Текст книги "Сага про Форсайтів"
Автор книги: Джон Голсуорси
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 68 страниц)
Роджерів дім на Прінсез-гарденз сяяв вогнями. Десятки свічок палали в кришталевих люстрах, і паркетна підлога довгастої вітальні віддзеркалювала їхні сузір'я. Вітальня здавалася просторою, бо всі меблі перенесли на горішній поверх, а під стінами поставили ті химерні витвори цивілізації, що звуться «бальними канапками».
В найдальшому кутку за пальмами стояло піаніно з розгорненими на пюпітрі нотами «Кенсінгтонського гуляння».
Роджер не запросив оркестру. Нащо, мовляв, здався той оркестр, йому такі витрати зовсім ні до чого, і годі про це балакати. Френсі (її мати, яку Роджер уже давно довів до нервового розладу, за таких обставин лягала в ліжко) була змушена задовольнитися фортепіано, прилучивши до нього юнака, що грав на корнеті; але вона заставила той куточок пальмами, щоб у не дуже доскіпливих гостей склалося враження, ніби там сховано кілька оркестрантів. Вона вирішила сказати, хай грають гучно, – корнет може створити чудовий ефект, якщо музикант гратиме від щирого серця.
Нарешті Френсі з усім упоралася, спромігшись правдами й неправдами пройти крізь той заплутаний лабіринт, який хоч-не-хоч треба подолати, коли зважишся сполучити фешенебельність із здоровою форсайтівською ощадливістю. Худорлява, але дуже ефектна в сукні кольору спілої кукурудзи з пишними тюлевими воланами на плечах, вона походжала по вітальні, натягуючи рукавички й окидаючи все хазяйським оком.
З найнятим на вечір лакеєм (у Роджера служили самі лиш покоївки) Френсі заговорила про вино. Чи запам'ятав він, що містер Форсайт сказав подати дюжину пляшок шампанського од Вітлі? А коли шампанського не вистачить (хоч і навряд, бо дами здебільшого питимуть воду), то є ще пунш, і хай викручується, як уміє.
Прикро говорити такі речі лакеєві, це дуже принизливо, але хіба з батьком що вдієш? І справді, Роджер завжди невдоволено бурчав перед кожним балом, а тоді виходив до гостей, рум'яний, лобастий, привітно всміхався, неначе це він його задумав, і навіть вів до столу найвродливішу гостю; а о другій годині, в розпалі веселощів, він потайки підходив до оркестрантів, казав їм, щоб грали «Боже, борони королеву», і йшов у свою спальню.
Френсі благала бога, щоб батько якомога швидше втомився й пішов спати.
Три вірні подруги, що провели в домі день перед балом, підкріпилися разом з нею чаєм і холодною курятиною, – перекуска була нашвидкуруч влаштована в порожній горішній кімнатці; чоловіків послали обідати в Юстасів клуб – хай наїдяться досита.
Рівно о дев'ятій прибула місіс Смолл. Вона почала заплутано вибачатися за Тімоті й не згадала ані словом тітоньку Гестер, котра в останню хвилину сказала, що воліє побути в спокої. Френсі прийняла її якнайпривітніше, посадила на канапку й пішла, і тітонька Джулі, яка вперше після жалоби по тітоньці Енн одягла світло-бузкову шовкову сукню, лишилася з сумовитою міною в порожній вітальні.
Аж ось із своїх кімнат повиходили вірні подруги, вбрані, мов чарами, в сукні різного кольору, але однаково оздоблені пишними тюлевими воланами на плечах і грудях, бо за дивним збігом вони всі до одної були дуже худорляві. Їх підвели до місіс Смолл. Кожна поговорила з нею хвилинку, а потім вони збилися в купку й почали щебетати, крутячи в руках програми, нишком позираючи на двері, чи не з'явилися перші кавалери.
Ввійшов гурт Ніколасових синів, завжди пунктуальних – на Ледброук-гроув пунктуальність була в моді, – а слідом за ними Юстас із своїми братами, похмурими й прокуреними тютюном.
Потім з'явилися один за одним кілька поклонників Френсі. вона взяла з них обіцянку приїхати рано. Всі вони були чисто виголені й жваві – жвавість останнім часом була однією з ознак кенсінгтонської молоді; один до одного ці юнаки ставилися дуже миролюбно; вони красувалися в пишних краватках, білих жилетах і шкарпетках із стрілками. Носовики ховали в манжетах. Вони походжали весело й невимушено, озброївшися звичною жвавістю, наче прибули сюди з благородним наміром звершити славні діла. Знехтувавши традиційну урочисту міну, яку англієць прибирає під час танцю, вони танцювали з хвацьким, солоденьким і вкрадливим виразом на обличчі, підскакували й щосили крутили своїх дам без педантичної уваги до ритму.
На інших танцюристів вони поглядали з легенькою зневагою – куди їм до них, веселих хлопців, героїв кенсінгтонських вечірок, вони ж бо єдині вміють поводитися в товаристві, усміхатися й танцювати.
Незабаром гості ринули потоком; старші жінки сідали попід стіною проти дверей, жвавіша публіка вливалася в натовп, що вирував у залі.
Чоловіків було менше, і дівчата, що лишилися без кавалерів, набирали трагічного виразу, всміхаючись терплячою кислою усмішкою, що ніби промовляла: «Е, ні! Не вводьте мене в оману. Я знаю, що ви йдете не до мене. Я на це не сподіваюсь!» І Френсі раз по раз просила котрогось свого поклонника чи якого-небудь зеленого юнака:
– Зробіть мені ласку, дозвольте познайомити вас із міс Пінк. Вона така мила дівчина! – І, підводячи його до неї, казала – Міс Пінк – містер Гезеркоул. Може, у вас іще лишився вільний танець?
А міс Пінк, силувано всміхаючись і трохи червоніючи, відповідала:
– Так, здається, лишився! – і, затуливши рукою чисту картку, вона старанно занотовувала прізвище Гезеркоула після того танцю, який він пропонував.
Але тільки-но юнак відходив, промимривши, що тут, мовляв, душно, як вона знову прибирала пози безнадійного сподівання й починала всміхатися терплячою кислою усмішкою.
А матері пильно стежили за дочками, поволі обмахуючись віялами, і в очах кожної можна було прочитати історію доччийого дівування. Самі вони висиджували під стіною годинами, знемагаючи з утоми, висиджували мовчки, лише зрідка перемовляючись із сусідками, ладні стерпіти будь-що, аби тільки їхні дочки розважалися! Але бачити, як ними нехтують, як їх обминають! Ох! Вони усміхались, але їхні очі палали, як очі потривоженого лебедя: кожній кортіло вчепитися в елегантні штани молодого Гезеркоула і потягти його до своєї дочки – поганця!
І вся жорстокість, вся суворість життя, його трагізм, несправедливість, пиха, самозречення й терпіння, – все це панувало тут, на бойовищі кенсінгтонської вітальні.
Були тут і закохані, не поклонники Френсі – ті належали до окремої породи, – а просто закохані; вони тремтіли, червоніли, мовчазно шукали одне одного швидкими поглядами, шукали зустрічі й нагоди торкнутися одне одного у вихорі балу, і час від часу танцювали разом, привертаючи до себе увагу тим сяйвом, що яскріло у їхніх очах.
Рівно о десятій годині прибули Емілі, Рейчел, Вініфред (Дарті лишили вдома, бо минулого разу він перепився у Роджера шампанським) і Сісілі, наймолодша, – це був її перший бал, за ними в кебі приїхали з обіду в батьківському домі Сомс із Айріні.
Сукні в цих дам були дуже відкриті й без воланів, – глибокі декольте свідчили, що це товариство мешкає на протилежному, фешенебельнішому, боці Гайд-парку.
Сомс став під стіною, осторонь від танцюристів. Замаскувавшись своєю блідою посмішкою, він дивився на танці. Вальс лунав за вальсом, пара пропливала повз нього за парою, одні танцювали усміхаючися, з веселим сміхом, до Сомса долинали уривки розмов, інші – стиснувши вуста й стежачи за кимось у натовпі, ще інші – безмовно розтуливши вуста, уп'явшись очима одне в одного. І в задусі теплого літнього вечора линули пахощі балу, запах квітів, волосся і парфумів, що їх так люблять жінки.
Мовчазний, із ледь зневажливою посмішкою на устах, Сомс ніби нічого й не помічав довкола, але раз у раз очі його, знайшовши те, чого шукали, пильно вдивлялися кудись у юрбу, і посмішка гасла в нього на устах.
Він ні з ким не танцював. Деякі чоловіки танцювали з дружинами, але почуття «пристойності» не дозволяло Сомсові танцювати з Айріні, відколи вони одружилися, і лише бог Форсайтів відає, чи легше йому було від того, чи ні.
Вона пропливала повз нього, танцюючи з іншими чоловіками, сукня з мінливого шовку маяла круг її ніг. Вона танцювала добре; йому набридло слухати компліменти жінок, що казали йому з кислою усмішкою: «Як чудово танцює ваша дружина, містере Форсайт, – приємно на неї дивитись!» Набридло відповідати, скоса поглядаючи на них: «Ви так гадаєте?»
Поряд фліртувала одна пара, обвіваючись по черзі віялом, і Сомса дратував той прохолодний повів. Поблизу стояла Френсі з одним із своїх поклонників. Вони розмовляли про кохання.
Позад себе він почув голос Роджера, який давав покоївці розпорядження щодо вечері. Усе тут було не вельми високої якості! Не варто було сюди приїздити. Вдома він запитав Айріні, чи треба її супроводити; вона відповіла із своєю звичайною усмішкою, що доводила його до нестями: «О ні!»
Чого ж він приїхав? Уже чверть години він її навіть не бачив. А ось і Джордж прямує до нього з насмішкуватим виглядом; ховатися від нього вже пізно.
– Ти бачив Пірата? – спитав цей завзятий жартівник. – Він готовий до бою – постригся і таке інше!
Сомс відповів, що не бачив, і, перетнувши вітальню, спорожнілу під час перерви між танцями, вийшов на балкон і поглянув на вулицю.
Саме під'їхала карета з пізніми гостями, і біля дверей купчилися терплячі глядачі з того вуличного люду, що його так вабить світло й музика; на їхніх задертих обличчях, що вирізнялися блідими плямами над темними постатями, була тупа цікавість, яка дратувала Сомса. Чому їм дозволяють тут товктися, чому полісмен не прожене їх звідси?
Але полісменові було до них байдуже; розставивши ноги, він завмер на червоному килимі, простеленому через тротуар; обличчя його з-під каски дивилося вгору з такою самою тупою цікавістю.
По той бік вулиці, за садовими гратами, в сяйві ліхтарів вилискувало зелене листя, ледь коливаючись від легенького подиху вітерця; далі світилися вікна будинків, ніби очі, що споглядали тихий морок парку; а над усім тим – небо, дивовижне лондонське небо, яке жевріло відблисками незчисленних вогнів; зоряне склепіння, куди линули людські прагнення й людські мрії, – велетенське дзеркало розкошів і злиднів, яке щоночі розливає свою лагідну усмішку над морем будинків і парків, палаців і халуп, над Форсайтами, полісменами й терплячою юрбою, що знічев'я тиняється по вулицях.
Сомс відвернувся і зі свого темного захистку знов подивився в ясно освітлену вітальню. На балконі куди прохолодніше. А ось і гості, які щойно приїхали каретою, – Джун із дідом. Чого це вони так запізнились? Старий з онукою спинилися біля дверей. Вони були ніби змучені. Диво, та й годі: дядечко Джоліон вибрався з дому в таку пізню пору! Чому ж Джун не заїхала, як завжди, за Айріні? І раптом йому спало на думку, що він не бачив Джун уже хтозна-відколи.
Розглядаючи її з безпричинною зловтіхою, Сомс помітив, як вона раптом змінилася на обличчі, зблідла так, наче ось-ось зомліє, потім уся спаленіла. Повернувшись у той бік, куди вона дивилася, він побачив свою дружину, що, спираючись на руку Босіні, виходила з оранжереї у протилежному кінці вітальні. Вона підвела голову і подивилася Босіні в очі, наче відповідаючи на якесь його запитання, і він теж пильно дивився на неї.
Сомс глянув знову на Джун. Вона тримала старого Джоліона під руку й ніби про щось його просила. Він помітив здивований дядьків погляд; вони повернулися і вийшли.
Знову заграла музика, почався вальс, а Сомс стояв, як статуя, у віконній ніші й чекав, що буде далі; обличчя його було незворушне, але вже без посмішки. Аж ось повз самісінькі балконні двері промайнула в танці його дружина з Босіні. На Сомса війнуло пахощами гарденій, він побачив, як здіймаються й опадають її груди, побачив її млосний погляд, її розтулені уста й ніколи не бачений вираз в очах. Вони пропливли мимо під повільний розмірений вальс, і йому здалося, що вони горнуться одне до одного; він побачив, як Айріні підвела на Босіні очі, м'які й темні, й знову їх потупила.
Блідий як смерть, Сомс відвернувся і, спершись на поруччя, поглянув униз; цікавий люд і досі юрмився на вулиці, дивлячись із тупою впертістю на освітлені вікна, полісмен усе ще стояв, задерши голову, але Сомс нікого не бачив. До дверей підкотила карета, двоє людей сіли в неї, і вона від'їхала…
Того вечора Джун і старий Джоліон сіли обідати в звичайну годину. Дівчина була в домашній закритій сукні, старий Джоліон теж не переодягався.
Вранці, за сніданком, Джун завела була мову про бал у Роджера: вона б поїхала на той бал, та з дурного розуму ні з ким не домовилася, щоб їхати разом. А тепер уже пізно.
Старий Джоліон зиркнув на неї пильним оком. Джун завжди їздила на бали з Айріні, інакше воно й не бувало! І, навмисно втупивши в неї погляд, він спитав:
– А чому ти не заїдеш за Айріні?
Ні! Джун не хоче просити Айріні; вона поїде лише в тому разі, коли… коли дідусь хоч на цей раз не відмовить їй… вони пробудуть там недовго!
В її змученому погляді було таке палке благання, що старий Джоліон, побурчавши, згодився. Чого це їй забажалося на бал, сказав він, та ще й на такий, що, він ладен закластися, доброго слова не вартий; до того ж їй з її здоров'ям тільки по балах їздити! От морське повітря дало б їй куди більше користі; хай він відбуде загальні збори акціонерів «Всесвітніх золотих копалень» і тоді повезе її на море. Вона не хоче їхати з Лондона? Ой, доведе вона себе до хвороби! І, сумно подивившись на Джун, він знову взявся до їжі.
Ще зранку Джун пішла з дому й довго блукала по місту, незважаючи на спеку. Маленьке тендітне дівча, що останнім часом було таке мляве, тепер усе горіло, як у вогні. Джун купила квітів. Їй хотілось прибратися якомога елегантніше. Там буде він. Вона знала, що йому послали запрошення. Вона йому покаже, що їй до нього байдужісінько. Але в глибині душі вона вирішила відвоювати його сьогодні ввечері. Вона прийшла додому розчервоніла й за другим сніданком жваво розмовляла; старого Джоліона, який теж снідав удома, ввела в оману її вдавана веселість.
Але вдень їй до горла раптом підступили нестримні сльози. Щоб ніхто не почув її ридань, дівчина уткнулася лицем у подушку, а коли ридання вщухли, вона побачила в дзеркалі розпухле обличчя з синцями під почервонілими очима. Запнувши вікна шторами, Джун просиділа в своїй кімнаті до самого обіду.
Протягом усього обіду, який минув мовчки, в душі її точилася боротьба. Вона була така бліда й змарніла, що старий Джоліон сказав «місіонерові», щоб той не запрягав карети: він не дозволяє внучці їхати. Їй треба негайно лягти в ліжко! Джун слухняно пішла до своєї кімнати й сіла там у темряві. О десятій вона подзвонила покоївці.
– Принесіть гарячої води й скажіть містерові Форсайту, що я відпочила і почуваю себе добре. Якщо він утомився, я поїду на бал сама.
Покоївка вагалася, але дівчина владно наказала:
– Ідіть і зараз же принесіть гарячої води!
Її бальна сукня усе ще лежала на канапі, і вона одяглася з якимсь несамовитим завзяттям, узяла квіти й зійшла вниз, високо підвівши голову з важкою короною кіс. Проходячи повз кімнату старого Джоліона, вона почула, як він там тупцяє.
Він одягався, спантеличений і роздратований. Вже минула десята година, вони доїдуть туди не раніше одинадцятої, Джун просто з'їхала з глузду. Але він не зважувався з нею сперечатись – вираз її обличчя за обідом і досі стояв у нього перед очима.
Великими щітками з чорного дерева він пригладив волосся, аж воно засяяло проти світла щирим сріблом; потім вийшов на темні сходи.
Джун чекала його внизу, і без жодного слова вони сіли в карету.
Їхали вони нескінченно довго; ввійшовши до Роджерової вітальні, вона приховала під маскою рішучості гнітюче болісне хвилювання. Почуття сорому від гадки, що люди можуть подумати, ніби вона «за ним бігає», було приглушене страхом, що його там не буде, що вона його не побачить, і твердою рішучістю як-небудь – вона сама ще не знала як – відвоювати свого нареченого.
Бальна зала з блискучим паркетом сповнила Джун почуттям переможної радості: вона любила танцювати і, танцюючи, здавалося, літала в повітрі, наче маленька фея, весела й легкокрила. Він, напевно, запросить її до танцю, і тільки-но потанцює з нею – все зразу стане, як колись. Вона жадібно роздивлялася по залі.
Поява Босіні й Айріні на порозі оранжереї, вираз цілковитого самозабуття вразили її як грім з ясного неба. Вони не бачили – і ніхто не побачить – її страждання, навіть дідусь.
Вона торкнула його за рукав і мовила тихенько:
– Я хочу додому, дідусю: мені нездужається.
Старий Джоліон швидко вивів її із зали, бурмочучи сам до себе: він, мовляв, знав, що так воно й буде.
Він не озвався до неї ані словом, і лише коли вони сіли в карету, яка, на щастя, затрималася біля ганку, він спитав:
– Що з тобою, дитинко?
Відчувши, як її худеньке тіло здригається від плачу, старий Джоліон сполошився. Треба порадитись із Бленком. Він неодмінно викличе його завтра ж. Час уже подбати про її здоров'я…
– Ну ж бо, заспокойся!
Джун стримала ридання, гарячково стиснула його руку й завмерла в кутку карети, затулившись шаллю.
Старий Джоліон бачив тільки її очі, що нерухомо втупилися в темряву, і він безперестану гладив її руку своїми худими пальцями.
Не тільки Джун і Сомс бачили, як «ті двоє» (так їх уже прозвала Юфімія) вийшли з оранжереї, інші теж помітили вираз обличчя Босіні.
Бувають хвилини, коли природа відкриває пристрасть, заховану під звичайним безтурботним спокоєм, – часом шалена весна сипне білим променем на мигдалевий цвіт крізь пурпурові хмари; осяяна місяцем снігова вершина, увінчана самотньою зіркою, порветься до ясної синяви; або ж на тлі полум'яного заходу вирізняться чорні обриси старого тиса, що ніби стоїть на сторожі якоїсь вогненної таємниці.
Бувають і такі хвилини, коли картина в музеї, що її випадковий відвідувач відзначить як «***Тіціана – чудовий витвір», раптом дійме до серця котрогось із Форсайтів, який, можливо, того дня поснідав ситніше за інших, і він спиниться перед нею в екстазі. Щось тут є, відчуває він, щось тут є таке, що… ну, є воно, та й годі. Його охоплює якесь дивне неусвідомлене відчуття; коли він хоче, як то властиво практичній людині, дати йому точне визначення, воно вислизає й розвіюється, як розвіюється хміль від вина, що його він пив за сніданком, і йому стає тоскно на душі й починає дошкуляти печінка. Йому здається, що він марнотратник і безбожно тринькає гроші; всі його високі поривання в'януть. Не треба було придивлятися до того, що позначене в каталозі трьома зірочками. Боронь боже, щоб він іще коли спробував доскіпуватися до потаємної природи речей! Боронь боже, щоб він визнав, нібито ця потаємна природа існує насправді! Досить тільки визнати це, і весь усталений світ піде шкереберть. Досить того, що він заплатив один шилінг за вхід, а другий – за каталог.
Погляд, який помітила Джун і який помітили інші Форсайти, був наче раптовий проблиск свічки крізь щілину в завісі, за якою несли ту свічку, наче раптовий спалах блідого мандрівного вогника, примарного й вабливого. І глядачі збагнули, що по той бік завіси збудилися від сну страшні нищівні сили. Спочатку вони помітили це з утіхою, з цікавістю, але потім відчули, що, мабуть, краще було б зовсім нічого не помічати.
Проте всім тепер стало зрозуміло, чому Джун приїхала так пізно й зразу втекла, не потанцювавши і навіть не привітавшися зі своїм нареченим. Кажуть, вона нездужає, і в тому, справді, немає нічого дивного.
Але, повторюючи це, вони винувато дивилися одне на одного. Їм не хотілося пускати поговір, не хотілося злорадіти. Та й кому б захотілося? І ніхто з них не сказав чужому ані слова: неписаний закон замкнув їм уста.
Невдовзі розійшлася новина, що Джун поїхала до моря разом зі старим Джоліоном.
Він повіз її у Бродстерз, що був тоді модним курортом; Ярмут уже втратив свою славу, хоч як його вихваляв Ніколас; а хіба ж Форсайт поїде на море без певності, що за свої гроші він дихатиме таким повітрям, яке за тиждень доведе його до спліну. Фатальна схильність першого Форсайта до мадери переросла в його нащадків у виразний потяг до аристократизму.
Отож Джун поїхала до моря. Родина чекала, що буде далі: їй не лишалося робити нічого іншого.
Але як далеко, як далеко зайшли «ті двоє»? Як далеко вони зважилися зайти? Невже вони й справді на щось зважились? Та однаково з того нічого не вийде, – вони ж обоє не мають грошей. Щонайбільше пофліртують, а через деякий час, як то звичайно буває, розійдуться.
Сомсова сестра, Вініфред Дарті, що, разом з повітрям Мейфера (вона жила на Грін-стріт), ввібрала в себе новітні погляди на подружні стосунки, аніж ті, яких дотримувалися, скажімо, на Ледброук-гроув, сміялася з думки, що тут ідеться про щось серйозне. «Крихітка»– Айріні була за неї вища, але їй судилось назавжди лишитися «крихіткою»: переконливий доказ того, як високо ставить себе кожен Форсайт – «крихітка» просто бавиться. Чому б їй не розважитись? Сомс чоловік досить нудний, що ж до містера Босіні, то тільки той блазень Джордж міг прозвати його Піратом, – сама вона вважає, що в ньому є шик.
Ця заява про шик Босіні викликала сенсацію. Проте Форсайтів вона не переконала. Вони охоче погоджувалися, що Босіні «непоганий з лиця», але хіба можна твердити, що в чоловікові з гострими вилицями й дивними очима, який носить фетровий капелюх, є шик? Це тільки зайвий раз доводило, що екстравагантна Вініфред ладна ганятися за всякою новиною.
Було саме те незабутнє літо, коли екстравагантність увійшла в моду, коли навіть земля стала екстравагантна, – пишно цвіли каштани, і від квітів лилися найсолодші пахощі; троянди красувалися в кожному садку, небо вночі Не могло вмістити всіх зірок, а закуте в іскристий панцер сонце цілісінький день підносило над парком свій мідний щит, і люди поводилися дуже дивно – снідали й обідали надворі. Ніхто ще не бачив такої сили кебів і карет, що нескінченним потоком котили через мости над мерехтливою річкою, везучи тисячі заможних людей в зелений затишок Буші, Річмонда, К'ю і Гемптон-Корта. Майже кожна родина, що прагнула показати свою належність до класу власників карет, хоч раз того року з'їздила подивитися на каштани в Буші або проїхалась під іспанськими каштанами в Річмонд-парку. Вони поволі їхали алеями, оповиті хмарою куряви, збитої їхніми екіпажами, і з великосвітською байдужістю поглядали на великих повільних оленів, що вистромлювали свої розлогі роги з гущавини папороті, яка обіцяла на осінь коханцям найзатишніші притулки. І раз по раз, коли їх огортала хвиля п'янких пахощів каштанового цвіту й папороті, вони казали одне одному: «Ох, серденько! Який чудесний запах!»
І липа того року цвіла, як ніколи, рясно, кожне дерево стояло наче облите медом. Коли сідало сонце, на розі лондонських площ духмяніли пахощі ще солодші за той мед, який брали бджоли, – пахощі, що будили незбагненні жадання в серцях Форсайтів та подібних до них, – всіх, хто після обіду втішався прохолодою в затінку садів, від яких тільки вони одні мали ключі.
І ті жадання примушували їх спинятися біля огорнених сутінками клумб, примушували їх без кінця озиратись, наче кохані їх чекали – чекали тієї хвилини, коли в гущавині погасне останній промінь світла.
Якесь невиразне співчуття, породжене пахощами липового цвіту, сестринське бажання побачити все на власні очі, надія довести правдивість своїх слів, що «в тому немає нічого серйозного», чи просто непереборне того літа бажання з'їздити до Річмонда спонукали матір маленьких Дарті (Публіуса, Імоджен, Мод і Бенедикта) написати невістці такого листа:
«30 червня
Люба Айріні!
Я чула, що Сомс вирушає завтра до Генлі й там заночує. Чому б нам не розважитися трохи – зберімося невеличким гуртом і поїдьмо до Річмонда. Запросіть містера Босіні, а мене супроводитиме молодий Фліппард.
Емілі (вони називали матір Емілі – це вважалося дуже шикарним) дасть нам карету. Я заїду по вас і по вашого кавалера о сьомій.
Ваша любляча сестра Вініфред Дарті
Монтегю каже, що обіди в «Короні й скіпетрі» цілком пристойні».
Монтегю було друге, значно відоміше, ім'я Дарті; перше було Мозес; чого-чого, а світськості йому не бракувало.
Вініфред стало на заваді чимало перешкод – куди більше, аніж того заслуговували її добрі наміри. Перш за все молодий Фліппард відповів:
«Люба місіс Дарті! Страшенно шкодую. Не маю ані хвилинки вільної.
Ваш Огастес Фліппард».
Залагодити справу, підшукавши когось іншого, було вже пізно. По-материнському спритна й вигадлива Вініфред звернулася до чоловіка. Вдача в неї була рішуча, хоч і терпелива, про що свідчили її різко окреслений профіль, біляве волосся та гострі зеленкуваті очі. Вона майже ніколи не розгублювалась, а коли й розгублювалась на хвилину, то завжди примудрялась викрутитися з неабиякою для себе вигодою.
Дарті теж почував себе переможцем. Еротик не здобув ланкашірського кубка. Цей прославлений кінь, що належав одному з магнатів бігової доріжки, який потайки поставив проти нього кілька тисяч, навіть не стартував. Сорок вісім годин після цієї катастрофи були найгірші в житті Дарті.
Джеймсів образ стояв у нього перед очима і вдень і вночі. Чорні думи про Сомса чергувалися з слабенькими проблисками надії. Увечері в п'ятницю він добряче напився, – так йому було прикро. Але в суботу зранку переважив інстинкт біржового ділка. Позичивши кілька сотень, які він нізащо не спромігся б віддати, Дарті поїхав у місто й поставив їх усі на Концертіну, що брала участь у Солтаунському гандикапі.
Снідаючи з майором Скротоном у «Айсіумі», він похвалився, що цей єврейчик Натане підказав йому надійну конячину. Треба ризикнути. Він у такій скруті, що далі вже нікуди. Якщо не пощастить… ну що ж, доведеться старому труснути гаманцем!
Пляшка Поль-Рожера, яку він вихилив для відваги, ще дужче роздмухала його презирство до Джеймса.
Йому пощастило. Концертіна прийшла перша, випередивши інших на голову – страшний був ризик! Але, як висловився Дарті, – кому щастя, тому й доля!
Він не заперечував проти поїздки до Річмонда. За все він платитиме сам! Айріні йому дуже подобалась, і йому хотілося зав'язати з нею ближчі стосунки.
О пів на шосту з Парк-лейн прийшов служник і повідомив: місіс Форсайт дуже жалкує, але один із коней кашляє!
Вініфред не збентежила ця нова невдача, і вона одразу послала на Монпельє-сквер малого Публіуса (йому вже минув сьомий) у супроводі гувернантки.
Вони поїдуть кебами й зустрінуться в «Короні й скіпетрі» о 7.45.
Довідавшись про це, Дарті дуже зрадів. Це краще, аніж їхати, сидячи спиною до коней! Він не проти того, щоб покататися з Айріні. Дарті гадав, що вони заїдуть на Монпельє-сквер і він пересяде до Айріні.
Почувши, що зустріч призначена в «Короні і скіпетрі» і що йому всю дорогу доведеться сидіти разом з дружиною, він насупився й промимрив, – кеб, мовляв, їде з біса повільно.
Вони вирушили о сьомій, і Дарті запропонував кебменові піти з ним у заклад, що той не довезе їх до Річмонда за три чверті години.
Дорогою чоловік і дружина тільки двічі перемовилися словом.
Дарті сказав:
– Ото скривиться містер Сомс, коли почує, що його жіночка їздила гуляти разом із містером Босіні!
Вініфред відповіла:
– Не мели дурниць, Монті!
– Дурниць! – повторив Дарті. – Ти не знаєш жінок, моя люба!
Вдруге він тільки запитав:
– Який у мене вигляд? Мабуть, обличчя трохи одутле? Джордж любить таке шампанське, що після нього в голові гуде.
Він снідав з Джорджем Форсайтом у Геверснейка. Босіні й Айріні уже чекали на них. Вони стояли біля великого вікна, що виходило на річку.
Того літа вікна були відчинені цілий день і цілу ніч, отож і вдень і вночі знадвору линули пахощі квітів та дерев, гарячий дух прив'ялої на сонці трави, свіжий запах рясної роси.
Спостережливий Дарті окинув поглядом своїх двох гостей, які стояли мовчки поряд, і відзначив подумки, що вони й досі на тому самому місці. В Босіні голодні очі – тюхтій, та й годі.
Він залишив їх з Вініфред, а сам пішов замовити обід.
Форсайтові треба ситної страви, він може обійтися без делікатесів, але такому, як Дарті, «Корона і скіпетр» має викласти усі свої найвишуканіші наїдки. Живучи сьогоднішнім днем, він прагне втішитися добірними ласощами – і таки втішається, хай там що. До напоїв він теж вельми вибагливий; чимало вин Дарті вважає «занадто простацькими»; він питиме тільки найвитонченіші. Коли платять інші, нема чого обмежувати себе. Обмежуються тільки дурні, а Дарті не з таких!
Усе щонайкраще! Ось той надійний принцип, на якому повинен засновувати своє життя чоловік, чий тесть має добрі прибутки і душі не чує в своїх онуках.
Своїм пильним оком Дарті помітив цю Джеймсову слабкість у перший же рік після того, як з'явився на світ маленький Публіус (через необачність); така спостережливість дала йому чималу вигоду. Четверо маленьких Дарті стали чимсь на зразок довічного страхування.
Окрасою обіду була, певна річ, кефаль. Цю чудову рибу, доставлену здалека зовсім свіжою, спочатку підсмажили, потім повибирали з неї кістки, потім подали в льоду, приправивши, замість підливи, пуншем з мадери, згідно з рецептом, відомим лише кільком особам, які належали до вищого світу.
Про інше можна й не згадувати, крім того, що рахунок оплатив Дарті.
За столом він поводився дуже люб'язно, майже не відводячи сміливого захопленого погляду від обличчя й постаті Айріні. Проте зрештою йому довелося визнати, що він її анітрохи не розворушив, – від неї віяло холодом, і таким самим холодом віяло і від її плечей, що біліли крізь жовтувате мереживо. Він сподівався спіймати її на тому, що вона почне кокетувати з Босіні, але ж ні: вона поводилася на диво стримано. Що ж до цього архітектора, то він сидів похмурий, як ведмідь, що боляче забив собі голову, – Вініфред насилу спромоглася витягти з нього кілька слів; він нічого не їв, але пити його не довелося припрошувати, і обличчя його дедалі блідло, а очі світилися дивним блиском.
Усе це було дуже цікаво.
Сам Дарті був у чудовому настрої, говорив без угаву, сипав дотепами – чоловік він був недурний. Він розказав два-три анекдоти, якомога додержуючи пристойності, – поступка присутнім, бо загалом у своїх анекдотах він переходив усі межі пристойності. Тоді проголосив жартівливий тост за здоров'я Айріні. Ніхто не випив, а Вініфред сказала:
– Годі тобі блазнювати, Монті!
За її пропозицією вони, пообідавши, пішли на терасу над річкою.
– Мені хочеться поглянути, як залицяється простий люд, – сказала вона. – Це так кумедно!
Людей гуляло чимало, всі втішалися прохолодою після спекотного дня, і повітря повнилось голосами, грубими й гучними або ледь чутними, що наче перешіптувалися про якісь таємниці.
Незабаром практична Вініфред – єдина з них представниця роду Форсайтів – знайшла вільну лаву. Вони посідали поряд. Крислате дерево розкинуло над ними своє густе шатро, а над річкою поволі западали сутінки.