Текст книги "Сага про Форсайтів"

Автор книги: Джон Голсуорси

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 68 страниц)

Перш ніж хто-небудь встиг вимовити хоч слово, сталася третя сенсація:

– Містер Джеймс Форсайт.

Джеймс зайшов, спираючись на ціпок; він був закутаний у хутро, що додавало йому огрядності.

Всі повставали. Джеймс був такий старий, і він не приходив до Тімоті ось уже майже два роки.

– Тут жарко, – сказав він.

Сомс допоміг йому скинути хутро і мимоволі захоплено оглянув батьків бездоганний костюм. Джеймс сів – самі коліна, лікті, сюртук і довгі сиві баки.

– Що це означає? – запитав він.

Хоча його слова були позбавлені очевидного сенсу, всі зрозуміли, що він має на увазі Джун. Його очі запитливо втупилися в сина.

– Я вирішив приїхати і сам про все довідатись. Що відповіли Крюгеру?

Сомс узяв вечірню газету й прочитав заголовок: «Уряд діятиме негайно – початок війни».

– Ах! – полегшено зітхнув Джеймс. – Я боявся, що наші позадкують, як колись Гладстон. Цього разу ми з ними покінчимо.

Всі вражено поглянули на нього. Джеймс! Завжди метушливий, знервований, стривожений! Джеймс, що безнастанно повторював: «Я давно казав вам, що так воно й буде!», Джеймс, що був таким песимістом і провадив свої фінансові справи з великою обережністю. В цій рішучості найстарішого з живих Форсайтів було щось дивовижне.

– А де Тімоті? – запитав Джеймс. – Йому слід би поцікавитися цим.

Тітонька Джулі сказала, що вона не знає. Тімоті майже нічого не говорив за сніданком. Тітонька Гестер устала й мовчки вийшла з кімнати, а Френсі сказала мало не зловтішно:

– З бурами не так легко впоратися, дядечку Джеймсе.

– Гм! – буркнув Джеймс. – Звідки в тебе такі відомості? Мені ніхто нічого не розказує.

Молодий Ніколас сказав своїм лагідним голосом, що Нік (його найстарший) тепер буде регулярно муштруватися.

– Еге ж, – промимрив Джеймс, утупившись просто себе (він думав про Вела). – Йому треба дбати про матір. Йому не до муштри, коли в нього такий батько.

Після цієї загадкової заяви в кімнаті настала мовчанка, що тривала, поки Джеймс не заговорив знову:

– Чого приходила Джун? – і його очі підозріливо озирнули по черзі всіх присутніх. – Її батько тепер багатій.

Розмова перейшла на Джоліона – коли його бачили востаннє. Висловили гадку, що тепер, коли померла його дружина, він здебільшого живе за кордоном, де у нього велике коло знайомих; його акварелі мають успіх, і взагалі йому тепер у всьому щастить. Френсі навіть зробила таку сміливу заяву:

– Мені б хотілося його побачити; він приємний чоловік.

Тітонька Джулі згадала, як одного разу він заснув на канапі, де зараз сидить Джеймс. Він завжди був дуже милий. А яка Сомсова думка?

Знаючи, що Джоліон опікун Айріні, всі відчули дражливість цього запитання і подивилися на Сомса з цікавістю. Щоки його ледь порожевіли.

– Він сивіє, – сказав він.

Справді? Невже Сомс його бачив? Сомс кивнув головою, і щоки його знову поблідли.

Джеймс несподівано мовив:

– Хтозна, що воно діється, ні в чому немає певності.

Він так точно висловив почуття всіх присутніх – мовляв, за всім цим щось криється, – що ніхто йому не відповів. Але цієї миті вернулася тітонька Гестер.

– Тімоті, – сказала вона притишеним голосом. – Тімоті купив карту, і він встромив у неї… він встромив у неї три прапорці.

Тімоті встромив!.. Усі в кімнаті зітхнули.

Оце-то так! Якщо Тімоті вже встромив три прапорці, то це свідчить про те, на які великі діла спроможна нація, коли її розбудити. Війну, вважайте, виграно.

XIII. ДЖОЛІОН ПОЧИНАЄ РОЗУМІТИ СВОЇ ПОЧУТТЯ

Джоліон стояв біля вікна в колишній дитячій кімнаті Голлі, яку тепер перетворили на майстерню – не тому, що вона виходила вікнами на північ, а тому, що з неї відкривався широкий краєвид ген-ген аж до самого Епсомського іподрому Він підійшов до причільного вікна, звідки було видно стайню, і свиснув до пса Балтазара, що завжди лежав у дворі під годинником. Старий пес підвів голову й махнув хвостом. «Бідолашний стариган!»– подумав Джоліон, переходячи знову до іншого вікна.

Він не знаходив собі місця весь цей тиждень, відколи спробував узятися за свої опікунські обов'язки; його мучило завжди неспокійне сумління, тривожило почуття жалю, що так легко прокидалося в ньому, а також якесь дивне відчуття, ніби його потяг до краси втілився в певну видиму форму Осінь уже здолала старого дуба, його листя поруділо. Цього літа сонце щедро заливало землю своїм гарячим промінням. Дерева живуть так само, як і люди. «Мабуть, я житиму довго, – думав Джоліон. – Мені бракує тепла, і я обростаю цвіллю. Якщо я не можу працювати, треба їхати до Парижа» Але згадка про Париж не втішила його. Та й хіба він може виїхати? Він повинен лишитися тут і з'ясувати, які у Сомса наміри. «Я її опікун. Я не можу покинути її напризволяще», – думав він. Йому здавалося дивним, що він і досі так виразно бачить Айріні в її маленькій вітальні, де він побував тільки двічі. Її краса наче дражнить своєю гармонією! Ніякий, навіть найточніший, портрет не покаже її правдиво; сутність її… так, а в чому ж її сутність… Почувши цокіт копит, він знову підійшов до причільного вікна. У двір в'їздила Голлі на своїй довгохвостій кобилці. Дівчина подивилася на вікно, і він помахав їй рукою. Останнім часом вона якась мовчазна; Голлі вже стає дорослою, починає думати про майбутнє, як усі вони – молодь! Час летить із біса швидко! І, відчуваючи, що марнувати це швидкоплинне багатство – непростима дурість, він узяв свого пензля. Але з того нічого не вийшло: він не міг зосередитись, та ще й день почав згасати «Мабуть, краще поїхати до міста», – подумав він. У холі його перестріла покоївка.

– До вас леді, сер. Місіс Герон.

Просто неймовірний збіг! Зайшовши до картинної галереї, як її й досі називали, він побачив Айріні, що стояла біля вікна.

Вона підійшла до нього із словами:

– Я без дозволу гуляла по вашій садибі: пройшла через гай і сад. Я завжди ходила цією дорогою, коли відвідувала дядечка Джоліона.

– Тут вам не треба ніякого дозволу, – відповів Джоліон. – Це суперечило б історії. Я тільки-но думав про вас.

Айріні усміхнулась. І обличчя її ніби щось осяяло – то була не тільки одухотвореність, а й щось ясніше, повніше й чарівливіше.

– Історія! – тихо мовила вона. – Колись я сказала дядечкові Джоліону, що кохання вічне. Виявляється, що ні. Не зникає тільки відраза.

Джоліон уважно поглянув на неї. Невже вона забула нарешті Босіні?

– Атож! – сказав він. – Відраза глибша за любов і за ненависть, бо це природна реакція наших нервів, а їх неможливо змінити.

– Я приїхала розповісти вам, що до мене заходив Сомс. Він сказав одну річ, яка злякала мене. Він сказав: «Ви й досі моя дружина».

– Що! – вигукнув Джоліон. – Вам не можна жити самій.

І він дивився на неї, вражений думкою, що там, де краса, завжди щось негаразд, і саме тому напевне багато хто вважає її гріховною.

– Що іще?

– Він попросив дозволу потиснути мені руку.

– Ви йому дозволили?

– Так. Я певна, що коли він прийшов, йому цього не хотілося; сидячи зі мною, він перемінився.

– Не можна вам жити далі самій.

– У мене немає знайомої жінки, яку б я могла запросити до себе, і я не можу придбати собі коханця, кузене Джоліоне.

– Боронь боже! – сказав Джоліон. – От яке кляте становище! Може, ви у нас пообідаєте? Ні? Тоді дозвольте, я проведу вас до міста. Я саме збирався поїхати туди.

– Справді?

– Справді. Я буду готовий через п'ять хвилин.

Ідучи до станції, вони розмовляли про живопис і про музику, порівнювали манеру англійців і французів і їхнє ставлення до мистецтва. Але на Джоліона строкате листя живоплотів обабіч довгої прямої дороги, щебетання зябликів, які пурхали в них над головою, запах спаленого на полі бур'яну, вигин її шиї, чари її темних очей, що зверталися до нього час від часу, принадність усієї її постаті справили куди більше враження, ніж слова, якими вони обмінювалися. Мимоволі він тримався стрункіше, ішов пружнішою ходою.

У поїзді він вчинив їй справжній допит, вивідав у неї, що вона робить день у день.

Шиє собі сукні, ходить по крамницях, відвідує хворих у лікарні, грає на роялі, перекладає з французької мови. Вона приробляє трохи грошей, працюючи на одне видавництво. Вечорами вона рідко виходить з дому.

– Розумієте, я так довго жила сама, що вже звикла до цього. Мабуть, у мене відлюдкувата вдача.

– Я цьому не вірю, – сказав Джоліон. – У вас багато знайомих?

– Дуже мало.

На вокзалі Ватерлоо вони взяли кеб, і він відвіз її додому. Міцно потиснувши їй руку на прощання, він сказав:

– Знаєте, ви б частіше приїздили до нас у Робін-Гіл. Сповіщайте мене про все, що з вами трапиться. До побачення, Айріні.

– До побачення, – відповіла вона стиха.

Знову сідаючи в кеб, Джоліон подумав, що треба було запросити її пообідати з ним, піти в театр. У неї таке самотнє, одноманітне, безпросвітне життя!

– Клуб «Всяка всячина», – сказав він крізь віконце.

Коли кеб виїхав на набережну, якийсь чоловік у циліндрі й пальті швидко пройшов мимо попід самим муром, мало не черкаючись об нього плечем.

«Слово честі, це Сомс! – подумав Джоліон. – Що він тут робить?»

І, зупинивши кеб за рогом, він вийшов і вернувся туди, звідки видно було двері її будинку. Сомс зупинився перед будинком і подивився на світло в її вікнах. «Що мені робити, як він зайде? – подумав Джоліон. – Що я маю право зробити?» Власне, його кузен сказав правду. Вона й досі його законна дружина і не має ніякого захисту від його домагань. «Якщо він зайде, – подумав він, – я теж зайду». І він рушив до будинку. Сомс попрямував до дверей; він уже був на порозі. Але раптом він зупинився, круто повернувся і пішов назад до річки. «Що мені тепер робити? – подумав Джоліон. – Ще кілька кроків, і він мене впізнає». І він кинувся до кеба. Позаду лунала швидка кузенова хода. Але він устиг дійти до свого кеба і сів, перш ніж Сомс вийшов з-за рогу.

– Рушай! – сказав він крізь віконце.

Поряд з'явилася Сомсова постать.

– Кеб! – гукнув він. – Зайнятий? Тут є хтось?

– Так! – відповів Джоліон. – Це ви?!

Побачивши, що на кузеновому обличчі, білому у світлі ліхтаря, промайнула підозра, він зважився:

– Я можу вас підвезти, якщо вам треба в західну частину міста.

– Дякую, – відповів Сомс і сів поряд.

– Я заходив до Айріні, – сказав Джоліон, коли кеб рушив.

– Он як!

– Ви теж приходили до неї вчора, наскільки мені відомо.

– Приходив, – підтвердив Сомс. – Адже вона моя дружина.

Його тон, глузливо скривлені губи збудили в Джоліоні раптовий гнів, але він придушив його.

– Це ваша справа, – сказав він, – але якщо ви хочете розлучитися, то не дуже розумно ходити до неї, правда ж? Не можна вести подвійну гру.

– Дякую за попередження, – відповів Сомс, – але я ще остаточно не вирішив.

– Зате, вона вирішила, – сказав Джоліон, дивлячись просто себе. – До того, що було дванадцять років тому, нема вже вороття.

– Це ми ще побачимо.

– Послухайте-но, – сказав Джоліон. – Вона в жахливому становищі, і я єдина людина, що має якесь законне право втручатися в її справи.

– Крім мене, – відповів Сомс, – який теж у жахливому становищі. Її становище вона сама створила для себе; моє становище створила для мене вона. Може статися, що я запропоную їй, щоб, заради її власних інтересів, вона повернулася до мене.

– Що?! – вигукнув Джоліон і аж затремтів усім тілом.

– Не знаю, що має означати ваше «що», – холодно відповів Сомс. – Ваше право втручатися в її справи обмежується виплатою їй прибутку, прошу цього не забувати. Вирішивши не ганьбити її розлученням, я зберіг свої подружні права і, повторюю вам, може статися так, що я схочу скористатися ними.

– О господи! – вигукнув Джоліон і коротко засміявся.

– Так, – сказав Сомс якимсь мертвим голосом. – Я не забув прізвиська, яке дав мені ваш батько: Власник! Не випадково в мене таке прізвисько.

– Ну, це вже якась фантастика, – промурмотів Джоліон.

Адже не може цей чоловік присилувати свою дружину, щоб вона жила з ним. Хай там як, а такі часи вже минули! І він позирнув на Сомса, подумавши: «Може, це не жива людина, а витвір уяви?» Але Сомс виглядав цілком реально: він сидів поруч, педантично охайний і навіть елегантний, коротенько підстрижені вуса на блідому обличчі, піднята в застиглій усмішці губа відкрила білі зуби. Запала довга мовчанка; Джоліон думав: «Замість того щоб допомогти їй, я тільки нашкодив». Раптом Сомс сказав:

– З усього, що може статися, такий вихід був би для неї найкращий з будь-якого погляду.

Від цих слів Джоліонові стало так не по собі, що він ледве всидів у кебі. Він почував себе так, наче його упхнули в один ящик із сотнями тисяч його співвітчизників, разом із ними туди проникла та їхня національна риса, що завжди була йому ненависна, риса, як він знав, надзвичайно природна, що, проте, здавалася йому незбагненною, – їхня непохитна віра в контракти й законні права, їхнє самовдоволене почуття своєї доброчесності, яким вони сповнювалися, користуючись цими правами. Тут, поряд із ним у кебі, було справжнє втілення, так би мовити, матеріалізований підсумок власницького інстинкту – до того ж його близький родич! То було жахливо, нестерпно! «Але це ще далеко не все! – думав він з огидою. – Кажуть, що собака повертається до своєї блювотини. Зустріч з Айріні збудила щось у ньому. Краса! Диявольське наслання!»

– Як я вже сказав, – мовив Сомс, – я ще не вирішив остаточно. Я буду вельми вдячний вам, якщо ви дасте їй спокій.

Джоліон прикусив губу; він завжди не терпів сварок, але зараз сварка була б йому майже приємна.

– Я не можу дати вам такої обіцянки, – коротко промовив він.

– Чудово, – сказав Сомс. – Отже, нам відома позиція кожного з нас. Я вийду тут.

І, спинивши кеб, він вийшов, не попрощавшись ані словом, ані знаком Джоліон поїхав до свого клубу.

На вулицях газетярі вигукували перші новини про початок воєнних дій, але він не звертав на те уваги. Що можна зробити, чим допомогти їй? От якби живий був батько! Він міг би зробити чимало! Але чому він, Джоліон, не може зробити того, що зробив би його батько? Хіба він не досить старий? Йому вже минуло п'ятдесят, двічі одружений, має дорослих дочок і сина. «Дивна річ, – думав він. – Якби вона не була вродлива, я б зовсім над цим не замислювався. Краса – це диявольське наслання для того, хто чутливий до неї!» І він зайшов до читальні клубу, схвильований до краю. У цій самій кімнаті одного літнього вечора вони розмовляли з Босіні; він і досі пам'ятав ту замасковану, делікатну лекцію, яку він прочитав тоді молодому архітекторові в інтересах Джун, і як він зважився визначити риси форсайтизму, і як йому кортіло довідатись, яка ж вона, та жінка, проти якої він застерігав Босіні. А тепер! Він і сам мало не потребує застереження. «З біса дивно! – думав він. – Справді-таки з біса дивно!»

XIV. СОМС УСВІДОМЛЮЄ, ЧОГО ВІН БАЖАЄ

Набагато легше сказати: «Отже, нам відома позиція кожного з нас», – аніж вкласти в ці слова якесь певне значення. І, вимовляючи їх, Сомс тільки дав вихід інстинктивним ревнощам, які пекли його душу. Він вийшов із кеба, сповнений холодної люті – на себе за те, що не побачився з Айріні, на Джоліона за те, що той побачився з нею, а також за те, що сам він ніяк не може вирішити, чого ж, власне, йому треба.

Він вийшов з кеба, бо не міг сидіти поруч із своїм кузеном, а тепер, швидко простуючи вулицею, думав: «Цьому Джоліонові не можна вірити. Хто один раз зробив хибний крок, від того вже добра не жди. В цієї людини вроджений потяг до… до розпусти». (Сомс уникнув слова «гріх», бо, на думку Форсайта, воно звучало надто мелодраматично).

Невиразність бажання була для нього новим почуттям. Він почував себе, наче дитина, що вагається між обіцяною іграшкою та старою, яку в неї забрали, і сам собі дивувався.

Ще минулої неділі бажання його було зовсім просте: свобода і Аннет. «Піду-но я туди пообідаю», – подумав він. Коли він побачить її, то, може, намір його знову стане єдиний, душа заспокоїться, розум проясниться.

Ресторан був майже повний: багато чужоземців та іншого люду; судячи з їхнього вигляду, художники та літератори. Крізь брязкіт тарілок та склянок до нього долинали уривки розмов. Він виразно чув, що співчувають бурам і ганять англійський уряд. «Клієнтура у них поганенька», – подумав він. Він понуро пообідав і випив особливо приготовану каву, намагаючись не виявляти своєї присутності, а коли закінчив, пішов у святилище мадам Ламот, пильнуючи, щоб ніхто того не помітив. Як він і сподівався, вони саме вечеряли – їхня вечеря виглядала настільки апетитніше за обід, який йому подали в залі, що він майже відчув жаль, – і вони привітали його з таким перебільшено щирим подивом, що він подумав з раптовою підозрою: «Мабуть, вони відразу довідалися, що я прийшов». Він крадькома кинув на Аннет допитливий погляд. Така мила, начебто щира дівчина; невже вона хоче його піймати? Він повернувся до мадам Ламот і сказав:

– Я у вас обідав.

Та невже! Якби ж вона знала! У них є страви, які вона могла б йому порекомендувати; дуже шкода! Підозра Сомса підтвердилась. «Треба стежити за кожним своїм кроком!»-подумав він насторожено.

– Ще одну чашечку зовсім особливої кави, мосьє, чи, може, лікеру Grand Marnier? – і мадам Ламот пішла сказати, щоб принесли ці делікатеси.

Залишившися сам на сам із Аннет, Сомс сказав із легенькою холодною усмішкою:

– Ну то як, Аннет?

Дівчина зашарілась. Але її рум'янець, що минулої неділі схвилював би його кров, тепер справив на нього таке враження, яке відчуває людина, коли її пес дивиться на неї й махає хвостом. У нього з'явилося дивне почуття влади, наче він міг сказати їй: «Ану підійди поцілуй мене», – і вона підійшла б. А проте, дивна річ – у цій кімнаті йому ввижалося інше обличчя, інша постать, і кров його хвилює.. хто ж – та чи ця? Він хитнув головою в бік зали й сказав:

– До вас приходять якісь непевні люди. Вам подобається таке життя?

Аннет підвела на хвильку погляд, потупилася й почала крутити в руках виделку.

– Ні, – відказала вона. – Воно мені не подобається.

«Вона буде моєю, – подумав Сомс, – якщо я схочу. Але чи я хочу її?» Вона граційна, гарненька, навіть дуже гарненька, свіжа, і вона має непоганий смак. Його погляд блукав по невеличкій кімнаті, але в думках він блукав поглядом дуже далеко: півтемрява, сріблясті стіни, рояль атласного дерева, жінка, що притулилася до рояля, наче відсахнувшись від нього, Сомса, жінка з білими плечима, які він знав, і темними очима, які він колись прагнув пізнати, і волоссям, наче темний бурштин. І як художника, що прагне до нездійсненного й завжди мучиться спрагою, так і його цієї хвилини запекла спрага давньої пристрасті, що він її ніколи не міг задовольнити.

– Ет, – сказав він спокійно, – ви ще молода. У вас усе попереду.

Аннет похитала головою.

– Часом я думаю, що у мене попереду немає нічого, крім тяжкої праці. Я не така запопадлива до праці, як мама.

– Ваша мати дивовижна жінка, – сказав Сомс із легкою іронією. – Вона ніколи не пустить у свій дім невдачі.

Аннет зітхнула.

– Бути багатому, мабуть, чудово.

– О! Коли-небудь ви станете багатою, – відповів Сомс із такою ж легкою іронією. – Не турбуйтесь!

Аннет здвигнула плечима.

– Мосьє дуже ласкавий. – І, надувши губки, поклала в рот шоколадну цукерку.

«Еге ж, моя люба, – подумав Сомс, – уста в тебе прегарні».

Поява мадам Ламот, що принесла каву й лікер, поклала край цій бесіді. Сомс побув недовго.

Простуючи вулицями Сохо, який завжди навіював йому думку, що тутешні власники незаконно володіють своїм майном, він поринув у роздуми. Якби тільки Айріні народила йому сина, йому б не довелося тепер бігати за жінками! Ця думка виринула з найпотаємнішого куточка його свідомості. Сина – того, на кого були б звернені всі його сподівання, те, заради чого варто було б жити на світі, кому можна було б передати себе, хто продовжив би його існування. «Якби у мене був син, – думав він із гіркотою, – я б як-небудь терпів своє становище і далі. Зрештою, всі жінки однакові, схожі одна на одну». Але за хвилину він похитав головою. Ні! Не всі жінки схожі одна на одну. Багато разів він примушував себе повірити в це у далекі дні свого невдалого подружнього життя, і щоразу марно. Марно й тепер. Він примушував себе повірити, що Аннет нічим не відрізняється від тієї, іншої. Але ж ні, їй бракує чарів тієї давньої пристрасті. «До того ж Айріні моя дружина, – думав він, – моя законна дружина. Я нічого не зробив, щоб відштовхнути її від себе. Чому б їй не повернутися до мене? Це справедливо і законно. І не було б ані скандалу, ані турбот. Якщо це їй неприємно… Але чому це має бути неприємно? Я не прокажений, а вона… вона вже не закохана!» Нащо йому вдаватися до всяких хитрощів, терпіти ганебне приниження, піддавати себе ризику шлюборозлучного процесу, коли перед ним вона, наче порожній дім, який чекає на свого колишнього власника, вона, що належить йому по закону? Думка про те, що можна знову тихо й мирно заволодіти своєю колишньою власністю, була надзвичайно принадна для такої замкнутої людини, як Сомс. «Ні, – міркував він, – я радий, що побачився з цією дівчиною. Тепер я знаю, чого бажаю дужче. Якщо тільки Айріні повернеться до мене, я буду ставитися до неї якнайуважніше і якнайделікатніше; дозволю їй жити власним життям; але може… може, я здобув би її прихильність». У нього здавило в горлі. І, сповнений рішучості, він ішов далі попід огорожею Грін-парку до батькового дому, намагаючись наступати на власну тінь, що пливла перед ним у ясному місячному сяйві.