Текст книги "Сага про Форсайтів"

Автор книги: Джон Голсуорси

Флер поспішала. Швидко рухатись було необхідно: вона запізнювалась, і, коли прийде, їй знадобиться вся її кмітливість. Вона вже минула острови, станцію, готель і вже підійшла до порома, коли побачила човен – у ньому, тримаючись за прибережні кущі, стояв якийсь юнак.

– Міс Форсайт, – сказав він, – дозвольте мені перевезти вас. Я приплив сюди заради цього.

Вона зачудовано подивилася на нього.

– Не дивуйтеся: я пив чай у ваших батьків і вирішив допомогти вам дістатися додому. Мені якраз по дорозі, я збираюся до себе в Пенгборн. Мене звати Монт. Я бачив вас на виставці, пам'ятаєте? Коли ваш батько запросив мене оглянути його картини.

– Ага! – сказала Флер. – Пам'ятаю: хусточка.

Завдяки цьому юнакові вона познайомилася з Джоном; взявши його руку, дівчина ступила в човен. І досі схвильована, задихана, вона сиділа мовчки; та супутник і не думав мовчати. Флер ніколи не чула, щоб людина могла стільки наговорити за такий короткий час. Він сказав, скільки йому років – двадцять чотири; скільки він важить – десять стонів [74]74
  Стон – англійська міра ваги, 6,34 кг.


[Закрыть] одинадцять унцій; де він живе – тут недалечко; розповів, що він почував у бою і під час газової атаки; розкритикував «Юнону», висловивши мимохідь своє власне розуміння цієї богині; згадав про копію фрески Гойї, зауваживши, що Флер не дуже на неї схожа; побіжно змалював економічне становище Англії; назвав мосьє Профона – чи як його там? – «приємним чоловіком»; зауважив, що в її батька є кілька «прегарних» картин, але є і «допотопні»; висловив надію, що йому дозволять заїхати за нею ще раз і покатати її по річці – на нього можна цілком покластися; запитав її думку щодо Чехова і висловив свою власну; висловив бажання сходити разом з нею на російський балет; визнав, що ім'я Флер Форсайт просто чарівне; вилаяв своїх батьків за те, що на додачу до прізвища Монт вони назвали його Майклом; змалював свого батька і сказав, що коли їй захочеться почитати щось цікаве, то нехай прочитає книгу Йова: його батько схожий на Йова, коли у Йова ще була земля.

– У Йова не було землі, – заперечила Флер, – у нього були тільки вівці та корови, і він кочував з місця на місце.

– Шкода, – підхопив Майкл Монт, – що мій батько не кочує. Ні, мені зовсім не потрібна його земля. У наші часи володіти землею страшенно нудно. Ви не згодні?

– У нашій родині ніхто не володів землею, – сказала Флер. – У нас усяка інша власність. Здається, один із дядьків мого батька мав колись ферму в Дорсеті – із сентиментальних мотивів: наш рід походить із того краю; але це була така дорога забава, що вона не давала йому ніякої втіхи.

– Він продав її?

– Ні, не продав.

– Чому?

– Бо ніхто не купував.

– Старому пощастило!

– Де там пощастило. Батько каже, що це його засмучувало. Його звали Свізін.

– Дивовижне ім'я!

– А ви знаєте, що ми не підпливаємо, а віддаляємось? Бо річка тече собі.

– Чудово! – вигукнув Монт, неуважно занурюючи у воду весла. – Приємно зустріти бистру на слово дівчину!

– А ще приємніше зустріти бистрого на розум юнака.

Монт підніс руку, ніби хотів смикнути себе за волосся.

– Обережно! – скрикнула Флер. – Весло!

– Нічого йому не станеться!

– Ви будете гребти чи ні? – суворо мовила флер, – Я хочу додому.

– Але коли ви підете додому, то я вас уже сьогодні не побачу. Fini [75]75
  Fini – Кінець (фр.).


[Закрыть], як сказала француженка, скочивши в ліжко після молитви. Невже ви не благословляєте долі, що дала вам матір француженку і таке ім'я, як ваше?

– Мені подобається моє ім'я, але його дав мені батько Мати хотіла назвати мене Маргаритою.

– Це було б безглуздо. Якщо не заперечуєте, я зватиму вас Ф. Ф., а ви мене звіть М. М. Гаразд? Це по-сучасному.

– Я згодна на все, аби тільки дістатися додому.

Човен хитнуло – Монт надто глибоко занурив весло.

– Отуди к бісу! – сказав він замість відповіді.

– Прошу вас, гребіть.

– Слухаюсь. – Він кілька разів змахнув веслами, дивлячись на неї з палкою скорботою. – Ви ж знаєте, – вигукнув він, поклавши весла, – що я приїхав побачити вас, а не картини вашого батька.

Флер підвелася.

– Якщо ви не будете гребти, я вискочу з човна і попливу.

– Справді? Тоді я кинуся в воду слідом за вами.

– Містере Монт, вже пізно, і я стомилась. Прошу вас, негайно висадіть мене на берег.

Коли вона ступила на причал у своєму саду, він випростався на весь зріст і дивився на неї, схопившись за чуба обома руками.

Флер посміхнулась.

– Не треба! – вигукнув невгамовний Монт. – Я знаю, ви хочете сказати: «Щезни, клята чуприно!»

Флер помахала йому рукою.

– Бувайте, містере М. М.! – гукнула вона і зникла серед троянд.

Дівчина поглянула на свій годинник, потім на вікна будинку. Дивно, він виглядав так, наче в ньому не було жодної живої душі. Сьома година! Голуби зліталися до свого сідала, скісне проміння призахідного сонця освітлювало голубник, їхнє білосніжне пір'я і розбивалося об верхів'я дерев. З більярдної долинав стукіт більярдних куль – напевно, то розважався Джек Кардіган; тихо шелестів листям евкаліпт – південний гість у цьому старому англійському саду. Вона зійшла на веранду і спинилася біля дверей, почувши голоси з вітальні ліворуч. Мати! І мосьє Профон! Крізь завісу пролунали слова: «Ну не буду, Аннет!»

Чи батько знає, що Профон називає матір «Аннет»? Завжди на боці батька – у родинах, де стосунки між батьками напружені, діти стають завжди на той чи той бік – Флер стояла на місці, вагаючись. Мати говорила тихим, вкрадливим, металевим голосом; Флер розчула тільки слово: «demain» [76]76
  demain – Завтра (фр.).


[Закрыть] і відповідь Профона: «Гаразд». Флер насупилась. Тишу порушив приглушений звук. Потім голос Профона сказав: «Я трохи прогуляюсь».

Флер шмигнула крізь засклені двері в будуар. Профон вийшов із вітальні на веранду і спустився в сад; знову почувся стукіт більярдних куль, який ненадовго вщух, ніби навмисне для того, щоб вона могла почути інші звуки. Вона стріпнулася, пройшла в хол і відчинила двері вітальні. Мати сиділа на канапі між вікнами, заклавши ногу на ногу; голова її лежала на подушці, уста були напіврозтулені, очі напівзаплющені. Вона була напрочуд гарна.

– О! Це ти, Флер! А батько вже хвилюється.

– Де він?

– У своїй галереї. Іди до нього.

– Що ти робитимеш завтра, мамо?

– Завтра? Поїду до Лондона з тітонькою Вініфред.

– Я так і думала. Чи не купиш ти мені простеньку парасольку?

– Якого кольору?

– Зеленого. Гості, сподіваюсь, від'їздять усі?

– Так, усі. Ти залишишся з батьком, щоб він не скучав. Ну, поцілуй мене.

Флер пройшла через усю кімнату, нахилилася, підставила чоло для поцілунку і вийшла, помітивши мимохідь відбиток тіла на подушках у другому кутку канапи. Вона побігла нагору.

Флер аж ніяк не належала до тих старосвітських дочок, котрі вимагають, щоб їхні батьки жили за тими приписами, які вони нав'язують їм самим. Вона прагнула керувати своїм життям, а не життям інших; до того ж у неї вже прокинулося непомильне чуття, яке підказувало, що може дати їй користь. У неспокійній домашній атмосфері її мрія поєднатися з Джоном мала куди більші шанси здійснитись. Проте вона була ображена, як буває ображена квітка повівом вітру. Якщо цей чоловік справді цілував її матір, то це – не жарт, і батько мусить знати. «Demain», «Гаразд»! Мати завтра їде до міста! Флер зайшла в свою спальню і вистромила у вікно голову, щоб охолодити своє розпалене обличчя. Джон уже, мабуть, підходить до станції. Що знає батько про Джона? Можливо, все або майже все!

Вона переодяглася, щоб виглядати так, ніби вона вже давно вдома, і побігла нагору, в галерею.

Сомс і досі вперто стояв перед Альфредом Стівенсом – найулюбленішою своєю картиною. Він не озирнувся, коли відчинилися двері, але Флер зрозуміла, що він чув і що він ображений. Вона тихенько підійшла до нього ззаду, обняла його за шию і, перехиливши голову через його плече, притулилася щокою до його щоки. Такий вступ завжди розчулював його, але цього разу він не подіяв, і дівчина приготувалась до найгіршого.

– Ага, – мовив він кам'яним голосом, – нарешті ти повернулася!

– Це все, що дочка почує від лихого батька? – прошепотіла Флер і знову потерлася щокою об його щоку.

Сомс спробував похитати головою.

– Чому ти змусила мене так непокоїтись, відкладаючи свій приїзд з дня на день?

– Таточку, все це було зовсім невинно.

– Невинно! Багато ти знаєш, що невинно, а що ні.

Флер опустила руки.

– Якщо так, татусю, то, може, ти мені поясниш усе. І цілком відверто.

Вона відійшла і сіла на підвіконня.

Батько відвернувся від картини і втупився в носки своїх черевиків. Він весь наче посірів. «У нього гарні маленькі ноги», – подумала Флер, помітивши, як він швидко глянув на неї.

– Ти моя єдина розрада, – мовив раптом Сомс, – і ти так поводишся.

У Флер закалатало серце.

– Як, татусю?

Знову Сомс кинув на неї швидкий погляд, який, одначе, був сповнений ніжності.

– Ти знаєш, що я маю на увазі, – сказав він. – Я не хочу мати ніяких стосунків з тією паростю нашої родини.

– Авжеж, тату. Але я не розумію, чому й мені не можна.

Сомс круто повернувся на каблуках.

– Я не буду нічого тобі пояснювати. Ти повинна вірити мені, Флер.

Тон, яким були вимовлені ці слова, вразив Флер, але вона думала про Джона і мовчала, постукуючи підбором по панелі. Несвідомо вона набрала модної пози: ноги сплетені, підборіддя лежить на зігнутій кисті однієї руки, друга рука, притиснута до грудей, підтримує лікоть; всі лінії її тіла були покручені, і все-таки воно зберігало якусь своєрідну грацію.

– Ти знала, чого я хочу, – провадив Сомс, – а проте пробула там зайві чотири дні. І цей хлопчина, наскільки я розумію, проводжав тебе сьогодні.

Флер не відривала очей від його обличчя.

– Я тебе ні про що не запитую, – сказав Сомс, – не втручаюся в твої справи.

Флер встала й вихилилася з вікна, підперши голову руками. Сонце сховалося за лісом, голуби притихли, сидячи на карнизі голубника; більярдні кулі стукали гучніше, і тьмяне світло падало на траву з нижнього вікна: Джек Кардіган увімкнув електрику.

– Ти заспокоїшся, – раптом сказала Флер, – якщо я пообіцяю не бачитися з ним, ну, скажімо, найближчі шість тижнів?

Вона не сподівалася, що його рівний, сухий голос так дивно затремтить:

– Шість тижнів? Шість років, навіть шістдесят років! Ні, Флер, не треба вводити себе в оману, не треба!

Флер стривожено повернулась.

– Що ж це таке, тату?

Сомс підійшов ближче і заглянув у її обличчя.

– Скажи мені, – мовив він, – правда ж, це тільки примха? Ти ж не така дурна, щоб відчувати до нього щось більше? Бо це було б уже занадто!

Він засміявся.

Флер, яка ще не чула в нього такого сміху, подумала: «Отже, причина серйозна. В чому ж тут річ?» Лагідно взявши його під руку, вона сказала бадьоро:

– Звичайно, це примха. Але я люблю свої примхи і не люблю твоїх, татусю.

– Моїх! – гірко промовив Сомс і відвернувся.

Світло надворі хололо і наче притрушувало крейдою поверхню річки. Веселі барви на деревах поблякли. Дівчина раптом відчула, що страшенно скучила за обличчям Джона, за дотиком його рук, вуст. Притиснувши руки до грудей, вона силувано засміялась:

– О-ля-ля! Невеличка неприємність, як сказав би Профон. Тату, не подобається мені цей чоловік.

Вона побачила, як він зупинився і витяг щось із внутрішньої кишені.

– Не подобається? Чому?

– Просто так, примха!

– Ні, – сказав Сомс, – не примха! – Він розірвав те, що тримав у руках. – Твоя правда. Мені він теж не подобається!

– Поглянь, – тихо проказала Флер. – Ось він іде! Я ненавиджу його черевики: вони зовсім нечутні.

В огорненому вечірніми сутінками саду йшов Проспер Профон, засунувши руки в кишені й тихенько насвистуючи в борідку. Потім зупинився й поглянув на небо, ніби кажучи: «Я невисокої думки про цей невеличкий місяць».

Флер відійшла від вікна.

– Правда ж, він схожий на гладкого кота? – прошепотіла вона.

Знизу долинув гучніший стукіт більярдних куль, ніби Джек Кардіган заглушив і кота, і місяць, і примхи, і всі трагедії своїм переможним вигуком: «Влучив з червоного!»

Мосьє Профон пішов далі, насвистуючи в борідку грайливий мотив. Звідки він? Та це ж із «Ріголетто»: «La donna e mobile». Ось що він співає! Флер стиснула батькові лікоть.

– Никає, проноза! – шепнула вона, коли Профон зайшов за ріг будинку.

Вже минула та невесела пора, що відокремлює день від ночі. Настав вечір – тихий, повільний і теплий; пахощі глоду й бузку сповнювали чисте повітря над річкою. Несподівано залився співом дрізд. Джон уже в Лондоні; певно, йде Гайд-парком, мостом через Серпентайн і думає про неї! Легкий шелест за спиною змусив її озирнутися: батько знову дер на клаптики папірець. Флер помітила, що то був чек.

– Не продам я йому свого Гогена, – сказав він. – Не розумію, що в ньому знаходять твоя тітка й Імоджен.

– Чи мама.

– Мама? – перепитав Сомс.

«Бідний тато! – подумала Флер. – Він ніколи не виглядає щасливим, по-справжньому щасливим. Не хотілося б засмучувати його зайвий раз, але, звичайно, доведеться, коли повернеться Джон. Гаразд, на сьогодні досить!»

– Час одягатися до вечері, – сказала вона.

Коли Флер опинилася в своїй кімнаті, їй спало на думку надіти маскарадний костюм. Він був із золотої парчі; золотисті шаровари були туго стягнені на кісточках, на плечі був накинутий плащ; на ногах – золоті черевички, на голові – шолом з золотими крильцями; і все, особливо шолом, було всіяне золотими дзвіночками, – труснеш головою, і вони ніжно дзеленчать. Флер одяглася, і їй стало прикро, що Джон не може її бачити, навіть стало жаль, що її не бачить той веселий юнак, Майкл Монт, – нехай би хоч він подивився на неї. Але гонг уже пролунав, і дівчина пішла вниз.

У вітальні вона вразила всіх. Вініфред вважала, що вбрання «дуже цікаве». Імоджен була в захваті. Джек Кардіган назвав костюм «чудовим, чарівним, розкішним і незрівнянним». Мосьє Профон усміхнувся очима і сказав: «Гарненький невеличкий костюмчик!» Мати, напрочуд гарна в чорних мереживах, подивилася на неї і нічого не сказала. Її батькові лишилося прикласти мірку здорового глузду:

– Навіщо ти це надягла? Ти ж не танцювати прийшла.

Флер крутнулася, і дзвіночки задзеленчали.

– Примха!

Сомс пильно подивився на неї, відвернувся і подав руку сестрі. Джек Кардіган повів її матір. Проспер Профон – Імоджен. Флер пішла сама, подзвонюючи дзвіночками…

«Невеличкий» місяць невдовзі сховався, і на землю лягла травнева ніч, м'яка й тепла, огортаючи своїми барвами виноградного цвіту і своїми пахощами примхи, інтриги, пристрасті, прагнення і жалі мільйонів чоловіків і жінок. Щасливий був Джек Кардіган, що хропів собі в біле плече Імоджен, – здоровий як бик; або Тімоті у своєму «мавзолеї», занадто старий для всього на світі, крім дитинячого сну. А багато, багато людей не могли заснути чи бачили сни, і світ дражнив їх своїми суперечностями та недоладностями.

Впала роса, і квіти згорнулися; на лузі біля річки паслися корови, намацуючи язиком невидиму траву; і вівці лежали на крейдяних пагорбах непорушно, наче каміння. Фазани на високих деревах у пенгборнських лісах, жайворонки в своїх трав'яних гніздах біля уонедонських кар'єрів, ластівки під дахом у Робін-Гілі й лондонські горобці – всі спали спокійно, без сновидінь, у лагідній тиші. Мейфлайська кобила, яка, певно, ще не призвичаїлася до нового житла, чухалась на своїй соломі; нічні мисливці – кажани, метелики, сови – зрідка шугали в теплу пітьму; але мозок денної природи поринув у спокій ночі, безбарвний і тихий. Лише люди, віддавшись химерам турбот чи кохання, палили в ці самотні години тремтливі вогники своїх мрій і помислів.

Флер, вихилившись із вікна, чула, як годинник у холі приглушено вибив дванадцяту, чула тихий сплеск риби, раптове тремтіння осики від подиху вітру, що повівав із річки, далекий гуркіт нічного поїзда і час від часу чула звуки, які неможливо визначити в темряві, – тихі таємничі прояви незліченних емоцій людини і звіра, пташки й машини або, можливо, покійних Форсайтів, Дарті, Кардіганів, що збираються на нічну прогулянку в світ, який колись був своїм для їхніх душ, поки вони не розлучилися з тілом. Але Флер не прислухалася до цих звуків; її душа, що аж ніяк не поспішала розлучитися з тілом, линула на швидких крилах від залізничного вагона до квітучого живоплоту, прагнула до Джона, гналася за його забороненим образом, за звуком його голосу, який став для неї табу. І вона роздувала ніздрі, намагаючись відтворити з нічних річкових пахощів ту мить, коли Джонова рука прослизнула між цвітом глоду і її щокою. Довго в химерному костюмі сиділа вона на підвіконні, ладна в своїй відвазі обпалити крила на свічці життя; а тим часом метелики, що рвалися до лампи на її туалетному столику, черкалися крильцями об її лице, не знаючи, що в домі Форсайта не буває відкритого полум'я. Та врешті навіть її почало хилити на сон і, забувши про свої дзвіночки, вона хутенько зістрибнула з підвіконня.

Крізь відчинене вікно своєї кімнати, поряд із кімнатою Аннет, Сомс, який теж не спав, почув їхній тихенький дзенькіт, – так могли дзвеніти хіба що зірки чи краплі роси, що спадають із квітки, якби можна було почути такі звуки.

«Примха! – подумав він, – Ні, не певен. В неї непокірлива вдача. Що мені робити? Флер!»

Він довго лежав без сну і думав свою думу.

Навряд чи було б справедливо твердити, що Джон Форсайт супроводив матір до Іспанії неохоче. Він ішов, як слухняний пес пішов би на прогулянку зі своєю хазяйкою, залишивши на подвір'ї принадну баранячу кістку. Він ішов, озираючись на кістку. Коли у Форсайтів забирають баранячу кістку, вони звичайно сердяться. Але Джон ніколи не сердився. Він обожнював свою матір, і, що не кажіть, це була його перша мандрівка. Італія змінилась на Іспанію дуже легко – він тільки сказав: «Поїдемо краще до Іспанії. Ти бувала в Італії не раз, а мені хочеться, щоб ми обоє побачили нові місця».

У ньому з наївністю поєднувалася хитрість. Він ні на хвилину не забував, що треба скоротити мандрівку з двох місяців до шести тижнів, і тому він не повинен жодним порухом виказати свого наміру. Як на людину, що залишила, на дорозі таку апетитну кістку, людину, опановану такою настирливою ідеєю, він виявився непоганим супутником: не сперечався, куди й коли їхати, був невибагливий до їжі і віддавав належне країні, такій чужій для більшості мандрівників-англійців. флер вчинила дуже мудро, відмовившись писати йому: Джон приїздив на нове місце без нетерплячки й надії і міг зосередити всю свою увагу на віслюках, церковних дзвонах, на священиках, патіо, жебраках, дітях, горластих півнях, на сомбреро, кактусових живоплотах, старих білих селах серед гір, козах, оливкових гаях, зелених рівнинах, співочих пташках у маленьких клітках, на продавцях води, на заході сонця, динях, мулах, на великих церквах, картинах і на оповитих імлою сіро-брунатних горах.

Вже настала літня спека, і мати з сином тішилися відсутністю своїх співвітчизників. Джон, який, наскільки йому було відомо, не мав у своїх жилах ані краплини неанглійської крові, часто почував себе ніяково у присутності своїх земляків. Йому здавалося, що вони діловиті й розумні, що вони куди практичніші, ніж він. Юнак признався матері, що він, певно, істота зовсім нетовариська – йому кортить утекти від усіх, хто може розмовляти про те, що служить темою звичайних розмов. Айріні відповіла просто:

– Так, Джоне, я тебе розумію.

Самотність дала йому рідкісну нагоду оцінити те, що може зрозуміти не кожен син: всю глибину материнської любові. Усвідомлення того, що він мусить дещо від неї приховувати, зробило його, без сумніву, надміру чутливим; а знайомство з південним народом примусило його ще більше захоплюватися типом її вроди, яку в Англії називали іспанською; але тепер він побачив, що це не так. Врода його матері не була ані англійська, ані французька, ані іспанська, ані італійська – вона своя, особлива! Він оцінив і проникливість своєї матері. Наприклад, він не міг сказати напевно, чи помітила вона його захоплення фрескою Гойї «La vendimia» і чи знала вона, що він крадькома приходив до цієї фрески після сніданку і ще раз наступного ранку, щоб довго постояти перед нею вдруге і втретє. Певно ж, та дівчина була не Флер, але вона була досить схожа на неї, щоб пройняти його серце болем, таким приємним для закоханих, нагадуючи, як Флер стояла біля його ліжка, піднявши над головою руку. Носити в кишені листівку з репродукцією цієї фрески, раз у раз витягати її і милуватися нею стало для Джона однією з тих поганих звичок, які рано чи пізно помічає око спостерігача, загострене любов'ю, страхом або ревнощами. А спостережливість його матері загострювало і те, і друге, і третє. В Гренаді його спіймали на гарячому. Він сидів на осяяній сонцем кам'яній лаві в саду, звідки йому годилося б милуватися краєвидом, що відкривався за зубчастим муром Альгамбри. Він думав, що мати розглядає левкої в горщиках між підстрижених акацій, коли раптом пролунав її голос:

– Це твій улюблений Гойя, Джоне?

Він запізно стримав рух, що його міг би зробити школяр, ховаючи від учителя шпаргалку, і відповів:

– Так.

– Звичайно, картина чарівна, але мені більше подобається «Quitasol» [77]77
  Quitasol – «Дама з парасолькою» (ісп.).


[Закрыть]. Твій батько, певно, був би у захваті від Гойї. Навряд чи він його бачив, коли їздив до Іспанії дев'яносто другого року.

Дев'яносто другого року – за дев'ять років до його народження! Як склалося колишнє життя батька й матері? Якщо вони можуть зазирати в його майбутнє, то й він має право зазирнути в їхнє минуле. Він підвів погляд на матір. Але щось на її обличчі – тінь тяжко прожитого життя, таємничий відбиток почуттів, досвіду і страждання з його незмірною глибиною і спокоєм, купленим дорогою ціною, – обертало цікавість у зухвальство. Його мати, певно, прожила дуже цікаве життя; вона така гарна і така… така… Але Джон не вмів висловити того, що почував у ній. Він підвівся й задивився вниз, на місто, на рівнину, де зеленіли ниви, на кільце гір, що сяяли в призахідному сонці. Життя його матері було як минуле цього старого маврітанського міста: сповнене великого змісту, глибоке, далеке; перед ним його власне життя здавалося немовлям – безнадійна недосвідченість і невідання! Кажуть, у тих горах на заході, що зводяться просто з синьо-зеленої рівнини, наче з моря, колись жили фінікійці – незбагненний, дивний, таємничий народ, – високо над землею! Життя його матері було для нього такою ж таємницею, як фінікійське минуле для міста в долині, де співали півні, де гралися й весело галасували день у день діти. Було прикро, що вона знає про нього все, а він про неї нічого, крім того, що вона любить його і батька і що вона вродлива. Його цілковита недосвідченість – він навіть не побував на війні, чим може похвалитися мало не кожен! – принижували його у власних очах.

Тієї ночі з балкона своєї спальні він дивився на міські дахи – ніби соти з гагату, слонової кості й золота; потім довго лежав і прислухався, як перегукуються сторожі після бою годинника, і в голові у нього народжувались рядки:

 
Голос лунає вночі, лунає в сонних кварталах
Старого іспанського міста під білими спалахами зір.
Що каже цей голос, лункий, тужливо-скорботний?
Чи це просто сторож вістує нам спокій?
Чи просто подорожній шле до місяця свою пісню?
Ні, то, щастя згубивши, плаче закохане серце,
То воно кличе: «Коли?»
 

Слово «згубивши» здавалося йому холодним і невиразним, але «втерявши» було ще гірше, а іншого ритмічно схожого слова він не міг підшукати. Коли він закінчив вірш, була третя година, а заснув він лише о четвертій, прочитавши подумки цей вірш не менше як двадцять чотири рази. Наступного дня він його записав і вклав в один із тих листів до Флер, які вважав своїм обов'язком написати, перш ніж зійти до сніданку, – це розковувало його і робило більш товариським.

Опівдні того самого дня, сидячи на терасі готелю, Джон раптом відчув тупий біль у потилиці, дивне відчуття в очах і нудоту. Сонце надто палко обдарувало його своєю ласкою. Наступні три дні він провів у напівтемряві і тупій болісній байдужості до всього, крім льоду на чолі та усмішки матері. А вона не виходила із синової кімнати і дбайливо доглядала його з тихою турботливістю, яка здалася Джонові ангельською. Але бували хвилини, коли йому ставало невимовно жаль себе і дуже хотілося, щоб його бачила Флер. Кілька разів він подумки палко прощався з нею і зі світом, і очі його затуманювалися слізьми. Він навіть придумав передсмертне слово, яке передасть їй через матір, котра до останнього свого дня шкодуватиме, що хотіла їх розлучити, – бідна мама! Проте він швиденько збагнув, що тепер у нього є чудовий привід негайно повернутися додому.

Щовечора о пів на сьому починалася «гасгача» церковних дзвонів: бамкання спадало каскадами, воно здіймалося з міста в долині і знову ринуло вниз різноголоссям передзвону. На четвертий день Джон несподівано сказав:

– Мамо, я хочу до Англії. Надто пекуче тут сонце.

– Гаразд, синку, як тільки ти зможеш вирушити в дорогу.

Джонові одразу покращало – і водночас стало гидкіше на душі.

Пробувши у мандрах п'ять тижнів, вони вирушили додому. В голові у Джона знову проясніло, хоч йому довелося носити крислатого бриля, під якого мати підшила кілька шарів жовтогарячого й зеленого шовку, і він тримався тіньового боку вулиці. Тепер, коли довга потаємна боротьба між ними закінчувалася, Джон дедалі тривожніше запитував себе, чи помітила вона, як він хоче повернутися до того, з чим вона його розлучила. Приречені іспанським провидінням провести добу в Мадріді, вони, певна річ, ще раз відвідали Прадо. Цього разу Джон лише мимохідь зупинився перед фрескою Гойї. Тепер, коли він повертався до Флер, досить було і побіжного погляду. Але перед картиною затрималася мати.

– Обличчя й постать дівчини просто чарівні, – мовила вона.

Джон збентежився. Невже вона здогадалась? Але він зайвий раз впевнився, що мати набагато переважає його самовладанням і проникливістю. Якимсь таємничим способом, недоступним для нього, вона вміла намацати пульс його думок; вона інтуїтивно відчувала, на що він сподівається, чого боїться й чого прагне. І йому було страшенно ніяково, він мучився, почуваючи себе винним, бо, на відміну від більшості своїх ровесників, дослухався до голосу власного сумління. Джон хотів, щоб вона була відверта з ним, він майже сподівався відкритої сутички. Але ні відвертості, ні сутички не було, і вони з матір'ю у впертому мовчанні мандрували на північ. Так він уперше дізнався, наскільки краще за чоловіків уміють жінки вести вичікувальну гру. В Парижі знову довелося затриматися на день. Джон зовсім занепав духом, бо той день розтягся до двох через якусь кравчиню, ніби мати, гарна в будь-якому вбранні, мала потребу чепуритися. Найщасливішою хвилиною за всю подорож була та, коли він ступив на борт пароплава, що відпливав до Англії.

Вже на палубі, стоячи поруч із сином, Айріні сказала:

– Здається, тобі не дуже весело подорожувалося, Джоне. Але ти зробив мені велику ласку.

Джон потиснув їй руку.

– Та ні, все було б чудово, якби не ця хвороба.

Тепер, коли подорож завершувалась, минулі тижні стали приємним спогадом: він і справді відчував ту болісну втіху, яку намагався передати в рядках про голос, що лунає вночі; щось схоже він відчував у дитинстві, коли жадібно слухав Шопена і йому хотілося плакати. Він дивувався, чому не може сказати їй так само просто, як і вона йому: «Ти зробила мені велику ласку». Дивно, що не можна бути таким лагідним і природним! Натомість він сказав:

– Мабуть, нас захитає.

Їх справді захитало, і в Лондон вони приїхали виснажені, промандрувавши шість тижнів і два дні, жодним словом не згадавши про те, чого напевно вони не забували ні на мить.