаль, тієї миті з'явилися Френсіс із Юфімією, і йому довелось припинити цю розмову: таку тему не годиться обговорювати в присутності молодих дівчат.
Хоча Свізінові було трохи прикро, що його перебили саме тоді, коли він збирався висловити дещо важливе, та незабаром до нього знову вернувся добрий настрій. Йому подобалась Френсіс – Френсі, як її звали в родині. Вона була дуже елегантна і, як говорили, заробляла своїми романсами чималі гроші на дрібні витрати; Свізін казав, що вона молодець.
Він пишався своїм ліберальним ставленням до жінок. А чому б їм не малювати картини, складати пісеньки, навіть писати книжки, коли вони мають до того охоту, особливо якщо можна заробити цим трохи грошей? Нехай собі тішаться – аби тільки не дуріли. Адже це не мужчини!
Маленька Френсі, як її називали в родині з добродушним презирством, була поважна особа хоча б тому, що втілювала ставлення Форсайтів до мистецтва. Насправді вона вдалася не те що «маленька», а досить таки висока і, як на форсайтівський рід, темнокоса; темне волосся разом із сірими очима надавали її зовнішності того, що називалося «кельтським типом». Вона компонувала романси під назвами «Душа зітхає» або «Ой матусю, я вмираю» з приспівом, що нагадував церковний гімн:
Ой матусю, я вмираю.
Поцілуй мене, благаю!
О благаю, поцілуй-уй!
Поцілуй, бо я вмира-аю.
Слова до цих романсів вона писала сама, писала й інші вірші. В легкодумніші хвилини вона компонувала вальси; один із яких – «Кенсінгтонське гуляння» – своєю мелодійністю зажив у Кенсінгтоні слави національного гімну. Він починався так:
Дуже оригінальний вальс. Крім того, з-під пера Френсі вийшли «Пісеньки для малечі», водночас і повчальні, й дотепні; особливо славилися «Бабусині рибки» й ще одна, в якій вона майже з пророчим натхненням висловила дух майбутнього імперіалізму, – під назвою «Бий під око, не жалій».
Будь-який видавець узяв би їх залюбки, а такі журнали, як «Вищий світ» чи «Порадник світських дам», не тямилися з захвату, вихваляючи «нові чарівливі пісні міс Френсі Форсайт, що яскріють веселими барвами й водночас промовляють до серця. Зворушені ними, ми плакали й сміялися. Міс Форсайт чекає велике майбутнє».
Успадкувавши практичний інстинкт свого роду, Френсі заводила знайомства з потрібними людьми, – тими, що писатимуть про неї, говоритимуть про неї, а також з людьми із вищого світу; пильно занотовуючи в пам'яті, де саме слід вдаватися до своїх чарів, вона ретельно дбала й про те, щоб невпинно зростали її гонорари, в яких вона й вбачала своє майбутнє. Так Френсі заслужила загальну пошану.
Одного разу, коли в серці її зародилося ніжне почуття, – весь устрій Роджерового життя, яке він цілком присвятив купівлі будинків, сприяв тому, що його єдина дочка перейнялася романтичними нахилами – Френсі взялася до великої й серйозної роботи, вибравши форму скрипкової сонати. Це був єдиний її твір, що занепокоїв Форсайтів. Вони зразу відчули, що соната не матиме попиту.
Роджер, який дуже пишався своєю розумною дочкою і в розмові часто згадував, що вона заробляє собі чималі кишенькові гроші, був зовсім пригнічений цією скрипковою сонатою.
«Справжнісінька нісенітниця! – «– сказав він.
Френсі на один вечір позичила у Юфімії молодого Фладжолетті, і він виконав її сонату у вітальні на Прінсез-гарденз. Сказати правду, Роджер мав рацію. Соната дійсно була нісенітниця, але – оце-то й біда! – нісенітниця того гатунку, що не має попиту. Як відомо кожному Форсайтові, нісенітниця, яку можна продати, – то ніяка не нісенітниця – зовсім ні!
Однак, незважаючи на здоровий глузд, що примушував їх складати ціну мистецьким витворам відповідно до їхньої вартості, дехто з Форсайтів, – наприклад, тітонька Гестер, яка кохалася в музиці, – жалкував, що Френсі компонує свої романси не за «класичними взірцями», такої ж думки були і про її вірші. А втім, казала тітонька Гестер, в наші часи поезії взагалі не стало, – тепер що не вірш, то легковажна дрібничка. Ніхто вже не вміє писати таких поем, як «Утрачений рай» або «Чайльд Гарольд»; вони принаймні лишають якийсь слід у твоїй душі. Та все-таки Френсі молодець: вона не сидить без діла; інші дівчата тільки тринькають гроші по крамницях, а вона їх заробляє! І тітонька Гестер із тітонькою Джулі завжди були готові слухати, як Френсі домоглася того, що їй знову збільшили гонорар.
Вони й зараз слухали її разом із Свізіном, який удавав, що нічого не чує: теперішня молодь говорить так швидко й невиразно, хіба ж можна щось розібрати!
– Я не можу уявити собі, – озвалася місіс Септімус, – як ти зважилася на таке. Мені б забракло сміливості!
Френсі всміхнулась.
– Я волію мати справу з чоловіками. Жінки такі уїдливі.
– Отакої, любонько! – вигукнула місіс Смолл. – Хіба ж ми уїдливі?
Юфімія зайшлася безгучним сміхом і, вискнувши, мовила здавлено, наче її душили:
– Ой тітонько! Ви мене колись доконаєте!
Свізін не бачив у тому нічого смішного; він дратувався, коли інші сміялися з жарту, якого він не розумів. Сказати правду, його страшенно дратувала Юфімія, яку він завжди називав: «Нікова донька, як же її звати – ота бліда». Він мало не став її хрещеним батьком – напевне став би, якби не заперечував рішуче проти її чужоземного ім'я. Та й взагалі бути хрещеним батьком – то велика морока. І Свізін мовив до Френсі з гідністю:
– Чудовий день… е-е… як на цю пору року.
Але Юфімія, яка знала, що він відмовився стати її хрещеним, повернулась до тітоньки Гестер і почала їй розповідати, як бачила Айріні – місіс Сомс – у крамниці церковно-комерційного товариства.
– І Сомс був із нею? – спитала тітонька Гестер; місіс Смолл іще не встигла розповісти їй про ту зустріч.
– Сомс? Звичайно, ні!
– Невже вона ходить по місту сама?
– Та ні! З нею був містер Босіні. Вона була розкішно вбрана.
Але Свізін, почувши ім'я Айріні, суворо глянув на Юфімію, яка, сказати правду, завжди виглядала якось недоладно в своїх сукнях, і мовив:
– Певна річ, вона була вбрана, як справжня леді. На неї завжди любо глянути.
Цієї миті повідомили, що приїхав Джеймс із дочками. Дарті, якому захотілось випити, послався на те, що йому треба, мовляв, до зубного лікаря; зійшовши біля Мармурової арки, він узяв кеб і на той час уже сидів біля вікна в своєму клубі на Пікаділлі.
Жінка, сказав він своїм приятелям, хотіла повезти його з візитами. Та не на того натрапила! Ха!
Гукнувши служника, Дарті послав його в хол довідатися, хто виграв заїзд о 4.30. Слово честі, втомився як собака, провадив він, цілісінький день мотався по місту з жінкою. А оце вирішив – годі. Хіба він не має права на особисте життя?
Визирнувши з вікна ніші, де він любив сидіти, стежачи за перехожими, Дарті, на лихо, а може, й на щастя, помітив Сомса, що скрадливо переходив вулицю від Грін-парку, очевидно, наміряючись зайти до «Айсіума»: він теж був його членом.
Дарті вмить зірвався на ноги; схопивши свій келих, він промимрив щось про «заїзд о 4.30» і швидко сховався у гральній кімнаті, куди Сомс ніколи не заходив. Вмостившись у напівтемній кімнаті, він утішався на самоті особистим життям до пів на восьму, – на той час Сомса в клубі вже, напевно, не буде.
Ні, не можна, повторював Дарті сам до себе, коли йому кортіло приєднатися до розмов, що точились біля вікна, ні в якому разі не можна наражатися на сварку з Вініфред саме тепер, коли у нього сутужно з грішми, а «старий» (Джеймс) дивиться на нього скоса після тієї халепи з нафтовими акціями, в якій він, Дарті, зовсім не винний.
Якби Сомс побачив його в клубі, до Вініфред неодмінно дійшла б чутка, що він не був у зубного лікаря. Мабуть, немає такої іншої родини, де б чутки доходили так швидко. Схрестивши ноги в картатих штанях, Дарті невесело сидів між зеленими ломберними столиками; його оливкове обличчя було насуплене, лаковані черевики вилискували в сутіні; він гриз палець, міркуючи, де його в біса дістати грошей, якщо Еротик не виграє ланкашірського кубка.
Його похмурі думки звернулися до Форсайтів. Кляте кодло! Анічогісінько в них не витягнеш – принаймні для цього треба з шкури вилізти. Усі – страшенні скнари, і жодного серед них спортсмена, хіба що Джордж. Спробуй-но позичити десять шилінгів у цього ж таки Сомса, то його грець поб'є на місці, а як ні, то він скорчить таку зневажливу посмішку, наче ти пропаща людина, коли потребуєш грошей.
А дружина цього Сомса! (Дарті мимоволі ковтнув слину). Він пробував був заприязнитися з нею, – приязнь до гарненької своячки – річ природна, – але нехай його чорти вхоплять, якщо ця (Дарті лайнувся подумки) вшанувала його хоч єдиним словом; де там! Вона дивиться на нього, мов на якийсь непотріб, а сама, певно, здатна на що завгодно – він ладен головою закластися. Він жінок знає, як облуплених: недарма в неї такі оксамитні очі й така постать, і цей телепень Сомс скоро в цьому пересвідчиться, якщо в тих чутках про Пірата є хоч крихта правди.
Вставши з крісла, Дарті пройшовся по кімнаті і спинився перед дзеркалом, що висіло над мармуровим каміном; він довго стояв, розглядаючи своє відображення. Як у багатьох чоловіків цього типу, обличчя Дарті з напомадженими чорними вусиками й акуратними невеличкими баками було наче вимочене в льняній олії. Помітивши на своєму м'ясистому носі прищик, Дарті стурбовано його помацав.
Тим часом старий Джоліон знайшов останнє вільне крісло в переповненій вітальні Тімоті. Своєю появою він, очевидно, перебив якусь розмову, і всі ніяково мовчали. Тітонька Джулі, добра душа, поспішила розвіяти замішання.
– Знаєш, Джоліоне, – сказала вона, – ми оце говорили, що ти давненько до нас не навідувався; проте дивуватися нічого. Ти, мабуть, дуже зайнятий. Джеймс пояснив, що тепер така важка пора…
– Справді? – відповів старий Джоліон, гостро поглянувши на Джеймса. – Пора була б не така важка, якби люди не стромляли свого носа в чужі справи.
Джеймс, який сидів насупившись у такому низькому кріслі, що його коліна стриміли круто вгору, неспокійно засовав ногами й наступив на кота, що, рятуючись від старого Джоліона, необачно сів біля нього.
– Тут розсівся кіт, – озвався він ображеним тоном, відсмикнувши ногу, що ткнулася у щось м'яке й пухнасте.
– Багато котів, – зауважив старий Джоліон, переводячи погляд з обличчя на обличчя, – я тільки-но наступив на одного.
Запала мовчанка.
Місіс Смолл сплела пальці й, озирнувши всіх з трагічним спокоєм, запитала:
– А як поживає Джун?
В суворих очах старого Джоліона промайнула посмішка. Джулі дивовижна жінка! Мабуть, ніхто не переважить її вміння бовкнути щось зовсім не до ладу!
– Погано! – відповів він. – Лондон їй вадить – забагато людей, що плещуть казна-що.
Він промовив ці слова з притиском і знову подивився на Джеймса.
Ніхто не відповів.
Всі відчували, що будь-який крок, будь-яке зауваження може завести на слизьке. І подих неминучої долі, знайомий глядачам грецької трагедії, затьмарив цю тісну, набиту меблями вітальню, де зібралися старі, сиві чоловіки в сюртуках і пишно вбрані жінки, які всі були одної крові і яких усіх єднала невловима родинна схожість.
Та вони не усвідомили її неминучості: адже появу передвісника лихої долі можна тільки відчувати.
За мить Свізін устав. Не буде він сидіти тут, як дурень, такого поводження він не потерпить! Запишавшися ще дужче, Свізін обійшов кімнату і потиснув кожному руку.
– Перекажіть Тімоті, – сказав Свізін, – що він занадто себе ніжить! – і, повернувшись до Френсі, яку вважав «елегантною», додав – Приходь до мене цими днями, поїдемо з тобою на прогулянку. – Нараз йому згадалася та пам'ятна прогулянка, яка породила стільки балачок, і він скам'янів на хвилину, витріщивши осклілі очі, наче силкуючись збагнути значення своїх власних слів; тоді, раптом пригадавши, що йому усе те байдуже, повернувся до старого Джоліона. – Бувай здоров, Джоліоне! Послухай мене, не ходи без пальта, а то, чого доброго, причепиться ішіас чи ще якась хвороба.
І, легенько штурхнувши кота гострим носком лакованого черевика, він велично виплив з вітальні.
Коли Свізін вийшов, усі присутні нишком перезирнулись; кожному було цікаво, як інші сприйняли слово «прогулянка», – слово, котре набуло між ними розголосу й особливого змісту, бувши єдиним, так би мовити, вірогідним фактом, що безпосередньо стосувався туманних зловісних чуток, про які тільки й було мови останнього часу.
Юфімія не стрималась і сказала, захихотівши:
– Я дуже рада, що дядечко Свізін не запрошує мене на прогулянку.
Місіс Смолл, щоб утішити її й розвіяти ніяковість від розмови на таку непевну тему, промовила:
– Ти ж знаєш, серденько, він полюбляє їздити в товаристві елегантних жінок: йому приємно похизуватись перед людьми. Ніколи не забуду, як він колись повіз мене на прогулянку. Ото вже я набралася страху!
Повне старече обличчя тітоньки Джулі на мить аж засяяло від задоволення, потім зморщилось, і очі її налилися слізьми. Вона згадала той далекий день, коли Септімус Смолл повіз її кататися.
Джеймс, який скоцюрбився в низькому кріслі, раптом прокинувся із своєї похмурої задуми.
– Дивний він якийсь, Свізін, – промовив він нерішуче.
Мовчанка старого Джоліона, його суворий погляд ніби паралізували всіх. Він і сам був збентежений враженням, яке справили на них його слова, – враження це підтверджувало: плітки, що їх він прийшов сюди припинити, мають під собою серйозні підстави; але гнів його не вщух.
Він іще з ними не поквитався… Ні, ні, ось він їм дасть доброго чосу!
Своїм племінницям старий Джоліон не хотів «давати чосу», з ними він не сварився – молода гарненька жінка завжди могла сподіватися на його милосердя, – але цей дурень Джеймс, а також інші, можливо, трохи меншою мірою, заслужили доброго прочухана. І він теж запитав, як здоров я Тімоті.
Немов відчувши, що молодшому братові загрожує небезпека, тітонька Джулі одразу згадала про чай.
– Мабуть, він уже вихолов, поки ми з тобою розмовляли, – сказала вона, – але Смізер приготує свіжий.
Старий Джоліон устав.
– Дякую, – мовив він, дивлячись просто на Джеймса, – але мені нема коли пити чай, розпускати плітки тощо! Пора вже додому. Бувай, Джулі; бувай, Гестер; бувай, Вініфред.
І без усяких церемоній він вийшов із кімнати.
У кебі його гнів розвіявся: так воно бувало завжди – погнівається уволю, і злість ущухає. На душі в нього стало сумно. Може, він і зав'язав їм язика, але якою ціною! Так, він заплатив дорогу ціну: довідався, що чутка, якій він не хотів вірити, таки правдива, що Джун знехтувано, та ще й знехтувано заради жінки Джеймсового сина! Він відчував, що це правда, але переконував себе, що це вигадка; проте біль, який ховався під його рішучістю, поволі, але невпинно обертався на сліпу лють проти Джеймса та його сина.
Шестеро жінок та один чоловік, що лишилися в тісній вітальні, завели розмову, хоч вона й не дуже ладилася після тієї прикрої сцени; кожне вважало себе зовсім непричетним до пліток і кожне вважало інших шістьох неприторенними пліткарями; тож усі були сердиті й збентежені. Тільки один Джеймс сидів мовчки, стривожений до глибини душі.
Незабаром Френсі зауважила:
– А знаєте, мені здається, що дядечко Джоліон за останній рік дуже підупав. Ви як гадаєте, тітонько Гестер?
Тітонька Гестер здригнулася.
– Запитай тітку Джулію! – відказала вона. – Я нічого не знаю.
Але інші не побоялись погодитися з Френсі, а Джеймс пробурмотів, понуривши голову:
– Він уже сам на себе не схожий.
– Я це давно помітила, – докинула Френсі, – він страшенно постарів.
Тітонька Джулі похитала головою, її обличчя скривилося в жалісній-прежалісній гримасі.
– Бідолашний Джоліон! – сказала вона. – Нікому за ним доглянути!
І знову запала мовчанка; потім усі п'ятеро гостей разом устали, ніби кожне боялося відстати від решти, й попрощалися.
Місіс Смолл, тітонька Гестер і їхній кіт знову лишилися самі; вдалині грюкнули двері – то до них ішов Тімоті.
Увечері, коли тітонька Гестер вже лягла у спальні, що належала тітоньці Джулі, перш ніж вона перебралася до спальні тітоньки Енн, двері відчинилися і зайшла місіс Смолл у рожевому чепчику, із свічкою в руці.
– Гестер! – сказала вона. – Гестер!
Тітонька Гестер ворухнулась, зашелестівши простиралом.
– Гестер! – повторила тітонька Джулі, щоб пересвідчитися, що розбудила її. – Мені не йде з думки наш бідолашний Джоліон. Як, – тітонька Джулі вимовила це слово з притиском, – як нам йому допомогти?
Тітонька Гестер знов зашелестіла простиралом і жалібно промовила:
– Допомогти? Хіба я знаю?
Тітонька Джулі вийшла з кімнати вдоволена й, силкуючись причинити двері якнайобережніше, щоб не потурбувати любу сестричку, випустила з рук клямку, і вони гучно грюкнули.
Вернувшись до своєї кімнати, вона стала біля вікна, щільно запнутого мусліновими завісками, щоб нічого не було видно знадвору, й подивилася крізь щілину на місяць, що сяяв над парком. Її кругле, в рожевому чепчику, обличчя жалібно зморщилося, на очі набігли сльози; вона думала про «бідолашного Джоліона»: він уже старий і зовсім самотній, треба якось допомогти йому, а він її за те щиро полюбить, так щиро, як ніхто не любив її відколи… відколи не стало бідолашного Септімуса.
