Текст книги "Сага про Форсайтів"
Автор книги: Джон Голсуорси
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 40 (всего у книги 68 страниц)
Джоліон, сівши ввечері на пароплав у Кале, прибув до Робін-Гіла зранку в неділю. Він не повідомив про свій приїзд, тож йому довелося йти пішки від станції, і він зайшов у свої володіння крізь хвіртку біля гайка. Дійшовши до лавки, зробленої із старої колоди, він сів на ній, підмостивши пальто. «Простріл! – подумав він. – Ось до чого доводить кохання в моєму віці!» І раптом йому здалося, що Айріні зовсім близько, так само як того дня, коли вони блукали по Фонтенбло й сіли на колоді закусити. Так близько! В ніздрі йому вдарив запах опалого листя, осяяного блідим сонячним промінням. «Добре, що тепер не весна», – подумав він. З пахощами зелені, пташиним щебетанням і квітучими деревами було б несила терпіти! «Сподіваюся, до того часу в мене, старого дурня, все минеться», – подумав він і, взявши пальто, рушив через поле. Він проминув ставок і почав поволі сходити на горб. Коли він уже майже досяг вершини, до нього долинув хрипкий гавкіт. На лужку серед папороті він побачив свого старого пса Балтазара. Підсліпуваті очі собаки не впізнали господаря, і, вважаючи його за чужого, він попереджував домашніх. Джоліон свиснув своїм особливим свистом. Навіть на цій відстані, більше ніж за сто ярдів, він побачив, як заворушилося гладке біло-руде тіло пса, що впізнав його. Старий пес підвівся, і його закручений бубликом хвіст схвильовано затрусився; він рушив перевальцем назустріч хазяїнові, стрибнув уперед і зник серед папороті. Джоліон сподівався, що зустріне його біля хвіртки, але Балтазара там не було, і, стривожений, він звернув у папороть. Старий пес важко лежав на боці, підвівши на хазяїна очі, які вже починали скляніти.
– Що сталося, друже? – вигукнув Джоліон.
Закручений пухнастий хвіст Балтазара ледь ворухнувся; його вкриті пеленою очі, здавалося, промовляли: «Я не можу підвестися, хазяїне, але я радий бачити тебе».
Джоліон став навколішки; сльози затуманили йому очі, і він ледве бачив, як поволі опадають груди пса. Він трохи підняв його важку голову.
– Що з тобою, песику? Де ти забився?
Хвіст задрижав іще раз; життя в очах згасло. Джоліон обмацав нерухоме тепле тіло. Все ціле – просто серце в цьому товстому тілі не витримало радості, що повернувся хазяїн. Джоліон відчував, як морда, де стирчало кілька сивих волосків, холоне під його губами. Кілька хвилин він стояв навколішки, підклавши руку під нерухому голову. Тіло було дуже важке, коли він поніс його на вершину горба; там лежало сухе листя, і він закидав ним тіло пса: вітру нема, тож воно сховає його до вечора від цікавих очей. «Я сам його поховаю», – подумав він. Вісімнадцять років минуло від того дня, коли він зайшов у дім на Сент-Джонс-Вуд з цим маленьким цуценям у кишені. Дивно, що старий пес помер саме тепер! Що це, якась призвістка? Біля хвіртки він озирнувся на рудуватий горбочок, потім рушив поволі до будинку, відчуваючи, як йому здавило горло.
Джун була вдома: вона негайно приїхала з міста, як тільки почула, що Джоллі записався до війська. Його патріотизм переміг її симпатію до бурів. Атмосфера в домі була дивна й напружена, коли Джоліон прийшов і розповів про смерть пса Балтазара. Ця звістка всіх об'єднала. Обірвалася якась нитка, що зв'язувала їх із минулим, – пес Балтазар! Двоє з них не пам'ятали тих часів, коли його ще не було; для Джун він був живим спогадом про останні роки дідусевого життя; для Джоліона – спогадом про злигодні і муки творчості, коли він іще не вернувся в царство батькової любові й багатства. І ось Балтазара не стало!
Надвечір вони з Джоллі взяли кайла та лопати й пішли на схил. Вони вибрали місце поблизу рудуватого горбка й, обережно знявши дерен, почали копати. Десять хвилин вони копали мовчки, потім спинилися відпочити.
– То як, хлопче, – мовив Джоліон, – ти вирішив, що повинен воювати?
– Атож, – відповів Джоллі, – хоча, звичайно, я не маю до цього ніякої охоти.
Як точно ці слова відбили настрій самого Джоліона!
– Я пишаюся тобою за це, хлопче. Навряд чи я міг би вчинити так у твоєму віці – боюся, я занадто Форсайт. Але, мабуть, із кожним поколінням тип дедалі вироджується. Твій син, якщо він у тебе буде, може стати цілковитим альтруїстом – хто знає?
– В такому разі, тату, він удасться не в мене: я страшенний егоїст.
– Ні, синку, ти зовсім не егоїст.
Джоллі похитав головою, і вони знову взялися копати.
– Дивне собаче життя, – раптом сказав Джоліон. – Єдина тварина з зачатками альтруїзму й відчуттям бога.
Джоллі поглянув на батька.
– Ти віриш у бога, тату? Я цього не знав.
Почувши таке проникливе запитання сина, якому не можна було відповісти пустими словами, Джоліон постояв хвилинку, відчуваючи, як ниє від копання спина.
– Що ти розумієш під богом? – спитав він. – Існує два непримиренних поняття бога. Є невідоме творче начало – у нього можна вірити. І є сума альтруїзму в людині – звичайно, в це теж можна вірити.
– Розумію. А для Христа вже не лишається місця?
Джоліон здивовано поглянув на сина. Христос, ланка між цими двома поняттями! Устами дитини! Нарешті релігійний догмат дістав наукове пояснення! Велична поема про Христа – це спроба людини з'єднати ці дві непримиренні концепції бога. А що сума людського альтруїзму являє собою таку саму частину невідомого творчого начала, як і все у природі, то ланку вибрано досить вдало! Дивно, як можна прожити життя, не знаючи, що існує такий погляд!
– А як гадаєш ти, синку? – запитав він.
Джоллі насупився.
– Звичайно, на першому курсі ми частенько розмовляли про такі речі. Але на другому перестали; не знаю – чому; адже це страшенно цікаво.
Джоліон згадав, що він теж багато розмовляв про це на першому курсі в Кембріджі, а на другому перестав.
– Отже, на твою думку, – сказав Джоллі, – старий Балтазар мав відчуття цього другого поняття бога.
– Так, бо інакше його бідолашне старе серце ніколи б не розірвалося через те, що було поза ним.
– А може, насправді його охопило просто егоїстичне почуття?
Джоліон похитав головою.
– Ні, собаки не бувають щирими Форсайтами, вони люблять дещо поза собою.
Джоллі всміхнувся.
– Тоді, мабуть, я щирий Форсайт, – мовив він. – Знаєш, я пішов до війська тільки для того, щоб підбити на це Вела Дарті.
– А чому?
– Ми з ним вороги, – коротко відповів Джоллі.
– Ага! – пробурмотів Джоліон.
Отже, ворожнеча триває, вона перекинулася на третє покоління – нова ворожнеча, яка не має відкритих виявів. «Може, слід розповісти йому про все?»– подумав він. Але навіщо, коли йому доведеться оминути те, що стосується особисто його?
А Джоллі думав: «Нехай Голлі сама розповість йому про того жевжика. Якщо вона мовчатиме, то значить, не хоче, щоб батько знав, а мене вважатимуть донощиком. В кожному разі, я припинив їхні зустрічі. Краще мені тримати язика за зубами!»
І вони копали мовчки, доки Джоліон сказав:
– Ну, синку, мабуть, яма вже досить глибока.
І, спершись на лопати, вони зазирнули в яму, куди вечірній вітер уже заніс кілька сухих листків.
– Не можу, я не маю сили цього зробити, – раптом сказав Джоліон.
– Дозволь мені, тату. До мене він не мав особливої приязні.
Джоліон похитав головою.
– Ми піднімемо його помалу разом із листям. Я б не хотів його бачити ще раз. Я візьму його за голову. Ну ж бо!
Дуже обережно вони підняли тіло старого пса; зблякла біло-руда шерсть проглядала крізь листя, що ворушилося від вітру. Вони поклали його, важкого, холодного, безживного, в могилу, і Джоллі накидав на нього ще листя, а тоді Джоліон, страшенно боячись виявити перед сином свої почуття, почав швидко закидати землею непорушне тіло. Отак відходить минуле! Якби ж то можна було сподіватися радісного майбутнього! Наче закопуєш у землю власне життя. Вони дбайливо виклали дерном маленький горбочок і, відчуваючи вдячність один до одного за те, що кожен з них не вразив почуття іншого, вернулися під руку додому.
Новина про те, що хлопці записалися до війська, швидко поширилася на форсайтівській біржі разом із свіжою звісткою: Джун, яка не любила відставати від інших, вирішила стати сестрою-жалібницею. Ці події були такі надзвичайні, такі загрозливі для справжнього форсайтизму, що згуртували всіх родичів, і наступної неділі в домі Тімоті аж кишіли Форсайти, які прийшли розвідати, що думають про це інші, та поговорити про родинну честь. Джайлс і Джесс Геймени вже не будуть обороняти узбережжя Англії, незабаром вони вирушать до Південної Африки; Джоллі й Вел відпливуть слідом за ними в квітні; що ж до Джун, то хтозна, що вона може вчинити!
Відступ від Спіон-Копа й відсутність добрих звісток з театру воєнних дій надали реального характеру цим новинам, що несподівано ствердив сам Тімоті. Наймолодший із старих Форсайтів – йому ще не минуло вісімдесяти років, – котрий, на загальну думку, був схожий на їхнього батька, Пишного Доссета, навіть такою всім відомою рисою, як звичка пити мадеру, – ховався від світу стільки років, що став майже міфічною особою. Змінилося ціле покоління відтоді, як ризик, пов'язаний із видавничою діяльністю, так розладнав його нерви, що він у сорок років покинув справи, наживши всього лиш тридцять п'ять тисяч фунтів, і, щоб забезпечити своє майбутнє, почав обережно вкладати гроші в процентні папери. Відкладаючи з року в рік і нарощуючи проценти на проценти, він за сорок років подвоїв свій капітал, ні разу не відчувши, що таке тремтіти за долю вкладів. Тепер він відкладав біля двох тисяч на рік і, безнастанно дбаючи про своє здоров'я, сподівався, як казала тітонька Гестер, до кінця життя ще раз подвоїти свій капітал. Що він із ним робитиме, коли його сестри помруть і сам він умре, – це питання часто обговорювали в жартівливому тоні такі вільнодумці, як Френсі, Юфімія і другий син молодого Ніколаса Крістофер, який дійшов у своєму вільнодумстві до того, що заявив без усякого сорому про свій намір стати актором. Проте всі визнавали, що це відомо лише самому Тімоті, та, може, ще Сомсові, але той ніколи не розголошував таємниць.
Ті нечисленні Форсайти, які бачили його, розповідали, що він чоловік дебелий, кремезний, не дуже високий, лице в нього червоне, волосся сиве, а зовнішність не відзначається тією витонченістю, яку більшість Форсайтів успадкували від дружини Пишного Доссета, вродливої і лагідної жінки. Тепер стало відомо, що він надзвичайно зацікавився війною і з самого початку воєнних дій стромляв у карту прапорці, й усі боялися, що ж буде, коли англійців скинуть у море і він не знатиме, куди стромляти прапорці. Що ж до його обізнаності з родинними подіями та його поглядів на них, то про це було мало відомо, крім того, що чули від тітоньки Гестер, яка завжди казала: він, мовляв, дуже стривожений. Тож усі Форсайти побачили в цьому якусь призвістку, коли, зібравшись у Тімоті в неділю після здачі Спіон-Копа, стали помічати одне за одним у вітальні якогось незнайомця, що сидів у єдиному зручному кріслі спиною до світла, прикриваючи рота м'ясистою рукою, а тітонька Гестер схвильовано шепотіла до кожного:
– Твій дядечко Тімоті, серденько.
Тімоті вітався з усіма однаково; точніше, навіть не вітався, а наче цідив крізь зуби:
– Добридень. Добридень. Дозвольте мені не вставати.
Прибула Френсі, Юстас приїхав у своєму автомобілі; Вініфред з'явилася з Імоджен, і гаряче схвалення, яке вчинок Вела викликав у всієї родини, розтопило кригу невдоволення її судовим процесом. З'явилася й Меріен Твітімен з останніми новинами про Джайлса та Джесса. Разом з тітонькою Джулі та Гестер, молодим Ніколасом, Юфімією, а також – просто неймовірно – Джорджем, котрий приїхав з Юстасом в автомобілі, зборище нагадувало часи розквіту родини. В маленькій вітальні не було жодного вільного стільця, і всі побоювалися, щоб не приїхав іще який гість.
Коли трохи розвіялася вимушеність, викликана присутністю Тімоті, розмова зайшла про війну. Джордж запитав тітоньку Джулі, коли вона збирається вирушити в Африку з Червоним Хрестом, від чого вона мало не розвеселилася; тоді повернувся до Ніколаса й мовив:
– Кажуть, наш юний Нік хоробрий вояк. Коли ж він думає зодягти військовий мундир?
Молодий Ніколас, усміхаючись ніяковою лагідною усмішкою, зауважив, що мати, звичайно, дуже занепокоєна.
– Отже, обидва Дроміо вже вирушають у похід, – сказав Джордж, повертаючись до Меріен Твітімен. – Скоро ми всі там будемо. En avant [39]39
En avant – Вперед (фр.).
[Закрыть] Форсайти! Бий, рубай, стріляй! Кого на гауптвахту?
Тітонька Джулі захихотіла: Джордж такий жартівник! Може, нехай Гестер принесе карту Тімоті? На карті він усім їм пояснить, як ідуть справи.
Тімоті гмукнув, і, витлумачивши це як згоду, тітонька Гестер вийшла з кімнати.
Джордж фантазував далі про наступ Форсайтів, називаючи Тімоті фельдмаршалом, а Імоджен, котру він одразу відзначив як «гарну кобилку», – маркітанткою; і, затиснувши між колінами свій циліндр, він почав вибивати на ньому дріб уявними барабанними паличками. Глядачі сприйняли цю виставу по-різному. Всі сміялися – Джорджеві було все дозволено; але всі відчували, що він кепкує з родини, а це здавалося їм несправедливим саме тепер, коли родина віддала п'ятьох своїх членів на службу королеві. Джордж міг зайти надто далеко, тож усі відчули полегкість, коли він устав, узяв під руку тітоньку Джулі, рушив військовим кроком до Тімоті, віддав йому честь і, поцілувавши з удаваною пристрастю тітоньку, сказав:
– Яка приємність, татусю! Ходімо, Юстасе! – і вийшов у супроводі поважного стриманого Юстаса, котрий ані разу не усміхнувся.
Коли тітонька Джулі порушила тишу, збентежено вигукнувши: «Уявіть собі, він не схотів чекати карти! Не зважай на нього, Тімоті. Він такий жартівник!», – Тімоті відвів руку від рота.
– Не знаю, до чого воно йдеться, – прорік він. – Чого це вони вирішили, що їм треба туди їхати? Цим ми не переможемо бурів.
Одній тільки Френсі вистачило відваги запитати:
– А чим же їх можна перемогти, дядечку Тімоті?
– Придумали нову моду йти добровольцями; це марнотратство – гроші пливуть за кордон.
Цієї миті тітонька Гестер принесла карту, тримаючи її так обережно, наче то було немовля, в якого саме прорізувалися зуби. З допомогою Юфімії карту розгорнули на роялі – невеликому «колвуді», на якому востаннє грали, здається, влітку того року, коли померла тітонька Енн, тобто тринадцять років тому.
Тімоті підвівся. Він підійшов до рояля і схилився над картою, а тим часом усі з'юрмилися навколо.
– Ось бачите, – мовив він, – оце наша сьогоднішня позиція, і вона дуже невигідна. Гм!
– Атож, – сказала відчайдушно хоробра Френсі, – але як ви, дядечку Тімоті, збираєтеся поліпшити її без підкріплення?
– Підкріплення! – мовив Тімоті. – Нам не потрібне підкріплення – це тільки марнування грошей. Нам потрібен Наполеон; він покінчив би з цим за один місяць.
– Але якщо його немає, дядечку Тімоті?
– Це їхня справа, – відповів Тімоті. – Навіщо ж ми утримуємо армію – щоб вона била байдики в мирний час? Невже їм не сором просити допомоги в країни? Нехай кожен робить своє діло, тоді все буде гаразд.
І, окинувши всіх поглядом, він додав майже сердито:
– Придумали, бач, добровольців! Так розкидатися грішми! Ми повинні бути ощадливі! Зберігати енергію – ось єдиний вихід.
І, чи то засопівши, чи пирхнувши, він наступив Юфімії на ногу й вийшов, залишивши у вітальні приголомшених родичів і слабкий запах ячмінного цукру.
На слухачів завжди справляє великий вплив слово, сказане з переконанням, а надто коли воно вимовлене з великим зусиллям. І восьмеро Форсайтів, що залишились у вітальні – всі жінки, крім молодого Ніколаса, – хвилину стояли мовчки навколо карти. Потім Френсі сказала:
– А знаєте, по-моєму, він правду каже. Зрештою, для чого ж тоді армія? Військові повинні були все передбачити. Ми їм тільки потураємо.
– Серденько моє! – вигукнула тітонька Джулі. – Вони ж такі прогресивні! Подумай, вони відмовилися від своїх червоних мундирів. А вони завжди так ними пишалися. Тепер усі вони стали схожі на в'язнів. Ми з Гестер тільки вчора говорили, що їм, мабуть, дуже прикро. А що сказав би Залізний герцог! [40]40
Залізний герцог – Герцог Веллінгтон (1769–1852).
[Закрыть]
– Новий колір дуже гарний, – сказала Вініфред. – Велові він до лиця.
Тітонька Джулі зітхнула.
– Дуже цікаво, який у Джоліона син. Подумати тільки: ми його ніколи не бачили! Мабуть, батько дуже ним пишається.
– Його батько в Парижі, – сказала Вініфред.
Плече тітоньки Гестер сіпнулося вгору, наче вона хотіла зупинити сестру, перш ніж та зробить іще одне зауваження, бо зморшкуваті щоки Джулі раптом почервоніли.
– Учора до нас завітала наша люба місіс Мак-Ендер, вона щойно приїхала з Парижа. І кого, ви думаєте, вона зустріла там на вулиці? Нізащо не здогадаєтесь!
– Ми навіть не будемо пробувати, тітонько, – сказала Юфімія.
– Айріні! Уявіть собі! Минуло стільки років! Вона йшла з русявою бородою…
– Тітонько! Ви мене замучите! З русявою бородою!..
– Я хотіла сказати, – суворо промовила тітонька Джулі, – з русявобородим джентльменом. І анітрохи не постаріла. Вона завжди була вродлива, – додала вона, ніби вибачаючись.
– Ой, розкажіть нам про неї, тітонько! – вигукнула Імоджен. – Я ледве її пригадую. Вона ніби сімейний привид. Це так цікаво!
Тітонька Гестер сіла. Джулі таки звела розмову на слизьке!
– Вона не дуже-то скидалася на привид, наскільки я пригадую, – пробурчала Юфімія, – в кожному разі, він був досить пишнотілий.
– Серденько! – вигукнула тітонька Джулі. – Яких ти вживаєш виразів! Адже це не дуже пристойно.
– Але яка вона була з себе? – допитувалася Імоджен.
– Я розкажу тобі, дитино, – мовила Френсі. – Щось на зразок сучасної Венери, вишукано вбраної.
Юфімія роздратовано зауважила:
– Венера не носила ніякого вбрання, і очі в неї були сині, наче сапфір.
В цю хвилину Ніколас попрощався і пішов.
– Місіс Нік жінка суворих правил, – мовила, сміючися, Френсі.
– У неї шестеро дітей, – сказала тітонька Джулі, – їй належить такою бути.
– Мабуть, дядечко Сомс дуже її любив? – вперто провадила своєї Імоджен, обводячи всіх поглядом своїх темних променистих очей.
Тітонька Гестер розпачливо розвела руками, а тітонька Джулі відповіла:
– Атож, твій дядечко Сомс був щиро їй відданий.
– Здається, вона з кимось утекла?
– Ні, звичайно, ні; тобто… не зовсім.
– То що ж вона зробила, тітонько?
– Ходімо, Імоджен, – сказала Вініфред, – час уже додому.
Але тітонька Джулі рішуче додала:
– Вона… вона поводилася не так, як слід.
– Господи! – вигукнула Імоджен. – Завжди мені кажуть одне й те ж.
– Щоб ти знала, любонько, – сказала Френсі, – у неї був роман, який скінчився смертю того молодика; потім вона покинула дядечка. Мені вона завжди подобалася.
– Вона приносила мені шоколадні цукерки, – тихо сказала Імоджен, – і від неї приємно пахло.
– Це вже напевно! – зауважила Юфімія.
– Зовсім не напевно! – заперечила Френсі, яка сама вживала дуже дорогу левкоєву есенцію.
– Не розумію, – мовила тітонька Джулі, здіймаючи руки, – не розумію, навіщо ми говоримо про такі речі.
– А вона розлучилася з дядечком? – запитала Імоджен від порога.
– Звичайно, ні! – вигукнула тітонька Джулі. – Тобто… звичайно, ні.
Біля протилежних дверей почулася чиясь хода. До вітальні знову зайшов Тімоті.
– Я прийшов по карту, – сказав він. – Хто з ким розлучився?
– Ніхто, дядечку, – відповіла цілком правдиво Френсі.
Тімоті взяв карту з рояля.
– Стережіться, щоб у нашій родині нічого такого не сталося, – мовив він. – Досить із нас добровольців. Країна стоїть на порозі руїни. Не знаю, до чого ми дійдемо. – Він посварився товстим пальцем на присутніх. – Забагато розвелося у нас жінок, і вони не знають, чого їм треба.
Промовивши це, він міцно схопив обома руками карту й зразу вийшов, ніби побоюючись, що хто-небудь йому відповість.
Семеро жінок, до яких він звертався, загомоніли між собою стиха. Чути було тільки голос Френсі: «Знаєте, всі Форсайти!..»– і тітоньки Джулі: «Треба, щоб він увечері попарив ноги в гарячій воді з гірчицею, Гестер. Ти скажеш Джейн? Боюся, що кров знову вдарила йому в голову…»
Того вечора, коли вони з Гестер сиділи удвох після обіду, тітонька Джулі спустила вічко у плетиві й підвела голову.
– Знаєш, Гестер, я не можу пригадати, де я чула, що наш любий Сомс хоче, щоб Айріні повернулася до нього. Хто це розповів нам, що Джордж намалював на нього карикатуру з підписом: «Щасливий не буде, аж поки не здобуде»?
– Юстас, – відповіла Гестер з-за газети «Таймс». – Вона була у нього в кишені, але він не схотів показати нам.
Тітонька Джулі посиділа мовчки, міркуючи. Цокотів годинник, шелестіла газета, в каміні гуготіло полум'я. Тітонька Джулі спустила ще одне вічко.
– Гестер, – мовила вона, – мені оце набігла в голову жахлива думка.
– То краще не кажи мені, – швидко відповіла тітонька Гестер.
– О ні, я мушу сказати. Ти навіть не уявляєш, яка вона жахлива! – Голос її перейшов у шепіт. – Джоліон… кажуть, у Джоліона тепер… русява борода.