Текст книги "Сага про Форсайтів"

Автор книги: Джон Голсуорси

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 68 страниц)

Легенький вітрець промчав широкою хвилею через ниву й овіяв їх теплим подихом.

– Я побудував би вам тут не будинок, а лялечку, – озвався Босіні, порушивши нарешті тишу.

– Авжеж, – відповів сухо Сомс. – Вам не довелося б за нього платити.

– Тисяч за вісім я збудував би вам палац.

Сомс зблід як стіна – в ньому точилася боротьба. Нарешті він опустив очі й сказав уперто:

– Для мене це занадто дорого.

І повільною обережною ходою повернувся на першу ділянку.

Вони пробули там деякий час, обговорюючи деталі нового будинку, потім Сомс вернувся в котедж поговорити з агентом.

Вийшов він за півгодини і рушив з Босіні на станцію.

– Ну, – мовив він крізь стиснуті губи, – я таки взяв ту вашу ділянку.

І знову замовк, збентежено міркуючи, яким чином думка цього молодика, котрого він зневажав усім своїм єством, примусила його перемінити своє рішення.

V. РОДИННЕ ЖИТТЯ ФОРСАЙТА

Так само, як тисячі інших освічених представників його класу й покоління, котрі, живучи в цьому великому місті, вже більше не вірили в червоні оксамитові крісла й розуміли, що групи з мармуру сучасної італійської роботи просто vieux jeu, Сомс Форсайт мешкав у будинку, який мав чим похвалитися. Мідний молоток на дверях був оригінального литва, нові віконні рами відчинялися надвір, у висячих квіткових ящиках росла фуксія, а за будинком (важлива особливість) був дворик, вимощений жовто-зеленими кахлями, де стояв ряд ясно-синіх горщиків з рожевою гортензією. Тут, під японським тентом пергаментного кольору, що закривав один куток двору, господарі будинку та гості, сховані від цікавих очей, пили чай або роздивлялися останні надбання Сомсової колекції табакерок.

Оздоблюючи кімнати, господар віддавав перевагу стилеві ампір та Вільяму Морісові. Як на свої розміри, будинок був просторий; він мав безліч куточків, що нагадували пташині гніздечка, а в куточках тих лежали, наче яєчка, усілякі срібні дрібнички.

Загальна довершеність приховувала зіткнення двох витончених, але різних смаків. Господиня дому могла б створити вишукану обстановку навіть на пустельному острові, а господар культивував свою вишуканість, вважаючи її за своєрідний капітал, що допоможе власникові досягти нових успіхів відповідно до законів конкуренції. Оця вишуканість – засіб переважити інших конкурентів – примушувала Сомса, ще коли він учився в Мальборо, першим надягати влітку білу жилетку, а взимку вельветову, не дозволяла виходити на люди з криво зав'язаною краваткою і змусила стерти пилюку з лакованих черевиків перед повною залою слухачів, що зібралися в актовий день послухати, як він декламуватиме Мольєра.

Бездоганність приросла до Сомса та й до багатьох інших лондонців, наче шкіра: годі навіть уявити його непричесаним, чи в краватці, що відхилялася б на одну восьму дюйма від перпендикуляра, чи в комірці, що не сяяв би сліпучою чистотою! Від ранкової ванни він не відмовився б нізащо в світі – в той час саме ставало звичаєм приймати ванну; і яку глибоку зневагу він відчував до тих, хто не приймав ванни щодня!

Айріні – та була інша: вона б, наче німфа, охоче плескалася в придорожньому струмку, втішаючись прохолодою й милуючись красою свого тіла.

В цьому змаганні, яке точилось по всьому домі, жінка виявилася слабкішою. Як і в боротьбі між саксонською і кельтською кров'ю, що й досі не миряться в жилах нації, вразливіший і м'якший темперамент піддався і сприйняв гніт умовностей.

Отож їхній дім став достоту схожий на сотні інших домів, що прагнули до тієї ж високої мети, і його почали називати: «Чарівний будиночок Сомса Форсайта, дуже своєрідний, серденько, і по-справжньому елегантний!»

Замість Сомса Форсайта поставте Джеймса Пібоді, Томаса Еткінса, Еммануїла Спаньолетті чи ім'я будь-якого іншого лондонця, що належить до середнього класу й претендує на добрий смак, і хоч дім буде інакше вмебльований, але ця фраза стосуватиметься їх усіх.

Увечері восьмого серпня, через тиждень після поїздки до Робін-Гіла, в їдальні цього дому – «такого своєрідного, серденько, і по-справжньому елегантного»– Сомс і Айріні сіли обідати. Гарячий обід по неділях правив за невелику елегантну відзнаку, властиву не тільки цьому домові, а також багатьом іншим. Після одруження Сомс установив: «Слуги повинні подавати в неділю обід: вони однаково сидять без діла та знічев'я грають на концертино».

Ця постанова не викликала революції. Слуги були віддані Айріні – Сомс вважав це за доказ їхньої невдячності, – а вона, порушуючи всі доброзвичайні традиції, визнала за ними право на притаманні людській натурі слабкості.

Щасливе подружжя сиділо за гарним столом палісандрового дерева не одне проти одного, а навскоси; обідали вони без скатерті – відзнака елегантності – і досі не промовили жодного слова.

Сомс любив поговорити за обідом про справи або розказати, що він придбав останнім часом; і, поки він говорив, мовчанка Айріні його не бентежила. Та цього вечора у нього не лежала душа до розмови. Рішення будувати новий дім стриміло у нього в думці, наче цвях, увесь тиждень, і він зрештою вирішив розказати про все дружині.

Збираючись відкрити свою таємницю, він нервувався, і це його страшенно дратувало: з якої речі вона примушує його так хвилюватись, адже чоловік і жінка – це одне тіло, один дух. Відколи вони посідали за стіл, вона на нього й разу не глянула, і йому кортіло довідатись, про що вона весь час думає. Як це тяжко, коли чоловік працює не покладаючи рук, як оце він, заробляє для неї гроші – атож, із болем у серці, – а вона сидить тут і дивиться, дивиться так, наче стіни кімнати її ось-ось розчавлять. Так і хочеться встати з-за столу й вийти з кімнати.

Світло з-під рожевого абажура падало на її шию і руки – Сомс любив, щоб вона вдягала до обіду відкриту сукню: це давало йому невимовне почуття переваги над більшістю знайомих, чиї дружини, обідаючи вдома, задовольнялися закритими вбраннями – строгими вечірніми сукнями. В рожевому світлі її бурштинове волосся і біла шкіра на диво відтінювали її темно-карі очі.

У кого може бути щось прекрасніше за цей обідній стіл, який міниться темними барвами, за ці ясні, наче зорі, ніжні троянди, за келехи, що червоніють рубінами, і за це вишукане столове срібло; у кого може бути щось прекрасніше за жінку, що сидить за цим столом? Форсайти не вважали вдячність за чесноту; завзяті й сповнені здорового глузду, вони її зреклися; і Сомс тільки мучився гірким до болю жалем, що він не володіє цією жінкою так, як належало йому по праву, що він не може простягнути до неї руку, взяти її, як цю троянду, і вдихнути пахощі, що таяться в її серці.

Інше його добро, усі речі, що він їх придбав, – срібло, картини, будинки, гроші, – тішили його, розкриваючи перед ним усі свої потаємні принади, а вона ні.

В цьому домі на кожній стіні проступав пророчий напис. Його діловита натура не хотіла миритися з загадковим пророцтвом, що Айріні створена не для нього. Він одружився з цією жінкою, завоював її, зробив її своєю власністю, а володів лише її тілом – а може, навіть і тілом не володів, думалося йому сьогодні – і це, на його думку, суперечило найосновнішому з усіх законів, законові власності. Якби хто-небудь запитав, чи жадає він володіти її душею, таке запитання здалося б йому і смішним, і сентиментальним. Проте насправді він жадав того, а напис твердив, що жадання те ніколи не здійсниться.

Мовчазна й пасивна, вона уникала його з витонченою стриманістю, наче боялася, що якимсь своїм словом, рухом або знаком наведе чоловіка на думку, ніби вона його кохає; і він питав себе: невже так триватиме завжди?

Як і в більшості тогочасних читачів (а Сомс полюбляв романи), його життєві погляди склались під впливом літератури; і він засвоїв собі, що з часом усе владнається. Згодом чоловік завжди здобував кохання своєї дружини. Навіть у тих книжках, які закінчувалися трагічно, – Сомс не дуже любив їх читати, – дружина завжди помирала зі словами гіркого жалю на вустах, а якщо помирав чоловік – неприємний випадок, – вона падала на його тіло, караючись пізнім каяттям.

Він часто ходив з Айріні до театру, підсвідомо вибираючи сучасні п'єси з великосвітського життя, в яких ішлося про сучасні проблеми шлюбу, що, на щастя, не мали нічого спільного з проблемами, котрі виникають у справжньому житті. Він переконався, що п'єси теж закінчуються так самісінько, навіть коли в них з'являвся коханець. Дивлячись виставу, Сомс частенько симпатизував коханцеві; але вже дорогою додому, сидячи з Айріні у кебі, він схилявся до іншої думки і радів із того, що п'єса скінчилася саме так, а не інакше. На той час на сцені входив у моду новий тип чоловіка – сильний, навіть трохи брутальний, але надзвичайно розважливий, наприкінці п'єси він неодмінно здобував повну перемогу. До цього суб'єкта Сомс не відчував ніякої симпатії, і якби у нього з дружиною були інші стосунки, він би відверто висловив свою відразу до нього. Але йому самому конче треба було довести свою переможність, ба навіть «силу» в подружньому житті, тож він ніколи не висловлював своєї огиди, яка, може, завдяки примхливим процесам природи, виникла з потаємної брутальності, що ховалася в глибинах його душі.

Проте того вечора Айріні мовчала по-особливому. Йому ніколи не доводилося бачити на її обличчі такого виразу. А що незвичайне завжди будить тривогу, то Сомс стривожився. Він доїв закуску і поквапив покоївку, що змітала кришки зі столу срібною щіткою. Коли вона вийшла з кімнати, він налив у келих вина і спитав:

– Хто-небудь заходив удень?

– Джун.

– Чого їй було треба? – Форсайти вважали за аксіому, що люди навідуються тільки тоді, коли їм чогось треба. – Мабуть, заходила поговорити про свого нареченого?

Айріні промовчала.

– Здається мені, – провадив Сомс, – вона закохана в нього дужче, аніж він у неї. Вона скрізь за ним бігає.

Айріні зміряла його таким поглядом, що він почув себе ніяково.

– Ти не маєш права цього говорити! – вигукнула вона.

– Чому? Це всім видно.

– Ні, не видно. А якщо й видно, то говорити про це не годиться.

Сомс не стримався і скипів.

– Хороша ти в мене дружина! – кинув він, але в душі здивувався, не розуміючи, чого це вона спалахнула: це було на неї не схоже. – Ти схибнулася на тій Джун! Можу тобі сказати одне: тепер, коли вона підчепила Пірата, їй до тебе байдужісінько, ось ти сама переконаєшся. Та однаково тепер ти з нею зустрічатимешся лише зрідка: ми переїжджаємо за місто.

Він радів, що йому пощастило сказати їй цю новину, прикриваючись вибухом обурення, і чекав, що вона буде вражена і запротестує. Проте Айріні не озвалася жодним словом, і це його стривожило:

– Тобі, я бачу, однаково, – довелося йому додати.

– Я вже про це знаю.

Він позирнув на неї гострим поглядом.

– Хто тобі сказав?

– Джун.

– Як вона довідалася?

Айріні не відповіла. Спантеличений і збентежений, він промовив:

– Для Босіні це добра нагода: він зможе себе показати. Мабуть, вона тобі все розповіла?

– Так.

Знову запала мовчанка, потім Сомс запитав:

– Тобі, мабуть, не хочеться переїздити?

Айріні нічого не відповіла.

– Ну, я не знаю, чого ти хочеш. Тут тобі теж не подобається.

– Хіба мої бажання щось важать?

Вона взяла вазу з трояндами і вийшла. Сомс лишився сидіти за столом. Заради чого ж він підписав той контракт? Заради чого збирається витратити десять тисяч фунтів стерлінгів? І йому згадалися слова Босіні: «Жінки – то справжнє лихо!»

Та незабаром він заспокоївся. Могло бути гірше. Вона могла скипіти. Він боявся бурхливішого вибуху. Зрештою, воно й добре, що Джун зламала для нього кригу. Вона, мабуть, вивідала все у Босіні; цього слід було сподіватися.

Він запалив сигарету. Зрештою, Айріні не влаштувала йому сцени! Вона вгамується – це найкраща її риса; вона холодна, але не має звички злоститись. І, дмухнувши димом на сонечко, що повзло по лискучій поверхні столу, він поринув у мрії про будинок. Не треба хвилюватися: ось він піде до неї й помириться. Вона сидітиме в огорненому сутінками дворику під японським тентом і плестиме. Чудовий теплий вечір…

І справді, Джун побувала в Айріні того ж таки дня. Очі її блищали, і вона вигукнула:

– Сомс молодець! Для Філа це чудова нагода – якраз те, чого йому треба!

На обличчі Айріні відбилося щире збентеження, і Джун пояснила:

– Я кажу про ваш новий дім у Робін-Гілі. Що? Невже ви не знаєте?

Айріні не знала.

– Ой, мабуть, я ляпнула зайве! – І, нетерпляче поглянувши на свою приятельку, Джун вигукнула – Здається, вам до того байдуже. Хіба ви не розумієте, що я про це тільки й мріяла, це нагода, якої він давно чекає. Тепер ви побачите, на що він здатний. – І вона розповіла все, що знала.

Заручившись, вона майже перестала цікавитися справами своєї приятельки і тепер, буваючи з Айріні, весь час звіряла їй свої таємниці; інколи, щиро їй співчуваючи, вона все-таки не могла стримати посмішки, в якій прозирала жаліслива зневага до жінки, котра допустилася такої помилки в своєму житті – такої величезної, безглуздої помилки.

– Йому також доручено й оздобити будинок – все на його розсуд. Це просто чудово… – і Джун засміялась, радісно тремтячи всім своїм маленьким тілом; потім підвела руку і вдарила по мусліновій завісці. – Знаєте, я навіть попросила дядечка Джеймса… – але, згадавши той неприємний інцидент, вона зразу змовкла, і, збагнувши, що приятелька не поділяє її захвату, незабаром попрощалася і пішла. На вулиці вона озирнулась: Айріні й досі стояла на порозі. Джун помахала їй рукою, але Айріні у відповідь лише приклала руку до чола і, повільно повернувшись, зачинила двері…

Сомс зайшов до вітальні й подивився на Айріні крізь вікно.

Вона сиділа нерухомо в затінку японського тенту, видно було, як ворушиться на її білих плечах мереживо – то, дихаючи, підіймалися й опадали її груди.

Але здавалося, що ця мовчазна жінка, котра непорушно сиділа в сутінках, випромінює тепло, що в ній киплять почуття, наче все єство її збурилося і в глибинах його відбувалася якась зміна.

Непомічений, він нишком вернувся в їдальню.

VI. ДЖЕЙМС РОЗВІДУЄ

Невдовзі звістка про Сомсові плани обійшла всіх родичів і викликала хвилювання, що завжди охоплює Форсайтів, коли вони чують про ухвалу, яка змінює чиєсь майнове становище.

Трапилося це не з Сомсової вини: сам він вирішив тримати справу в секреті від усіх. Але щаслива Джун поділилася своєю радістю з місіс Смолл, дозволивши їй розповісти новину одній лише тітоньці Енн, – вона гадала, що це підбадьорить бідолашну стареньку! Бо ж тітонька Енн уже багато днів не виходила із своєї кімнати.

Місіс Смолл відразу розповіла все тітоньці Енн, а та усміхнулася, відкинувшись на подушках, і сказала виразним, але по-старечому тремтячим голосом:

– Для Джун це дуже добре, та, сподіваюся, вони будуть обачні – справа ця досить небезпечна.

Коли вона лишилася на самоті, обличчя її спохмурніло, наче вкрилося хмарою, що віщує дощовий ранок.

Пролежавши в ліжку стільки днів, вона безперестану намагалася зміцнювати силу волі; це видно було й на її обличчі: кутики уст раз по раз стискалися.

Покоївка Смізер, яка стала на службу до тітоньки Енн ще зовсім молодою і про яку говорили: «Смізер – дівчина хороша, але надто млява», – щоранку з надзвичайною пунктуальністю виконувала церемонію, що вінчала здавна усталений ритуал ранкового туалету. Діставши з глибин сніжно-білої скриньки пласкі сиві кучерики, знаки особистої гідності тітоньки Енн, вона обережно вручала їх хазяйці, а сама поверталася до неї спиною.

І кожного дня тітоньки Джулі й Гестер були зобов'язані приходити й доповідати про Тімоті, про те, що у Ніколаса, чи пощастило любоньці Джун умовити Джоліона, щоб він прискорив весілля, адже тепер містер Босіні споруджує Сомсові будинок; чи правда, що дружина молодого Роджера при надії, як пройшла операція в Арчі; і що зробив Свізін із тим порожнім будинком на Вігмор-стріт, наймач якого збанкрутував і так негарно з ним повівся; та передусім про Сомса: чи Айріні й досі… й досі вимагає окремої кімнати? І кожного ранку Смізер чула: «Я зійду сьогодні вниз, Смізер, годині о другій. Ви мені допоможете, я ж бо надто залежалася!»

Розповівши про будинок тітоньці Енн, місіс Смолл під величезним секретом поділилася новиною з місіс Ніколас, котра в свою чергу запитала Вініфред Дарті, чи це правда, вважаючи, що вона, доводячись Сомсові сестрою, повинна про те знати. Від неї новина пішла далі й зрештою її внесли у вуха Джеймсові. Він страшенно розхвилювався.

– Ніхто мені нічого не розказує, – поскаржився він. І замість того, щоб піти до Сомса, мовчазності якого він побоювався, Джеймс узяв свою парасольку й рушив до Тімоті.

Місіс Септімус і Гестер (якій теж розповіли – вона людина певна, їй навіть розмовляти важко) охоче, навіть залюбки заходилися обговорювати новину. Даючи містерові Босіні роботу, Сомс, вважають вони, вчинив благородно, але досить ризиковано. Як це Джордж його назвав? Піратом! Дотепно! Джордж, той завжди придумає щось дотепне! Проте все це було зроблено в межах родинного кола – вони гадають, що Босіні вже можна зарахувати до рідні, хоч це якось і дивно.

Джеймс перебив їх:

– Ніхто про нього нічого не знає. Навіщо Сомсові здався отой молодик! Я певен, що до цього діла доклала рук Айріні. Я поговорю з…

– Сомс попередив містера Босіні, – перебила його тітонька Джулі, – щоб він нікому про це не розказував. Я певна, пересуди йому ні до чого, а коли довідається Тімоті, його це дуже розтривожить, і я…

Джеймс приклав до вуха долоню.

– Що? – запитав він. – Я вже зовсім оглух. Не чую анічогісінько. У Емілі знову болить нога. Виходить, у цьому місяці ми не зможемо вибратись до Уельсу. Завжди якась тобі халепа. – І, вивідавши все, що йому було треба, він узяв капелюха й пішов.

День був погожий, і Джеймс подався пішки через Гайд-парк до Сомса, де мав намір пообідати, бо Емілі злягла через свою ногу, а Рейчел і Сісілі поїхали до знайомих на дачу. З Роу він звернув на доріжку, що вела навпростець до Найтбріджських воріт парку через галявину, порослу вигорілою, низькорослою травою, де паслися чорні вівці, сиділи пари і лежали долілиць волоцюги, наче трупи на полі, де щойно відгримів бій.

Він ішов швидко, опустивши голову, не озираючись навкруги. Парк, що був якраз у центрі того поля бою, де він змагався все своє життя, не породив у нього ані думок, ані міркувань. Ці трупи, що їх викинуло тиснявою і виром боротьби, ці пари закоханих, що сиділи, пригорнувшись одне до одного, тішачися годиною раювання, вкраденого у нудної одноманітності щоденної праці, не розбудили його уяви, він уже пережив той час, коли людина перебуває в полоні фантазії; його ніс, наче ніс овечки, був спрямований до моріжка, на якому він пасся.

Один його наймач останнім часом почав зволікати із сплатою оренди, і перед Джеймсом постало серйозне питання: чи не виселити його відразу, але тоді, чого доброго, будинок може простояти пусткою аж до різдва. Он Свізін уже має таку халепу, але так йому й треба, – він надто довго вичікував.

Заглибившись у свої міркування, Джеймс простував рівномірною ходою, тримаючи парасольку за стрижень під ручкою, так щоб не черкати кінчиком землю й не м'яти посередині шовку. Його вузькі високі плечі згорбилися, довгі ноги швидко ступали з механічною точністю; і його похід через парк, де під ясним промінням сонця панував такий непорушний супокій і де стільки людей знаходили притулок, спочиваючи від жорстокої боротьби, що лютувала по той бік огорожі на бойовищі Власності, скидався на політ птаха, котрий покинув рідну землю і ширяє над морем.

Коли він поминув Альберт-гейт, хтось торкнув його за рукав.

То був Сомс, який, вертаючись додому з контори тінявим боком Пікаділлі, побачив батька і перейшов вулицю.

– Мати злягла, – сказав Джеймс. – Я збирався зайти до тебе, але, може, я заважатиму?

Зовні стосунки між Джеймсом та його сином відзначалися властивою для Форсайтів відсутністю сентиментів, хоча насправді батько й син щиро любили один одного. Може, кожен із них дивився на другого, як на вигідне капіталовкладення; в усякому разі, вони піклувалися про добробут один одного і радо зустрічались. Вони ніколи в житті не перемовилися жодним словом про інтимні життєві справи і не виявили в присутності один одного ніяких глибоких почуттів.

Їх зв'язувало щось таке, чого не можна висловити, щось глибинне, властиве кожній нації і кожній родині, – кажуть, кров людська не вода, а у них кров була не риб'яча. Для Джеймса любов до дітей стала тепер рушійною силою життя. Діти, створіння, в яких житиме частина його самого і яким він передасть нажиті гроші, – ось що спонукало його до наживи; а в сімдесят п'ять років чим він іще міг тішитися, як не грішми? Накопичити для дітей гроші – в цьому був сенс його життя.

Хоча Джеймс Форсайт і любив нарікати на долю, проте в усьому Лондоні, де він мав стільки володінь, Лондоні, що його він любив мовчазною любов'ю як осередок своїх успіхів, не було людини, наділеної здоровішим глуздом (коли головною ознакою здорового глузду вважати потяг до самозбереження, – Тімоті, той перебрав у цьому міру). Джеймс мав інстинктивний, на диво міцний здоровий глузд, взагалі притаманний його класові. У нього дужче, ніж у Джоліона, що славився владною вдачею і хвилевими нападами ніжності та філософських роздумів, дужче, ніж у Свізіна, що став жертвою власної ексцентричності, ніж у Ніколаса, що не міг дати ради своїм здібностям, і в Роджера, якого полонила заповзятливість, пульсував потяг до пристосовництва; з-поміж усіх братів він Найменше відзначався і розумом, і особистістю і саме тому мав найпевнішу надію на безсмертя.

Джеймс любив і шанував родину більше, ніж решта братів. У його ставленні до життя завжди було щось примітивне й лагідне; він любив родинне вогнище, любив послухати плітки, любив і побурчати. Зважуючись на якесь рішення, він збирав шумовиння розуму своєї родини і тим самим шумовиння розуму тисячі інших подібних родин. Рік за роком, тиждень за тижнем він ходив до Тімоті, вмощувався у братовій вітальні, схрестивши ноги, пригладивши довгі сиві баки, що облямовували чисто виголене обличчя, і стежив, як закипає родинний горщик, як у ньому підіймається шумовиння; потім він ішов додому, спочивши, освіжившись, заспокоївшись, втішаючись невимовним почуттям спокою.

Під сталевим покровом інстинкту самозбереження у Джеймса таїлася справжня лагідність; побувавши у Тімоті, він почував себе так, наче посидів годину на колінах у матері; і глибинний потяг сховатися під родинним крилом впливав у свою чергу на його почуття до дітей; його жахала думка, що світ може зашкодити їхнім достаткам, здоров'ю, репутації. Коли син його давнього приятеля Джона Стріта записався добровольцем до війська, Джеймс роздратовано похитав головою – він був здивований, як Джон Стріт міг таке дозволити; а коли молодого Стріта африканці простромили списом, він узяв це так близько до серця, що обійшов усіх своїх знайомих з єдиною метою сказати: «Я знав це наперед, та хіба їх переконаєш!»

Коли його зять Дарті зазнав фінансового краху, спекулюючи нафтовими акціями, Джеймс аж занедужав від тривоги; йому здалося, що він чує похоронний дзвін, який віщує кінець усьому добробуту. Він очунював аж три місяці, та ще й у Баден-Баден довелося з'їздити; навіть подумати страшно, що, якби не його, Джеймсові, грощі, ім'я Дарті з'явилося б у списку банкрутів.

Організм його був такий міцний, що коли йому кололо у вусі, він уже чекав смерті, а хвороби дружини й дітей вважав особистим лихом, посланим йому самим провидінням, щоб порушити його душевний спокій, але зовсім не вірив у хвороби людей поза колом його родини, запевняючи, що вони самі винні, бо, мовляв, занедбали свою печінку.

Щоразу він повторював одне й те ж саме: «А чого вони сподівалися? І мене спіткала б така халепа, якби я не берігся».

Прямуючи до Сомса того вечора, він відчував, що життя його кривдить: Емілі мучиться з ногою, Рейчел понесло в гості за місто; ніхто йому не співчуває; Енн нездужає, навряд чи переживе літо; ось уже тричі він до неї заходив, і вона не змогла прийняти його жодного разу! А тут іще ця Сомсова ідея будувати новий дім, над нею слід поміркувати. Що ж до прикрощів з Айріні, хтозна, що з того вийде, – тут можна сподіватися чого завгодно.

Він зайшов у будинок номер 62 на Монпельє-сквер, твердо вирішивши показати, який він безталанний.

Було вже пів на восьму, і Айріні, вдягнувшись до обіду, сиділа у вітальні. На ній була золотава сукня – з'явившись у ній на обіді, на вечірньому прийомі, на балу, вона могла тепер носити її тільки вдома; викот сукні був оздоблений хвилями мережива, на яке Джеймс одразу вирячив очі.

– Де ви все це купуєте? – спитав він зажурено. – От Рейчел і Сісілі ніколи так гарно не вбираються. Що у вас за мереживо? Воно ж, мабуть, не справжнє!

Айріні підійшла ближче, щоб довести йому, що він помиляється.

І Джеймс мимоволі розімлів від її шанобливої уваги, від легеньких спокусливих пахощів її парфумів. Та жоден Форсайт, що дбає про свою гідність, не піддається після першого удару, і він сказав, аби не мовчати:

– Не знаю… Мабуть, у вас на убрання йде чимало грошей.

Задзвонив гонг, і, подавши йому свою білу руку, Айріні повела його в їдальню. Вона посадила його на місце, де звичайно сидів Сомс, – навскоси ліворуч од себе. Світло там падало тьмяно, і його не бентежитимуть вечірні сутінки. Потім Айріні завела з ним розмову про його справи.

І Джеймс одразу розімлів, наче стиглий плід під ясним сонцем; йому здавалося, що його голублять, хвалять і пестять, хоч насправді його ані голубили, ані хвалили жодним словом. Він відчував, що його шлунок радо сприймає всі страви; вдома цього відчуття не бувало, такого задоволення від келиха шампанського Джеймс не діставав хтозна-відколи; запитавши про марку й ціну, він здивовано довідався, що це те самісіньке вино, якого він придбав цілу партію, але насилу міг скуштувати, і одразу вирішив сказати виноторговцеві, що той його ошукує.

Підвівши очі від тарілки, він сказав:

– У вас багато гарних речей. Скільки ви заплатили за це чайне ситечко? Мабуть, чималі гроші!

Але з найбільшою втіхою розглядав він картину, яка висіла на протилежній стіні і яку сам він їм подарував.

– Я навіть уявлення не мав, що вона така гарна! – сказав він.

Вони встали й перейшли до вітальні, Джеймс ішов слідом за Айріні.

– Оце-то обід, нічого не скажеш, – промимрив він задоволено, дихаючи їй на плече, – і не важкий, і без французьких витребеньок. Удома мене таким не почастують. Я плачу куховарці шістдесят фунтів на рік, але такого обіду вона не годна зварити.

Досі він і слова не сказав про новий будинок, не згадав про нього й тоді, коли Сомс, під приводом нагальної справи, пішов нагору до кімнати, де зберігалися картини.

Джеймс залишився віч-на-віч із своєю невісткою. Його все ще гріло тепло вина й чудового лікеру. Він відчував до Айріні ніжну прихильність. Яка приваблива жінка: слухає вас, і видно, що все-все розуміє; розмовляючи, він пильно її роздивлявся – від черевичків бронзового кольору до хвилястого золота кіс. Вона вмостилася в кріслі стилю ампір, спираючись плечима на вершечок спинки, її гнучке, випростане, напру жене тіло вигиналося за кожним порухом, наче віддавалося обіймам коханця. Уста її усміхалися, очі напівзаплющились.

Може, відчувши небезпечну спокусливість її пози, чи, може, зосередившись на процесі травлення, Джеймс раптом замовк. Здається, він ще ніколи не лишався з Айріні сам на сам. Він дивився на неї, і його охоплювало дивне відчуття, наче перед ним з'явилося щось досі небачене й чуже.

Ну про що вона думає, відхилившись отак у кріслі?

І коли він заговорив, голос його звучав різко, наче його збудили з приємного сну.

– Що ви тут робите цілий день? – запитав він. – Ви ніколи чомусь не заходите до нас на Парк-лейн!

Айріні придумала якусь відмовку. Джеймс слухав, не дивлячись на неї. Йому не хотілося вірити, що вона умисно їх уникає, – тільки цього бракувало!

– Мабуть, у вас просто немає часу, – мовив він, – ви завжди з Джун. Вона вас використовує: ви ж, мабуть, скрізь супроводите її з нареченим та й інші послуги робите. Кажуть, тепер вона ніколи вдома не сидить; дядечкові Джоліону навряд чи це приємно, він і так самотній. Кажуть, вона за цим Босіні бігає хвостиком. Він сюди, певно, щодня заходить. Ну, а ви якої про нього думки? Чи він людина з характером? Мені здається, ні риба ні м'ясо. От побачите, він буде у неї на поводі.

Айріні спаленіла, і Джеймс поглянув на неї підозріливо.

– Боюся, у вас не зовсім правильне уявлення про містера Босіні, – мовила вона.

– Неправильне уявлення! Чому ж воно неправильне? – швидко заперечив Джеймс. – Зразу видно, що він з вільних художників. Кажуть, талановитий, але всі вони вважають себе талановитими. Проте ви знаєте його краще за мене, – додав він і знову глянув на неї підозріливо.

– Він проектує для Сомса будинок, – лагідно сказала вона, очевидно, бажаючи загладити гостроту розмови.

– Саме про це я й хотів поговорити, – провадив Джеймс. – Не розумію, навіщо Сомсові здався цей молодик. Чому він не звернеться до першорядного архітектора?

– А може, містер Босіні – першорядний архітектор?

Джеймс устав і, нахиливши голову, пройшовся по кімнаті.

– Атож, – мовив він, – ви, молодь, завжди одне за одним руку тягнете: вважаєте, що ви розумніші за всіх!

Високий, кощавий, він спинився перед нею, підняв палець і націлив його в груди Айріні, ніби виголошуючи обвинувальну промову проти її краси.

– Я вам ось що скажу: всі оті вільні художники, чи як вони там себе називають, то люди вкрай ненадійні; раджу вам якомога менше з ними знатися!

Айріні посміхнулася, і у вигині її уст був якийсь незрозумілий виклик. Від її шанобливості не лишилося й сліду. Груди хвилювалися, наче в них кипів таємний гнів, вона зняла руки з билець крісла і стулила кінчики пальців; її темні очі націлилися в Джеймса непроникливим поглядом.

Він похмуро втупився в підлогу.

– Коли хочете знати мою думку, – мовив він, – шкода, що у вас немає дитини: ви живете без клопотів, без турбот!

На обличчя Айріні зразу набігла хмара, і навіть Джеймс відчув, що все її тіло під м'яким шовком та мереживом напружилося й заклякло.

Помітивши, як подіяли на неї його слова, він сполохався, і, як більшість боязких людей, щоб піддати собі духу, зразу ж перейшов до звинувачень.

– Ви ж ніколи не виходите на люди. Чому б вам не поїхати з нами до Герлінгема? Та й сходити інколи в театр не завадило б. У вашому віці слід цікавитися життям. Адже ви жінка молода!

Її обличчя ще дужче затьмарилось, а Джеймс розгубився.

– Ну що ж, вам видніше, – мовив він, – ніхто мені нічого не розказує. Нехай Сомс сам за себе дбає. А якщо він не може за себе подбати, я йому нічим не допоможу – от і все…