Текст книги "Сага про Форсайтів"
Автор книги: Джон Голсуорси
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 33 (всего у книги 68 страниц)
У вівторок увечері, пообідавши в своєму клубі, Сомс вирушив до Челсі з наміром здійснити те, що вимагало більше сміливості й, мабуть, менше делікатності, аніж усі інші кроки, які він зробив у своєму житті, можливо, крім народження та ще одного вчинку. Вечір він обрав почасти тому, що Айріні майже напевно буде вдома, але головним чином тому, що вдень йому забракло відваги і для хоробрості довелося хильнути вина.
Він вийшов із кеба на набережній і подався до Олд-Черч, не знаючи, у якому саме будинку вона живе. Він знайшов його позаду іншого, куди більшого дому, і, прочитавши в списку пожильців «місіс Айріні Герон», – Герон! Це ж її дівоче прізвище, отже, вона перейшла на нього? – зійшов на брук подивитися на вікна другого поверху. В наріжній квартирі горіло світло, там грали на роялі. Він ніколи не любив музики, у нього з'явилася до неї навіть відраза в ті давні часи, коли вона так часто грала на роялі, наче ховаючись у захистку, куди, як вона знала, він не міг добутися. Опір! Довгий опір, спочатку стриманий і таємний, нарешті відвертий! Звуки рояля навіяли йому гіркі спогади. Очевидно, це грає вона; і майже впевнившись, що побачить її, він спинився ще в більшій нерішучості. Від самої думки про близьку зустріч його проймав дрож; в роті пересохло, серце калатало щосили. «Мені немає чого боятися», – думав він. Але потім у ньому озвався юрист. Може, він робить дурницю? Чи не краще було б улаштувати офіційну зустріч в присутності її опікуна? Ні! Не хоче він зустрічатися з нею при цьому Джоліонові, який співчуває їй! Нізащо не хоче! Він зійшов на ганок поволі, Щоб утишити калатання серця, вийшов на другий поверх і подзвонив. Коли перед ним відчинили двері, всі відчуття його збудилися від пахощів, які війнули з помешкання, – той самий аромат, що наче долинув з минулого й приніс напівзабуті спогади, пахощі вітальні, в яку він колись заходив, оселі, в якій він жив, – запах сухих пелюсток троянди й меду!
– Скажіть, що прийшов містер Форсайт, – промовив він, – ваша господиня прийме мене, я знаю.
Він це обміркував: вона подумає, що прийшов Джоліон!
Коли покоївка пішла і він залишився сам у маленькому передпокої, де тьмяно світилася лампа із матовим абажуром і стіни й килим були сріблясті, від чого кімнатка здавалася примарною, його думка зосередилася на одному безглуздому питанні: «Чи мені зайти в пальті, чи зняти його?» Музика змовкла, покоївка сказала з порога:
– Прошу, заходьте, сер.
Сомс зайшов. Він механічно зауважив, що й тут усе було сріблясте і що рояль був з атласного дерева. Вона стояла перед ним, притулившись до рояля; рука її, ніби шукаючи опори, натиснула на клавіші, видобувши з них незграйний акорд, але за мить відпустила їх. Світло від свічки, що горіла на роялі, падало з-за екрана на її шию, а обличчя ховалося в затінку. Вона була в чорній вечірній сукні, а на плечі накинула щось схоже на мантилью – він не пам'ятав, щоб вона вбиралася при ньому в чорне, і в нього майнула думка: «Вона переодягається на вечір, навіть коли сама».
– Ви! – почув він її шепіт.
Сомс багато разів репетирував цю сцену в своїй уяві. Репетиції анітрохи йому не допомогли. Він просто не міг сказати ані слова. Він ніколи не уявляв собі, що ця жінка, яку він колись так пристрасно бажав, якою володів цілком і якої не бачив дванадцять років, може так глибоко його вразити. Він гадав, що буде говорити й поводитися і як ділова людина, і як суддя. А тепер йому здавалося, що він зустрівся не із звичайною жінкою і грішною дружиною, а з якоюсь силою, витонченою і невловною, наче повітря, яким ми дихаємо і яке оточує нас із усіх боків. В ньому накипала їдка гіркота.
– Так, дивний візиті Сподіваюся, ви здорові?
– Дякую. Прошу, сідайте.
Вона відійшла від рояля й сіла на канапку біля вікна, згорнувши на колінах руки. Тепер на неї падало світло, і Сомс ясно бачив її обличчя, очі, волосся, що були на диво такі, якими він пам'ятав їх, на диво гарні.
Сомс лишився на місці; він сів на краєчку стільця, оббитого сріблястою тканиною.
– Ви не змінились, – мовив він.
– Справді? Нащо ви прийшли?
– Поговорити про справи.
– Від вашого кузена я вже чула, чого вам треба.
– Ну і як?
– Я згодна. Я завжди цього хотіла.
Звук її голосу, стриманого й тихого, настороженість, яка відчувалася в усій її нерухомій постаті, тепер зміцнювали його рішучість. В ньому збудились тисячі спогадів про неї, завжди таку насторожену, і він сказав уїдливо:
– То, може, коли ваша ласка, ви дасте мені факти, на підставі яких я зможу діяти? Закон є закон.
– Я не маю ніяких фактів, окрім тих, які вам відомі.
– Дванадцять років! Невже ви сподіваєтесь, що я цьому повірю?
– Я не сподіваюсь, що ви повірите хоч одному моєму слову, але це правда.
Сомс придивився до неї. Він сказав, що вона не змінилась; тепер він побачив, що таки змінилась. Не обличчям – хіба що стала ще вродливіша; не фігурою – хіба що трохи поповніла. Ні! Вона змінилася духовно. Їй додалося, так би мовити, її власного єства, з'явилася якась рішучість і сміливість там, де колись був тільки пасивний опір. «Атож! – подумав він. – Тепер вона має власні гроші! Це наробив дядько Джоліон. Нехай йому всячина!»
– Ви, я бачу, живете в достатку? – мовив він.
– Так, дякую.
– Чому ви не схотіли, щоб я забезпечив вас? Я зробив би це, незважаючи ні на що.
На її устах промайнула легенька посмішка, але вона не відповіла.
– Ви й досі моя дружина, – сказав Сомс.
Навіщо він це сказав, що мав на увазі, цього він не знав ані тоді, коли говорив, ані згодом. Це був трюїзм, майже безглуздий, але він справив зовсім несподіваний ефект. Вона підвелася з канапки і хвилину стояла зовсім нерухомо, дивлячись на нього. Він бачив, як важко дихають її груди. Потім вона повернулася до вікна і розчинила його навстіж.
– Навіщо це? – гостро запитав він. – Ви застудитеся в цій сукні. Мене боятися нічого.
І він коротко засміявся похмурим сміхом. Вона засміялася й собі – стиха, гірко.
– Це я за звичкою.
– Досить дивна звичка, – сказав Сомс теж гірко. – Зачиніть вікно.
Вона зачинила і знову сіла. Вона стала сильною, ця жінка, ця… його дружина! Він дивився, як вона сидить перед ним, ніби закута в панцер, і відчував цю силу, що наче випромінювалася з неї. І майже несвідомо він устав і підступив ближче: йому хотілось побачити вираз її обличчя. Її очі сміливо зустріли його погляд. Господи! Які вони були ясні і які темно-карі на тлі цього білого обличчя і цих бурштинових кіс! А які білі плечі! Дивне почуття! Адже він мав би ненавидіти її!
– Краще скажіть мені все, – сказав він. – Ви ж, певно, хотіли б бути вільною так само, як і я. А та давня справа аж надто задавнена.
– Я вже вам сказала.
– Ви хочете сказати мені, що у вас не було нічого – нікого?
– Нікого. Вам доведеться пригадати своє власне життя.
Прикро вражений цими словами, Сомс почав ходити туди й сюди, між роялем і каміном, як, бувало, за давніх часів у їхній вітальні, коли йому ставало несила терпіти її мовчанку.
– Так ми ні до чого не домовимося, – сказав він. – Ви мене покинули. По справедливості треба, щоб ви…
Він побачив, як вона знизала білими плечима, почув, як вона стиха мовила:
– Так. Чому ж ви не взяли розлучення тоді? Хіба я заперечувала б?
Він зупинився і пильно поглянув на неї з цікавістю. Що ж вона робить, коли справді живе зовсім сама? І чому він досі не розлучився з нею? Давнє відчуття, що вона ніколи не розуміла його, ніколи не цінувала належним чином, глибоко пройняло Сомса, поки він дивився на неї.
– Чому ви не могли стати мені хорошою дружиною? запитав він.
– Так, одружившися з вами, я вчинила злочин. Я заплатила за нього. Сподіваюся, ви якось зарадите цій справі. Можете не жаліти мене, мені нема чого втрачати. А тепер вам, мабуть, краще піти.
Почуття поразки, почуття, що його обікрали – позбавили виправдання і ще чогось, а чого, він і сам не міг би пояснити – пройняло Сомса, наче подих холодного туману, Він машинально простяг руку, взяв із камінної полиці невеличку порцелянову вазу, перевернув її і сказав:
– Лоустофт. Де ви її дістали? Я купив таку саму до пари цій у Джобсона.
І, охоплений раптовими спогадами про те, як багато років тому вдвох купували порцеляну, він застиг, утупившись у вазу, наче в ній зосередилося все минуле. Його збудив із задуми її голос:
– Візьміть її. Вона мені не потрібна.
Сомс поставив вазу на полицю.
– Ви дозволите потиснути вашу руку? – запитав він.
Уста її ледь скривилися в посмішці. Вона простягла руку. Її пальці здалися холодними в його руці, що палала наче в гарячці. «Вона крижана, – подумав він. – Вона завжди була крижана». Але навіть тепер, коли його шпигнула ця думка, всі його почуття були заполонені пахощами її вбрання і тіла, наче її внутрішнє тепло, що ніколи не зігрівало його, прагнуло вийти назовні. Сомс повернувся і вийшов. Він швидко пішов вулицею, наче хтось гнався за ним із батогом, він навіть не став шукати кеба, радіючи порожній набережній, і холодній річці, й густо навислим тіням платанів – збентежений, схвильований, з болем у серці, із невиразною тривогою, наче він зробив якусь велику помилку, наслідків якої не міг передбачити. І раптом йому набігла в голову химерна думка: що, коли б замість: «Вам, мабуть, краще піти», вона сказала: «Вам, мабуть, краще лишитися!» Що б він відчув, що б зробив? Ці кляті чари не зникли навіть тепер, після стількох років розлуки й гірких роздумів. Вони й тепер можуть відібрати йому розум, – для цього досить найменшого знака, легенького дотику.
– Дурень я був, що пішов до неї, – промурмотів він. Я нічого не досяг. Хто б міг подумати? Ніколи не уявляв собі…
В пам'яті його постали перші роки подружнього життя, і спогади ці були гіркі й болючі. Вона не заслужила того, щоб збереглася її краса, краса, якою він володів і яку так добре знає. І в ньому спалахнула лють проти його багаторічного захоплення. Інший чоловік не зміг би навіть дивитися на неї без огиди, яку вона цілком заслужила. Вона знівечила йому життя, завдала смертельної рани його гордості, позбавила його сина. А проте досить одного тільки погляду на неї, холодну і, як завжди, непокірну, – і він уже сам не свій! Це все її клятий магнетизм! І не дивно, що, коли вірити її запевненням, вона жила сама протягом цих дванадцяти років. Отже, Босіні – хай буде проклята його пам'ять! – був з нею весь цей час! Сомс і сам не знав, чи радий цьому, чи ні.
Підходячи до свого клубу, він нарешті зупинився купити газету. Заголовок проголошував: «Бури відмовляються визнати наш сюзеренітет!» Сюзеренітет! «Так само, як і вона! – подумав він. – Сюзеренітет! Він і досі належить мені по закону. Вона, мабуть, почуває себе страшенно самотньою в тому вбогому тісному помешканні!»
Сомс був членом двох клубів клубу «Знавці», який він зазначав на своїх візитних картках, але рідко відвідував і клубу «Поступ», якого він не зазначав на візитних картках, але до якого часто навідувався. Він вступив до цього ліберального закладу п'ять років тому, переконавшися, що тепер майже всі його члени справжні консерватори серцем і кишенею, якщо не принципами. Дядечко Ніколас дав йому рекомендацію. В клубі була гарна читальня, опоряджена в адамівському стилі.
Зайшовши до клубу того вечора, він подивився на телеграфну стрічку, сподіваючись новин про Трансвааль, і помітив, що консолі упали від ранку на сім шістнадцятих. Він повернувся, щоб іти до читальні, але почув позаду голос.
– Ну, Сомсе, усе вийшло непогано.
Це був дядечко Ніколас у сюртуку, в сорочці з низько викоченим коміром і в чорній краватці, протягнутій крізь кільце. Господи, який він моложавий і бадьорий у вісімдесят два роки!
– Я гадаю, що Роджер був би задоволений, – провадив дядечко. – Все було влаштовано дуже добре. Блеклі? Треба запам'ятати надалі. З Бакстоном нічого не вийшло. Через цих бурів у мене геть зіпсований настрій: Чемберлен втягне нас у війну. Ти як гадаєш?
– Так, війни нам не минути, – пробурмотів Сомс.
Ніколас провів рукою по своїх худих, чисто виголених щоках, свіжих і рожевих після літнього лікування; губи його ледь відкопилились. Ці події оживили всі його ліберальні погляди.
– Я не маю довіри до цього чолов'яги, просто якийсь буревісник, та й годі. Будинки подешевшають, якщо буде війна. Ти матимеш багато мороки з Роджеровим майном. Скільки разів я говорив йому, що частину будинків треба продати. Але він був страшенно впертий.
«Обидва ви однакові!» – подумав Сомс. Та він ніколи не заходив у суперечку з жодним із своїх дядьків, зміцнюючи в такий спосіб їхню думку, що він має на в'язах голову, і зберігаючи за собою право порядкувати їхнім майном.
– У Тімоті мені сказали, – мовив Ніколас, притишивши голос, – що Дарті нарешті пішов з дому. Тепер твоєму батькові буде легше. За таким ледащом ніхто не жалкуватиме Сомс знову кивнув головою. Якщо існувало що-небудь, на чому всі Форсайти цілком погоджувалися, то це була думка про Монтегю Дарті.
– Не сидіть склавши руки, – сказав Ніколас, – а то він знову повернеться. Нехай Вініфред зразу вирве цей зуб На віщо зберігати те, що зовсім зіпсувалося.
Сомс подивився на нього скоса. Його нерви, напружені сьогоднішньою зустріччю з Айріні, підказали йому думку, що в цих словах є натяк на нього самого.
– Я дав їй таку саму пораду, – мовив він коротко.
– Ну, – сказав Ніколас, – мене чекає коляска. Пора вже додому. Щось я трохи нездужаю. Передавай привіт батькові.
І, віддавши цим належне кровним зв'язкам, він спустився своєю юнацькою ходою у вестибюль, де молодший швейцар закутав його в хутро.
«За моєї пам'яті дядечко Ніколас завжди трохи нездужав, – думав Сомс– А вигляд у нього завжди такий, наче він житиме вічно. Оце родина! Якщо судити з нього, то у мене попереду ще тридцять вісім років здоров'я. І я не хочу їх марнувати» І, підійшовши до дзеркала, він став розглядати своє обличчя. Якщо не зважати на одну-дві зморшки та на дві-три сиві волосини у підстрижених темних вусах, хіба він постарішав більше за Айріні? Вони у розквіті віку – і він, і вона – обоє. І в нього промайнула химерна думка. Дурниця! Нісенітниця! Але думка вернулася знову. І, стривожений її настирливістю, як буваєш стривожений, коли тебе морозить раз у раз, що віщує гарячку, він сів на кімнатну вагу. Сто п'ятдесят чотири фунти! За двадцять років його вага не змінилася навіть на два фунти. Скільки їй років? Майже тридцять сім – у такому віці ще можуть бути діти, звичайно, можуть! Їй буде тридцять сім дев'ятого числа наступного місяця Він добре пам'ятає її день народження – він завжди свято шанував цей день, навіть той, останній, незадовго перед тим, як вона покинула його і коли він був майже певен, що вона його зраджує. Чотири рази її день народження святкували в його домі. Він завжди чекав цього дня з нетерпінням, бо своїми подарунками сподівався заслужити хоч якоїсь вдячності, хоч трохи душевного тепла. Крім, звичайно, того останнього дня народження, коли він піддався спокусі і переступив межі своєї святобливості. І він відігнав цей спогад. Пам'ять ховає трупи давніх вчинків під купою сухого листя, з-під якого вони тільки невиразно бентежать наші почуття. І раптом він подумав: «А що, як я пошлю їй подарунок на день її народження? Зрештою, ми ж християни! Може б, я… може б, ми знову поєдналися!» І, все ще сидячи на вазі, він глибоко зітхнув. Аннет! Так, але між ним і Аннет – неминучість цього клятого розлучення! І як усе це владнати?
«Чоловік завжди може домогтися цього, якщо візьме провину на себе», – сказав Джоліон.
Проте з якої речі він повинен брати на себе цей бруд і заплямувати свою бездоганну репутацію, репутацію твердої підпори закону? Це несправедливо! Це донкіхотство! Цілих дванадцять років вони не живуть разом, і за цей час він не робив ніяких кроків, щоб здобути свободу, а тепер уже пізно використати як підставу для розлучення її стосунки з Босіні. Не вживши своєчасних заходів, щоб розлучитися з нею, він сам поставив себе у таке становище, з якого навряд чи вдасться викрутитися, навіть коли йому пощастить довести її провину, що тепер майже неможливо. До того ж його гордість ніколи не дозволить йому послатися на ту давню історію, бо він уже й так зазнав через неї багато страждань. Ні! Тільки нова подружня зрада, але вона каже, що нічого не було; і він майже… майже вірить їй. Немає виходу! Немає ніякого виходу!
Він устав із глибокого сидіння, оббитого червоним оксамитом, почуваючи себе так, наче йому зсудомило нутрощі. З таким відчуттям ніколи не пощастить заснути. І, знову надівши, пальто й капелюха, він вийшов з клубу й подався у східну частину міста. На Трафальгар-сквер він почув якийсь дивний гамір, що, чимраз наближаючись, долинав до нього із Стренда. Виявилося, що його зчинив гурт газетярів; вони кричали так гучно, що не можна було розібрати жодного слова. Він зупинився, прислухаючись, і один із них підбіг до нього, вигукуючи:
– Купуйте газету! Екстрений випуск! Ультиматум Крюгера! Оголошено війну!
Сомс купив газету. Ось воно, екстрене повідомлення! Перша його думка була: «Для бурів це справжнє самогубство». Друга думка: «Чи я продав усе, що треба?» Коли щось лишилося, то вже пізно – завтра в Сіті буде паніка. Він проковтнув цю думку, визивно труснувши головою. Цей ультиматум – страшенне зухвальство; він воліє зазнати збитків, аніж змиритися з ним. Вони хочуть, щоб їх провчили, і ми їх провчимо; але треба принаймні три місяці, щоб вони прийшли до тями. Там немає війська: наш уряд завжди ловить гав! Хай їм біс, цим газетним писакам! Нащо будити людей серед ночі? Можна було б почекати до ранку. І він з тривогою подумав про батька. Хлопчаки здіймуть галас і на Парк-лейн. Підкликавши кеб, він сів і звелів їхати туди.
Джеймс і Емілі щойно пішли до спальні, і, повідомивши новину Уормсонові, Сомс уже рушив був до сходів, але потім зупинився й запитав:
– Якої ви думки про це, Уормсоне?
Дворецький перестав чистити Сомсів циліндр і, трохи схилившись наперед, стиха сказав:
– Звичайно, сер, у бурів немає ніякої надії вистояти, але я чув, що вони дуже влучно стріляють. Мій син служить у Інніскіллінзькому полку.
– Ваш син, Уормсоне? А я й не знав, що ви одружені.
– Авжеж, сер. Я ніколи про це не розповідаю. Мабуть, його теж пошлють туди.
Легенький подив від несподіваного відкриття, що він знає так мало про людину, що її, як йому здавалося, він знає так добре, розвіявся іншим легеньким подивом – новим несподіваним відкриттям, що війна може зачепити когось особисто. Народившись у рік, коли спалахнула Кримська війна, він почав пам'ятати себе вже після того, як придушили повстання в Індії; численні дрібні війни, які відтоді вела Британська імперія, були суто професійні й зовсім не стосувалися Форсайтів і того, що вони уособлювали в державі. Звичайно, ця війна буде така сама. Проте він швидко перебрав у пам'яті всю родину. Двоє Гейменів, він чув, приписані до якогось кавалерійського полку – це приємно згадати, в цьому є якийсь аристократизм; мундири у них сині із сріблом – принаймні раніше такі були, – і вони їздять верхи. А Арчібальд, він пригадує, вступив був до ополчення, проте ненадовго, бо Ніколас, його батько, почав нарікати, що син, мовляв, не робить ніякого діла, «а тільки походжає, як той павич, у своєму мундирі». Нещодавно він чув від когось, що старший син молодого Ніколаса, дуже молодий Ніколас, пі шов у військо добровольцем. «Ні, – думав Сомс, поволі йдучи нагору сходами, – нема чого непокоїтись!»
Він зупинився на площадці біля дверей, що вели до спальні й туалетної кімнати батьків, вагаючися, чи слід йому зайти і заспокоїти їх. Відчинивши вікно на сходах, він прислухався. З Пікаділлі долинав тільки звичайний вуличний гамір, тож, подумавши: «Якщо цих автомобілів намножиться, то зміняться ціни на будинки», – він уже хотів був піднятися вище, до своєї кімнати, що її завжди тримали готовою для нього, коли раптом почув удалині хрипкий голос газетяра. От тобі маєш: зараз він пробіжить під їхніми вікнами! Сомс постукав у двері й зайшов.
Батько напівлежав на ліжку, нашорошивши вуха, що стирчали з-під сивого волосся, яке Емілі так гарно підстригала. Він лежав рум'яний і такий чистенький, під білим простиралом, спершись на подушку, з якої двома вістрями стирчали його високі, кощаві плечі, прикриті нічною сорочкою. Тільки його очі, сірі й недовірливі, із зморшкуватими повіками, перебігали від вікна до Емілі, – одягнена в халат, вона ходила по кімнаті, натискаючи на гумову грушу, прикріплену до флакона. В кімнаті ледь пахло одеколоном, який вона розбризкувала.
– Все гаразд, – сказав Сомс, це не пожежа. Просто бури оголосили війну.
Емілі спинилась.
– Ой! – тільки й сказала вона і подивилася на Джеймса.
Сомс теж поглянув на батька. Той сприйняв новину зовсім не так, як вони чекали, – його ніби заполонила якась невідома їм думка.
– Гм! – раптом промимрив він. Я не доживу і не побачу, чим усе це скінчиться.
– Дурниці, Джеймсе! До різдва буде по всьому.
– Що ти тямиш у цьому? – суворо відказав Джеймс. – Приємна новина, та ще й у таку пізню пору! – і він поринув у мовчанку, а дружина й син стояли, наче заворожені, чекаючи, що він зараз скаже: «Ні в чому немає певності, хтозна, що воно діється. Я давно знав, що так воно й буде!» Але він мовчав. Його сірі очі бігали по кімнаті, очевидно, нічого не помічаючи; потім простирало заворушилося, і раптом під ним випнулися гострі коліна.
– Треба послати туди Робертса. Все це накоїв Гладстон зі своєю Маджубою.
Обоє слухачів почули щось незвичайне в його голосі, ніби якесь щире хвилювання. Здавалося, він говорив: «Мені вже ніколи не доведеться побачити мою країну в мирі й злагоді. Я помру, так і не дізнавшися, що вона перемогла». Хоч вони й знали, що Джеймсові не можна хвилюватись, а проте були зворушені. Сомс підійшов до ліжка й погладив батькову руку, яка вистромилася з-під простирала, довга, помережана жилами.
– Запам'ятайте мої слова! – сказав Джеймс– Консолі дійдуть до номінальної вартості. А Вел з великого розуму може записатися добровольцем.
– Та заспокойся, Джеймсе! – вигукнула Емілі. – Слухаючи тебе, можна подумати, що й справді є якась небезпека.
На цей раз її лагідний голос, здавалося, заспокоїв Джеймса.
– Еге ж, – промимрив він, – я давно казав вам, що так воно й буде. Звичайно, я нічого не знаю, бо ніхто нічого мені не розказує. Ти ночуєш у нас, мій хлопчику?
Криза минула, тепер його збудження перейде в звичайну для нього тиху тривогу; і, запевнивши батька, що він ночуватиме тут, Сомс потиснув йому руку і пішов до своєї кімнати.
Наступного дня у Тімоті зібралося стільки гостей, скільки не бувало вже багато років. Власне кажучи, не піти туди в цей час, коли сталася подія, що сколихнула всю націю, було майже неможливо. Не те щоб була якась небезпека – точніше, небезпека була якраз така, що виникла потреба запевняти одне одного, ніби немає ніякої небезпеки.
Ніколас завітав туди ще зранку. Він бачив Сомса вчора ввечері – Сомс сказав йому, що війни не минути. Цей старий Крюгер вижив з розуму – йому вже не менше як сімдесят п'ять років! (Самому Ніколасові було вісімдесят два). Що сказав на це Тімоті? Після Маджуби його мало не побив грець. Ці бури підлі загарбники! Темнокоса Френсі, що з'явилася слідом за ним, зразу ж, як і годилося вільнодумній Роджеровій дочці, зайшла з ним у суперечку, докинувши.
– Хто б уже говорив, дядечку Ніколасе! Наші поселенці дадуть їм два очки вперед, хіба ні?
Два очки вперед! Де вона набралася цих нових висловів? Не інакше, як у свого брата Джорджа.
Тітонька Джулі вважала, що Френсі не годиться казати таких речей. Небіж любої місіс Мак-Ендер, Чарлі Мак-Ендер, теж поселенець, а проте аж ніяк не можна назвати його загарбником. На це Френсі відповіла одним із своїх не зовсім пристойних дотепів, які вона, проте, любила часто повторювати:
– В нього батько шотландець, а мати відьма.
Тітонька Джулі затулила вуха, хоч і запізно, а тітонька Гестер посміхнулась; що ж до дядечка Ніколаса, то він насупився: чужий дотеп ніколи не припадав йому до смаку. Цієї миті ввійшла Меріен Твітімен, а зразу за нею з'явився молодий Ніколас. Побачивши сина, Ніколас підвівся.
– Ну, мені пора, – сказав він. – Нік вам розтлумачить, хто виграє ці перегони.
І, пустивши шпильку своєму старшому синові, котрий, як підвалина непомильності й директор страхової компанії, захоплювався спортом не більше, ніж його батько, він пішов. Любий братик Ніколас. Які перегони він мав на увазі? Чи це тільки один із його жартів? Як на свій вік він тримається пречудово! Скільки грудочок цукру покласти любій Меріен? А як там поживають Джайлс і Джесс? Тітонька Джулі висловила побоювання, що для їхнього полку тепер настануть гарячі часи – його пошлють охороняти узбережжя, хоча, звичайно, у бурів немає кораблів. Але ж ніхто не може поручитися, чи не вкоять чого при нагоді французи, особливо після того жахливого інциденту в Фашоді [27]27
Фашоді – Місто в Судані, захоплене 1898 р. французами (згодом французи змушені були повернути його англійцям).
[Закрыть], який вразив Тімоті так прикро, що він кілька місяців не купував консолей. Подумати тільки, які ці бури страшенно невдячні – після всього, що для них зроблено: ув'язнили доктора Джемсона [28]28
Джемсон – управитель англійської Південноафриканської компанії.
[Закрыть], а він така чудова людина, це й місіс Мак-Ендер не раз говорила. До того ж на переговори з ними послали такого розумного чоловіка, як сер Альфред Мілнер. Не розуміє вона, чого їм треба. © http://kompas.co.ua
Але цієї хвилини стався один із тих сенсаційних випадків, що їх так цінували у Тімоті і що їх часом породжують великі події.
– Міс Джун Форсайт.
Тітонька Джулі й тітонька Гестер відразу підвелися, тремтячи від образи, від якої й досі щеміло їхнє серце, мліючи від давнього почуття ніжності й від гордості, що блудна внучка нарешті повернулася в їхній дім! Оце-то сюрприз! Серденько Джун – через стільки років! А як чудово вона виглядає! Зовсім не змінилася! Вони мало не запитали її. «А як поживає твій любий дідусь?»– забувши в цю запаморочливу хвилину, що бідолашний любий Джоліон уже цілих сім років спочиває в могилі.
Найвідважніша і найвідвертіша з усіх Форсайтів, з рішучим підборіддям, блискучими очима й вогненним волоссям тендітна, маленька Джун сіла на позолочений стілець з бісерним сидінням, так наче й не минуло десяти років, відколи вона приходила сюди востаннє – десяти років мандрівок, незалежності й допомоги «бідолашкам» Останнім часом ці «бідолашки» були всі до одного художники, гравери й скульптори, тому її неприязнь до Форсайтів та їхньої безнадійно антихудожньої натури іще зросла. Очевидно, вона майже перестала вірити в те, що її родичі існують на світі і тепер озиралася довкола з визивною прямотою, чим страшенно бентежила всіх присутніх. Вона не сподівалася застати тут когось іншого, крім «бідолашних бабусь», а чому їй захотілося відвідати їх, вона й сама не знала сталося так, що дорогою з Оксфорд-стріт до студії на Летімер-род вона раптом згадала їх, і їй стало жаль цих двох стареньких «бідолашок», яких вона так давно не бачила.
Тітонька Джулі перша порушила мовчанку.
– Ми саме говорили, серденько, як жахливо повелися ці бури. І який нахаба цей старий Крюгер!
– Нахаба? – мовила Джун. Я вважаю, що він має цілковиту слушність. Чого ми стромляємо носа в їхні справи? Як що він вижене всіх цих негідників поселенців, то так їм і треба. Вони тільки дбають про власну вигоду.
Вражене мовчання порушила Френсі:
– Що? Невже ти бурофілка? (Безперечно, цей вираз був ужитий тоді вперше).
– Отакої! Чому ми не можемо дати їм спокій? – відповіла Джун саме в ту мить, коли на порозі з'явилася покоївка й промовила:
– Містер Сомс Форсайт.
Сенсація за сенсацією! З Сомсом привіталися похапцем, бо всі зацікавлено стежили, як він зустрінеться з Джун ніхто не знав того напевно, але з властивою їм проникливістю вони підозрювали, що ці двоє не бачилися з тих часів, коли між нареченим Джун Босіні й Сомсовою дружиною зав'язався той прикрий роман Глядачі відзначили, що вони потиснули одне одному кінчики пальців, відвертаючи погляди. Тітонька Джулі одразу прийшла на поміч.
– Наша Джун така оригінальна. Уяви собі Сомсе, вона вважає, що бури ні в чому не винні.
– Вони хочуть тільки зберегти свою незалежність, – сказала Джун. – Чому вони не мають на це права?
– Тому, – відповів Сомс, посміхаючись трохи криво, – що вони погодилися визнати наш сюзеренітет.
– Сюзеренітет! – зневажливо повторила Джун. – Ми ж не хочемо, щоб хтось нав'язував нам свій сюзеренітет.
– Це дало їм деякі матеріальні переваги, – відповів Сомс. – Угода є угода.
– Угоди не завжди справедливі, – спалахнула Джун. А коли вони несправедливі, їх треба розривати. Бури куди слабкіші за нас. Ми могли б виявити більшу великодушність.
Сомс чмихнув.
– Це пуста сентиментальність, та й годі, сказав він Тітонька Гестер, яка найбільше боялася всіляких незгод, нахилилася вперед і рішуче зауважила.
– Яка чудова погода для осені. Але Джун твердо стояла на своєму.
– Не розумію, чому треба глузувати із сентиментальності Адже почуття – це найкраще, що є на світі.
Вона визивно подивилася довкола, і тітонька Джулі визнала за потрібне втрутитися знову.
– Сомсе, ти останнім часом купував нові картини?
Її непомильне вміння обрати слизьку тему не зрадило її і на цей раз. Сомс почервонів. Сказати, чиї картини він недавно придбав, було однаково що віддати себе на привселюдний посміх. Всі знали, як щиро Джун підтримує невизнаних геніїв і як вона зневажає усіх «знаменитостей», якщо вони прославилися без її допомоги.
– Купив дещо, – промурмотів він.
Але вираз обличчя Джун змінився. Форсайт у ній спонукав її скористатися з такої нагоди: чому б Сомсові не купити одну-дві картини Еріка Коблі – її останнього «бідолашки»? І вона зразу ж пішла в атаку Чи знає Сомс його роботи? Вони пречудові На нього чекає слава.
Атож, Сомс знає його роботи. На його думку, це нікчемна мазанина, яка ніколи не матиме успіху в публіки.
Джун спалахнула.
– Звичайно, не матиме. Художника це анітрохи не цікавить. Я гадала, що ви знавець, а не комерсант, який торгує картинами.
– Звичайно, Сомс знавець, зразу ж втрутилася тітонька Джулі. – У нього чудовий смак, він завжди може сказати заздалегідь, що саме матиме успіх.
– Ох! – вигукнула Джун здавленим голосом і скочила з бісерного стільця. – Я ненавиджу це мірило успіху Невже люди не можуть купувати речі просто тому, що вони їм подобаються?
– Ви хочете сказати, тому що вони подобаються вам, – мовила Френсі.
Настала коротка мовчанка, під час якої молодий Ніколас тихо сказав, що Вайолет (його четверта) бере уроки пастелі, хоч він і не знає, чи варто їх брати.
– Ну що ж, до побачення, тітонько, – сказала Джун. – Мені пора. – І, поцілувавши тіток, вона визивно окинула поглядом кімнату, ще раз сказала – До побачення, – і вийшла. Здавалося, услід їй війнув вітер, наче всі присутні зітхнули.
