Текст книги "Сага про Форсайтів"
Автор книги: Джон Голсуорси
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 45 (всего у книги 68 страниц)
Упрівши так, що на душі в нього запанував спокій, Сомс пообідав у клубі «Поступ» і подався на Парк-лейн. Батько його нездужав останнім часом. Усе це треба від нього приховати! Досі Сомс ніколи не усвідомлював, наскільки його стримує страх звести Джеймса в могилу і як тісно цей страх переплітався з побоюванням викликати скандал. Його любов до батька, яка завжди була глибока, останніми роками зміцніла ще більше, бо він розумів, що Джеймс, доживаючи віку, дивиться на нього, як на єдину свою підпору. Страшно подумати, що той, хто все своє життя поводився так обачно й так багато зробив на славу свого прізвища, яке стало майже символом заможності й респектабельності, – перед самою смертю побачить його у всіх газетах. Це однаково, що стати підсобником смерті, цього найзаклятішого ворога Форсайтів. «Треба розказати матері, – думав він. – А коли справу розглядатиме суд, доведеться ховати від нього газети. Він майже нікого не бачить». Відімкнувши двері власним ключем, Сомс пішов нагору сходами й раптом почув гомін на площадці третього поверху. До нього долинув материн голос:
– Ти застудишся, Джеймсе. Чому ти не можеш спокійно зачекати?
Батько відповідав:
– Зачекати? Я завжди чекаю. Чому він не приходить?
– Ти можеш поговорити з ним завтра вранці. Нема чого стовбичити на сходах.
– Я певен, що він піде прямо до своєї кімнати. Я не засну.
– Ну ходімо, Джеймсе. Тобі треба в ліжко.
– Еге! Хтозна, може, я й не доживу до завтрашнього ранку.
– Тобі не доведеться чекати до завтрашнього ранку: я приведу його до тебе, як тільки він з'явиться. Прошу тебе, заспокойся!
– Ти знову своєї – тобі аби спокій. Він може зовсім не прийти.
– Але ж, коли він не прийде, ти не спіймаєш його, стоячи тут у халаті.
Сомс дійшов до останнього повороту сходів і побачив високу, закутану в стьобаний халат з брунатного шовку батькову постать, що перехилилася через поруччя. Світло падало на його сріблясте волосся й баки, немовби вінчаючи його ореолом.
– Ось і він! – почув він батьків голос, у якому звучала образа, і з дверей спальні долинула заспокійлива материна відповідь:
– Ну й чудово. Заходь, я розчешу тобі волосся.
Джеймс поманив його кощавим скрюченим пальцем – здавалося, то манить кістяк – і зник за дверима спальні.
«В чім річ? – думав Сомс. – Що він міг дізнатися?»
Батько сидів перед туалетним столиком боком до дзеркала, а Емілі поволі водила двома оправленими в срібло щітками, розчісуючи його волосся. Вона робила це кілька разів на день, бо ця процедура діяла на Джеймса так само, як на кота, коли йому чухають за вухом.
– Нарешті ти прийшов! – мовив він. – Я тебе чекав.
Сомс погладив йому плече і, взявши срібний гачок застібати черевики, подивився на пробу.
– Ну як? – сказав він. – Виглядаєте ви трохи краще.
Джеймс похитав головою.
– Я хочу тобі дещо сказати. Твоя мати про це ще не чула.
Він промовив це таким ображеним тоном, наче Емілі сама була винна в тому, що він їй нічого не сказав.
– Твій батько весь вечір ніби сам не свій. Не знаю, з якого приводу.
Щітки стиха шелестіли, вторуючи її заспокійливому голосу.
– Ні! Ти анічогісінько не знаєш, – сказав Джеймс. – Це тільки Сомс може мені сказати.
І, втупивши в сина свої сірі очі, в яких застигла болісна напруга, він промурмотів:
– Я вже старий, Сомсе. В моєму віці ні в чому не маєш певності. Я можу померти навіть завтра. Залишиться сила грошей. Рейчел і Сісілі не мають дітей, Вел на війні, й цей нікчема, його батько, захопить усе, що зможе. А Імоджен, чого доброго, може попастися в руки якомусь жевжикові.
Сомс слухав неуважно – все це йому вже доводилося чути. «Чш-чш!»– шелестіли щітки.
– Якщо це все!.. – мовила Емілі.
– Все! – вигукнув Джеймс. – То дрібниця, я тільки підходжу до суті. – І знову його очі болісно втупилися в Сомса. – Я думаю про тебе, синку. Ти повинен розлучитися.
Ці слова, що їх Сомс аж ніяк не сподівався почути з батькових уст, майже порушили його самовладання. Він знову швидко перевів погляд на гачок, а Джеймс, ніби вибачаючись, швидко провадив:
– Не знаю, що з нею сталося: кажуть, що вона за кордоном. Твій дядько Свізін захоплювався нею – він був дивак. – Джеймс завжди називав так свого покійного брата-близнюка. Колись їх називали Гладкий і Худий. – Вона, певна річ, живе не сама.
І, зробивши цей узагальнюючий висновок щодо впливу краси на людську природу, він замовк, утупивши в сина свої недовірливі, як у птаха, очі. Сомс теж мовчав. «Чш-чш!»– шелестіли щітки.
– Не треба хвилюватися, Джеймсе! Сомс і сам знає, що йому робити. Це його справа.
– Ох! – зітхнув Джеймс, і це зітхання вихопилося з глибини його душі. – Але ж у мене є капітал, і в нього теж, до кого він перейде? А коли Сомса не стане, то зникне наше ім'я.
Сомс поклав гачок на помережану рожевим шовком скатерку, якою був накритий туалетний столик.
– Ім'я? – перепитала Емілі. – Але ж залишаться інші Форсайти.
– А що мені з того? – пробурчав Джеймс. – Я лежатиму в могилі, й нікого не буде, якщо він знову не одружиться.
– Ваша правда, тату, – спокійно мовив Сомс. – Я порушив справу про розлучення.
Очі Джеймса мало не вилізли з орбіт.
– Що? – вигукнув він. – Ось бачите! Ніхто нічого мені не розказує.
– А хто міг подумати, що ти цього хочеш? – сказала Емілі. – Мій хлопчику, це така несподіванка, через стільки років.
– Буде скандал, – бурмотів Джеймс, наче сам до себе. – Але я нічого не можу вдіяти. Не дави так щіткою. Коли ж буде суд?
– До літніх канікул. Вона вирішила не захищатися. Джеймс заворушив губами, роблячи таємні розрахунки.
– Я не доживу до того, щоб побачити свого внука, – промурмотів він.
Емілі перестала чесати.
– Звичайно, доживеш, Джеймсе. Сомс зробить усе якомога швидше.
Настала довга мовчанка. Зрештою Джеймс простяг руку.
– Ану подай мені одеколон, – і, підносячи його до носа, він підставив синові чоло.
Сомс нахилився й поцілував його в те місце, де починало рости волосся. Джеймсове обличчя ледь здригнулося й розгладилось, наче вся його тривога раптом ущухла.
– Я лягаю спати, – сказав він. – Я не читатиму газет, коли це розпочнеться. Газети – то справжня бридота, але я не можу спокійно сприймати їх, бо я занадто старий.
Дивно розчулений, Сомс пішов до дверей; він почув, як батько сказав:
– Ну й стомився ж я. Молитися буду в ліжку.
А мати відповіла:
– Чудово, Джеймсе; там тобі буде куди зручніше.
На форсайтівській біржі звістка про смерть Джоллі, ім'я якого з'явилося в списку інших загиблих солдатів, викликало суперечливі почуття. Дивно було прочитати, що Джоліон Форсайт (він п'ятий успадкував це ймення по прямій лінії) помер від хвороби, служачи батьківщині, й не мати змоги вважати це особистим горем. Це оживило давню неприязнь до його батька за те, що він відцурався їх. Бо престиж старого Джоліона стояв так високо, що ніхто з інших Форсайтів не зважився б сказати, – хоч цього й можна було сподіватися, – що це вони припинили стосунки з його нащадками через їхню негідну поведінку. Звичайно, новина ця підвищила інтерес до Вела й збільшила побоювання щодо нього; однак Вел носив ім'я Дарті, й навіть якби він загинув у бою або його нагородили хрестом Вікторії, все-таки це вразило б їх не так, як тоді, коли б він носив ім'я Форсайт. Навіть загибель або слава Гейменів не могла б їх задовольнити. Їхня родинна гордість почувала себе ошуканою.
Звідки пішла чутка по те, що скоро станеться «одна страшенно неприємна подія, моя люба», ніхто не міг сказати, а менше за всіх Сомс, який тримав усе в таємниці. Можливо, чиєсь око помітило у списку судових справ «Форсайт проти Форсайт і Форсайта» й співставило це з «Айріні в Парижі з русявою бородою». Можливо, яка-небудь із стін на Парк-лейн мала вуха. Факт залишався фактом: те, що родинній гордості готується удар, вже було відомо – про це шепотілися старі, це обговорювала молодь.
Сомс, роблячи черговий недільний візит до Тімоті, – він ішов туди з передчуттям того, що коли відбудеться суд, то настане кінець візитам, – як тільки переступив поріг кімнати, зразу відчув: тут усе знають. Само собою, ніхто не насмілився говорити про це в його присутності, але всі четверо присутніх Форсайтів затамували дух, усвідомлюючи, що ніщо не може перешкодити тітоньці Джулі поставити всіх у незручне становище. Вона так жалісно дивилася на Сомса, так часто затиналася, уриваючи свою мову, що тітонька Гестер вибачилась і пішла: їй, мовляв, треба промити око Тімоті, бо в нього починається ячмінь. Сомс зберігав незворушний, дещо гордовитий вигляд і сидів недовго. Він вийшов, насилу стримуючи прокляття, хоч на його блідих вустах грала легенька посмішка.
На щастя для його розуму, який мучився думкою про близький скандал, він день і ніч займав його планами свого відходу від справ, – йому-бо довелося зважитись на таке сумне рішення. Дивитися в очі всім цим людям, що знали його як обережного, розважливого порадника, – після цього ні в якому разі! Сумлінність і гордість, які так дивно, так тісно перепліталися в ньому з нечутливістю власника, не могли з цим примиритися. Він залишить свою практику, житиме на спочинку, купуватиме картини, здобуде собі репутацію відомого колекціонера, – зрештою, душа його завжди лежала більше до цього діла, ніж до адвокатської діяльності. Щоб здійснити це, тепер уже твердо ухвалене рішення, йому треба підготувати об'єднання своєї контори з іншою адвокатською фірмою так, щоб ніхто про те не довідався, бо інакше це викличе цікавість у людей і заздалегідь кине на нього тінь неслави. Він зупинив свій вибір на фірмі «Каткот, Голідей і Кінгсон», два компаньйони якої померли. Повна назва фірми після об'єднання мала б бути «Каткот, Голідей, Кінгсон, Форсайт, Бастард і Форсайт». Але після суперечок про те, хто з мертвих і досі має вплив серед живих, було вирішено обмежитися іменами Каткота, Кінгсона і Форсайта, з яких Кінгсон буде активним, а Сомс пасивним партнером. За своє ім'я, престиж і клієнтів Сомс мав одержувати чималі гроші.
Одного вечора він, як і годиться людині, що досягла такого важливого етапу своєї кар'єри, зробив підрахунки, з'ясовуючи свою вартість, і, взявши до уваги максимальне зниження цінностей під час війни, виявив, що його власність коштує приблизно сто тридцять тисяч фунтів. По смерті батька, якої, на жаль, уже не довго чекати, він одержить іще принаймні п'ятдесят тисяч, а його річні витрати ледве сягали двох тисяч. Стоячи серед своїх картин, він бачив перед собою майбутнє, багате на вигідні покупки, які йому пощастить робити завдяки набутій здібності вгадувати швидше за інших. Продаючи те, що цінуватиметься дедалі більше, й використовуючи свою інтуїцію, яка, напевно, підкаже йому, як будуть змінюватися смаки публіки, він збере чудову колекцію, яка по його смерті перейде до держави під назвою «Форсайтів дар».
Якщо йому пощастить дістати розлучення, він уже вирішив, як повестися з мадам Ламот. Він знав, що вона плекає лиш одну мрію: жити на ренту в Парижі біля своїх внуків. Він купить ресторан «Бретань» за добру ціну. Мадам житиме в Парижі, як королева-мати, на проценти зі свого капіталу, який вона вкладе на власний розсуд. (Між іншим Сомс збирався поставити на її місце здібного управителя, щоб ресторан давав йому добрий прибуток. В Сохо криються великі можливості). На ім'я Аннет він пообіцяє перевести п'ятнадцять тисяч фунтів – зумисно чи ні, якраз ту суму, що її старий Джоліон відписав «тій жінці».
З листа, якого Джоліонів повірений надіслав до його повіреного, він довідався, що «ті двоє» в Італії. І перед своїм від'їздом вони дали нагоду встановити, що живуть разом в одному лондонському готелі. Справа ясна як божий день, суд її вирішить за якісь півгодини; але за ці півгодини він, Сомс, пройде крізь пекельні муки; а коли минуть ці півгодини, всі ті, хто носить ім'я Форсайт, відчують, що троянда вже одцвіла. На відміну від Шекспіра він не плекав ілюзій, що хоч як назви троянду, пахнутиме вона завжди однаково. Ім'я – це власність, реальна повноцінна частка майна, вартість якого відтоді зменшиться відсотків принаймні на двадцять. Якщо не рахувати Роджера, що колись відмовився виставити свою кандидатуру в парламент, та – іронія долі! – Джоліона, який був відомим художником, жоден із Форсайтів не став визначною особою. Але саме той факт, що серед них не було знаменитостей, і звеличував їхнє ім'я. Це було приватне ім'я, вельми індивідуальне, і воно було його власністю, набридливий поголос ніколи не використовував його для доброго чи злого діла. Він, а також кожен інший член їхньої родини, володів ним неподільно, розумно, таємно, не допускаючи ніякого стороннього ока, крім тих випадків, коли треба було повідомити про їхні народження, одруження та смерті. І за ці кілька тижнів тяжкого чекання, коли він сам готувався зректися закону, у нього зародилася до цього закону невимовна відраза, – так глибоко обурювало його те, що закон порушить недоторканність його імені, вчинить над ним насильство, бо він, Сомс, хоче продовжити своє ім'я законним чином. Жахлива несправедливість усього цього викликала в ньому лють, яку постійно доводилося стримувати. Він прагнув лиш одного: жити бездоганно чесним родинним життям, а тепер йому доведеться давати свідчення перед судом після цих порожніх безплідних років і признатися в тому, що він не спромігся втримати дружину, – викликати жаль, зловтіху людей свого кола. Все пішло шкереберть. Вона й цей нікчема мусили б страждати, а вони живуть собі в Італії! За ці тижні закон, якому він так вірно служив, який він так шанував, вважаючи його вартівником власності, почав здаватися йому жалюгідною дурницею. Що може бути безглуздіше, ніж сказати чоловікові: «Володій своєю дружиною», – а тоді покарати його, коли хтось незаконно забере її у нього? Невже закон не знає, що людині властиво берегти своє ім'я, як зіницю ока, що куди ганебніше стати рогоносцем, ніж спокусником? Він по-справжньому заздрив Джоліонові, який завоював собі таку репутацію, здобувши перемогу там, де він, Сомс, зазнав невдачі. До того ж його тривожило питання про грошову компенсацію. Йому хотілося провчити цього нікчему, але він пригадував кузенові слова: «З великою радістю», – і його шпигала думка, що, вимагаючи компенсації, він дошкулить не Джоліонові, а самому собі; у нього було передчуття, що Джоліон заплатить ті гроші з великим задоволенням, – адже він украй розбещений. До того ж вимагати компенсації не зовсім зручно. Але вимога компенсації включена в позов майже автоматично; і в міру того як наближалася година суду, Сомс дедалі ясніше бачив у цьому ще один хитрий виверт нечутливого криводушного закону, виверт, який мав на меті виставити його в смішному світлі, щоб люди могли глузувати з нього й казати: «Авжеж, він одержав за неї добрі гроші!» Тому він дав вказівку своєму адвокатові, щоб той заявив: ці гроші підуть на притулок для пропащих жінок. Сомс довго вишукував підхожу добродійну установу, але, вибравши зрештою цю, тепер часто прокидався вночі й думав: «Ні, це не те, що треба: мій вибір звучатиме занадто сенсаційно й приверне загальну увагу. Щось не таке помітне, добропорядніше». Він не дуже полюбляв собак, а то вибрав би їх; і, дійшовши до відчаю, – його знання в галузі добродійництва були дуже обмежені, – вирішив обдарувати сліпих. Це навряд чи видасться недоречним, і це заохотить присяжних призначити значно більшу компенсацію.
Чимало позовів випали з черги, яка цього літа була на диво невелика, і суд мав розглянути його справу ще до першого серпня. В ці напружені дні чекання його єдиною розрадою була Вініфред. Вона співчувала йому, як людина, що сама зазнала подібних прикрощів, і він їй довіряв, знаючи, що вона не викаже його таємниці Дарті. Цей мерзотник тільки зрадів би! Наприкінці липня, напередодні процесу Сомс зайшов до Вініфред. Вони не змогли виїхати з міста бо Дарті розтринькав гроші, призначені на літній відпочинок, а Вініфред не зважувалася звернутися до батька, поки він очікував, що ніхто йому нічого не скаже про Сомсову справу.
Сомс застав її з листом у руці.
– Від Вела? – похмуро запитав він. – Що він пише?
– Він пише, що одружився, – відповіла Вініфред.
– Господи, з ким?
Вініфред глянула на нього.
– З Голлі Форсайт, Джоліоновою донькою.
– Що?
– Він узяв відпустку й побрався з нею. Я навіть не знала, що вони знайомі. Незручно виходить, правда?
Сомс коротко засміявся, почувши це характерне для його сестри применшення.
– Незручно! Гадаю, вони навряд чи довідаються про це, аж поки вернуться в Англію. Нехай краще залишаються там. Цей суб'єкт дасть їй грошей.
– Але я хочу, щоб Вел повернувся, – мовила Вініфред майже жалібно. – Він потрібен мені; мені легше, коли він зі мною.
– Я знаю, – промурмотів Сомс. – А як тепер поводиться Дарті?
– Могло бути й гірше; і все через гроші. Сомсе, ти хочеш, щоб завтра я була присутня в суді?
Сомс простяг їй руку. Цей жест так ясно виявив його самотність, що вона потиснула її обома руками.
– Не сумуй, любий. Коли все скінчиться, тобі зразу полегшає.
– Не знаю, чим я завинив, – хрипко сказав Сомс. – Я нічого не зробив. Все пішло шкереберть. Я люблю її, завжди любив.
Вініфред побачила, що на губі в нього виступила кров, і це глибоко її зворушило.
– Звичайно, – сказала вона, – із самого початку вона повелася дуже негарно. Але що мені робити з цим Веловим одруженням, Сомсе? Я не знаю, що писати йому в такій ситуації. Ти ж бачив цю дівчину. Вона гарна з лиця?
– Так, гарна, – відповів Сомс. – Темні коси, і в ній є щось аристократичне.
«Здається, не так воно все й погано, – подумала Вініфред. – Джоліон має добрий смак».
– Оце-то морока, – сказала вона. – Що скаже батько?
– Не треба йому розповідати, – мовив Сомс. – Війна вже скоро скінчиться, то нехай краще Вел залишиться там і заведе собі ферму.
Це було однаково, якби він заявив, що племінник пропав навіки.
– Я ще нічого не сказала Монті, – тужливо прошепотіла Вініфред.
Суд почав розглядати справу десь опівдні наступного дня і закінчив її майже за півгодини. Сомс – блідий, елегантний, з сумними очима, став перед судом; він так перестраждав до того, що вже не міг відчувати болю. Як тільки оголосили постанову про розлучення, він устав і вийшов із суду.
Ще чотири години, і публіка знатиме про його сімейні справи! «Повірений розлучається з дружиною!» Байдужість в його душі змінилася гіркою, глухою злістю. «До біса їх усіх! – подумав він. – Я не хочу втікати. Я буду поводитися так, наче нічого не сталося». І, поринувши в задуху Фліт-стріт і Ладгейт-Гіл, він подався пішки до свого клубу в Сіті, поснідав і вернувся в контору. Цілий день він працював, не підводячи голови.
Виходячи з контори, він побачив, що його клеркам уже все відомо, і зустрів їхні мимовільні погляди з таким іронічним виразом, що вони відразу повідводили очі. Перед собором святого Павла він зупинився купити найаристократичнішу з вечірніх газет. Так! Ось про нього! «Відомий адвокат розлучається з дружиною. Співвідповідач – двоюрідний брат. Грошову компенсацію пожертвувано сліпим», – так, це не минуло їхньої уваги! Дивлячись на обличчя перехожих, він думав: «Мабуть, ви знаєте!» І раптом у нього якось дивно запаморочилося в голові, наче там закрутилася карусель.
Що це з ним діється? Він піддається слабкості! Він не повинен цього робити! Він захворіє. Не треба думати! Він поїде додому, на Темзу, буде веслувати, рибалити. «Я не хочу злягти», – подумав він.
Раптом він пригадав, що йому треба зробити якусь важливу справу, перш ніж виїхати з міста. Мадам Ламот! Він мусить пояснити їй порядок закону. Мине ще шість місяців, перш ніж він стане цілком вільним! Але він не хотів бачити Аннет! І він провів рукою по голові – вона була дуже гаряча.
Він звернув на Ковент-Гарден. Цього спекотливого липневого дня повітря старого ринку було так просякнуте смородом покидьків, що Сомса занудило, і Сохо здалося йому більше, ніж будь-коли, гидким закутком, де кишать усякі шахраї. Лише ресторан «Бретань», чистенький, гарно пофарбований, зі своїми синіми діжечками й карликовими деревами, стояв наче острівець, зберігаючи свою французьку гідність. Саме була година затишшя, і бліді чепурні офіціантки накривали столики до обіду. Сомс пройшов до помешкання мадам Ламот і постукав. На його досаду, двері відчинила Аннет. Вона була теж бліда, змучена спекою.
– Ми так давно вас не бачили, – сказала вона мляво.
Сомс усміхнувся.
– На превеликий жаль, я був зайнятий. Де ваша мати, Аннет? У мене є для неї новини.
– Мами немає вдома.
Сомсові здавалося, що вона поглядає на нього якось дивно. Що їй стало відомо? Невже мати розказала їй усе? Він напружено розмірковував над цим і раптом відчув, що в голові в нього запаморочилося. Схопившися за край столу, він мов крізь туман побачив, що Аннет підійшла до нього й що погляд її прояснів від подиву. Він заплющив очі й сказав:
– Усе гаразд. Мабуть, мені стало млосно від сонця.
Від сонця! Насправді йому стало млосно від темряви! Голос Аннет, по-французькому спокійний і розважливий, промовив:
– Сідайте, вам зразу полегшає.
Її рука натиснула його плече, і Сомс сів у крісло. Коли темрява розсіялася, він розплющив очі й побачив, що вона дивиться на нього. Який незбагненний і дивний вираз для двадцятирічної дівчини!
– Вам уже краще?
– Нічого страшного, – відповів Сомс.
Інстинкт попереджував його, що, виявляючи перед нею слабкість, він шкодить собі – досить того, що він набагато старший за неї. Аннет може привабити лише сильна воля; за останні місяці він багато втратив через свою нерішучість – але більше він не може втрачати. Він устав і мовив:
– Я напишу вашій матері. Я збираюся пожити в своєму домі над Темзою, влаштую собі довгий відпочинок. Мені б хотілося, щоб ви обидві приїхали до мене в гості. В цю пору там найкраще. Ви згодні, правда?
– Нам буде дуже приємно.
Таке миле гаркаве «р», але ніякого ентузіазму. І він додав засмученим тоном:
– На вас також діє спека, правда, Аннет? Річкове повітря вам піде на користь. До побачення.
Аннет нахилилася вперед. В цьому русі відчувалося щось схоже на каяття.
– А ви зможете йти? Хочете, я дам вам кави?
– Ні, – твердо відповів Сомс. – Дайте мені вашу руку.
Вона простягла руку, і Сомс підніс її до уст. Коли він подивився на неї, на обличчі її знову був той дивний вираз. «Нічого не розумію, – думав він, виходячи на вулицю. – Але не треба думати, не треба турбуватися».
Проте він таки турбувався, прямуючи до Пел-Мел. Англієць, не її віри, вже немолодий чоловік, який зазнав сімейної катастрофи, – що він міг дати їй? Тільки багатство, становище в суспільстві, спокійне життя, успіх у товаристві! Це багато, але чи досить цього для вродливої двадцятирічної дівчини? Він усвідомлював, що майже не знає Аннет. До того ж французька вдача її матері та й самої Аннет викликала в ньому якийсь дивний острах. Вони чудово знають, чого їм треба. Вони майже Форсайти. Вони ніколи не поженуться за тінню, не випустять з рук реальної можливості!
Величезне зусилля, якого йому довелося докласти, щоб написати коротеньку записку мадам Ламот, коли він прийшов до клубу, ще раз показало йому, що сили його остаточно вичерпалися.
«Шановна пані (писав він).
Із вкладеної в конверт газетної вирізки Ви побачите, що сьогодні я домігся судової постанови про моє розлучення. Проте за англійськими законами я не маю права одружитися знову, аж поки мине шість місяців і постанову буде стверджено. Тим часом я прошу Вас вважати мене офіційним претендентом на руку Вашої дочки. За кілька днів я напишу Вам знову й проситиму вас обох приїхати в гості до мого дому над Темзою.
Залишаюся, шановна пані, щиро Ваш Сомс Форсайт»
Запечатавши й відправивши листа, він пішов у їдальню. Трьох ложок супу цілком вистачило, щоб переконати його, що їжа йому не йде; тож він послав по кеб, поїхав на Педдінгтонський вокзал і сів у перший поїзд, що йшов до Редінга. Він прибув до свого дому, коли тільки-но зайшло сонце, і вийшов на лужок. Повітря було напоєне пахощами гвоздики, що цвіла по краях клумб. З річки віяло прохолодою.
Спочинок, спокій! Хай бідолаха спочине! Хай турбота, сором і гнів не шугають у нього в думках, наче хижі нічні птахи! Як голуби, що дрімають на сідалі в своєму голубнику, як пухнасті звірі в лісах на тому боці річки й простий люд у своїх хатах, як дерева й сама річка, що швидко побіліла у вечірніх сутінках, як потемніле волошково-синє небо, де вже займаються зорі, – хай він забуде самого себе й спочине!
