Текст книги "Сага про Форсайтів"
Автор книги: Джон Голсуорси
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 62 (всего у книги 68 страниц)
День побачення, що було призначене в Національній галереї, але не відбулося, припав на другі роковини відродження гордості й слави Англії, тобто циліндра. Крикетний матч на стадіоні «Лорд»– свято, яке відмінила була війна, – вдруге підняв свої блакитні й сині прапори, демонструючи майже всі атрибути славного минулого. Тут під час перерви на сніданок виставлялися всі різновиди жіночих капелюшків і один вид чоловічих капелюхів, які затінювали різноманітні типи облич, що в своїй сукупності відповідають поняттю «Заможні класи». Спостережливий Форсайт міг би розгледіти на безплатних і дешевих місцях деяку кількість чоловіків у м'яких капелюхах, але вони майже не зважувалися підійти ближче до поля; представники давньої школи – чи шкіл – могли радіти, що пролетаріат і досі ще неспроможний платити півкрони за вхід. Це був заповідник для обраних, останній такий великий; газети писали, що на стадіоні зібралося десять тисяч глядачів. І десять тисяч, натхнені однією ідеєю, зверталися одне до одного з тим самим запитанням: «Де ви снідаєте?» В цьому запитанні було щось на диво заспокійливе і величне – в запитанні і в самому вигляді цього зборища людей, схожих одне на одного одягом і думками! Які багаті ресурси Англії – доволі голубів і омарів, баранини й лососини, майонезу, суниць і шампанського, щоб нагодувати весь цей натовп. Не потрібно ніяких чудес, обійдемося без семи хлібин і кількох рибин – віра має надійніші підвалини. Шість тисяч циліндрів будуть зняті, чотири тисячі парасольок будуть згорнені, десять тисяч ротів, що розмовляють усі англійською мовою, будуть наповнені. Ми ще живі, ого-го які живі! Слава традиції! І ще раз слава! Яка могутня і гнучка традиція! Хай лютують війни, зростають ненаситні податки, хай пристають з ножем до горла здирники-тред-юніони і Європа вимирає з голоду – ці десять тисяч будуть нагодовані; за цією огорожею вони гулятимуть по зеленому газону, носитимуть свої циліндри і зустрічатимуться одне з одним. Наше серце здорове, пульс б'ється ще рівно. І-тон! І-тон! Гер-роу!
Серед багатьох Форсайтів, що прийшли в цей заповідник, маючи на те право чи діставши запрошення, був і Сомс із дружиною й дочкою. Він ніколи не вчився ані в Ітоні, ані в Герроу, він не цікавився крикетом, але хотів, щоб Флер показала людям свою сукню, хотів поносити свій циліндр – продемонструвати його, знову прогулюючись у мирі й достатку серед рівних собі. Він поважно ступав скраю, Флер ішла між ним і Аннет. Як він пересвідчився, жодна жінка не могла зрівнятися з ними. Вони вміють ходити й триматися; їхня врода має істотну основу; а сучасна жінка не має ані фігури, ані грудей – анічогісінько! Раптом він пригадав, як, сп'янілий від гордощів, прогулювався тут із Айріні в перші роки їхнього шлюбу. І як вони, бувало, снідали в екіпажі, якого мати примусила батька купити; це було так шикарно: поле оточували коляски й карети, а не оці незграбні великі трибуни. І як Монтегю Дарті щоразу випивав зайве. Мабуть, і тепер люди випивають зайве, хоча розмах тепер не той. Він пригадав, як Джордж Форсайт, брати якого, Роджер і Юстас, училися один в Герроу, а другий в Ітоні, ставав на весь свій чималий зріст зверху на екіпажі, тримаючи в одній руці блакитний прапорець, а в другій синій, і, розмахуючи ними, вигукував: «Ітроу-Гертон!» саме тоді, коли всі мовчали, – він завжди поводився, наче блазень; а Юстас стояв унизу, чепурний, вифранчений – такому денді не годилося носити будь-яку емблему – синю чи блакитну – або виявляти свої почуття. Гай-гай! Давні часи, і Айріні в сірій шовковій сукні з блідо-зеленим полиском. Він скоса поглянув на обличчя Флер. Майже безбарвне – ні світла, ні жвавості! Це кохання точить її серце – кепська справа! Він позирнув далі, на обличчя дружини, підфарбоване більше, ніж звичайно, трохи зневажливе, – хоч у неї немає ніяких підстав виявляти зневагу, наскільки йому відомо. Вона сприймає втечу Профона з дивним спокоєм; чи, може, його «невеличке плавання» тільки про людське око? Якщо так, треба вдати, що він цього не розуміє. Вони обійшли поле і, проминувши павільйон, відшукали столик Вініфред у наметі «Клубу бедуїнів». Цей новий клуб, що приймав у свої члени жінок нарівні з чоловіками, був заснований з метою сприяння подорожам і поліпшення добробуту одного джентльмена з старовинним шот-андським прізвищем, хоч його батько – дивний факт – мав прізвище Леві. Вініфред стала його членом не тому, що любила подорожувати, а тому, що інстинктивно відчула: у клубу з такою назвою і таким засновником велике майбутнє; якщо не станеш його членом відразу, то потім, може, й не пощастить. Його намет із висловом з Корана на жовтогарячому тлі та вишитим зеленим верблюдиком над входом впадав у очі серед інших. Біля входу вони побачили Джека Кардігана (колись він грав у команді Герроу), він розмахував ротанговою палицею, показуючи, як «тому хлопцеві слід було вдарити по м'ячу». Він повів їх усередину. За столом Вініфред зібралися Імоджен, Бенедикт з молодою дружиною, Вел Дарті без Голлі і Мод із своїм чоловіком; коли Сомс і його дами сіли, залишилося ще одне вільне місце.
– Я чекаю Проспера, – сказала Вініфред, – але він такий заклопотаний своєю яхтою.
Сомс крадькома позирнув на дружину. Її обличчя було незворушне. Прийде той суб'єкт чи не прийде, їй, очевидно, відомо. Не уникло його уваги й те, що Флер теж подивилася на матір. Коли Аннет не зважає на його почуття, вона мала б подумати про дочку Розмову, зовсім безладну перебивали розповіді Кардігана про гравців лівого краю. Він перелічив усіх «великих лівих» від створення світу, наче вони являли собою окремий расовий елемент, що ліг в основу британської нації. Сомс доїв омара і взявся за пиріг з голуб'ятиною, коли почув слова «Пробачте, що я трохи спізнився, місіс Дарті», – і побачив, що за столом уже немає вільного місця. «Той суб'єкт» сидів між Аннет і Імоджен. Сомс їв далі, часом перемовляючись із Мод і Вініфред. Навколо нього гула розмова. Він почув голос Профона:
– Гадаю, ви помиляєтесь, місіс Форсайд, ладен закластися, що міс Форсайд погодиться зі мною.
– У чому? – пролунав через стіл дзвінкий голос Флер.
– Я казав, що молоді дівчата тепер такі самі, які вони були завжди, – різниця дуже невеличка.
– Ви так добре їх знаєте?
Ця гостра відповідь привернула загальну увагу, і Сомс неспокійно засовався на своєму легенькому зеленому стільчику.
– Я, звичайно, не певен, але гадаю, вони хочуть здійснити свої невеличкі бажання, і, по-моєму, мріяли про це споконвіку.
– Невже?!
– Але ж, Проспере, заспокійливо втрутилася Вініфред, – дівчата з простолюду – ті, що попрацювали на військових заводах, молоді продавщиці – їхні манери просто б'ють у вічі.
Почувши слово «б'ють», Джек Кардіган припинив свою лекцію, і серед тиші мосьє Профон сказав:
– Досі це було всередині, тепер вийшло назовні; ось і вся різниця.
– Але їхня моральність! – вигукнула Імоджен.
– Вони не аморальніші, ніж були колись, місіс Кардіган, але тепер у них більше можливостей.
У відповідь на це замасковане цинічне твердження Імоджен коротко засміялася, Джек Кардіган трохи розтулив рота, а Сомс заскрипів стільцем.
Вініфред зауважила:
– Ви про них занадто поганої думки, Проспере.
– А що скажете ви, місіс Форсайд? Чи не вважаєте ви, що людська природа завжди однакова?
Сомс стримав раптове бажання встати й дати нахабі ляпаса. Він почув відповідь дружини:
– В Англії людська природа особлива.
Знов її клята іронія!
– Я не дуже добре знаю цю невеличку країну…
«Слава богу, нам пощастило», – подумав Сомс.
– …але я повинен сказати, що під покришкою казана кипить вода, і скрізь те саме. Ми всі прагнемо насолоди і прагнули завжди.
Бісів чужоземець! Його цинізм просто… просто обурливий!
Після сніданку всі розійшлися парами на прогулянку – щоб краще перетравлювалась їжа. Занадто гордий, щоб озиратися, Сомс проте чудово знав, що Аннет і «той суб'єкт» пішли разом. Флер була з Велом; вона вибрала його, звичайно, тому, що він знає того хлопця. Сомс пішов у парі з Вініфред. Кілька хвилин їх, розчервонілих і ситих, ніс строкатий потік людей, що гуляли навколо поля, потім Вініфред зітхнула:
– От якби повернутися на сорок років назад, брате.
Перед її внутрішнім зором пройшла нескінченна процесія її суконь, пошитих до свят на стадіоні «Лорд», суконь, за які щоразу через чергову грошову кризу платив її батько.
– Зрештою, життя тоді було дуже цікаве. Інколи я навіть сумую за Монті. Що ти скажеш про теперішню публіку, Сомсе?
– Абсолютно ніякого смаку. Все почало розпадатися з появою велосипедів і автомобілів; а війна довершила цей розпад.
– Цікаво, що нас чекає? – промовила Вініфред. Від пирога з голуб'ятиною її голос зробився замріяним. – Я зовсім не певна, що ми не вернемось до кринолінів і вузьких штанів. Подивися на оту сукню!
Сомс похитав головою.
– Гроші у них є, але немає віри в доцільність ладу. Вони нічого не відкладають на майбутнє. Нинішня молодь… вона вважає життя коротким і хоче, щоб воно було веселе.
– Бачиш, який капелюшок, – сказала Вініфред. – Не знаю, як подумаєш про те, скільки лиха завдала війна, скільки людей убито, то здається, що в нас іще не так і погано. Краще, ніж у нас, немає ніде. Проспер каже, що всі інші країни, крім Америки, збанкрутували; але ж моду американці, звичайно, завжди запозичували у нас.
– Чи цей бельгієць і справді їде на Тихий океан?
– Ніхто не може сказати, куди їде Проспер.
– Якщо хочеш знати, – пробурмотів Сомс, – саме він і є справжнє знамення часу.
Вініфред стиснула рукою його лікоть.
– Не повертай голови, – тихо сказала вона, – але подивися праворуч на перший ряд трибуни.
Сомс, як міг, скосив очі праворуч. Там сидів чоловік у сірому циліндрі, сивобородий, з засмаглим обличчям і запалими зморщеними щоками; він сидів в елегантній позі, а поруч нього – жінка в зеленій сукні, її темні очі дивилися на Сомса.
Він швидко опустив погляд. Як смішно ступають ноги: одна, друга, одна, друга.
Голос Вініфред сказав йому на вухо:
– У Джоліона дуже хворий вигляд, але він завжди дотримується стилю. А вона не міняється – тільки її волосся.
– Навіщо ти розповіла Флер про те, що було?
– Я нічого не розповідала, вона сама десь довідалась. Я так і знала, що вона довідається.
– Неприємна історія. Вона захопилася їхнім сином.
– От мала хитруха! – прошепотіла Вініфред. – Вона намагалася замилити мені очі. Що ж тепер робити, Сомсе?
– Це залежатиме від обставин.
Вони мовчки йшли далі в густому натовпі.
– Атож, – раптом озвалася Вініфред, – здається, це сама доля. Але ж це так не по-сучасному. Поглянь! Джордж і Юстас.
Перед ними спинилася висока опасиста фігура Джорджа Форсайта.
– Добридень, Сомсе, – сказав він. – Я щойно зустрів Профона з твоєю дружиною. Ти наздоженеш їх, якщо підеш трохи швидше. Ти навідувався до нашого Тімоті?
Сомс кивнув головою, і потік людей розлучив їх.
– Мені завжди подобався наш Джордж, – сказала Вініфред. – Він такий смішний.
– А мені він ніколи не подобався, – відповів Сомс. – Де ти сидиш? Я піду до своїх. Можливо, Флер уже вернулась.
Провівши Вініфред на її місце, він пішов на своє і сидів, неуважно стежачи за маленькими білими постатями, що бігали по полю, чуючи стукіт биток, схвальні вигуки то одних, то других уболівальників. Ані Флер, ані Аннет! Чого ще можна сподіватися від сучасних жінок! Вони дістали право голосу, домоглися «емансипації»– і яка ж із неї користь? Отже, Вініфред ладна вернути минуле і помиритися з Дарті? Вернути минуле сидіти тут, як він сидів вісімдесят третього і вісімдесят четвертого року, до того, як переконався, що його шлюб з Айріні зазнав катастрофи, до того як її неприязнь до нього стала така очевидна, що він, попри всі свої зусилля, не міг не помічати цього. Досить було йому побачити її поруч із тим чоловіком, і його знову заполонили спогади Навіть тепер він не міг зрозуміти, чому вона була така непіддатлива. Вона могла любити інших чоловіків; це було їй властиво. А йому, єдиному чоловікові, якого їй слід було любити, вона відмовилася віддати своє серце. Коли він пригадував минуле, у нього з'являлася фантастична думка, що сучасне послаблення шлюбних зв'язків – хоч їхні форми й закони не змінилися відтоді, як він одружився уперше, – що ця сучасна розгнузданість бере свій початок від бунту Айріні, фантастична думка, що розпад пішов від Айріні і так підточив усяке добропорядне власництво, що воно, коли ще й не розсипалося на порох, то от-от розсиплеться. Все лихо від неї! А тепер ось маєш! Домашнє вогнище! Як можна мати домашнє вогнище без права володіти одне одним? Звичайно, у нього самого ніколи не було справжнього домашнього вогнища. Але хіба це його вина? Він щиро бажав його мати І ось винагорода йому – ті двоє, що сидять на трибуні, і ця історія з Флер!
І, охоплений почуттям самотності, він подумав. «Не буду їх довше ждати. Дорогу до готелю знайдуть і самі, як захочуть вернутися» Гукнувши за воротами таксі, він сказав:
– Відвезіть мене на Бейзвотер-род.
Старі тітки ніколи його не підводили. Для них він завжди був бажаний гість. Хоч їх уже немає, проте залишився Тімоті!
Смізер саме стояла у відчинених дверях.
– Містер Сомс! А я оце вийшла подихати свіжим повітрям. Куховарка буде така рада.
– Як здоров'я містера Тімоті?
– Останні кілька днів він наче сам не свій, сер; дуже багато розмовляє. Оце й сьогодні вранці каже: «Мій брат Джеймс дуже постарів». Пам'ять у нього нікудишня, містере Сомсе, от він і говорить про своїх братів. Непокоїться за їхні вклади. Днями він сказав: «Мій брат Джоліон нехтує консолями». Його це, видно, дуже тривожить. Заходьте, містере Сомсе, заходьте. Так приємно вас бачити.
– Гаразд, – сказав Сомс, – зайду на хвилинку.
– Еге ж, – торохтіла Смізер у холі, де повітря було дивовижно свіже, як і надворі, – цього тижня ми не дуже ним задоволені. Обідаючи, він завжди мав звичку залишати ласі шматочки на кінець, а оце з понеділка він з'їдає їх першими. Може, ви помічали, містере Сомсе, що собака спочатку з'їдає м'ясо. Ми завжди вважали доброю ознакою, що містер Тімоті у своєму віці лишає найсмачніше на закуску, але тепер він став дуже нестриманий; і, звичайно, решта страви лишається. Лікар не надає цьому особливого значення, але річ у тім… – Смізер похитала головою. – Річ у тім, що містер Тімоті, видно, поспішає з'їсти смачні шматки спочатку, побоюючись, що потім не встигне. Нас непокоїть це, а також і те, що він став балакучий.
– Може, він казав щось важливе?
– На жаль, я повинна сказати, містере Сомсе, що містер Тімоті втратив інтерес до свого заповіту. Він його просто дратує, і це дивно: адже стільки років містер Тімоті кожнісінького ранку діставав свій заповіт із схованки. Днями він сказав: «Їм потрібні мої гроші». Я так розхвилювалася, бо ж, як і сказала йому, ніхто не сподівається на його гроші. А жаль, що він у своєму віці думає про гроші. Я набралася духу і кажу йому: «Знаєте, містере Тімоті, моя люба хазяйку– тобто міс Форсайт, містере Сомсе, міс Енн, яка мене навчила всього, – вона ніколи не думала про гроші, – кажу я, – найголовніше для неї було добре ім'я». Він подивився на мене так дивно, що й висловити не можу, а тоді й каже сухо: «Моє добре ім'я не потрібне нікому». Подумати тільки, таке сказав! Але часом він говорить і цілком розумні речі.
Сомс, що саме розглядав давню гравюру біля вішалки для капелюхів і думав: «Цінна річ!»– промовив:
– Я піду нагору, Смізер, провідаю його.
– З ним куховарка, – відповіла Смізер із свого корсета, – вона буде рада вас бачити.
Сомс поволі рушив сходами, думаючи: «Я б не хотів дожити до такого віку».
На другому поверсі він зупинився і постукав. Двері відчинились, і він побачив просту кругловиду жінку років шістдесяти.
– Містер Сомс! – сказала вона. – Це ви, містере Сомсе!
Сомс кивнув головою.
– Атож, це я.
І зайшов до кімнати.
Тімоті сидів у ліжку, підпертий подушками, руки його були складені на грудях, а очі дивилися на стелю, де застигла догори лапками муха. Сомс стояв у ногах постелі обличчям до старого.
– Дядечку Тімоті, – сказав він, підвищивши голос. – Дядечку Тімоті!
Очі Тімоті відірвались від мухи і втупилися в гостя. Сомс побачив, як його блідий язик облизав потемнілі губи.
– Дядечку Тімоті, – повторив він, – чи можу я що-небудь зробити для вас? Може, ви хочете що-небудь сказати?
– Ха! – озвався Тімоті.
– Я прийшов провідати вас і подивитися, чи все тут гаразд.
Тімоті кивнув головою. Він, очевидно, намагався призвичаїтись до цієї несподіваної появи.
– У вас є все, що вам треба?
– Ні, – сказав Тімоті.
– Може, вам що-небудь дістати?
– Ні, – сказав Тімоті.
– Я Сомс, ви ж мене знаєте. Ваш племінник Сомс Форсайт. Син вашого брата Джеймса.
Тімоті кивнув головою.
– Я б з радістю зробив для вас усе, що можу.
Тімоті поманив його пальцем. Сомс підійшов до старого.
– Ти, – сказав Тімоті глухим від старості голосом, – ти перекажи їм усім від мене, перекажи їм усім, – і його палець постукав Сомса по рукаву, – нехай тримаються, нехай тримаються. Консолі йдуть угору. – І він тричі кивнув головою.
– Гаразд, – сказав Сомс, – я неодмінно перекажу.
– Так, – мовив Тімоті й, знову утупившись у стелю, додав – Муха.
Дивно розчулений Сомс поглянув на приємне повне обличчя куховарки, все в зморшках від гарячої плити.
– Тепер йому полегшає на душі, сер, – сказала вона.
Тімоті щось пробурмотів, але він явно розмовляв сам із собою, і Сомс з куховаркою вийшли.
– Мені так хотілося б приготувати для вас рожевий крем, містере Сомсе, як колись, у давні часи; пригадую, ви так його любили. Бувайте здорові, сер! Приємно було вас бачити.
– Бережіть його, він таки дуже старий.
І, потиснувши її зів'ялу руку, він пішов униз. Смізер усе ще стояла на порозі – дихала свіжим повітрям.
– Якої ви про нього думки, містере Сомсе?
– Гм, – озвався Сомс. – Він уже відійшов від цього світу.
– Атож, – погодилась Смізер, – я знала, що ви так подумаєте, прийшовши з вулиці і поглянувши на нього свіжим оком.
– Смізер, – сказав Сомс, – ми всі ваші боржники.
– Та що ви, містере Сомсе, не кажіть такого! Мені приємно з ним – він чудова людина.
– Ну, до побачення, – кинув Сомс і сів у таксі.
«Ідуть угору, – думав він. – Ідуть угору».
Приїхавши в свій готель на Найтсбрідж, він зайшов у вітальню й подзвонив, щоб принесли чаю. Ні дружини, ні дочки ще не було. І знов його охопило почуття самотності. Ох, ці готелі! Які вони тепер страхітливо величезні! Він пригадує часи, коли найбільшим в Лондоні були готелі Лонга, Брауна, Морлі та готель «Тевісток», і люди хитали головою, коли йшлося про Ленгхем і Гранд-готель. Готелі й клуби, клуби й готелі, тепер їм кінця немає! І Сомс, який щойно спостерігав на стадіоні «Лорд» дивовижну живучість традицій, поринув у роздуми про те, які зміни відбулися в Лондоні, де він народився шістдесят п'ять років тому. Чи йдуть консолі вгору чи ні, а Лондон став величезним нагромадженням власності. В усьому світі ніде немає стільки власності, хіба що в Нью-Йорку! Тепер у газетах чимало істеричного галасу, але кожен, хто, як оце він, пам'ятає, який був Лондон шістдесят років тому, і бачить його нині, розуміє плодючість і гнучкість багатства. Треба тільки зберігати самовладання і невтомно діяти. Та що там казати! Він пам'ятає вимощені нетесаним камінням вулиці й смердючу солому під ногами в кебі. А старий Тімоті – чого б він тільки не розповів, якби зберіг свою пам'ять! Скрізь безладдя, люди спантеличені, метушаться, але тут – Лондон, Темза, навколо – Британська імперія, а далі – край землі. «Консолі йдуть угору!» Нема чого дивуватися. Все залежить від породи. І все, що в Сомсі було від бульдога, на мить відбилося в його очах, поки їхню увагу не привернув невеличкий вікторіанський естамп на стіні. Готель придбав три дюжини таких естампів. От старі гравюри – сцени полювання або «Кар'єра гульвіси» в старих заїздах – на них приємно було подивитися, але оці сентиментальні дурниці… Ех, вікторіанська доба минула! «Перекажи їм, нехай тримаються!» – сказав старий Тімоті. Але за що триматися в цьому сучасному стовпотворінні «демократичних принципів»? Адже тепер під загрозою навіть приватна власність! І від думки, що приватну власність можуть скасувати, Сомс відставив чашку з недопитим чаєм і підійшов до вікна. Що, як природою можна буде володіти не більше, ніж ота юрба володіє квітами, деревами й ставками Гайд-парку?! Ні, ні! Приватна власність лежить в основі всього, чим варто володіти. Просто світ трохи очманів, як часом чманіють при повному місяці собаки і починають полювати серед ночі на кроликів. Але світ, як і собака, знає, де смачно годують і м'яко стелять, і він напевно вернеться до своєї найзатишнішої домівки – до приватної власності. Світ тимчасово здитинів, як старий Тімоті, і починає з ласого шматка!
Він почув за спиною кроки і побачив, що прийшла дружина з дочкою.
– Нарешті повернулися! – сказав він.
Флер не відповіла; вона трохи постояла, дивлячись на нього й на матір, потім пішла в свою спальню. Аннет налила собі чашку чаю.
– Я їду в Париж, Сомсе, до своєї матері.
– Он як! До матері?
– Так.
– Надовго?
– Не знаю.
– І коли ж ти від'їздиш?
– У понеділок.
Чи справді вона їде до матері? Дивно, як йому байдуже до цього! Дивно, як напевно вона передбачила, що йому буде байдуже до всього цього, аби тільки уникнути скандалу. І раптом між собою і дружиною він виразно побачив обличчя, яке вже бачив сьогодні: обличчя Айріні.
– Гроші тобі потрібні?
– Дякую, у мене їх досить.
– Гаразд. Сповісти нас, коли вертатимешся.
Аннет поклала на блюдце тістечко, яке крутила в руці, і, глянувши на чоловіка крізь підфарбовані вії, спитала:
– Що переказати maman?
– Перекажи привіт.
Аннет потягнулася, взявшись руками за талію, і сказала по-французькому:
– Яке щастя, що ти ніколи не любив мене, Сомсе!
Потім підвелася і теж вийшла з кімнати. Сомс був радий, що вона сказала це по-французькому, ніби не вимагаючи ніякої відповіді. І знову те обличчя – бліде, темнооке й досі вродливе! І десь глибоко-глибоко в ньому зажевріло щось схоже на іскру, яка тліла під купою холодного приску. А Флер закохалася в її сина! Просто випадковість! А чи існує взагалі випадковість? Людина йде вулицею, і на голову їй падає цеглина. Це, звичайно, випадковість. Але тут!.. «Успадкувала», – сказала його дочка. Вона, вона міцно тримається свого!
