Текст книги "Сага про Форсайтів"

Автор книги: Джон Голсуорси

сообщить о нарушении

Текущая страница: 49 (всего у книги 68 страниц)

Це захоплення, яке завдало батькам чимало клопоту, бо маленький Джон сидів у хаті, коли йому слід було гуляти на свіжому повітрі, тривало весь травень і половину червня, аж поки батько поклав йому край, принісши синові «Тома Сойєра» і «Гекльберрі Фінна». Коли він прочитав ці книжки, в ньому стався переворот і він знову вийшов надвір, охоплений пристрасним бажанням розшукати річку. А що в межах Робін-Гіла річки не знайшлося, то він був змушений перетворити в неї ставок, де, на щастя, було латаття, були бабки, комарі, очерет і три вербички. На цьому ставку, після того як батько й Геррет виміряли його й переконалися, що дно надійне і що глибина ніде не перевищує двох футів, маленькому Джонові дозволили плавати в маленькій хиткій байдарці, в якій він проводив цілі години, то веслуючи, то ховаючись від індіанця Джо та інших ворогів. На березі ставка він спорудив вігвам на чотири квадратних фути із старих бляшанок і покрив його гіллям. У вігвамі він розкладав вогнища й смажив птахів, яких не застрелив з рушниці, полюючи в гаю і на полях, або рибу, якої він не зловив у ставку, бо її там не було. На це у нього пішла друга половина червня і весь липень, коли батько з матір'ю поїхали до Ірландії. Протягом цих п'яти літніх тижнів він жив самотнім життям, уявляючи себе героєм різних пригод, не розлучаючися з рушницею, вігвамом, водою й байдаркою; і хоч як наполегливо його діяльний розум намагався прогнати від себе красу, вона час від часу захоплювала його зненацька, вмостившись на крилі бабки, поблискуючи на пелюстках латаття або мазнувши його по очах блакиттю, коли він лежав горілиць у засідці.

«Тітонька» Джун, якій доручили наглядати за ним, привезла в дім «дорослого чоловіка» з кашлем і великою грудкою глини, з якої він ліпив обличчя; тому вона майже ніколи не приходила до нього на ставок. Одного разу, проте, вона привела з собою двох інших «дорослих». Маленький Джон, який саме розмалював своє голе тіло синіми й жовтими смугами, використавши для цього батькові акварельні фарби, й устромив собі в волосся качині пера, помітив їх і влаштував засідку під вербами. Як він і гадав, вони підійшли до його вігвама й стали навколішки, зазираючи досередини, і він вискочив із диким криком, від якого холонула кров, і майже встиг зняти скальпи з «тітоньки» Джун та «дорослої» жінки, перш ніж вони його поцілували. Незнайомих дорослих звали «тітонька» Голлі й «дядечко» Вел; цей останній мав засмагле обличчя, трохи кульгав і страшенно з нього реготався. Він уподобав «тітоньку» Голлі, яка, здається, теж доводилася йому сестрою; але вони обоє поїхали того ж таки дня, і він їх більше не бачив. За три дні до того, як мали повернутися батько з матір'ю, «тітонька» Джун теж поспішно виїхала, захопивши з собою «дорослого», який кашляв, і його грудку глини, і мадемуазель сказала: «Бідолаха, він дуже хворий, Джоне. Я забороняю тобі заходити в його кімнату». Маленький Джон, який рідко робив що-небудь тільки через заборону, стримався й не зайшов туди, хоча йому було нудно й він почував себе самотнім. Сказати правду, ставок уже відійшов у минуле, і його душа сповнилася вщерть неспокоєм і прагненням чогось – не дерева, не рушниці, – чогось ніжного. Ті останні два дні здалися йому місяцями, незважаючи на «Жертви моря», де він прочитав про страшну бабу Лі та її вогнище, яке призводило до загибелі кораблі. За ці два дні він разів сто проходив угору і вниз сходами і часто прокрадався з дитячої кімнати, де він тепер спав, у материну спальню, оглядав усі речі, не торкаючись до них, заходив у туалетну кімнату і, стоячи на одній нозі біля ванни, шепотів, як Слінгсбі, таємниче закляття, що мало принести щастя:

– Хо, хо, хо! От собача лапа!

Потім тихенько повертався в спальню, відчиняв материну шафу й нюхав повітря, і це, здавалося, наближало його до… він і сам не знав до чого.

Він зробив це якраз перед тим, як спинився в сонячному промені, розмірковуючи, яким саме способом з'їхати вниз поруччям. Проте всі вони здавалися йому безглуздими, й, охоплений раптовою апатією, він рушив униз, ступаючи на кожен східець. Тим часом йому виразно пригадався батько – коротка сивувата борідка, веселий блиск у глибоких очах, складка між бровами, лукава усмішка, худорлява постать, яка здавалася дуже високою маленькому Джонові; але він не спромігся побачити матір. Замість неї йому уявлялося лише легеньке погойдування, темні очі, що дивилися на нього, та запах її шафи.

Бела була в холі, вона розсувала великі завіси й відчиняла парадні двері. Маленький Джон сказав запобігливо:

– Бело!

– Що, містере Джоне?

– Давай приготуємо чай під дубом, коли вони приїдуть. Я знаю, їм це дуже сподобається.

– Ви хочете сказати, що це дуже сподобається вам.

Маленький Джон поміркував.

– Ні, сподобається їм, бо буде приємно мені.

Бела усміхнулася.

– Добре, я накрию стіл надворі, якщо ви посидите тихенько, поки вони приїдуть, і не пустуватимете.

Маленький Джон сів на нижньому східці й кивнув головою. Бела підійшла й оглянула його.

– Встаньте! – звеліла вона.

Маленький Джон устав. Вона обдивилася його ззаду: штанці не замазані зеленню, і коліна наче чисті.

– Все гаразд! – сказала вона. – Ой, та й засмагли ж ви! Дайте я вас поцілую.

І вона цмокнула його в голову.

– А яке варення? – запитав він. – Я вже стомився чекати.

– Агрусове й суничне.

Чудово! І те, й те його найулюбленіше!

Коли Бела пішла, маленький Джон цілу хвилину сидів спокійно. У великому холі було тихо, і через відчинені двері у східній стіні він бачив один із своїх кораблів-дерев – бриг, який поволі плив по верхньому лужку. У дворику лежали косі тіні від колон. Маленький Джон устав, перестрибнув через одну з них і обійшов іриси, що цвіли навколо басейну з сіро-білого мармуру. Квіти були гарні, але, на жаль, майже не пахли. Він спинився біля відчинених дверей і визирнув надвір. А що… а що, як вони не приїдуть! Він чекав їх так довго, що йому здавалося – він не переживе цього, і його увага відвернулася від такої можливості і зосередилась на порошинках, які плавали в синюватому сонячному промінні. Піднявши руку, він спробував їх схопити. Белі слід було б почистити тут повітря від пилу! Але, може, це ніякий не пил, а часточки сонячного проміння, і він подивився надвір, чи й там таке саме проміння. Ні, не таке. Він пообіцяв, що сидітиме тихо в холі, але це було йому просто не під силу; і, перейшовши посипану жорствою алею, він ліг на траві. Зірвавши шість стокроток, він кожній дав ім'я: сер Ламорак, сер Трістан, сер Ланселот, сер Палімед, сер Боре, сер Гавейн – і примусив їх битися парами, аж поки всі вони зосталися без голів, крім сера Ламорака, в якого було найміцніше стебельце, і навіть той після трьох двобоїв розтріпавсь і зігнувся. В густій траві повільно повз жук – траву вже пора косити. Кожна стеблина була наче маленьке дерево, стовбур якого жукові доводилося обминати. Маленький Джон простяг сера Ламорака ногами вперед і торкнув жука. Той злякано кинувся тікати. Маленький Джон засміявся і, втративши до нього інтерес, зітхнув. На душі в нього було порожньо. Він повернувся і ліг горілиць. Від квітучих лип пахло медом, і вгорі розливалася прегарна блакить, на якій де-не-де біліли хмарки, що своїм кольором, а може, й смаком нагадували лимонне морозиво. Він чув, як Боб грав на концертино «Десь на річці Саванні», і на серці в нього стало солодко й сумно. Він ліг долілиць і приклав до землі вухо – індіанці чули, коли хтось наближається, але він не чув нічого, тільки концертино! І раптом, майже несподівано, він почув хрускіт, далекий гудок. Так, автомобіль!.. Вони їдуть, їдуть! Він підскочив, мов на пружині. Чи йому чекати на ганку, чи побігти на горішній поверх і, коли вони зайдуть, вигукнути: «Дивіться!»– й повільно з'їхати поручнями головою вперед? Що робити? Автомобіль з'явився з-за повороту. Вже пізно! І йому залишалося тільки чекати, збуджено підстрибуючи. Автомобіль підкотив до ганку, захурчав і спинився. З нього вийшов батько, достоту схожий на самого себе. Він нахилився, а маленький Джон підскочив, і вони буцнулися. Батько сказав:

– Господи! Ну й засмаг же ти, хлопче! – саме те, що й мав сказати; і в серці маленького Джона кипіло сподівання, яке ніколи не згасало, – сподівання чогось бажаного.

Він сором'язливо підвів очі й побачив матір у синій сукні і в синьому спортивному шарфі, пов'язаному поверх капелюшка. Вона усміхалася до нього. Він підскочив якомога вище, обхопив її ногами й притиснувся до неї. Вона ахнула й теж притиснулася до нього. Його очі, цієї миті темно-сині, вдивлялися в її темно-карі очі, аж поки її уста торкнулися до його брови, і, стиснувши її в обіймах, скільки було сили, він почув, як вона зойкнула, засміялася й сказала:

– А ти дужий, Джоне!

Тоді він скочив на ноги й побіг у хол, тягнучи її за руку.

Ласуючи варенням під дубом, він помітив у матері дещо таке, чого, здавалося, досі ніколи не бачив: щоки її, наприклад, молочно-білі, в темно-золотавих косах поблискують сріблясті волосинки, на шиї немає гулі, як у Бели, і вона так м'яко ступає. Помітив він також дрібненькі зморшки, що розбігалися від кутиків очей, і під ними гарні тіні. Вона була дуже вродлива, куди вродливіша за Да, мадемуазель чи «тітоньку» Джун, вродливіша навіть за «тітоньку» Голлі, яка йому дуже сподобалась; вродливіша навіть за Белу, рум'яну, але вугласту. Нова врода матері справила на нього якийсь особливий вплив, – і він їв менше, ніж сподівався.

Після чаю батько пішов з ним у сад погуляти. Вони довго розмовляли про всяку всячину, оминаючи його особисте життя – сера Ламорака, австрійців і порожнечу, яку він відчував останні три дні і яка так раптово заповнилась. Батько розповів йому про місце, що називалося Гленсофентрім, де побували вони з матір'ю, і про карликів, що виходять з-під землі, коли навколо зовсім тихо. Маленький Джон зупинився, розставивши п'яти.

– Ти й справді віриш у це, тату?

– Ні, Джоне, але я думав, що, може, ти віриш.

– Чому?

– Ти молодший за мене, а вони казкові істоти.

Маленький Джон закопилив губу.

– Я не вірю в казкових істот. Я ніколи їх не бачу.

– Ха! – сказав батько.

– А мама?

Батько всміхнувся своєю дивною усмішкою.

– Ні, вона бачить тільки Пана.

– Що таке Пан?

– Козлоногий бог, що бавиться у нетрях, сповнених дикої краси.

– А він був у Гленсофентрімі?

– Мама каже, що був.

Маленький Джон зсунув п'яти докупи й пішов далі.

– А ти його бачив?

– Ні, я тільки бачив Венеру Анадіомену.

Маленький Джон замислився. Венера була в його книжці про греків і троянців. Очевидно, Анна – це її ім'я, а Діомена – прізвище?

Але по дальших розпитах виявилося, що це одне слово, яке означає «народжена з піни».

– А вона народжувалася з піни в Гленсофентрімі?

– Так, кожного дня.

– На кого вона схожа, тату?

– На маму.

– О, то вона, мабуть…

Він раптом змовк, підбіг до стіни, виліз на неї й одразу зліз. Відкриття, що його мати вродлива, на його думку, треба було тримати в таємниці. Проте батько так довго докурював сигару, що нарешті він був змушений сказати:

– Я хочу побачити, що мама привезла. Ти дозволяєш, тату?

Він вигадав цю егоїстичну причину, щоб його не запідозрили в тому, що в нього немужня вдача, й був трохи збентежений, коли батько, прозирнувши його наскрізь, промовисто зітхнув і відповів:

– Гаразд, хлопче, йди і люби її.

Він пішов, спочатку навмисно повільною ходою, а потім побіг, надолужуючи втрачений час. Він зайшов у її спальню через свою: двері між ними були відчинені. Вона й досі стояла навколішки перед валізою, і він наблизився до неї й завмер.

Вона випросталася:

– Чого тобі, Джоне?

– Просто хотів подивитись.

Побувавши ще раз у материних обіймах, він умостився на канапці коло вікна й, підібгавши під себе ноги, почав дивитися, як вона розпаковує речі. При цьому він відчував таку втіху, як ніколи в житті, почасти тому, що вона виймала з валізи речі, які здавалися загадковими, а почасти тому, що йому було приємно дивитися на неї. Вона рухалася не так, як інші люди, особливо не так, як Бела; без сумніву, вона найвродливіша з усіх жінок, яких йому доводилось бачити. Нарешті вона впоралася з валізою і стала навколішки перед ним.

– Ти скучав за нами, Джоне?

Маленький Джон кивнув головою і, виказавши в такий спосіб свої почуття, кивав і далі.

– Але ж із тобою була «тітонька» Джун?

– О, з нею був чоловік, що кашляв.

Мамине обличчя змінилося і стало майже сердите. Він швидко додав:

– Той чоловік бідолашний; він кашляв страшенно. Мені… мені він сподобався.

Мати обняла його.

– Тобі, мабуть, усі подобаються, Джоне?

Маленький Джон поміркував.

– Подобаються трохи, – відповів він. – «Тітонька» Джун водила мене до церкви одної неділі.

– До церкви? Он як!

– Вона хотіла побачити, як це вплине на мене.

– І вплинуло?

– Так. Мені стало млосно, і вона зразу ж відвела мене додому. Але я не захворів. Полежав у ліжку, випив коньяку з гарячою водою і почитав «Бічвудських хлопців». Ото було гарно!

Мати закусила губу.

– Коли ж це було?

– Та, здається… уже давно. Я просив, щоб вона повела мене ще, але вона не схотіла. Ви з татом ніколи не ходите до церкви, правда?

– Ні, не ходимо.

– А чому?

Мати усміхнулася.

– Бачиш, синку, ми ходили, коли були маленькі. Можливо, почали ходити занадто малими.

– Розумію, – сказав маленький Джон, – це небезпечно.

– Про всі ці речі ти сам складеш свою думку тоді, коли виростеш.

Маленький Джон відповів поважно:

– Я не хочу вирости, дуже вирости. Я не хочу ходити до школи. – Раптом його охопило бажання сказати ще щось, висловити те, що було в нього на душі, і він аж почервонів. – Я… я хочу залишитися з тобою, мамусю, й любити тебе. – Потім, інстинктивно відчувши потребу зам'яти свої слова, він швидко додав – А ще я не хочу сьогодні лягати спати. Я просто втомився лягати спати кожного вечора.

– Тобі знову снилися страшні сни?

– Лише один раз. Можна, мамусю, я залишу на ніч відчинені двері в твою кімнату?

– Тільки трохи.

Маленький Джон зітхнув задоволено.

– Що ти бачила в Гленсофентрімі?

– Там така краса, серденько.

– А що ж таке краса?

– Що таке… Ой Джоне, це важке запитання.

– Чи можу я її, наприклад, побачити?

Мати підвелася й сіла біля нього.

– Ти її бачиш щодня. Небо гарне, і зорі, і місячні ночі, а також і птахи, і квіти, й дерева – все це гарне. Поглянь у вікно, і ти побачиш красу, Джоне.

– Е, так це ж краєвид. І це все?

– Все? Ні. Море на диво гарне, і хвилі, коли з них злітає піна.

– А ти, мамусю, народжувалася з неї щодня?

Мати всміхнулася.

– Звичайно, ми купались.

Маленький Джон раптом простяг руки й обняв її за шию.

– Я знаю, – сказав він загадково, – ти справжня, а решта – то вигадка.

Вона зітхнула, засміялась і сказала:

– Ой Джоне!

Маленький Джон мовив критично:

– Ти як вважаєш: Бела, наприклад, гарна? Як на мене, то не гарна.

– Бела молода, а це багато важить.

– Але ти виглядаєш молодшою, мамусю. Якщо об Белу стукнешся, то буде боляче. Як на мене, Да не була гарна, а мадемуазель майже бридка.

– У мадемуазель дуже приємне обличчя.

– О, звичайно, приємне. Мені так подобаються твої промінчики, мамусю.

– Промінчики?

Маленький Джон торкнув пальцем кутик її ока.

– А, оці? Але то ознака старості.

– Вони з'являються, коли ти усміхаєшся.

– Але раніше їх не було.

– Однаково вони мені подобаються. Ти любиш мене, мамусю?

– Авжеж, авжеж, люблю, хлопчику мій.

– Дуже?

– Дуже!

– Більше, ніж я гадав?

– Більше, куди більше.

– І я теж. Ну, то ми любимо однаково.

Розуміючи, що ніколи в житті ще не бував такий відвертий, він раптом згадав мужню вдачу сера Ламорака, Діка Нідгема, Гека Фінна та інших героїв.

– Хочеш, я тобі щось покажу? – сказав він і, вислизнувши з її обіймів, став сторч на голові. Потім, натхненний її очевидним захопленням, виліз на ліжко й перекинувся через голову, не торкнувшись до ліжка руками. Він повторив це кілька разів.

Цього вечора, оглянувши все, що вони привезли, він не ліг спати в належний час і сів разом із ними за круглий столик, який накривали тоді, коли вони обідали самі, без гостей. Його охопило надзвичайне збудження. Мати була в сірій сукні з кремовим мереживним комірцем. Мереживо було з маленьких покручених троянд, блідіших за її шию. Він дивився на матір, аж поки нарешті помітив, що батько стежить за ним із дивною усмішкою, і це примусило його швидко перенести увагу на свою скибочку ананаса. Спати він ліг пізно, як ніколи. Мати пішла з ним до спальні, й він роздягався дуже повільно, щоб утримати її біля себе. Лишившись нарешті в самій піжамі, він сказав:

– Пообіцяй, що не підеш, поки я проказуватиму молитви!

– Обіцяю.

Ставши навколішки й уткнувшись обличчям у постіль, маленький Джон швидко зашепотів, розплющуючи час від часу око й дивлячись, як вона стоїть непорушно й усміхається.

– Отче наш, – бубонів він останню молитву, – що єси на небесах, нехай святиться мамуся твоя, хай буде царство мамусі як на небі, так і на землі, мамусю нашу насущну дай нам сьогодні і прости нам провини наші на землі й на небі й винуватцям нашим, бо твоє єсть царство, і сила, і слава нині, й повсякчас, і на віки вічні. Амама! Обережно!

Він підскочив і на хвильку завмер у її обіймах. І навіть умостившися в ліжку, не випустив її руки.

– Ти ж не будеш зовсім причиняти дверей? Чи скоро ти ляжеш, мамусю?

– Треба ще сходити вниз, пограти татові.

– О, я тебе почую.

– Сподіваюся, що ні; тобі пора спати.

– Спати можна щоночі.

– Ця ніч така сама, як і будь-яка інша.

– Е, ні, ця ніч зовсім особлива.

– Зовсім особливої ночі люди сплять якнайміцніше.

– Але якщо я засну, мамусю, то не почую, як ти прийдеш до себе.

– Добре, коли я прийду, то зайду сюди й поцілую тебе, і якщо ти ще не спатимеш, то будеш знати, що я тебе поцілувала, а якщо спатимеш, то все одно будеш знати.

Маленький Джон зітхнув.

– Гаразд! – сказав він. – Мабуть, нехай так і буде, як ти кажеш. Мамусю?

– Що?

– Як звали ту, в яку вірить тато? Венера Анна Діомена?

– Ой золотко ти моє! Анадіомена.

– Атож! Але мені більше подобається те ім'я, яке я тобі дав.

– Яке, Джоне?

Маленький Джон відповів зніяковіло:

– Гіневра! Це з «Круглого столу»– я тільки-но подумав, що воно личить тобі, хоча вона розпускала коси.

Материні очі дивилися повз нього, наче пливли в далину.

– Ти не забудеш зайти, мамусю?

– Ні, якщо ти заснеш.

– Добре, домовилися. – І маленький Джон заплющив очі.

Він відчув її уста на своєму чолі, почув її кроки, розплющив очі, побачив, як вона вийшла за двері, й, зітхнувши, знов їх заплющив.

Потім настало Чекання.

Хвилин десять він чесно намагався заснути, рахуючи квіти будяків, що росли довжелезним рядом, – це був давній засіб Да. Здавалося, він рахував кілька годин. Він подумав, що їй, мабуть, уже час прийти. Він відкинув ковдру.

– Мені жарко, – сказав він, і його голос пролунав у темряві дивно, немов чужий.

Чому вона не приходить? Він сів. Треба подивитись! Він устав із ліжка, підійшов до вікна й трохи відслонив завісу. Надворі не було темно, але він не міг розібрати чому: чи то від денного світла, чи від місяця, що був дуже великий. У місяця було дивне, сердите обличчя, наче він глузував із маленького Джона, і йому не хотілося дивитись на нього. Проте, згадавши – мати казала, що місячні ночі гарні, – він озирнувся довкола. Дерева відкидали густі тіні, лужок білів, наче залитий молоком, і видно було далеко-далеко – ой як далеко, аж до кінця світу, – і все виглядало незвичайно, неначе струменіло в непевному світлі. І у відчинене вікно лилися чудові пахощі.

«От якби в мене був голуб, як у Ноя!» – подумав він.

 
Від місячного місяця йшли промені ясні,
І все навкруг мінилося, як у безхмарні дні.
 

Після цього віршика, який згадався йому зовсім несподівано, він усвідомив, що знизу долинає музика, дуже тиха, чудова! Це грає мама! Він згадав про мигдалеве тістечко, сховане в комоді, й, діставши його, повернувся до вікна. Він висунувся надвір, то жуючи тістечко, то завмираючи, щоб краще чути музику. Да розповідала йому про ангелів, що грають у раю на арфах; але слухати місячної ночі мамину гру, ласуючи тістечком, було, мабуть, багато приємніше. Прогудів хрущ, нічний метелик пурхнув йому в обличчя, музика змовкла, і маленький Джон випростався. Зараз вона прийде! Хай краще не знає, що він не спить. Він ліг у ліжко й накрився ковдрою аж до очей; але між завісами лишилася щілина, крізь яку в кімнату зазирнув місячний промінь. Він упав на підлогу в ногах ліжка, й маленький Джон стежив, як світла смуга поволі поповзла до нього, наче жива. Музика залунала знову, але тепер він чув її ніби здалеку; сонна музика, гарна… сонна… музика… сонна… сон…

А час збігав, музика гучнішала, стихала, потім змовкла; місячний промінь підкрався до його обличчя. Маленький Джон повернувся уві сні й ліг горілиць, затиснувши краєчок ковдри у засмаглому кулаці. Кутики його очей здригалися – йому почав снитися сон. Йому снилося, що він п'є молоко з миски, а це не миска, а місяць, і навпроти сидить великий чорний кіт, який стежить за ним, дивно всміхаючись, як його батько. Він чув, як кіт шепоче: «Не пий забагато!» Звичайно, це було котове молоко, і він приязно простяг руку, щоб погладити кота, але той зник; миска перетворилася в ліжко, на якому він лежав, і коли він спробував устати, то не зміг знайти його і – лишенько! – не міг устати з ліжка. Який то був жах!

Він запхикав уві сні. Раптом ліжко почало крутитися; воно було його і ззовні й усередині; воно крутилося й крутилося, а потім спалахнуло вогнем, і баба Лі з «Жертв моря» роздмухувала його! Ой, яка вона була страшна! Швидше й швидше, аж поки він, ліжко, баба Лі, місяць і кіт злилися в одне колесо, що крутилося, й крутилось, і піднімалося вище й вище – страшно – страшно – страшно!

Він зойкнув.

Крізь колесо долинув голос, що говорив: «Синку, синку!»– і він прокинувся, стоячи на ліжку, широко розплющивши очі.

Перед ним стояла мати, її коси були розпущені, як у Гіневри, і, припавши до неї, він сховав у них своє обличчя.

– Ой, ой!

– Все гаразд, дитино моя. Ти вже не спиш. Ну заспокойся! Це тобі приснилося.

Але маленький Джон повторював безперестану:

– Ой, ой, ой!

Її голос, м'який, як оксамит, переконував його:

– Це місячний промінь, серденько, освітив твоє обличчя.

Маленький Джон схлипнув у її нічну сорочку:

– Ти ж казала, що він гарний. Ой!

– Не тоді, коли спиш, Джоне. Хто його впустив? Це ти розсунув завіси?

– Я хотів побачити, чи вже пізно; я… я визирнув, я… я чув, як ти грала, мамусю; я… я з'їв мигдалеве тістечко.

Але він помалу заспокоювався, і його охопило інстинктивне прагнення виправдати свій переляк.

– Баба Лі закрутилася в мені й спалахнула полум'ям, – промурмотів він.

– А чого можна сподіватися, Джоне, як ти їси в ліжку мигдалеві тістечка?

– Тільки одного, мамусю: музика стала куди краща. Я чекав тебе – мені здалося, що вже настало завтра.

– Зайчику мій, ще тільки одинадцята година.

Маленький Джон помовчав, потерся носом об її шию.

– Мамусю, тато в твоїй кімнаті?

– Сьогодні ні.

– Можна, я прийду?

– Якщо хочеш, золотко моє.

Нарешті прийшовши до тями, маленький Джон відхилився.

– Ти зовсім інша, мамусю; багато молодша.

– Це через мої коси, серденько.

Маленький Джон узяв їх у руки, густі, темно-золотаві, з проблисками сивини.

– Мені вони подобаються, – сказав він. – Мені ти найбільше подобаєшся саме така.

Схопивши матір за руку, він потяг її до дверей. Коли вони опинилися за порогом, він, полегшено зітхнувши, зачинив двері.

– З якого боку ти хочеш, мамусю?

– З лівого.

– Гаразд.

Не чекаючи ані хвилини, щоб вона часом не передумала, маленький Джон скочив у ліжко, яке здалося йому значно м'якшим, ніж власне. Він іще раз зітхнув, зарився головою в подушку й лежав, споглядаючи битву колісниць, мечів і списів, яка завжди відбувалася на ковдрі, коли дивитися на ворсинки проти світла.

– Насправді ж нічого не було; правда, мамусю? – запитав він.

Мати відповіла, сидячи перед дзеркалом:

– Нічого, крім місяця та твоєї розпаленої уяви. Не можна так збуджуватися, Джоне.

Не спроможний опанувати своїх розбурханих почуттів, маленький Джон відповів хвалькувато:

– Але ж я анітрошечки не злякався!

І він знову почав дивитися на списи й колісниці. Чекання тривало нестерпно довго.

– Ой мамусю, швидше!

– Синку, мені ще треба заплести коси.

– Сьогодні не треба. Адже зранку тобі однаково доведеться розплітати. Я такий сонний, а якщо ти зараз не прийдеш, то сон мій пропаде.

Мати встала, її постать у білому пеньюарі, що спадав рясними складками, з'явилася у тристулковому дзеркалі; він бачив три її відображення, бачив її потилицю, бачив коси, що блищали у світлі лампи, бачив темні усміхнені очі. Все це було зайве, і він сказав:

– Ну йди вже, мамусю. Я чекаю.

– Добре, мій хороший, я іду.

Маленький Джон заплющив очі. Все скінчилося добре, хай тільки вона поспішить! Він відчув, як здригнулося ліжко: вона лягає. І, не розплющуючи очей, він сказав сонним голосом:

– Гарно, правда?

Він почув, як її голос щось відповів, відчув, як її уста торкнулись до його носа, і, пригорнувшись до тієї, що лежала поряд, не засинаючи, й любила його всіма своїми думками, він поринув у сон без сновидінь, який завершив його минуле.