Текст книги "Сага про Форсайтів"

Автор книги: Джон Голсуорси

сообщить о нарушении

Текущая страница: 48 (всего у книги 68 страниц)

XIII. ДЖЕЙМСОВІ РОЗКАЗАЛИ

Звичайна застуда, яку він підхопив у кімнаті з подвійними рамами, куди повітря й відвідувачі заходили ніби профільтровані і звідки він не виходив від середини вересня, – і Джеймса скрутило не на жарт. Легенька застуда знесилила його кволе тіло й швидко добралася до легенів. Йому нізащо не можна застуджуватися, застерігав лікар, а він узяв і застудився. Коли у нього почало дерти в горлі, він сказав своїй доглядальниці (тепер у нього була доглядальниця):

– От бачите, я знав, до чого доведе це провітрювання кімнати!

Весь день він страшенно хвилювався і вжив усіх запобіжних засобів та заходів; вдихав повітря якомога обережніше й щогодини загадував міряти собі температуру. Емілі не дуже стривожилася.

Але наступного ранку, коли вони зайшла до кімнати, доглядальниця сказала їй пошепки:

– Він не хоче міряти температуру.

Емілі підійшла до його ліжка й, підносячи йому до рота термометр, ніжно спитала:

– Як ти почуваєш себе, Джеймсе?

Джеймс підвів на неї погляд.

– А яка з того користь? – хрипко сказав він. – Я не хочу знати.

Тоді вона стривожилася. Дихав він через силу, вигляд у нього був немічний, бліде обличчя взялося червонуватими плямами. Що правда, то правда, вона мала з ним багато клопоту; але ж це був її Джеймс, він був її Джеймс майже п'ятдесят років; вона не могла ні пригадати, ні уявити собі життя без Джеймса – того Джеймса, котрий, попри всю свою дратівливість, свій песимізм, свою буркотливу вдачу, щиро любив їх усіх, був добрий і щедрий!

І того дня й наступного він лежав мовчки, не вимовив майже ні слова, але по його очах було видно: він помічає все, що для нього робиться, а з виразу його обличчя вона бачила, що він бореться; і вона не втрачала надії. Навіть його мовчанка, його намагання зберегти кожну краплину енергії свідчили про те, як уперто він бореться. Це глибоко її зворушувало, і хоча в кімнаті хворого вона трималася спокійно й невимушено, проте, коли виходила, у неї текли сльози.

На третій день, годині о п'ятій – Емілі щойно перевдяглася до чаю, дотримуючись заведеного порядку, щоб його не стривожити, бо він геть усе помічав, – вона побачила зміну. «Не варто боротися, я втомився», – було ясно написано на його білому обличчі, і коли вона підійшла до нього, він промурмотів:

– Виклич Сомса.

– Гаразд, Джеймсе, – сказала вона заспокійливо, – негайно викличу.

І вона поцілувала його в чоло. На нього капнула сльоза, й, витираючи її, вона побачила вдячність в його очах. Дуже засмучена й утративши всяку надію, вона послала Сомсові телеграму.

Коли він зайшов, залишивши за порогом темний вітряний вечір, у великому домі стояла мертва тиша. Широке обличчя Уормсона здавалося майже худим; він узяв хутряне пальто з підкресленою послужливістю і спитав:

– Може, вип'єте склянку вина, сер?

Сомс похитав головою, і його брови підвелися в німому запитанні.

В Уормсона затремтіли губи.

– Він увесь час запитує про вас, сер, – і старий слуга раптом висякав носа. – Багато років, сер, я в містера Форсайта, дуже багато років.

Уормсон почав згортати пальто, а Сомс пішов нагору сходами. Цей будинок, де він народився й виріс, ніколи ще не здавався йому таким теплим, розкішним і затишним, як під час цієї останньої прощі до батькової кімнати. Будинок був не в його стилі; проте, створюючи своєрідну атмосферу поважності й пишноти, він справді був осередком затишку і достатку. А вечір був такий темний і вітряний; а могила така холодна й похмура!

Він зупинився біля дверей. З кімнати ані звуку. Він обережно натиснув на клямку й зайшов до кімнати так тихо, що ніхто не помітив його в першу хвилину. Лампа була затінена. Мати і Вініфред сиділи в ногах ліжка; доглядальниця саме відійшла від узголів'я, де стояв порожній стілець. «Для мене!»– подумав Сомс. Коли він рушив до ліжка, мати й сестра підвелися, але він подав рукою знак, і вони знову сіли. Він підійшов до стільця й спинився, дивлячись на батька. Джеймс дихав здушено; очі були заплющені. І коли Сомс дивився на батька, такого виснаженого, блідого й змарнілого, слухав його здушене дихання, в його душі піднялася хвиля несамовитого гніву проти природи, жорстокої, невблаганної природи, що придавила коліном це немічне тіло, поволі витискаючи дихання, витискаючи життя з цієї людини, найдорожчої для нього в світі. Його батько завжди був такий обачний, поміркований, стриманий, і ось йому нагорода – з нього поволі, болісно витискають життя! І, сам того не усвідомлюючи, Сомс сказав:

– Це жорстоко.

Він побачив, що мати затулила очі, а Вініфред нахилилася до ліжка. Жінки! Вони зносять усякі нещастя куди легше, ніж чоловіки. Він підступив ближче до ліжка. Три дні Джеймса не голили, і його губи та підборіддя обросли волоссям, тільки ледь білішим за його чоло. Воно пом'якшувало його обличчя і надавало якогось дивного вигляду, наче він уже не належав до цього світу. Очі його розплющилися. Сомс підійшов до самого ліжка й нахилився над батьком. Уста ворухнулись.

– Я тут, тату.

– Гм… які… які новини? Мені ніколи не розказують…

Голос стих, і від напливу почуттів Сомсове обличчя скривилося так, що він не міг говорити. Сказати йому? Так. Але що? Він пересилив себе, стиснув губи й мовив:

– Добрі новини, тату, добрі, – Аннет народила сина.

– Ага!

Це був чудернацький вигук – відразливий, радісний, жалібний, переможний, наче вигук дитини, що дістала те, чого їй хотілося. Очі заплющились, і знову почулося здушене дихання. Сомс відступив до стільця і важко сів. Брехня, яку він сказав, корячися глибоко вкоріненій, інстинктивній впевненості, що після смерті Джеймс не довідається правди, притупила на мить його болісні почування. Він щось зачепив рукою. То була батькова гола нога. Борючись із ядухою, Джеймс вистромив її з-під ковдри. Сомс узяв її в свою руку – холодну ногу, легеньку, тонку, білу, дуже холодну. Навіщо вкладати, вкривати те, що скоро захолоне ще дужче! Він механічно грів її рукою, прислухаючись до батькового важкого віддиху, і знову в ньому ожили почування. Вініфред тихо схлипнула і зразу стрималася, але мати сиділа, наче скам'яніла, невідривно дивлячись на Джеймса. Сомс поманив до себе доглядальницю.

– Де лікар? – пошепки запитав він.

– По нього послали.

– Невже не можна нічого зробити, щоб він так не задихався?

– Тільки укол, а він його не витримає. Лікар сказав, що поки він бореться…

– Він не бореться, – прошепотів Сомс, – він поволі задихається. Це жахливо.

Джеймс неспокійно заворушився, наче відчув, про що вони говорять. Сомс устав і нахилився до нього. Джеймс ледь-ледь ворухнув руками, і Сомс узяв їх у свої руки.

– Він хоче, щоб його поклали вище, – прошепотіла доглядальниця.

Сомс трохи підвів його. Йому здавалося, що він зробив це обережно, але на Джеймсовому обличчі промайнув майже гнівний вираз. Доглядальниця підбила подушки. Сомс поклав батькові руки й, нахилившись, поцілував його в чоло. Коли він підводився, Джеймс спрямував на нього погляд, який, здавалося, йшов із глибини того, що іще жило в ньому. «Мені вже кінець, мій хлопчику, – наче говорив цей погляд, – бережи їх, бережи себе; бережи… Все це я залишаю тобі».

– Так, так, – прошепотів Сомс, – так, так.

За ним доглядальниця щось зробила – Сомс не бачив, що, – і батько ледь здригнувся невдоволено, наче обурений цим втручанням; і майже відразу його дихання втишилося, заспокоїлося; він завмер. Напружений вираз зник із його обличчя, натомість з'явився якийсь дивний білий спокій. Повіки здригнулися й застигли; все обличчя застигло, розгладилося. Лише з того, як тремтіли ледь помітно губи, видно було, що він дихає. Сомс сів на стілець і знову почав гладити його ногу. Він чув, як доглядальниця тихо плакала біля каміна; дивно, що вона, чужа стороння жінка, єдина з них плаче! Він чув, як тихо сичить й потріскує вогонь у каміні. Ще один старий Форсайт відходить на вічний спочинок – дивовижні вони люди! – дивовижно, як цупко він тримався за життя! Мати й Вініфред нахилилися вперед, вдивляючись у Джеймсові уста. А Сомс, повернувшись боком, грів його ноги; це давало йому розраду, хоч вони дедалі більше й більше хололи. Нараз він здригнувся й випростався: звук, жахливий звук, якого він іще ніколи не чув, вихопився з батькових уст, так наче змучене серце не витримало й розірвалося з протяглим стогоном. Яке дуже серце, якщо воно змогло озватися так на прощання! Звук завмер. Сомс глянув на обличчя. Непорушне, бездиханне! Помер! Він поцілував його в чоло, повернувся і вийшов із кімнати. Він побіг нагору в спальню, свою колишню спальню, яку й досі тримали для нього напоготові, кинувся долілиць на ліжко й зайшовся риданнями, заглушаючи їх подушкою…

Трохи згодом він пішов униз і зайшов до батькової кімнати. Джеймс лежав самотній, дивовижно спокійний, вільний від тривог і хвилювань, а на його виснаженому обличчі була поважність, властива людям дуже похилого віку, прегарна поважність, якою приваблюють напівстерті обличчя на старих монетах.

Сомс пильно подивився на його обличчя, на вогонь у каміні, на всю кімнату, в яку крізь відчинені навстіж вікна зазирала лондонська ніч.

– Прощай! – сказав він пошепки і вийшов.

XIV. НАЛЕЖИТЬ ЙОМУ

Того вечора й весь наступний день у Сомса було багато клопоту. Телеграма, одержана під час сніданку, заспокоїла його щодо Аннет, і він сів на останній поїзд до Редінга, ще відчуваючи на чолі поцілунок Емілі й чуючи її слова:

– Не знаю, що б я робила без тебе, мій хлопчику.

Дома він був опівночі. Погода змінилася, стала знову погожа, ніби, зробивши своє діло й вирядивши Форсайта в далеку дорогу, вона вирішила спочити. Друга телеграма, яку принесли за обідом, підтвердила добрі новини про Аннет, і, замість того щоб зайти в дім, Сомс попрямував через осяяний місяцем сад до плавучого будиночка. Там можна спокійно переночувати. Смертельно втомлений, він ліг у хутряному пальті на диван і зразу заснув. Прокинувся він, коли почало світати, і вийшов на палубу. Він стояв, спершись на поруччя, й дивився на захід, де річка під лісом робила широкий закрут. Цікаво, що Сомс сприймав красу природи точнісінько так, як і його предки-фермери, – відчував невдоволення, коли її не було; хоча, безперечно, це сприйняття загострилося й рафінувалося завдяки обізнаності з пейзажним живописом. Проте світанок спроможний збудити найпрозаїчнішу уяву, і Сомс був зворушений. В цьому тьмяному холодному світлі перед ним з'явився якийсь інший світ, зовсім не схожий на знайому йому річку; світ, у якому не побувала ще жодна людина, нереальний світ, наче невідомий, щойно відкритий берег. Його барви не вкладалися у відому гаму, їх взагалі навряд чи можна було назвати барвами; його обриси були тьмяні й водночас виразні; його тиша бентежила; в ньому не було ніяких запахів. Чому він так хвилював його, Сомс не міг сказати; хіба що тому, що він почував себе в ньому зовсім самотнім, позбавленим усяких зв'язків і всіх своїх набутків. У такий світ, можливо, пішов його батько, настільки цей світ не схожий на той, який він залишив. І Сомс спробував відособитися від нього, міркуючи, хто з художників зміг би відтворити його. Біло-сіра вода скидалася… скидалася на риб'яче черевце! Невже цей світ, який відкрився перед ним, весь належить приватним власникам, окрім води, – і навіть її забирають у водопровід! Жодного дерева, жодного кущика, жодної травинки, жодної пташини, чи звіра, чи навіть рибини, які б комусь не належали. А колись давно все це були нетрі; болота й вода; скрізь тут блукали, полюючи, небачені звірі, що не знали людини і нікому було дати їм імена; дикі, сповнені тліну хащі буяли на тих місцях, де нині на березі виструнчився посаджений і дбайливо доглянутий ліс, а ген на тому боці, де простягаються луги, стояв стіною очерет, огорнений болотяними випарами. Тепер навели тут лад, узяли природу в шори, наклеїли ярлики й зареєстрували у адвокатських конторах. І добре зробили! Проте інколи, як оце зараз, з'являється дух минулого; він витає похмурий над світом і шепоче людині, що не спить у цю пору: «Всі ви вийшли з мого вільного дикого обширу, всі ви колись повернетеся в нього».

І Сомсові стало моторошно від холодного подиху цього незнаного йому й такого прадавнього, без власників, світу, що з'явився поглянути на свої колишні володіння. Він зійшов у каюту й приготував собі чай на спиртівці. Випивши його, він узяв письмове приладдя й написав два оголошення до газети.

«20-го цього місяця в своєму домі на Парк-лейн на дев'яносто першому році життя помер Джеймс Форсайт. Похорон 24-го опівдні на Гайгейтському кладовищі. Прохання вінків не класти».

«20-го цього місяця в «Притулку», у Мейплдергемі, Аннет, дружина Сомса Форсайта, народила дочку».

А нижче на промокальному папері він вивів слово «сина».

Була восьма година у звичайному осінньому світі, коли він пішов через сад до будинку. Кущі по той бік річки виступали з молочної імли, круглі, барвисті; дим здіймався вгору прямим синім стовпом; і голуби туркотіли, чистячи на сонці пір'я.

Він непомітно пройшов до своєї кімнати, викупався, поголився, надів чисту білизну й чорний костюм.

Мадам Ламот саме сіла снідати, коли він зійшов униз.

Глянувши на його костюм, вона мовила:

– Нічого не кажіть! – і потиснула йому руку. – Аннет почуває себе непогано. Але лікар сказав, що вона вже ніколи не зможе мати дітей. Ви знали це? – Сомс кивнув головою. – Дуже шкода. Mais la petite est adorable. Du cafe? [57]57
  Mais la petite est adorable. Du cafe? – Але дитинка чарівна. Хочете кави? (Фр.)


[Закрыть]

Сомс поквапився знайти привід, щоб піти від неї. Вона дратувала його: повнотіла, твереза, моторна, розсудлива – француженка. Він не зносив її вимови, її гаркавості; його обурювало те, як вона дивилася на нього, наче то була його вина, що Аннет ніколи не зможе народити йому сина! Його вина! Сомса обурювало навіть її пусте захоплення його дочкою, якої він іще не бачив.

Дивно, чому в нього така нехіть побачитися зі своєю дружиною й дитиною! Здавалося, він повинен був би відразу побігти нагору до них. А його, навпаки, спиняв якийсь фізичний страх, хоч як ревно він слухався голосу власницького інстинкту. Він боявся того, що думає Аннет про нього, винуватця її мук, боявся побачити дитину, боявся виявити своє розчарування теперішнім, а також і майбутнім.

Цілу годину він ходив по вітальні, перш ніж набрався досить рішучості, щоб піти нагору й постукати в двері їхньої кімнати.

Йому відчинила мадам Ламот.

– Нарешті ви прийшли! Elle vous attend! [58]58
  Elle vous attend! – Вона вас чекає! (Фр.)


[Закрыть]

Вона пропустила його, і Сомс зайшов своєю нечутною ходою, зціпивши зуби й ховаючи очі.

Аннет лежала на ліжку дуже бліда й дуже гарненька. Дитину кудись заховали; її не було видно. Він підійшов до ліжка й від раптового напливу почуттів нахилився й поцілував Аннет у чоло.

– Ось і ти, Сомсе, – сказала вона. – Мені вже куди краще. Але я намучилася страшенно, страшенно. Я рада, що більше не матиму дітей. Ой, як я намучилася!

Сомс стояв мовчки, гладячи її руку; всі ласкаві, співчутливі слова ніби застряли у нього в горлі. «Англійка не сказала б такого!»– майнуло в голові. Цієї хвилини він зрозумів напевно, що вона завжди буде йому чужа і почуттями, й помислами і він їй теж. Він її придбав – оце і все! І раптом йому пригадалися Джоліонові слова: «Мабуть, ви будете раді звільнити свою шию із зашморгу». Ну що ж, він її звільнив! Але чи не встромив він її знову в зашморг?

– Треба буде підгодувати тебе, – сказав він, – і ти скоро видужаєш.

– Ти ж хочеш подивитися на дитину, Сомсе? Вона спить.

– Звичайно, – відповів Сомс, – дуже хочу.

Він обійшов ліжко і, зупинившись, поглянув на дитину. В першу мить він побачив тільки те, що й сподівався побачити – немовля. Але що далі він дивився на дитину, яка дихала й ледь морщила уві сні личко, то більше вона, здавалося, набувала індивідуальних рис, ставала схожою на картину, на створіння, яке він тепер завжди впізнає; вона зовсім не була відразлива, чимось нагадувала пуп'янок і дивно зворушувала. У неї було темне волоссячко. Він торкнувся його пальцем, він хотів побачити її очі. Вони розплющилися, вони були темні – сині чи карі, він не міг розгледіти. Очі моргнули, втупилися перед себе, у них була якась сонна глибина. І раптом його серце ожило, потепліло, зігріте радістю.

– Ma petite fleur [59]59
  Ma petite fleur – Моя квіточка (фр.).


[Закрыть], – сказала тихо Аннет.

– Флер, – повторив Сомс– Флер! Так ми її й назвемо. Власник у ньому тріумфував, тішачись новим набутком. Бог свідок: це… це належить йому!

ІНТЕРЛЮДІЯ
ПРОБУДЖЕННЯ

Крізь масивний скляний дах над холом у Робін-Гілі проміння липневого сонця о п'ятій годині дня падало якраз на поворот широких сходів; і на тій ясній смужці стояв маленький Джон Форсайт у синьому полотняному костюмчику. Чуб його блищав, очі теж блищали з-під насуплених брів, бо він розмірковував, як спуститися вниз востаннє – він уже зробив це безліч разів – перед тим, як автомобіль привезе додому тата й маму. Стрибнути зразу через чотири східці і через п'ять унизу? Обридло! З'їхати поручнями? Але в який спосіб? Ницьма, ногами вперед? Обридло вкрай. На животі, впоперек поручнів? Надто просто! На спині, розкидавши руки? Заборонено! Чи, може, ницьма, головою вперед, способом, невідомим досі нікому, окрім нього самого? Ось із якої причини насупилися брови на осяяному сонцем обличчі маленького Джона…

Того літа 1909 року прості душі, які вже тоді прагнули спростити англійську мову, не мали, звичайно, уявлення про те, як виникло ім'я маленького Джона, бо інакше вони б оголосили його своїм послідовником. Проте на цьому світі все може бути простіше простого: його справжнє ім'я було Джоліон, а його живий батько й покійний зведений брат давно заволоділи іншими зменшувальними формами цього імені – Джо і Джоллі.

До цього дня батько посідав у його серці те місце, яке лишалося незайняте конюхом Бобом, котрий грав на концертино, й нянькою Да, що по неділях носила фіолетову сукню й у своєму особистому житті, яким час від часу живуть навіть слуги, мала ім'я Спреггінс. Мати з'являлася до нього лише наче уві сні, від неї приємно пахло, вона гладила йому перед сном голівку та інколи підстригала його золотаво-каштанове волосся. Коли він розбив собі голову, вдарившись об гратки каміна в дитячій кімнаті, вона тримала його на руках і вся закривавилась; а коли йому снилося щось страшне, вона сиділа на його ліжку й притуляла його голову до своїх грудей. Вона була дорога йому, але далека, бо Да була така близька, а в чоловічому серці, як правило, знаходиться місце тільки для одної жінки. Що ж до батька, то, звичайно, їх єднали особливі зв'язки, бо маленький Джон збирався, коли виросте, стати малярем – з одною невеликою різницею: його батько малював картини, а маленький Джон хотів білити стелі й стіни, стоячи на помості між двома драбинами у вимазаному крейдою фартусі і вдихаючи чудові пахощі вапна. До того ж батько супроводив його в Річмонд-парк, куди він їздив на конячці-поні, яку звали Мишка, бо вона була мишачої масті.

Маленький Джон народився з срібною ложкою в роті, окресленому пухкенькими вигнутими губками. Він ніколи не чув, щоб його батько чи мати підвищували голос чи то в розмові між собою, чи з ним, чи з будь-ким іншим; конюх Боб, куховарка Джейн, Бела та інші слуги, навіть Да, яка єдина приструнчувала його, – всі вони зверталися до нього особливим тоном. Тому в нього склалася думка, що в світі цілковито й постійно панує благородство і свобода.

Народившися 1901 року, маленький Джон почав пам'ятати себе відтоді, як Англія, видужуючи після бурської війни, цієї скарлатини у тяжкій формі, готувалася до періоду відродження лібералізму. Всяке насильство стало непопулярним, батьки й матері плекали високі сподівання на те, що їхні діти житимуть щасливо. Жаліючи дітей, вони поламали різки й, сповнені ентузіазму, чекали наслідків. До того ж, вибравши своїм батьком добросердого, хорошого чоловіка, якому минуло п'ятдесят два роки і який недавно втратив єдиного сина, а матір'ю тридцятивосьмирічну жінку, чиєю першою і єдиною дитиною він був, маленький Джон вчинив вельми розумно. Він міг би стати чимось середнім між кімнатним песиком і малим тираном, але від цієї долі його врятувало те, що батько обожнював матір, бо навіть Джон ясно бачив: вона не просто його мати, і в батьковому серці він грає лише другу скрипку. Яку скрипку він грає в серці матері, цього він іще не знав. Що ж до «тітоньки» Джун, його зведеної сестри (але такої старої, що вона вже не годилася в сестри), вона його, звичайно, любила, проте була занадто поривчаста. Щиро віддана йому Да мала спартанські нахили. Вона купала його в холодній воді, привчала ходити без панчішок і не дозволяла жалітися. Що ж до наболілого питання про освіту, то маленький Джон був прибічником теорії, яка твердила, що дітей не треба силувати. Він терпимо ставився до мадемуазель, яка приїздила щоранку на дві години навчати його своєї мови, а також історії, географії і арифметики; не заперечував він і проти уроків гри на фортепіано, які йому давала мати, бо вона прагнула зачарувати його щоразу новою мелодією і ніколи не примушувала повторювати ту, яка йому не подобалася, так що він охоче вправляв свої пальці. Від батька він навчився малювати смішні картинки: свиней та інших тварин. Він був не дуже освічений хлопчик. А проте, загалом, срібна ложка залишалася в його роті, не псуючи його, хоча Да часом казала, що спілкування з іншими дітьми дало б йому «велику користь».

Але на нього чекало гірке розчарування: одного разу, коли йому було майже сім років, Да перекинула його на спину й примусила лежати так за те, що він хотів зробити щось недозволене. Це перше насильство над вільною особистістю Форсайта довело його майже до нестями. Він украй перелякався, опинившись безпорадний у такій позі й не знаючи, чи відпустять його коли-небудь. А що, як вона триматиме його так довіку! Хвилину він висловлював свій розпач на повний голос. Але найдошкульніше було те, що Да так довго не могла зрозуміти, як жахливо він страждає. В такий спосіб він відкрив для себе, яка то страшна річ, коли людині бракує уяви! Коли йому дозволили підвестися, в нього не розвіялося переконання, що Да вчинила страшне насильство. Хоча йому й не хотілося скаржитись на неї, проте, щоб таке більше не повторилося, він був змушений піти до матері й сказати:

– Мамо, не дозволяй Да перекидати мене на спину.

Мати саме підняла над головою руки, тримаючи в них дві коси «couleur de feuille morte», як іще не навчився називати їх маленький Джон; вона подивилася на нього очима, схожими на кружечки коричневого оксамиту, з якого була зшита його куртка, і відповіла:

– Гаразд, синочку, не дозволю.

А що вона здавалась маленькому Джонові чимсь на зразок богині, то він заспокоївся; особливо трохи згодом, коли, сидячи перед сніданком під столом і чекаючи на печериці, він підслухав, як вона говорила батькові:

– То, може, ти, любий, скажеш Да, чи мені їй сказати? Вона так його любить.

А батько відповів:

– Але ж не треба виявляти так свою любов. Я чудово знаю, що відчуваєш, коли тебе перекидають на спину. Жоден Форсайт не витерпить цього ані хвилини.

Маленький Джон зрозумів: вони не знають, що він сидить під столом, і його охопило зовсім нове почуття збентеження; отож він залишився у своїй схованці, перемагаючи бажання поласувати печерицями.

Так він уперше пірнув у темну безодню життя. Деякий час після того йому не довелося відкрити нічого нового, аж поки одного дня, підійшовши до корівника, щоб випити молока з-під корови, коли Геррет закінчить доїти, він побачив мертве Конюшинине теля. Невтішний, у супроводі враженого Геррета, він побіг до Да, але, раптом збагнувши, що не вона йому потрібна, кинувся розшукувати батька і вскочив у материні обійми.

– Конюшинине теля померло. Ой, ой, воно було таке м'якеньке!

Материна ласка і її слова: «Ну, заспокойся, синочку, заспокойся!»– потамували його ридання. Але якщо Конюшинине теля може померти, то й кожен може, – не тільки бджоли, мухи, жуки й курчата. А воно ж було таке м'якеньке! То було жахливе відкриття – і воно скоро забулося.

Далі сталося те, що він сів на джмеля, – болісне відчуття, яке мати зрозуміла куди краще, ніж Да, потім нічого важливого не відбулося аж до кінця року, коли після одного дня, протягом якого він відчував себе вкрай нещасним, настав приємний час хвороби, котра запам'яталася висипом, лежанням у ліжку й тим, що його годували медом з ложечки й давали безліч мандаринів. Саме тоді світ розцвів. Цей розквіт він завдячував «тітоньці» Джун, бо як тільки став «бідолашкою», вона зразу ж примчала з Лондона, привізши з собою книжки, які колись виплекали її власний безстрашний дух, народжений пам'ятного 1870 року. Далеко не нові, в барвистих оправах, вони розповідали про всілякі захоплюючі пригоди. І вона читала їх маленькому Джонові, аж поки йому дозволили читати самому; тоді вона майнула назад до Лондона, залишивши йому цілу купу книжок. Вони так вплинули на його уяву, що невдовзі всі його думки і мрії цілком заполонили гардемарини, вітрильники, пірати, плоти, торговці сандаловим деревом, залізні коні, акули, битви, татари, індіанці, повітряні кулі, Північні полюси та інші фантастичні принади. Тільки-но йому дозволили встати з ліжка, він перетворив його в корабель і поплив від нього у вузькій ванні через зелене море килиму до скелі, на яку він видерся, тримаючись за ручки шухляд червоного дерева, й, приставивши до ока склянку, оглянув обрій, шукаючи рятівного вітрила. Щодня він робив пліт із вішалки для рушників, чайного підноса й подушок. Він назбирав соку із слив, налив його в пляшечку з-під ліків і постачив пліт запасом цього рому, а також пемікана [60]60
  пемікан – Розмелене в'ялене м'ясо (у північноамериканських індіанців).


[Закрыть] із шматочків курятини, – він ховав їх під себе, а потім сушив біля каміна, – й лимонного соку проти цинги, який він зробив із мандаринових шкуринок і решток компоту. Якось уранці він зробив Північний полюс з усієї своєї постелі, крім подушки, і досяг його на каное з березової кори – в буденному житті це були камінні гратки – після жорстокого двобою з білим ведмедем, змайстрованим із подушки й чотирьох кеглів, засунутих у нічну сорочку Да. Потім батько, щоб трохи приборкати його уяву, приніс йому «Айвенго», «Бевіса», легенди про короля Артура і «Шкільні роки Тома Брауна». Він прочитав першу з них і три дні споруджував, обороняв і брав штурмом замок Фрон де Бефа, перевтілюючись у всіх героїв роману, крім Ревекки й Ровени, пронизливо вигукуючи: «En avant, de Bracy!» [61]61
  En avant, de Bracy! – Вперед, де Брасі! (Фр.)


[Закрыть] та інші подібні заклики. Прочитавши легенди про короля Артура, він став майже виключно сером Ламораком Галльським, тому що, хоч у книжці про нього розповідалося дуже мало, його ім'я подобалось йому більше, ніж імена інших рицарів; і він мало не заїздив до смерті свого іграшкового коника, озброївшись довгою бамбуковою палицею. «Бевіс» здався йому надто сухим; до того ж йому треба було лісу й тварин, яких не було в дитячій кімнаті, окрім двох котів, Фіца й Пака Форсайтів, які не дозволяли вільності у поводженні з собою. Для «Тома Брауна» він був іще надто малий. Домашні полегшено зітхнули, коли через чотири тижні йому дозволили виходити надвір.

Саме настав березень, дерева дуже скидалися на корабельні щогли, і для маленького Джона це була дивовижна весна, що подіяла вкрай згубно на його коліна, штанці і терпіння Да, якій доводилося прати й латати його одяг. Кожнісінького ранку зразу ж після сніданку мати й батько бачили з вікна своєї кімнати, як він виходить із кабінету, іде через терасу й вилазить на старого дуба; вираз обличчя в нього рішучий, волосся блищить на сонці. Він починав цим день тому, що в нього не було часу перед уроками побігти далі. Йому ніколи не набридало старе крислате дерево: воно мало грот-щоглу, фок-щоглу, брам-стеньгу, і він завжди міг спуститися фалами – тобто мотузками гойдалки. Після уроків, які закінчувались об одинадцятій, він ішов на кухню, брав тоненьку скибочку сиру, сухар, дві сливи – цих харчів вистачить принаймні для екіпажа шлюпки – і з'їдав це, переносячись уявою в далекі краї, потім, озброєний до зубів рушницею, пістолетами й шпагою, вирушав у далеку ранкову мандрівку по дереву, зустрічаючи дорогою безліч работорговців, індіанців, піратів, леопардів і ведмедів. У цю пору його рідко бачили без тесака в зубах (подібно до Діка Нідгема), а навколо раз по раз ляскали пістони. І багатьох садівників він застрелив жовтим горохом із своєї рушниці. Його життя було сповнене найнебезпечніших пригод.

– Джон просто жахає мене, – сказав батько матері, сидячи під дубом. – Боюся, він стане моряком або якимсь шибайголовою. Чи ти бачиш хоч які-небудь ознаки того, що він любить красу?

– Ані найменших.

– Дяка богові принаймні за те, що його не тягне до колес та двигунів! Я можу стерпіти все, крім цього. Але хотілося б, що він більше цікавився природою.

– Він живе уявою, Джоліоне.

– Атож, кривавою. Чи він любить тепер кого-небудь?

– Нікого зокрема; він любить усіх. На світі ще не бувало такого люблячого й гідного любові створіння, як Джон.

– Він твоя дитина, Айріні.

Цієї миті маленький Джон, лежачи на гілці високо над ними, застрелив їх двома горошинами, але цей уривок розмови все ж таки застряв у його маленькій пам'яті. Люблячий, гідний любові, живе уявою, кривавою!

На той час дуб укрився густим листям, і настав його день народження, який щороку припадав на дванадцяте травня – він добре пам'ятав цей день, бо тоді завжди подавали його улюблений обід із солодкого м'яса, печериць, мигдалевих тістечок та імбирного пива.

Проте між восьмим днем народження і тим днем, коли він стояв осяяний липневим сонцем на повороті сходів, відбулося кілька важливих подій.

Да, чи то не бажаючи більше мити його коліна, чи, може, скорившись тому загадковому інстинкту, що примушує навіть нянь кидати своїх вихованців, пішла від них наступного ранку після його дня народження, заливаючися сльозами, щоб «одружитися»– з ким би ви думали? – «з одним чоловіком». Маленький Джон, від якого це приховували, цілий день був у невтішному горі. Ну чого йому не сказали! Дві великі коробки олов'яних солдатиків, а також гармати й книжка «Маленькі сурмачі», які він одержав серед інших подарунків, сприяли разом із цим горем тому, що він, замість того щоб шукати самому пригод і ризикувати власним життям, почав гратися в ігри, породжені уявою, в яких ризикував життям незліченних олов'яних солдатиків, мармурових кульок і квасолин. Із цих різновидів гарматного м'яса він склав колекції і, використовуючи їх по черзі, відтворював наполеонівські, Семилітню, Тридцятилітню та інші війни, про які недавно прочитав у великій «Історії Європи», що належала його дідові. Він змінював події на свій власний розсуд і влаштовував битви на підлозі дитячої кімнати, тож ніхто не смів туди зайти, боячись потривожити Густава-Адольфа, короля Швеції, або наступити на армію австрійців. Уподобавши звучання цього слова, він щиро полюбив австрійців і, коли виявив, що вони виграли так мало битв, додав їм перемог у своїх іграх. Його улюблені полководці були принц Євгеній, ерцгерцог Карл і Валленштейн. Тіллі й Мак (яких батько одного разу назвав «мюзик-хольними акторами»– він не міг утямити, що це таке) аж ніяк не викликали до себе симпатії, хоч і були австрійці. Виходячи з міркувань милозвучності, він уподобав також Тюренна.