Текст книги "Сага про Форсайтів"
Автор книги: Джон Голсуорси
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 68 страниц)
Він спіткнувся, виходячи з кеба, розрахувався з візником, не переплативши жодного фартінга, підійшов до каси взяти квиток у крісла і спинився з гаманцем у руці – він завжди носив гроші в гаманці, не схвалюючи звички класти їх просто в кишеню, як то здебільшого робить нинішня молодь. Касир визирнув з віконця, наче старий пес із будки.
– Подумати тільки! – мовив він здивовано. – Та це ж містер Джоліон Форсайт! Авжеж, він! Давненько не бачив вас, сер. О боже! Не ті тепер часи, що колись. Адже ви з братом, і той аукціоніст містер Треквер, і містер Ніколас Трефрі брали у нас щосезону шість чи сім крісел. Як же ви поживаєте, сер? Ми не молодшаємо!
У старого Джоліона заяскріли очі; він заплатив гінею. Його не забули. Під звуки увертюри він урочисто рушив у залу, як старий бойовий кінь на бойовище.
Склавши циліндр, він сів, витяг, як і колись, рукавички і, приставивши до очей бінокля, озирнув театр. Врешті поклав бінокль на циліндр і втупив замислений погляд у завісу. Гостріше, аніж будь-коли, він відчув: для нього все скінчено. Куди поділися всі ті жінки, вродливі жінки, що їх колись було повно в театрі? Куди поділася колишня млость, що проймала йому серце, коли він чекав виходу славетного співака? Де те відчуття сп'яніння життям, відчуття спромоги ним тішитись?
У свій час він був найзавзятіший аматор опери! Тепер уже опери немає! Цей Вагнер її занапастив: не лишилось ані мелодії, ані голосів. А чудові були співаки! Таких тепер немає! Він дивився, як розгортається на сцені здавна знайома дія, і серце його німіло.
Від сивого пасма над вухом і до кінчика лакованого черевика з гумовою стрічкою в старому Джоліоні не було навіть сліду недолугості чи кволості. У нього була пряма постать, майже така сама, як і за тих давніх часів, коли він учащав сюди щовечора; і зір у нього й досі чудовий – майже такий, як і тоді. Але звідки це почуття втоми й розчарування!
Він завжди втішався життям, навіть тим, що було в житті недосконалого, – а недосконалого було багато, – втішався помірно, щоб зберегти молодість. Але нині його зрадила спромога втішатися, зрадила й життєва філософія, лишилося тільки жахливе почуття, що всьому кінець. Навіть хор в'язнів, навіть арія Флорестана не здатні були розвіяти тугу його самотності.
Якби ж то Джо був із ним! Хлопцеві, мабуть, уже сорок. Він змарнував чотирнадцять років життя свого єдиного сина. А Джо вже не парія, знехтуваний суспільством. Він одружився. Старий Джоліон не міг утриматися і схвалив цей крок сина, пославши йому чек на п'ятсот фунтів. Чек повернувся в листі з «Усякої всячини», в якому писалося:
«Любий тату!
Радий був одержати Ваш щедрий дарунок: він означає, що Ви не такої про мене поганої думки. Повертаю його, але якщо ви вважаєте за можливе вкласти ці гроші для нашого хлопчика (ми звемо його Джоллі), який носить наше ім'я і прізвище, я буду дуже вам вдячний.
Від щирого серця сподіваюся, що ви, як завжди, при доброму здоров'ї.
Ваш люблячий син Джо».
У цьому листі весь хлопець. Він завжди був поштивий. Старий Джоліон відписав йому:
«Любий Джо!
Ця сума (500 ф. ст.) записана в мої книги на ім'я твого сина, Джоліона Форсайта, і відповідно зростатиме на п'ять процентів. Сподіваюся, що в тебе все гаразд. Нині я почуваю себе добре.
З любов'ю твій відданий батько Джоліон Форсайт».
І щороку першого січня він додавав сотню фунтів та проценти. Сума зростала – наступного нового року на рахунку буде тисяча п'ятсот фунтів з лишком. Навіть висловити важко, яке задоволення давала йому ця щорічна фінансова операція. Проте листування між ними припинилось.
Незважаючи на любов до сина, незважаючи на інстинкт, почасти природжений, почасти, як у тисяч інших людей його класу, набутий у процесі безнастанної ділової практики і спостереженні за нею, інстинкт, що примушував старого Джоліона оцінювати поведінку людей, виходячи з наслідків цієї поведінки, а не з власних принципів, – у глибині його серця ворушився неспокій. За таких обставин син повинен був покотитися вниз: закон цей стверджувався в усіх романах, проповідях і п'єсах, що їх старому Джоліонові доводилось читати, чути чи бачити.
Коли він одержав від сина свій чек, йому здалося, що світовий лад десь порушився. Чому син не покотився вниз? Але хто міг йому те пояснити?
Певна річ, він знав – сказати правду, сам розвідав, – що Джо живе в Сент-Джонс-Вуді, що він має будиночок з садом на Вістарія-авеню, що дружину свою виводить у товариство – товариство те, мабуть, непевне – і що в них двоє дітей: хлопчик Джоллі [2]2
Jolly (англ.) – веселий.
[Закрыть] (зважаючи на обставини, старому Джоліонові це ім'я видалося цинічним, а він і побоювався, і не любив цинізму) і дівчинка Голлі, що народилася вже після одруження. Хтозна, як воно живеться синові. Він узяв готівкою капітал, успадкований від діда – материного батька, – і пішов до Ллойда страховим агентом; окрім того, він малював картини – акварелі. Старий Джоліон знав про це і тайкома купував їх час од часу, відтоді як одного разу побачив у вітрині комісійної крамниці краєвид Темзи, під яким стояв синів підпис. Він вважав ті картини поганенькими і не вішав їх через підпис, а зберігав у замкненій шухляді.
І тепер, у цій величезній оперовій залі, його охопило непереможне бажання побачити сина. Він пригадав ті дні, коли брав його, малого хлопчину в брунатному полотняному костюмчику, і гойдав на колінах; ті часи, коли він бігав поряд із поні, навчаючи сина їздити верхи; той день, коли він уперше відвіз його до школи. Син був такий милий, любий хлопчик! В Ітоні він, може, набрався надміру тих вишуканих манер, що їх, як було відомо старому Джоліонові, набувають лише в таких місцях і за чималі гроші; але він завжди був товариський хлопець. Завжди тримався по-товариському, навіть після Кембріджа, хоч, може, й трохи стримано, знаючи, що здобув значні переваги. Старий Джоліон ніколи не змінював свого ставлення до закритих шкіл та університетів; він зберіг зворушливу пошану і недовіру до системи освіти, пристосованої для потреб привілейованої верхівки, системи, перевагами якої він сам не удостоївся скористатись… Тепер, коли Джун поїхала й покинула чи майже покинула його, зустріч із сином принесла б йому розраду. Почуваючи себе відступником перед своєю родиною, своїми принципами й своїм класом, старий Джоліон зосередив погляд на співачці. Бідолаха, безталанна бідолаха! А Флорестан – справжнісіньке вайло!
Опера скінчилася. Які тепер невибагливі слухачі!
Опинившись на вулиці серед юрби, він перехопив кеб з-під самісінького носа огрядного і значно молодшого за нього джентльмена, який уже вважав той кеб своїм. Дорога його пролягала через Пел-Мел, і на розі, замість того щоб поїхати через Грін-парк, кебмен звернув на Сент-Джеймс-стріт. Старий Джоліон просунув руку у віконце (він терпіти не міг, коли його везли не тією дорогою, як завжди); проте, озирнувшись, побачив, що опинився проти «Всякої всячини», і бажання, яке не залишало його весь вечір, зрештою перемогло. Він гукнув кебменові, щоб той спинився. Він зайде й спитає, чи Джо ще й досі член клубу.
Він зайшов. Хол був опоряджений точнісінько так, як і тоді, коли він приходив сюди обідати з Джеком Герінгом і коли клуб мав найкращого в Лондоні кухаря. Він озирнув хол пронизливим прямим поглядом, завдяки якому його все життя обслуговували здебільшого краще, ніж інших.
– Містер Джоліон Форсайт і досі член клубу?
– Так, сер; він у клубі, сер. Хто його питає?
Старий Джоліон сторопів.
– Батько, – відповів він.
І, вимовивши це, підійшов до каміна і став до нього спиною.
Молодий Джоліон саме збирався іти додому; він надів капелюха і рушив до виходу, коли в холі його перестрів швейцар. Він уже був немолодий, волосся його припорошилося сивиною, а обличчя було точнісінько як батькове, тільки вужче, з такими самими звислими вусами – і дуже втомлене. Джо сполотнів. Зустрітися з батьком після всіх цих років було страшно, бо нічого на світі немає страшнішого за сцену. Вони мовчки потиснули один одному руки. Потім батько сказав схвильованим голосом:
– Добрий день, хлопчику мій!
Син і собі промовив:
– Добрий день, тату!
Рука старого Джоліона в тонкій світло-фіалковій рукавичці тремтіла.
– Коли тобі зі мною по дорозі, – сказав він, – я можу тебе підвезти.
І батько з сином вийшли й сіли в кеб, так наче вони підвозили один одного додому кожнісінького вечора.
Старому Джоліонові здалося, що син виріс. «Зовсім дорослий», – сказав він сам до себе. Завжди приязне синове обличчя тепер прикривала іронічна маска, наче обставини життя змусили його надіти захисний панцир. Риси обличчя були, безперечно, форсайтівські, але вираз відзначався глибокою зосередженістю, більше властивою ученому чи філософові. Певне, за останні п'ятнадцять років йому частенько доводилось зазирати собі в душу.
З першого погляду на батька молодий Джоліон був боляче вражений – він дуже змарнів і постарів. Але в кебі йому здалося, що батько майже не змінився: у нього був той самий спокійний погляд, який син так добре пам'ятав, та сама пряма постать і пильні очі.
– Ви добре виглядаєте, тату.
– Так собі, – відповів старий Джоліон.
Його гризла турбота, яку він мусив висловити. Повернувши в такий спосіб свого сина, він відчував, що треба довідатись про його грошові справи.
– Джо, – мовив він, – скажи мені, як тобі живеться. Мабуть, у тебе є борги?
Він висловився обережно, щоб синові було легше признатись.
Молодий Джоліон відповів своїм звичайним іронічним тоном:
– Ні! Боргів я не маю!
Старий Джоліон побачив, що син супиться, і торкнув його за руку. Він зробив ризикований хід. Проте ризикнути було варто, і Джо ніколи на нього не сердився. Вони мовчки доїхали до Стенгоуп-гейт. Старий Джоліон запросив сина зайти в дім, але молодий Джоліон заперечливо похитав головою.
– Джун немає, – поквапився додати батько, – поїхала сьогодні в гості. Ти ж, певно, знаєш, що вона заручилася.
– Уже? – промурмотів молодий Джоліон.
Старий Джоліон вийшов з кеба і, розраховуючись з візником, уперше в житті помилився і дав соверен замість шилінга.
Засунувши монету в рот, кебмен нишком стьобнув коня по череву і помчав геть.
Старий Джоліон тихо повернув ключ у замку, штовхнув двері й поманив за собою сина. Син дивився на батька: той поважно вішав пальто, а вираз у нього був такий, як у хлопчиська, що збирається красти вишні.
Двері в їдальню були відчинені, газ прикручений, на чайному підносі шипіла спиртівка і поряд, на обідньому столі, спокійнісінько дрімала кішка. Старий Джоліон зразу її прогнав. Це трохи розрядило напруження; він помахав циліндром услід кішці.
– У неї блохи, – мовив він, виганяючи її з кімнати. На порозі дверей, що вели з холу на нижній поверх, він кілька разів гукнув «тпрусь!», наче підганяючи кішку, аж раптом через якийсь дивний збіг обставин унизу з'явився слуга.
– Можете йти спочивати, Парфіте, – сказав старий Джоліон. – Я сам замкну двері й погашу світло.
Коли він знову зайшов до їдальні, кішка, ніби навмисно, чимчикувала перед ним, задерши хвоста й наче показуючи усім своїм виглядом, що вона відразу зрозуміла ті хитрощі, до яких він удався, щоб випровадити слугу.
Лиха доля завжди зводила нанівець усі домашні хитрощі старого Джоліона.
Молодий Джоліон мимоволі всміхнувся. Він завжди був схильний до іронії, а того вечора, як йому здавалося, все набуло іронічного забарвлення. Випадок з кішкою; звістка про те, що його власна дочка заручилась. Отож для неї він такий самий чужинець, як і для кішки? І він подумав, що в цьому є поетична справедливість.
– Яка тепер Джун? – запитав він.
– Невеличка зростом, – відповів старий Джоліон, – кажуть, схожа на мене, але то дурниця. Вона більше схожа на твою матір – ті ж самі очі й волосся.
– Он як! А вона гарна?
Старий Джоліон мав аж надто форсайтівську вдачу і нічого не хвалив відверто, особливо того, чим щиро захоплювався.
– Непогана, у неї справжнє форсайтівське підборіддя. Мені буде без неї сумно, Джо.
І вираз його обличчя знову вразив молодого Джоліона, як і тоді, коли він з ним зустрівся.
– Що ви робитимете самі, тату? Вона, мабуть, тільки про нього й думає.
– Що я робитиму? – перепитав старий Джоліон, і голос його зазвучав сердито. – Жити тут самотньому буде невесело. Не знаю, як усе це зрештою скінчиться. Хотів би я, щоб… – Він замовк на півслові й потім додав – Вся справа ось у чому: що мені робити з цим будинком?
Молодий Джоліон обвів очима кімнату. Була вона дуже простора й похмура, прикрашена величезними натюрмортами, які він пам'ятав змалку, – собаки, що спали, поклавши носи на пучки моркви, поряд з якими лежали зачудовані цибулини й виноград. Жити в такому будинку – це обтяжлива розкіш, але він не міг уявити собі, щоб батько мешкав у меншому, і вся ситуація здавалася йому дедалі іронічнішою.
У своєму великому кріслі з книжковим пюпітром сидів старий Джоліон, патріарх своєї родини, класу й віри; сивоголовий, високочолий, він уособлював помірність, порядок і любов до власності. Найсамітніший старий чоловік у Лондоні.
Він сидів у похмурому затишку своєї кімнати, лялька в руках могутніх сил, яким байдуже до родини, класу й віри і які незворушно, мов машини, прямують до невідомої мети. Ось що вразило молодого Джоліона, який умів споглядати навколишній світ безстороннім оком.
Бідний батько! Ось чого він досяг, проживши життя дуже помірковано. Лишився самотній, старішає з дня на день, і ні з ким йому перемовитися словом!
У свою чергу старий Джоліон теж дивився на сина. Багато про що йому кортіло побалакати з ним – про те, що йому довелося таїти в душі всі ці роки. Не міг же він ділитися з Джун своїми гадками про те, що будинки в Сохо подорожчають; розповідати їй, як його непокоїть довга мовчанка Піппіна, управителя «Нової вугільної компанії», де він уже довгий час був головою; як йому не подобається безупинне здешевлення акцій «Американської Голгофи»; чи обговорювати з нею питання, яким би то способом уникнути сплати податку на майно, що залишиться після його смерті. І під впливом чаю, що його він безперестану помішував, старий Джоліон зрештою почав говорити. Перед ним відкрилися нові життєві обрії, обітована земля розмови, де він міг знайти гавань, захищену від хвиль передчуття і жалю, де він міг заспокоїти душу опіумом міркувань, як примножити свої статки й увічнити єдину частку свого єства, котра його переживе.
Молодий Джоліон умів слухати: то була одна з найкращих його рис. Він не зводив очей з батькового обличчя, час від часу докидаючи запитання.
Годинник пробив годину ночі, перш ніж старий Джоліон скінчив свою мову, і разом з бамканням до нього вернулися принципи. Він здивовано вийняв кишенькового годинника:
– Мені пора лягати, Джо, – мовив він.
Молодий Джоліон устав і простягнув руку, щоб допомогти батькові підвестись. Обличчя старого знову здавалося змарнілим і виснаженим, очі він уперто відвертав.
– Бувай здоров, мій хлопчику; бережи себе.
Збігла хвилина, і молодий Джоліон, повернувшись на підборах, рушив до дверей. Він майже нічого не бачив, усміхнені уста тремтіли. Ні разу за всі ті п'ятнадцять років, які минули, відколи він збагнув, що життя аж ніяк не проста річ, не здавалося воно йому таким складним.
У Свізіновій оранжево-синій їдальні, що виходила вікнами в парк, круглий стіл був накритий на дванадцять персон.
Кришталева люстра з запаленими свічками висіла над столом, мов велетенський сталактит, осяваючи великі дзеркала в позолочених рамах, мармурові стільниці бічних столів і важкі позолочені стільці з вишитими вовною сидіннями і спинками. Усе те свідчило про любов до краси, що так глибоко вкоренилася в кожній родині, яка своїми силами пробивалась у товариство з вульгарніших глибин природного стану. Свізін не терпів простоти, він любив позолочену бронзу і тим завжди визначався серед людей свого кола, які вважали, що він має неабиякий смак, хоч, може, й надто схильний до розкоші; і свідомість того, що кожен, заходячи в його оселю, зразу побачить, що він людина заможна, давала йому таку глибоку і тривалу втіху, якої, мабуть, ніколи не дарувала жодна інша обставина його життя.
Відколи Свізін пішов з агентства продажу будинків, відмовившись від професії, на його погляд, негідної респектабельної людини, особливо тим, що доводиться мати справу з аукціонами, він цілком віддався своїм аристократичним смакам.
Він, як муха в мед, улипнув у розкіш, якою тішився останнім часом, і в його мозку, що з ранку до вечора не мав ніякої поживи, зіткнулись два на диво суперечливих почуття: тривке й незмінне задоволення з того, що він своїми силами вибився в люди й забагатів, і переконання, що така людина, як він, ніколи не повинна принижувати свій розум працею.
У білій жилетці з оправленими в золото оніксовими гудзиками, він стояв коло буфета й слідкував за тим, як слуга порається з трьома пляшками шампанського, крутячи їх За шийки, щоб всунути глибше у відерця з льодом. Між ріжками стоячого комірця, – якого Свізін нізащо не хотів змінити на інший, хоч йому й боляче було ворухнути головою, – випиналося бліде подвійне підборіддя. Очі його дивилися то на ту, то на ту пляшку. Він обмірковував складне питання і наводив самому собі такі докази: Джоліон вип'є склянку, од сили дві, він бережеться. Джеймс – той пити вина вже не може. Ніколас… він не здивується, якщо Ніколас і Фенні дудлитимуть воду! Сомса він не брав до уваги: ці молоді племінники – Сомсові минуло тридцять вісім – не вміють пити! Але Босіні? Відчувши в імені цієї чужої людини якусь незвичайність, що виходила за межі його філософії, Свізін замислився. В душі він побоювався. Хтозна! Джун іще дівчисько, до того ж закохане! Емілі (місіс Джеймс) любить випити добрий келих шампанського. Джулі вважає його занадто сухим, бідолашна старенька не має смаку. А от Гетті Чесмен! Згадка про давню приятельку, мов хмарина, затуманила його прозорі, як скло, очі: вона, чого доброго, вип'є півпляшки.
Але коли він згадав про свою останню гостю, його старече обличчя стало схоже на мордочку кота, що от-от замуркоче: місіс Сомс! Може, вона й небагато вип'є, зате оцінить напій; як приємно почастувати її добрим вином! Гарна жінка і до того ж прихильна до нього!
Згадка про неї подіяла на Свізіна, мов шампанське. Як приємно частувати добрим вином молоду жінку, що й собою гарна, і вдягнутися вміє, і манери має чарівні, – одне слово, витончена натура. Як приємно вітати в себе таку гостю. Він ледь повернув голову, і вперше того вечора ріжки комірця боляче кольнули йому шию.
– Адольфе! – мовив він. – Охолодіть іще одну пляшку шампанського.
Сам він може випити чимало: завдяки тому рецептові, що виписав Блайт, самопочуття в нього пречудове, до того ж він завбачливо не снідав. Давно вже Свізін не почував себе так добре. Випнувши спідню губу, він давав останні вказівки:
– Адольфе, трошки кабулу, коли нарізатимете шинку.
Зайшовши у вітальню, Свізін сів на краєчку стільця, і його висока тілиста постать відразу застигла в дивній очікувальній позі, наче її скувала первісна непорушність. Він був готовий негайно встати. Обідів він не давав уже кілька місяців. Спочатку цей обід на честь заручин Джун здавався йому нудним обов'язком (Форсайти свято пильнували звичаю відзначати заручини врочистими бенкетами), але коли він упорався з обтяжливими справами – розіслав запрошення й замовив страви, – то відчув приємну бадьорість.
Отак із годинником у руці сидів він, опасистий, гладенький і золотавий, наче приплескана грудка масла, – сидів, ні про що не думаючи.
Тим часом зайшов довготелесий чоловік з баками, що колись служив у Свізіна, а тепер торгував городиною, і оголосив:
– Місіс Чесмен, місіс Септімус Смолл!
До вітальні ввійшли дві леді. Перша була вбрана у все червоне, на щоках її горіли великі густі плями того самого кольору, погляд вона мала важкий і гострий. Вона рушила до Свізіна, простягаючи руку в довгій світло-жовтій рукавичці.
– Добридень, Свізіне, – мовила вона. – Ми з вами не бачилися хтозна-відколи. Як ви живете? Еге, мін любий друже, ви дедалі гладшаєте.
Свізінові почуття виказав тільки його зосереджений погляд. Серце його розпирав, клекочучи, німий гнів. Вульгарно бути гладким, і говорити про це теж вульгарно: у нього широкі груди, та й годі. Повернувшися до сестри, він стиснув їй руку і мовив владним тоном:
– Добрий день, Джулі!
Місіс Септімус Смолл була найвища з чотирьох сестер; на її добродушному округлому старечому обличчі застиг журливий вираз; воно болісно кривилося, наче з нього до самого вечора не скидали плетеної дротяної маски, що помережила жорстку шкіру дрібними зморшками. Навіть очі її болісно мружились. В такий спосіб вона виявляла свій безнастанний жаль з приводу втрати Септімуса Смолла.
Вона славилася тим, що завжди могла бовкнути щось недоречне і з упертістю, властивою всім Форсайтам, товкла й далі про те саме, нанизуючи одну нетактовність на іншу. По смерті чоловіка родинна настирливість, родинна діловитість у ній закостеніли. Дуже балакуча, вона при нагоді могла годинами говорити без найменшого пожвавлення, розповідаючи з епічною монотонністю про ті незліченні випадки, коли її ошукала доля, і жодного разу не помічала, що слухачі виправдовують долю: старенька мала добре серце.
Бідоласі довелося так довго сидіти біля ліжка Смолла (він мав слабке здоров'я), що в неї виробилася до того звичка, отож вона безліч разів погоджувалася доглядати і хворих, і дітей, і різних страдників, і зрештою в душі її вкоренилося враження, що на світі людині судилися самі прикрощі. Неділя за неділею вона ходила слухати превелебного Томаса Скоулза – блискучого проповідника, який справив на Неї величезне враження, але їй вдалося переконати всіх, що навіть у цьому їй не пощастило. В родині Форсайтів вона стала живою приказкою, і коли хто-небудь із них нудив світом, його прозивали «справжнісінька Джулі». Маючи таку вдачу, кожен, окрім Форсайта, сконав би, не доживши й до сорока років, проте. Джулі минув сімдесят другий, а виглядала вона пречудово. Здавалося, що в неї збереглася здатність тішитись життям і що вона ще зможе її виявити. Джулі мала трьох канарок, кота Томмі й півпапуги – друга його половина належала сестрі Гестер, і ці створіння (яких намагалися тримати подалі від Тімоті, бо він не терпів тварин) на відміну од людей не засуджували її за те, що вона вдається в тугу, і були щиро їй віддані.
Того вечора, вбрана в чорну бомбазинову сукню з скромною трикутною вставкою фіалкового кольору й чорною оксамитною стрічкою, пов'язаною навколо її худої шиї, вона була втіленням величної пишноти; майже кожен Форсайт вважав, що чорний і фіалковий кольори надають вечірньому вбранню цнотливої строгості.
Сумовито дивлячись на Свізіна, вона мовила:
– Енн питала про тебе. Ти не заходив до нас уже хтознавідколи!
Свізін заклав великі пальці за пройми жилетки і відповів:
– Енн зовсім негодяща, їй слід звернутися до лікаря!
– Містер і місіс Ніколас Форсайт.
Ніколас Форсайт усміхався, звівши свої прямі брови. Удень йому пощастило домогтися затвердження плану, що передбачав використання на цейлонських золотих копальнях одного племені з Верхньої Індії. Цей план був його заповітною мрією, яку йому нарешті пощастило здійснити наперекір усім труднощам, і тепер він тішився заслуженою перемогою. Його копальні подвоять видобуток, а досвід підтверджує ту істину, любив повторювати Ніколас, що кожна людина рано чи пізно має померти; і чи помре вона зі старечої немочі в своєму рідному краї, чи передчасно, застудившись на вогкому дні чужоземної шахти, – це, звичайно, не має великої ваги в тому разі, якщо зміна в її способі життя сприятиме розквіту Британської імперії.
Ніколасові здібності ніхто не міг поставити під сумнів. Націливши на співбесідника свого нерівного носа, він пояснював:
– Через нестачу кількох сотень цього люду ми роками не платимо дивідендів, а подивіться, яку ціну дають за наші акції. Я не можу заробити на них і десяти шилінгів.
Ніколас щойно побував у Ярмуті й вернувся, почуваючи, що додав собі принаймні десять років життя. Стиснувши Свізінові руку, він пустотливо вигукнув:
– Ну, от ми й знову зустрілися!
Місіс Ніколас, змарніла жінка, усміхнулася з-за його спини напівзляканою, напіввеселою усмішкою.
– Містер і місіс Джеймс Форсайт! Містер і місіс Сомс Форсайт!
Свізін клацнув каблуками; тримався він напрочуд хвацько.
– Добридень, Джеймсе! Добридень, Емілії Як справи, Сомсе? А ви як живете?
Він схопив руку Айріні і вирячив очі. Вродлива жінка – трохи бліда, але стан, очі, зуби! Занадто гарна для цього Сомса!
Боги дали Айріні темно-карі очі й золоті коси – незвичайне сполучення, що приваблює погляди чоловіків і, як кажуть, Свідчить про слабку вдачу. А молочно-біла, ніжна шкіра шиї та пліч над золотавою сукнею додавала їй надзвичайної чарівності.
Сомс стояв позаду, втупившись у дружинину шию.
Стрілки годинника, якого Свізін і досі тримав відкритим у руці, минули вже восьму; він мав обідати півгодини тому, а сьогодні як на те ще й не снідав, і його гризла якась первісна нетерплячка.
– Джоліон ніколи не запізнюється! – з досадою мовив він до Айріні. – Це він, мабуть, затримався через Джун!
– Закохані завжди запізнюються, – відповіла вона.
Свізін утупив у неї очі; щоки його почервоніли.
– То все дурощі. Новомодні вигадки!
Здавалося, в цьому вибуху буркоче й реве несамовитість первісних поколінь.
– Скажіть мені, дядечку Свізіне, чи подобається вам моя нова зірка, – лагідно мовила Айріні.
Серед мережива на грудях у неї сяяла п'ятикутна зірка з одинадцяти діамантів.
Свізін подивився на зірку. Він добре знався на самоцвітах; щоб відвернути його увагу, вдалішого запитання не вигадаєш.
– Хто це вам її подарував? – запитав він.
– Сомс.
Вираз обличчя її не змінився, але вицвілі Свізінові очі вирячилися, наче він раптом спромігся зазирнути їй у душу.
– Гадаю, вам нудно вдома, – сказав він. – Приходьте до мене обідати будь-якого дня, і я почастую вас таким вином, що кращого в Лондоні не знайти.
– Міс Джун Форсайт, містер Джоліон Форсайт!.. Містер Босейні!..
Свізін простягнув до дверей руку і голосно промовив:
– Обідати, тепер обідати!
Він пішов до їдальні в парі з Айріні, бо, мовляв, не приймав її, відколи вона була нареченою. Джун повів Босіні, його посадили між нею й Айріні. З другого боку від Джун сиділи Джеймс із місіс Ніколас, далі старий Джоліон із місіс Джеймс, Ніколас із Гетті Чесмен, Сомс із місіс Смолл, коло завершував Свізін.
Влаштовуючи родинні обіди, Форсайти дотримуються своєї традиції. Наприклад, вони не подають закуски. Чому – хто його знає. Молодше покоління висунуло теорію, яка пояснює ту традицію непомірною ціною устриць, але правильніше, мабуть, пояснити її бажанням одразу дійти до суті справи і здоровим практичним глуздом, який з категоричною безапеляційністю вважає закуску невартою уваги дурничкою. Сама тільки родина Джеймса не могла опиратися звичаєві, що панував майже скрізь на Парк-лейн, і подеколи зраджувала ту традицію.
Ось гості посідали на свої місця і зразу мовчазно, майже похмуро відособилися одне від одного; взаємна неувага триває до першої страви, перериваючись такими зауваженнями: «Том знову заслаб; не знаю, що з ним діється!» – «Мабуть, Енн не сходить униз снідати?» – «Як прізвище вашого лікаря, Фенні? Стабс? Він шахрай!» – «Вініфред? У неї забагато дітей. Здається, четверо? Вона худа, як тріска!» – «Скільки ти платиш за херес, Свізіне? На мій смак він надто сухий!»
Після другого келиха шампанського в кімнаті щось починає дзижчати; коли те дзижчання очистити від випадкових шумів і виділити його первісну основу, виявиться, що то Джеймс розказує якусь історію. Розповідь триває довго і часом навіть поширюється на ту частину обіду, яку безумовно слід визнати найурочистішим моментом форсайтівського бенкету і яку знаменує «бараняче сідельце».
Жоден Форсайт не частував гостей обідом без баранячого сідельця. Ця соковита, сита печеня має загадкову властивість, завдяки якій стає улюбленою стравою для людей, що посідають «певне становище». Сідельце поживне й смачне: скуштувавши цю страву, ви її не забудете. Воно має минуле й майбутнє, наче грошовий вклад у банку; і про нього можна посперечатись.
Кожна парость родини споживала баранину тільки з якоїсь одної місцевості: старий Джоліон обстоював Дартмур, Джеймс – Уельс, Свізін – Саутдаун, а Ніколас твердив: нехай, мовляв, люди кажуть, що хочуть, а новозеландська незрівнянно краща за інші. Що ж до Роджера, який вважався серед братів «оригіналом», то йому довелося знайти свою особливу місцевість, і він зробив це з винахідливістю, гідною людини, яка вигадала для своїх синів нову професію, – розшукав крамничку, де продавали баранину німецьку; коли його вибір поставили під сумнів, Роджер довів своє, показавши різників рахунок, який засвідчив, що м'ясо йому коштує дорожче, ніж будь-кому іншому з братів. Саме з цього приводу старий Джоліон, опанований філософським настроєм, зауважив, повернувшись до Джун:
– Форсайти – химерне поріддя; поживеш трохи – сама в цьому переконаєшся.
Один лише Тімоті ніколи не встрявав у ту суперечку: бараняче сідельце він їв з великим апетитом, хоч і боявся, щоб воно йому не завадило.
Для того, хто цікавиться психологією Форсайтів, бараняче сідельце має велику вагу: воно не тільки демонструє, які вони наполегливі – усі гуртом і кожне зокрема, – але й свідчить про те, що вони тілом і душею належать до того великого класу, який вірить у поживний, смачний харч і якому байдуже до різних сентиментів та краси.
Молодші члени родини взагалі б охоче обійшлися без того сідельця, воліючи цесарку або салат з омарів – одне слово, страви, що тішать уяву і менш поживні. Але то були жінки або якщо не жінки, то ті, кого зіпсували дружини чи матері; примушені їсти бараняче сідельце усе своє заміжнє життя, вони передали таємну до нього нехіть і своїм синам.
Коли настав кінець великій суперечці про бараняче сідельце, всі заходилися біля тьюксберійської шинки, ледь приправленої кабулом, – Свізін так довго смакував ту страву, що загальмував плин усього обіду. Щоб віддатися їй цілою душею, він навіть припинив розмову.
Сидячи поряд із місіс Септімус Смолл, Сомс уважно спостерігав Босіні. Він хотів роздивитися його, маючи на те певні причини, зв'язані з одним його будівельним задумом. Цей архітектор може йому придатися: чоловік він, здається, тямущий. Босіні сидів, спершись на спинку стільця, і замислено робив маленький насип з хлібних кришок. Сомс відзначив, що костюм у нього доброго крою, але завузький, наче його зшито багато років тому.
Він побачив, як Босіні повернувся до Айріні і щось їй сказав, а її обличчя засяяло усмішкою, як воно часто сяяло за розмовою з іншими – і ніколи за розмовою з ним. Він став прислухатися до їхньої розмови, але в ту мить до нього звернулася тітонька Джулі.