Текст книги "Сага про Форсайтів"
Автор книги: Джон Голсуорси
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 68 страниц)
– Порцію телячого бульйону, порцію супу з бичачих хвостів, дві склянки портвейну.
У верхньому залі у Френча, де Форсайт ще може замовити ситні англійські страви, снідали Джеймс із сином.
З усіх лондонських ресторанів Джеймс найбільше любив саме цей: тут усе було без претензій, але смачно й поживно, і хоч його вже до певної міри зіпсувала потреба йти за модою й звички його змінювалися разом із прибутками, що невпинно зростали, проте, коли в конторі випадала вільна хвилинка, він і досі віддавався приємним спогадам про всі ті смачні, ситні страви, якими ласував замолоду. У Френча відвідувачів обслуговували патлаті англійські офіціанти у фартухах; підлога була посилана тирсою, а три круглих дзеркала в позолочених рамах висіли так високо, що в них не можна було дивитися. А ще зовсім недавно тут стояли кабінки, де можна було з'їсти відбивну котлету з розсипчастою картоплею, не бачачи свого сусіда, як і належить джентльменові.
Джеймс запхнув ріжок серветки за третій гудзик жилета, – у Вест-Енді йому довелося відмовитись від цієї звички вже багато років тому. Старий відчував, що суп йому буде до смаку, – він пропрацював цілий ранок, оформляючи продаж маєтку, що належав одному його давньому приятелеві.
Відкусивши добрячий шмат черствого ресторанного хліба, він одразу почав:
– Ти поїдеш до Робін-Гіла сам чи разом з Айріні? Краще візьми її з собою. Мабуть, там ще буде багато мороки.
Не підводячи погляду, Сомс відповів:
– Вона не схоче їхати.
– Чому це не схоче? З якої б то речі? Вона збирається жити в новому домі чи ні?
Сомс промовчав.
– Не розумію, що тепер сталося з жінками, – промимрив Джеймс. – Я ніколи не мав з ними ніякого клопоту. Ти занадто потураєш їй. Вона розбестилася…
Сомс підвів очі.
– Я не хочу слухати жодного слова проти неї, – мовив він несподівано.
Запала тиша; було чути тільки, як Джеймс сьорбає свій суп.
Офіціант приніс дві склянки портвейну, але Сомс завернув його.
– Портвейн так не подають, – сказав він. – Заберіть оці склянки й принесіть вино в пляшці.
Збудившись від своїх роздумів над тарілкою супу, Джеймс коротко підсумував останні події.
– Твоя мати лежить хвора, – мовив він. – Можеш узяти екіпаж. Я думаю, що Айріні залюбки поїде кіньми. А хто вам усе покаже? Чи буде там цей Босіні?
Сомс кивнув головою.
– Я б і сам хотів подивитись, чи довів він до ладу опорядження будинку, – провадив Джеймс. – Мабуть, заберу вас обох та поїдемо разом.
– Я поїду поїздом, – відповів Сомс. – Якщо ви теж хочете подивитися на будинок, запросіть Айріні. Не знаю, може, вона й згодиться поїхати з вами.
Він подав знак офіціантові принести рахунок, який оплатив Джеймс.
Вони попрощалися біля собору святого Павла: Сомс подався на вокзал, Джеймс сів у омнібус, що їхав до західної частини міста.
Він умостився поруч із кондуктором, скраю, перегородивши вхід своїми довгими ногами, й сердито позирав на всіх, хто заходив у омнібус, наче вони не мали права дихати його повітрям.
Джеймс вирішив скористатися нагодою й поговорити з Айріні. Вчасно сказане слово має велику вагу. Тепер, коли вона оселиться за містом, нехай спробує розпочати нове життя! Адже в Сомса нарешті може увірватися терпець: йому вже набридла її поведінка.
Джеймс і сам гаразд не знав, що він мав на увазі під цією «поведінкою». Це слово мало широке туманне значення і було дуже зручне для форсайтівського вжитку. А сніданок додав Джеймсові хоробрості.
Удома він одразу звелів запрягати коней і сказав, що візьме з собою й грума. Треба поговорити з Айріні по-хорошому, може, й пощастить навернути її на розум.
Коли двері будинку № 62 відчинилися, Джеймс виразно почув, що Айріні співає, і зразу ж сказав про це – щоб його часом не відмовились прийняти.
Так, місіс Сомс удома, але покоївка не знала, чи вона приймає.
Не чекаючи, доки це з'ясується, Джеймс рушив до вітальні з тією хуткістю, яка завжди вражала тих, хто бачив його довготелесу постать і замислене обличчя. Він застав Айріні за фортепіано: вона сиділа, поклавши руки на клавіші, й, мабуть, дослухалася до голосів у холі. Привіталася вона без усмішки.
– Ваша свекруха лежить хвора, – почав він, сподіваючись одразу збудити в ній співчуття. – На вулиці чекає екіпаж. Тож будьте розумницею, підіть надягніть капелюшок і поїдьмо зі мною на прогулянку. Вам корисно прокататися!
Айріні глянула на нього, ніби хотіла відмовитись, але потім, очевидно, передумавши, пішла нагору й повернулася в капелюшку.
– Куди ви мене повезете? – спитала вона.
– Ми поїдемо до Робін-Гіла, – пояснив скоромовкою Джеймс. – Треба проїздити коней, а мені хочеться подивитись, що там робиться.
Айріні завагалась, але потім знову передумала й пішла до екіпажа. Джеймс для більшої певності йшов за нею слідом, мало не наступаючи на п'яти.
Вони проїхали добру половину дороги, й аж тоді він почав:
– Сомс вас дуже любить, він не дозволяє й слова проти вас сказати. Чому ви така неласкава з ним?
Айріні почервоніла й стиха відповіла:
– Я не можу дати йому того, чого в мене немає.
Джеймс гостро поглянув на неї. Тепер, коли вона сиділа в його власному екіпажі, коли її везли його власні коні і слуги, він почував себе господарем становища. Тут вона вже не втече від нього і влаштовувати прилюдну сцену теж не захоче.
– Не розумію, про що це ви говорите, – мовив він. – Сомс – добрий чоловік.
Айріні відповіла так тихо, що її відповіді майже не чути було за торохтінням коліс. Він розібрав тільки слова:
– Ви ж із ним не одружені!
– Ну то й що? Він дає вам усе, що ваша душа бажає. Він залюбки возить вас скрізь, куди ви хочете, а тепер оце збудував для вас заміський дім. Ви ж, здається, не маєте власних грошей?
– Ні.
Джеймс поглянув на неї знову; він не міг зрозуміти виразу її обличчя. Здавалося, ще трохи – і вона заплаче, а проте…
– Що там не кажи, – пробурмотів він квапливо, – а ми завжди добре ставилися до вас.
В Айріні затремтіли губи; Джеймс побачив, що по її щоці покотилася сльоза. Він відчув, як до горла йому підступив клубок.
– Ми всі любимо вас, – мовив він. – Якби ж ви тільки… – він хотів сказати «поводились як слід», але замість того сказав, – якби ж ви тільки були йому кращою дружиною.
Айріні не відповіла, і Джеймс теж замовк. Його бентежила її мовчанка: в ній таїлася не затятість, а швидше згода з усім, що він може сказати. А проте він відчував, що останнє слово лишилося не за ним. Чому – йому годі було збагнути.
Одначе Джеймс не вмів довго мовчати.
– Мабуть, Босіні тепер уже скоро одружиться з Джун, – озвався він.
Айріні змінилася на виду.
– Не знаю, – сказала вона. – Запитайте в неї.
– Вона вам пише?
– Ні.
– Як же це? – спитав Джеймс. – Мені здавалось, що ви з нею близькі приятельки.
Айріні повернулася до нього.
– І про це, – мовила вона, – запитайте в неї!
– От тобі й маєш! – промимрив Джеймс, зляканий її поглядом. – Виходить, я не можу дістати прямої відповіді на пряме запитання. Он як воно буває!
Він трохи помовчав, переживаючи образу, а потім вибухнув:
– Ну що ж, я вас попередив. Ви не думаєте про завтрашній день. Сомс поки що мовчить, але я бачу: скоро йому увірветься терпець. Тоді будете нарікати на себе; більше того – ніхто вам не співчуватиме.
Айріні схилила голову й ледь посміхнулась:
– Я дуже вам вдячна.
Джеймс не знайшов, що їй відповісти.
Жаркий погожий ранок поволі перейшов у сірий задушливий день; з півдня насувалося важке громаддя жовтуватих хмар, віщуючи грозу. Придорожні дерева звісили над шляхом свої віти, не ворушачи жодним листочком. У важкому повітрі від розігрітих коней тхнуло потом; кучер і грум, випростані на передку, нишком перемовлялися, не повертаючи голови.
Коли зрештою вони доїхали до будинку, Джеймс відчув велику полегкість, його лякала непроникна мовчанка цієї жінки, яку він завжди вважав лагідною й покірливою.
Екіпаж спинився біля дверей, і вони зайшли досередини.
У холі було прохолодно й тихо, наче в склепі, по спині в Джеймса полізли мурашки. Він квапливо відслонив важку шкіряну портьєру між колонами, що відгороджували внутрішній дворик.
У нього мимоволі вихопився схвальний вигук.
Будинок був справді опоряджений з бездоганним смаком. Темно-червоні кахлі, якими була вимощена підлога між стінами й круглим басейном з білого мармуру, обсадженим високими ірисами, були, певна річ, щонайвищої якості. Джеймс захоплено оглядав лілові шкіряні портьєри, які запинали один бік двору, обабіч великої груби, викладеної білими кахлями.
Скляний дах був розсунутий посередині, і тепле повітря лилося в самісіньке серце будинку.
Джеймс стояв, заклавши руки за спину, закинувши голову між високими вузькими плечима, й роздивлявся капітелі колон і візерунки фриза, виліпленого на стінах кольору слонової кості, що йшли під галереєю. Певна річ, усе тут було зроблено дуже ретельно. Справжній джентльменський дім. Джеймс підійшов до портьєр, роздивився, як їх відхиляти, розсунув, і перед ним відкрилася картинна галерея, з великим, на всю стіну, вікном. Підлога тут була з чорного дуба, а стіни – теж кольору слонової кості. Він обійшов дворик, розчиняючи двері й зазираючи в кімнати. Скрізь ідеальний порядок, можна переселятися хоч і сьогодні.
Нарешті він повернувся до Айріні й побачив, що вона стоїть біля виходу в сад разом із чоловіком і Босіні.
Не вельми чутливий, Джеймс, проте, одразу помітив, що трапилась якась прикрість. Він підійшов до них стривожений, не знаючи, що саме сталося, спробував пом'якшити неприємне становище.
– Добридень, містере Босіні, – мовив він, простягаючи руку. – Ви, я бачу, витратили цілу купу грошей!
Сомс повернувся й відійшов. Джеймс перевів погляд із насупленого обличчя Босіні на невістку і від хвилювання висловив уголос свої думки:
– Не розумію, що тут сталося! Ніхто нічого мені не розказує!
І, рушивши слідом за сином, почув, як Босіні коротко засміявся і сказав:
– І слава богу! Від таких, як ви…
На превеликий жаль, він не розчув кінця фрази.
Що ж сталося? Джеймс озирнувся. Айріні стояла поруч із архітектором, і обличчя її змінилося невпізнанно. Він поспішив до сина.
Сомс міряв кроками картинну галерею.
– Що тут у вас скоїлось? – запитав Джеймс– Що це все означає?
Сомс поглянув на нього із своїм звичайним гордовитим спокоєм, але Джеймс знав, що син нетямиться з люті.
– Наш приятель, – відповів Сомс, – знову перевищив свої повноваження, от і все. Цього разу йому це так просто не минеться.
Він повернувся й пішов до дверей. Джеймс поспішив слідом і, випередивши його, проскочив перший. Він побачив, як Айріні відняла від уст пальця, почув, як вона заговорила звичайним голосом і, ще не дійшовши до них, озвався:
– Насувається гроза. Треба поспішати додому. Мабуть, ви, містере Босіні, з нами не поїдете? Ну, якщо ні, то бувайте здорові.
Він простяг йому руку. Босіні її не взяв і, відвернувшись, засміявся й сказав:
– Бувайте здорові, містере Форсайт. Та не баріться, а то застане гроза! – і відійшов.
– Ну, – почав був Джеймс, – я не знаю…
Але, глянувши на Айріні, він затнувся. Взявши свою невістку за лікоть, Джеймс повів її до екіпажа. Він був певен, цілком певен, що вони призначили одне одному побачення…
Ніщо на цьому світі не може так прикро вразити Форсайта, як відкриття, що річ, на яку він вирішив витратити певну суму грошей, коштувала йому дорожче. І в цьому немає нічого дивного, – адже все його життя залежить від точності його розрахунків. Якщо він не може розраховувати на якусь певну цінність власності, то виходить, його компас зіпсувався; він пливе по бурхливому морю без стерна і без вітрил.
Поставивши перед Босіні умови, які вже згадувалося вище, Сомс навіть і думати облишив про витрати на будівництво. Остаточна вартість будинку визначена так точно, що можливість її перевищення навіть не спадала йому на думку. Почувши від Босіні, що домовлену суму – дванадцять тисяч фунтів – перевищено на добрі чотири сотні, він аж побілів від люті. Адже він спочатку розраховував, що будинок коштуватиме йому десять тисяч фунтів, і тепер не раз уже лаяв себе за те, що дозволяє робити все нові й нові перевитрати. Проте цього разу Босіні сам накликав на себе біду. Як це він учинив таку дурість, Сомс не міг зрозуміти; але він її вчинив, і вся неприязнь і приховані ревнощі, що давно вже палали в Сомсовому серці, тепер вирвалися в нападі гніву проти такого обурливого марнотратства. Зразу де й дівся довірливий і приязний чоловік, що його вдавав із себе Сомс. То була роль, яку він грав, щоб зберегти свою власність – дружину – і від якої відмовився, щоб зберегти свою іншу власність.
– Он воно як! – сказав він Босіні, коли до нього повернулася мова. – І ви, здається, страшенно собою задоволені. Але дозвольте вас запевнити, що я не такий дурень, за якого ви мене вважаєте!
В ту хвилину Сомс і сам не знав, що він хотів цим сказати, але після обіду він для певності переглянув своє листування з Босіні. Справа була ясна – з цього негідника можна стягти перевитрати на чотириста фунтів або принаймні на триста п'ятдесят, і він таки заплатить їх.
Зважившись на цей вчинок, він поглянув на дружину. Вона сиділа, як звичайно, на канапі й пришивала новий мереживний комірець. За весь вечір вона не озвалася до нього й словом.
Він підійшов до каміна і, дивлячись у дзеркало, сказав:
– Твій приятель Пірат вчинив дурницю; він мені за це заплатить.
Вона подивилася на нього зневажливо й відповіла:
– Не розумію, про що ти говориш.
– Скоро зрозумієш. Це дрібничка, не варта твоєї уваги, – чотириста фунтів.
– Невже ти збираєшся стягти з нього гроші за цей осоружний дім?
– Збираюся.
– А ти знаєш, що в нього нічого немає?
– Знаю.
– Ну, то ти ще підліший, аніж я гадала.
Сомс відвернувся від дзеркала і, бездумно взявши порцелянову чашку з полиці над каміном, обхопив її долонями, наче молився над нею. Він бачив, як здіймаються груди Айріні, як потемніли від гніву її очі, й, не зважаючи на образу, спокійно запитав:
– Ти що, фліртуєш із Босіні?
– Ні, не фліртую!
Їхні погляди зустрілись, і Сомс відвів очі. Він і вірив їй, і не вірив, але знав, що зробив дурницю, поставивши це запитання; він ніколи не знав і ніколи не дізнається, про що вона думає. Непроникний вираз на її обличчі, спогад про всі ті вечори, які вона просиділа тут, покірлива й пасивна, але водночас незрозуміла, чужа, сповнили його безтямною люттю.
– Ти наче з каменю, – сказав він, так стиснувши пальці, що крихка чашка розкололася. Скалки впали на камінні гратки. Айріні всміхнулась.
– Здається, ти забув, – мовила вона, – що чашка не з каменю!
Сомс схопив її за руку.
– Добра прочуханка, – сказав він, – це єдине, що приведе тебе до тями.
І, рвучко повернувшись, вийшов з кімнати.
Того вечора Сомс піднявся до спальні, почуваючи, що наговорив зайвого. Він був ладен вибачитися за свої слова.
Він погасив газ, що й досі горів у коридорі біля дверей спальні. Взявшись за клямку, він поміркував якусь мить, що краще сказати, бо йому не хотілося виявляти перед нею хвилювання.
Але двері не відчинились навіть тоді, коли він їх поторгав і натиснув на клямку. Мабуть, Айріні чомусь замкнулася і забула потім відімкнути двері.
Зайшовши в свою туалетну кімнату, де теж горів прикручений газ, він сіпнув другі двері спальні. Вони теж були замкнені. Тоді Сомс помітив, що складане ліжко, на якому він іноді спав, застелене, а зверху лежить його нічна сорочка. Він приклав до чола руку – рука змокріла. Нарешті він збагнув, що його виставили за двері.
Він знову підступив до дверей і, тихенько поторгавши клямку, сказав:
– Відімкни двері, чуєш? Відімкни двері!
До нього долинув ледь чутний шелест, але – ніякої відповіді.
– Ти чуєш? Впусти мене зараз же – я тобі наказую!
Він чув її дихання по той бік дверей – так дихає людина, коли їй загрожує небезпека.
Йому вчувалося щось жахливе в цій затятій мовчанці, в неможливості дістатися до неї. Він рушив до других дверей і, налігши на них усім тілом, спробував їх виламати. Двері були нові: вирушаючи у весільну подорож, він сам звелів зробити нові двері до їхньої спальні. Не тямлячи себе від люті, Сомс замірився ногою, щоб ударити в двері, але потім стримався, згадавши про слуг; нараз він відчув, що його переможено.
Впавши у крісло в туалетній кімнаті, він узяв книжку Але замість літер він бачив свою дружину – золотаві коси розсипалися по її голих плечах, вона стояла, широко розплющивши свої темні очі, – наче зацькований звір. І він збагнув, що означав її бунт. Вона хотіла, щоб так лишилося назавжди.
Сомс не міг усидіти на місці й знову підійшов до дверей. Чуючи, що вона й досі стоїть під дверима, він покликав:
– Айріні! Айріні!
Голос його мимоволі пролунав жалібно. У відповідь настала зловісна тиша, вона затамувала дихання. Він стояв, стиснувши кулаки, й думав.
Потім він вийшов навшпиньки в коридор і з розгону кинувся на другі двері. Вони затріщали, але не подалися. Сомс сів на сходах і затулив обличчя долонями.
Довго сидів він там у темряві. Зазираючи крізь отвір у стелі, місяць малював на сходах довгу бліду смугу, що поступово наближалася до Сомса. Він спробував поглянути на своє становище з філософської точки зору.
Замкнувшись у спальні, вона втратила на нього права дружини, і він тепер із чистим сумлінням може втішатися з іншими жінками!
Мимохіть поставши в Сомсовій уяві, ці насолоди анітрохи його не звабили: такі втіхи були йому не до смаку. Замолоду він не дуже їх полюбляв, а тепер уже й зовсім відвик від них. Ні, все це не для нього. Його голод може втамувати тільки дружина, що, невблаганна й злякана, причаїлася за цими замкненими дверима. Інші жінки йому не потрібні.
І коли він, сидячи на темних сходах, збагнув цю істину, вона вразила його зі страшною силою.
Де й дівся його філософський спокій; натомість його охопив похмурий гнів. Її поведінка аморальна, непрощенна, вона заслуговує найжорстокішої кари, яку тільки можна придумати. З усіх жінок на світі йому потрібна тільки одна, а вона ним знехтувала!
То вона його й справді ненавидить! Досі Сомс не міг цьому повірити. Та він і тепер не вірив. Ні, це річ неймовірна. Йому здавалось, що в нього потьмарився розум. Якщо Айріні, що її він досі вважав лагідною й покірливою, могла зважитися на такий рішучий крок, то що ж буде далі?
Потім він знову запитав себе, чи справді в неї роман із Босіні. Він цьому не вірив, він не хотів повірити, що вона поводиться отак саме з цієї причини, – про таке краще й не думати.
Його жахало те, що йому доведеться розкрити перед чужими людьми свої подружні взаємини. Проте, поки немає переконливих доказів, не треба цьому вірити – навіщо мучитися заздалегідь. Але й тепер у глибині серця він уже вірив.
Місяць осяяв сірим промінням його постать, що прихилилася до стіни.
Босіні закоханий у неї! Він ненавидить цього нахабу і тепер уже його не пожаліє. Він може відмовитися сплатити й таки не сплатить жодного пенса зверх дванадцяти тисяч п'ятдесяти фунтів – остаточної суми, зазначеної в листуванні; тобто він сплатить, сплатить усе, а тоді подасть на Босіні позов, щоб той відшкодував йому збитки. Він звернеться до Джоблінга й Боултера й доручить їм цю справу. Він пустить з торбами цього злидня! І раптом – хіба ж існує якийсь зв'язок між цими двома думками? – він згадав, що Айріні теж зовсім не має грошей. Вони обоє злидарі. І це завдало йому дивної втіхи.
Аж ось тишу порушило легеньке скрипіння за стіною. Нарешті вона лягла. Ну що ж! Приємного сну! Якби вона зараз розчинила навстіж двері, він би вже не зайшов!
Але його скривлені гіркою посмішкою уста тремтіли; він затулив очі руками.
Наступного дня надвечір Сомс стояв біля вікна їдальні, похмуро дивлячись на сквер.
Сонце й досі золотило платани, і їхнє ясно-зелене широке листя вилискувало й тріпотіло від легенького вітерця під музику катеринки, що лунала на розі. З нудною одноманітністю вона грала вальс, старовинний вальс, що вже вийшов із моди; грала знову й знову, хоч під її мелодію танцювало одне тільки листя.
Вигляд у катеринщиці був не дуже веселий: вона стомилася, і з вікон високих будинків на площі ніхто не кинув їй жодного пенні. Вона перенесла катеринку на три будинки далі й завела знову.
Це був той самий вальс, що його грали на балу в Роджера, коли Айріні танцювала з Босіні, і Сомс знову відчув пахощі гарденій, що їх навіяла підступна музика, як і тоді, коли дружина промайнула повз нього, пориваючи Босіні далі й далі в глибину нескінченно-довгої зали, і перед ним пропливли її золотаві коси й лагідні темні очі.
Катеринщиця поволі крутила ручку; вона грала свій вальс цілісінький день – грала по всій Слоун-стріт, грала, може, і самому Босіні.
Сомс повернувся, взяв із різьбленої скриньки сигарету й знову підійшов до вікна. Вальс гіпнотизував його. Раптом на вулиці з'явилася Айріні. Із згорненою парасолькою в руці вона швидко йшла через сквер, простуючи до будинку. На ній була рожева блузка з широкими рукавами, якої він іще ні разу не бачив. Айріні зупинилася біля катеринки, видобула гаманець і дала жінці монету.
Сомс відступив у глиб кімнати й став так, щоб йому було видно хол.
Вона відімкнула двері своїм ключем, поставила парасольку й зупинилась перед дзеркалом. Щоки її палали, наче обпалені сонцем, уста розтулилися в усмішці. Вона простягла руки, ніби хотіла обійняти себе, і засміялася, але сміх її звучав як ридання.
Сомс ступив наперед.
– Дуже гарно, – сказав він.
Айріні рвонулася вбік, наче підстрелена, і метнулась до сходів. Він заступив їй дорогу.
– Чого ти так поспішаєш? – мовив він і втупився в кучерик, що звисав над її вухом.
Айріні здавалася невпізнанною. Вона вся ніби пломеніла – такими ясними барвами палали її щоки, очі, уста й ця вперше бачена блузка.
Вона підвела руку й пригладила кучерик. Дихала вона швидко й глибоко, наче після бігу, і від її волосся, від її тіла, здавалося, линули пахощі, наче від щойно розквітлої квітки.
– Ця блузка мені не подобається, – поволі мовив Сомс. – Вона занадто м'яка, безформна!
Він підніс палець до її грудей, але вона відштовхнула його руку.
– Не торкайся до мене! – вигукнула вона. Він схопив її за руку; вона випручалась.
– Де ти була? – запитав він.
– На небесах – не в твоєму домі!
І з цими словами побігла нагору.
Надворі – на подяку – під самісінькими дверима катеринщиця грала вальс.
А Сомс стояв непорушно. Що завадило йому піти слідом за нею?
Може, він у своїй уяві бачив, як на Слоун-стріт Босіні визирає з вікна, напружуючи зір, щоб іще раз побачити вдалині постать Айріні, як він підставляє вітру своє розпалене обличчя, пригадуючи ту мить, коли вона пригорнулася до його грудей, а в кімнаті й досі відчуваються її пахощі й лунає її сміх, схожий на ридання.