355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Джон Голсуорси » Сага про Форсайтів » Текст книги (страница 18)
Сага про Форсайтів
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 12:45

Текст книги "Сага про Форсайтів"


Автор книги: Джон Голсуорси



сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 68 страниц)

ЧАСТИНА ТРЕТЯI. СВІДЧЕННЯ МІСІС МАК-ЕНДЕР

Певна річ, багато людей, а між ними й редактор «Ультравівісекціоніста» – журналу, який саме був у розквіті своєї юності, – вважали б Сомса телепнем за те, що він не зірвав замків з дверей кімнати своєї дружини й, добряче її відлупцювавши, не завоював знову подружнього щастя.

У наші дні брутальність куди менше приправлена гуманністю, ніж колись, проте ті люди, котрі й досі не втратили сентиментальності, можуть бути спокійні, бо Сомс нічого такого не вчинив. Форсайти не полюбляють відвертої брутальності: вони занадто обачні й, загалом, надто м'якосерді. До того ж Сомсові була властива гордість, не досить велика, щоб спонукати його на справді благородний вчинок, але цілком достатня, щоб утримати від ницого вчинку, на який він міг зважитись хіба що зопалу. Але над усе цей справжній Форсайт боявся опинитися в смішному становищі. Не наважуючись побити дружину, він не бачив ніякої іншої ради і тому без жодного слова змирився із своїм становищем.

Впродовж усього літа й осені він і далі ходив собі в контору, роздивлявся картини й запрошував на обід своїх друзів.

З міста він так і не виїхав: Айріні відмовилась переселятися. Будинок у Робін-Гілі, хоч і докінчений, стояв порожній, без господаря. Сомс подав позов на Пірата, вимагаючи, щоб той відшкодував йому триста п'ятдесят фунтів.

Інтереси Босіні захищала адвокатська фірма «Фрік і Ейбл». Визнаючи самий факт перевитрати, вони побудували оборону на одній підставі, яку, оминувши юридичну фразеологію, можна коротко викласти так: твердити про те, що людина порушила дозвіл «чинити за власним розсудом, дотримуючись умов, зазначених у даному листуванні», – це очевидна нісенітниця.

Завдяки збігові обставин, хоч і випадковому, але цілком імовірному у вузькому колі юристів, Сомсові пощастило дізнатись, якої саме лінії дотримуватиметься на суді захист, – його компаньйонові Бастарду на обіді в Уолміслі, урядовця, що визначав суму судових витрат, довелося сидіти поряд з молодим Ченкері, адвокатом, котрий спеціалізувався на цивільних справах.

Потяг до розмови на фахові теми, що охоплює всіх юристів, коли жінки виходять з кімнати, примусив Ченкері, молодого здібного адвоката, загадати загадку своєму сусідові, чийого імені він не знав, бо Бастард, завжди перебуваючи в тіні, по суті, й не мав власного імені.

Ченкері сказав, що йому доручено справу, де є один «вельми дражливий момент». І він, зберігаючи професійну таємницю, пояснив, у чому полягає вузлове питання Сомсової справи. Всі, до кого він звертався, сказав Ченкері, вважають цей момент дражливим. На жаль, ідеться про незначну суму грошей, «хоча, очевидно, для його клієнта відшкодувати цю суму з біса важко». Шампанське в Уолміслі було погане, але його було вдосталь. Ченкері побоювався, що суддя не схоче сушити собі голову. Та він із свого боку докладе всіх зусиль – момент цей вельми дражливий. А що скаже його сусід?

Бастард – зразок обачності – не сказав нічого. Проте він з деякою зловтіхою переповів інцидент Сомсові – в душі цього тихого чоловічка таїлися людські почуття – і додав, що, на його думку, момент і справді «дуже дражливий».

Згідно зі своїм рішенням наш Форсайт довірив захищати свої інтереси «Джоблінгу і Боултерові». І зразу ж пошкодував, що не повів сам своєї справи. Одержавши копію протесту Босіні, Сомс пішов до контори своїх адвокатів.

Боултер, котрий вів Сомсову справу, – Джоблінг помер уже кілька років тому, – сказав йому, що це, на його думку, досить таки дражливий момент; треба порадитися з королівським адвокатом.

Сомс сказав, що хотів би почути думку відомого юриста, і вони звернулися до королівського адвоката Уотербака, який вважався чи не першим з перших. Уотербак протримав папери шість тижнів, а потім написав таке: «Витлумачення цієї кореспонденції залежить головним чином від наміру обох сторін і від свідчень, даних у суді. На мій погляд, треба домогтися від архітектора визнання, що він усвідомлював той факт, що йому не дозволялося витрачати більше, ніж дванадцять тисяч п'ятдесят фунтів. Стосовно виразу «чинити за власним розсудом, дотримуючись умов, зазначених у даному листуванні», на який звернули мою увагу, – то цей момент справді вельми дражливий; проте я вважаю, що в цілому до даної справи можна прикласти рішення суду в справі «Буало проти Цементної компанії».

Прийнявши цю пораду, вони послали запит, але на їхню превелику досаду панове Фрік і Ейбл відповіли так хитромудро, що в їхньому листі позивач при всьому своєму бажанні не міг би анічогісінько витлумачити на свою користь.

Уотербакову думку Сомс прочитав першого жовтня, сидячи в їдальні перед обідом. Вона його стривожила, не так посиланням на справу «Буало проти Цементної компанії», як тим, що останнім часом той момент почав і йому здаватися дражливим; в ньому відчувався приємний присмак спірності, до якої такі ласі найкращі юристи. Та на його місці кожен би занепокоївся, якби його враження ствердив королівський адвокат Уотербак.

Сомс сидів і обмірковував становище, втупившись у порожній камін: хоч уже настала осінь, але того пам'ятного року [9]9
  Мається на увазі рік, коли святкували п'ятдесятирічний ювілей коронації королеви Вікторії.


[Закрыть]
погода стояла тепла, як у середині серпня. Неприємно, коли тебе щось непокоїть; Сомсові хотілося якнайшвидше наступити на горло Босіні.

Хоч Сомс і не бачив архітектора від того дня в Робін-Гілі, але він весь час відчував його присутність – перед ним весь час стояло його виснажене вилицювате обличчя з очима, що палали захопленням. Правду кажучи, Сомс не міг позбутися почуття, що охопило його тієї ночі, коли він на світанку почув крик павича – почуття, що Босіні никає навколо його дому. І в кожній чоловічій постаті, що проминала будинок у вечірніх сутінках, йому ввижався той, кого Джордж так влучно охрестив Піратом.

Він був певен, що Айріні з ним зустрічається й досі; де саме і як, він не знав і не запитував, стримуваний невиразним і потаємним страхом, – він боявся, що може довідатись забагато. Тепер усе плинуло підземним річищем.

Часом, коли Сомс питав дружину, де вона була, – а він і досі не облишив цієї звички, властивій кожному Форсайтові, – вигляд у неї був дуже дивний. Вона трималася з надзвичайним самовладанням, але бувало, що з-під маски, яка завжди ховала від нього її обличчя, прозирав якийсь зовсім новий вираз.

До того ж останнім часом вона почала снідати в місті; коли він питав Білсон, чи снідала хазяйка вдома, вона частенько відповідала: «Ні, сер».

Йому дуже не подобалось те, що вона блукає по місту сама, він так їй і сказав. Але вона не звернула на це уваги. Кожне його бажання вона нехтувала з таким байдужим спокоєм, що Сомс і сердився, і дивувався, і навіть тішився цим. Здавалося, вона живе помислами про те, як би його принизити.

Ознайомившися з думкою королівського адвоката Уотербака, Сомс устав і, піднявшись нагору, зайшов у кімнату Айріні: вона замикала двері тільки ввечері, лягаючи спати, їй вистачало такту поводитися пристойно принаймні перед слугами. Айріні розчісувала коси: вона повернулася до нього з якоюсь дивною люттю.

– Чого тобі треба? – запитала вона. – Будь ласка, вийди з моєї кімнати!

Сомс відповів:

– Я хочу знати, скільки ще триватиме таке становище? Я вважаю, що мирився з ним і так уже дуже довго.

– Ти вийдеш з моєї кімнати?

– А ти будеш поводитися зі мною, як із своїм чоловіком?

– Ні.

– В такому разі я вживу заходів, що примусять тебе.

– Прошу!

Сомс дивився на Айріні, вражений її спокійним тоном. Вуста її стиснулися в тонку лінію, розпущене золотаве волосся розсипалося по голих плечах пишними хвилями, так дивно відтінюючи її темні очі – очі, в яких світився страх, ненависть, зневага і незрозумілий для Сомса тріумф.

– А тепер, будь ласка, вийди з моєї кімнати!

Сомс повернувся і понуро вийшов.

Він чудово знав, що не зважиться вжити ніяких заходів, і бачив, що й вона знає це – знає, що він боїться.

У нього була звичка розповідати їй усе, що він зробив за день: як заходив такий-то клієнт, як він підготував закладну для Паркса, як стоять справи з тим вікодавнім позовом «Фраєр проти Форсайта», що його спричинив дідів брат Ніколас, який, відзначаючися надмірною обачністю, обтяжив свій заповіт стількома застереженнями, що його майно й досі нікому не дісталося, і, певно, його заповіт до самого Страшного суду правитиме за невичерпне джерело прибутку для численних поколінь адвокатів. І як він зайшов до Джобсона й при ньому продали Буше – того, що він прогавив у «Талейрана і синів» на Пел-Мел.

Він захоплювався Буше, Ватто і всією тією школою. У нього була звичка розповідати їй про всі свої справи, і він розповідав про них навіть тепер, заповнюючи тяжку мовчанку за обіднім столом, так наче міг балаканиною утишити біль свого серця.

Часто, як вони були самі, Сомс пробував поцілувати її, коли вона казала йому на добраніч, Може, він плекав надію, що вона колись дозволить йому поцілувати себе; а можливо, він тільки робив це за звичкою, вважаючи, що чоловік повинен цілувати свою дружину. Навіть якщо вона його ненавидить, він робитиме, як належить, і не зневажить цього стародавнього звичаю.

І чому вона його ненавидить? Навіть тепер він не міг у це до кінця повірити. Дивно, коли хтось тебе ненавидить! Це за надто бурхлива пристрасть. А проте він сам ненавидить Босіні, цього Пірата, цього волоцюгу, цього нічного швендю. Думаючи про Босіні, Сомс завжди уявляв собі, що він чатує десь поблизу, тиняється навколишніми вулицями. А йому, певно, доводиться кепсько! Молодий Беркіт, архітектор, бачив, як він, похнюпивши носа, виходив з убогого ресторанчика!

І за всі ті нічні години, коли Сомс лежав, обмірковуючи своє становище, яке здавалося йому безнадійним, – хіба що Айріні таки зрештою отямиться, – йому ані разу не спало на думку, що, може, й справді треба з нею розлучитись…

А як же Форсайти? Яку роль грали вони в цій невидимій для ока Сомсовій трагедії?

Сказати правду, дуже малу або й зовсім ніякої, бо всі вони відпочивали на морі.

Осівши в готелях, водолікарнях чи пансіонах, вони щодня купалися; запасались озоном, щоб його вистачило на всю зиму.

Кожен гурт, вибравши собі до вподоби виноградник, вирощував, збирав і вичавлював грона, заготовляючи п'янкий трунок морського повітря.

І лише наприкінці вересня вони почали вертатися до Лондона.

Набравшися здоров'я, з рожевими свіжими щоками, вони прибували в невеличких омнібусах із різних вокзалів. А вранці кожен із них уже брався до своїх справ.

В неділю у Тімоті від сніданку до обіду роїлися гості.

Серед інших цікавих новин, таких численних, що їх годі було переказати, місіс Септімус Смолл повідомила, що Сомс і Айріні не виїздили з міста.

Подальше цікаве свідчення подала майже зовсім стороння особа.

Сталося так, що одного чудового дня наприкінці вересня місіс Мак-Ендер, найближча приятелька Вініфред Дарті, виїхавши на велосипедну прогулянку в Річмонд-парк разом із молодим Огастесом Фліппардом, побачила місіс Сомс і Босіні, які простували до Шін-гейт із порослого папороттю гайка.

Можливо, бідолашну жіночку мучила спрага, бо ж їй довелося проїхати добрячий шмат важкою пересохлою дорогою, а, як то відомо всьому Лондону, їхати на велосипеді й балакати з молодим Фліппардом не під силу навіть загартованій людині; чи, може, вигляд прохолодного, порослого папороттю гайка, звідки вийшли «ті двоє», розпалив у неї заздрощі. Прохолодний, порослий папороттю гайок, що темнів на горбі, гайок, де густе дубове листя нависає згори наче дах, де туркочуть голуби, співаючи безконечний весільний гімн, і осінь лагідно шепоче на вухо закоханим, що сховалися в папороті, а олені нечутно проходять повз них. Порослий папороттю гайок, місце назавжди втрачених утіх, щасливих хвилин, що вінчають віковічний шлюб неба й землі! Порослий папороттю гайок, священний притулок оленів, чудернацьких пеньків, що, мов ті фавни, вистрибують навколо сріблясто-білих березових німф у літніх сутінках.

Ця леді знала всіх Форсайтів, а що їй довелося побувати на прийомі у Джун, то вона відразу збагнула, хто це такі. Їй самій, бідоласі, не пощастило в подружньому житті, але, маючи вдосталь глузду й спритності, вона спромоглася штовхнути свого чоловіка на гріховний вчинок і пройшла крізь шлюборозлучний процес, уникнувши громадського осуду.

Вона добре зналася на таких справах та ще й жила в одному з тих великих будинків, де в тісних помешканнях часом збирається сила-силенна Форсайтів, які на дозвіллі розважаються здебільшого тим, що пересуджують одне одного.

Бідолашна жіночка! Мабуть, її мучила спрага, і, певна річ, вона нудьгувала, бо Фліппард був завзятий дотепник. Побачити «цих двох» у такому незвичайному місці було для неї однаково що натрапити в пустелі на рятівну криницю.

Зустрівши місіс Мак-Ендер, час, як і весь Лондон, шанобливо спиняється.

Ця невеличка, але вельми цікава жіночка заслуговує на особливу увагу; її всевидющі очі й гострий язик у якийсь недовідомий спосіб стали тим знаряддям, що ним вершить свої діла всемогутнє провидіння.

Показуючи всім своїм виглядом, що на долю їй випали тяжкі випробування, місіс Мак-Ендер відзначалася майже відразливим прагненням оберегти свою дорогоцінну особу. Напевно, вона зробила більше, аніж будь-яка інша світська жінка, щоб задушити рицарські почуття, які ще й досі чіпляються за колеса цивілізації. Дуже кмітлива жіночка, недарма її всі ласкаво називають «маленька Мак-Ендер»!

Вона елегантно одягалася, красуючись у вузеньких сукнях, і була членом Жіночого клубу, але, певна річ, анітрохи не скидалася на тих дражливих понурих його членів, які тільки й думають про жіночі права. Вона здобувала права, не сушачи ними голови, сприймаючи їх як щось цілком належне, і вміла використовувати ці права якнайповніше, не викликаючи нічого, крім захоплення, в середовищі того великого класу, з яким її ріднили коли не манери, то походження, виховання і ще одна, найпевніша потаємна ознака – почуття власності.

Дочка бедфордшірського адвоката, який одружився з дочкою священика, місіс Мак-Ендер, перестраждавши важкі роки подружнього життя з сумирним художником, що був нестямно закоханий у природу і нарешті пішов від неї до актриси, вона за весь цей час ні в чому не зрадила вимог, віри й почуттів свого світу і, здобувши волю, без усяких зусиль потрапила в самісінький осередок форсайтизму.

Завжди бадьора й маючи в запасі «цілу купу новин», вона скрізь була бажаною гостею. Ніхто не дивувався й не засуджував місіс Мак-Ендер, зустрівши її на Рейні чи в Зерматі саму чи в супроводі якої-небудь леді й двох джентльменів; всі вважали, що вона дуже обачна; і Форсайти раділи всім серцем, упізнаючи той дивовижний інстинкт, керуючись яким, вона могла тішитися всілякими благами, нічим не жертвуючи. І весь загал уважав, що тільки такі жінки, як місіс Мак-Ендер, можуть зберегти і вдосконалити найкращий тип нашої жінки. Дітей у неї не було.

Якщо вона й відчувала до чогось антипатію, то лише до тих «ніжних» жінок, котрих чоловіки наділяють якоюсь «чарівливістю», а місіс Сомс була їй особливо осоружна.

Певна річ, місіс Мак-Ендер неясно почувала, що коли чарівливість вважати за мірило, то кмітливість і хист тоді будуть наче й зовсім ні до чого; і вона ненавиділа ту витончену знадливість, якої не могла не помітити в Айріні, – ненавиділа тим дужче, чим частіше ця так звана чарівливість порушувала всі її розрахунки.

Проте вона твердила, що не бачить у цій жінці нічого привабливого – в ній немає «іскри», вона не зможе постояти за себе, її загнуздає кожен, хто схоче, це ясна річ, – вона, місіс Мак-Ендер, не розуміє, чого нею так захоплюються чоловіки!

Насправді місіс Мак-Ендер не була злостива, але, дбаючи про своє становище в світі після болісних перипетій розлучення, вона завжди мусила мати в запасі цілу купу новин, отож їй навіть на думку не спало зберегти в таємниці свою зустріч з «тими двома» в парку.

Сталося так, що того самого вечора місіс Мак-Ендер обідала у Тімоті, куди вона інколи навідувалася, щоб, за її словами, «підбадьорити стареньких». Заради неї щоразу запрошувано тих самих гостей: Вініфред Дарті з чоловіком; Френсі, бо вона бувала в артистичних колах, а місіс Мак-Ендер, як відомо, писала статті про моди для «Жіночого царства»; і, щоб їй було з ким пофліртувати, запрошували молодих Гейменів, коли вони були вільні, – хоча Геймени сиділи на людях мовчки, як у рот води набравши, проте вважалося, що вони до найменших подробиць обізнані з останніми новинами фешенебельного товариства.

Двадцять п'ять хвилин на восьму місіс Мак-Ендер вимкнула електричне світло в своєму передпокої і, вбрана в манто з шиншиловим коміром, вийшла в коридор, спинившись на хвилину, щоб перевірити, чи не забула взяти ключа. Ці невеличкі, забезпечені всіма вигодами помешкання дуже зручні; звичайно, тут бракує світла й повітря, зате можна коли завгодно замкнути свою квартиру й піти. Не треба морочитися з слугами, і вона не почуває себе зв'язаною, як тоді, коли жила з бідолашним любим Фредом, котрий завжди попадався їй під ноги, тиняючись із замріяним виглядом. Вона не гнівалася на бідолашного любого Фреда, він був такий дурненький; але думка про ту актрису й досі викликала в неї гірку іронічну посмішку.

Ретельно причинивши двері, місіс Мак-Ендер пройшла через похмурий, пофарбований охрою коридор, повз нескінченний ряд коричневих дверей з номерами квартир. Ліфт саме спускався; закутавшись по самі вуха в елегантне манто, місіс Мак-Ендер стояла, чекаючи ліфта; її каштанові коси були гладенько зачесані – волосинка до волосинки. Залізні дверцята брязнули, відчиняючись; місіс Мак-Ендер зайшла у ліфт. В кабіні було вже троє: круглолиций, як дитина, чоловік у білій жилетці і дві старенькі леді в чорному і в мітенках.

Місіс Мак-Ендер усміхнулась до них; вона знала всіх пожильців; і всі троє, що досі були напрочуд мовчазні, зразу заговорили. Це був секрет успіху місіс Мак-Ендер. Вона розв'язувала всім язики.

Розмова тривала всі п'ять поверхів; хлопець-ліфтер стояв до них спиною, встромивши свого нахабного носа між грати.

Внизу вони розійшлися; чоловік у білій жилетці сентиментально подався до більярдної, старенькі леді пішли обідати, кажучи одна одній: «Дуже приємна жіночка», «Ну й балакуха!», а місіс Мак-Ендер сіла в кеб.

Коли місіс Мак-Ендер обідала у Тімоті (хоч сам Тімоті ані разу не погодився вийти зі своїх кімнат), розмова набувала того вільного світського тону, який полюбляють Форсайти, опинившись у товаристві, й, певна річ, саме тому вона була тут бажаною гостею.

Місіс Смолл і тітонька Гестер бадьорішали від свіжого слова. «От якби Тімоті з нею познайомився!»– казали вони. На їхню думку, місіс Мак-Ендер справила б на нього благодійний вплив. Вона могла розповісти, наприклад, про те, чого накоїв останнім часом у Монте-Карло син сера Чарлза Фіста; про те, з кого списана героїня модного роману Тайнмаута Едді, над яким усі вражено розводили руками, і про те, чи носять у Парижі шаровари. До того ж вона була дуже розсудлива і вміла дати пораду навіть з такого болючого питання – чи віддати Ніколасового старшого сина у флот, як того бажала мати, чи зробити з нього бухгалтера – на батькову думку, справа значно певніша. Місіс Мак-Ендер була рішуче проти флоту. Якщо у вас немає великих здібностей або великих зв'язків, то вам нізащо не дадуть ходу, і чого зрештою можна сподіватися, навіть якщо вам поталанить і ви станете адміралом, – платня у флоті мізерна! Бухгалтер – той має куди більші можливості, але треба хлопця примістити в добру фірму, де він розпочне свою кар'єру без усякого ризику!

Часом вона ділилася секретом – як вигідно зіграти на біржі, хоч місіс Смолл і тітонька Гестер ні разу не скористалися її порадами. На біржу в них не було грошей; та все одно їх охоплювало збудження, так наче вони й справді прилучалися до життя. Для них це була подія. Вони казали, що порадяться з Тімоті. Але ніколи не радилися, знаючи, що це його схвилює. Проте кілька тижнів після того вони тайкома стежили за біржовим курсом у тій газеті, яку передплачували з огляду на її фешенебельність, стежили з цікавістю, чи йдуть угору, чи падають акції «Брайтових рубінів» або шерстепрядильної компанії «Макінтош». Часом їм не вдавалося знайти назву потрібної компанії, тож вони чекали, поки прийде Джеймс, Роджер чи навіть Свізін, і питали тремтячим із цікавості голосом, що там діється з «Болівійським вапном» – його чомусь не видно в газеті.

А Роджер відповідав: «Навіщо воно вам здалося? Якась дурничка! Ви тільки попечете собі пальці, вкладаючи свої гроші у вапно та інші речі, в яких ви анічогісінько не тямите! Хто подав вам таку ідею?» І, з'ясувавши, хто її подав, він ішов до міста й, розпитавшися в Сіті, часом вкладав трохи грошей у те підприємство.

Десь посеред обіду, саме тоді, коли Смізер принесла бараняче сідельце, місіс Мак-Ендер, безтурботно озирнувшись довкола, сказала:

– Між іншим, кого, ви думаєте, я сьогодні зустріла в Річмонд-парку? Ніколи не здогадаєтеся – місіс Сомс і… містера Босіні. Вони, мабуть, їздили подивитися на будинок!

Вініфред Дарті кашлянула, ніхто не озвався й словом. Це було свідчення, якого вони всі підсвідомо чекали.

Віддаючи місіс Мак-Ендер належне, зауважимо, що влітку вона їздила до Швейцарії і на італійські озера разом з трьома своїми знайомими, тому нічого не чула про сварку Сомса з архітектором. Отож вона не могла передбачити того глибокого враження, яке справлять її слова.

Випроставшись і ледь зашарівшись, вона озирала всіх присутніх пильними очицями, силкуючись визначити ефект своїх слів. Обабіч неї молоді Геймени мовчки понурили до самих тарілок худі голодні обличчя й старанно жували баранину.

Ці двоє, Джайлс і Джесс, були такі схожі й нерозлучні, що їх усі називали «брати Дроміо» [10]10
  Герої п'єси В. Шекспіра «Комедія помилок» – близнюки.


[Закрыть]
. Вони ніколи не розмовляли й завжди, здавалося, зосереджено били байдики. Всі вважали, що вони готуються до якихось важливих іспитів. Їх часто можна було бачити в парку поряд з їхнім домом: вони годинами гуляли простоволосі з книжками в руках у супроводі фокстер'єра, не озиваючись ані словом і безперестану курячи. Щоранку, на відстані п'ятдесяти ярдів один від одного, вони їхали клусом до Кемден-Гіла на двох худих шкапах, таких самих цибатих, як і вони самі, і щоранку, десь через годину, так само на відстані п'ятдесяти ярдів один від одного, вони чвалом верталися додому. Щовечора, хоч би де вони перед тим обідали, їх можна було бачити о пів на одинадцяту біля театру «Альгамбра»: обидва стояли, спершись на поруччя.

Ніколи їх не бачили окремо один від одного – такий був їхній спосіб життя, і вони, очевидно, були цілком ним задоволені.

Спонукувані джентльменськими почуттями, що глухо озвалися в їхній душі, вони повернулися тієї болісної хвилини до місіс Мак-Ендер і спитали в один голос:

– А ви вже дивилися?..

Вона була така здивована цим звертанням, що поклала виделку, і Смізер, що саме проходила повз неї, зразу ж забрала її тарілку. Проте місіс Мак-Ендер не розгубилася й миттю сказала:

– Мабуть, я візьму ще трошки цієї чудової баранини.

Але згодом у вітальні вона вмостилася поряд із місіс Смолл, вирішивши вивідати всі подробиці цієї справи. І почала:

– Яка чарівна жінка місіс Сомс! У неї таке чутливе серце! Сомсові страшенно поталанило!

Її палила така гостра цікавість, що вона зовсім забула про ту шкаралупу, в яку Форсайти завжди ховаються, Щоб не ділитися своєю бідою з чужими людьми. Місіс Септімус Смолл випросталася із шелестом і рипінням і вся затремтіла, охоплена почуттям власної гідності:

– Люба моя, на цю тему ми ніколи не розмовляємо!


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю