Текст книги "Сага про Форсайтів"

Автор книги: Джон Голсуорси

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 68 страниц)

«Скільки?» Десять тисяч, двадцять тисяч – скільки? Якби тільки він міг купити за ці гроші один рік, місяць молодості. І, вражений цією думкою, він швидко написав:

«Любий Герінгу! Додайте до мого заповіту таку приписку: «Я відписую своїй племінниці Айріні Форсайт, у дівоцтві Герон, що живе тепер під цим останнім ім'ям, п'ятнадцять тисяч фунтів, вільних від податку на спадщину.

Щиро Ваш Джоліон Форсайт»

Запечатавши конверт і наклеївши марку, він знову підійшов до вікна і на повні груди вдихнув свіже повітря. Навколо залягла темрява, але небо тепер було всіяне зорями.

IV

Він прокинувся о пів на третю, саме в той час, коли, як він знав це з довгого досвіду, всі неприємні думки виливаються у гнітючий страх. Досвід його також навчив, що, прокинувшись потім у належний час, о восьмій годині, він зрозуміє безпідставність такого страху. Цієї ночі його раптом заполонила думка про те, що, коли він занедужає, – а це дуже ймовірно в його віці, – то вже її не побачить. Від цієї думки був лиш один крок до усвідомлення, що він розлучиться з нею і тоді, коли повернуться з Іспанії його син і Джун. Як він може виправдати своє бажання зустрічатися з жінкою, котра звабила – вночі усі речі називаєш своїми іменами – нареченого Джун? Хоч його вже немає на світі, але Джун уперте дівчисько, вона щира серцем, але вперта, як віслюк, і – що правда, то правда – не з тих, хто забуває! В середині наступного місяця вони будуть удома. Йому лишилося всього п'ять тижнів тішитися новим захопленням, що виникло тепер, коли життя його вже кінчається. Темрява з абсурдною ясністю показала його справжні почуття. Його вабить до себе краса – він прагне бачити те, що тішить йому око. Безглуздя в його віці! А проте хіба ж не це примушує його збудити в душі Джун такі тяжкі спогади, і що зробити, щоб його син і невістка не вважали його за недоумкуватого? Йому доведеться їздити потай до Лондона, а це його втомлює; і досить йому хоч трохи занедужати, і він втратить і цю можливість бачитися з нею. Він лежав із розплющеними очима, звикаючи до неприємної перспективи, й називав себе старим дурнем, а серце його щосили тріпотіло в грудях, а потім наче зовсім перестало битися. Він бачив, як крізь щілини віконниць проблиснув світанок, чув цвірінькання й щебет пташок, співи півнів; зрештою він таки заснув і прокинувся втомлений, але здоровий духом. Можна жити спокійно ще добрих п'ять тижнів, у його віці то ціла вічність! Проте нічна тривога не минула без сліду, вона розпалила самолюбство людини, яка завжди чинила по-своєму. Він бачитиметься з нею хоч і щодня, якщо це йому буде до вподоби! А чому б не поїхати до міста й не зробити приписку на місці, у свого повіреного, замість того щоб звертатися до нього листовно; може, вона згодиться піти в оперу! Але він поїде поїздом, бо не хоче, щоб цей товстун Бікон шкірив зуби за його спиною. Слуги такі дурні, та й вони, мабуть, знають ту давню історію про Айріні й молодого Босіні – слуги знають усе, а про решту здогадуються. Того ранку він їй написав:

«Люба Айріні. Завтра я маю бути в місті. Якщо Ви згодні піти до опери, то, прошу, пообідайте зі мною…»

Але де? Ось уже кілька десятків років він коли й обідав у місті, то тільки в своєму клубі або в гостях. Ага! Поряд з Ковент-Гарден тепер є цей новомодний ресторан…

«Напишіть мені завтра зранку в готель «П'ємонт», чи треба чекати Вас о сьомій годині.

Щиро Ваш Джоліон Форсайт»

Вона зрозуміє, що він просто хоче її трохи розважити: сама думка, що вона може здогадатися про той потяг, який вабить його до неї, була йому неприємна: не годиться такій старій людині ламати свої звички заради того, щоб втішатися красою, а надто жіночою.

Наступного дня поїздка до міста, хоч вона була й коротка, а також візит до повіреного, втомили його. Стояла спека, і, перевдягнувшись до обіду, він ліг на дивані у своєму номері, щоб трохи перепочити. Мабуть, йому стало млосно, бо він прокинувся з якимсь дивним відчуттям і насилу спромігся підвестись і подзвонити. Отакої! Уже восьма година! Він собі тут вилежується, а вона вже, мабуть, чекає на нього. Але раптом голова в нього знову запаморочилась, і йому довелося лягти на диван. Він почув голос покоївки:

– Ви дзвонили, сер?

– Так, підійдіть сюди. – Він бачив її невиразно; якась темна пелена застилала йому очі – Мені недобре, принесіть нюхальної солі.

– Зараз, сер. – У голосі її звучав переляк Старий Джоліон зробив зусилля.

– Постривайте! Перекажіть моїй племінниці, вона чекає в холі, леді в сірому, перекажіть їй містер Форсайт почуває себе недобре спека. Він дуже шкодує, якщо він не зійде вниз за хвилину, то хай вона не чекає його до обіду.

Коли вона пішла, він подумав через силу: «Чому я сказав «леді в сірому»? Вона може бути в іншому вбранні. Нюхальна сіль!» На цей раз він не зомлів, проте не пам'ятав, як Айріні з'явилася біля нього; вона підносила йому до носа сіль і підбивала вище подушку. Він чув, як вона питала стурбовано: «Любий дядечку Джоліоне, що це з вами?» Наче крізь сон, відчув, як її губи м'яко торкнулися до його руки; потім глибоко вдихнув нюхальну сіль, що раптом додала йому сили, і чхнув.

– Ха! – мовив він. – Пусте! Як ви тут опинилися? Ідіть униз і обідайте. Квитки на туалетному столику. За хвилину я отямлюся.

Він відчув прохолодний дотик її руки на своєму чолі, відчув пахощі фіалок і сидів, вагаючись між бажанням продовжити цю втіху й твердою рішучістю отямитись.

– А ви й справді в сірому! – мовив він. – Допоможіть мені підвестися. – Ставши на ноги, він стріпнувся. – Що це на мене раптом найшло! – І він повільно попрямував до дзеркала. – Ну й красень!

Позаду стиха озвався її голос:

– Не треба сходити вниз, дядечку Джоліоне; вам треба відпочити.

– Іще чого! Склянка шампанського – і мені зразу полегшає. Я не можу дозволити, щоб ви пропустили виставу.

Але він насилу доплентався до кінця коридора. Ну й килими в цих новомодних готелях, такі грубі, що спотикаєшся на кожному кроці! В ліфті він помітив, яка вона стурбована, і сказав, силувано примруживши око:

– Добрий з мене кавалер.

Коли ліфт зупинився, йому довелося міцно схопитися за сидіння, щоб воно з-під нього не вислизнуло, але після супу й склянки шампанського йому значно покращало, і він почав тішитися слабістю, через яку вона так турботливо впадала коло нього.

– Я б хотів, щоб ви були моєю дочкою, – сказав він несподівано і, зауваживши, що в очах її промайнула усмішка, провадив – У ваших літах не можна так віддаватися минулому; для цього буде досить часу, коли ви доживете до мого віку. У вас гарна сукня – мені подобається цей фасон.

– Я сама її зшила.

Он як! Жінка, що може зшити собі гарну сукню, ще не втратила інтересу до життя.

– Живіть, поки живеться, – мовив він, – і випийте цього вина. Я хочу, щоб у вас порожевіли щоки. Не треба марнувати своє життя: так не годиться. Сьогодні співає нова Маргарита; будемо сподіватися, що вона не гладка. А Мефістофель – хіба може бути щось огидніше за товстуна в ролі чорта.

Однак до опери вони так і не дісталися, бо коли він устав з-за столу, в нього знову запаморочилася голова, і вона наполягла, щоб він відпочив і рано ліг спати. Коли він попрощався з нею біля дверей готелю, заплативши візникові, що мав відвезти її до Челсі, то знову сів на хвилинку і з насолодою пригадав її слова: «Ви такий ласкавий до мене, дядечку Джоліоне!» Ще б пак! Хто міг поставитися до неї інакше! Він би залюбки лишився у місті ще на один день і повіз її в Зоологічний сад, але, провівши з ним два дні підряд, вона знудиться до смерті. Ні, треба почекати наступної неділі: вона пообіцяла приїхати. Вони домовляться щодо уроків для Голлі, хай навіть на один місяць. І то буде добре. Мадемуазель Бос це не сподобається, але їй доведеться змиритись. І, притиснувши до грудей свій старий циліндр, він рушив до ліфта.

Другого дня вранці він поїхав на вокзал Ватерлоо, перемагаючи бажання сказати: «Відвезіть мене до Челсі». Проте його стримало почуття міри. Крім того, він і досі був кволий і побоювався, щоб знову не повторилось учорашнє, та ще й далеко від дому. І його чекала Голлі – його та гостинців. Ні, звичайно, його крихітка любить його не заради дарунків, серце в неї щире, як золото. Потім, з властивим старим людям їдким цинізмом, він подумав, чи не корислива любов примушує Айріні терпіти його товариство. Ні, вона теж не така. Чого-чого, а подбати про себе вона зовсім не вміє; у неї немає власницького почуття. До того ж він ані словом не обмовився про той додаток до своєї духівниці, та й надалі про нього мовчатиме – на все свій час.

У фаетоні, який чекав його на станції, Голлі втихомирювала пса Балтазара; дорогою додому вони так лащилися до старого Джоліона, аж він розчулився. Весь той сонячний жаркий день і майже весь наступний він був задоволений і спокійний, відпочиваючи в затінку, поки сонячне проміння щедро лилося золотими потоками на газони й квіти. Але надвечір у четвер, сидячи сам за столом, він почав лічити години: шістдесят п'ять до тієї миті, коли він знову зустріне її в гайку і піде поруч із нею полями. Він хотів був порадитись із лікарем, розповісти йому про свою млість, але той, звичайно, припише йому спокій, не хвилюватися і таке інше; а він не збирається сидіти на припоні, не хоче слухати про неміч, навіть якщо вона й справді до нього причепилася, просто не може чути про неї тепер, коли у нього з'явився новий інтерес у житті. І в листі до сина він умисно не написав ні слова про свою недугу. А то вони, чого доброго, ще вернуться зразу додому! Наскільки цю мовчанку викликала турбота про їхній спокій і наскільки про його власний – над цим він не замислювався.

Того вечора в своєму кабінеті, тільки-но він докурив сигару і почав дрімати, як поряд зашелестіла сукня і запахло фіалками. Розплющивши очі, він побачив її: вбрана в сіре, вона стояла біля каміна, простягаючи вперед руки. Але дивна річ: хоча руки її, здавалося, нічого не тримали, вони вигиналися, ніби навколо чиєїсь шиї, а голова відхилилася назад, уста були розтулені, очі заплющені. Вона відразу зникла, і перед ним була полиця з бронзовими статуетками. Але цих статуеток і полиці не було там, коли з'явилася Айріні, тільки камін та стіна! Вражений, спантеличений, він підвівся. «Треба випити ліки, – подумав він. – Мабуть, я захворів». Серце його шалено калатало, груди здушило, наче від астми; і, підійшовши до вікна, він розчинив його, щоб дихнути свіжим повітрям. Удалині гавкав собака, напевно, на Гейджевій фермі по той бік гайка. Чудова тиха ніч, але темна. «Я задрімав, – подумав він, – ось воно що! А проте, можу заприсягтися, очі мої були розплющені!» Ніби у відповідь, почулося неначе зітхання.

– Що це? – мовив він гостро. – Хто тут?

Приклавши руку до боку, щоб утишити калатання серця, він вийшов на терасу. Щось пухнасте шмигнуло повз нього в темряві «Тпрусь!» Це був великий сірий кіт. «Молодий Босіні був схожий на великого кота! – подумав він. – Це він був із нею там, це його… його вона… Він і досі має над нею владу!» Він підійшов до краю тераси й поглянув униз у темряву; на нескошеному газоні ледь біліли зірочки стокроток. Сьогодні живі, а завтра загинуть! А ось виплив місяць, що бачить усіх, молодих і старих, живих і мертвих, і до всього йому байдуже. Скоро настане і його, старого Джоліона, черга За один-єдиний день молодості він ладен віддати решту свого життя. І він знову повернув до будинку. На другому поверсі видніли вікна дитячої кімнати. Його крихітка спить собі спокійно. «Чого доброго, цей пес іще розбудить її! – подумав він. – Яка сила примушує нас любити і примушує помирати! Пора мені в ліжко».

І, ступаючи по плитах тераси, що почали сіріти в місячному сяйві, він пішов назад у будинок.

V

Що іще робити цілими днями старому чоловікові, як не згадувати своє щасливе минуле? З минулого не повіє бентежним теплом, там світить тільки бліде зимове сонце. Його оболонка витримає тихе двигтіння мотора пам'яті. Теперішнього йому слід стерегтися, у майбутнє краще не заглядати. Нехай із густого затінку дивиться на сонячне проміння, що грає біля його ніг. Коли засяє літнє сонечко, хай не думає, що то світить лагідне осіннє сонце, й нізащо не виходить. І, можливо, тоді він доживе свого віку тихо, спокійно, непомітно, і нарешті нетерпляча природа здавить йому горло, і він задихнеться на смерть якось удосвіта, о тій порі, коли світ іще не провітрився, і на його надгробку вирізьблять напис: «У розквіті сил». Еге ж! Якщо Форсайт твердо додержує своїх принципів, він житиме ще довго по своїй смерті.

Старий Джоліон усе це усвідомлював, а проте було в ньому щось таке, що перемагало форсайтизм. Бо ж Форсайтові не дозволено любити красу більше, ніж здоровий глузд, і вдовольняти свої бажання на шкоду своєму здоров'ю. А в ті дні щось билося в ньому, що з кожним ударом проточувало вже й так тоненьку оболонку. Він добре розумів усе це, але він розумів і те, що не зможе спинити цього биття, а коли й зможе, то не схоче. Проте, якби ви йому сказали, що він проживає свій капітал, він присадив би вас зневажливим поглядом. Ні, ні, людина не повинна проживати свій капітал, це неприпустимо! Магічні формули минулого завжди реальніші, ніж теперішня дійсність. І він, хто вважав усе своє життя, що проживати капітал – це найганебніший злочин, нізащо не погодився б прийняти таке жахливе обвинувачення. Насолода корисна для здоров'я; краса тішить око; почати знову життя, вдихнувши молодість молодих, – але ж тепер він саме це й робить!

Методично, за звичкою, виробленою протягом усього життя, старий Джоліон розподілив свій час. По вівторках він вирушав до Лондона поїздом; Айріні обідала з ним, і вони йшли в оперу. По четвергах він їхав до міста каретою і, залишивши з кіньми гладкого кучера, зустрічався з нею в Кенсінгтонському саду, а потім, попрощавшись, сідав знову в карету і встигав додому на обід. Дома він пояснив, між іншим, що в ці дні у нього в Лондоні якісь справи. По середах і суботах вона приїздила до Робін-Гіла й давала Голлі уроки музики. Що більшої втіхи давало йому товариство Айріні, то стриманіше він поводився – просто як прихильний дядечко. Та й у душі він ставився до неї так само – вже не ті в нього літа. Проте, коли вона запізнювалась, він був просто сам не свій. А коли вона не приїздила – це трапилося двічі – очі його ставали сумні, як у старого пса, і його мучило безсоння.

Так минув місяць – місяць літа в полях і в його серці, місяць виснажливої літньої спеки. Хто б міг повірити кілька тижнів тому, що він чекатиме повернення сина й онуки мало не з острахом! В ці тижні чудової погоди і дружби з жінкою, яка нічого не вимагала і завжди зоставалася ледь чужою, зберігаючи принаду таємниці, він зазнав солодкого почуття волі і тішився тією незалежністю, що її чоловік втрачає, зв'язавши себе родинними путами. Це почуття п'янило його, як п'янить ковток вина того, хто довгий час пив саму тільки воду й майже зовсім забув, як вино гарячить кров, як дурманить голову. Квіти зацвіли барвистіше, пахощі, музика й сонце знову ввійшли в його життя, вони вже не тільки нагадували про колишні радощі. Тепер він мав для чого жити, його збуджувало ненастанне чекання. Він жив теперішнім, а не минулим – величезна різниця для такої старої людини, як він. Втіхи вишуканої кухні, які ніколи не важили для нього багато, втратили тепер усяку цінність. Він їв мало, не розбираючи, що їсть; і з кожним днем дедалі худнув і марнів. Він знову став «худий як тріска», і його схудле тіло, увінчане масивним чолом із запалими скронями, тепер стало іще величніше. Він чудово розумів, що йому слід порадитися з лікарем, але надто вже солодка була свобода. Він не міг пожертвувати свободою задля того, щоб панькатися зі своєю задишкою і кольками в боці. Повернутися до рослинного існування, яке він провадив серед сільськогосподарських журналів з малюнками кормових буряків у натуральну величину, перш ніж у його житті з'явився цей новий інтерес, – ні! Він перевищив свою норму сигар. Дві на день – таке у нього було правило. Тепер він викурював три, а часом і чотири: коли чоловік сповнився творчим духом, його завжди тягне до курива. Щоправда, він частенько думав: «Треба кинути курити й пити каву Треба кинути ці поїздки до міста». Але він нічого не кинув: вдома не було нікого, хто міг би його остерегти, і це було велике щастя. Слуги, мабуть, дивувалися, але ж вони, певна річ, мовчали. Мадемуазель Бос була надто заклопотана своїм травленням і надто «добг'е вихована», щоб торкатися в розмові його особи. Голлі ще не вміла помічати змін у зовнішності того, хто був її іграшкою і богом. Айріні доводилося самій умовляти його більше їсти, відпочивати в спеку, пити ліки тощо. Але Айріні не казала йому, що він схуд через неї, – нам-бо важко помітити, яку біду ми чинимо іншим. Вісімдесятип'ятирічний дід не має пристрастей, але Краса, що породжує пристрасть, не втрачає своєї могутності, аж поки смерть закриє очі, які жадають її споглядати.

У липні, в перший день другого тижня, він одержав листа з Парижа від сина, в якому той повідомляв, що вони всі повернуться в п'ятницю. Їхнє повернення було неминуче, як доля; проте він, з властивою всім старим людям зворушливою легковажністю, що помагає їм спокійно дожити віку, не хотів цьому вірити. Тепер він повірив, і треба було на щось зважитись. Він уже не міг уявити свого життя без цього нового інтересу, але те, чого ми не спроможні уявити, часом існує, в чому Форсайти повсякчас переконуються на власному гіркому досвіді. Він сидів у старому шкіряному кріслі, складаючи листа і жуючи кінчик незапаленої сигари. Ще один день, і його мандрівки до міста по вівторках доведеться припинити. Може, раз на тиждень йому й пощастить з'їздити туди в кареті під приводом ділового побачення. Але навіть це залежатиме від його здоров'я, бо тепер вони почнуть з ним панькатися. Уроки! Треба, щоб уроки не припинялись! Вона повинна забути свої побоювання, а Джун повинна задушити свої почуття. Вона вже зробила це раз, того дня, коли довідалася про смерть Босіні; якщо змогла тоді, то, певна річ, зможе й тепер. Чотири роки, як її зневажено, – не по-християнському так довго таїти в серці образу. У Джун сильна воля, але в нього сильніша, бо йому вже недовго жити. Айріні має м'яку вдачу, вона, напевно, зробить це задля нього, подолає свої вагання, щоб не завдавати йому болю! Треба, щоб уроки не припинялися; тоді все буде гаразд. І, нарешті запаливши сигару, він почав міркувати, як усе їм розповісти, як пояснити цю дивну приязнь; як замаскувати, приховати від них правду, що йому несила втратити змогу споглядати красу. Ага! Голлі! Голлі любить її, Голлі подобаються уроки. Вона його врятує, його крихітка! І від цієї щасливої думки на душі в нього стало спокійно, і він уже сам дивувався, чого було так страшенно тривожитись. Не треба тривожитись, від тривоги його завжди охоплює якась дивна кволість і йому здається, наче він наполовину вийшов із власного тіла.

Того вечора після обіду йому знову запаморочилося в голові, хоч він і не зомлів. Він не подзвонив, знаючи, що зчиниться метушня і його завтрашня мандрівка до міста приверне ще більшу увагу. Коли людина постаріє, весь світ змовляється проти неї, щоб обмежити її свободу, і навіщо? – тільки для того, щоб трохи довше вдержати душу в тілі. Він не згоден на це – такою ціною. Один тільки Балтазар бачив, як він потроху очунював; занепокоєно стежив, як господар підійшов до буфета й випив коньяку, замість того щоб дати йому печива. Коли зрештою старий Джоліон відчув, що зможе подолати сходи, він пішов до себе й ліг спати. І хоча зранку ноги його були наче не свої, думка про вечір підбадьорювала його і додавала сили. Для нього завжди була велика втіха почастувати її добрим обідом: він мав підозру, що вдома вона недоїдає; а потім у опері дивитися, як її очі яснішають і сяють, як мимоволі усміхаються уста. Живеться їй не дуже весело, і це ж востаннє він зможе її розважити. Проте, складаючи речі в саквояж, він піймав себе на думці, що волів би уникнути стомливого перевдягання до обіду, а також зусилля, потрібного, щоб розповісти їй про повернення Джун.

Того вечора йшла «Кармен», і він вирішив повідомити новину під час останнього антракту, інстинктивно відкладаючи розмову до останньої хвилини. Вона сприйняла звістку спокійно, але якось дивно; сказати правду, він не знав, як вона її сприйняла, бо зразу ж загриміла бурхлива музика і довелося замовкнути. Маска закрила її обличчя, та маска, за якою відбувалося багато такого, чого він не знав. Певна річ, вона хоче обміркувати все це на дозвіллі. Він її не підганятиме, бо завтра вдень вона приїде на урок, і він побачиться з нею, коли вона звикне до цієї думки. У кебі він говорив тільки про Кармен, колись йому доводилося бачити кращих, але й ця непогана. Коли він узяв її руку, щоб попрощатися, вона швидко нахилилась і поцілувала його в чоло.

– Прощавайте, дядечку Джоліоне, ви були такі ласкаві до мене.

– Ну що ж, до завтра, – мовив він. – На добраніч. Спокійного сну.

Вона стиха відказала:

– Спокійного сну!

І у вікні кеба, що вже рушив, він побачив її обернене до нього обличчя і руку, що простяглася і наче завмерла.

Він поволі йшов коридором, шукаючи свій номер. Щоразу йому давали інший, і він не міг звикнути до цих «шикарних» спалень із новими меблями і сіро-зеленими килимами з рожевими трояндами. Спати йому не хотілося, і в голові весь час звучала клята хабанера. Французьку мову він ніколи не знав настільки, щоб розібрати слова, але зміст її він розумів, якщо вона взагалі мала який-небудь зміст; циганська пісня – дика й незбагненна. А проте в житті й справді існує дещо таке, що руйнує всі наші задуми й плани і що примушує чоловіків і жінок танцювати під свою дудку. І він лежав, вдивляючись запалими очима в темряву, де панувало незбагненне. Тобі здається, що ти тримаєш у руках життя, а воно вислизає, хапає тебе за карк, пхає тебе сюди, пхає туди, а потім, чого доброго, ще й скрутить тобі в'язи! Мабуть, воно хапає так само навіть зорі, стукає їх носами й кидає в різні боки, і немає кінця його витівкам. П'ять мільйонів людей у цьому безглуздому величезному місті, і всі вони в полоні цієї сили. Життя – наче жменька сухих горошин, що підстрибують на столі, коли стукнеш по ньому кулаком. Ет! Йому вже не довго доведеться підстрибувати – скоро він спочине цілющим довгим сном!

Як душно тут, у місті! Як гамірно! Чоло його палало; вона поцілувала його якраз там, де воно завжди нило; якраз там, наче знала, що саме там ниє, і хотіла втамувати біль поцілунком. Але замість того її поцілунок залишив у душі щемливий неспокій. Ніколи ще вона не говорила з ним таким голосом, ніколи не махала на прощання рукою, не озиралася на нього, від'їжджаючи в кареті. Він устав із ліжка й відслонив завіси; його номер виходив вікнами на річку. Повіву повітря майже не відчувалося, але водяна широчінь, що плинула внизу, спокійна, вічна, погамувала його тривогу. «Головне, – міркував він, – не завдавати людям клопоту. Я думатиму про мою крихітку і засну». Та ще не скоро задуха й гомін літньої лондонської ночі змінилися короткою передранішньою дрімотою. І старий Джоліон заснув лише на часинку.

Приїхавши вранці додому, він пішов у квітник і з допомогою Голлі, що поводилася з квітами дуже обережно, нарвав великий букет червоних гвоздик. Він сказав їй, що цей букет для «леді в сірому»– як вони її й досі називали між собою; він поставив гвоздики у вазу в своєму кабінеті, де збирався поговорити з Айріні, як тільки вона прибуде, про Джун та майбутні уроки. Пахощі й барви допоможуть йому. Поснідавши, він ліг спочити, бо його змагала втома, а коляска привезе її зі станції не раніше четвертої. Проте з наближенням тієї години він почав хвилюватись і подався в класну кімнату, що виходила вікнами на дорогу. Штори на вікнах були спущені, Голлі з мадемуазель Бос, ховаючись від задушливої липневої спеки, поралися коло своїх шовкопрядів.

Старий Джоліон почував природжену відразу до цих методичних створінь, що головою й кольором нагадували йому слонів, вони прогризали в гарному зеленому листі силу-силенну дірок і, як йому здавалося, гидко тхнули. Він сів на оббиту ситцем канапку біля вікна, звідки було видно дорогу і де було не так душно; а пес Балтазар, який полюбляв ситець в спекотливі дні, теж стрибнув на канапку і вмостився поруч із ним. Фортепіано було накрите вицвілим бузковим чохлом, що здавався майже сірим, і букет щойно розквітлої лаванди, який стояв на ньому, сповнював своїм ароматом кімнату. Незважаючи на прохолоду в кімнаті, а може, саме через прохолоду, свіжий струмінь життя пригнічував пригаслі почуття старого Джоліона. Кожен сонячний промінь, що пробивався крізь шпарки, вражав своєю яскравістю; від пса надто сильно тхнуло; аромат лаванди забивав дух; шовкопряди, що вигинали свої сіро-зелені спини, страхали своєю життєвою снагою; а темна голівка Голлі, що схилилася над ними, вилискувала на диво шовковистим блиском. Скільки дивовижної, жорстокої сили буяє в житті, коли ти старий і слабкий, воно наче насміхається з тебе різноманітністю своїх проявів і бурхливою енергією. До цих останніх кількох тижнів у нього ніколи не бувало цього дивного відчуття – наче одну його половину підхопив нестримний потік життя, а друга половина залишилася на березі й дивиться їй услід. Лиш тоді, коли з ним була Айріні, зникало це роздвоєння свідомості.

Голлі повернула голівку, показала своїм смаглявим кулачком на фортепіано – бо «добг'е виховані» діти пальцями не показують – і лукаво мовила:

– Поглянь на «леді в сірому», дідусю. Правда ж, вона сьогодні гарна?

У старого Джоліона закалатало серце, і на мить кімнату оповив туман; потім туман розвіявся, і він запитав, примруживши око:

– Хто ж це її так прибрав?

– Мадемуазель.

– Голлі! Не вигадуй казна-чого!

Ну й манірна ця француженка! Вона й досі не може забути, що в неї забрали уроки музики. Нічого не вдієш! Його крихітка – єдиний їхній друг. І це її уроки. Він не поступиться, нізащо не поступиться! Він погладив теплу шерсть на голові Балтазара і почув, як Голлі сказала:

– Коли мама приїде, все буде, як і тепер, правда? Адже вона не любить чужих.

Слова дитини немов оточили старого Джоліона холодною атмосферою протесту, показали йому, що загрожує його щойно відвойованій свободі. Так! Йому доведеться або змиритися зі своїм становищем старого діда, що здався на ласку турботливих і люблячих родичів, або ж боротися за цю нову й безцінну дружбу, а боротьба смертельно його втомлювала. Але його худе, виснажене обличчя сповнилося такої твердої рішучості, що стало ніби суцільним підборіддям. Це його дім, і це його справа; він не поступиться. Він поглянув на годинника, старого й тонкого, як і він сам; цей годинник служив йому п'ятдесят років. Уже п'ята година! І, поцілувавши мимохідь Голлі в голівку, він пішов униз у хол. Він хотів перестріти Айріні до того, як вона зійде нагору давати урок. Тільки-но зачувши торохтіння коліс, він вийшов на ганок і відразу побачив, що коляска порожня.

– Поїзд прибув, сер, а леді не приїхала.

Старий Джоліон суворо позирнув на кучера знизу вгору, очі його наче відштовхнули цікавість товстуна, затулили від нього гірке розчарування, яке пройняло старого Джоліона.

– Гаразд, – мовив він і зайшов у будинок.

Він подався у свій кабінет і сів там, тремтячи з голови до ніг. Що це означає? Може, вона спізнилась на поїзд; але він чудово знав, що причина не в цьому. «Прощавайте, любий дядечку Джоліоне». Чому «прощавайте», а не «на добраніч»? І потім рука, що завмерла в повітрі. І її поцілунок. Що це означає? Його охопила шалена тривога і злість. Він устав і почав міряти кроками турецький килим між вікном і стіною. Вона вирішила його кинути! Він знає це напевне – і він беззбройний. Старий хоче тішитися красою! Сміх, та й годі! Старість замкнула йому уста, позбавила змоги боротися! Він не має права на живе тепло, ні на що не має права, крім спогадів і жалю. Він не може її упрохувати: гордість є і в старих людей. Беззбройний! Цілу годину, забувши про втому, він ходив кімнатою повз вазу з гвоздиками, що їх сам нарвав і що дратували його своїми пахощами. Для людини, яка завжди вміла домагатися свого, найтяжче втратити силу волі. Доля впіймала його в свої сіті, й, наче бідолашна рибинка, він борсався, тикався у вічка, але не міг ані вислизнути, ані порвати їх. О п'ятій годині разом із чаєм йому принесли листа. На хвилину в нього спалахнула надія. Він розрізав конверт ножем для масла і прочитав:

«Любий дядечку Джоліоне! Мені так не хочеться писати того, що може Вас засмутити, але вчора ввечері мені забракло відваги сказати Вам це. На мою думку, тепер, коли повертається Джун, я вже не можу приїжджати й давати Голлі уроки. Деякі події залишають такий глибокий слід, що їх годі забути. Для мене зустрічатися з Вами й Голлі була величезна втіха. Можливо, інколи я ще зустрічатимусь із Вами, коли Ви приїжджатимете в місто, хоча я певна, що це Вам шкодить, – адже я бачу, як Ви перевтомлюєтесь. Я гадаю, що Вам треба спокійно відпочити, поки триває ця спека, а тепер, коли вернеться Ваш син і Джун, Вам буде так гарно вдома. Дякую Вам безліч разів за те, що Ви були такі ласкаві до мене.

З любов'ю Ваша Айріні»

Оце воно і є! Його здоров'ю шкодить усяка втіха і все те, що йому подобається; нема чого опиратися почуттю неминучого кінця, наближенню смерті, що підкрадається ледь чутною ходою. Йому шкодить! Навіть вона не розуміє, що відродила в нього потяг до життя, втілила в собі всю красу, яка вислизає від нього!

Чай прохолов, сигара залишилася незапалена; а він безперестану ходив по кімнаті, вагаючись між гордістю і жадобою життя. Нестерпно відчувати, що тебе помалу зв'язують, а ти не можеш сказати ні слова, нестерпно жити, коли твоя доля в руках інших, котрі твердо вирішили придушити тебе до землі своєю турботою і любов'ю. Нестерпно! Він побачить, як на неї вплине правда – правда про те, що він дужче прагне її бачити, аніж продовжити своє животіння. Він сів до свого старого письмового столу і взяв перо. Але йому не писалося. Було щось принизливе в тому, що він змушений благати її; благати, щоб вона зігріла йому очі своєю красою. Це дорівнювало б признанню, що він здитинів. Він просто не міг. І натомість він написав:

«Я сподівався, що пам'ять про давні рани не може завадити тому, що дає втіху й користь і мені, і моїй маленькій внучці. Але старі люди звикають відмовлятися від своїх бажань; нічого не вдієш, адже навіть від бажання жити доведеться відмовитись рано чи пізно; і, мабуть, що раніше, то краще.