355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Джон Голсуорси » Сага про Форсайтів » Текст книги (страница 42)
Сага про Форсайтів
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 12:45

Текст книги "Сага про Форсайтів"


Автор книги: Джон Голсуорси



сообщить о нарушении

Текущая страница: 42 (всего у книги 68 страниц)

XIV. ХИМЕРНИЙ ВЕЧІР

Сомс дожидав весни – нелегка справа для того, хто розуміє, що час збігає, що він без кінця тупцяється на одному місці і що виходу з павутиння не видно. Містер Полтід не повідомляв нічого нового, крім того, що за Айріні стежать і далі, – а це коштувало Сомсові недешево. Вел та його кузен уже були в Південній Африці, звідки почали надходити кращі новини; Дарті поки що поводився пристойно; Джеймс почував себе непогано; справи йшли навдивовижу добре; тож Сомсові не було чого непокоїтися, хіба тільки через те, що він зайшов у «глухий кут» і не міг ступити нікуди ані кроку.

Він не зовсім уникав Сохо, бо не хотів, щоб вони подумали, ніби він «відчепився», як сказав би Джеймс, – кожної хвилини обставини можуть змінитися, і йому треба буде знову «причепитись». Але йому доводилося поводитись так стримано й обережно, що він часто минав двері ресторану «Бретань», не заходячи досередини, і швиденько йшов геть із цього району, який викликав у нього відчуття, ніби він використовує свою власність не так, як слід.

Одного травневого вечора, простуючи з Сохо, він вийшов на Ріджент-стріт і зустрівся з таким дивовижним натовпом, якого йому ще зроду не доводилось бачити; натовп цей верещав, свистів, танцював, штовхався, – відчайдушно веселий люд із фальшивими носами, який награвав на губних гармонійках, свистів у свищики, прикрасивши себе довгими перами та іншими атрибутами недоумкуватості. Мафекінг! Атож, із Мафекінга знято облогу! Ну й чудово! Але хіба це виправдання? Хто ці люди, звідки вони, чого з'явилися тут, у Вест-Енді? Його зачіпали руками по обличчю, свистіли у вуха. Дівчата гукали: «Чого ти приндишся, індик надутий!» Якийсь хлопчина збив йому набік циліндр, так що Сомс ледве встиг утримати його на голові. Хлопавки ляскали у нього перед носом і під ногами. Він був приголомшений, роздратований, ображений. Юрби людей сунули з усіх боків, наче десь відкрилися шлюзи, випускаючи воду річки, про яку він, може, й чув, але в існування якої ніколи не вірив. Оце і є той народ, незліченне стовпище, живе заперечення аристократії й форсайтизму. Боже милий, оце і є демократія! Вона смерділа, галасувала, викликала огиду! Ну нехай би це було в Іст-Енді чи навіть у Сохо, але ж не на Ріджент-стріт, не на Пікаділлі! Що собі думає поліція? До 1900 року ані Сомс, ані тисячі інших Форсайтів ніколи не зазирали в цей казан, з якого зняли покришку, і тепер, заглянувши в нього, він ледве міг повірити своїм обпеченим парою очам. Видовище було справді жахливе! Ці люди не знали спину; здається, вони вважали його смішним; це була орда, брутальна, несамовита, вона реготала – та ще й яким диким реготом! Для них немає нічого святого! Він не здивується, якщо вони почнуть бити вікна. По Пел-Мел, повз розкішні клуби, вхід у які коштував шістдесят фунтів, сунула ця юрба, сунула з вереском і свистом, шаленіючи, ніби процесія дервішів, у нестямному танці. З вікон клубу, стримано посміхаючись, на неї дивилися люди одного з ним класу. Вони не розуміють! Адже це небезпечно – цей простолюд може дійти до чого завгодно! Так, цей натовп веселиться, але колись згодом він може зібратися в іншому настрої. Сомс пригадав заворушення в кінці вісімдесятих років, коли він жив у Брайтоні: чернь тоді робила погроми, виголошувала промови. Але тепер він почував не так страх, як глибокий подив. Це ж просто істерика, це зовсім не по-англійському! І все це через те, що відбили у ворога якесь містечко, завбільшки таке, як Уотфорд, за шість тисяч миль звідси. Розсудливість, стриманість! Ці якості, що були йому чи не дорожчі за життя, ці неодмінні атрибути власності й культури, де вони? Це не по-англійському! Ні, це аж ніяк не по-англійському! Отак міркував Сомс, простуючи вулицями. На душі у нього було так, наче він побачив, що хтось вирізає з його купчої статтю на право «повного й необмеженого володіння власністю», або наче, прозирнувши майбутнє, побачив страховище, що чигає на нього, кидаючи перед собою тінь. Брак стриманості, брак пошани! Здавалося, він раптом виявив, що дев'ять десятих жителів Англії – чужоземці. А якщо це так, то може статися все що завгодно!

Біля воріт Гайд-парку він зустрів Джорджа Форсайта, дуже засмаглого від сидіння на іподромі. В руці у нього був іграшковий ніс.

– Здоров, Сомсе! – мовив він. – На тобі носа.

Сомс відповів блідою усмішкою.

– Я забрав його в одного з цих спортсменів, – провадив Джордж, який за всіма ознаками щойно десь бенкетував. – Довелося йому дати чосу за те, що він спробував збити з мене капелюха. Знаєш, настане час, коли ми змушені будемо провчити цих гультіпак: вони зовсім знахабніли – всі радикали й соціалісти. Їм кортить відібрати в нас наше майно. Розкажи про це дядечкові Джеймсу – нехай йому краще слатиметься!

«In vino veritas» [41]41
  In vino veritas – Істина у вині (латин.).


[Закрыть]
, – подумав Сомс, але тільки кивнув головою й рушив по Гамільтон-плейс. На Парк-лейн гульвіс траплялося куди менше, і вони були не такі галасливі. Озираючи будинки, Сомс думав: «Зрештою, ми основа країни. Нехай спробують нас потіснити. Власність – це хребет закону».

Але коли Сомс зачинив за собою двері батьківського дому, всі ті чудернацькі, химерні примари, які він бачив на вулиці, зникли з його свідомості, так наче вони йому просто приснилися і він прокинувся вранці в своєму теплому, чистому, м'якому ліжку з пружинним матрацом.

Вийшовши на середину великої порожньої вітальні, він зупинився.

Дружина! Щоб було з ким поговорити! Невже він не має на це права! Хай йому біс! Звичайно, має!


ЧАСТИНА ТРЕТЯІ. СОМС У ПАРИЖІ

Сомс подорожував мало. У дев'ятнадцять років він разом із батьком, матір'ю та Вініфред зробив «мале турне»– Брюссель, Рейн, Швейцарія і додому через Париж. У двадцять сім років, саме коли в нього виник інтерес до картин, він поїхав до Італії і провів там п'ять стомливих тижнів, присвятивши весь час Ренесансу, який здався йому куди менш цікавим, аніж він гадав, і, вертаючись додому, спинився на два тижні в Парижі, де весь час присвячував самому собі, як то й належить Форсайтові, що опинився в оточенні такого самозакоханого й чужого народу, як французи. Його знання французької мови, здобуте в школі, було досить обмежене: він їх не розумів. І тому визнав за краще мовчати – ніхто не скаже, що він дурень. Йому не сподобалися ані їхні моди, ані закриті карети візників, ані театри, що здавалися бджолиними вуликами, ані музеї, де пахло бджолиним воском. Він був надто обережний і боязкий, щоб познайомитися з тією стороною Парижа, яка, на думку Форсайтів, є його потаємною принадою; що ж до задоволення колекціонерської пристрасті, то йому не пощастило придбати нічого вартого уваги. Як сказав би Ніколас – у французів чіпкі руки. Він вернувся додому в поганому настрої і сказав, що Париж перехвалили.

Отож, коли в червні 1900 року Сомс відвідав Париж, це була його третя зустріч із центром цивілізації. Проте цього разу гора прийшла до Магомета, бо тепер він почував себе куди цивілізованішим за це місто, і, може, його почуття й справді відповідали дійсності. Крім того, він мав певну мету. Їхав він не поклонитися храмові Моди й Аморальності, а влаштувати свої законні справи. Він вирушив туди, бо не на жарт занепокоївся своїм становищем. Хоч за Айріні стежили безупинно, це не давало ніяких наслідків, аніякісіньких! Джоліон так і не повернувся до Парижа, а підозрювати було більше нікого. Взявшися за нові, дуже конфіденційні справи, Сомс, як ніколи досі, усвідомлював, наскільки важливо для повіреного мати незаплямовану репутацію. Але ночами й у часи дозвілля його мучила думка про те, що час спливає, гроші сиплються йому в кишеню, а його майбутнє, як і досі, в «залізних путах». Після мафекінгського вечора йому стало відомо, що біля Аннет крутиться якийсь молодий лікар. Він зустрічав його двічі: веселий дурник років тридцяти, не більше. Нічого не дратувало Сомса так, як веселість – непристойна, екстравагантна риса, що суперечила здоровому глузду. Одне слово, суміш його бажань і надій завдавали йому нестерпної муки, а останнім часом до цього всього додалася ще й думка, що Айріні знає про те, що за нею стежать. Саме це й спонукало його поїхати в Париж і побачити все на власні очі; поїхати й ще раз спробувати перемогти її опір, умовити її, щоб вона пішла однією з ним дорогою, рівною і зручною для них обох. Якщо його знову спіткає невдача, то він принаймні побачить, як вона там живе!

Він зупинився у вельми рекомендованому для Форсайтів готелі на вулиці Комартен, де майже не чути було французької мови. Він не мав якогось певного плану. У нього не було наміру заскочити її зненацька, треба тільки повестися обачно, щоб не сполохати її і не дати їй втекти. І наступного ранку він вирушив до міста, щоб здійснити свій задум.

Ранок видався погожий. Париж, здавалося, кипів веселощами, і яскраві барви цього зірчастого міста майже дратували Сомса. Він ішов поволі, з цікавістю роздивляючись навколо. Йому кортіло з'ясувати, в чому ж полягає той французький дух. Адже Аннет француженка! Ця мандрівка може дати багато корисного, якщо він зуміє його взяти. Переходячи через площу Згоди в такому похвальному настрої, він тричі мало не попав під колеса екіпажів. На Кур-ла-Рен, де був готель, в якому мешкала Айріні, він опинився майже несподівано для самого себе, бо ще не надумався, з чого починати. Вийшовши на набережну, він оглянув готель – білий привітний будинок із зеленими маркізами, який проглядав крізь густе листя платанів. І, розуміючи, що заходити в номер до Айріні надто ризиковано і що краще зустрітися з нею де-небудь надворі, нібито випадково, Сомс сів на лавці, звідки видно було вхід. Ще не було одинадцятої години, і Айріні навряд чи кудись пішла. По озерцях сонячного світла, що жовтіли в тіні платанів, походжали, чистячи своє пір'ячко, голуби. Якийсь робітник у синій блузі, простуючи набережною, насипав їм кришок із пакунка, де був його сніданок. Бонна у чепчику зі стрічками привела під платани двох дівчаток з кісками і в панталонах з оборками. Вулицею проїхав екіпаж; на передку сидів кучер у синьому сюртуку й чорному лискучому капелюсі. Сомсові все це здавалося штучним, у всьому відчувався потяг до зовсім не сучасної мальовничості. Як ці французи полюбляють театральні ефекти! Сомс курив дуже мало, але на цей раз дозволив собі запалити сигарету; він почував себе скривдженим долею, яка закинула його в цей чужий край. Він не здивується, якщо Айріні подобається це чужоземне життя: вона ніколи не була справжньою англійкою, навіть зовнішність у неї була якась неанглійська! І він почав міркувати, котрі з вікон під зеленими маркізами її. Якими словами пояснити їй, чому він прибув сюди? Як подолати її горду затятість? Він кинув недокурок у голуба, подумавши: «Нема чого сидіти тут і чекати, поки вона надумається вийти. Краще зайти до неї надвечір». Але він однаково сидів, мов прикутий до лавки, почув, як годинник вибив дванадцяту, пів на першу. «Почекаю до першої, – подумав він, – якщо вже я просидів тут так довго». Але за хвилину він раптом підхопився і зразу ж важко сів на лавку. З дверей готелю вийшла жінка в кремовій сукні, прикриваючись жовтуватою парасолькою. То була Айріні! Він почекав, поки вона відійшла на таку відстань, що не могла впізнати його, і подався слідом за нею. Вона йшла без ніякої мети, прямуючи, мабуть, до Булонського лісу. Принаймні півгодини він ішов слідом за нею протилежним боком вулиці, аж поки вони зайшли в ліс. Невже вона таки призначила комусь побачення? Якомусь бовдурові французу, котромусь із тих Bel Ami [42]42
  Любий друг (фр.) – таке прізвисько має герой однойменного роману Мопассана Жорж Дюруа.


[Закрыть]
, яким на думці лиш одне – зваблювати жінок: Сомс прочитав цей роман через силу, водночас з огидою й цікавістю. Він невідступно йшов слідом за нею по тінистій алеї, часом гублячи її з очей на поворотах. І йому пригадалося, як колись давно одного вечора в Гайд-парку він обережно скрадався від дерева до дерева, від лавки до лавки, охоплений сліпими пекучими ревнощами, вистежуючи її з Босіні. Доріжка круто повернула, і, наддавши ходи, він раптом опинився перед Айріні, що сиділа біля невеличкого водограю – позеленілої бронзової статуетки Ніоби, розпущені коси якої спадали до її струнких стегон і яка дивилася в озерце виплаканих нею сліз. Він наскочив на неї так раптово, що проминув її і лише потім повернувся і скинув капелюха. Вона й не ворухнулася. Вона завжди дуже добре володіла собою – це захоплювало його і водночас украй дратувало, бо він ніколи не міг збагнути, що в неї на думці. Чи помітила вона, що він ішов за нею слідом? Її самовладання розсердило його, й, не пояснюючи, чому він опинився тут, Сомс показав на засмучену Ніобу і мовив:

– Непогана статуя.

І тоді він помітив, що вона намагається приховати свій неспокій.

– Я не хотів налякати вас. Це одна із ваших схованок?

– Так.

– Тут дуже самотньо.

Цієї миті на алеї з'явилася якась жінка; вона спинилася мимохідь, поглянула на фонтан і пішла далі.

Айріні провела її поглядом.

– Ні, я ніколи не самотня, – відказала вона, розгрібаючи жорству кінцем парасольки. – Я завжди відчуваю, що в мене є тінь.

Сомс зрозумів її; він подивився на неї суворо й вигукнув:

– Ви самі винні. Адже ви можете звільнитися від неї, як тільки схочете. Айріні, поверніться до мене, і ви станете вільні.

Айріні засміялася.

– Перестаньте! – скрикнув Сомс і тупнув ногою. – Це жорстоко! Послухайте! Чого ви хочете від мене? Я згоден на все, аби ви тільки повернулися. Обіцяю вам: ви житимете в окремому домі, а я приходитиму до вас лише зрідка. Згода?

Айріні схопилася з місця. Обличчя її і вся постать були сповнені несамовитого протесту.

– Ні, ні, ні! Ви можете переслідувати мене до могили. Я не повернуся до вас.

Ледве стримуючи образу, Сомс відступив назад.

– Не влаштовуйте сцени! – гостро сказав він.

І обоє хвилину стояли непорушно, дивлячись на невеличку Ніобу, зеленкувате тіло якої вилискувало в промінні сонця.

– Отже, це ваше останнє слово, – промурмотів Сомс, стискаючи кулаки. – Ви прирікаєте нас обох на муки.

Айріні схилила голову.

– Я не можу повернутися до вас. Прощавайте!

Сомса душило почуття страшної несправедливості.

– Стривайте! – мовив він. – Послухайте, що я вам скажу. Ви дали мені священну присягу на вірність, ви прийшли до мене без грошей. Я дав вам усе, що міг. Ви зламали свою присягу цілком безпричинно, ви зганьбили мене, через вас я не маю дитини; ви мене зв'язали; ви… ви й досі вабите мене, і я прагну вас; так, прагну. То якої ж ви думки про себе?

Айріні повернулася до нього бліда, як смерть, її темні очі палали.

– Бог створив мене саме такою, а не іншою, – сказала вона, – зіпсованою, якщо це вам до вподоби, але не настільки зіпсованою, щоб я знову віддалася чоловікові, якого ненавиджу.

Коли вона пішла геть, сонце спалахнуло в її волоссі і, ніби пестячи її, осяяло її вузеньку кремову сукню.

Сомс стояв занімілий, приголомшений. Слово «ненавиджу»– таке грубе й примітивне – струснуло все його форсайтівське нутро. Нарешті, бурмочучи прокльони, він кинувся у протилежний бік, і мало не вскочив у обійми жінки, що йшла назад. Ото ще дурепа, дурепа-шпигунка!

Обливаючись потом, він ішов далі й далі в глибину лісу.

«Так он воно як, – думав він. – Ну що ж, раз вона не має ані краплі жалю до мене, то і я її не буду жаліти. Сьогодні ж я їй покажу, що вона й досі моя законна дружина».

Але, повертаючись до готелю, він зрештою мусив визнати, що й сам не знає, що він хотів цим сказати. Влаштовувати публічний скандал йому не хотілось, а що він може зробити, крім публічного скандалу? Він ладен був проклясти свою делікатність. Її, звичайно, можна не жаліти, але себе самого він повинен пожаліти. І, забувши поснідати, він сидів у холі готелю, поринувши у важкі роздуми, а повз нього снували туристи з Бедекером у руках. В зашморгу! Все його життя зв'язане, всі природні інстинкти, всі нормальні потяги скуті через те, що сімнадцять років тому він віддав своє серце оцій жінці – віддав усе до останку, і навіть тепер йому нічого дати іншій жінці. Хай буде проклятий день, коли він зустрів її, хай будуть прокляті його очі за те, що вони не розгледіли, хто вона насправді: жорстока Венера, та й годі! А проте вона й досі стояла перед його очима в осяяній сонцем вузенькій шовковій сукні, і в нього вихопився тихий стогін. Турист, що саме проходив повз нього, подумав: «Мучиться людина! Стривай-но! А що я їв за сніданком?»

Трохи згодом, сидячи в кав'ярні на тротуарі недалеко від Опери й посмоктуючи через соломинку холодний чай з лимоном, він сповнився злостивої рішучості й вирішив пообідати в її готелі. Якщо вона буде там, він поговорить із нею; якщо ні, – залишить їй записку. Він дбайливо одягся і написав:

«Я знаю про вашу ідилію з цим нікчемою Джоліоном Форсайтом. Затямте собі: якщо ви й надалі будете водитися з ним, я докладу всіх зусиль, щоб якомога дошкулити йому.

С. Ф.»

Він запечатав записку, але адреси не написав: йому не хотілося ані зазначати на конверті її дівочого прізвища, яке вона знов узяла собі без усякого сорому, ані ставити прізвища Форсайт, бо вона може порвати записку, не прочитавши її. Потім він вийшов надвір і попрямував яскраво освітленими вулицями, якими пливла жадібна до розваг вечірня юрба. Зайшовши в її готель, він сів за столик у далекому кутку ресторану, звідки було видно всі двері. Її там не було. Їв він мало, похапцем, уважно розглядаючи залу. Айріні не приходила. Він довго пив каву, замовив дві чарки коньяку. Та Айріні не з'являлася. Тоді він підійшов до конторки адміністратора й знайшов її прізвище на дошці з ключами. Номер дванадцятий на другому поверсі! Він вирішив віднести записку сам. Зійшов застеленими червоним килимом сходами, минув невелику вітальню: восьмий – десятий – дванадцятий! Що тепер – постукати чи просто записку підсунути під двері, чи, може… Він крадькома озирнувся й натиснув на ручку. Двері відчинилися, але не в кімнату, а в коридорчик, за яким були ще одні двері; він постукав у них – ніякої відповіді. Двері були замкнені. Вони щільно приставали до підлоги: записки під них не підсунеш. Він поклав її в кишеню й хвилину постояв, прислухаючись. Чомусь у нього з'явилася впевненість, що її там немає. Він рвучко повернувся і, знову проминувши маленьку вітальню, зійшов сходами вниз. Біля конторки він зупинився і сказав:

– Якщо ваша ласка, чи не передасте ви місіс Герон цю записку?

– Мадам Ерон виїхала сьогодні, мосьє, – раптово, біля третьої години. Захворів хтось із її родичів.

Сомс стиснув губи.

– Он як! – сказав він. – А ви знаєте її адресу?

– Ні, мосьє! Здається, Англія.

Сомс поклав записку в кишеню і вийшов на вулицю. Він гукнув візника, що саме проїздив мимо.

– Везіть мене, куди завгодно.

Візник, який, очевидно, не зрозумів його, усміхнувся і махнув батогом. І Сомс поїхав у маленькій, із жовтими колесами вікторії по всьому зірчастому Парижу. Час від часу візник зупинявся і питав: «C'est par ici, monsieur?» [43]43
  C'est par ici, monsieur? – Сюди, мосьє? (Фр.)


[Закрыть]
– «Ні, їдьте далі», – аж поки той, утративши надію, перестав запитувати, і екіпаж із жовтими колесами поїхав далі й далі між високими пласкими будинками з зачиненими віконницями й рядами платанів, ніби маленький «Летючий голландець».

«Достоту як моє життя, – подумав Сомс, – усе вперед без ніякої мети».


II. У ПАВУТИННІ

Сомс повернувся до Англії наступного дня, а ще через день уранці до нього завітав містер Полтід. У петельці в нього була квітка, а в руках коричневий котелок. Сомс запросив його жестом сісти в крісло.

– Вісті з театру воєнних дій непогані, правда? – сказав містер Полтід. – Сподіваюся, ви почуваєте себе добре, сер.

– Дякую. Добре.

Містер Полтід нахилився вперед, усміхнувся, розтулив долоню, подивився на неї і стиха мовив:

– Здається, нарешті ми влагодили вашу справу.

– Що? – вигукнув Сомс.

– Цілком несподівано дев'ятнадцять надіслала повідомлення, яке, гадаю, можна вважати переконливим доказом.

Містер Полтід помовчав.

– Ну?

– Десятого числа цього місяця, ставши свідком розмови між 17 і невідомою особою – розмови, яка відбулася в першій половині дня, – 19 може заприсягтися, що бачила – і вона готова підтвердити це під присягою, – як ця особа чоловічої статі вийшла із спальні 17 в готелі близько десятої вечора. Якщо ми подамо це свідчення вміло, то суд визнає його достатнім, особливо коли взяти до уваги той факт, що 17 виїхала з Парижа – без сумніву з тією ж таки особою. Сказати правду, вони обоє зникли непомітно, і ми й досі не натрапили на їхній слід; але ми їх знайдемо – так, знайдемо. 19 працювала за дуже важких умов, і я радий, що нарешті вона таки дістала потрібні відомості.

Містер Полтід вийняв сигарету, постукав її кінцем об стіл, поглянув на Сомса і знову поклав її у портсигар. Вираз обличчя клієнта свідчив, що той сприйняв новину без особливого ентузіазму.

– Хто цей новий чоловік? – різко запитав Сомс.

– Цього ми не знаємо. Наш агент може засвідчити все бачене під присягою, і вона детально подає його прикмети.

Містер Полтід дістав листа і прочитав:

– «Середнього віку, середнього зросту, вдень у синьому костюмі, ввечері у фраку, блідий, темне волосся, темні вусики, пласкі щоки, випнуте підборіддя, сірі очі, невеликі ноги, винуватий вигляд…»

Сомс підвівся і підійшов до вікна, охоплений люттю на самого себе. Дурень, заплішений дурень, що заплутався у власному павутинні! Сім місяців платив по п'ятнадцять фунтів на тиждень – і домігся того, що його вистежено як коханця власної дружини! «Винуватий вигляд!» Він відчинив вікно.

– Душно, – сказав він і знову сів на своє місце біля столу. Поклавши ногу на ногу, він гордовито поглянув на містера Полтіда.

– Сумніваюсь, чи й справді це свідчення буде цілком переконливе, – сказав він спроквола. – Адже ви не знаєте ані його імені, ані адреси. Гадаю, треба на деякий час облишити жінку й узятися за нашого тутешнього приятеля під номером сорок сім.

Сомс не мав певності, чи Полтід ототожнив його з тим «коханцем», але в його уяві виникла картина, як він регочеться над ним у гурті своїх колег. «Винуватий вигляд!» Прокляття!

Містер Полтід сказав наполегливо, майже благально:

– Запевняю вас, нам щастило домогтися успіху навіть із менш переконливими доказами. Адже це Париж. Гарна жінка живе сама-самісінька. Може, ризикнемо, сер? У нас є добрі шанси.

Сомс раптом зрозумів. Ця людина охоплена професійним завзяттям. «Найбільший мій успіх: домігся розлучення на підставі того, що чоловік зайшов у спальню власної дружини! Буде про що розповісти, коли я піду на спочинок!» І на мить він піддався шаленій думці: «А чому ні?» Зрештою, сотні чоловіків середнього зросту мають невеликі ноги й винуватий вигляд!

– Я не уповноважений ризикувати! – коротко відповів він.

Містер Полтід подивився на нього.

– Шкода, – сказав він, – дуже шкода! Та, інша справа, мабуть, потребує чимало грошей.

Сомс підвівся.

– На це не зважайте. Прошу вас постежити за сорок сьомим, та дивіться, не попадіть пальцем у небо. До побачення.

Почувши слова «пальцем у небо», містер Полтід блимнув очима.

– Гаразд. Ми будемо інформувати вас про хід справи.

І Сомс знову залишився сам. Брудна, смішна, павуча справа! Поклавши руки на стіл, він схилив голову. В цій позі він залишався десять хвилин, аж поки до нього з'явився клерк із проектом нового випуску акцій, що обіцяли великий прибуток. Цього дня Сомс рано пішов з контори й попрямував до ресторану «Бретань». Там була тільки мадам Ламот. Може, мосьє вип'є з нею чаю?

Сомс уклонився.

Коли вони сіли за стіл у маленькій кімнаті – під прямим кутом одне до одного, – він раптом сказав:

– Я хочу поговорити з вами, мадам.

Швидкий погляд її ясних карих очей переконав його, що вона давно чекала від нього цих слів.

– Спочатку я маю дещо вас запитати. Цей молодий лікар – як його звуть? – чи між ним і Аннет є що-небудь?

Вся вона стала раптом наче гагат – слизька, чорна, тверда, блискуча.

– Аннет молода, – сказала вона, – так само, як і monsieur le docteur [44]44
  monsieur le docteur – Пан доктор (фр.).


[Закрыть]
. Між молодими людьми стосунки розвиваються швидко; але Аннет слухняна донька. Ах, яка в неї виняткова вдача!

На устах Сомса промайнула майже непомітна посмішка.

– То, виходить, нічого певного?

– О ні, анічогісінько. Юнак дуже милий, але – що поробиш? Поки що він не має грошей.

Вона піднесла до уст чашку, розмальовану вербовими гілочками; Сомс зробив те ж саме. Їхні очі зустрілися.

– Я одружений, – сказав він, – але ми з дружиною вже багато років не живемо разом. Я збираюся порушити справу про розлучення.

Мадам Ламот поставила чашку. Он воно що! Як трагічно іноді складається життя. Цілковита відсутність у цієї жінки будь-яких почуттів викликала у Сомса щось схоже на зневагу.

– Я людина заможна, – додав він, чудово розуміючи, що це зауваження не дуже доброго смаку. – Не буду говорити більше, поки що це зайве; проте, гадаю, ви мене розумієте.

Очі мадам, так широко розплющені, що зверху заблищали білки, поглянули на нього прямим, як стріла, поглядом.

– Ah, са! Mais nous avons le temps! [45]45
  Ah, са! Mais nous avons le temps! – Ну що ж, у нас іще є час! (Фр.)


[Закрыть]
—тільки й сказала вона. – Ще одну чашечку?

Сомс відмовився і, попрощавшись, пішов до Вест-Енду.

Цю справу, можна вважати, влагоджено: мадам не дозволить, щоб Аннет скомпрометувала себе з тим веселим жовторотим дурником, аж поки!.. Але чи має він шанси на те, що коли-небудь зможе сказати: «Я вже вільний»? Які шанси? Майбутнє втратило всяку подобу реальності. Він почував себе як муха, що заплуталася в липкому павутинні й тоскно дивиться на волю.

Відчуювачи потребу розім'ятися, він подався до Кенсінгтонського саду і через Квінс-гейт пройшов у Челсі. Можливо, вона повернулася в своє старе помешкання. Принаймні це він може з'ясувати. Діставши вдруге відкоша, який так боляче вразив його гордість, він намагався втішити своє самолюбство думкою, що вона напевно має коханця. Був обідній час, коли він підійшов до невеликого знайомого будинку. Все ясно без розпитів! Якась сивоволоса жінка поливала квіти на підвіконні. Очевидно, там живе хтось інший. І він поволі рушив далі понад Темзою. Вечір був ясний, сповнений тихої краси; скрізь панувала гармонія й спокій – скрізь, окрім його серця.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю