Текст книги "Сага про Форсайтів"

Автор книги: Джон Голсуорси

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 68 страниц)

II. СВІТСЬКА ЛЮДИНА ІДЕ ЗІ СЦЕНИ

Те, що світська людина, котрій довелося так перестраждати від примх мінливої долі, як Монтегю Дарті, й досі жила в домі, де мешкала ось уже двадцять років, викликало б значно більший подив, якби орендну плату, всілякі податки й ремонт цього будинку не оплачував тесть. Цим простим способом, який, правда, нагадував комерційну операцію, Джеймс Форсайт забезпечив більш-менш спокійні умови життя своїй дочці та онукам. Зрештою, надійний притулок є неоціненною вигодою для такого завзятого спортсмена, як Дарті. Аж до подій, що відбулися протягом останніх кількох днів, він цілий рік поводився з майже неприродною статечністю. Річ у тім, що він, сплативши половину її ціни, став співвласником кобили Джорджа Форсайта, який цілком віддався кінським перегонам на превеликий жах Роджера, спочилого нині вічним сном. Запонка, дочка Страдника й Вогненної Сорочки, внучка Підв'язки, була гніда трирічна кобила, яка з різних причин досі не могла показати своєї справжньої форми. Коли Дарті став напіввласником цієї багатонадійної тварини, весь ідеалізм, що досі таївся в ньому, як і в кожній людині, ожив і ось уже багато місяців допомагав йому триматися з непохитною стійкістю. Коли у людини з'являється надія, задля якої варто жити, то людина ця стає на диво розважливою; а Дарті був сповнений надії: він мав шанс три до одного на осінньому гандікапі, коли ставки були двадцять п'ять до одного. Старосвітський рай у порівнянні з цим здавався нікчемним, і Дарті ладен був поставити свою останню сорочку на дочку Вогненної Сорочки. Проте на онуці Підв'язки трималася не тільки доля його сорочки, а й багато чого іншого! Коли йому минуло сорок п'ять років і він вступив у буремний вік, критичний для Форсайтів – і хоч, можливо, для Дарті цей вік менше відрізнявся від усякого іншого, але він був критичний навіть для нього, – предметом жадань Монтегю стала одна танцівниця. Почуття його були дуже палкі, проте без грошей, і до того ж без чималих грошей, вони важили ще менше, аніж її прозорі спіднички; а грошей у Дарті ніколи не було, він сяк-так перебивався на ті крихти, які йому вдавалося випросити або позичити у Вініфред, жінки твердої вдачі, що утримувала його, бо він був батьком її дітей, а також віддаючи данину давньому захопленню його вже дещо зів'ялою вродою, що зачарувала її в юності. Вона і кожний, хто згоджувався позичити йому грошей, та ще його програші в карти і на перегонах (дивовижно, як деякі люди примудряються мати зиск із програшів) були єдиним джерелом поповнення його фінансів; Джеймс став надто старий і нервовий, до нього й не підступай, а Сомс був неприступний, як гранітний мур. Без перебільшення можна сказати, що Дарті кілька місяців живився самою надією. Він ніколи не любив грошей задля них самих, зневажав Форсайтів, у яких гроші завжди були вкладені в якесь діло, хоч і намагався мати від них максимальну користь. В грошах йому подобалося те, що за них можна було купити, – втіхи.

– Справжньому спортсменові байдуже до грошей, – бувало, казав він, позичаючи двадцять п'ять фунтів, коли не було надії взяти п'ятсот.

Багато в чому Монтегю Дарті був прецікавою особою. Як казав Джордж Форсайт, він був справжнє «чудо».

Настав ранок знаменного дня перегонів, ясний і сонячний, – ранок останнього дня вересня, і Дарті, який приїхав до Ньюмаркета напередодні ввечері, вбрався в новісінький картатий костюм і зійшов на трибуну подивитися, як його половина кобили розминається легким чвалом. Якщо вона прийде перша, він покладе собі в кишеню кругленькі три тисячі фунтів – мізерна винагорода за тверезість і терплячість протягом багатьох сповнених надій тижнів, коли її готували для перегонів. Але поставити більшу суму він ніяк не міг. Може, йому змінити ставку на вісім до одного, як сьогодні оцінювали її шанси? Ця думка не йшла йому з голови, а тим часом у небі виспівували жайворонки, зелені горби духмяніли травами, і гарненька кобилка бігла по колу, задираючи голову, лискуча, як шовк. Зрештою, якщо він програє, то платити доведеться не йому, а коли змінити ставку, виграш зменшиться до півтори тисячі – цих грошей навряд чи вистачить, щоб придбати танцівницю. Але ще дужче спонукав його до ризику нестримний запал, що був у крові всіх Дарті. І, повернувшись до Джорджа, він сказав:

– Швидконога як вітер. Інших вона пережене за іграшку Я витрушую гаманця.

Джордж – він поставив потроху на кількох коней і мав виграти, хоч би там як, – посміхнувся до нього згори вниз, високий, тілистий, і мовив:

– Ого-го, який гарячий!

Джорджеві довелося пройти тяжку науку в Роджера, що завжди давав йому гроші з гіркими докорами, і тепер, коли він звикав до ролі власника, його форсайтівські інстинкти стали йому в добрій пригоді.

В житті людей бувають хвилини розчарувань, які чутливий оповідач воліє оминути. Досить сказати, що надія розвіялася. Запонка прийшла у хвості. Дарті втратив останню сорочку.

За час поміж цими подіями і тим днем, коли Сомс попрямував на Грін-стріт, чого тільки не сталося!

Коли людина з нахилами Монтегю Дарті багато місяців підряд стримує себе з благочестивих мотивів і не дістає за це винагороди, вона не проклинає бога і вмирає, а проклинає бога і живе на лихо своїм ближнім.

Вініфред, жінка відважна, хоч, може, трохи занадто світська, яка терпіла витівки свого чоловіка рівно двадцять один рік, ніколи не гадала, що він здатний на вчинок, якого тепер допустився. Подібно багатьом дружинам, вона вважала, що знає в ньому все найгірше, проте вона ще не знала його в сорокап'ятирічному віці, коли він, як то взагалі властиво чоловікам, відчув: зараз або ніколи. Оглядаючи другого жовтня скриньку зі своїми коштовностями, вона з жахом помітила, що зник вінець її жіночої слави – перли, які Монтегю подарував їй вісімдесят шостого року, коли народився Бенедикт, і за які Джеймсові довелося заплатити весною вісімдесят сьомого, щоб уникнути скандалу. Вона відразу сказала про це чоловікові. Той зневажливо відмахнувся. Знайдуться! І тільки тоді, коли вона гостро сказала: «Гаразд, Монті. Я сама піду в Скотленд-Ярд», – він погодився з'ясувати цю справу. Та ба! На жаль, тверду рішучість здійснити великий задум часом зводить нанівець пиятика. Того вечора Дарті повернувся додому пізно, набравшися так, що йому було дарма все на світі, і він уже нізащо не міг утримати язика за зубами. За звичайних умов Вініфред просто замкнулася б у спальні, поки він проспиться, але болісна турбота про долю перлів змусила її дочекатися чоловіка. Витягши з кишені невеликого пістолета й тримаючись за обідній стіл, він одразу повідомив її, що йому начхати, чи вона є н-на світі, поки вона д-дає йому с-спокій; але йому життя д-давно набридло. Вініфред, тримаючись за протилежний бік столу, відповіла:

– Годі блазнювати, Монті. Ти був у Скотленд-Ярді?

Приставивши револьвер собі до грудей, Дарті натиснув кілька разів на гачок. Револьвер був незаряджений. Жбурнувши його додолу з прокльоном, він промимрив:

– 3-заради дітей! – і впав у крісло.

Вініфред підняла револьвер і дала чоловікові содової води. Напій подіяв на нього магічно. Життя його роз-збите. Вініфред ніколи його не роз-зуміла. Якщо він не має права вз-зяти перли, які він с-сам їй подарував, то хто ж має? Він віддав їх тій дівчині-іспанці. Якщо Вініфред з-заперечує, то він переріже їй горлянку. Що ж тут такого? (Саме тоді, мабуть, і вжито вперше цей славетний вислів, бо з темних джерел походять і найкласичніші сентенції).

Вініфред, яка пройшла важку науку стримувати себе, глянула на нього і сказала:

– Дівчина, іспанка? Ти маєш на увазі ту дівку, що її ми бачили в «Пандемоніумі»? Ну, то ти, виявляється, злодій і мерзотник.

Це була остання крапля, якої не спроможне було витримати його переобтяжене сумління; не встаючи з крісла, Дарті схопив дружину за руку і, згадавши подвиги своїх хлопчачих літ, почав її викручувати. У Вініфред очі налилися слізьми, але вона витерпіла тортури без жодного звуку. Дочекавшись миті, коли він ослабнув, вона випручала руку; потім, відступивши на той бік столу, сказала крізь зуби:

– Ти, Монті, перейшов усі межі.

(Напевно, саме тоді цей вираз був ужитий вперше – так під тиском обставин формується мова).

Залишивши Дарті, у якого на чорних вусах виступила піна, вона пішла нагору, замкнулась у своїй кімнаті, потримала руку в гарячій воді, лягла в ліжко і цілу ніч пролежала, думаючи про свої перли, які тепер прикрашали чужу шию, і про винагороду, яку, напевно, дістав за них її чоловік.

Світська людина прокинулася, відчуваючи, що вона втрачена для світу, і невиразно пригадуючи слова про перейдені межі. Іще не розвидніло, і Дарті з півгодини просидів у кріслі, де він спав, – мабуть, то були найнещаслйвіші півгодини в його житті, бо навіть для Дарті в слові «край» було щось трагічне, а він знав, що дійшов до краю. Ніколи вже йому не доведеться спати в своїй їдальні і прокидатися від ранішнього світла, що просочується крізь ці завіси, які Вініфред купила у Нікенса і Джарвіза за Джеймсові гроші. Ніколи вже не доведеться їсти приправлені прянощами нирки за^; цим столом з палісандрового дерева, вилежавшись у ліжку і прийнявши гарячу ванну. Він витяг свій гаман із кишені фрака. Чотириста фунтів п'яти– й десятифунтовими банкнотами – залишок грошей за його половину Запонки, проданої вчора Джорджеві Форсайту – вигравши чималу суму на перегонах, той не мав до кобили неприязні, яка охопила Дарті. Післязавтра балетна трупа вирушає до Буенос-Айреса, і він теж поїде. Відплата за перли була ще попереду; його почастовано тільки закускою.

Він прокрався нагору. Не насмілюючись прийняти ванну і поголитися (до того ж вода, мабуть, холодна), він перевдягнувся і тихенько склав усе, що міг. Жаль було залишати стільки пар лакованих черевиків, але завжди доводиться чимсь жертвувати. Потім, узявши в руки по валізі, він вийшов на площадку сходів. У домі було зовсім тихо – в домі, де народилося четверо його дітей. Дивне відчуття пройняло його біля дверей кімнати його дружини, в яку він колись був закоханий, якщо й не кохав її, і яка сказала, що він перейшов усі межі. Він роз'ятрив собі душу цим висловом і рушив навшпиньки далі; але минути сусідні двері було важче. Це була спальня його дочок. Мод у пансіоні, але Імоджен спочиває там, і запухлі очі Дарті зволожилися. З чотирьох його дітей вона найбільше схожа на нього своїм темним волоссям та імлистими карими очима. Саме розквітає, гарне дівча! Він поставив на підлогу обидві валізи. Його шпигнула думка, що він, по суті, зрікається батьківських прав. Світанок осяяв його обличчя, на якому відбивалося щире хвилювання. Ні, він не почував фальшивого каяття, його хвилювала справжня батьківська любов і сумна думка, що «вже ніколи більше…». Він облизав губи, і нерішучість спаралізувала на мить його ноги в картатих штанях. Важко, ой як важко подумати, що тебе примушують залишити твій рідний дім.

– Отуди к бісу! – промимрив він. – Ніколи не думав, що до цього дійдеться.

Гомін нагорі попередив його, що служниці вже повставали. І, схопивши обидві валізи, він навшпиньки зійшов униз. Щоки його були мокрі, і це втішало Дарті, наче підтверджуючи щирість його жертви. Внизу він трохи затримався, укладаючи всі свої сигари, деякі папери, шапокляк, срібний портсигар, Рафів путівник. Потім, наливши собі добрячу порцію віскі з содовою, він закурив сигарету й нерішуче спинився перед фотографією обох дочок у срібній рамці. Фотографія належала Вініфред. «Нічого, – подумав він. – Вона може сфотографувати їх іще раз, а я ні!»– і поклав її у валізу. Потім, надівши капелюха й пальто, взяв ще два пальта, свій найкращий ціпок з ротангового дерева, парасольку й відчинив парадні двері. Тихенько зачинивши їх за собою, він вийшов на вулицю, навантажений, як ніколи в житті, й завернув за ріг чекати раннього кеба…

Так Монтегю Дарті на сорок п'ятому році життя пішов із дому, який він називав своїм…

Коли Вініфред зійшла вниз і побачила, що він зник, вона спершу відчула глухий гнів: їй було прикро, що він утік від докорів, які вона так старанно приготувала протягом довгих безсонних годин. Він, напевно, поїхав до Ньюмаркета чи до Брайтона – і, певна річ, із тією жінкою. Яка гидота! Примушена мовчати перед Імоджен і слугами, усвідомлюючи, що батькові нерви не витримають, коли він про все це довідається, вона не втерпіла і того ж таки дня поїхала до Тімоті й під великим секретом розповіла про свої перли тітонькам Джулі та Гестер. І аж назавтра вранці вона помітила, що зникла фотографія. Що це означає? Пильно оглянувши рештки чоловікових речей, вона збагнула: він пішов з дому назавжди. Коли впевненість у цьому зміцніла, вона непорушно стала посередині його туалетної кімнати, де були висунуті всі шухляди, і спробувала з'ясувати, що ж вона відчуває. Нелегка справа! Хоч він «перейшов усі межі», проте досі лишався її власністю, і хай там що, а вона почувала себе збіднілою. Овдовіти і водночас не бути вдовою в сорок два роки, маючи чотирьох дітей; привернути до себе загальну цікавість, щоб усі її жаліли! Кинувся в обійми іспанській шльондрі! Спогади, почуття, які вона вважала мертвими, ожили в її душі, болючі, похмурі, невідступні. Вона механічно позасовувала всі шухляди одну за одною, пішла в спальню, лягла на ліжко і сховала обличчя в подушку. Вона не плакала. Яка від того користь? Коли вона встала з ліжка й зійшла вниз снідати, то відчула, що єдина для неї полегкість – викликати додому Вела. Вел – її найстарший син, котрий мав через місяць вступити до Оксфорда на Джеймсові гроші, – перебував зараз у Літлгемптоні, де під наглядом тренера робив останні заїзди, готуючись до іспитів, як він би сам сказав, вживаючи батькових виразів. Вона звеліла послати йому телеграму.

– Треба подбати про його одяг, – сказала вона Імоджен. – Я не хочу, щоб він їхав до Оксфорда одягнений абияк. Студенти там дуже елегантні.

– У Вела безліч костюмів, – відповіла Імоджен.

– Я знаю, але їх треба переглянути. Сподіваюсь, він приїде.

– Він, мамо, примчить стрілою. Але на іспиті він, мабуть, провалиться.

– Нічого не вдієш, – сказала Вініфред. – Він мені потрібен.

Глянувши на матір невинним і водночас проникливим поглядом, Імоджен змовкла. Звичайно, це через батька! Вел і справді «примчав стрілою» о шостій годині.

Уявіть собі помісь вітрогона з Форсайтом, і перед вами постане юний Публіус Валеріус Дарті. Хлопець із таким ім'ям навряд чи міг бути якимсь іншим. Коли він народився, Вініфред, охоплена високими пориваннями і прагнучи вирізнитися серед загалу, вирішила, що її діти матимуть імена, яких іще не було ні в кого. (Яке щастя, думала вона тепер, що вона не назвала Імоджен Тісбою). Проте ім'я Велові придумала не Вініфред, а Джордж Форсайт, який уже тоді славився своїми дотепами. Сталося так, що Дарті, обідаючи з ним через тиждень після народження сина і спадкоємця, розповів йому, що задумала його дружина.

– Назви його Катоном, – сказав Джордж – Це буде з біса пікантно!

Він щойно виграв десять фунтів, поставивши на коня, що мав таке ім'я.

– Катон! – повторив Дарті; вони вже трохи хильнули, як казали вже навіть у ті часи. – Це не християнське ім'я.

– Гей! – гукнув Джордж лакея в коротких штанях. Принесіть мені з бібліотеки Британську енциклопедію на літеру К.

Лакей приніс.

– Ось бачиш! – сказав Джордж, показуючи сигарою – Катон Публіус Валеріус, син Віргілія й Лідії. Саме те, чого вам треба, Публіус Валеріус – ім'я цілком християнське.

Повернувшись додому, Дарті розповів про це Вініфред. Вона була в захваті. Ім'я було «шикарне». І дитину назвали Публіусом Валеріусом, хоча згодом виявилося, що це не той славетний Катон, а зовсім інший. Проте 1890 року, коли маленькому Публіусові було десять років, слово «шикарний» вийшло з моди; настала доба розважливості, і Вініфред охопили сумніви. Їх підтвердив сам маленький Публіус, коли він, повернувшись зі школи після першого півріччя, поскаржився, що жити йому нестерпно важко – хлопці дражнять його Пуббі. Вініфред – жінка вельми рішучої вдачі – негайно перевела його до іншої школи і змінила його ім'я на Вел, а Публіус перестав існувати навіть як ініціал.

В дев'ятнадцять років це був гнучкий веснянкуватий хлопець, з великим ротом, сірими очима з довгими темними віями й привабливою усмішкою, який добре знав те, чого йому не слід було знати, і не робив того, що треба було робити. У школі мало хто з хлопців був під такою загрозою виключення, як він – веселий шибайголова. Поцілувавши матір і вщипнувши Імоджен, Вел побіг нагору, перестрибуючи через три східці, і збіг униз, перестрибуючи через чотири, вже перевдягнений до обіду. Йому страшенно шкода, але його «тренер», який також приїхав до міста, запросив його пообідати в клубі «Оксфорд і Кембрідж»; не піти незручно – чоловік образиться. Вініфред відпустила його, засмучена, але горда. Вона хотіла, що він побув дома, але їй було дуже приємно, що репетитор так його любить. Ідучи, він підморгнув Імоджен і сказав:

– Слухай, мамо, хай мені зварять двоє куликових яєчок – я бачив їх у кухні. Знаменита буде вечеря. І, між іншим, – у тебе є гроші? Мені довелося позичити п'ятірку у старого Снобі.

Вініфред, замилувано дивлячись на нього пильним поглядом, відповіла:

– Ти, синку, занадто розкидаєшся грішми. І, в кожному разі, сьогодні тобі не треба віддавати свій борг: адже ти його гість.

Який він гарний і стрункий у білій жилетці, які темні, пухнасті вії!

– Але ж, мамо, ми, може, підемо до театру, і, мабуть, мені доведеться заплатити за квитки. У нього грошей не густо.

Вініфред дістала п'ять фунтів і сказала:

– Ну що ж, може, краще віддати йому борг. Але тоді не треба платити за квитки.

Вел сховав гроші в кишеню.

– Якщо я віддам борг, то квитки купити не зможу, – відповів він. – На добраніч, мамусю.

Він вийшов, високо підвівши голову в хвацько збитому набакир капелюху, жадібно вдихаючи повітря Пікаділлі, як випущений на волю молодий пес. Тут є де розгулятися! Не те що в тому затхлому нудному закутку!

Він зустрівся зі своїм «репетитором» не в «Оксфорді й Кембріджі», а в «Цапиному клубі». «Репетитор» був старший за нього на рік вродливий хлопець із гарними карими очима, гладеньким темним волоссям, маленьким ротом, овальним обличчям; млявий, бездоганно вбраний, до міри незворушний; один із тих юнаків, що без усякого зусилля підкоряють товаришів своїм моральним впливом. Його мало не вигнали зі школи за рік до Вела, ось уже рік він був студентом Оксфорда, і Велові він здавався осяяним ореолом. Прізвище його було Крам, і ніхто не вмів швидше за нього тринькати гроші. Здавалося, що це єдина мета його життя, – і юний Вел був тим просто зачарований. Однак у душі його часом прокидався Форсайт, питаючи, на що ж витрачені ті гроші.

Хлопці спокійно пообідали, стильно й зі смаком; після двох пляшок вина вони закурили сигари й, вийшовши з клубу, подалися в «Ліберті», де взяли квитки в крісла партера. Але для Вела і звуки веселих пісень, і видовище гарненьких ніжок затуманювались і зникали, затьмарені похмурими думками, що йому ніколи не пощастить зрівнятися зі спокійною елегантністю денді Крама. У нього збудився потяг до ідеалу, а коли з'являється цей потяг – то прощай, спокою. Рот у нього занадто великий, жилетка не найкращого крою, штани без тасьми, а світло-сірі рукавички не прострочені чорною ниточкою. Крім того, він занадто часто сміється – Крам, той ніколи не сміється, він тільки усміхається, ледь підводячи свої рівні темні брови, так що вони утворюють дугастий дашок над його опущеними повіками. Ні! Йому ніколи не зрівнятися з Крамом. Та все одно, вистава була пречудова, а Цінтія Дарк просто чарівна. Під час антрактів Крам розважав його подробицями приватного життя Цінтії, і Вел із болем довідався, що Крам, якщо йому заманеться, може пройти за лаштунки. Йому страшенно кортіло сказати: «Слухай-но, проведи мене туди», – але він не насмілився через свою недосконалість, і тому останні два акти просидів зовсім пригнічений. Виходячи, Крам сказав:

– Вистави триватимуть іще півгодини. Ходімо в «Пандемоніум».

Вони взяли візника, щоб проїхати сотню ярдів, заплатили по сім з половиною шилінгів за стоячі місця і зайшли в театр. Саме в таких дрібницях, в такій цілковитій зневазі до грошей Крам виявляв незрівнянну витонченість своєї натури. Балет уже закінчувався, до того ж трупа виступала востаннє, і протиснутися наперед було майже неможливо. Чоловіки й жінки скупчилися біля бар'єра в три ряди. Вир і блиск на сцені, напівтемрява, змішаний дух тютюнового диму і жіночих парфумів, дивна вабливість людського гурту, завжди різношерстого на таких виставах, – все це розвіяло ідеалістичні поривання юного Вела. Він захоплено глянув у обличчя молодій жінці, побачив, що вона не дуже молода, і зразу відвів погляд. О де ти, Цінтіє Дарк! Рука молодої жінки ненароком торкнулася його руки; на нього війнуло пахощами мускусу й резеди. Вел позирнув на неї скоса крізь свої довгі вії. Може, вона все-таки молода. Вона наступила йому на ногу і вибачилась. Він відповів:

– Прошу. Правда ж, гарний балет?

– О, я вже досхочу на нього надивилася. А ви?

Юний Вел усміхнувся своєю широкою чарівною усмішкою. Далі він не пішов – усе це здавалось йому ще не досить переконливим. Форсайт у ньому вимагав певніших доказів. А на сцені балет сплітався в калейдоскопі сніжно-білих, червонясто-рожевих, смарагдово-зелених і фіолетових узорів, а потім раптом застиг непорушною мерехтливою пірамідою. Вибухли оплески, вистава скінчилася. Коричнева завіса опустилась. Півколо чоловіків і жінок перед бар'єром розпалося, рука молодої жінки притиснулась до Велової руки. Трохи віддалік веселий натовп збився довкола якогось чоловіка з червоною гвоздикою в петельці. Вел знову позирнув на молоду жінку; вона дивилася в той бік. Троє чоловіків, узявшись під руки, пробиралися крізь натовп хисткою ходою. Середній, у білій жилетці, з червоною гвоздикою в петельці і з чорними вусами, трохи похитувався. Голос Крама промовив повільно й спокійно:

– Подивися на того шалапута. Добряче він набрався!

Вел повернувся; «шалапут» вивільнив руку і показував просто на них. Крамів голос промовив, як завжди, спокійно:

– Здається, він тебе знає.

– Гей! – озвався «шалапут». – Дивіться, хлопці! Ось мій синочок-гультяй!

Вел упізнав: це був його батько. Хлопець ладен був провалитися крізь червоний килим. Не тому, що зустрів батька в такому місці, навіть не тому, що той «набрався», а почувши Крамове слово «шалапут», яке вразило його, наче прозріння, і тієї ж миті виявило перед ним усю правду. Атож, його батько таки шалапут, досить тільки глянути на його вродливе смагляве обличчя, на червону гвоздику в петельці, на його розгонисту, самовпевнену ходу. І, не кажучи ані слова, він сховався за молоду жінку й кинувся до виходу. Ззаду його гукнули: «Веле!», – але він збіг застеленими товстим килимом сходами повз капельдинерів і вискочив надвір.

Соромитися рідного батька – для юнака це, мабуть, найтяжче з усіх переживань. Коли Вел чимдуж біг від театру, йому здавалося, що його кар'єра скінчилася, перш ніж встигла розпочатись. Хіба він тепер зможе поткнутися в Оксфорд, зустрітися з тими хлопцями, блискучим Крамовим товариством, яке, звичайно, знатиме, що його батько «шалапут»! За одну мить він зненавидів Крама. Хто такий, у біса, цей Крам? Яке він мав право обізвати так його батька? Якби цієї миті Крам опинився поруч, він би його збив із ніг Його батько, рідний батько! До горла йому підступив клубок, і він застромив руки глибоко в кишені пальта. До біса Крама! У нього з'явилася шалена ідея побігти назад. Знайти батька, взяти його під руку і пройти з ним перед Крамом; проте він одразу відкинув її і попрямував далі по Пікаділлі. Дорогу йому заступила якась молода жінка.

– Чого ти такий сердитий, красунчику?

Він відсахнувся, обминув її і раптом заспокоївся. Якщо Крам посміє сказати хоч одне слово, він дасть йому такого чосу, що той навіки замовкне. Він пройшов ярдів сто, тішачись цією думкою, а потім його охопив болісний неспокій. Ні, все це не таке просте! Він пригадав, як у школі, коли під час відвідин виявлялося, що батьки якогось учня стоять нижче певного рівня, то учневі цього ніколи не забували. Такої плями нічим не змиєш. Чому його мати вийшла заміж за батька, якщо він «шалапут»? Це дуже несправедливо – навіть нечесно – нав'язати йому батька «шалапута». Але найгірше те, що коли Крам вимовив це слово, Вел збагнув: у глибині душі він давно відчував, що його батька не можна вважати добропорядною людиною. Гіршого лиха не може бути, гіршого не може статися ні з ким! Пригнічений, як ніколи, він дійшов до Грін-стріт і відімкнув двері ключем, якого він колись поцупив. У їдальні його чекали куликові яєчка, а також нарізаний хліб, масло і трохи віскі на денці графина – якраз стільки, на думку Вініфред, щоб він відчув себе мужчиною. Його занудило від самого вигляду їжі, і він зійшов нагору.

Вініфред почула його ходу й подумала: «Слава богу, хлопчик вернувся! Якщо він удався в батька, то просто не знаю, що мені робити! Але ні – у нього моя вдача. Любий Вел!»