Текст книги "Сага про Форсайтів"
Автор книги: Джон Голсуорси
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 21 (всего у книги 68 страниц)
Зранку того дня, коли мала розглядатися його справа, яка стояла другою на черзі, Сомс знову вийшов з дому, не побачивши Айріні, хоч, може, воно й було на краще, бо він і досі не вирішив, як йому поводитися з нею.
Його попросили бути в суді о пів на одинадцяту, зважаючи, що розгляд першої справи (порушення обіцянки одружитись) може не відбутися; проте він таки відбувся, і обидві сторони виявили неабияке завзяття, давши королівському адвокатові Уотербаку добру нагоду підтвердити свою заслужену репутацію фахівця в цій юридичній галузі. Проти нього виступав Рем, інший славетний адвокат, що спеціалізувався на порушенні обіцянок. Це був двобій гігантів.
Суд оголосив своє рішення якраз перед обідньою перервою. Лава присяжних спустіла, і Сомс пішов до буфету. Там він зустрів батька; Джеймс застиг біля стойки над сендвічем і келихом хересу, мов той пелікан, що заблукав у цю безлюдну галерею. Порожнечу просторої зали, над якою стояли, поринувши в похмуру задуму, батько з сином, лише на мить порушували адвокати в перуках і мантіях, що проходили через неї швидким кроком, або випадкові відвідувачі – літня дама, чоловік у рудому пальті, що злякано позирав нагору, і двоє молодиків, які сперечалися у віконній ніші із невластивим для їхнього покоління завзяттям. Звуки їхніх голосів долинали знизу разом із запахом, що нагадував випари, які здіймаються із занедбаного колодязя, і, змішуючись із важким повітрям галереї, лоскотав у ніздрях, наче дух витриманого сиру – дух, що його наша уява міцно пов'язує з діяльністю британського правосуддя.
Трохи згодом Джеймс звернувся до сина:
– Коли розглядатимуть твою справу? Мабуть, зараз. Я не здивуюсь, якщо цей Босіні почне верзти казна-що; адже в нього немає іншого виходу. Він збанкрутує, якщо рішення буде на твою користь. – Джеймс відкусив великий шматок сендвіча, ковтнув хересу і мовив – Мати запрошує тебе і Айріні сьогодні на обід.
На устах Сомса промайнула крижана усмішка; він подивився на батька. Якби хтось випадково помітив цей швидкий холодний погляд, яким обмінялися батько з сином, йому можна було б пробачити те, що він не збагнув, яке повне взаєморозуміння існує між ними насправді. Джеймс одним ковтком допив свій херес.
– Скільки? – запитав він.
Повернувшись у залу, Сомс одразу сів на передній лаві поряд зі своїм адвокатом. Він подивився, де сидить батько, зиркнувши скоса на публіку, щоб не виказати ані його, ані себе.
Джеймс умостився на краєчку лави за адвокатами, щоб зручно було вийти, тільки-но закінчиться розгляд справи, і сидів у похмурій задумі, відхилившись на спинку й стискаючи в руках держак парасольки. Він вважав, що з будь-якого погляду Босіні повівся негідно, але не хотів з ним зустрічатися, відчуваючи, що зустріч буде вельми неприємна.
Після шлюборозлучного суду, цей суд був, мабуть, найулюбленішим видовищем з усіх тих, що їх влаштовує правосуддя, – дуже часто тут розглядали справи, де йшлося про наклеп, порушення обіцянок одружитися тощо. На задніх лавах сиділо багато людей, які не мали ніякого відношення до правосуддя, а на галереї видніло кілька жіночих капелюшків.
Два ряди лав перед Джеймсом помалу заповнювалися адвокатами в перуках; вони зразу ж починали робити олівцями якісь нотатки, розмовляти й колупатися в зубах; але ці другорядні світила правосуддя не довго привертали його увагу, бо до зали зайшов королівський адвокат Уотербак, шурхотячи полами своєї шовкової мантії, і Джеймс прикипів очима до його червоного бадьорого обличчя, облямованого короткими каштановими баками. З першого ж погляду на славетного королівського адвоката у Джеймса не лишилося ніяких сумнівів у тому, що він зуміє загнати на слизьке будь-якого свідка.
Джеймс дуже довго терся в юридичних колах, проте досі йому жодного разу не довелося зустрітись із королівським адвокатом Уотербаком, і, подібно до багатьох інших Форсайтів, які не сягнули вищих щаблів юридичної кар'єри, він дуже шанував справжніх фахівців перехресного допиту. Довгі похмурі складки його обличчя трохи розгладилися після появи Уотербака, а надто, коли він побачив, що одного тільки Сомса представляла шовкова мантія.
Тільки-но королівський адвокат Уотербак устиг підперти рукою голову і повернутися до свого помічника, щоб завести з ним розмову, як у залі з'явився сам суддя містер Бентем – худорлявий чоловік, що скидався на курку, трохи сутулий, чисто виголений, у сніжно-білій перуці. Уотербак підвівся разом з усіма і стояв, аж поки сів суддя. Джеймс тільки ледь підвівся; він уже зручно вмостився і до того ж був не надто високої думки про Бентема, з яким йому двічі довелося сидіти через одного чоловіка на обіді у Бамлі Томма. Бамлі Томм був справжнісінький телепень, хоч йому й пощастило зробити кар'єру. Свою першу справу він провадив під Джеймсовим керівництвом. До того ж Джеймс занепокоївся, помітивши, що Босіні відсутній. «Що це за витівка?» – міркував він.
Суддя оголосив початок засідання. Королівський адвокат Уотербак, відсунувши свої папери, озирнувся довкола, ніби збирався ударити биткою крикетний м'яч, устав і звернувся до суду.
Дотичні до цієї справи факти настільки ясні, сказав він, що їх ніхто не зважиться поставити під сумнів, і він би тільки просив високоповажного суддю витлумачити листування між його клієнтом і відповідачем, архітектором, щодо опорядження будинку. Він, проте, вважає, що з цього листування можна зробити тільки один-єдиний висновок. Коротко виклавши історію будинку в Робін-Гілі, який він назвав особняком, і розказавши, скільки грошей витрачено на його спорудження, Уотербак провадив:
– Мій клієнт, містер Сомс Форсайт, джентльмен, людина заможна, ніколи б не зважився заперечувати вимог, які б спиралися на законні підстави, але його так обурило ставлення архітектора до спорудження будинку, на який, як то відомо вашій милості, йому вже довелося витратити дванадцять – дванадцять тисяч фунтів! – суму, яка значно перевищувала його попередні розрахунки, що він з принципових міркувань – я підкреслюю це – з принципових міркувань і в інтересах усього загалу був змушений подати цей позов. Заперечення, на яке спирається в своїй обороні архітектор, коли розглянути його хоч трохи уважно, як це я зараз доведу вашій милості, позбавлене всяких серйозних підстав.
І королівський адвокат прочитав листи.
Його клієнт, «людина, що посідає поважне становище», ладен засвідчити під присягою, що він ніколи не дозволяв і навіть у думці не мав дозволяти витрат понад остаточну, ясно визначену межу – дванадцять тисяч п'ятдесят фунтів; і щоб не марнувати дорогого для суду часу, він зразу викличе містера Форсайта.
Сомс зійшов на кафедру. Він здавався втіленням спокою. Обличчя ледь гордовите, бліде, чисто виголене, брови трохи нахмурені, губи міцно стулені, бездоганний костюм, одна рука в рукавичці. На всі запитання він відповідав трохи притишеним, але виразним голосом. Його відповіді під час перехресного допиту були дуже лаконічні.
– Адже він ужив вираз «за власним розсудом»?
– Ні.
– Хіба ж ні!
– Він ужив вираз «за власним розсудом у межах, зазначених у цьому листуванні».
– І він ладен запевнити суд, що цей вираз правильний?
– Так.
– І як його треба розуміти?
– Буквально.
– І він ладен запевнити, що в ньому немає суперечності?
– Так.
– А він часом не ірландець?
– Ні.
– А чи в нього є освіта?
– Так.
– І проте він відстоює своє твердження?
– Так.
Поки Сомс відповідав на ці, а також багато інших запитань, які раз у раз торкалися «дражливого моменту», Джеймс сидів, приклавши долоню до вуха і не зводячи з сина очей.
Він пишався ним! Він відчував, що за подібних обставин не зміг би опертися спокусі й, відповідаючи на запитання, почав би просторікувати, але його інстинкт підказував, що саме зараз треба відповідати якомога лаконічніше. Проте він полегшено зітхнув, коли Сомс спроквола повернувся і з тим самим незворушним виразом зійшов із підвищення.
Коли черга дійшла до оборонця Босіні, Джеймс подвоїв свою увагу і кілька разів пильно оглянув залу, шукаючи серед публіки самого відповідача.
Молодий Ченкері нервувався: відсутність Босіні ставила його у невигідне становище. Отож він доклав усіх зусиль, щоб обернути його відсутність йому ж таки на користь.
Він побоюється, сказав оборонець, що його клієнта спіткало якесь нещастя. У нього був твердий намір прийти на суд і подати свої свідчення; сьогодні зранку посланець заходив і до контори містера Босіні, і до його квартири (оборонець чудово знав, що вони містяться в одному приміщенні, проте визнав за краще про це не згадувати), але ніде його не знайшов, і він, оборонець, знаючи, як твердо збирався містер Босіні подати свої свідчення, вважає, що з ним сталася якась лиха пригода. Проте оскільки йому не доручено просити, щоб суд відклав розгляд справи, то він, не маючи такого доручення, вважає своїм обов'язком проводити захист. Його основний аргумент, який, на його скромну думку, є вельми вагомий і який його клієнт напевно підтвердив би своїм свідченням, коли б, на превеликий жаль, якісь обставини не завадили йому з'явитися до суду, полягає в тому, що вираз «за власним розсудом» не можна обмежити, перекрутити й позбавити його значення будь-якими іншими умовами. До того ж, на його думку, листування переконливо доводить, що містер Форсайт, незважаючи на свої теперішні свідчення, раніше не збирався відмовитись від своїх фінансових зобов'язань щодо роботи, яку архітектор замовив чи виконав сам. Його підзахисний ніколи і в думці не мав, що між ним і замовником може виникнути такий конфлікт, інакше, як це доводять листи, він би ніколи не взявся за цю роботу – роботу надзвичайно тонку, виконану так дбайливо і з такою майстерністю, що може задовольнити смаки найвибагливішого знавця, заможної людини, людини багатої. Саме це його найдужче обурює, і з великого обурення він дозволить собі вжити, може, надто різких висловів, заявляючи, що цей позов безпрецедентний несправедливістю своїх звинувачень, несподіваністю й безпідставністю своїх вимог. Якби його милість мав нагоду оглянути цей чудовий будинок – він, оборонець, вважав за свій обов'язок поїхати на будову і побачити витонченість і красу оздоблення, виконаного його клієнтом, справжнім художником у своїй всіма шанованій професії, – то його милість, напевно, не потерпів би такої – він не хоче вжити гострішого виразу – такої зухвалої спроби уникнути своїх законних обов'язків.
Розбираючи текст Сомсового листа, Ченкері згадав мимохідь позов «Буало проти Цементної компанії». «Навряд чи слід покладатися, – сказав він, – на рішення суду в тій справі. В кожному разі, я вважаю, що його можна витлумачити як на мою користь, так і на користь мого колеги».
Потім він детально спинився на «дражливому моменті». Нехай містер Форсайт дарує йому, але він сам заперечив свої застереження. Що ж до його клієнта, то він людина небагата, і справа ця ставить під загрозу його добробут: він дуже талановитий архітектор, і слід зважити на ту шкоду, якої, без сумніву, може зазнати його професійна репутація. Оборонець докінчив свій виступ надто, мабуть, відвертою апеляцією до судді, як до аматора мистецтва, й закликав його стати на захист художників, яких іноді – він підкреслив слово «іноді»– стискає залізна рука капіталу. «Яке ж буде становище митців, – сказав він, – коли люди заможні, на зразок того ж таки містера Форсайта, відмовлятимуться – і то зовсім безкарно – виконувати свої зобов'язання, які вони беруть на себе, замовляючи якусь роботу…» А тепер він хотів би викликати свого клієнта, на той випадок, якщо він зрештою спромігся прийти сюди в останню хвилину.
Судові пристави тричі вигукнули ім'я Філіпа Бейнза Босіні, і їхній поклик прокотився сумною луною по судовій залі й галереї.
Звук цього імені, який завмер без відповіді, справив на Джеймса дивне враження: так кличуть на вулиці загубленого собаку. В нього стислося серце від думки, що це гукають хтозна-де щезлу людину, думки, що зіпсувала йому відчуття затишку й безпечності – відчуття супокою. Чомусь – Джеймс і сам не знав чому – його охопила тривога.
Він подивився на годинник – за чверть третя! Ще чверть години, і вже буде по всьому. Де ж подівся той молодик?
І тільки тоді, коли суддя Бентем оголосив свій висновок, Джеймс погамував почуття тривоги.
Вчений суддя схилився над дерев'яною кафедрою, що відокремлювала його від простих смертних. Світло електричної лампочки, яку ввімкнули над його головою, падало йому на обличчя, і воно здавалося жовтогарячим під білосніжною короною перуки; пишна мантія неначе стала ще ширшою; вся його постать, що виступала із сутінків зали, променилася якоюсь неземною величчю. Він одкашлявся, ковтнув води, щоб промочити горлянку, так тернув об пюпітр гусячим пером, що воно тріснуло, й, схрестивши свої кощаві руки, почав промовляти.
Джеймсові здалося, що Бентем раптом виріс на його очах. У ньому втілилася велич закону; і навіть людина менш прозаїчної вдачі, аніж Джеймс, могла б не розгледіти за цим ореолом звичайнісінького Форсайта, якого в щоденному житті всі знали під іменем сера Уолтера Бентема.
Висновок його був ось який:
– Дотичні до цієї справи факти не викликають ніякого сумніву. П'ятнадцятого травня цього року відповідач написав позивачеві листа з проханням, щоб той або звільнив його від обов'язку опоряджати будинок, або дозволив йому чинити «за власним розсудом». Сімнадцятого травня позивач відповів йому ось що: «Надаючи Вам, відповідно до Вашого прохання, дозвіл чинити за власним розсудом, я хочу, щоб Ви ясно зрозуміли, що загальні витрати на цілком опоряджений будинок, включаючи Ваш гонорар (як то між нами домовлено), не повинні перевищувати дванадцяти тисяч фунтів». На цей лист відповідач відписав вісімнадцятого травня: «Коли Ви гадаєте, що в такій складній справі, як опорядження, я можу зв'язати себе певною сумою, то, на жаль, Ви помиляєтесь». Дев'ятнадцятого травня позивач написав: «Я зовсім не мав на увазі, що коли Ви перевищите зазначену в моєму листі суму на десять, двадцять чи навіть п'ятдесят фунтів, то це порушить нашу угоду. Ви можете чинити «за власним розсудом», дотримуючись умов, зазначених у нашому листуванні, і я сподіваюся, що Вам невдовзі пощастить довершити опорядження будинку». Двадцятого травня відповідач коротко відписав: «Згода».
Довершуючи опорядження, відповідач допустився боргів і витрат, які довели загальну вартість будівництва до дванадцяти тисяч чотирьохсот фунтів, що їх позивач сплатив. Цей позов був поданий позивачем з метою стягнути з відповідача триста п'ятдесят фунтів, які той витратив зверх дванадцяти тисяч п'ятдесяти фунтів, суми, котра, за твердженням позивача, була встановлена в цьому листуванні, як максимальна, що її відповідач мав право витратити.
Я маю вирішити питання: чи повинен відповідач відшкодувати позивачеві ці гроші. На мою думку – повинен.
Позивач сказав ось що: «Я дозволяю вам чинити за власним розсудом, довершуючи опорядження будинку, при умові, що загальна вартість будівництва залишиться в межах дванадцяти тисяч фунтів. Якщо ви перевищите цю суму на п'ятдесят фунтів, я не матиму до вас ніяких претензій; але на більші витрати я не згоден, оплачувати їх не буду». Я не певен, чи мав право позивач за всіх цих обставин відмовитися від сплати підписаних архітектором рахунків; проте він на це не пішов. Він сплатив усі рахунки, але використав своє обумовлене угодою право стягнути з відповідача перевитрачені гроші.
На мою думку, позивач має всі підстави вимагати, щоб відповідач повернув йому цю суму.
З боку захисту були спроби довести, що листування не встановлювало і не мало наміру встановити певної межі для витрат. В такому разі постає питання: навіщо ж тоді позивач зазначив у своїх листах ці цифри – дванадцять тисяч фунтів і п'ятдесят фунтів. Відповідач твердить, що цифри ті не мають ніякої ваги. Але для мене цілком очевидно, що у своєму листі від двадцятого травня він погодився прийняти ясно сформульовані умови, які він мусив виконати.
Зваживши всі ці обставини, суд ухвалює вирішити справу на користь позивача і стягнути з відповідача вищезазначену суму, а також судові витрати.
Джеймс зітхнув і, нахилившись, підняв парасольку, _яка впала на підлогу, коли суддя вимовив слова «зазначив у своїх листах».
Витягши з-під лави ноги, він швидко вийшов на вулицю, не чекаючи сина, покликав кеб (день був не дуже погожий) і поїхав просто до Тімоті, куди саме завітав Свізін; отож йому, місіс Септімус Смолл і тітоньці Гестер Джеймс детально розповів про все, що діялося на суді, і, не перестаючи говорити, з'їв дві теплі пампушки.
– Сомс тримався бездоганно, – мовив він наприкінці. – Голова у нього працює як треба. Джоліонові це буде не до вподоби. Босіні опинився в скрутному становищі: не здивуюсь, якщо він збанкрутує.
Він посидів кілька хвилин мовчки, втупивши стурбований погляд у вогонь, а тоді додав:
– Його не було на суді – чому?
З другої вітальні почулися кроки. Туди зайшов дебелий чоловік, чиє червоне, аж брунатне, обличчя пашіло здоров'ям. Він трохи підвів руку, і на тлі чорного сюртука чітко вирізнився його вказівний палець.
– Це ти, Джеймсе, – пробурчав він. – Я не можу… не можу зостатися.
І, повернувшись, вийшов.
То був Тімоті.
Джеймс устав із крісла.
– Бачите! – мовив він. – Бачите! Я так і знав, що тут щось не…
Він затнувся і змовк, утупившися просто себе, неначе побачив провісника лиха.
Вийшовши з суду, Сомс не пішов додому. Йому не хотілось іти в Сіті, і, відчуваючи потребу похвалитися перед кимось своєю перемогою, він і собі попрямував туди ж, куди й батько, – але повільно, пішки – до Тімоті, на Бейзвотер-род.
Батько щойно пішов, місіс Смолл і тітонька Гестер, яким Джеймс уже про все розповів, тепло його привітали. Він, мабуть, зголоднів після всіх отих свідчень. Смізер напече йому свіжих пампушок, бо його татусь поїв їх усі. Нехай лягає на канапі; і нехай вип'є чарку сливового бренді. Воно додає сили.
Свізін сидів і досі, він затримався довше ніж звичайно, бо відчував, що йому треба трохи розважитись. Почувши про частування, він чмихнув. Ну й молодь тепер пішла! Його печінка зовсім розладналась, і він навіть чути не міг, що хтось інший п'є сливове бренді.
Він зразу ж пішов, сказавши Сомсові:
– Як там твоя дружина? Перекажи, що коли їй буде нудно і вона схоче пообідати зі мною тихо-мирно, нехай приїздить, – я почастую її таким шампанським, яке їй не часто доводиться пити.
Дивлячись на Сомса з висоти свого зросту, Свізін стиснув його руку в своїй великій, пухкій, жовтій руці, ніби хотів розчавити всю цю дрібноту, а потім, випнувши груди, рушив перевальцем до дверей.
Місіс Смолл і тітонька Гестер вжахнулись. Свізін такий химерний!
Їм самим кортіло запитати Сомса, як сприйме рішення суду Айріні, але вони знали, що запитувати про це не годиться: можливо, він сам щось скаже з цього приводу, з'ясує для них це пекуче питання, що стало чи не головним у їхньому житті, питання, яке мучило їх нестерпно тому, що його доводилося замовчувати; навіть Тімоті – і той уже про все знав, і новина ця згубно вплинула на його здоров'я. А Джун, що робитиме Джун? Це теж захоплююче, хоч і небезпечне, питання!
Вони не забули останнього візиту старого Джоліона, після якого він ані разу до них не заходив; вони не забули того відчуття, яке охопило всіх присутніх, – відчуття, що родина Форсайтів уже стала не та, що вона розпадається.
Але Сомс не зачіпав цікавої для них теми; він сидів, поклавши ногу на ногу, й розводився про барбізонську школу художників, яку він щойно відкрив. Вони скоро прославляться, і, певна річ, на них можна буде заробити чималі гроші; він оце надибав дві картини якогось Коро, чарівні штучки; якщо за них призначать помірну ціну, він їх неодмінно купить, – він гадає, що згодом вони коштуватимуть набагато більше.
Місіс Септімус Смолл і тітонька Гестер слухали Сомса з цікавістю, але їх трохи ображало, що з ними не хочуть поділитися важливими новинами.
Слухати його цікаво, навіть дуже цікаво, до того ж Сомс такий тямущий, що хто-хто, а він, напевно, зуміє дати раду тим картинам; проте їм хотілося б знати, які в нього плани тепер, коли йому пощастило виграти справу; чи він збирається відразу ж виїхати з Лондона й оселитися в Робін-Гілі, а коли ні, то що ж він вирішив робити?
Сомс відповів, що сам іще не знає; Мабуть, вони скоро переїдуть. Він устав і поцілував тітоньок.
Тільки-но тітонька Джулі пройшла крізь цей прощальний обряд, як з нею сталася раптова зміна – ніби в душу їй хлюпнула хвиля шаленої відваги; здавалося, кожна рисочка її обличчя силкується звільнитися від невидимої щільної маски.
Вона випросталася на весь свій чималий зріст і мовила:
– Давно вже я думаю, любий, що треба тобі усе розказати, і всі інші мовчать, то я вирішила…
Тітонька Гестер перебила її:
– Джуліє, попереджаю тебе, ти робиш це… – вона загнулася, переводячи дух, – ти робиш це на свою власну відповідальність!
Місіс Смолл провадила далі, ніби не чуючи:
– Так от, щоб ти знав, любий: місіс Мак-Ендер бачила Айріні у Річмонд-парку – вона гуляла там із містером Босіні.
Тітонька Гестер, що теж була підвелася, тепер опустилася в своє крісло й одвернулась. Ні, Джулі аж надто вже!.. Ну навіщо було заводити цю розмову в її, тітоньки Гестер, присутності. І, затамувавши дух, вона чекала, що ж відповість на це Сомс.
Сомс почервонів – рум'янець, як завжди, спалахнув у нього між бровами; піднявши руку, він розглянув нігті, ніби вибираючи, котрий із них йому найбільш до вподоби, прикусив його злегка, а потім процідив крізь зуби:
– Місіс Мак-Ендер – змія!
І, не чекаючи відповіді, вийшов з вітальні.
Дорогою до Тімоті Сомс обміркував, як поводитиметься вдома. Він зайде до кімнати Айріні й скаже:
«Справу вирішено на мою користь, і на цьому хай буде кінець! Я не хочу кривдити Босіні; сподіваюся, ми з ним знайдемо спільну мову; ніхто не збирається його розоряти, а ми з тобою – забудьмо минуле! Ми здамо в оренду наш будинок і оселимося там, де немає цих туманів. Ми негайно переїдемо в Робін-Гіл. Я… я не хотів тебе образити! Тож потиснімо одне одному руки і…» Може, вона дозволить йому поцілувати себе, і все минеться!
Коли ж він вийшов від Тімоті, його наміри були вже зовсім не такі прості. Ревнощі й підозра, що тліли в його душі місяцями, тепер спалахнули палючим полум'ям. Раз і назавжди він покладе кінець цим витівкам; він не дозволить їй ганьбити свого імені! Коли вона не може чи не хоче любити його, як належить їй з обов'язку, а йому по праву, то хай не крутить роману з кимось іншим! Він їй цього не подарує, він погрозить їй розлученням! Вона зразу схаменеться, бо ніколи не зважиться на розлучення. А що… а що, коли зважиться? Він похолов: така можливість досі не спадала йому на думку.
Що, коли вона зважиться? Що, коли відверто йому признається? В якому він тоді буде становищі? Тоді йому доведеться порушити справу про розлучення!
Розлучення! Це слово паралізувало його своїм жахливим значенням; воно суперечило всім життєвим принципам, якими він досі керувався. Прямота цього слова злякала Сомса: він відчув себе в становищі капітана корабля, що підходить до борту і власними руками кидає у море найдорогоцінніший вантаж. Таке марнування свого добра здавалося йому безглуздям. Це пошкодить його професійній репутації. Йому доведеться продати будинок у Робін-Гілі, на який він витратив стільки грошей і покладав такі надії, – продати собі на збиток. А вона! Вона вже не буде йому належати, навіть формально стане йому чужа! Вона назавжди піде з його життя, і він… він ніколи вже її не побачить!
Кеб минав квартал за кварталом, а Сомс усе думав і думав про те, що ніколи вже не побачить Айріні!
А може, їй нема в чому признаватися? Атож, навіть зараз їй, мабуть, ні в чому признаватися. То чи ж розумно заходити так далеко? Чи ж розумно ставити себе у таке становище, коли йому доведеться забирати назад свої слова? Постанова суду розорить Босіні, розорена людина ладна на все, але що Босіні може вдіяти? Він може виїхати за кордон: банкрути завжди виїздять за кордон. Що можуть вони вдіяти, – якщо вони й справді будуть разом, – без грошей? Краще почекати й пересвідчитися, що з цього вийде. В разі потреби він найме детектива, щоб той за нею стежив. І знову його охопив напад ревнощів, – неначе гострий приступ зубного болю, – і він мало не застогнав. Але йому треба зважитися, виробити який-небудь план дій, перш ніж він доїде додому. Коли кеб спинився біля ганку, Сомс так ні на що й не зважився.
Він одчинив двері спітнілими руками, блідий, боячися зустріти її, прагнучи зустріти її, не знаючи, що сказати чи зробити.
Покоївка Білсон була в холі і на його запитання: «Де господиня?»– відказала, що місіс Форсайт пішла з дому опівдні, взявши валізу й саквояж.
Висмикнувши з рук у покоївки рукав свого підбитого хутром пальта, Сомс рвучко повернувся до неї:
– Що таке? – вигукнув він. – Що ви сказали? – Проте, згадавши, що не годиться виявляти свого хвилювання, він зразу додав – А що вона мені переказувала? – і жахнувся, помітивши збентежений погляд покоївки.
– Місіс Форсайт нічого не переказувала, сер.
– Нічого? Ну що ж, гаразд. Дякую. Я не буду обідати вдома.
Покоївка пішла вниз, а він, не скидаючи пальта, почав повільно переглядати візитні картки, що лежали в порцеляновій вазі на різьбленій дубовій скрині.
Містер і місіс Бергем Калчер
Місіс Септімус Смолл
Місіс Бейнз
Містер Соломон Торнуорті
Леді Белліс
Міс Гермайоні Белліс
Міс Вініфред Белліс
Міс Елла Белліс
Хто такі, з біса, ці люди? Здавалося, він позабував геть усе на світі. В його мозку крутилися, граючись у піжмурки, слова «нічого не переказувала, валіза й саквояж». Ні, не може бути, щоб вона не залишила навіть записки; і, так і не скинувши пальта, він помчав нагору, перестрибуючи через дві сходинки, наче щойно одружений чоловік, що, прийшовши додому, зразу біжить у кімнату своєї дружини.
Там усе було витончене, свіже, пахуче; все було в зразковому порядку. На широкому ліжку, застеленому шовковою ковдрою бузкового кольору, лежав мішечок для нічної сорочки, який вона сама вишила; в ногах стояли напоготові капці; а відгорнені в головах простирала ніби чекали свою господиню.
На столику лежали оправлені сріблом щітки й стояли флакони з несесера, який він їй подарував. Мабуть, покоївка щось переплутала. З яким же вона пішла саквояжем? Він хотів був подзвонити й викликати Білсон, але вчасно схаменувся, що мусить удавати, ніби йому відомо, куди поїхала Айріні, мусить сприймати її відсутність як найзвичайнішу річ і самотужки довідатись, де вона ділася.
Сомс замкнув двері і спробував обміркувати становище, але голова йому йшла обертом; і раптом з очей його бризнули сльози.
Похапцем скинувши пальто, він подивився на себе в дзеркало.
Обличчя бліде, аж сіре; Сомс налив у миску води й почав гарячково вмиватися.
Від оправлених сріблом щіток ішли слабкі пахощі шампуня, яким вона мила коси, і від цього знайомого запаху в ньому знову розгорілися люті ревнощі.
Не потрапляючи руками в рукави пальта, він збіг униз і вискочив на вулицю.
Проте він іще володів собою, тож, прямуючи по Слоун-стріт, вигадав правдоподібну історію, що мала пояснити його візит у тому випадку, коли Айріні там не буде. А якщо вона там? Рішучість знов покинула його; він підійшов до будинку Босіні, не знаючи, що робити, коли застане її в нього.
Робочий день уже скінчився, надвірні двері були замкнені, жінка, що відімкнула їх, не знала напевне, чи містер Босіні в своїй конторі, сьогодні вона його не бачила, вчора й поза вчора теж, вона вже в нього не прибирає, ніхто в нього не прибирає, він..
Сомс, люто зсунувши брови, перебив її: він сам піде нагору й подивиться Блідий як смерть, він зійшов сходами нагору.
На верхній площадці було темно, двері замкнені; на дзвінок ніхто не відзивався, зсередини не долинало ані звуку Отож Сомсові довелося зійти вниз; він дрижав у своєму хутряному пальті, його серце проймало холодом. Гукнувши кеб, він звелів їхати на Парк-лейн.
Дорогою Сомс пригадував, коли він востаннє дав їй чек у неї, мабуть, лишилося фунтів три-чотири, не більше, але вона мала коштовності; і, завдаючи собі витончених мук, він прикинув, за скільки вона зможе їх продати: тих грошей стане, щоб виїхати вдвох за кордон, стане, щоб прожити кілька місяців! Він спробував порахувати точно; кеб зупинився, і він вийшов, не встигнувши нічого порахувати.
Дворецький запитав, чи приїхала місіс Сомс господар сказав йому, що їх чекають на обід обох.
Сомс відповів:
– Ні, місіс Форсайт застудилась.
Дворецький висловив співчуття.
Сомсові здалося, що він дивиться на нього гострим оком, і пригадавши, що не перевдягнувся до обіду, він спитав А кого ще запрошено, Уормсоне? Тільки містера й місіс Дарті, сер. Сомсові знову здалося, що дворецький дивиться на нього якось дивно Він спалахнув.
– Чого ви так на мене дивитеся? – запитав він. – Що ви такого побачили, га?
Дворецький почервонів, повісив його пальто, промимрив щось на зразок: «Нічого, сер; усе гаразд, сер», – і тихенько вийшов.
Сомс пішов нагору. Навіть не зазирнувши у двері, він проминув вітальню і піднявся до спальні батьків.
Джеймс стояв боком до дверей, його зігнута дугою висока кощава постать видавалася ще дугастішою в сорочці й вечірній жилетці; голову він нахилив так, що біла краватка з'їхала набік і стирчала з-під пишних сивих баків, зосереджено насупившись, випнувши губи, Джеймс застібав верхні гаплики на дружининому корсажі. Сомс зупинився; йому забило дух може, тому що він біг сходами, а може, й з якоїсь іншої причини. Його… його ніколи., ніколи не просили.
Він почув батьків голос, що звучав придушено, наче в роті в нього була шпилька:
– Хто це? Хто там? Чого вам треба?
Потім озвалася мати:
– Ходіть-но сюди, Феліс, застебнете мені сукню, а то містер Форсайт такий повільний.
Він притиснув руку до горла й хрипко сказав.
– Це я… Сомс!
Йому потепліло на серці, коли він почув радісне здивування в голосі матері: «Це ти, мій хлопчику?»– і вигук Джеймса, що зразу ж облишив гаплики: «Сомсе! Чого це ти прийшов сюди? Ти що, занедужав?»
Він машинально відповів:
– Я здоровий, – і, подивившись на них, відчув, що не зважиться розповісти свою сумну новину.
Джеймс, що нюхом чув біду, зразу ж почав.
– Ти погано виглядаєш. Мабуть, застудився то все печінка. Мати тобі дасть..
Але Емілі спокійно перебила його.
– Ти приїхав з Айріні?
Сомс похитав головою.
– Ні, – затинаючись, промовив він, – вона… вона покинула мене!
Емілі відвернулася від дзеркала, її висока огрядна постать зразу втратила свою велич, і, коли вона кинулась до Сомса, в ній з'явилося щось дуже людяне.