Текст книги "Сага про Форсайтів"
Автор книги: Джон Голсуорси
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 58 (всего у книги 68 страниц)
Молодість помічає старість тільки після різких змін. Наприклад, Джон ніколи не помічав батькової старості доти, поки не вернувся з Іспанії. Обличчя четвертого Джоліона, виснажене чеканням, дуже вразило його – так воно посіріло й постаріло. Схвильований зустріччю батько забув надіти свою маску, і син раптом зрозумів, як гостро він переживав їхню відсутність. На допомогу собі Джон прикликав думку: «Але ж я не хотів їхати!» Часи, коли молодість зважала на старість, уже відійшли в минуле. Проте Джон багато в чому відрізнявся від типових представників сучасної молоді. Батько завжди ставився до нього «пристойно», і перспектива знову зайняти ту саму позицію, через яку його батькові довелося витерпіти шість тижнів самотності, була не дуже приємна Джонові.
Від батькового запитання: «Ну, синку, яке враження справив на тебе великий Гойя?»– у нього болісно заворушилося сумління. Великий Гойя існував для нього лише тому, що він створив дівчину, схожу на Флер.
У перший вечір удома Джон ліг спати сповнений каяття, але прокинувся сповнений трепетного чекання. Було тільки п'яте липня, а зустріч із Флер була призначена аж на дев'яте. До від'їзду на ферму йому доведеться перебути три дні вдома. Треба якось схитрувати й побачитися з нею.
У житті чоловіків неухильно час від часу виникає потреба в нових штанях, і проти цієї потреби не можуть заперечити навіть найніжніші батьки. Тому другого дня Джон подався до міста і, замовивши для годиться на Кондіт-стріт цей украй необхідний предмет туалету, попрямував до Пікаділлі. Стреттон-стріт, де містився її клуб, була поряд із Девоншір-Гаусом. Застати її в клубі – це чиста випадковість. Але він простував по Бонд-стріт, і серце його тривожно калатало, бо в око йому впало те, що всі юнаки, яких він зустрічав, переважали його за всіма ознаками. Вони були так елегантно вбрані; вони трималися самовпевнено; вони були не такі юні. Раптом його охопила впевненість, що Флер уже, мабуть, забула його. Сповнений весь цей час своїм почуттям до неї, він не врахував такої можливості. Кутики його уст опустилися, долоні спітніли. Флер, якій досить тільки всміхнутися – і до ніг її впадуть найкращі з юнаків Англії, Флер незрівнянна! То була тяжка хвилина. Проте Джон засвоїв велику ідею, що людина повинна мужньо зустріти будь-які труднощі. І, зупинившись перед вітриною антикварної крамниці, він підбадьорив себе цим гірким роздумом. Хоча була в розпалі пора, яка колись називалася лондонським сезоном, але вона нічим не відрізнялася від будь-якої іншої, за винятком хіба того, що серед перехожих було двоє-троє в сірих циліндрах та яскраво світило сонце. Джон рушив далі й, повернувши на Пікаділлі, зіткнувся з Велом Дарті, що прямував у клуб «Айсіум», до якого його недавно прийняли.
– Здоров, юначе. Куди це ти?
Джон почервонів.
– Я йду від кравця.
Вел озирнув його з ніг до голови.
– Чудово. Я хочу замовити тут сигарети, а потім підемо поснідаємо.
Джон подякував. Він зможе довідатися від Вела, як там вона!
Становище Англії, що так непокоїло пресу й громадських діячів, у тютюновій крамничці, куди вони зайшли, розглядалося під іншим кутом зору.
– Гаразд, сер. Саме ті сигарети, якими я постачав вашого батька. Гай-гай! Містер Монтегю Дарті був моїм покупцем – стривайте – ага, з того самого року, коли перший приз на дербі виграв Мелтон. Один з найкращих моїх покупців.
Легка усмішка освітила крамареве обличчя.
– Так-так, багато разів він мені радив, на якого коня поставити. Наскільки я пригадую, він брав цих сигарет дві сотні на тиждень, з року в рік, і завжди той самий гатунок. Дуже був приємний джентльмен, завдяки йому у мене з'явилося багато нових покупців. Мені було дуже жаль, коли з ним стався нещасливий випадок. Шкода втратити такого давнього покупця, як він.
Вел усміхнувся. Смерть його батька закрила тут, мабуть, найдавніший рахунок; і в кільці диму з цієї освяченої часом сигарети перед ним з'явилося батькове обличчя, смагляве, гарне, із старанно підкрученими вусами, трохи одутле – в єдиному ореолі, який йому дістався. Принаймні тут його батько тішився славою – чоловік, який викурював дві сотні сигарет на тиждень, який міг порекомендувати певного коня і вмів без кінця брати в кредит! Для свого тютюнника – герой! Хоч яка-небудь, а слава, і її можна успадкувати!
– Я плачу готівкою, – сказав він. – Скільки?
– Для його сина, сер, і за готівку – десять з половиною шилінгів. Я ніколи не забуду містера Монтегю Дарті. Частенько він стояв тут по півгодини, розмовляючи зі мною. Тепер таких, як він, залишилося небагато, всі чомусь страшенно поспішають. Війна справила поганий вплив на манери людей, дуже поганий вплив. Ви теж, я бачу, побували на фронті.
– Ні, – відповів Вел, поляскавши себе по коліну. – Цю позначку я здобув у попередній війні. Мабуть, вона врятувала мені життя. Тобі не треба сигарет, Джоне?
Джон зніяковіло промимрив:
– Я ж не курю.
І побачив, як скривилися губи крамаря, так наче він не наважувався сказати: «Милий боже!»– чи: «Саме нагода спробувати, сер».
– Це добре, – сказав Вел. – Утримуйся, поки можеш. Куріння тобі знадобиться, коли життя струсоне. То це й справді той самий тютюн?
– Той самісінький, сер. Тільки й того, що трохи подорожчав. Дивовижно стійка держава – Британська імперія. Я завжди кажу це.
– Посилайте мені щотижня на цю адресу сто штук, а раз на місяць рахунок. Ходімо, Джоне.
Джон зайшов у «Айсіум», сповнений цікавості. Крім «Усякої всячини», де він час від часу снідав з батьком, йому ніколи не доводилося бувати в жодному лондонському клубі. «Айсіум», скромний, комфортабельний, не змінювався, та й не міг змінитися, поки в правлінні сидів Джордж Форсайт, чиї гастрономічні нахили забезпечили йому мало не вирішальне слово в клубних справах. Клуб неприязно ставився до скоробагатьків, і Просперові Профону навряд чи пощастило б стати його членом, якби не великий престиж Джорджа Форсайта, що розхвалив Проспера, як «чудового спортсмена».
Ці двоє снідали разом, коли Вел із своїм юним шуряком зайшли до їдальні. Джордж поманив їх пальцем, і вони сіли за їхній столик, – Вел лукаво позирав примруженими очима й усміхався своєю чарівною усмішкою, Джон урочисто стиснув губи, а в погляді його світилася зворушлива несмілість. Цей столик у кутку мав привілейований вигляд, наче він був призначений для верховних майстрів масонської ложі. Джон відчував, як його заворожує гіпнотична атмосфера, що панувала в цьому місці. Офіціант із запалими щоками сновигав навколо них з масонською шанобливістю. Він, здавалося, дивився в рот Джорджеві Форсайту, радісно стежив за жадібним блиском його очей, любовно спостерігав рух важкого столового срібла, прикрашеного монограмою клубу. Рукав лівреї і притишений голос лякали Джона – так таємниче вони виринали з-за його плеча.
Якщо не рахувати слів Джорджа: «Твій дідусь колись дав мені добру пораду – він був з біса тонкий знавець сигар!»– ані він, ані другий верховний майстер не звертали на юнака ніякої уваги, і він був їм вдячний за це. Мова йшла тільки про конярство, екстер'єр скакунів та ціни на них, і Джон слухав, мало що розуміючи, і дивувався, як можна вмістити в голові стільки різних відомостей. Він не міг відвести очей від чорнявого майстра; все, що той казав, було таке значуще й гнітюче – важкі, чудернацькі слова, кожне з яких супроводжувалося посмішкою. Джон саме думав про метеликів, коли почув, як він каже:
– От якби містер Сомс Форсайд зацікавився кіньми.
– Старий Сомс! Цьому скупердяю таке не до смаку!
Джон доклав усіх зусиль, щоб не почервоніти, а чорнявий майстер провадив:
– Дочка його чарівна дівчинка. У містера Сомса Форсайда трохи застарілі погляди. Мені б хотілося побачити, як він веселиться.
Джордж Форсайт усміхнувся.
– Не турбуйтеся. Він не такий нещасливий, як це здається. Він ніколи не показує, що йому щось подобається: боїться, щоб хтось не відняв. Старий Сомс! Хто обпікся на молоці, той дмухає на воду.
– Ну, гаразд, Джоне, – швидко сказав Вел. – Якщо ти вже закінчив, ходімо вип'ємо кави.
– Хто вони такі? – запитав Джон на сходах. – Я не зовсім…
– Старий Джордж Форсайт – двоюрідний брат твого батька і мого дядька Сомса. Він завсідник клубу. А той інший, Профон, – непевний суб'єкт. Мені здається, що він упадає біля Сомсової дружини!
Джон вражено подивився на нього.
– Але це жахливо, – сказав він. – Тобто жахливо для Флер.
– Не думаю, що Флер цим дуже переймається. Вона цілком сучасна дівчина.
– Але ж це її мати!
– Ти ще зовсім зелений, Джоне.
Джон почервонів.
– Так то ж мати! – пробурмотів він сердито.
– Твоя правда, – раптом погодився Вел. – Але часи змінилися відтоді, як я був у твоєму віці. Тепер кожен думає: «Треба жити сьогодні, бо завтра ми помремо». Саме це й мав на увазі старий Джордж, коли говорив про мого дядька Сомса. Він не збирається помирати завтра.
Джон заперечливо похитав головою.
– Що сталося між ним і моїм батьком?
– Родинна таємниця, Джоне. Послухай моєї поради і вгамуй свою цікавість. Тобі не треба цього знати. Хочеш лікеру?
Джон заперечливо похитав головою.
– Як образливо, коли від тебе щось приховують, – пробурмотів він, – та ще й глузують із тебе, кажуть, що ти зелений.
– Можеш запитати Голлі. Якщо й вона тобі нічого не скаже, ти повіриш, що всі мовчать задля твоєї користі.
Джон підвівся:
– Я вже піду; дякую за сніданок.
Вел усміхнувся напівжалісливо, напіввесело. Хлопець був такий збентежений.
– Ну, нічого. Побачимося в п'ятницю.
– Та я не знаю… – пробурмотів Джон.
Він і справді не знав. Ця змова мовчання доводила його до відчаю. Як це принизливо, коли з тобою поводяться, наче з дитиною! Поринувши в похмуру задуму, він рушив назад до Стреттон-стріт. Ну що ж, він піде до її клубу і довідається про найгірше! Там йому сказали, що міс Форсайт у клубі немає. Можливо, вона буде пізніше. Вона часто буває тут по понеділках, але чи прийде сьогодні – не можна сказати напевно. Джон сказав, що навідається ще раз, і, зайшовши в Грін-парк, ліг на траві під деревом. День був сонячний, легенький вітерець шелестів у листі молодої липи, під якою він лежав; але серце його нило. Ворожі сили загрожували потьмарити його щастя. Крізь гуркіт вуличного руху він почув, як Великий Вен видзвонив третю. Ці звуки збудили щось у його серці, й, видобувши аркуш паперу, юнак почав писати олівцем. Склавши строфу, він утупився в траву, ніби шукаючи початку нової, коли раптом щось тверде торкнуло його за плече – зелена парасолька. Над ним стояла Флер!
– Мені сказали, що ти приходив і зайдеш іще раз. От я й подумала, що ти десь тут. І справді ти тут – як це чудово!
– Ой Флер! Я думав, ти мене забула.
– Але ж я сказала тобі, що не забуду.
Джон стиснув її руку.
– Боже, яке щастя! Ходімо куди-небудь далі.
І він майже потяг її цим аж надто дбайливо спланованим парком, шукаючи якого-небудь затишного куточка, де можна посидіти поруч, тримаючись за руки.
– Мабуть, у мене з'явилися суперники? – запитав він, дивлячись на її вії, що нависли над щоками.
– Та є один ідіот, але можеш на нього не зважати.
Джон відчув жаль до ідіота.
– Знаєш, у мене був сонячний удар. Я не написав тобі про це.
– Невже! Було цікаво?
– Ні. Мама була добра, як ангел. А у тебе що?
– Та нічого. Тільки, Джоне, я, здається, з'ясувала причину незлагоди між нашими родинами.
Його серце закалатало.
– Очевидно, мій батько хотів одружитися з твоєю матір'ю, але її перехопив твій батько.
– Он як!
– Мені попалася її фотографія: вона була схована за моїм фото у рамці. Звичайно, якщо він її дуже любив, то це його мусило допекти до живого, правда?
Поміркувавши хвилину, Джон сказав:
– Ні, якщо їй більше подобався мій батько.
– А що, як вони були заручені?
– Якби ми були заручені, і ти відчула, що хтось інший подобається тобі більше, ніж я, можливо, я б збожеволів, але не мав би на тебе ніякого зла.
– А я мала б. Гляди, Джоне, не смій покохати іншу.
– О боже! Та що ти!
– Мені здається, батько ніколи по-справжньому не любив матері.
Джон мовчав. Велові слова, двоє майстрів у клубі!
– Ми ж не знаємо, – провадила Флер, – можливо, це завдало йому великого болю. Може, вона повелася з ним негарно. Адже таке буває.
– Моя мама не могла такого зробити.
Флер знизала плечима.
– Чи багато ми знаємо про наших батьків і матерів! Наша уява змальовує їх у залежності від того, як вони ставляться до нас. Але ж у них були стосунки й з іншими людьми ще до того, як ми народилися, – і, певно, з багатьма людьми. Наприклад, у твого батька було три сім'ї.
– Невже в цьому клятому Лондоні нема місця, де б ми могли бути самі? – вигукнув Джон.
– Тільки в таксі.
– То візьмімо таксі.
Коли вони вмостилися в автомобілі, Флер раптом запитала:
– Ти, мабуть, повернешся в Робін-Гіл? Я б хотіла побачити, де ти живеш, Джоне. Я ночую сьогодні у тітки, але до обіду часу ще багато – встигну з'їздити. Звичайно, до будинку я не буду підходити.
Джон подивився на неї в захваті.
– Чудово! Я покажу тобі його з гайка, де ми нікого не зустрінемо. Поїзд відходить о четвертій.
Бог власності і вірні йому Форсайти, великі й малі, рантьє, службовці, комерсанти, адвокати, так само, як і робітничий люд, ще не відробили своїх семи годин, отож ці двоє молодих Форсайтів четвертого покоління, сівши у ранній поїзд, їхали до Робін-Гіла в порожньому вагоні першого класу, запорошеному й душному, їхали в блаженному мовчанні, тримаючи одне одного за руки.
На станції вони не побачили нікого, крім носіїв та двох-трьох незнайомих Джонові селян, і вони пішли дорогою, де пахло курявою і жимолостю.
Для Джона, який тепер був упевнений в почутті Флер і знав, що їм не загрожує розлука, це була казкова прогулянка, ще прекрасніша, ніж їхні прогулянки на крейдяних горбах чи понад Темзою. Це було кохання в голубому мареві – одна з тих барвистих сторінок життя, де кожне слово й усмішка, кожен легенький дотик руки були наче маленькі золоті, червоні й сині метелики, квіти й пташки, що прикрашають сторінки, – щасливе бездумне спілкування, яке тривало тридцять сім хвилин. Вони дійшли до гайка в той час, коли доять корів. Джон не мав наміру довести Флер до ферми, він хотів тільки знайти таке місце, звідки видно поле, що простягалося до саду, й будинок. Вони пройшли поміж модринами і раптом за поворотом стежки побачили Айріні, яка сиділа на старій колоді.
Кожна людина має багато вразливих місць: можна вдарити її по хребту, вразити її нерви, совість, але найдужче й найдошкульніше можна вразити її почуття гідності. Саме такої урази довелося зазнати Джонові, коли він зіткнувся з матір'ю. Раптом він збагнув, що повівся негарно. З'явитися з Флер відкрито – так! Але привести її потай! Терзаючися соромом, він набрав якнайсамовпевненішого вигляду.
Флер посміхалася трохи визивною посмішкою; на обличчі матері подив швидко змінився спокійним, привітним виразом. Вона озвалася перша:
– Дуже рада вас бачити. Мені приємно, що Джон надумався привезти вас до нас.
– Ми не збиралися підходити до будинку, – бовкнув зопалу Джон. – Я тільки хотів, щоб Флер побачила, де я живу.
Мати спокійно сказала:
– Ходімо до нас, вип'ємо чаю.
Розуміючи, що повівся ще більш нетактовно, Джон почув відповідь Флер:
– Дуже вам вдячна, але мені треба повернутися на обід Я випадково зустрілася з Джоном, і мені захотілося поїхати подивитися на його дім.
Як вона володіє собою!
– Розумію, але ви неодмінно повинні випити з нами чаю. А потім ми відвеземо вас на станцію. Моєму чоловікові буде приємно зустрітися з вами.
Погляд матері, що сковзнув по обличчю Джона, розчавив його, немов хробака. Мати пішла перша, Флер рушила слідом. Джон, наче хлопчисько, подався за жінками, які невимушено розмовляли про Іспанію і Уонсдон і про будинок, що виднів за деревами на зеленому горбі. Він стежив, як зустрічалися їхні очі, вивчаючи одна одну, – ці дві жінки, що їх він любив над усе в світі.
Він побачив батька, що сидів під дубом; і він заздалегідь страждав, передчуваючи, як низько впаде в очах цього старого худорлявого чоловіка, що сидів, заклавши ногу на ногу, в спокійній гарній позі; Джонові вже вчувалася легка іронія в його голосі й посмішці.
– Джоліоне, це Флер Форсайт. Джон привіз її подивитися наш будинок. Ми зразу ж будемо пити чай – їй треба встигнути на поїзд. Джоне, скажи, синку, щоб накривали стіл, і замов по телефону таксі.
Залишити її наодинці з ними було дивно, а проте, як, без сумніву, передбачила його мати, – зараз це було найменше лихо; і Джон побіг у будинок. Тепер йому не доведеться побачити Флер віч-на-віч ані на мить, а вони не домовилися про наступну зустріч! Коли він повернувся під захист покоївок і чайного посуду, в саду під старим дубом не було помітно ані сліду ніяковості; ніяковість була в ньому самому, але від цього не зменшилася. Вони розмовляли про галерею на Корк-стріт.
– Ми, пережитки минулого, – говорив батько, – намагаємося збагнути, чому нам не щастить оцінити нове мистецтво. Ви з Джоном повинні роз'яснити нам це.
– Але ж воно, по суті, є своєрідною сатирою, як ви гадаєте? – сказала Флер.
Батько посміхнувся:
– Сатира? Мені здається, крім сатири, в ньому є дещо більше. А що скажеш ти, Джоне?
– Не знаю, – зам'явся Джон.
– Молодь утомилася від нас, від наших богів і наших ідеалів. Стинай їхні голови, каже вона, трощи їхніх ідолів! І повертаймося до… до Нічого! І, слово честі, вона так і зробила. Джон теж піде за гуртом і потопче ногами те, що залишиться від нас. Власність, краса, почуття – це все дим. Тепер не повинно бути нічого власного, навіть власних почуттів. Вони можуть завадити… завадити Нічому.
Джон слухав збентежений, майже ображений батьковими словами, за якими ховався зміст, що його він не міг збагнути. Але ж він нічого не хоче топтати!
– Ніщо – це бог сьогоднішнього дня, – провадив Джоліон. – Ми повернулися туди, де були росіяни шістдесят років тому, коли у них почався нігілізм.
– Ні, тату! – раптом вигукнув Джон. – Ми тільки хочемо жити, але не знаємо як, бо нам заважає минуле – оце і все!
– Мудро сказано, Джоне! – вигукнув Джоліон. – Ти сам до цього додумався? Минуле! Давня власність, давні пристрасті і їхні, породження. Закуримо?
Помітивши, як його мати піднесла руку до уст – швидко, наче просячи батька, щоб він замовк, Джон подав сигарети. Він дав прикурити батькові й Флер, потім закурив сам. Невже його оце струсонуло життя, як говорив Вел? Коли він не затягувався, дим був голубий, коли затягувався – сірий; йому сподобалось відчуття в носі й почуття рівності, яке давало куріння. Він був радий, що ніхто не сказав: «То ти вже почав курити!» Йому здалося, ніби він став старшим.
Флер поглянула на годинника і встала. Його мати пішла з нею в будинок. Джон залишився з батьком і сидів, пихкаючи сигаретою.
– Проведи її до машини, друже, – сказав Джоліон, – а коли вона поїде, попроси маму, хай прийде до мене.
Джон пішов. Він почекав у холі. Потім провів Флер до машини. Він не зміг сказати їй жодного слова і ледве спромігся потиснути їй руку. Цілий вечір він чекав, що йому що-небудь скажуть. Проте ніхто йому нічого не сказав. Наче нічого не сталося. Він пішов до себе в спальню, і в дзеркалі на туалетному столику зустрівся сам із собою. Він мовчав, мовчало і його відображення, але вигляд у обох був такий, ніби вони напружено міркували.
Невідомо, як саме створилося враження, що Проспер Профон – людина небезпечна: чи воно було породжене його спробою подарувати Велові мейфлайську кобилу; чи зауваженням Флер, що він, «як полчища мідійців, никає по всіх усюдах»; чи його безглуздим запитанням, адресованим Джекові Кардігану: «А навіщо вам життєздатність?»; чи просто тим фактом, що він чужоземець, чи, як тепер кажуть, «некорінний житель». Відомо лиш те, що Аннет була особливо приваблива, що Сомс продав йому Гогена, а потім порвав чек, і мосьє Профон сказав з цього приводу: «Мені не пощастило одержати тієї невеличкої картини, яку я купив у містера Форсайда».
Хоч на нього дивилися з підозрою, проте він і далі вчащав до вічнозеленого будинку Вініфред на Грін-стріт, виявляючи добродушну недотепність, яку ніхто не вважав наївністю, – слово, що його аж ніяк не можна було прикласти до мосьє Проспера Профона. Вініфред і досі вважала бельгійця «цікавим» і писала йому записочки на зразок такої: «Приходьте до нас увечері, будемо разом марнувати час», – не відставати в своєму лексиконі від сучасності стало для неї життєвою необхідністю.
Таємничість, якою він на думку всіх був оточений, пояснювалася тим, що він до всього брався, все бачив, чув, і знав, і, проте, ні в чому нічого не знаходив, а це здавалося неприродним. Вініфред був добре відомий англійський тип розчарованості, бо їй доводилося бувати у світському товаристві. Така розчарованість кладе на людину печать своєрідної шляхетності, і кожен, позначений такою печаттю, може пишатися цим. Але не знаходити нічого ні в чому не задля пози, а насправді, вважаючи, що ні в чому немає нічого, – це було не по-англійському; а все неанглійське підсвідомо здається небезпечним, а то й просто вважається поганим тоном. Так наче у вашому кріслі ампір розсівся настрій часів війни – темний, важкий, усміхнений і байдужий, наче ви слухаєте, як цей настрій промовляє, ворушачи товстими рожевими губами над мефістофельською борідкою. Як висловився Джек Кардіган, це «вже занадто» для англійця, бо якщо немає нічого, чим варто було б захоплюватися, то все-таки існує спорт, а він може захопити кожного! Навіть Вініфред, яка завжди була в душі справжнім Форсайтом, і та відчувала, що така розчарованість не дає ніякої користі, отже, їй немає місця в нашому житті. Одне слово, мосьє Профон занадто відверто виявляв цей настрій у країні, де його маскують з міркувань пристойності.
Коли Флер, швиденько повернувшися з Робін-Гіла, зійшла того вечора до обіду, «настрій» стояв біля вікна маленької вітальні Вініфред і дивився на Грін-стріт з таким виразом, ніби нічого там не бачив. І Флер одразу втупилася в камін, наче побачила вогонь, якого там не було.
Мосьє Профон відійшов від вікна. Він був у вечірньому костюмі: біла жилетка, біла квітка в петельці.
– А, це ви, міс Форсайд, – сказав він.:– Мені дуже приємно бачити вас. Як здоров'я містера Форсайда? Я оце щойно говорив сьогодні, що хочу побачити, як він тішиться життям. Він знервований.
– Та невже? – коротко відповіла Флер.
– Знервований, – повторив мосьє Профон, гаркавлячи.
Флер круто повернулася.
– Може, сказати вам, що б його потішило? – запитала вона. Але слова «звістка, що ви ушилися» завмерли, коли вона побачила вираз його обличчя. Він вищирив свої чудові білі зуби.
– Сьогодні мені довелося почути в клубі про його колишні неприємності.
Флер широко розплющила очі.
– Що ви маєте на увазі?
Мосьє Профон нахилив свою напомаджену голову, ніби бажаючи пом'якшити свої слова.
– Те, що сталося до вашого народження, – сказав він. – Ту невеличку справу.
Розуміючи, що він хитро відвернув її увагу від тієї частки, яку сам доклав до прикрощів її батька, Флер, проте, відчула, що її затоплює хвиля непереборної цікавості.
– Скажіть, що ви чули?
– Але ж ви все це знаєте, – відказав мосьє Профон.
– Певно, що знаю. Але я б хотіла переконатися, що вам нічого не перебрехали.
– Йшлося про його першу дружину, – почав мосьє Профон.
Мало не вигукнувши: «Та в нього ж не було іншої дружини!»– Флер сказала:
– То що ж вам розповіли про неї?
– Містер Джордж Форсайд розказав мені про те, що перша дружина вашого батька потім одружилася з його кузеном Джоліоном. Гадаю, для містера Форсайда це було трохи неприємно. Я бачив їхнього сина – гарний хлопець!
Флер підвела погляд. Мосьє Профон загойдався перед нею, посміхаючися своєю мефістофельською посмішкою. То ось у чому річ! Спромігшися зробити героїчне – найгероїчніше в її житті – зусилля, дівчина примусила спинитися це глузливе обличчя. Вона не знала, чи він помітив, що з нею діється. Цієї миті зайшла Вініфред.
– Ага, ви вже тут. Ми з Імоджен чудово погуляли на «Дитячому базарі».
– На якому дитячому? – механічно запитала Флер.
– Що його організувало товариство «Рятуйте дітей». Я купила таку чудову річ, серденько. Старовинна вірменська прикраса – зроблена, мабуть, кілька століть тому. Я хочу знати вашу думку про неї, Проспере.
– Тітонько, – раптом прошепотіла Флер.
Почувши щось дивне в тоні дівчини, Вініфред підійшла до неї.
– Що з тобою? Тобі недобре?
Мосьє Профон відійшов до вікна і навряд чи міг їх почути.
– Тітонько, він… він сказав мені, що тато був уже колись одружений. Чи правда, що він розлучився з тією жінкою і вона вийшла заміж за батька Джона Форсайта?
Ніколи за все своє життя матері чотирьох маленьких Дарті не доводилося переживати такого збентеження. Обличчя племінниці страшенно зблідло, очі стали аж чорні, тихий Голос тремтів.
– Твій батько не хотів, щоб ти довідалася про це, – сказала вона якомога поважніше. – А воно, бач, як вийшло. Не раз я йому говорила, що треба тобі розповісти.
– Ох! – вигукнула Флер і більше нічого не сказала. Але цей вигук прозвучав так, що Вініфред погладила її плече – пружне плічко, гарненьке й біленьке! Вона часто мимоволі оцінювала племінницю поглядом – звичайно, дівчина вийде заміж, але не за цього хлопчиська Джона.
– Ми забули про це вже багато років тому, – сказала вона заспокійливо. – Ходімо обідати!
– Ні, тітонько. Я почуваю себе недобре Можна мені піти нагору?
– Моя голубонько! – схвильовано мовила Вініфред. – Ти так близько береш це до серця? У тебе ще все попереду. А цей хлопець – дитина!
– Який хлопець? У мене просто болить голова. І мені сьогодні не хочеться більше бачити цього чоловіка.
– А ти заспокойся, – сказала Вініфред. – Іди полеж. Я пришлю тобі брому і поговорю з Проспером Профоном. Нащо йому було розпускати язика? Хоча, повинна сказати, на мою думку, краще, що ти про все дізналась.
Флер посміхнулася.
– Так, – сказала вона, тихо вийшла з вітальні і пішла нагору сходами.
Голова в неї паморочилася, в горлі пересохло, серце злякано тріпотіло. Ніколи ще досі в житті у неї ні на мить не з'являлося побоювання, що вона не зможе володіти тим, чого їй хочеться. За цей день їй довелося зазнати чимало гострих переживань, тож не дивно, що, коли на додачу вона зробила страшне відкриття, у неї заболіла голова. Тепер зрозуміло, чому батько ховає ту фотографію за її власним фото: він соромиться, що зберігає її. Але чи може він ненавидіти Джонову матір, якщо зберігає її фотографію? Дівчина стиснула руками чоло, щоб у неї прояснилося в голові. Чи Джонові вже розповіли, чи її відвідини Робін-Гіла примусили батьків розповісти йому? Все тепер залежить від цього! Вона знає, всі знають, крім, можливо, Джона!
Вона ходила по кімнаті, кусаючи губи, і міркувала з відчайдушною зосередженістю. Джон любить свою матір. Якщо йому розповіли, що він робитиме? Важко сказати. Але якщо не розповіли, то чи не слід їй… чи не варто їй спробувати заволодіти ним, одружитися з ним, перш ніж він довідається? Вона поновила в пам'яті бачене в Робін-Гілі. Обличчя матері, таке пасивне – темні очі, волосся наче напудрене, стриманий вираз, усмішка – воно її бентежило; батькове обличчя – добре, змарніле, сповнене іронії. Інстинктивно вона відчувала, що навіть тепер вони не хочуть розповісти це Джонові, не хочуть вразити його – бо, звичайно, вся ця історія вразить його глибоко й боляче!
Треба попросити тітку, хай не розказує батькові, що їй усе відомо. Поки вважається, що ані вона, ані Джон нічого не знають, ще вдасться врятувати становище – можна замести сліди і домогтися того, чого вона бажає. Але її жахала думка про те, що вона сама і ніхто їй не допоможе. Всі проти неї, геть усі! Джон сказав правду: він і вона хочуть жити, але минуле заступило їм дорогу, минуле, до якого вони зовсім не причетні і якого не розуміють! Жах, та й годі! І раптом вона згадала про Джун. Чи не допоможе їм вона? Чомусь у неї залишилося таке враження, що Джун співчуватиме їхньому коханню, бо її дратує, коли людям ставлять перепони. Потім інстинкт підказав їй іншу думку: «Не треба розкривати карти навіть їй. Це ризик. А я хочу, щоб Джон належав мені. Наперекір їм усім».
Їй принесли бульйону й таблетку улюбленого засобу Вініфред від головного болю. Вона проковтнула і те, й те. Тоді з'явилася й сама Вініфред. Флер розпочала кампанію словами:
– Знаєте, тітонько, я не хочу, щоб люди думали, ніби я закохана в цього хлопця. Я майже його не знаю.
Вініфред, хоч і досвідчена, не була fine. Вона вислухала цю заяву з великою полегкістю. Звичайно, дівчині неприємно довідатися про сімейний скандал, і вона взялася підмальовувати дійсність – завдання, яке могла чудово виконати, діставши світське виховання під опікою матері, що була втіленням спокою, і батька, нерви якого треба було постійно берегти, і проживши багато років у шлюбі з Монтегю Дарті. В своїй розповіді вона майстерно затушувала все, що треба. Перша дружина батька Флер поводилася дуже нерозважливо. Був у неї один молодик, який попав під колеса омнібуса, і вона пішла від батька Флер. Потім через багато років, коли все могло б владнатися, вона захопилася їхнім двоюрідним братом Джоліоном, і, звичайно, батькові довелося розлучитися з нею. Події ці вже канули у безвість, пам'ятає їх тільки родина. Та, може, воно все вийшло на краще: у батька тепер є Флер, а Джоліон і Айріні, кажуть, жили щасливо, і їхній син хороший хлопець. «Одруження Вела з Голлі також допомогло загоїти давню рану, як ти сама розумієш». По цих заспокійливих словах Вініфред погладила племінницю по плечу, подумала: «Мила дівчинка – тіло тугеньке, як яблуко», – і повернулася до Проспера Профона, який, не зважаючи на свій гідний осуду вчинок, цього вечора був дуже «цікавий».
Кілька хвилин по тому, як пішла тітка, Флер залишалася під впливом брому матеріального й духовного. Але потім перед нею знову постала дійсність. У своїй розповіді тітка замовчала все важливе: почуття, ненависть, кохання, пристрасні серця, які не вміють прощати. Так мало знайома з життям і ледь торкнувшись до кохання, дівчина, проте, інстинктивно збагнула, що слова так само несхожі на факти й почуття, як монета на хліб, що його за неї купують. «Бідолашний тато! – думала вона. – Бідолашна я! Бідолашний Джон! Але байдуже, я хочу, щоб він належав мені!» З вікна своєї темної кімнати вона побачила, як «цей чужоземець» вийшов на вулицю і подався «никати» по місту. Якщо він і її мати… як це може вплинути на успіх її задуму? Атож, це, напевно, збільшить батькову прихильність до неї, так що він зрештою погодиться на все, чого вона схоче, або швидше змириться з тим, що вона зробить без його відома.
