Текст книги "Сага про Форсайтів"
Автор книги: Джон Голсуорси
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 32 (всего у книги 68 страниц)
Приходити на призначену зустріч аж ніяк не було звичкою молодого Вела, отож коли він забув про два побачення і з'явився на одне, то цей останній вчинок був великим дивом, про яке він і думав, трюхикаючи до міста з Робін-Гіла, після прогулянки верхи вдвох із Голлі. На своїй сріблисто-чалій довгохвостій кобилці вона була ще вродливіша, ніж учора; і Велові, на якого найшов самокритичний настрій під впливом туманного жовтневого присмерку, який огорнув околиці Лондона, здавалося, що під час їхньої двогодинної прогулянки він визначався хіба що блискучими чобітьми. Він витяг свого золотого годинника – Джеймсів подарунок – не для того, щоб подивитися, котра година, а глянути на своє обличчя, що відбивалося в блискучій покришці. Над бровою у нього вискочив прищик, і це його неприємно вразило, бо це, напевно, неприємно вразило і її. У Крама не бувало ніяких прищиків. Він згадав про Крама, і тут же перед ним постала сцена в залі «Пандемоніума». Сьогодні у нього не було ані найменшого бажання відкрити Голлі свою душу й розказати про батька. Батькові бракувало поезії, яка зігріла Велове серце вперше за всі його дев'ятнадцять років. «Ліберті» і Цінтію Дарк, це майже міфічне втілення всіх життєвих принад, «Пандемоніум» і жінку непевного віку – їх наче водою змило з пам'яті Вела, який був під враженням прогулянки зі своєю новою сором'язливою темнокосою кузиною. Вона «знаменито» їздила верхи, тому його дуже потішило те, що вона слухняно їхала слідом за ним, куди він хотів, довгими алеями Річмонд-парку, хоч напевно знала їх набагато краще, ніж він. Пригадуючи все це, він дивувався, чого він не поговорив з нею по-людському; тепер йому здавалося, що він міг би розповісти «страшенно багато цікавого», якби тільки йому знову трапилася така нагода; і думка, що завтра доведеться повернутись до Літлгемптона, а дванадцятого їхати в Оксфорд «на цей клятий іспит» без найменшої надії побачити її перед тим, затьмарювала його душу швидше, ніж вечірні сутінки затьмарювали землю. Проте, звичайно, він їй напише, і вона пообіцяла йому відписати. Зрештою, можливо, вона приїде в Оксфорд відвідати брата. Ця думка блиснула, наче перша зірка, що з'явилася на небосхилі, коли він під'їхав до стайні Педвіка поблизу Слоун-сквер. Він скочив із коня і з насолодою потягнувся, бо йому довелось проїхати добрих двадцять п'ять миль. Щось успадковане від вдачі Дарті примусило його п'ять хвилин побалакати з молодим Педвіком про фаворита кембріджшірських перегонів; потім, мовивши: «Допишіть конячину до мого рахунку», – він пішов, важко переставляючи затерплі ноги й ляскаючи по чоботях своїм невеликим стеком. «Гуляти мені сьогодні анітрохи не хочеться, – подумав він. – Може, мама звелить подати шампанського, щоб відзначити мій від'їзд». З шампанським і спогадами про сьогоднішню прогулянку він міг би непогано провести вечір удома.
Коли він, прийнявши ванну й перевдягнувшись, спустився до вітальні, то застав там матір у вечірній сукні з глибоким викотом і, на свою превелику досаду, дядечка Сомса. Вони припинили розмову, коли він зайшов; потім дядечко мовив:
– Краще йому сказати.
Почувши ці слова, які, очевидно, стосувалися його батька, Вел зразу ж подумав про Голлі. Невже він вчинив щось ганебне? Мати почала говорити.
– Твій батько, – сказала вона своїм добре натренованим голосом світської дами, тим часом як пальці її безпорадно сіпали зелену парчу, – твій батько, мій хлопчинку, він… він не в Ньюмаркеті; він виїхав до Південної Америки. Він… він покинув нас.
Вел перевів погляд із неї на Сомса. Покинув їх! Чи йому шкода? Чи любить він батька? Хвилину він сам не знав – так чи ні. Аж раптом до нього наче долинув запах гарденії і сигар, серце його защеміло, і йому таки стало сумно. Батько це батько, хіба він може отак піти від нього! Ні, так не буває! До того ж не завжди батько був тим «шалапутом», якого він зустрів у «Пандемоніумі». В пам'яті його постали приємні спогади про модних кравців, про коней, про дарунки, які батько йому робив, навідуючи його в школі, про те, який він був щедрий, коли в нього водилися гроші.
– Але чому? – запитав він. І одразу пожалкував, що в нього вихопилось таке запитання. Скинувши маску незворушності, материне обличчя болісно скривилося, і Вел вигукнув – Добре, мамо, не кажи мені нічого! Але що це все-таки означає?
– Боюся, Веле, що це означає розлучення.
У Вела вихопився якийсь хрипкий звук, і він швидко позирнув на дядечка, на якого його привчили дивитися, мов на якийсь запобіжний захід проти наслідків того, що він, Вел, має батька, і навіть проти того, що в жилах його тече кров Дарті. Худорляве обличчя Сомса неначе здригнулося, і це ще дужче вразило Вела.
– Це можна зробити без розголосу, правда ж?
І він ясно пригадав, як йому самому цікаво було читати всі огидні подробиці скандальних шлюборозлучних процесів, що їх частенько друкували в газетах.
– Невже цього не можна зробити якось так, щоб не привертати нічиєї уваги? Це дуже неприємно для… для мами і… і для всіх.
– Все буде зроблено так, щоб уникнути розголосу, можеш бути певний.
– Так… але навіщо це взагалі? Адже мама не має наміру виходити заміж удруге.
Він сам, сестри, їхнє прізвище, заплямоване в очах його шкільних товаришів, в очах Крама, всього Оксфорда, в очах Голлі! Нестерпно! Для чого це?
– Правда ж, мамо? – гостро запитав він.
Зустрівшися віч-на-віч із своїми власними почуттями, які пробудив той, кого вона любила найдужче в світі, Вініфред підвелася з крісла ампір, на якому сиділа. Їй стало ясно: її син буде проти неї, якщо вона не скаже йому всієї правди; але як її сказати? Отож, і далі сіпаючи зелену парчу, вона звела погляд на Сомса. Вел і собі звів на нього погляд. Звичайно, це втілення респектабельності й почуття власності зробить усе можливе, щоб уберегти рідну сестру від такої ганьби!
Сомс повільно провів інкрустованим розрізним ножем по гладенькій поверхні столу маркетрі; потім, не дивлячись на племінника, мовив:
– Ти не знаєш, що твоїй матері довелося витерпіти протягом цих двадцяти років. Це, Веле, тільки остання крапля. – І, глянувши скоса на Вініфред, він додав – Розказати йому?
Вініфред мовчала. Якщо йому не сказати, він буде проти неї! А проте як це страшно для сина – почути такі речі про рідного батька! Стиснувши губи, вона кивнула головою.
Сомс заговорив швидким рівним голосом:
– Він завжди був як камінь на шиї в твоєї матері. Вона раз у раз сплачувала його борги; він часто приходив п'яний, ображав її, погрожував їй; а тепер він виїхав до Буенос-Айреса з танцівницею. – І, ніби сумніваючись, чи його слова справили на хлопця достатнє враження, зразу ж додав – Він подарував їй перли твоєї матері.
Вел конвульсивно підвів руку. Помітивши цей сигнал біди, Вініфред вигукнула:
– Годі вже, Сомсе! Замовкни!
В душі у хлопця боролися Дарті й Форсайт. Борги, пияцтво, танцівниці – все це можна ще зрозуміти, але перли – ні! Це вже занадто! І раптом він відчув, як материна рука стискає його руку.
– Ти ж розумієш, – чув він Сомсів голос, – ми не можемо дозволити, щоб усе це почалося знову. Для всього є межа; треба кувати залізо, поки воно гаряче.
Вел вивільнив руку.
– Але… але ж ви ніколи не розкажете про цей випадок із перлами. Я цього не знесу, не знесу, та й годі!
Вініфред вигукнула:
– Ні, ні, Веле, ніколи! Тобі хотіли тільки показати, який нестерпний твій батько!
І дядечко ствердно кивнув головою. Трохи заспокоєний, Вел дістав сигарету. Цей тоненький вигнутий портсигар подарував йому батько. Ой як це жахливо – саме тепер, коли він їде вчитися в Оксфорд!
– Невже мамі не можна допомогти якось інакше? – спитав він. – Я сам би піклувався про неї. А це можна зробити й згодом, якщо справді виникне така потреба.
На устах Сомса з'явилася посмішка, миттєва гірка посмішка.
– Ти не розумієш, що говориш. В таких справах не може бути нічого фатальнішого, ніж зволікання.
– Чому?
– Кажу тобі, хлопче, не може бути нічого фатальнішого. Я знаю це з власного досвіду.
В голосі його звучав гіркий біль. Вел дивився на нього здивовано, йому ніколи не доводилося бачити, щоб дядечко виявляв будь-які почуття. Ага! Так, тепер він пригадав: колись була тітонька Айріні, і з нею щось сталося – сталося щось таке, про що всі мовчать; одного разу він чув, як батько обізвав її негарним словом.
– Я не хочу говорити погано про твого батька, – провадив твердо Сомс, – але я знаю його досить добре і можу сказати з певністю: не мине й року, як він знову сяде на шию твоїй матері. Можеш собі уявити, що означатиме його повернення для неї і для всіх вас. Єдиний вихід – розрубати цей вузол негайно.
Вел мимоволі притих; і, подивившись на материне обличчя, він, мабуть, уперше по-справжньому збагнув, що його почуття не завжди мають найбільшу вагу.
– Гаразд, мамо, – сказав він, – ми тебе підтримаємо. Я б хотів тільки знати, коли це станеться. Ти ж знаєш, що це мій перший семестр. Я не хочу бути там, коли справа завариться.
– Хлопчику мій любий, – стиха мовила Вініфред. – Навіщо тобі цей клопіт? – Так за звичкою вона висловила те, що, судячи з виразу її обличчя, завдавало їй глибокого болю. – Коли це буде, Сомсе?
– Не можу сказати. Не раніше як через кілька місяців. Спочатку треба домогтися поновлення твоїх подружніх прав.
«Що воно, в біса, таке? – подумав Вел. – Які ці юристи нудні й тупі! Не раніше як через кілька місяців! Тим часом я знаю напевно одне: у мене немає настрою обідати вдома». І він сказав:
– Вибач, мамо, але зараз я маю йти: мене запрошено на обід.
Хоча це був його останній вечір – завтра він виїздив, – Вініфред кивнула йому головою майже з вдячністю; обоє відчували, що сьогодні вони вже вдосталь виливали свої почуття.
Наче в чаду, вискочив пригнічений Вел на туманну Грін-стріт. І, тільки дійшовши до Пікаділлі, він побачив, що в кишені у нього всього вісімнадцять пенсів. Хіба ж на вісімнадцять пенсів пообідаєш, а йому дуже хотілося їсти. Він сумно подивився на вікна клубу «Айсіум», де часто вони з батьком так розкішно обідали! Прокляті перли! Їх ніяк не забудеш! Але чим більше він міркував і ходив вулицями, тим дужче, певна річ, його мучив голод. Якщо не повернутися додому, то залишалося тільки два місця, куди він міг піти: до дідуся на Парк-лейн і до Тімоті на Бейзвотер-род. Де буде не так нудно? У дідуся, мабуть, обід буде кращий, навіть коли він з'явиться несподівано. У Тімоті частують добре, коли тебе чекають у гості, але тільки в такому разі. Нарешті він вирішив піти на Парк-лейн, почасти під впливом тієї думки, що виїхати в Оксфорд, позбавивши дідуся нагоди дати внукові трохи грошей, навряд чи справедливо щодо них обох. Мати, напевно, довідається, що він був там, і, мабуть, подумає хтозна-що; але хай собі думає. Він подзвонив.
– Привіт, Уормсоне, як на вашу думку, чи дадуть мені пообідати?
– Саме збираються сідати за стіл, містере Веле. Містер Форсайт буде дуже радий бачити вас. Він згадував вас за сніданком: казав, що ви ніколи не заходите.
Вел усміхнувся.
– Ну, ось я й прийшов. Заріжте вгодоване теля, Уормсоне, подайте шампанського.
Уормсон ледь усміхнувся – ну й шибеник із цього хлопця!
– Я спитаю місіс Форсайт, містере Веле.
– Отакої, – буркнув Вел, скидаючи пальто. – Ви, мабуть, забули, що я вже не школяр.
Уормсон, який не був позбавлений почуття гумору, відчинив двері за вішалкою з оленячих рогів і оголосив:
– Містер Валерус, мем.
«От клята душа!» – подумав Вел, заходячи у вітальню.
Теплі обійми, вигук Емілі: «Це ти, Веле!»– і тремтячий голос Джеймса: «Нарешті ти з'явився!»– допомогли йому відновити почуття власної гідності.
– Чому ти нас не попередив заздалегідь? У нас сьогодні на обід тільки бараняче сідельце. Шампанського, Уормсоне, – сказала Емілі.
І вони пішли в їдальню.
За великим обіднім столом, тепер якомога зсуненим, – столом, за яким колись сиділо стільки елегантно вбраних гостей, – Джеймс умостився на одному кінці, Емілі на другому, а Вел посередині між ними; і на хлопця раптом повіяло самотиною, у якій жили бабуся і дідусь тепер, коли всі четверо їхніх дітей вилетіли з гнізда. «Сподіваюсь, я вріжу дуба перш ніж постарію, як дідусь, – подумав він. – Бідолашний старий, він висох на скіпку!» І, притишивши голос, він сказав Емілі, поки дідусь і Уормсон обговорювали питання, чи не забагато цукру поклали в суп:
– Вдома у нас таке заварилося, бабусю. Та, мабуть, ви знаєте.
– Знаю, мій хлопчику.
– Дядечко Сомс саме був у нас, коли я йшов із дому. А як, на вашу думку, невже нічого не можна зробити, щоб уникнути розлучення? Чому він так наполягає на цьому?
– Тихше, любий! – пошепки мовила Емілі. – Ми приховуємо це від дідуся.
Джеймсів голос озвався з протилежного кінця столу:
– Що там таке? Про що це ви розмовляєте?
– Про Велів коледж, Джеймсе, – відповіла Емілі. – У ньому навчався молодий Парізер, пам'ятаєш, згодом він мало не зірвав банк у Монте-Карло.
Джеймс пробурмотів, що він не знає, а Вел нехай там бережеться, бо ще, чого доброго, вскочить у якусь халепу. І він похмуро подивився на внука; крізь настороженість у його погляді прозирала любов.
– Чого я боюся, – сказав Вел, утупивши погляд у тарілку, – то це того, що мені доведеться жити в скруті.
Він інстинктивно вгадав слабке місце старого – його побоювання, що внуки не досить добре забезпечені.
– Ні, – сказав Джеймс, і з його ложки закапав суп, – ти матимеш досить грошей, тільки гляди, щоб тобі на все вистачило.
– Звичайно, – стиха мовив Вел, – якщо грошей буде досить. А скільки ж я матиму, дідусю?
– Триста п'ятдесят фунтів; це дуже багато. Коли я був такий, як ти, у мене майже нічого не було.
Вел зітхнув. Він сподівався дістати чотириста і боявся, що йому дадуть тільки триста.
– Не знаю, яку суму призначили твоєму юному кузенові, – мовив Джеймс, – він теж там навчається. Його батько багатий.
– А ви, дідусю, хіба ні? – зухвало спитав Вел.
– Я? – захвилювався Джеймс. – У мене стільки великих витрат. Твій батько… – І він замовк.
– У кузена Джоліона розкішний будинок. Ми їздили туди з дядечком Сомсом – стайні просто чудо.
– Ах! – Джеймс тяжко зітхнув, – Той будинок… Я наперед знав, що з цього вийде!
І він заглибився в похмурі роздуми над Тарілкою з риб'ячими кістками. Синова трагедія і той розбрат, який вона викликала в родині Форсайтів, і досі породжували в його душі цілу бурю сумнівів та побоювань. Вел, якому кортіло поговорити про Робін-Гіл, бо Робін-Гіл поєднувався з Голлі, повернувся до Емілі й запитав:
– Це той будинок, що його споруджено для дядечка Сомса? – і, коли вона ствердно кивнула, мовив – Бабусю, будь ласка, розкажіть мені про дядечка. Що сталося з тітонькою Айріні? Чи вона жива? Мені здалося, що сьогодні він дуже занепокоєний.
Емілі приклала палець до уст, але Джеймс почув слово «Айріні» і зразу нашорошив вуха.
– Що там таке? – озвався він, не донісши до рота кусника баранини. – Хто її бачив? Я знав, що нам іще не раз доведеться почути про неї.
– Ну ж бо, не хвилюйся, Джеймсе, – сказала Емілі. – Їж собі спокійненько. Ніхто нікого не бачив.
Джеймс поклав виделку.
– Отак воно завжди, мовив він. – Мабуть, я не доживу до того часу, коли ти мені що-небудь розкажеш. Сомс вирішив розлучитися?
– Дурниці, сказала Емілі з незрівнянним апломбом. – Сомс має досить здорового глузду, щоб цього не зробити.
Джеймс узяв у жменю свої довгі сиві баки й пригладив їх так, що вони закрили його кощаве горло.
– Вона… вона завжди була… мовив він, і на цій загадковій заяві розмова урвалася, бо саме зайшов Уормсон.
Але згодом, коли на зміну баранячому сідельцю подали солодке і фрукти, коли Вел одержав чек на двадцять фунтів і дідусів поцілунок, не схожий ні на який інший поцілунок у світі, – старечі уста припали до нього з якоюсь боязкою жадібністю, наче піддаючися слабкості, – він у холі спробував знову завести цікаву для нього розмову.
– Бабусю, розкажіть про дядечка Сомса. Чому він так наполягає, щоб мама розлучилася з батьком?
– Твій дядечко Сомс, – сказала Емілі голосом, у якому звучала перебільшена впевненість, – юрист, мій любий хлопчику. У цьому ділі він тямить більше за нас.
– Справді? – промурмотів Вел. – Але що ж таки сталося з тітонькою Айріні? Я пам'ятаю, вона була така вродлива.
– Вона… гм… – сказала Емілі, – повелася дуже непристойно. У нас не заведено про це говорити.
– Я не хочу, щоб усі в Оксфорді знали про наші справи! – вигукнув Вел. – Навіть подумати про це страшно. Чому не можна вгамувати батька, не виносячи цієї справи на люди?
Емілі зітхнула. Маючи стільки фешенебельних знайомств, вона весь час жила в атмосфері розлучень, – багато з тих, що колись сиділи за її столом, тепер ославилися на все місто Проте коли лиха слава стала загрожувати її власній родині це сподобалося Емілі не більше, аніж іншим. Але вона була на диво практична й смілива жінка і завжди віддавала перевагу реальним речам перед примарними видивами.
– Твоїй матері, Веле, буде краще, якщо вона зовсім звільниться, – сказала вона. – На добраніч, мій любий хлопчику, і не носи там, у Оксфорді, яскравих жилеток: вони вже вийшли з моди. Ось тобі невеличкий подарунок.
З п'ятьма фунтами в руці й теплотою в серці, бо він любив свою бабусю, Вел вийшов на Парк-лейн. Вітер розвіяв імлу, на тротуарі шаруділо осіннє листя, в небі сяяли зорі. Маючи стільки грошей у кишені, він відчув, що його охоплює спокуса «трохи розважитися»; проте не встиг він ступити й півсотні кроків у напрямку до Пікаділлі, як перед ним з'явилося сором'язливе обличчя Голлі та поважний погляд її очей, в глибині яких танцювали бісики, і він знову відчув, як його рука запалала від потиску її теплої, затягненої в рукавичку руки. «Цур йому! – подумав він. – Піду-но я краще додому!»
Кататися по річці було вже запізно, але погода видалася чудова, і під прижовклим листям і досі жевріло літо. Того недільного ранку Сомс раз у раз поглядав на обрій із свого садка на березі Темзи біля Мейплдергема. Він сам розставив квіти у плавучому будиночку і приготував човен, на якому після сніданку збирався покатати своїх гостей. Розкладаючи подушки з китайською вишивкою, він питав себе, чи хочеться йому поїхати в човні вдвох із Аннет. Вона дуже гарненька, то чи може він покластися на свою витримку, яка не дозволить йому сказати тих слів, що його зв'яжуть, не дозволить перейти межу розважливості? Троянди на веранді ще цвіли, ще зеленів живопліт, і майже не видно було ніяких ознак глибокої осені, що навіюють похмурий настрій; а проте він нервувався, непокоївся і був непевний того, чи зможе повестися саме так, як треба. Цей візит він замислив для того, щоб Аннет і її мати ясніше уявили його достаток, щоб вони поставилися з належною пошаною до будь-якої пропозиції, яку він згодом надумається зробити. Він одягся дуже дбайливо, щоб не здаватися ані занадто молодим, ані занадто старим, дякуючи долі за те, що волосся в нього і досі густе й гладеньке і ще не почало сивіти. Тричі він виходив нагору в свою картинну галерею. Якщо вони хоч трохи знаються на картинах, то відразу побачать, що саме тільки його зібрання варте принаймні тридцять тисяч фунтів. Він також пильно оглянув розкішну спальню, що виходила вікнами на річку, – тут вони знімуть свої капелюшки. Це буде її спальня, якщо… якщо справа піде на лад і вона стане його дружиною. Підійшовши до туалетного столика, він провів рукою по бузковій подушечці, в яку були застромлені різноманітні шпильки; з вази, наповненої трояндовими пелюстками, йшли пахощі, від яких йому злегка запаморочилася голова. Його дружина! От якби швидше з усім покінчити і не проходити через це страхітливе розлучення; і, похмуро зморщивши чоло, він поглянув у вікно на річку, що виблискувала за трояндовими кущами і моріжком. Мадам Ламот безумовно поступиться, побачивши, які перспективи чекають її дочку; а Аннет безумовно поступиться перед своєю матір'ю. Якби тільки він був вільний! Він поїхав на станцію, щоб їх зустріти. Який у француженок витончений смак! Мадам Ламот була в чорному з бузковим туалеті, Аннет у сірувато-бузковій полотняній сукні, в кремових рукавичках і капелюшку. Вона виглядала трохи блідою, як усі лондонські дівчата, а в її синіх очах світилася сором'язлива поважність. Чекаючи, поки вони вийдуть снідати, Сомс стояв біля відчинених засклених дверей їдальні, втішаючись сонцем, квітами, деревами, – ця втіха тільки тоді повна, коли ти можеш поділити її з молодістю й красою. Він замовив сніданок, обміркувавши все до найменших дрібниць: вино – найкращий сотерн, страви найвишуканіші, кава, подана на веранду, просто чудова. Мадам Ламот випила м'ятного лікеру, Аннет відмовилась. Вона поводилася дуже мило, хоч у її поведінці ледь-ледь відчувалося, що вона свідома своєї краси. «Атож, – думав Сомс, – ще один рік лондонського життя в такому оточенні, і вона зіпсується».
Мадам висловлювала своє захоплення стримано, як справжня француженка:
– Adorable! Le soleil est si bon! [23]23
Adorable! Le soleil est si bon! – Пречудово! Сонце таке ласкаве! (Фр.)
[Закрыть] І все тут si chic [24]24
si chic – Розкішне (фр.).
[Закрыть], правда, Аннет? Мосьє справжнісінький Монте-Крісто.
Аннет упівголоса висловила свою згоду й подивилася на Сомса з виразом, якого він не міг збагнути. Він запропонував покататися на човні. Але катати двох жінок, одна з яких здавалася такою чарівною на китайських подушках, було не вельми приємно, – у глибині серця ворушився жаль за втраченими можливостями; отож вони тільки трохи проїхали до Пенгборна, а тоді помалу попливли назад за водою; час від часу осінній лист падав на Аннет або на чорну пишноту її матері. У Сомса було прикро на душі, його мучила думка «Як, коли, де мені сказати і що?» Вони ще навіть не знають, що він одружений. Сказати їм, що він одружений, – означає поставити під загрозу всі його плани; проте, якщо він не натякне їм виразно про свій намір просити руки Аннет, то її може підхопити хтось інший, перш ніж він буде вільний і дістане можливість посвататись до неї.
За чаєм, який вони обидві пили з лимоном, Сомс завів розмову про Трансвааль.
– Там буде війна, – сказав він.
Мадав Ламот забідкалась:
– Ces pauvres gens bergers! [25]25
Ces pauvres gens bergers! – Бідолашні пастухи! (Фр.)
[Закрыть] Невже не можна дати їм спокій?
– Сомс посміхнувся – таке запитання здалося йому нісенітним.
Як ділова жінка вона повинна розуміти, що англійці не можуть поступитися своїми законними комерційними інтересами.
– То он воно як!
Проте мадам Ламот вважала, що англійці трохи лицемірні Вони говорять про справедливість і про своїх поселенців у Південній Африці, а про свої комерційні справи не згадують жодним словом. Мосьє перший пояснив їй, у чому річ.
– Бури напівцивілізовані, зауважив Сомс. – Вони заважають прогресу Нам не можна відмовлятися від нашого сюзеренітету.
– Що це означає? Сюзеренітет? Яке дивне слово!
Схвильований загрозою принципу власності й натхнений спрямованими на нього гарними очима Аннет, Сомс відчув приплив красномовства. Він був у захваті, коли вона незабаром сказала.
– Мені здається, мосьє має слушність. Їх треба провчити.
Розумна дівчина!
– Звичайно, – сказав він, – ми повинні діяти стримано Я не джингоїст. Нам треба виявити твердість, не вдаючись до насильства. Може, підемо нагору, подивитеся мої картини?
Водячи їх по галереї, де були зібрані його скарби, він скоро зрозумів, що вони нічого не тямлять у малярстві. Вони проминули його недавно придбаного Мауве, чудову картину «Додому з сінокосу», наче то була літографія. Мало не затамувавши дух, він чекав, як вони оцінять перлину його колекції – Ізраельса, що останнім часом зростав у ціні, і він, стежачи за цим зростанням, дійшов висновку, що попит на нього сягнув максимуму і картину краще продати. Вони на неї навіть не звернули уваги. Це його боляче вразило. А проте нехай краще у Аннет буде незайманий смак, який можна буде розвивати, аніж мати справу з тупим застояним невіглаством англійського міщанства. В кінці галереї висів Месоньє, якого він навіть соромився, – ціна на Месоньє невпинно падала. Мадам Ламот стала перед ним.
– Месоньє! Яка краса!
Вона знала це ім'я. Сомс скористався нагодою. Злегка торкнувшись руки Аннет, він сказав:
– Чи вам, Аннет, подобається мій дім?
Вона не відсмикнула руки, не відповіла на його дотик; вона подивилася йому просто в очі, потім опустила погляд і стиха відповіла:
– Кому б він не сподобався? Тут так гарно!
– Можливо, колись… – почав був Сомс і затнувся.
Вона була така вродлива, така стримана, що просто лякала його. Ці волошкові очі, струнка молочно-біла шия, гнучкий стан – все це спокушало його відкинути обережність і відкрити їй свою душу. Ні, ні! Треба мати твердіший грунт під ногами, значно твердіший! «Краще я мовчатиму, – подумав він. – Хай помучиться невідомістю». І він підійшов до мадам Ламот, яка й досі стояла перед Месоньє.
– Атож, це непоганий зразок його пізньої творчості. Вам треба приїхати ще раз, мадам, і подивитися на мої картини при освітленні. Вам треба приїхати обом і залишитися на ніч.
Мадам була у захваті. Освітлені, вони, напевно, просто чарівні. І річка в місячному сяйві, мабуть теж чудова!
Аннет стиха мовила:
– Ти сентиментальна, maman!
Сентиментальна! Ця одягнена в чорне, статечна, повнотіла француженка, що так добре знає життя! І раптом йому стало ясно, що ні одна, ні друга не має ані крихти сентиментальності. Тим краще. Навіщо вона здалася, та сентиментальність? А проте!..
Він поїхав з ними на станцію, посадив їх у поїзд. Йому здалося, що пальці Аннет ледь відповіли на міцний потиск його руки; її обличчя усміхнулося йому крізь темряву.
Він повернувся до своєї коляски задуманий.
– Їдьте додому, Джордане, – сказав він кучерові. – Я піду пішки.
І він зійшов на темну стежку між живоплотами; обережність і бажання володіти Аннет змагалися в його душі. «Bonsoir, monsieur!» [26]26
Bonsoir, monsieur! – На добраніч, мосьє! (Фр.)
[Закрыть] Як ніжно вона це сказала. От якби знати, що в неї на думці! Француженки – як кішки, їх не збагнеш. Але яка вона гарна! Як приємно тримати в обіймах таку молоденьку дівчину! Яка мати для його спадкоємця! І він із посмішкою подумав про своїх родичів, про те, як вони здивуються, почувши, що в нього дружина француженка, як їх мучитиме цікавість і як він дуритиме їх і пускатиме туману – до біса їх усіх! Тополі зітхали в темряві; десь пугикала сова. На воді темнішали тіні. «Я хочу звільнитися і неодмінно звільнюся, – думав він. – Більше я не буду зволікати. Піду до Айріні. Коли хочеш чогось домогтися, берися до цього сам. Я мушу знову жити – жити, почувати й творити своє буття». І, наче відлуння цього майже біблійного вислову, церковні дзвони задзвонили до вечірньої служби.
