Текст книги "Сага про Форсайтів"
Автор книги: Джон Голсуорси
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 61 (всего у книги 68 страниц)
Коли Флер приїхала додому, атмосфера там була така дивна, що дівчина, хоч яка заклопотана своїми переживаннями, не могла цього не помітити. Мати відгородилася від усіх якоюсь похмурою задумою; батько сховався у виноградну теплицю поміркувати про людську долю. Обоє наче води в рот понабирали. «Через мене? – подумала Флер. – Чи через Профона?» Матері вона сказала:
– Що з батьком?
Мати тільки знизала плечима.
У батька спитала:
– Що з мамою?
Батько відповів:
– З мамою? А що з нею могло статись? – І гостро поглянув на неї.
– До речі, – мовила Флер, – мосьє Профон вирушає на своїй яхті в «невеличке» плавання по Тихому океану.
Сомс уважно розглядав лозу, на якій не росло жодного грона.
– Нікудишній виноград, – сказав він. – У мене був молодий Монт. Розпитував дещо про тебе.
– Справді? Він тобі подобається, тату?
– Він… він продукт свого часу, як і вся теперішня молодь.
– А чим був ти в його роки, татусю?
Сомс невесело посміхнувся.
– Ми працювали, а не розважалися літаками, автомобілями та залицянням.
– А ти ніколи не залицявся?
Вона уникала дивитись на нього, але бачила його досить добре. Його бліде обличчя почервоніло, а брови, в яких крізь сивину ще прозирали чорні волосинки, зійшлися докупи.
– Я не мав ані часу, ані бажання фліртувати.
– Може, в тебе була якась велика пристрасть?
Сомс пильно подивився на неї.
– Так, коли хочеш знати, і добра я від неї не зазнав.
Він рушив уздовж труб водяного опалення. Флер, ледь чутно ступаючи, мовчки пішла за ним.
– Розкажи мені про це, тату.
Сомс спинився.
– Навіщо тобі у твоєму віці знати про такі речі?
– Вона жива?
Він кивнув головою.
– І одружена?
– Так.
– Це мати Джона Форсайта, правда? І вона була твоєю першою дружиною.
Флер сказала це інтуїтивно. Звичайно, причиною його опору було побоювання, щоб дочка не довідалася про ту давню рану, завдану його гордості. Але його реакція вразила її. Цей старий, завжди спокійний чоловік несподівано здригнувся, наче його вдарили, і в його голосі прозвучав гострий біль:
– Хто тобі сказав? Якщо твоя тітка, то… Для мене нестерпно, коли про це згадують.
– Але ж, татусю, – лагідно мовила Флер, – це дуже давня історія.
– Давня чи ні, я…
Флер стояла і гладила його руку.
– Я намагався забути, – сказав він раптом. – Я не хочу, щоб мені нагадували. – А потім, ніби даючи волю обуренню, яке довго носив у душі, додав – Тепер люди цього не розуміють. Так, велика пристрасть! Ніхто не знає, що це таке.
– Я знаю, – промовила Флер майже пошепки.
Сомс, що стояв до неї спиною, рвучко обернувся.
– Що ти таке кажеш! Ти ж іще дитина!
– Мабуть, я успадкувала це, тату.
– Що?!
– Так, до її сина.
Він сполотнів, зробився білий як крейда, і вона знала, що і з нею діється те саме. Вони стояли, дивлячись одне на одного, у паркій духоті, що пахла розпушеною землею, геранню в горщиках і буйно-зеленим виноградним листям.
– Це безумство, – нарешті прошепотів Сомс пересохлими губами.
Ледь чутно Флер відповіла:
– Не гнівайся, тату. Я нічого не можу з собою вдіяти.
Але вона й сама бачила, що він не гнівається; він був тільки зляканий, дуже зляканий.
– Я думав, – пробурмотів він, – що це безглузде захоплення давно минулось.
– О ні! Воно стало вдесятеро сильніше.
Сомс ударив кулаком по трубі. Цей вияв безпорадності розчулив Флер, яка зовсім не боялася батька, анітрохи.
– Татусю! – сказала вона. – Ти ж знаєш: що має бути, того не минути.
– «Не минути», – повторив Сомс– Ти не знаєш, що говориш. Тому хлопцеві теж усе відомо?
Флер зашарілася.
– Ще ні.
Він знову відвернувся від неї і, трохи піднявши одне плече, зосереджено розглядав стики труб.
– Мені це просто бридко, – раптом сказав він. – Так бридко, що далі нікуди. Син того чоловіка! Це… це протиприродно.
Флер майже несвідомо відзначила, що він не сказав: «Син тієї жінки», – і в неї знову запрацювала інтуїція.
Невже привид тієї великої пристрасті ще й досі ховається в його серці?
Вона взяла його під руку.
– Джонів батько зовсім хворий і старий; я бачила його.
– Ти?..
– Так, я їздила туди з Джоном. Я бачила їх обох.
– І що ж вони тобі сказали?
– Нічого. Вони були дуже ввічливі.
– Ще б пак.
Він знову почав розглядати труби, а потім несподівано сказав:
– Мені треба обміркувати все це. Ввечері ми повернемося до цієї розмови.
Вона знала, що сперечатись марно, і тихенько вийшла, а він залишився в теплиці, так само дивлячись на труби. Вона пройшлася садком між кущами малини й смородини, не відчуваючи ніякого бажання їсти ягоди. Два місяці тому серце її не знало ніяких турбот! І навіть два дні тому, доки ще Проспер Профон не розповів їй про все це. А тепер їй здавалося, що вона заплуталась у павутинні пристрастей, законних прав, гніту й бунту, зв'язана путами кохання й ненависті. В цю чорну хвилину зневіри навіть вона, з її твердою вдачею, не бачила ніякої ради. Що робити, як підкорити обставини своїй волі і здобути те, чого бажає її серце? І раптом, обійшовши високий самшитовий живопліт, вона зіткнулася з матір'ю, яка кудись поспішала, тримаючи в руці розгорненого листа. Груди її схвильовано здіймалися, очі були широко розплющені, щоки палали. Флер відразу подумала: «Це яхта! Бідна мама!»
Аннет злякано підвела на неї широко розплющені очі і сказала:
– J 'аі la migraine [81]81
J 'аі la migraine – У мене мігрень (фр.).
[Закрыть].
– Я дуже співчуваю тобі, мамо.
– О так! Ви мені співчуваєте – ти і твій батько.
– Але ж, мамо, я й справді тобі співчуваю. Я знаю, який це неприємний біль.
Злякані очі Аннет розплющилися ще ширше, аж стало видно білки.
– Бідолашна невинна дівчинка! – промовила вона.
Це просто неймовірно, щоб її мати, завжди така витримана й розсудлива, ходила з таким виглядом і говорила такі речі! Як це страшно! Батько, мати, вона сама! А ще два місяці тому вони, здавалося, мали все, що можна бажати на цьому світі.
Аннет зім'яла в руці листа. Флер зрозуміла: треба вдати, ніби вона нічого не помітила.
– Чи не можу я зарадити чимось твоїй мігрені, мамо?
Аннет похитала головою і пішла далі, погойдуючи стегнами.
«Як це жорстоко! – подумала Флер. – А я ще раділа! От суб'єкт! Чому такі, як він, ходять по світу, псують людям життя! Мабуть, мама йому надокучила. Яке він має право, щоб моя мама йому надокучила? Яке право?» І від цієї думки, такої природної і такої дивної, Флер засміялася коротким, здушеним сміхом.
Звичайно, їй треба б радіти, але чому тут радіти? Батькові це байдуже. А матері, мабуть, ні? Вона зайшла в садок і сіла під вишнею. Десь у верхівці зітхав вітер; крізь зелене листя проглядало синє-синє небо і сліпучо-білі хмари – важкі білі хмари, без яких майже ніколи не буває річкового краєвиду. Бджоли, ховаючись од вітру, тихо гули, а на буйно-зелену траву падали густі тіні фруктових дерев, які її батько посадив двадцять п'ять років тому. Пташки замовкли майже всі, вже не кувала зозуля, чути було тільки туркіт горлиці. Подихи, гудіння і туркіт літа недовго заспокоювали її збуджені нерви. Спершись руками на коліна, вона почала міркувати, що їй робити. Треба примусити батька підтримати її. Невже він чинитиме опір, позбавляючи її щастя? Недаремно вона прожила на світі майже дев'ятнадцять років: за цей час вона встигла збагнути, що він думає тільки про неї, про її майбутнє. Тому їй залишається переконати його, що її майбутнє не може бути щасливе без Джона. А він вважає це божевільною примхою. Які дурні ці старі, вони гадають, нібито їм відомо, що почуває молодь! Хіба він не зізнався, що замолоду сам любив з великою пристрастю? Батько повинен зрозуміти. «Він складає для мене гроші, – міркувала вона, – але яка з них користь, коли я не буду щаслива?» Гроші і все, що за них можна купити, не дають щастя. Його дає тільки кохання. Окаті стокротки в цьому саду, які інколи створюють тут такий замріяний настрій, ростуть дико й щасливо, і для них настає пора розквіту. «Не треба було називати мене Флер, – міркувала вона, – коли вони не хотіли, щоб і для мене настала моя пора, щоб і я була щаслива. Адже немає ніяких реальних перешкод, таких, як бідність, хвороба; тільки почуття, привид нещасливого минулого. Джон мав слушність. Вони й справді не дають нам жити, ці старі. Вони роблять помилки, чинять злочини і хочуть, щоб за них розплачувалися їхні діти». Вітер завмер, задзижчали комарі. Дівчина встала, зірвала гілочку жимолості і ввійшла в будинок.
Увечері було душно. Вони з матір'ю наділи тонкі, світлі сукні з глибоким викотом. На столі стояли бліді квіти. Флер була вражена – все здавалося блідим: батькове обличчя, материні плечі, бліді панелі стін, блідо-сірий оксамитовий килим, абажур, і навіть суп був блідий. В кімнаті не було жодної барвистої плями – навіть вина у блідих келихах, бо ніхто не хотів його пити. А що було не бліде, те було чорне: батьків костюм, костюм слуги, її пес, що стомлено простягся під дверима на веранду, чорні завіси з кремовим узором. Залетів метелик, теж блідий. І мовчазний був цей напівжалобний обід, що проходив у задусі.
Батько гукнув її, коли вона виходила з їдальні слідом за матір'ю.
Вона сіла поруч нього за стіл і, відшпиливши від сукні гілочку блідої жимолості, понюхала її.
– Я весь час думав, – сказав він.
– Так, татусю?
– Мені дуже боляче говорити про це, але доведеться. Не знаю, чи ти розумієш, як багато ти для мене важиш; я ніколи не говорив про це, не вважав за потрібне, але… але ти для мене все. Твоя мати…
Він затнувся, втупившись у чашу венеціанського скла для миття рук.
– Так?
– Я живу тільки для тебе. Відколи ти народилась, ніхто мені більш не потрібен, нічого я не бажаю.
– Я знаю, – тихо мовила Флер.
Сомс провів язиком по пересохлих губах.
– Ти, мабуть, думаєш, що я можу залагодити незгоди і здобути для тебе те, чого ти бажаєш. Ти помиляєшся. Я… я безсилий.
Флер нічого не відповіла.
– Якщо навіть не брати до уваги моїх власних почуттів, – провадив далі Сомс, – треба зважити на те, що ті двоє не піддадуться ні на які умовляння. Вони… вони ненавидять мене, як люди завжди ненавидять того, кому заподіяно кривду.
– Але він, Джон…
– Він їхня плоть і кров, єдина дитина в матері. Мабуть, він для неї те саме, що ти для мене. Становище безвихідне.
– Ні, – вигукнула Флер, – ні, тату!
Сомс відхилився на спинку стільця, на його блідому обличчі застиг вираз терпіння, наче він вирішив нічим не виявляти свого хвилювання.
– Послухай-но, – сказав він. – Ти протиставляєш двомісячні почуття – двомісячні! – почуттям, яким уже тридцять п'ять років! Чого ж ти сподіваєшся? Два місяці – твоє перше захоплення, п'ять-шість зустрічей, кілька прогулянок і розмов, кілька поцілунків – проти… проти того, чого ти навіть не можеш собі уявити, чого не може уявити собі жоден, хто не пережив цього сам. Будь же розсудлива, Флер. Ти просто очманіла від спеки.
Флер порвала жимолость на маленькі клаптики, і вони поволі спадали додолу.
– Очманіли ті, хто дозволяє, щоб минуле зіпсувало все. Що нам до того минулого? Це наше життя, а не ваше.
Сомс підніс руку до лоба, де Флер несподівано побачила блискучі крапельки поту.
– Чия ти дочка? Чий він син? Сучасне невіддільне від минулого, а майбутнє – і від того, й від того. І тут нічого не вдієш.
Досі Флер ніколи не чула з батькових уст таких філософських висловів. І навіть у своєму збудженні дівчина була вражена; вона поставила лікті на стіл і підперла руками підборіддя.
– Але ж, тату, поміркуй практично. Ми кохаємо одне одного. Грошей у нас обох багато, а перепон ніяких, окрім почуттів. Поховаймо ж минуле, тату.
У відповідь він тільки зітхнув.
– До того ж, – лагідно сказала Флер, – ти не можеш стати нам на перешкоді.
– Навряд чи я спробував би перешкодити вам, – сказав Сомс, – якби все залежало тільки від мене. Я знаю: щоб зберегти твою любов, мені треба миритися з твоїми примхами. Але в цій справі самої моєї згоди замало. Я хочу, щоб ти зрозуміла це, поки ще не пізно. Якщо ти й далі вважатимеш, що все буде по-твоєму, і плекатимеш почуття до цього хлопця, то згодом, коли тебе спіткає невдача, удар буде набагато важчий.
– Допоможи мені, тату! – вигукнула Флер. – Адже ти можеш допомогти мені!
Сомс злякано хитнув головою.
– Я? – сказав він гірко. – Допомогти? Адже я – перешкода, достатня підстава, щоб перешкодити шлюбу – здається, так говориться в законі? У твоїх жилах тече моя кров.
Він підвівся.
– Тепер уже пізно про це говорити. Але раджу тобі: облиш свою забаганку, бо доведеться тобі нарікати на себе. Послухайся мене. Одумайсь, дитино моя, моя єдина дитино!
Флер припала чолом до його плеча.
В душі у неї все вирувало. Але показувати цього не слід. Зовсім не слід! Вона відірвалася від нього й вийшла надвір, у сутінки, знетямлена, але не переконана. В її свідомості все було невиразне й туманне, як обриси й тіні в саду, все, крім її волі домогтися свого. Тополя увіткнулася в темно-синє небо і зачепила білу зірку. Роса намочила її черевики, дихала холодом на її голі плечі. Дівчина зійшла до річки і спинилася, дивлячись на смужку місячного сяйва, що виблискувала на темній воді. Раптом до неї долинув запах тютюнового диму, і перед нею з'явилася біла постать, наче породжена місячним світлом. Це був молодий Монт у фланелевому костюмі; він стояв на дні човна. Вона почула, як тихо зашипіла його сигарета, гаснучи у воді.
– Флер, – пролунав його голос, – не будьте жорстокі до бідолахи. Я чекаю вас хтозна-відколи.
– Навіщо?
– Ідіть у мій човен.
– Нізащо.
– Чому?
– Я не русалка.
– Невже вам чужа романтика? Не будьте сучасною, Флер!
Він з'явився на стежці майже поряд із нею.
– Ідіть звідси!
– Флер, я кохаю вас, Флер!
Флер коротко засміялась.
– Прийдете тоді, – сказала вона, – коли моє бажання не здійсниться.
– А яке ваше бажання?
– Не скажу.
– Флер, – мовив Монт, і голос його пролунав дивно, – не глузуйте з мене! Навіть із піддослідними собаками, перш ніж їх заріжуть на смерть, поводяться пристойно.
Флер похитала головою, але губи її тремтіли.
– А навіщо ви мене лякаєте? Дайте сигарету.
Молодий Монт дав їй сигарету, підніс сірника, потім закурив сам.
– Я не хочу молоти дурниць, – сказав він, – т але, прошу вас, уявіть собі всі дурниці, що їх набалакали всі закохані, які жили на світі, та ще додайте мої власні дурниці.
– Дякую, я вже уявила. На добраніч!
Хвилину вони стояли одне проти одного в тіні акації, що сяяла при місяці білим цвітом, і дим від їхніх сигарет переплітався в них перед очима.
– Отже, Майкл Монт не має надії на призове місце? – сказав він.
Флер круто повернулась і пішла до будинку. На моріжку вона озирнулася. Майкл Монт розпачливо розмахував руками; вона бачила, як він б'є себе по голові, потім погрожує осяяному місяцем цвіту акації. До неї долинув його ледь чутний голос: «Ех, життя, життя!» Флер пересмикнуло. Та вона не може допомогти йому, у неї доволі свого клопоту! На веранді вона знову раптом спинилась. Мати сиділа сама у вітальні за письмовим столом. У виразі її обличчя не було нічого особливого, тільки цілковита непорушність. Але та непорушність була сповнена відчаю. Флер пішла нагору. Біля дверей своєї кімнати вона спинилася. З картинної галереї долинали кроки: батько безперестану ходив туди й сюди.
«Так, – подумала вона, – життя! О Джоне!»
Коли Флер пішла, Джон придивився до австрійки. Це була худа смаглява жінка, в її очах застиг вражений вираз людини, в якої доля поступово відібрала всі ті невеликі радощі, що скрашували її життя.
– Чаю не хочете? – запитала вона.
Вловивши в її голосі розчарування, Джон промимрив:
– Та ні, дякую.
– Маленьку чашечку – він готовий. Чашечку чаю і сигарету.
Флер пішла! Тепер йому доведеться пережити довгі години каяття і нерішучості. З важким почуттям він усміхнувся і сказав:
– Гаразд, коли ваша ласка.
Вона принесла на підносі невеличкий чайник, дві чашечки і срібну скриньку з сигаретами.
– Цукру? У міс Форсайт багато цукру – вона купує цукор і мені, і моїй подрузі. Міс Форсайт дуже добра леді. Я щаслива, що служу в неї. Ви її брат?
– Так, – сказав Джон, закурюючи сигарету – другу в своєму житті.
– Дуже молодий брат, – промовила австрійка з несміливою усмішкою, що нагадала йому виляння собачого хвоста.
– Дозвольте, я вам наллю? – сказав він. – А може, ви сядете?
Австрійка похитала головою.
– Ваш батько дуже приємний старий чоловік – приємнішого старого чоловіка я не бачила. Міс Форсайт розповіла мені про нього все. Йому краще?
Її слова вразили Джона, мов докір.
– Так, краще. Тепер він цілком здоровий.
– Я буду рада знову його побачити, – сказала австрійка, прикладаючи руку до серця, – у нього дуже добре серце.
– Атож, – озвався Джон. І знову її слова здалися йому докором.
– Він ніколи не завдає нікому клопоту і так ласкаво усміхається.
– Атож, правда?
– Часом він так дивно дивиться на міс Форсайт. Я розповіла йому свою історію; він такий зимпатиш. Ваша мати – вона теж приємна й добра?
– Так, дуже.
– Він тримає її фотографію на своєму туалетному столику. Дуже гарна.
Джон поспіхом допив свій чай. Ця жінка зі своїм враженим виразом в очах і докірливими словами тривожила сумління, нагадувала йому драму Шекспіра: перший убивця, другий…
– Дякую, – сказав він. – Мені пора. Можна… можна, я залишу вам оце?
Він нерішуче поклав на піднос десять шилінгів і рушив до дверей. Почувши, як австрійка ахнула, Джон вискочив надвір. Він ледве встигав на поїзд і, швидко йдучи до вокзалу Вікторія, вдивлявся в обличчя кожному зустрічному, як то роблять закохані, сподіваючись без надії. Доїхавши до Уортінга, він послав свої речі місцевим поїздом, а сам подався пішки через горби до Уонсдона, намагаючись позбутися болісної нерішучості. Йдучи швидким кроком, він тішився красою зелених схилів, раз по раз зупинявся, лягав на траву, захоплено милувався квіткою шипшини чи слухав пісню жайворонка. Але це тільки відтягувало зіткнення протиріч у його душі – кохання до Флер і ненависті до обману. Він підійшов до крейдяного кар'єру над Уонсдоном з тими самими ваганнями, що мучили його й на початку дороги. Добре бачити обидва боки проблеми – в цьому полягала Джонова сила і водночас його слабкість. Він прийшов додому якраз тоді, коли пролунав перший удар обіднього гонга. Його речі вже прибули. Він швидко помився і зійшов униз. Голлі сиділа в їдальні сама: Вел поїхав до міста і мав повернутися тільки останнім поїздом.
Відколи Вел порадив йому запитати в сестри, чому існує незлагода між двома родинами, сталося так багато подій – розповідь Флер у Грін-парку про своє відкриття, її візит у Робін-Гіл, сьогоднішнє побачення, – що, здавалося, нема більше про що й питати. Він говорив про Іспанію, про сонячний удар, про Велових коней, про батькове здоров'я. Його занепокоїло зауваження Голлі про те, що, на її думку, батько дуже хворий. Вона двічі приїздила в Робін-Гіл на неділю. Він страшенно ослаб, часом явно страждає від болю, але завжди ухиляється розмовляти про себе.
– Він дуже щирий і зовсім позбавлений егоїзму, правда, Джоне?
Почуваючи, що сам далеко не щирий і не позбавлений егоїзму, Джон сказав:
– Авжеж.
– На мою думку, він був просто ідеальним батьком, наскільки я його пам'ятаю.
– Так, – відповів Джон, украй пригнічений.
– Він ніколи не нав'язував нам своєї волі і завжди розумів нас. Я ніколи не забуду, як він відпустив мене в Південну Африку під час бурської війни, коли я закохалася у Вела.
– Це було ще до того, як він одружився з мамою, правда? – зненацька запитав Джон.
– Так. А що?
– Та нічого. Але ж раніше вона, здається, була заручена з батьком Флер?
Голлі поклала ложку, відвела очі й обережно поглянула на Джона. Що йому стало відомо? Чи достатньо для того, щоб розповісти йому все? Вона не могла зрозуміти. Вигляд у нього був змучений і стурбований, він наче постарів, але це, можливо, через сонячний удар.
– Щось таке було, – сказала вона. – Але ж ми жили тоді далеко від дому і не одержували ніяких звісток.
Вона не зважилась ризикнути. Адже таємниця була не її власна, а чужа. До того ж вона не знала, що в нього тепер на серці. До поїздки в Іспанію вона була певна, що він закоханий; але хлопець є хлопець; то було цілих сім тижнів тому, а тут ще й Іспанія.
Вона бачила, що він зрозумів її небажання розмовляти на цю тему, і спитала:
– Ти маєш які-небудь звістки від Флер?
– Так.
Його обличчя сказало їй більше, ніж найдетальніше пояснення. Отже, він не забув!
Вона промовила цілком спокійно:
– Флер чарівна дівчина, Джоне, але знаєш, нам з Велом вона не дуже подобається.
– Чому?
– Ми вважаємо, що в неї загребуща вдача.
– Загребуща вдача? Не розумію, що ти маєш на увазі. Вона… вона…
Він відсунув тарілку з десертом, устав і відійшов до вікна.
Голлі теж устала і обняла його.
– Не сердься, Джоне. Ми не можемо бачити людей однаковими очима, правда ж? Знаєш, по-моєму, на кожного з нас припадає лиш по одній або по дві людини, які спроможні побачити й виявити те найкраще, що в нас є. Для тебе, я гадаю, така людина – це твоя мати. Колись мені випало бути свідком того, як вона читала твого листа, дивитися на її обличчя було справжньою втіхою. Вродливішої жінки я ніколи не бачила – час наче зовсім не торкнувся її.
Джонове обличчя пом'якшало, потім знову затвердло. Всі, геть усі проти нього і Флер! І все підтверджує її заклик: «Зроби так, щоб я була твоя напевно, одружися зі мною, Джоне!»
Тут, де він провів з нею чудовий тиждень, вплив її чарів, біль у його серці зростали з кожною хвилиною від усвідомлення того, що її тут немає і вона не сповнює магічною привабою кімнату, сад і навіть саме повітря. Чи зможе він жити тут, не бачачи її? І він зовсім замкнувся в собі і вирішив рано лягти спати. Не для того, щоб випробувати на собі прислів'я: «Хто рано лягає, той лихо забуває»– йому хотілося залишитись на самоті зі своїми спогадами про Флер у її маскарадному костюмі.
Він чув, як приїхав Вел, як розвантажували «форд», потім знову навколо запала тиша літньої ночі, яку порушувало тільки далеке овече мекання та різкий крик дрімлюги. Він висунувся з вікна. Холодний місяць, тепле повітря, горби наче з срібла! Метелики, дзюркіт струмка, виткі троянди! Боже, який порожній світ без неї! В Біблії сказано: зостав батька свого і матір свою і приліпися до… Флер!
Набратися духу, прийти і сказати їм! Вони не можуть перешкодити йому одружитися з нею, не схочуть перешкодити, коли довідаються, яке глибоке його почуття. Так! Він скаже їм! Скаже сміливо і відверто – Флер помиляється!
Дрімлюга замовкла, вівці принишкли; з темряви долинав тільки дзюркіт струмка. І Джон заснув, звільнившись від найгіршого життєвого лиха – нерішучості.
