Текст книги "Сага про Форсайтів"

Автор книги: Джон Голсуорси

сообщить о нарушении

Текущая страница: 57 (всего у книги 68 страниц)

II. БАТЬКИ Й ДОЧКИ

Залишившись без дружини й сина, яких забрала в нього іспанська авантюра, Джоліон упевнився, що самотність у Робін-Гілі нестерпна. Філософ, коли він має все, що хоче, не схожий на філософа, якому багато чого бракує. Проте, привчивши себе до покори або до самої думки про покору, Джоліон, певно, змирився б із самотністю, якби не втручання Джун. Він тепер став одним із «бідолашок» і, отже, потрапив під її опіку. Якнайшвидше вирятувавши з біди одного гравера, що опинився тоді на її руках, вона з'явилася в Робін-Гілі через два тижні після від'їзду Айріні й Джона. Маленька леді жила тепер у Чізіку в невеличкому будиночку з великою майстернею. Представниця Форсайтів кращих часів, коли ні перед ким не треба було звітувати, вона все-таки зуміла пристосуватися до зменшення прибутків так, що це задовольнило і її, і батька. Оскільки орендна плата за галерею на Корк-стріт, яку він придбав для неї, дорівнювала сумі підвищеного прибуткового податку, то все залагодилося дуже просто: Джун перестала сплачувати батькові оренду. Вісімнадцять років галерея давала самі збитки, а тепер можна було сподіватись, що вона ось-ось почне окупатися, тож на думку Джун, батькові було однаково. Завдяки цьому вона, як і досі, мала свої тисячу двісті фунтів річного прибутку, і, зменшивши витрати на їжу та замінивши двох зубожілих бельгійок ще біднішою служницею-австрійкою, вона фактично зберегла попередню суму грошей для підтримки геніїв. Пробувши три дні в Робін-Гілі, вона забрала батька з собою до міста. За ці три дні вона відкрила таємницю, яку Джоліон приховував два роки, і негайно вирішила лікувати його. Вона знала лікаря, що міг це зробити. Він чудесно зцілив Пола Поста – художника, який випередив футуризм; і Джун розсердилася на батька, коли той здивовано звів брови, бо не чув ні про лікаря, ні про художника. Звичайно, якщо в нього немає «віри», то він ніколи не видужає! Безглуздо не вірити в людину, яка вилікувала Пола Поста так добре, що той аж тепер знову захворів від надмірної праці чи, може, від надмірних життєвих утіх. Особливість методу цього зцілителя полягає в тому, що він цілком покладається на природу. Він спеціально вивчає нормальні симптоми здорової природи, а коли у його пацієнта відсутній який-небудь природний симптом, він дає йому відповідну отруту, що викликає цей симптом, – і пацієнт одужує. Джун не мала найменшого сумніву, що батько видужає. У Робін-Гілі він явно живе неприродним життям, отож необхідно пробудити симптоми. Він, на її думку, відірвався від сучасності, що вкрай неприродно; серце його потребує стимулюючих засобів. В маленькому будиночку в Чізіку Джун зі своєю австрійкою – відданою служницею, такою вдячною Джун за порятунок, що тепер їй загрожувала небезпека захворіти від непосильної роботи, – всіляко «стимулювали» Джоліона, готуючи його до зцілення. Проте Джоліонові брови так і не опускалися: то австрійка раптом розбудить його о восьмій годині, коли він тільки-но заснув, то Джун забере в нього «Таймс», бо неприродно читати «таку безглузду писанину», – він повинен цікавитися «справжнім життям». Він не переставав дивуватися з її винахідливості, особливо ввечері. Для його добра, як вона заявила, хоч він підозрював, що й вона сама має з цього якусь користь, Джун збирала у себе мало не все двадцяте століття – принаймні ту його частину, що була осяяна світлом геніальності; і століття урочисто проходило перед ним по майстерні у фокстроті чи в іншому, ще химернішому танці – уанстепі, ритм якого так не пасував до музики, що Джоліонові брови майже ховалися у волоссі від подиву перед випробуванням, яким піддавав цей танець силу волі тих, хто його танцював. Знаючи, що в Асоціації акварелістів кожен, хто претендував на звання художника, вважав його безнадійно відсталим, Джоліон сідав у найтемніший куточок і згадував ритми, на яких він колись виховувався. А коли Джун підводила до нього яку-небудь дівчину або юнака, він покірливо піднімався до їхнього рівня, наскільки це було для нього можливо, і думав: «Господи! Як їм, мабуть, нудно зі мною!» Успадкувавши від батька невгасиму приязнь до молоді, він усе-таки стомився ставати на її точку зору. Але все це його «стимулювало», і його не переставала дивувати невгамовна доччина енергія. Інколи ці вечори вшановувала своєю присутністю сама геніальність; вона приходила, презирливо скривившись, і Джун завжди знайомила її з батьком. Це, на її думку, було для нього особливо корисно, бо геніальність є природним симптомом, якого йому завжди бракувало, – таке було переконання Джун, хоч вона й щиро любила батька.

Певний, наскільки це можливо для чоловіка, що Джун його рідна дочка, Джоліон часто запитував себе, в кого вона вдалася: червоно-золотаве волосся, що тепер трохи посіріло, припорошившись сивиною; відкрите, жваве личко, таке несхоже на його власне обличчя, тонке й складне; маленька, легенька постать, тим часом як він був високий на зріст, як більшість Форсайтів. Часто замислювався він, якого походження цей тип: датського чи, може, кельтського. Мабуть, думав він, кельтського, судячи з її войовничості та звички пов'язувати волосся стрічкою і носити широкі сукні. Без перебільшення можна сказати, що він віддавав їй перевагу перед «людьми двадцятого століття», якими вона була оточена, хоч вони були здебільшого молоді. Але Джун почала приділяти пильну увагу його зубам, бо цим природним симптомом він до деякої міри ще володів. Її дантист одразу відкрив «наявність чистої культури staphylococcus aureus» (яка, безперечно, може викликати запалення) і хотів повиривати всі зуби, які ще лишилися в нього, і замінити їх двома повними комплектами неприродних симптомів. Таке бажання збудило природжену впертість Джоліона, і того ж таки вечора в майстерні Джун він спробував обгрунтувати свої заперечення. У нього ніколи не було ніякого запалення, він сподівається, що його власних зубів як-небудь вистачить до кінця його життя. Певна річ, погодилася Джун, їх вистачить йому до кінця життя, якщо він їх не вирве! Але якщо він вставить нові зуби, його серце зміцніє, а життя продовжиться. Його впертість, сказала Джун, свідчить про те, що він не бажає боротися. Коли він піде до лікаря, що вилікував Пола Поста? Джоліон висловив свій глибокий жаль, але він зовсім не збирався йти до нього. Джун обурилась. Пондрідж, заявила вона, великий зцілитель, чудова людина, а йому так важко зводити кінці з кінцями й домогтися визнання своїх теорій. І саме байдужість до свого здоров'я, яку виявляє її батько, заважає йому стати відомим. Якби вони зустрілися, це було б так чудово для них обох!

– Я бачу, – мовив Джоліон, – ти хочеш убити зразу двох зайців.

– Не вбити, а вилікувати! – скрикнула Джун.

– Це, голубонько, те саме.

Джун наполягала. Навіщо говорити таке, коли він і не пробував лікуватись.

Джоліон побоювався, що коли він спробує, то вже взагалі оніміє.

– Тату! – вигукнула Джун. – Ти безнадійний.

– Можливо, – сказав Джоліон. – Але я волів би залишитися безнадійним якомога довше. Мені не хочеться будити лиха, дитино моя. Поки що воно спить і не ворушиться.

– Але ж це означає – закрити перед наукою всі шляхи! – кричала Джун. – Ти не уявляєш, як щиро Пондрідж відданий своїй справі. Наука для нього все.

– Так само, як для містера Пола Поста його мистецтво, правда ж? – заперечив Джоліон і затягнувся сигаретою із слабкого тютюну, що його тепер дозволяв собі курити. – Мистецтво для мистецтва, наука для науки. Я добре знаю цих добродіїв ентузіастів, маніаків егоцентризму. Вони заріжуть людину, і оком не моргнувши. У мене досить форсайтівського глузду, щоб обходити їх десятою дорогою, Джун.

– Тату, – сказала Джун, – коли б ти тільки знав, як застаріли твої погляди! Половинчастість у наш час – розкіш, якої ніхто не може собі дозволити.

– Боюся, – відповів із усмішкою Джоліон, – це єдиний природний симптом, якого містер Пондрідж може мені не надавати. Нам, голубонько, від народження судилися крайнощі або середина, хоча, даруй мені за відвертість, мушу сказати, що добра половина тих, хто пропонує крайнощі, насправді дуже помірковані. Здоров'я моє не гірше, аніж я можу сподіватися, тож нехай воно залишається таким, як є.

Джун мовчала, переконавшись свого часу на власному досвіді, якою несхитною буває батькова лагідна впертість, коли йдеться про свободу його дій.

Джоліон і сам не розумів, як він міг проговоритися Джун, навіщо Айріні повезла Джона до Іспанії; він не дуже покладався на те, що вона збереже таємницю. Джун замислилась над цією звісткою, і її роздуми завершилися гострою суперечкою, під час якої Джоліонові відкрилась цілковита протилежність між дійовим темпераментом його дочки й пасивністю його дружини. Він навіть переконався, що в Джун і досі ниє рана, яка лишилася від їхнього давнього двобою за Філіпа Босіні, коли пасивне начало здобуло таку блискучу перемогу над активним.

Джун вважала, що приховувати від Джона минуле – це безглуздя і навіть боягузтво.

– Це справжнісінький опортунізм, – сказала вона.

– Який, – лагідно зауважив Джоліон, – є творчим принципом справжнього життя, люба моя.

– Ет! – вигукнула Джун. – Ти не можеш щиро захищати Айріні в тому, що вона приховує від Джона правду. Якби ти діяв самостійно, то, певно, розповів би йому.

– Можливо, але тільки тому, що він рано чи пізно про все довідається, і так воно буде гірше, аніж якби ми розповіли йому самі.

– То чому ж ти не розкажеш йому? Знову ж таки – аби «не будити лиха».

– Голубонько моя, – сказав Джоліон, – нізащо в світі я не зважився б піти проти Айріні. Адже він її син.

– І твій теж, – заперечила Джун.

– Хіба можна рівняти батьківський інстинкт з материнським?

– Воля твоя, але ти виявив слабодухість.

– Можливо, – погодився Джоліон. – Можливо.

Оце і все, чого вона домоглася від нього, але ця справа не йшла у неї з голови. Джун не зносила думки, що не треба будити лиха. Їй кортіло підштовхнути справу – нехай би вона вже швидше розв'язалася. Джонові слід усе розповісти, щоб почуття його або зачахло, або розцвіло, незважаючи на минуле, і дало плоди. І вона вирішила зустрітися з Флер і скласти про неї свою думку. Коли Джун зважувалася на якийсь крок, вона рішуче відкидала всі заперечення. Зрештою вона Сомсова двоюрідна племінниця, і вони обоє цікавляться живописом. Вона піде до нього і скаже, що йому слід придбати яку-небудь картину Пола Поста чи скульптуру Бориса Струмоловського; батькові вона, звичайно, нічого не скаже. Наступної неділі вона взялася за здійснення свого задуму, і вигляд у неї був такий рішучий, що їй насилу пощастило роздобути таксі на станції в Редінгу. Береги Темзи були на диво гарні в ці дні червня, її місяця, і у Джун мліло серце, коли вона дивилася на цю красу. За все життя не спізнавши любовного єднання, вона мало не до нестями любила природу. Коли таксі під'їхало до чудової місцини, де оселився Сомс, Джун відпустила шофера, бо хотіла, владнавши справу, натішитися прохолодою річки й гаю. Отож вона підійшла до його дверей як звичайний перехожий і послала йому свою картку. Джун знала, що коли її нерви аж тремтять від напруження, значить, вона робить щось путяще. А коли нерви не тремтять, то вона була певна, що йде по лінії найменшого опору і що благородство ні до чого не зобов'язує. Її провели у вітальню, яка, хоч їй і не подобався такий стиль, була опоряджена із вишуканим смаком. Подумавши: «Надто претензійно – забагато витребеньок», – вона побачила в старому дзеркалі з лакованою рамою постать дівчини, що заходила з веранди. У білій сукні, з білими трояндами в руках, відображена в сріблясто-білому озерці дзеркала, вона здавалася видінням – ніби чарівний привид вийшов із зеленого саду.

– Добрий день, – сказала Джун і обернулась. – Я родичка вашого батька.

– Пригадую, я бачила вас тоді в кондитерській.

– З моїм молодшим братом. Ваш батько вдома?

– Зараз прийде. Він пішов на прогулянку.

Джун ледь примружила свої сині очі й рішуче підвела підборіддя.

– Вас звати Флер, адже так? Я чула про вас від Голлі, Що ви думаєте про Джона?

Дівчина піднесла троянди до обличчя, подивилася на них і спокійна відповіла:

– Дуже милий хлопець.

– Анітрохи не схожий ні На Голлі, ні на мене, правда?

– Анітрохи.

«Стримана», – подумала Джун.

І раптом дівчина сказала:

– Може, ви розповісте мені, чому наші родини не мирять між собою?

Почувши саме те запитання, на яке вона радила батькові дати відповідь, Джун промовчала – чи тому, що ця дівчина намагалася щось випитати в неї, чи просто тому, що на практиці людина часто робить зовсім не так, як зробила б у теорії.

– Знаєте, – мовила дівчина, – найпевніший спосіб примусити людину вивідати найгірше – це приховувати його від неї. Мій батько сказав, що то була сварка за власність. Але я не вірю цьому: і ми, і вони мають усього вдосталь. Вони не поводилися б по-міщанському.

Джун спаленіла. Її образило це слово, прикладене до її діда та батька.

– Мій дід, – сказала вона, – був дуже великодушний, і батько також. Жоден з них ніколи не поводився по-міщанському.

– То в чому ж тоді річ? – запитала Флер.

Бачачи, що ця юна дівчина з родини Форсайтів уперто домагається свого, Джун відразу вирішила їй перешкодити і водночас домогтися чогось для себе.

– Навіщо вам треба це знати?

Дівчина понюхала троянди.

– Просто тому, що мені не хочуть розповісти.

– Ну то знайте: сварка справді була через власність, але власність буває різна.

– Ще більша загадка. Тепер я будь-що повинна довідатися.

Рішуче личко Джун пересмикнулось. Її пишне волосся непокірними пасмами вибивалося з-під круглої шапочки. Цієї миті вона виглядала зовсім юною, ніби помолоділа від цієї зустрічі.

– Знаєте, – сказала вона, – я бачила, як ви впустили хусточку. Чи є що-небудь між вами і Джоном? Якщо є, то краще вам це облишити.

Дівчина зблідла, але все ж таки усміхнулася.

– Якщо і є, то в цей спосіб мене не можна примусити.

Вражена цими сміливими словами, Джун простягла руку.

– Ви мені подобаєтеся, але я не люблю вашого батька; ніколи його не любила. Гадаю, ми можемо говорити відверто.

– Ви приїхали сюди, щоб сказати йому це? Джун засміялася:

– Ні, я приїхала сюди, щоб побачити вас.

– Як це люб'язно з вашого боку.

Дівчина гостра на язик – уміє відбивати удари.

– Я старша за вас у два з половиною рази, – мовила Джун, – але я вам щиро співчуваю. Я розумію, як це боляче, коли вам не щастить здобути того, чого ви хочете.

Дівчина знову усміхнулася.

– Я гадаю, ви могли б мені розповісти.

Як уперто ця дитина домагається свого.

– Це не моя таємниця. Але я спробую зробити все, що зможу, бо, на мою думку, і ви, і Джон повинні це знати. А тепер я попрощаюся з вами.

– Ви не почекаєте батька?

Джун похитала головою.

– Як мені переправитися на той берег?

– Я перевезу вас у човні.

– Знаєте що, – раптом сказала Джун, – коли ви будете в Лондоні, зайдіть до мене. Ось моя адреса. Вечорами у мене звичайно збирається молодь. Але батькові краще нічого не кажіть.

Дівчина кивнула головою.

Дивлячись, як вона веслує, Джун думала: «Вона дуже вродлива, і фігура в неї гарна. Ніколи б не подумала, що у Сомса може бути така вродлива донька. Джонові вона була б пречудовою парою».

Інстинкт парування, якого їй не довелося задовольнити, ніколи не завмирав у Джун. Вона стояла, стежачи, як Флер пливе до того берега; дівчина поклала весло, щоб помахати їй на прощання, і Джун з болем у серці поволі пішла лугом понад річкою. Молоде тягнеться до молодого, наче бабки, що ганяються одна за одною, і кохання, як сонце, прогріває їх наскрізь. Її молодість! Це було так давно, коли Філ і вона… А відтоді? Відтоді нічого… нікого, хто був би їй до душі. І вона втратила все. Але який зашморг душить ці два юні створіння, якщо вони й справді кохають одне одного, як вважає Голлі, як, очевидно, побоюються її батько, Айріні і навіть Сомс. Який зашморг і які перепони! І прагнення до майбутнього, зневага до минулого – те, що створює активний принцип, – збудилося в серці жінки, яка завжди вважала: те, чого людина хоче, важливіше того, чого не хочуть інші. Стоячи на березі в теплій тиші літа, вона дивилася на латаття і вербове гілля, на те, як скидається риба, вдихала пахощі трав і таволги, думаючи, як примусити всіх бути щасливими. Джон і Флер! Двоє бідолашок – двоє каченят, жовтеньких і безперих! Так їх жаль! Звичайно, треба щось для них зробити! В такому становищі не можна стояти осторонь. Вона дійшла до станції розпалена й сердита.

Того ж вечора, піддавшись своїй прямодушності, через яку люди часто її уникали, Джун сказала батькові:

– Тату, я їздила подивитися на Флер, Вона здалася мені дуже привабливою. Яка користь від того, що ми ховаємо голови під крило?

Вражений Джоліон поставив чашку з ячмінною кавою і почав кришити хліб.

– Саме це ти й робиш, – сказав він. – Ти не забула, чия вона дочка?

– Хіба мертве минуле не може поховати своїх мерців?

Джоліон підвівся.

– Бувають речі, яких не можна поховати.

– Я не згодна, – сказала Джун. – Це саме те, що загороджує дорогу всякому щастю і прогресу. Ти не розумієш нашого віку, тату. Йому не потрібне те, що пережило себе. Ну й що, коли Джон довідається про все, що було з його матір'ю? Чому ти вважаєш це страшною трагедією? Кого тепер турбують такі речі? Закони про шлюб і нині такі самі, як і тоді, коли Сомс та Айріні не могли дістати розлучення і довелося вийти на сцену тобі. Ми пішли вперед, а закони – ні. Отож ніхто на них не зважає. Шлюб без пристойної можливості розірвати його – це тільки різновид рабовласництва; людина не повинна володіти іншою людиною. Тепер це розуміють усі. Якщо Айріні порушила такий закон, хіба це погано?

– Не мені це спростовувати, – сказав Джоліон, – але тут зовсім інше. Йдеться про людські почуття.

– Звичайно! – вигукнула Джун. – Про людські почуття цих двох молодих людей.

– Люба моя, – сказав Джоліон спокійно, хоч із відчаєм: в ньому вже закипало роздратування, – ти кажеш дурниці.

– Зовсім ні. Якщо вони доведуть, що кохають одне одного по-справжньому, навіщо їх робити нещасливими заради минулого?

– Ти не пережила цього Минулого. А я пережив – через почуття моєї дружини, через свої нерви і свою уяву, як тільки може пережити людина, що любить.

Джун теж підвелася й почала неспокійно ходити по кімнаті.

– Якби Флер була донькою Філа Босіні, – раптом сказала вона, – я могла б зрозуміти тебе швидше. Айріні любила його, а Сомса вона ніколи не любила.

Джоліон відповів глухим звуком – схожим на той звук, яким італійська селянка підганяє свого мула. Його серце шалено закалатало, але він не звертав на це уваги, віддавшися своїм почуттям.

– Твої слова свідчать про те, як мало ти розумієш. Ані я, ані Джон, якщо я знаю його, не засудили б любовного минулого. Але шлюб без кохання – гидота. Ця дівчина – дочка чоловіка, – який колись володів Джоновою матір'ю як рабинею-негритянкою. Цього привида не можна прогнати; навіть не пробуй, Джун! Ти хочеш, щоб ми були свідками того, як Джон з'єднається з плоттю й кров'ю чоловіка, котрий володів Джоновою матір'ю проти її волі. Нема чого вживати делікатніших висловів; я хочу з'ясувати справу раз і назавжди, А тепер годі цієї розмови, а то мені доведеться просидіти цілу ніч.

І, притуливши руку до серця, Джоліон повернувся спиною до дочки й став дивитися крізь вікно на Темзу.

Джун, від природи своєї нездатна розпізнати осине дупло, аж поки не встромить туди свою голову, неабияк стривожилася. Вона підійшла до батька і взяла його під руку. Анітрохи не переконана, що він має слушність, а вона сама помиляється, – це суперечило б її вдачі – вона, проте, була глибоко вражена очевидним фактом, що тема ця для нього дуже шкідлива. Вона потерлася щокою об його плече і нічого не сказала.

Перевізши свою літню кузину через річку, Флер не вернулася відразу до причалу, а запливла у залитий сонцем очерет. Тиха краса дня заполонила на мить дівчину, яка не дуже любила мрії і поезію. У лузі над берегом, де стояв її човен, запряжена сірим конем косарка почала ранню косовицю. Флер дивилася завороженим поглядом, як. над легкими колесами спадає каскадами трава – така прохолодна й свіжа. Хурчання косарки й шурхіт трави зливалися з шелестом верб і тополь. Біля човна у глибокій зеленій воді, наче жовті змії, крутилися і витягалися за течією водорості; на протилежному березі в тіні дерев стояли рябі корови й ліниво помахували хвостами. В такий день тільки й мріяти. І вона витягла Джонові листи – не пишномовні освідчення, а розповідь про все, що він бачив і робив, сповнена дуже приємною для неї тугою; всі вони закінчувалися однаково: «Твій вірний Дж.» Флер не була сентиментальна, її бажання завжди були конкретні й чіткі, але вся поезія, що жила в душі дочки Сомса й Аннет, тепер безумовно зосередилася навколо її спогадів про Джона. Вони таїлися в траві й деревах, квітах і струменях води. Вона радісно відчувала його в запахах, які вдихала, наморщивши ніс. Зорі переконували її, що вона стоїть поряд із ним посередині карти Іспанії, а рано-вранці зарошене павутиння, імлисте сяйво й обіцянка дня, що зароджувалася в саду, були для неї уособленням Джона.

Поки вона читала його листи, повз неї велично пропливла пара білих лебедів, а за ними їхній виводок, шестеро лебедят, одне за одним, голова кожного з них була на однаковій відстані від хвоста переднього – флотилія сірих есмінців. Флер сховала листи, взялася за весла й попливла до причалу. Ідучи стежкою через сад, вона міркувала, чи слід розповісти батькові про візит Джун. Якщо він довідається про нього від слуги, йому може здатися підозрілим, чому вона нічого йому не сказала. До того ж це дасть їй нагоду вивідати в батька причину ворожнечі. Отож Флер вийшла на дорогу і пішла назустріч батькові.

Сомс ходив оглянути ділянку, на якій місцева влада надумала спорудити санаторій для хворих на сухоти. Вірний своєму індивідуалізмові, Сомс не брав участі в місцевих справах, обмежуючися сплатою податків, які постійно зростали. Проте він не міг лишитися байдужим до цього нового й небезпечного задуму. Ділянка була не далі як за півмилі від його будинку. Сомс цілком погоджувався з думкою, що туберкульозові в Англії треба покласти край, але тут для цього не місце. Треба це зробити десь далі. По суті, його ставлення було ставленням всіх справжніх Форсайтів: йому немає діла до чужих хвороб, і хай держава робить свою справу, анітрохи не зачіпаючи тих природних благ, які він здобув сам чи одержав у спадок. Френсі, найвільнодумніша з Форсайтів його покоління (крім хіба що Джоліона), якось запитала ущипливо: «Чи ти, Сомсе, коли-небудь бачив ім'я Форсайт на якому-небудь підписному листі?» Може, воно й так, але санаторій зіпсує всю навколишню місцевість, і він неодмінно підпише петицію протесту, яку вже склали сусіди. Твердо наважившись зробити так, Сомс повернув додому і зустрів на дорозі Флер.

Останнім часом вона ставилася до нього куди ніжніше і, насолоджуючись в її товаристві спокоєм погожих літніх днів, він відчував себе зовсім молодим; Аннет безперестану їздила до міста то за тим, то за іншим, і він бував з дочкою майже стільки, скільки бажала його душа. Правда, Майкл Монт узяв собі за звичку приїздити на мотоциклі трохи не щодня. Дяка богові, він поголив свої схожі на зубну щітку вусики і вже не скидався на блазня! У них саме гостювала подруга Флер, частенько заходив хтось із сусідської молоді, і тоді після обіду в холі дві-три пари танцювали під музику електричної піаноли, що сама по собі виконувала фокстроти, здивовано вилискуючи своєю дзеркальною поверхнею. Часом навіть Аннет граціозно пропливала по паркету в парі з котримсь із юнаків. І Сомс, підійшовши до дверей між вітальнею і холом, схиляв набік голову і, поводячи носом, стежив за ними – чекав нагоди спіймати усмішку Флер; потім повертався до свого крісла біля каміна у вітальні й переглядав «Таймс» або каталог якого-небудь колекціонера. Його пильне стривожене око не виявляло ніяких ознак того, що Флер пам'ятає про свою примху.

Коли вона наблизилася до нього на курній дорозі, він узяв її під руку.

– Ти знаєш, тату, хто до тебе приходив? Вона не дочекалася тебе. Ану спробуй угадати!

– Не люблю я вгадувати, – сказав Сомс занепокоєно. – Хто?

– Твоя племінниця Джун Форсайт.

Сомс мимохіть стиснув її лікоть.

– Чого їй було треба?

– Не знаю. Але своїм візитом вона порушила ворожнечу, правда?

– Ворожнечу? Яку ворожнечу?

– Ту, що існує в твоїй уяві, татусю.

Сомс відпустив її руку. Що вона – глузує чи хоче випитати в нього ту таємницю?

– Мабуть, вона хотіла, щоб я купив якусь картину, – сказав він нарешті.

– Навряд. Може, їй просто захотілося виявити родинні почуття.

– Вона всього лише двоюрідна племінниця, – буркнув Сомс.

– І дочка твого ворога.

– Що ти маєш на увазі?

– Даруй мені, татусю. Я вважала, що він твій ворог.

– Ворог! – повторив Сомс– Це давня історія. Не знаю, від кого у тебе такі відомості.

– Від Джун Форсайт.

Дівчині раптом сяйнула думка, що коли батько вважатиме, ніби вона майже все знає, то він відкриє їй таємницю.

Сомс сполошився, але Флер недооцінила його обережності й стриманості.

– Якщо ти все знаєш, – сказав він холодно, – то чому в'язнеш до мене?

Флер побачила, що перебрала міру.

– Я не хочу в'язнути до тебе, татусю. Ти кажеш правду, навіщо мені знати більше? І взагалі, навіщо мені потрібна ця «невеличка» таємниця? Je m'en fiche [78]78
  Je m'en fiche – Начхати (фр.).


[Закрыть], як каже Профон.

– Цей суб'єкт, – глибокодумно сказав Сомс.

Цей суб'єкт і справді грав того літа визначну, хоч і невидиму роль, бо він уже не з'являвся в їхньому домі. Від тієї неділі, коли Флер звернула батькову увагу на те, як він никає по саду. Сомс багато думав про нього і завжди в зв'язку з Аннет – без усякої на те причини, якщо не брати до уваги того факту, що вона раптом погарнішала. Його власницький інстинкт, який з часів війни утратив свою прямолінійність, став тонший і гнучкіший, притлумлював ревниві побоювання. Як мандрівник дивиться на американську річку, тиху й приємну, знаючи, що, можливо, десь у мулі лежить алігатор, вистромивши свою голову, якої не відрізниш від корча, – так і Сомс дивився на річку свого життя, підсвідомо відчуваючи мосьє Профона, але відмовляючись визнати небезпеку й припускаючи лиш можливість того, що він вистромив десь поблизу свою голову. В цю пору свого життя він мав фактично все, чого бажала його душа, і був настільки щасливий, наскільки дозволяла його натура. Почуття його були в спокої; прагнення любити знайшло вихід у любові до доньки; його колекція картин здобула велику славу, гроші були вигідно вкладені; здоров'я було чудове, якщо не зважати на те, що зрідка його турбувала печінка; він ще не почав серйозно тривожитися тим, що станеться по його смерті, схильний гадати, що нічого не станеться. Він нагадував одну із своїх надійних акцій з позолоченими краями, а зіскребти позолоту, щоб побачити те, чого можна й не бачити, – це було б ненормальне збочення й бунт проти природного ходу речей – так підказував його інстинкт. Ці дві зім'яті трояндові пелюстки – примха Флер і голова мосьє Профона – розгладяться, якщо їх дбайливо розправити.

Цього вечора випадок, який втручається в життя навіть найгрошовитіших Форсайтів, дав у руки Флер ключ до таємниці. Її батько прийшов у їдальню без хусточки і раптом відчув потребу витерти носа.

– Зараз я принесу тобі хусточку, татусю, – сказала вона й побігла нагору.

В саше, де вона шукала її, – старому саше з дуже вицвілого шовку, – було два відділення: в одному зберігалися хусточки, друге було застебнуте, і в ньому лежало щось пласке й тверде. Спонукувана дитячою цікавістю, Флер розстебнула його. Там лежала рамка з фотографією: її дитячий портрет. Вона дивилася заворожено на своє власне зображення. Фото вислизнуло з-під її пальця, і Флер побачила під ним іншу фотографію. Вона посунула своє фото нижче, і перед нею з'явилося обличчя, що здалося їй знайомим, обличчя молодої жінки, дуже вродливої, в старомодному вечірньому вбранні. Знову посунувши вгору свою фотографію, вона взяла хусточку і пішла в їдальню. Тільки на сходах вона згадала це обличчя. Звичайно, звичайно, Джонова мати! Її наче вразило громом. І вона спинилася, гарячково міркуючи. Так он воно що! Джонів батько одружився з жінкою, з якою хотів одружитися її батько; можливо, відбив її у нього обманом. Потім, боячися виявити своєю поведінкою, що розкрила батькову таємницю, дівчина урвала дальші роздуми й, вимахуючи шовковою хусточкою, зайшла в їдальню.

– Я вибрала найм'якшу, тату.

– Гм! – озвався Сомс. – Ці я вживаю тільки, коли застуджуюсь. Та нехай уже!

Цей вечір Флер провела, зважуючи все й розмірковуючи; вона пригадала вираз на батьковому обличчі, коли вони зайшли до кондитерської, – чужий і холодно-інтимний, дивний вираз. Напевно, він дуже любив цю жінку, якщо, втративши її, стільки років зберігає її фотографію. Нещадна і критична думка дівчини зосередилася на стосунках її батька й матері. Чи любив він її коли-небудь по-справжньому? Вона подумала, що ні. Джон – син жінки, яку він любив по-справжньому. Але ж тоді батько не повинен заперечувати проти того, що його дочка любить Джона; йому треба тільки призвичаїтися до цього. І дівчина полегшено зітхнула в складки нічної сорочки, яку надягала через голову.