Текст книги "Сага про Форсайтів"

Автор книги: Джон Голсуорси

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 68 страниц)

Старий Джоліон стояв і дивився на неї глибоко запалими від старості очима. Гіркий сором, якого їй завдав цей вибух розпачу, що так не в'язався з її самовладанням і спокійною поведінкою, свідчив, що досі вона ніколи не виказувала свого горя в присутності чужої людини.

– Не треба, не треба! повторював він упівголоса й обережно торкнувся до неї рукою.

Вона повернулася і притулилась до нього, сховавши обличчя в долонях Старий Джоліон стояв непорушно, поклавши їй на плече худу руку Нехай собі виплачеться їй одразу полегшає на душі! А пес Балтазар підвівся спантеличений і почав їх розглядати.

Вікно було й досі відчинене, завіси не запнуті, й останні відблиски дня зливалися зі світлом лампи; пахло свіжоскошеною травою. Навчений довгим життєвим досвідом, старий Джоліон мовчав. Навіть горе з часом виплаче всі сльози, тільки Час може втамувати скорботу, Час, свідок того, як гаснуть усі почуття, усі людські пристрасті, Час розрадник усіх жалів. Йому спали на думку слова. «Як спраглому оленю дзюркіт струмка»; але ні, вони зовсім ні до чого. За мить, відчувши пахощі фіалок, він зрозумів, що вона витирає очі Він випнув підборіддя, притиснувся вусом до її чола і відчув, як вона здригнулася всім тілом, наче дерево, що струшує з себе краплини дощу. Вона піднесла його руку до уст, ніби кажучи: «Вже минулося! Даруйте мені!»

Поцілунок сповнив його дивної втіхи, він повів її назад до рояля. А пес Балтазар пішов слідом за ними і поклав їм до ніг кісточку із з'їденої за обідом відбивної котлети.

Прагнучи стерти пам'ять про її сльози, старий Джоліон не міг придумати нічого кращого за порцеляну, і, поволі переходячи з нею від шафки до шафки, він брав статуетки із Дрездена, Лоустофта й Челсі і крутив їх у своїх тонких, по мережаних жилами руках, шкіра на яких, всіяна блідим ластовинням, виглядала дуже старою.

– Цю фігурку я придбав у Джобсона, – розповідав він Вона коштувала мені тридцять фунтів. Дуже стара. Цей пес розкидає кістки по всьому дому! А оцю стару чашу я купив на аукціоні, коли збанкрутував розпусник маркіз Проте це сталося не за вашої пам'яті. Ось гарний зразок Челсі Ну, а це що таке, як ви гадаєте?

І він тішився, відчуваючи, що жінка з таким витонченим смаком зацікавилася його колекцією; адже ніщо не заспокоює нервів краще за порцеляну невизначеного походження.

Коли нарешті під вікном зашурхотіли колеса карети, він сказав:

– Вам треба приїхати ще – приїздіть на сніданок, тоді я покажу вам усе це при денному світлі і мою крихітку покажу – вона люба дитина. А пес, здається, вас уподобав.

Балтазар, відчуваючи, що вона від'їжджає, терся об її ногу. Вийшовши з нею на ганок, старий Джоліон сказав:

– Вас довезуть за годину з чвертю. Візьміть оце для ваших протеже, – і він тицьнув їй у руку чек на п'ятдесят фунтів.

Він побачив, як заблищали її очі, почув її шепіт:

– Ой дядечку Джоліоне!

Серце його радісно затріпотіло. Тепер одна-дві бідолахи дістануть хоч якусь допомогу, і тепер вона приїде знову. Через вікно карети він іще раз потиснув їй руку. Коні рушили. Він стояв, дивився на місяць і на тіні дерев і думав: «Гарний вечір! Вона…»

II

Два дні дощів – і настало літо, тепле, ясне. Старий Джоліон гуляв і розмовляв з Голлі. Спочатку він почував себе так, наче йому додалося зросту й сили; потім його охопив неспокій. Мало не щодня вони ішли в гайок і доходили до старої колоди. «Та ні, її немає, – думав він. – Звичайно, нема!» І йому здавалося, наче він став менший на зріст, і він ішов на гору додому, ледве переставляючи ноги, приклавши руку до лівого боку. Іноді в нього з'являлася думка: «Чи вона справді була тут, чи мені це приснилося?» І він дивився кудись у простір, а Балтазар дивився на нього. Певна річ, вона більше не приїде! Він розпечатував листи з Іспанії вже без колишньої нетерплячки. Вони затримуються до липня; довідавшись про це, він, сам собі на диво, відчув, що зможе легко пережити довшу розлуку. Щодня за обідом він скоса позирав туди, де того вечора сиділа вона. Її там не було, і він знову дивився перед себе.

На сьомий день старий Джоліон вирішив: «Треба поїхати до міста замовити черевики». Він звелів Біконові подати коляску й поїхав. Коли минули Патні й наближалися до Гайд парку, йому спало на думку: «А що, коли я заверну в Челсі та провідаю її». І він гукнув:

– Заїдьте до тієї леді, що ви її днями відвозили.

Кучер повернув до нього своє широке червоне обличчя, і його товсті губи вимовили:

– Леді в сірому, сер?

– Атож, леді в сірому.

Наче можуть бути якісь інші леді! Ото ще недотепа!

Коляска спинилася перед невеликим триповерховим будинком, який стояв трохи віддалік від річки. Досвідченим оком старий Джоліон визначив, що помешкання там дешеві «Мабуть, фунтів шістдесят на рік», – подумав він і, зайшовши досередини, подивився на таблицю з прізвищами пожильців. Прізвища «Форсайт» там не було, але в графі «Другий поверх, помешкання С» стояло: «Місіс Айріні Герон» Виходить, вона перейшла на дівоче прізвище! І це чомусь йому сподобалось. Він поволі зійшов нагору сходами; в боці поколювало. Перш ніж подзвонити, він трохи постояв, чекаючи, поки там перестане сіпати й пекти. Напевно, її немає вдома! І тоді – по черевики! Сумна думка! Нащо йому в такому віці здалися черевики? Він і тих не зносить, що в нього є.

– Господиня вдома?

– Так, сер.

– Скажіть, що її хоче бачити містер Джоліон Форсайт.

– Зараз, сер. Прошу сюди.

Старий Джоліон пішов слідом за молоденькою покоївкою – їй від сили було років шістнадцять – у маленьку вітальню із спущеними шторами. Тут було піаніно і більше майже нічого, якщо не брати до уваги ледь чутних пахощів і доброго смаку. Він стояв посеред кімнати з циліндром у руці й думав: «Мабуть, вона живе у великій скруті». Над каміном висіло дзеркало, і він побачив своє відображення. Який же він старий! Почувши шелест, він повернувся. Вона стояла так близько, що він мало не торкнувся вусом її чола, там, де у волоссі сріблилися нитки сивини.

– Я саме був у місті, – мовив він, – і вирішив заглянути до вас, запитати, як ви доїхали того вечора.

Вона всміхнулась, і в нього відразу відлягло від серця. Здається, вона справді рада його бачити.

– Може, ви надінете капелюшок та поїдемо кататися в парк?

Але коли вона пішла надіти капелюшок, він насупився. Парк! Джеймс і Емілі! Дуже можливо, що там катається місіс Ніколас або ще хтось із його любих родичів. А потім вони роздзвонять по всьому місту, що бачили його з нею. Краще не треба! Навіщо будити минуле, давати поживу форсайтів-ській біржі! Він скинув сиву волосину з вилоги свого застебнутого доверху сюртука, потім провів рукою по щоках, вусах, міцному підборіддю. Під вилицями утворилися глибокі западини. Останнім часом у нього пропала всяка охота до їжі, – треба буде сказати тому шарлатанові, що лікує Голлі, нехай випише яких-небудь ліків для підкріплення сил Коли Айріні повернулася і вони сіли в коляску, він сказав:

– А може, краще посидимо в Кенсінгтонському саду? – і додав, лукаво примруживши око – Там ніхто не катається в каретах, – так наче вона знала, на що він натякає.

Вийшовши з коляски, вони вступили в цей притулок обраних і пішли до озера.

– Отже, ви живете під своїм дівочим прізвищем, мовив він. – Це добре.

Вона взяла його під руку.

– Дядечку Джоліоне, а Джун мені пробачила?

Він лагідно відповів:

– Авжеж, авжеж! Звичайно, пробачила.

– А ви?

– Я? Я пробачив вам, тільки-но зрозумів, як усе сталося.

Може, так воно й було насправді – серце його завжди виправдовувало красу.

Вона глибоко зітхнула.

– Я ніколи не жалкувала… не могла. Чи ви коли-небудь кохали всім серцем, дядечку Джоліоне?

Почувши це дивне запитання, старий Джоліон втупився перед себе. Чи було з ним таке? Та начебто не було. Але йому не хотілося казати цього молодій жінці, чия рука торкалася його руки, чиє життя наче спинило свій плин перед пам'яттю про нещасливе кохання. І він подумав «Якби мені довелося зустріти замолоду вас, я… я б, може, й накоїв дурниць». І він удався до загальників.

– Кохання дуже дивна річ, – мовив він, часто навіть фатальна. Адже греки – правда ж? – зробили кохання богинею. Мабуть, вони мали слушність, але ж вони жили в золотому віці.

– Філ перед ними схилявся.

«Філ!» Це слово шпигнуло його в серце глибока проникливість раптом підказала йому, чому вона терпить його товариство. Їй кортіло поговорити про свого коханого! Ну що ж! Хай буде й так, якщо це їй приємно І він сказав:

– А він, мабуть, розумівся й на скульптурі.

– Так. Він любив рівновагу й пропорції, він любив греків за те, що вони віддалися мистецтву всім своїм єством.

Рівновага! Наскільки йому пригадується, цей молодик узагалі не знав, що таке рівновага; що ж до пропорції, – так, він був досить ставний, але ці дивні очі й гострі вилиці. Де ж тут пропорції?

– Ви, дядечку Джоліоне, теж із золотого віку.

Старий Джоліон озирнувся на неї. Може, вона кепкує з нього? Ні, очі її були м'які, як оксамит. Чи вона до нього підлещується? Але навіщо? Від такого старого дідугана, як він, їй нема чого сподіватися.

– Філ так вважав. Він, бувало, говорив: «Але я не смію сказати йому, як ним захоплююся».

Вона знову своєї. Знову про свого покійного коханого, знову їй кортить поговорити про нього! І він притиснув ліктем її руку, водночас і роздратований цими спогадами, і вдячний, наче збагнувши, що вони з'єднують його з нею.

– Дуже був талановитий молодик, – промурмотів він, – Душно! Спека мені тепер вадить. Посидьмо трохи.

Вони посідали на стільці під каштаном; його широке листя сховало їх від лагідних променів червневого дня. Приємно сидіти тут, і дивитися на неї, і відчувати, що їй до душі його товариство. І, прагнучи зробити все можливе, щоб воно стало їй ще більше до душі, він провадив:

– Мабуть, він показав себе перед вами з такого боку, якого я не бачив. Ви побачили найкраще, що в ньому було. Його художні смаки здавалися мені трохи… новітніми, – він мало не сказав «новомодними».

– Так, але він не раз казав, що ви по-справжньому відчуваєте красу.

Старий Джоліон подумав: «Еге, казав!» – але відповів, примруживши око:

– Мабуть, відчуваю; інакше я б не сидів тут поруч із вами.

Вона просто чарівна, коли усміхається так, очима!

– Він вважав, що ваше серце із тих, що ніколи не старіють. Філ чудово розумів людей.

Він не піддався тим лестощам, які вона вклала в уста минулого, бажаючи поговорити про свого померлого коханого, – анітрохи не піддався; а проте йому було приємно її слухати, бо вона тішила його погляд і серце, яке – щира правда! – зовсім не постаріло. Може, тому, що на відміну від неї і її померлого коханого, він ніколи не любив безтямно, завжди зберігав рівновагу, своє чуття пропорції? Ну що ж! Зате тепер, у вісімдесят чотири роки, він іще може захоплюватися красою. І він подумав: «Якби ж то я був художником або скульптором! Але я старий дід. Живи, поки живеться».

Закохана пара, обнявшись, пройшла перед ними по траві, по краю тіні від каштана. Сонце жорстоко осявало їхні бліді, змарнілі молоді обличчя.

– Все ж таки люди бридкі створіння! – раптом сказав старий Джоліон. – Часом мене дивує, як… як кохання це долає.

– Кохання долає все!

– Так гадають молоді, – пробурмотів він.

– Кохання не знає ні віку, ні меж, ні смерті.

Коли він побачив, як засяяло її бліде обличчя, як захвилювалися груди, побачив її очі, великі, темні й вологі, йому здалося, що то ожила сама богиня Венера! Але ця гра уяви викликала негайну реакцію, і він сказав, примруживши око:

– Але якби воно знало межу, то ми б з вами і не народилися. Бо, їй-право, йому доводиться перемагати немало перешкод.

Потім, скинувши циліндр, він витер його криси об вилогу сюртука. Великий і важкий циліндр нагрів його чоло: останнім часом до голови йому часто приливала кров.

Вона сиділа, дивлячись просто себе, і несподівано мовила стиха:

– Дивно, як я залишилася жива.

Йому пригадалися слова Джо: «Змучена, зневірена».

– А мій син бачив вас того самого дня, – сказав він.

– То був ваш син? Я почула чийсь голос у холі. На одну мить мені здалося, що це Філ.

Старий Джоліон помітив, як тремтять її губи. Вона прикрила їх рукою, потім спокійно повела далі:

– Тієї ночі я пішла на набережну. Якась жінка схопила мене за сукню. Вона розповіла мені про себе. Коли дізнаєшся, як страждають інші, то стає страшенно соромно.

– Одна з тих?

Вона ствердно кивнула головою, і старому Джоліонові стало страшно: він-бо ніколи не знав, що таке боротися з безнадією. Він майже мимохіть промовив:

– Розкажіть мені, прошу.

– Мені було байдуже – жити чи вмерти. Коли людина в такому стані, смерть не хоче її займати. Та жінка доглядала мене три дні – ні на мить не відходила від мене. Я була зовсім без грошей. Тому-то я й роблю тепер для них усе, що можу.

А старий Джоліон думав: «Зовсім без грошей!» Хіба може бути гірше лихо? Воно спричиняється і до всього іншого.

– Треба було прийти до мене, – сказав він. – Чому ви не прийшли?

Айріні не відповіла.

– Мабуть, тому, що моє прізвище Форсайт? Чи вас утримувала думка про Джун? Як ви живете тепер?

Його очі мимохіть озирнули її з ніг до голови. Може, вона й тепер!.. Але ні, вона не худа, не змарніла.

– О, я маю п'ятдесят фунтів на рік. Мені їх якраз вистачає.

Її відповідь не розвіяла його сумнівів: він не дуже їй вірив. Цей клятий Сомс! Проте почуття справедливості приглушило осуд. Ні, вона швидше помре, аніж погодиться взяти що-небудь від Сомса. То тільки на перший погляд вона здається такою лагідною, насправді ж десь у глибині в ній таїться сила – сила й вірність. І надало ж тому Босіні попасти під колеса й покинути її напризволяще!

– Але тепер, як тільки вам чого буде треба, – сказав він, – то неодмінно звертайтеся до мене, інакше я вважатиму, що ви мене знати не хочете. – І, надівши циліндр, він устав. – Ходімо вип'ємо чаю. Я загадав тому ледацюзі, хай десь перебуде з кіньми годину, а потім приїде по мене до вашого дому. Ми візьмемо кеб: я вже не можу стільки ходити пішки, як колись.

Він тішився прогулянкою через сад до Кенсінгтона, вбираючи звук голосу, погляд очей, тонку красу чарівної жінки, що йшла поруч із ним. Він тішився, п'ючи чай у Рафела на Гай-стріт, і вийшов звідти, почепивши на мізинець велику коробку цукерок. Він тішився їздою у кебі й доброю сигарою, вертаючись до Челсі. Вона дала йому слово, що приїде в Робін-Гіл наступної неділі і знову буде грати; і в уяві своїй він уже бачив, як вона рве гвоздики та ранні троянди, що їх вона візьме з собою до міста. Приємно було зробити їй невеличку приємність, якщо такий старий дідуган може зробити комусь приємність. Коли вони під'їхали до її дому, його коляска вже стояла там. Цей чолов'яга все робив невлад. А коли його чекаєш – він ніколи не приїде вчасно! Старий Джоліон зайшов на хвилину попрощатися. В маленькому темному холі стояв неприємний запах пачулів, а під стіною на лаві – інших меблів тут не було – сиділа якась жінка. Айріні сказала їй упівголоса:

– Зачекайте хвилинку.

У невеликій вітальні, коли двері в хол зачинилися, він запитав поважно:

– Це одна з ваших протеже?

– Так. Тепер, завдяки вам, я можу дещо для неї зробити.

Він стояв, гладячи міцне підборіддя, що в свій час багато кого настрахало. Його засмучувала й лякала думка про те, що вона знається з цим знедоленим створінням. Чим вона може допомогти цій жінці? Нічим. Тільки сама забрудниться та ще, чого доброго, вскочить у якусь халепу. І він сказав:

– Прошу вас, бережіться! Люди схильні витлумачити все, що ми робимо, у якнайгірший спосіб.

– Я це знаю.

Її спокійна усмішка збентежила його.

– Ну, що ж, до неділі, – промовив він. – Бувайте здорові.

Вона підставила йому щоку.

– Бувайте здорові, – повторив він. – Бережіть себе.

І він вийшов, відвернувши погляд від жінки на лаві. Додому він поїхав через Геммерсміт, збираючись заїхати в одну відому йому крамницю й сказати, щоб їй послали дві дюжини їхнього найкращого бургундського. Адже їй треба хоч інколи зігріти душу! Тільки в Річмонд-парку він пригадав, що вирушив був до міста замовити собі черевики, і здивувався, як йому могло спасти на думку таке безглуздя.

III

Легенькі привиди минулого, що завжди витають біля старих людей, ніколи ще так рідко не зазирали йому в очі, як протягом сімдесяти годин, що відділяли його від неділі. Натомість перед ним з'являвся дух майбутнього, заворожуючи його чарами незнаного. Старий Джоліон перестав непокоїтися і вже не ходив у гайок, бо вона обіцяла приїхати на сніданок. В їжі є щось на диво заспокійливе – зникає сила-силенна сумнівів, бо ніхто не пропустить сніданку чи обіду без дуже поважних причин. Щодня він грав із Голлі на лужку в крикет, посилав їй м'ячі, а вона била, готуючись подавати Джоллі, коли той приїде на канікули. Вона ж бо не була щирим Форсайтом, зате Джоллі – якнайщирішим, а Форсайти завжди б'ють, аж поки підуть на спочинок і доживуть до вісімдесяти п'яти років. Балтазар, який завжди крутився десь поблизу, кидався стрімголов до м'яча, лягав на нього, а слуга ганяв лужком, підбираючи м'яч, аж поки його обличчя починало блищати, як місяць уповні. І тому що час зустрічі наближався, кожен день був довший і ясніший за попередній. Увечері в п'ятницю він випив ліків від печінки – сильно кололо в боці і хоч йому дошкуляв не той бік, де печінка, кращих ліків годі й шукати. Кожного, хто сказав би йому, що він знайшов собі в житті нову турботу і що турботи йому вадять, – зустрів би твердий і трохи зневажливий погляд запалих сталево-сірих очей, які, здавалося, промовляли: «Я сам знаю, що мені краще». Він завжди знав і знатиме це довіку.

В неділю зранку, коли Голлі пішла з гувернанткою в церкву, він подався до грядок з полуницями. Там, у супроводі пса Балтазара, він уважно оглянув кущики і назбирав десятків зо два достиглих ягід. Йому важко було нахилятися, і в нього запаморочилася голова й почервоніло чоло. Поклавши полуниці на тарілку, він поставив її на стіл у їдальні, тоді помив руки й освіжив чоло одеколоном. Там, перед дзеркалом, йому впало в око, що він схуд. А який худий він був замолоду, ну просто як тріска! Гарно бути струнким – він не терпів товстунів; а проте його щоки, здається, надто вже глибоко позападали! Вона мала прибути поїздом о пів на першу і йти від станції дорогою повз Гейджеву ферму, а потім стежкою через гайок. І, зазирнувши в кімнату Джун, чи поставили там глечик з гарячою водою, він пішов їй назустріч, пішов помаленьку, бо щось дуже сильно калатало серце. Повітря було наповнене пахощами, співали жайворонки, і видно було велику трибуну Епсомського іподрому. Чудовий день! Мабуть, саме такого дня шість років тому Сомс привіз сюди Босіні подивитися на ділянку, де мало початися будівництво. Саме Босіні й вибрав місце для будинку – про це йому часто розповідала Джун. Останніми днями цей юнак не йшов з думки старому Джоліонові, наче його дух справді витав над останнім його витвором, сподіваючись побачити її. Адже Босіні – єдиний, хто володів її серцем, кому вона віддалася душею і тілом! У його віці все це, звичайно, годі собі уявити, але в ньому прокинувся давній приглушений біль, ніби привид ревнощів невідомо до кого; а також інше, благородніше почуття – жаль до цього кохання, що так рано загинуло. Лише кілька коротких місяців – і кінець! Отак воно буває на світі! Дійшовши до гайка, він поглянув на годинник – ще тільки чверть на першу, чекати двадцять п'ять хвилин! Але за поворотом стежки він побачив її на тому самому місці, де й першого разу, на старій колоді, й зрозумів, що вона, певно, приїхала попереднім поїздом, щоб посидіти тут години дві на самоті. Дві години її товариства – пропали! Які згадки так приваблюють її до цієї колоди? Його обличчя виказало цю думку, бо вона зразу ж мовила:

– Даруйте мені, дядечку Джоліоне. Саме тут я вперше довідалася…

– Так, так. Можете приходити сюди, коли хочете. У вас втомлений вигляд – ви даєте забагато уроків.

Його турбувало, що їй доводиться давати уроки. Навчати якихось дівчисьок, котрі вибивають гами своїми товстими пальцями!

– Кого ж ви навчаєте? – запитав він.

– На щастя, мої учні здебільшого з єврейських родин.

Старий Джоліон глянув на неї спантеличено: всі Форсайти вважали євреїв за людей дивних і непевних.

– Вони люблять музику, і вони дуже добрі.

– Ще б пак! Хай-но тільки спробують бути недобрими. – Він узяв її під руку, – коли він ішов нагору, у нього завжди поколювало в боці, – і сказав – Чи вам коли доводилося бачити таку красу, як оцей жовтець! Він розцвів за одну ніч.

Погляд її, здавалося, летів над лукою, наче бджола, що шукає квітів і меду.

– Мені хотілося, щоб ви його побачили, тому й заборонив пасти тут корів.

Потім, згадавши, що вона приїхала сюди поговорити про Босіні, він показав на вежу з годинником над стайнею.

– Мабуть, він навряд чи дозволив би мені спорудити цю штуку. Наскільки мені пригадується, він не зважав на час.

Але вона, притиснувши ліктем його руку, повела мову про квіти; і старий Джоліон зрозумів: вона це робить для того, щоб він не подумав, нібито вона приїхала сюди заради свого покійного коханого.

– Найкраща квітка, яку я можу вам показати, – сказав він із якимсь тріумфом, – це моя крихітка. Вона ось-ось повернеться з церкви. В ній є дещо таке, що трохи нагадує мені вас, – йому не здалося дивним, що він висловився саме так, замість сказати: «У вас є дещо таке, що трохи нагадує мені її». – Ага! Ось вона йде!

Від старого дуба до них бігла Голлі, за якою поспішала літня француженка-гувернантка, чиє травлення розладналося двадцять два роки тому під час облоги Страсбурга. Дівчинка зупинилась кроків за десять від них погладити Балтазара, вдаючи, що прибігла тільки для цього. Старий Джоліон, розгадавши її хитрощі, сказав:

– Ну, серденько, ось та леді в сірому, яку я обіцяв тобі показати.

Голлі підвела голову й глянула на Айріні. Він стежив за ними, лукаво примруживши око. Айріні усміхалася, Голлі спочатку поважно придивлялася до неї, потім теж несміливо всміхнулась, а далі в погляді її з'явилося щось глибше. Вона відчуває красу, ця дитина, знає, що добре, що погано! Йому було приємно бачити, як вони поцілувалися.

– Місіс Герон – мадемуазель Бос. Ну, мадемуазель, чи сподобалася вам проповідь?

Тепер, коли жити лишилося зовсім мало, єдина частина служби божої, пов'язана з цим світом, поглинала весь інтерес до церкви, який у нього ще зберігся. Мадемуазель Бос простягла тоненьку павучу руку в чорній лайковій рукавичці – їй доводилося служити в найкращих домах, – і сумовиті очі на її худому пожовклому обличчі, здавалося, питали: «А ви добг'е виховані?» Щоразу, коли Голлі або Джоллі чим-небудь її допікали – а таке бувало частенько, – вона їм казала: «Малі Тейлори ніколи такого не робили – вони були дуже добг'е виховані діти». Джоллі ненавидів малих Тейлорів; Голлі страшенно дивувалася, чому їй не щастить зрівнятися з ними. «Химерна вона якась, ця мадемуазель Бос», – думав про неї старий Джоліон.

Сніданок вийшов чудовий; шампіньйони, які він власноручно назбирав у теплиці, принесені ним полуниці і ще одна пляшка «Стейнберг Кебінета» породили в ньому якесь запашне натхнення і певність, що завтра в нього буде легенька екзема. Після сніданку вони сиділи під дубом і пили турецьку каву. Він не дуже засмутився, коли мадемуазель Бос пішла писати недільного листа до сестри, що колись була поставила під загрозу своє майбутнє, проковтнувши шпильку, – цей випадок нагадувано дітям кожнісінького дня як застереження, щоб вони їли не поспішаючи і добре пережовували їжу. Під терасою на килимку Голлі й Балтазар дражнили й пестили одне одного, а в затінку старий Джоліон, заклавши ногу на ногу й розкошуючи пахучою сигарою, дивився на Айріні, що сиділа на гойдалці. Легка сіра постать, на якій тремтіли сонячні блищики, ледь погойдувалася, уста напіврозтулились, з-під опущених повік сяяли вологі темні очі. Вигляд у неї був вдоволений. Звичайно, для неї добре приїздити до нього в гості! Старечий егоїзм іще не заполонив його серця, і він і досі міг радіти з чужих радощів; він розумів, що його бажання – це хоч і багато, проте ще далеко не все.

– Тут у нас тиша й спокій, – мовив він. – Якщо вам нудно, то не приїжджайте. Але мені приємно вас бачити. З усіх облич мені приємно дивитися тільки на обличчя моєї крихітки і на ваше.

Помітивши її усмішку, він збагнув, що їй і досі приємно, коли нею захоплюються, і це його підбадьорило.

– Я кажу щиру правду, – провадив він. – Ніколи в житті я не кривив душею, говорячи жінці, що вона мені подобається. Та навіть не пригадую, чи говорив я це хоч одній жінці – хіба що замолоду дружині. А дружини – дивні створіння.

Він хвильку помовчав, потім раптом сказав:

– Їй хотілося, щоб я говорив ці слова частіше, аніж міг сказати від щирого серця. Отак ми й жили.

Обличчя Айріні чомусь спохмурніло, і, злякавшись, що сказав щось недоречне, він швидко провадив далі:

– Сподіваюся, що коли моїй крихітці настане час одружитись, вона знайде собі такого чоловіка, котрий розумітиме жіноче серце. Мене вже тоді не буде на світі, але у подружньому житті тепер стало стільки неладу, – я не хочу, щоб їй випало таке на долю. – І, відчуваючи, що тільки ще більше заплутався, він додав – Цей пес безперестану чухається!

Настала пауза. Про що вона думає, ця чарівна жінка із знівеченим життям, жінка, що попрощалася з коханням, хоч була створена для кохання? Може, згодом, коли його не стане, вона знайде собі іншого друга, не такого безладного, як той молодик, що примудрився попасти під колеса. Проте як її чоловік?

– А Сомс вас ніколи не турбує? – спитав він.

Вона похитала головою. Обличчя її зразу замкнулося. Хоч яка вона була м'яка, в ній відчувалося щось непохитне. І неначе промінь світла, що освітив непереборну статеву огиду, спалахнув у свідомості старого Джоліона, що належав своїм вихованням до ранньої вікторіанської доби, – такої далекої від теперішньої, – і ніколи навіть не задумувався над такими простими речами.

– Ну й гаразд, – мовив він. – Сьогодні видно велику трибуну. Може, трохи пройдемося?

Він повів її через квітники й фруктовий сад, де під високою стіною грілися на сонці шпалери персиків, показав стайні, виноградну теплицю, теплицю, де росли шампіньйони, грядки спаржі, розарій, альтанку – повів навіть на город показати молоді стручечки гороху, з яких Голлі любила виколупувати горошинки, а потім злизувати їх зі своєї смаглявої долоні. Багато чудових речей він показав їй, а Голлі й Балтазар то вистрибували попереду, то підбігали до них, щоб привернути до себе увагу. Це був один з найщасливіших днів у його житті, але він утомився і був радий, коли сів нарешті у вітальні і вона налила йому чаю. До Голлі прийшла її подруга – русява дівчинка, підстрижена коротко, як хлопчик. Вони гралися віддалік, під сходами, на сходах і на галереї. Старий Джоліон попросив зіграти Шопена. Айріні грала етюди мазурки, вальси і зрештою діти тихенько підійшли й стали біля фортепіано – обидві голівки, чорнява й золотава, нахилилися, слухаючи. Старий Джоліон стежив за ними.

– Ану, дівчатка, потанцюйте!

Вони почали несміливо і невлад. Підстрибуючи й кружляючи, старанно, але не дуже вправно, вони довго танцювали навколо крісла під звуки Шопенового вальса. Він стежив за ними й за обличчям Айріні, що грала, повернувшися з усмішкою до двох малих танцівниць, і думав: «Давно вже я не бачив такої гарноі картини». Пролунав голос:

– Hollee! Mais enfin – qu'est-ce que tu fais la – danser le dimanche! Viens done! [14]14
  Голлі! Що ж це ти робиш? Хіба ж можна танцювати в неділю! Негайно припини! (Фр.)


[Закрыть]

Але діти підійшли до старого Джоліона, знаючи, що він їх оборонить, і зазирали йому в обличчя, на якому був такий вираз, як у пустуна, що його спіймано на гарячому.

– У свято й танцюється краще, мадемуазель. Це я їх підбив. Ану гайда, малята, пити чай.

І коли діти пішли в супроводі пса Балтазара, без якого не обходилася жодна трапеза, старий Джоліон подивився на Айріні, примружив око й сказав:

– Отак-то воно буває! Правда ж, любі дівчатка? А серед ваших учениць є маленькі?

– Три – дві з них дуже милі.

– Гарненькі?

– Навдивовижу.

Старий Джоліон зітхнув, він завжди відчував невситиму жадобу до всього юного.

– Моя крихітка, мовив він, – щиро любить музику колись вона стане музиканткою. Може б, ви послухали, як вона грає? Я б хотів почути вашу думку.

– Я охоче послухаю.

– А ви б не хотіли. він не доказав «давати їй уроки».

Думка, що вона даватиме уроки, була йому неприємна але тоді він би часто її бачив. Вона встала з-за фортепіано і підійшла до його крісла.

– Я б хотіла, дуже хотіла; але ж тут – Джун. Коли вони приїдуть?

Старий Джоліон насупився.

– Не раніше середини наступного місяця. Яке це має значення?

– Ви сказали, що Джун пробачила мені; проте вона ніколи не зможе забути, дядечку Джоліоне.

Забути! Вона мусить забути, коли він того бажає.

Але, ніби у відповідь, Айріні похитала головою.

– Ви ж знаєте, що вона не зможе: таке не забувається.

Завжди це кляте минуле! І він сказав роздратовано й уперто:

– Гаразд, побачимо.

Він розмовляв із нею понад годину про дітей, про силу-силенну всяких дрібниць, аж поки під'їхала коляска, щоб одвезти її додому. І коли вона поїхала, він повернувся до свого крісла і довго сидів у ньому, погладжуючи щоки й підборіддя, заново переживаючи в думках весь той день.

Після вечері він пішов у свій кабінет і взяв аркуш паперу Кілька хвилин він сидів, не беручись за перо, потім устав і підійшов до свого шедевру «Голландські рибальські човни при заході сонця». Він думав не про картину, а про своє життя. Він вирішив відписати їй що-небудь у своєму заповіті; ніщо не змогло б так схвилювати тихі глибини його думок і пам'яті. Він відпише їй частину свого капіталу, своїх надій, звершень, здібностей, праці, що створили той капітал; він відпише їй також частину того, що йому не пощастило взяти від життя, бо він намагався жити, керуючися здоровим глуздом і твердими правилами. Але що ж йому пощастило взяти? «Голландські рибальські човни» мовчали. Він підійшов до засклених дверей і відчинив їх, розсунувши завіси. Надворі знявся вітер, і торішній дубовий листок, що випадково уникнув садівникової мітли, сунувся з тихим шелестом у вечірніх сутінках по вимощеній кам'яними плитами терасі. Цей звук єдиний порушував тишу, що панувала навкруги; із саду долинали пахощі недавно политих геліотропів. Пролетів кажан. Востаннє цвірінькнула перед сном якась пташка. І над самісіньким вершечком дуба засвітилася перша зірка. Фауст в опері продав свою душу за кілька років молодості. Безглузда вигадка! Молодості не купиш ні за які гроші – оце і є справжня трагедія! Неможливо знову стати молодим для кохання і для життя. Залишається тільки тішитись красою здаля, поки є ще час, і відписати їй що-небудь у своєму заповіті. Але скільки? І, ніби привілля тихої ночі заважало йому зробити ті підрахунки, він відвернувся від вікна й підійшов до каміна. На полиці стояли його улюблені бронзові статуетки: Клеопатра зі змією на грудях; Сократ; хортиця, що грається з цуценям; силач стримує баских коней. «Вони зостануться», – подумав він, і в нього боляче стислося серце. Їм іще жити добру тисячу років! «Скільки?» Ну, принаймні стільки, щоб вона передчасно не постарілася, щоб її обличчя якомога довше не вкрилося зморшками, а золотаве волосся не взялося сивиною. Може, він проживе ще років п'ять. На той час їй буде за тридцять. «Скільки?» В ній не тече ані краплі його крові! Вірність життєвим принципам, від яких він не відступав ось уже більше як сорок років, відколи одружився й заснував таємничий осередок, що зветься родиною, навіяла йому застережливу думку: хто не рідний йому по крові, той не має права на його добро! Отже, цей намір – неприпустима розкіш. Марнотратство, потурання старечим примхам, забаганка здитинілого діда. Його справжнє майбутнє довірено тим, у чиїх жилах тече його кров, у кому він житиме після смерті. Він відвернувся від статуеток і стояв, дивлячись на старе крісло, оббите зеленою шкірою, яке служило йому роками і в якому він викурив не одну сотню сигар. І раптом йому здалося, що в кріслі сидить вона, вбрана в сіру сукню, духмяна, ніжна, граційна й дивиться на нього темними очима. Ет! Адже їй зовсім до нього байдуже: вона думає тільки про свого покійного коханого. Але вона тут, чи хоче вона того, чи ні, і тішить його своєю красою і грацією. Старий не має права нав'язувати їй своє товариство, не має права запрошувати її, щоб вона йому грала й дозволяла милуватися собою – і все це за спасибі! В цьому світі за втіху треба платити. «Скільки?» Зрештою, він людина багата; його син і троє онуків можуть обійтися й без тих кількох тисяч. Він надбав усе сам, мало не кожен пенні; він може залишити їх, кому схоче, може дозволити собі таку невеличку втіху. Він знову підійшов до бюрка. «Як я вирішив, так і буде, – подумав він. – Нехай собі думають, що хочуть. Я так вирішив – і край!» І він сів.