Текст книги "Сага про Форсайтів"
Автор книги: Джон Голсуорси
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 41 (всего у книги 68 страниц)
Через два дні по обіді у Джеймса містер Полтід дав Сомсові багату поживу для роздумів.
– Один джентльмен, – сказав він, поглядаючи в ключ до шифру, схований у нього в лівій руці, – котрий значиться у нас як 47, приділяв велику увагу 17 протягом останнього місяця в Парижі. Але ми не маємо ще ніяких певних доказів. Усі зустрічі відбувалися прилюдно, на очах у всіх: в ресторанах, у Гранд Опера, в Опера Комік, у Луврі, в Люксембурзькому саду, у холі готелю тощо. Досі не було помічено, щоб вона заходила в його номер чи то навпаки. Вони їздили в Фонтенбло, але нічого, вартого уваги. Сказати коротко, ситуація подає надії, але вимагає терпіння. – І, раптом підвівши погляд, він додав – Одна досить цікава обставина: 47 має те саме прізвище, що й… е-е… 31!
«Ця тварюка знає, що я її чоловік», – подумав Сомс.
– Ім'я його досить дивне – Джоліон, – провадив містер Полтід. – Ми знаємо його адресу в Парижі й де він мешкає тут. Певна річ, нам не хотілося б допуститися помилки.
– Стежте далі, але не забувайте про обережність, – затято мовив Сомс.
Інстинктивна певність, що цей клятий сищик розкрив його таємницю, примушувала його поводитися ще стриманіше.
– Вибачте, – сказав містер Полтід, – я піду довідаюся, чи немає свіжої звістки.
Він повернувся з кількома листами. Знову замкнувши двері кабінету, він переглянув конверти.
– Так, ось лист особисто мені від 19.
– Ну й що там? – запитав Сомс.
– Гм! – озвався містер Полтід. – Вона сповіщає: «47 виїхав сьогодні до Англії. Адреса на його багажі: Робін-Гіл. Розлучився з 17 у Луврській галереї о 3.30. Нічого особливого. Визнала за краще лишитися й провадити спостереження за 17. Ви зможете простежити за 47 у Англії, якщо визнаєте це за потрібне».
І містер Полтід підвів на Сомса непрофесійний погляд, наче збираючи матеріал для книги про людську природу, яку сподівався написати, коли піде на спочинок.
– Дуже розумна жінка ця 19 і чудово маскується. Коштує недешево, але свою платню відробляє цілком. Поки що об'єкт не підозрює, що за ним стежать. Але через деякий час, самі знаєте, чутливі люди починають щось відчувати, навіть не маючи певних підстав для підозри. Моя порада: облишити 17 і взяти під нагляд 47. Ми не можемо перехоплювати кореспонденцію – це надто ризиковано. Я не радив би поки що цього робити. Але можете переказати своєму клієнтові, що все йде добре.
І знову його примружені очі зиркнули на мовчазного відвідувача.
– Ні, – раптом мовив Сомс, – я волію, щоб не припинявся таємний нагляд у Парижі, а на цю другу особу можете не зважати.
– Гаразд, – відповів Полтід, – ми так і зробимо.
– Які… які між ними стосунки?
– Я прочитаю вам, що вона повідомляє, – сказав містер Полтід, відмикаючи шухляду й виймаючи папку з паперами. – Вона висловлюється дуже конфіденціально. Ага, ось тут: «17 дуже приваблива… що ж до 47, то всі зуби з'їдені (знаєте, це жаргонний вислів, що означає: «немолодий»)… видно, захопився… чекає нагоди… 17, мабуть, уникає рішучої розмови – поки що важко сказати напевно. Проте загалом здається, що вона вагається – здатна нарешті піддатися імпульсу. Обоє витримують марку».
– Що це означає? – спитав Сомс крізь стиснуті губи.
– Розумієте, – усміхнувся містер Полтід, відкриваючи два ряди білих зубів, – це такий у нас вислів. Іншими словами, справа навряд чи скінчиться скороминущим романом: або вони зійдуться серйозно й надовго, або зовсім не зійдуться.
– Гм! – буркнув Сомс. – Оце і всі ваші відомості?
– Так, – відповів містер Полтід, – але вони вельми багатозначні.
«Павук!» – подумав Сомс, а вголос сказав:
– До побачення.
Він пішов через Грін-парк, прямуючи до вокзалу Вікторія, звідки збирався поїхати в Сіті. Погода, як на кінець січня, стояла тепла; сонячне проміння, просочуючись крізь туман, іскрилося на вкритій памороззю траві, ніби блискуча павутина.
Маленькі павуки – і великі павуки. А найбільший з усіх павуків – це його власна впертість, що безупинно засновує своїм плетивом усі шляхи до розв'язки. Чого цей чолов'яга впадає коло Айріні? Невже Полтід вгадав? Чи, може, Джоліон просто співчуває їй, такій самотній і нещасній, за його ж таки власними словами – адже він завжди був таким сентиментальним радикалом? А що, коли й справді все воно так, як вважає Полтід? Сомс враз зупинився. Ні, не може бути! Його двоюрідний брат старший за нього на цілих сім років, не кращий собою і не багатший! Чим він може привабити жінку?
«Та й тепер він повернувся додому, – подумав Сомс. – Тож навряд чи він… Піду-но поговорю з ним!» І, діставши візитну картку, Сомс написав:
«Якщо Ви можете приділити мені півгодини в будь-який день протягом тижня, то я чекатиму в «Знавцях» щодня від 5.30 до 6.00, або, коли це для Вас зручніше, прийду до «Всякої всячини». Мені треба поговорити з Вами.
С. Ф.»
Він пішов по Сент-Джеймс-стріт і віддав записку швейцарові у «Всякій всячині».
– Передайте містерові Джоліону Форсайту, як тільки він прийде, – сказав він і, взявши таксомотор – вони недавно з'явилися в місті, – поїхав у Сіті.
Джоліон одержав картку того самого дня і подався до «Клубу знавців». Чого потрібно від нього Сомсові? Невже він довідався про Париж? І, переходячи Сент-Джеймс-стріт, Джоліон вирішив, що не варто тримати в таємниці свою поїздку… «Але ні в якому разі не слід казати йому, що вона в Парижі, коли він цього ще не знає». В такому складному душевному стані Джоліон зайшов у клуб, і його провели до вітальні, де у невеликій ніші біля вікна сидів Сомс за чашкою чаю.
– Дякую, чаю я не хочу, – сказав Джоліон. – Але з вашого дозволу я закурю.
Вікна вітальні були ще не запнуті завісами, хоча на вулиці вже засвітилися ліхтарі; кузени трохи посиділи мовчки: кожен із них чекав, що розмову почне другий.
– Кажуть, що ви були у Парижі, – нарешті мовив Сомс.
– Так, я щойно повернувся звідти.
– Мені сказав Вел. Він і ваш син, мабуть, разом вирушать на війну?
Джоліон кивнув головою.
– Вам часом не довелося бачити Айріні? Здається, вона десь за кордоном.
Джоліон пустив густу хмару диму, перш ніж відповісти:
– Так, я бачив її.
– Як вона там?
– Непогано.
Знову настала мовчанка; потім Сомс випростався в своєму кріслі.
– Коли ми бачилися востаннє, – мовив він, – я ще вагався. Ми з вами поговорили, і ви висловили свою думку. Я не збираюся знову заводити ту дискусію. Я хочу сказати тільки ось що: моє становище надзвичайно важке. Я б не хотів, щоб ви настроювали її проти мене. Що було, те минуло. Я маю намір просити її, щоб вона забула минуле.
– Здається, ви вже її просили, – зауважив Джоліон.
– Тоді це було для неї несподіванкою, що приголомшила її. Але чим довше вона обмірковує мою пропозицію, тим ясніше має розуміти: це єдиний вихід для обох нас.
– У мене створилося трохи інше враження, – дуже спокійно сказав Джоліон. – Пробачте за відвертість, але ви дуже помиляєтесь, коли гадаєте, що тут хоч трохи важить розум.
Джоліон побачив, як обличчя його кузена зблідло ще дужче: сам того не знаючи, він повторив слова Айріні.
– Дякую, – сказав Сомс, – але я розумію усе краще, ніж вам здається. Я б тільки хотів мати певність, що ви не станете зловживати своїм впливом і підбурювати її проти мене.
– Не знаю, чого це ви вирішили, що я маю на неї якийсь вплив, – сказав Джоліон, – але якщо я його справді маю, то мій обов'язок сприяти тому, в чому, на мою думку, полягає її щастя. Очевидно, я, як то кажуть, фемініст.
– Фемініст, – повторив Сомс, ніби для того, щоб виграти час. – Це означає, що ви проти мене?
– Сказати відверто, – мовив Джоліон, – я проти того, щоб будь-яка жінка жила з будь-яким чоловіком, якого вона не любить. Я вважаю, що це бридота.
– І, мабуть, кожного разу, коли ви бачитеся з нею, ви втовкмачуєте їй свої погляди.
– Навряд чи мені доведеться бачити її.
– Ви не вертаєтесь до Парижа?
– Поки що ні, – відповів Джоліон, відчуваючи на собі пильний погляд Сомса.
– Ну, тоді оце і все, що я хотів вам сказати. І пам'ятайте: кожен, хто стає між чоловіком та його дружиною, бере на себе тяжку відповідальність.
Джоліон устав і ледь уклонився.
– На все добре, – сказав він і, не подаючи на прощання руки, пішов до дверей, а Сомс залишився в кріслі, дивлячись йому вслід.
«Ми, Форсайти, – думав Джоліон, гукнувши кеб, – вельми цивілізовані люди. У людей менш витончених така зустріч, напевне, закінчилася б бійкою. Якби це було не тепер, коли мій хлопчик збирається на війну…» Війна! Його знов охопили давні сумніви. Чудова війна! Поневолення народів або жінок! Намагання підкорити, володарювати над тими, хто не хоче тебе знати! Заперечення найелементарнішої порядності! Власність, законні права! А той, хто проти них, – відщепенець! «Дяка богові, – думав він, – я завжди був проти них». Так! Він пригадав, як іще перед Першим нещасливим одруженням його обурювали криваві розправи в Ірландії, а також ганебні судові процеси, коли жінки намагалися звільнитися від чоловіків, яких вони ненавиділи. Священики твердять, начебто свобода душі й тіла – це зовсім різні речі. Згубне вчення! Тіло й душу не можна відокремлювати. Вільна згода – це сила будь-якої спілки, а не її слабкість. «Треба було сказати Сомсові, – подумав він, – що він просто смішний. Але він водночас і трагічний!»
Та й справді, чи є в світі щось трагічніше за людину, так опановану власницьким інстинктом, що вона не бачить нічого поза цим і навіть не здатна зрозуміти почуттів іншої людини! «Треба написати їй, попередити, що він збирається зробити ще одну спробу», – подумав Джоліон. І всю дорогу до Робін-Гіла він жалкував за тим, що, зв'язаний почуттям обов'язку до сина, не може відразу виїхати до Парижа…
А Сомс довго сидів у кріслі, і серце його краяли не менш болючі муки ревнощів, наче йому відкрилося, що його двоюрідний брат справді має над ним перевагу і встиг сплести нове павутиння на його шляху. «Це означає, що ви проти мене?» Він так нічого й не домігся своїм хитрим запитанням. Фемініст! Балакун! «Не варто поспішати, – подумав він. – У мене ще є час: він не поїде до Парижа, якщо, звичайно, не бреше. Почекаю до весни». Хоча він і сам не знав, чим тут може зарадити весна – хіба що додасть йому болю. І, дивлячись із вікна на вулицю, де між озерцями світла, що лилося з високих ліхтарів, сновигали людські постаті, він думав: «Здається, ніби все на світі непотрібне, безглузде. Я самотній – у цьому вся біда».
Він заплющив очі, і відразу перед ним з'явилася Айріні, вона йшла темною вуличкою, де височіла церква і, проходячи повз нього, повернула голову, так що він побачив її блискучі очі й біле чоло під маленьким чорним капелюшком із золотими блискітками та довгою вуаллю, що звисала їй на шию. Він розплющив очі – так ясно вона постала перед ним! І справді вулицею проходила якась жінка, але то не вона. О ні, там немає нічого!
Сукні Імоджен для її першого сезону весь березень місяць поглинали всю увагу її матері, а також усі гроші з дідусевого гаманця. З форсайтівською наполегливістю Вініфред прагнула досягти досконалості. За клопотами вона рідше думала про те, що поволі наближається процедура, яка принесе їй досить сумнівно бажану свободу, рідше думала про сина, про те, що швидко наближається день, коли він вирушить на війну, з якої й далі надходили невтішні вісті. Наче працьовиті бджоли, що перелітають з квітки на квітку, або прудкі мухи, що кружляють над пишними осінніми суцвіттями, вона вдвох із «маленькою донечкою», яка зростом майже не поступалася матері й не набагато відстала від неї розмірами бюста, бігали по крамницях на Ріджент-стріт, по ательє мод на Гановер-сквер і Бонд-стріт, розглядаючи й мацаючи найрізноманітніші тканини. Десятки молодих жінок, демонструючи чудову поставу і вишукані манери, проходили перед Вініфред та Імоджен, одягнені у «витвори мистецтва». Моделі – «це найновіша, мадам, останній крик моди», – від яких вони неохоче відмовилися, могли б заповнити цілий музей; моделі, які вони просто змушені були придбати, майже вичерпали банківський рахунок Джеймса. «Не варто зупинятися на півдорозі», – вважала Вініфред, прагнучи зробити все можливе, щоб її дочка протягом свого першого і єдиного нічим не затьмареного сезону мала повний успіх. Терпіння, яке вони виявляли, випробовуючи терпіння тих безіменних створінь, що пропливали перед ними, було властиве хіба тільки людям, сповненим глибокої віри. Вініфред падала ниць перед своєю улюбленою богинею Модою, неначе побожна католичка перед дівою Марією; перші враження Імоджен були досить приємні – вона іноді й справді була просто чарівна, її скрізь засипали лестощами: одне слово, нове життя здавалося їй «дуже цікавим».
Надвечір двадцятого березня, майже спустошивши магазин Скайворда, вони зайшли в кондитерську Карамела й Бейкера, що була на тому боці вулиці, й, підкріпившись шоколадом із збитими вершками, рушили додому через Берклі-сквер, огорнений вечірнім присмерком, у якому відчувався вже подих весни. Відчинивши двері, щойно пофарбовані в світло-оливковий колір, – того року вона все привела до ладу, готуючись до світського дебюту Імоджен, – Вініфред одразу підійшла до срібного кошика подивитися, чи не було сьогодні відвідувачів, і раптом її ніздрі здригнулись. Що це за запах?
Імоджен взяла книжку, прислану з бібліотеки, й заглибилася в читання. Досить різко, бо груди їй схвилювало дивне почуття, Вініфред сказала:
– Іди-но, доню, з книжкою до своєї кімнати та спочинь перед обідом.
Імоджен, не відриваючись від книжки, пішла нагору сходами. Вініфред почула, як зачинилися двері її кімнати, і глибоко вдихнула повітря. Невже це весна лоскоче їй нерви, збуджуючи тугу за «блазнем» усупереч її розуму та ображеній чесноті! Чоловічий запах! Легенький дух сигар і лавандової води, якого вона не чула з того вечора минулої осені шість місяців тому, коли сказала йому, що він перейшов усі межі. Звідки він узявся тут? Чи, може, це їй причулося, може, це породження її уяви? Вона озирнулася довкола. Нічого, аніякісіньких змін, – і в холі, і в їдальні все на своїх місцях. Це якась ілюзія запаху – болісна, безглузда ілюзія! В срібному кошику лежали нові картки: дві – містера і місіс Полгейт Том і одна містера Полгейта Тома. Вона понюхала їх, але вони пахли звичайно, як усяка візитна картка. «Мабуть, я втомилася, – подумала вона. – Піду трохи полежу». Вітальня вгорі потопала в сутінках, чекаючи, щоб чиясь рука засвітила вечірнє світло; Вініфред зайшла до спальні. Вікна тут були запнуті завісами, і в кімнаті стояв присмерк, бо вже минула шоста. Вініфред скинула пальто – знову цей запах! – і враз завмерла, ніби скам'яніла, притиснувшись до спинки ліжка. Щось темне підвелося з канапи в протилежному кутку. У Вініфред вихопилося слово, яке в її сім'ї вимовляли тільки в хвилину страху: «Боже!»
– Це я, Монті, – озвався голос.
Схопившись за бильце ліжка, Вініфред простягла руку й крутнула вимикач над своїм туалетним столиком. Дарті з'явився на краю світлового кола, осяяний від пояса, де бракувало ланцюжка від годинника, до черевиків, темно-коричневих, лискучих, але – ой леле! – з діркою на носку. Груди й обличчя були в тіні. Так, він схуд, – а може, це гра світла? Він ступив уперед, тепер освітлений від носків черевиків до темного чуба – так, трохи посивілого! Обличчя його потемніло, пожовкло; чорні вуса втратили свій хвацький вигляд і понуро обвисли; на обличчі з'явилися незнайомі їй складки. Краватка була без шпильки. Його костюм – так, вона впізнає його, – але який пом'ятий, витертий! Вона знову глянула на носок черевика. Якась велика, безжальна хвиля налетіла на нього, перекинула, скрутила, понесла й понівечила. І вона стояла мовчки й непорушно, дивлячись на Дірку на носку.
– Ось так! – сказав він. – Я одержав листа. Я повернувся.
Груди Вініфред заходили ходором. Туга за чоловіком, що охопила її від того запаху, боролася з пекучими ревнощами, яких вона досі не знала. Ось він перед нею – темна і наче зацькована тінь елегантного, самовпевненого Дарті! Яка сила спустошила його так – вичавила, наче апельсин, залишивши тільки суху шкоринку! Та жінка!
– Я повернувся, – знову сказав він. – Скільки я пережив! Боже милий! Приїхав на палубі. У мене нічого не лишилося, крім того, що на мені, та цієї валізи.
– А кому ж дісталася решта? – скрикнула Вініфред, якій зразу допекло до живого. – Як ти насмілився повернутись? Ти ж знав, що того листа з наказом повернутися додому послано тільки для того, щоб я могла дістати розлучення. Не торкайся до мене!
Обоє стояли, тримаючись за бильця великого ліжка, в якому вони стільки років спали разом. Багато разів, так – багато разів вона хотіла, щоб він повернувся. Але тепер, коли він вернувся, вона сповнилася холодною, затятою ворожістю. Він підвів руку до вусів, але не підкрутив їх, як колись, а тільки потяг донизу.
– Боже! – мовив він. – Якби ти знала, що мені довелось пережити!
– Я рада, що не знаю.
– 3 дітьми все гаразд?
Вініфред кивнула головою.
– Як ти зайшов?
– Одімкнув двері своїм ключем.
– Отже, слуги не знають. Ти не можеш залишитися тут, Монті.
Він коротко й невесело засміявся.
– А куди мені дітися?
– Куди завгодно.
– Поглянь на мене. Ця… ця клята…
– Якщо ти скажеш хоч одне слово про неї,– вигукнула Вініфред, – я зразу ж піду на Парк-лейн і не повернуся!
Раптом він зробив просту річ, але таку невластиву для нього, що Вініфред стало його жаль. Він заплющив очі, ніби кажучи: «Гаразд! Я мертвий для світу!»
– Можеш переночувати, – сказала вона. – Твої речі ще тут. Удома тільки Імоджен.
Він прихилився спиною до ліжка.
– Що ж, усе в твоїх руках, – його власні руки судорожно стислися. – Ох, скільки я пережив. Тобі не треба бити мене щосили – не варто. Я вже настраханий, такий настраханий, Фреді.
Це давнє пестливе ім'я, якого вона не чула від нього багато років, примусило Вініфред здригнутися.
«Що мені робити з ним? – подумала вона. – Господи, що мені робити з ним?»
– У тебе є сигарета?
Вона дала йому сигарету з маленької скриньки, яку тримала напохваті на випадок безсоння, і припалила її. Цей звичний жест збудив властиву їй практичність.
– Налий у ванну гарячої води та помийся. Я принесу тобі білизну в туалетну кімнату. Поговорити можемо згодом.
Він кивнув головою і втупив у неї очі – вони здавалися напівмертвими. А може, це тільки тому, що в нього набрякли повіки?
«Він не такий, як колись, – подумала вона. – Він уже ніколи не буде такий! Але який він буде?»
– Гаразд! – сказав він і рушив до дверей. Він навіть ішов інакше, ніби людина, яка втратила всі ілюзії і має сумнів, чи варто їй взагалі ходити.
Коли він пішов і Вініфред почула, як у ванну потекла вода, вона поклала на ліжко в його кімнаті переміну білизни, потім принесла знизу печива й віскі. Надягши знову пальто й послухавши хвилинку біля дверей ванної кімнати, вона зійшла вниз і вийшла з дому. На вулиці вона постояла вагаючись. Восьма година! Де зараз Сомс: у своєму клубі чи на Парк-лейн? Вона попрямувала до Парк-лейн. Повернувся! Сомс завжди цього боявся, а вона – інколи сподівалася. Повернувся! Так схоже на нього; блазень, та й годі – з'явився і каже: «А ось і ми!» Пошив у дурні всіх: і суд, і Сомса, і її саму! А проте, спекатися того суду, втекти від чорної хмари, що нависла над нею та її дітьми! Яка полегкість. Але як змиритися з його поверненням? Та жінка спустошила його, запалила у ньому таку пристрасть, якої вона ніколи не могла збудити, на яку взагалі вважала його нездатним. Ой як це боляче! Її себелюбного, самовпевненого блазня, якого вона ніколи по-справжньому не хвилювала, захопила й висотала інша жінка! Ганьба! Страшна ганьба! Негоже, непристойно прийняти його! А проте вона сама домагалася, щоб він повернувся; тепер суд, мабуть, змусить її жити з ним! Він залишився її законним чоловіком – суд не стане її тепер слухати! А йому, певна річ, потрібні тільки гроші, щоб мати вдосталь сигар і лавандової води! Цей запах! «Зрештою, я ще не стара, – подумала вона, – ні, ще не стара!» Але ця жінка, яка довела його до таких слів: «Ох, скільки я пережив. Я настраханий, такий настраханий, Фреді!» Коли Вініфред підходила до батьківського дому, ці суперечливі почуття усе ще кипіли в її душі, але форсайтівська натура без упину доводила їй: хоч би там що, а він її власність, яку вона повинна оберігати від усіх на світі. З такими думками вона переступила поріг Джеймсового дому.
– Містер Сомс? У своїй кімнаті? Я піду до нього; не кажіть, що я тут.
Брат саме перевдягався. Вона застала його біля дзеркала, він зав'язував чорну краватку з таким виглядом, ніби зневажав її кінці.
– Добридень! – сказав він, побачивши її в дзеркалі. – Що сталося?
– Монті! – відповіла Вініфред голосом, сповненим холодного розпачу.
Сомс рвучко повернувся.
– Що?!
– Вернувся додому!
– Попалися у власну пастку! – пробурчав Сомс. – Якого біса ти не дозволила мені заявити про жорстоке поводження? Я ж тобі казав, що цей спосіб надто ризикований.
– Ох, не треба говорити про це! Що мені тепер робити?
Сомс відповів глибоким-глибоким зітханням.
– Ну, що? – нетерпляче запитала Вініфред.
– Чим він виправдовується?
– Нічим. Один його черевик протерся на носку.
Сомс подивився на неї.
– Ну, певне! – сказав він. – Прогуляв усе дощенту. Тепер усе почнеться знову. Боюся, це доведе нашого батька до могили.
– А може, пощастить приховати це від нього?
– Неможливо! Він носом чує усяку біду. – І Сомс замислився, заклавши пальці за сині шовкові підтяжки. – Треба знайти якийсь законний спосіб відкараскатися від нього, – пробурмотів він.
– Ні! – вигукнула Вініфред. – Вдруге я не зроблю такої дурниці. Краще вже помиритися з ним.
Вони дивилися одне на одного. Серця їхні були переповнені вщерть, але вони не могли висловити своїх почуттів, бо обоє належали до справжніх Форсайтів.
– Де ти його залишила?
– У ванній, – і Вініфред гірко засміялася. – Він привіз лиш одне: лавандову воду.
– Заспокойся! – сказав Сомс. – На тобі лиця немає. Я поїду з тобою.
– Яка з цього користь?
– Нам треба дійти з ним якоїсь згоди..
– Згоди! Все буде так само, як і раніше. Тільки-но він очуняє, знову почнуться карти, тоталізатор, пиятика і…
Вона змовкла, пригадавши вираз обличчя свого чоловіка. Обпікся хлопчик, обпікся. А може…
– Очуняє? – перепитав Сомс. – Хіба він хворий?
– Ні. Обпікся, та й годі.
Сомс узяв із стільця жилетку і надів її; потім вдяг сюртук, побризкав одеколоном хусточку, причепив ланцюжок від годинника й сказав:
– Нам не щастить.
І, заклопотана власною бідою, Вініфред відчула до нього жаль, наче цими трьома словами він відкрив глибину свого горя.
– Я хочу побачити маму, – сказала вона.
– Вона, певне, з батьком у спальні. Піди тихенько в кабінет. Я її приведу.
Вініфред обережно зійшла сходами вниз у маленький темний кабінет, де красувався Каналетто, надто сумнівний, щоб його можна було повісити в якійсь іншій кімнаті, та ще чудова збірка судових звітів, до яких ніхто не торкався вже багато років. Вона стала спиною до щільно запнутих брунатних завіс, уп'явшись очима в порожній камін, і стояла нерухомо, аж поки зайшла мати в супроводі Сомса.
– Ох, ти ж моя бідненька! – сказала Емілі. – У тебе такий змучений вигляд! Як підло він з тобою повівся!
В сім'ї у них так пильно остерігалися виявляти інтимні почуття, що Емілі здавалося просто неможливим підійти до дочки і обняти її. Але від її м'якого голосу, від її ще повних плечей, які біліли крізь дороге чорне мереживо, віяло розрадою. Закликавши на поміч гордість, Вініфред, щоб не засмучувати ще дужче матір, сказала якнайневимушенішим голосом:
– Все гаразд, мамусю. Нема чого хвилюватися.
– Я не розумію, – сказала Емілі, звертаючись до Сомса, – чому Вініфред не може сказати йому, що вона подасть на нього в суд, коли він не забереться геть із її дому. Він узяв її перли, і якщо він не привіз їх назад, цього цілком досить.
Вініфред посміхнулася. Всі вони тепер почнуть нав'язувати їй свої поради й пропозиції, але вона вже знала, що робитиме, – нічого. З кожною хвилиною її дедалі дужче охоплювало почуття, що вона здобула якусь перемогу: відстояла свою власність. Ні! Якщо вона захоче покарати його, то зробить це вдома, без свідків.
– Ну що ж, – сказала Емілі, – ходімо спокійно до їдальні, пообідаєш з нами. А батькові я сама розкажу.
І, коли Вініфред дійшла до дверей, вона вимкнула світло. Тільки тоді вони побачили, яка небезпека чигає на них у коридорі.
Там, приваблений світлом із кімнати, де ніколи не вмикали світла, стояв Джеймс, закутаний у жовтувату шаль з верблюжої шерсті, так що здавалося, ніби його посріблена голова була відокремлена від його ніг у модних штанях смужкою пустелі. Він стояв точнісінько, як чорногуз, та ще й з таким виразом, наче бачив перед собою жабу занадто велику, щоб її проковтнути.
– Що тут діється? – запитав він. – «Розкажу батькові?» Ви ніколи нічого мені не розказуєте.
З несподіванки Емілі заніміла. До батька підійшла Вініфред. Вона стиснула його закутані безпорадні руки й сказала:
– Монті не збанкрутував, тату. Він лише повернувся.
Всі троє думали, що зараз станеться катастрофа, і були раді, що Вініфред тримає його за руки, але вони не знали, яке цупке коріння в цього старого, схожого на привид Форсайта. Його гладенько поголені губи й підборіддя якось дивно скривилися, а довгі сріблясті баки дивно настовбурчилися. Потім він промовив з гідністю:
– Він зажене мене на той світ. Я знав, що так воно й буде.
– Не треба хвилюватися, тату, – спокійно сказала Вініфред. – Я примушу його поводитися як слід.
– Ет! – відповів Джеймс. – Ану зніміть із мене цю штуку. Мені жарко.
Вони розмотали шаль. Він повернувся і твердою ходою рушив у їдальню.
– Я не хочу супу, – сказав він Уормсонові й сів у крісло.
Всі теж посідали – Вініфред і досі в капелюшку. Уормсон поставив четвертий прибор. Коли він вийшов, Джеймс запитав:
– Що він привіз?
– Нічого, тату.
Джеймс придивився до свого відображення в ложці.
– Розлучення! – пробурмотів він. – Яке безглуздя! Що я хотів сказати? Треба було мені призначити йому утримання з умовою, що він не повернеться до Англії. Сомсе, піди запропонуй йому це.
Пропозиція здалася такою доречною й простою, що навіть сама Вініфред здивувалася, коли сказала:
– Ні, якщо він уже повернувся, я не буду його проганяти. Хай тільки поводиться як слід – оце і все.
Всі подивилися на неї. Давно було відомо, що Вініфред має мужню вдачу.
– В тих краях, – мовив Джеймс не до ладу, – мабуть, повно бандитів! Подивися, чи немає у нього револьвера. І без цього не лягай спати. Слід було б послати з тобою Уормсона, хай би переночував у домі. Я сам поговорю з ним завтра.
Вони були зворушені цією заявою, а Емілі мовила заспокійливо:
– Твоя правда, Джеймсе. Ми не дозволимо ніяких витівок.
– Ет! – похмуро промимрив Джеймс. – Я нічого не знаю.
Цієї миті з'явився Уормсон з рибою, і розмова перейшла на інше.
Коли зразу після обіду Вініфред підійшла до батька, щоб поцілувати його й сказати йому на добраніч, він подивився на неї таким запитливим і стривоженим поглядом, що вона промовила якнайвеселіше:
– Любий таточку, все буде гаразд; не хвилюйся. Мені нікого не треба – він зовсім сумирний. Я тільки стурбуюся, якщо ви будете хвилюватися. На добраніч, і спіть спокійно.
Джеймс повторив слова: «Спіть спокійно» – наче не зовсім розуміючи, що вони означають, і провів її очима до порога.
Вона повернулася додому близько дев'ятої і зразу ж пішла нагору.
Дарті лежав на ліжку в своїй кімнаті перевдягнений, у синьому костюмі й лакованих черевиках. Руки він заклав за голову, а в зубах затис погаслу сигарету.
Вініфред чомусь згадала квіти на вікні у ящиках після гарячого літнього дня – як вони безсило похилилися від спеки, але вже починають оживати після заходу сонця. Здавалося, що її обпеченого чоловіка вже освіжила перша вечірня роса.
Він мляво спитав:
– Мабуть, ти була на Парк-лейн? Ну, як там старий?
Вініфред не втрималася і злісно відповіла:
– Ще не вмер.
Його пересмикнуло, без усякого сумніву пересмикнуло.
– Зрозумій, Монті, – сказала вона, – я не дозволю, щоб його турбували. Якщо ти не будеш поводитися як слід, то краще вертайся назад або йди, куди завгодно. Ти пообідав?
– Ні.
– Хочеш їсти?
Він знизав плечима.
– Імоджен пропонувала мені, але я не схотів.
Імоджен! Заглиблена в свої переживання, Вініфред зовсім забула про неї.
– То ти бачив її? Що вона сказала?
– Вона мене поцілувала.
З гірким болем Вініфред побачила, як його похмуре смагляве обличчя враз повеселіло. «Так, – подумала вона, – він любить її, а мене анітрохи».
Очі Дарті неспокійно забігали.
– А вона про мене знає? – спитав він.
І раптом Вініфред збагнула, що вона має зброю проти нього. Він боїться, щоб вони не дізналися!
– Ні. Вел знає. А інші ні; вони знають лише те, що ти виїхав.
Вона почула, що він полегшено зітхнув.
– Але вони неодмінно дізнаються, – сказала вона твердо, – якщо ти даси мені привід.
– Гаразд, – пробурмотів він. – Топчи мене! Я й так уже ледве дихаю.
Вініфред підійшла до ліжка.
– Слухай-но, Монті! Я не хочу тебе топтати. Я не хочу тобі дорікати. Я не нагадаю про те, що було, жодним словом. Я не хочу нервуватися. Яка з того користь? – Хвильку вона помовчала. – Проте я не можу і не буду більше терпіти твоїх витівок! Запам'ятай це. Я багато вистраждала через тебе. Але я тебе любила. Заради цього…
Її сіро-зелені очі, поглянувши вниз, зустріли погляд його карих очей, напівзакритих важкими повіками; вона раптом торкнулася до його руки, повернулась і пішла в свою кімнату.
Вона сиділа довго перед дзеркалом, крутячи свої персні, думаючи про цього притихлого, майже незнайомого їй смаглявого чоловіка, що лежав на ліжку в сусідній кімнаті; вона категорично забороняла собі «нервуватися», проте її гризли ревнощі до того, що йому довелось пережити, і раз по раз її обіймав жаль.
