Текст книги "Сага про Форсайтів"
Автор книги: Джон Голсуорси
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 31 (всего у книги 68 страниц)
Сомс підвів на нього погляд.
– Мабуть, у неї хтось є.
Джоліон знизав плечима.
– Цього я не знаю. На мою думку, кожен із вас міг жити так, наче другого немає на світі. Так воно завжди буває в подібних випадках.
Сомс повернувся до вікна. Кілька рано опалих дубових листків котилися по терасі за вітром. Джоліон побачив Голлі й Вела Дарті, що прямували через лужок до стайні. «Не хочу я тягти руку за обома, – подумав він. – Я повинен стати на її бік. Така була б і батькова воля». І на одну мить йому здалося, що в старому кріслі позаду Сомса сидить батько, поклавши ногу на ногу, і читає «Таймс». Видиво зникло.
– Мій батько любив її, – мовив він стиха.
– Мені не зрозуміло чому, – відповів Сомс, не повертаючись. – Вона завдала горя вашій дочці Джун; вона завдала горя всім. Я дав їй усе, чого вона бажала. Я ладен був навіть простити їй, але вона воліла покинути мене.
Співчуття, яке було зажевріло в душі Джоліона, зразу погасло – так діяв на нього цей здавлений голос. Чому всякий жаль до цієї людини зразу пропадає? Що в ній є такого?
– Я можу поїхати поговорити з нею, якщо ви хочете, – сказав він. – Мабуть, вона рада буде дістати розлучення, але напевно я нічого не знаю.
Сомс кивнув головою.
– Так, будь ласка, поїдьте. Я знаю її адресу, але не хочу її бачити.
Він безперестану водив язиком по губах, наче вони пересохли.
– Може, вип'єте чаю? – запитав Джоліон і вчасно стримався, щоб не додати «і оглянете будинок». І перший пройшов у хол. Подзвонивши й звелівши принести чай, він підійшов до мольберта й повернув полотно до стіни. Чомусь йому не хотілося, щоб його роботу побачив Сомс, який стояв тут, посеред великої кімнати, призначеної спеціально для його картин. В обличчі свого кузена, яке мало невловну родинну подібність, до його власного, в його випнутому підборідді, в гострому зосередженому погляді Джоліон побачив те, що навело його на думку: «Цей чоловік ніколи нічого не забуде і ніколи не виявить того, що таїться в його душі. Він затятий!»
Коли юний Вел залишив старше покоління, він подумав: «Яка нудота! Дядечко Сомс устругнув добрий жарт. Цікаво, що ж воно за дівчисько?» Він не сподівався нічого приємного від її товариства і раптом побачив її: вона стояла в холі й дивилася на нього. А вона гарненька! Йому пощастило!
– Боюся, ви мене не знаєте, – сказав він. – Мене звуть Вел Дарті. Я ваш далекий родич, троюрідний брат, чи як воно там зветься. Моя мати з Форсайтів.
Голлі, чия худенька смаглява рука затрималася в його руці, бо дівчині бракувало сміливості забрати її, сказала:
– Я не знаю нікого з родичів. Чи їх багато?
– Сила. Здебільшого вони нестерпні. Ну принаймні деякі з них. Родичі завжди нестерпні, правда?
– Мабуть, вони й собі вважають нас нестерпними, – сказала Голлі.
– Не знаю чого. От вас, наприклад, ніхто не може вважати нестерпною.
Голлі подивилася на нього – щирість, яка світилася в її замислених сірих очах, раптом сповнила Вела почуттям, що він повинен захищати її.
– Я хочу сказати, що родичі бувають різні, – додав він розважливо. – Наприклад, ваш батько здається цілком порядною людиною.
– Атож! – гаряче мовила Голлі. – Такий він і є насправді.
Щоки Вела залив рум'янець: в його пам'яті постала та сцена в «Пандемоніумі»: смаглявий чоловік із червоною гвоздикою в петельці, який виявився його рідним батьком!
– Але ви ж знаєте, які люди Форсайти, – сказав він майже злостиво. – О, я й забув, ви не знаєте.
– Які ж вони?
– О, страшенно розважливі; зовсім не спортсмени. Подивіться хоча б на дядечка Сомса.
– Охоче подивлюся, – сказала Голлі.
Вела охопило бажання взяти її під руку.
– Не треба, – мовив він, – краще ходімо надвір. Ви його й так скоро побачите. А ваш брат, який він?
Не відповідаючи, Голлі повела його на терасу і далі на лужок. Як вона може змалювати Джоллі, котрий, відколи вона себе пригадує, був її повелителем, володарем і ідеалом?
– Він, мабуть, верховодить над вами? – лукаво запитав Вел. – Я зустрінуся з ним у Оксфорді. А коні у вас є?
Голлі кивнула головою.
– Хочете подивитися стайні?
– Аякже!
Вони пройшли під дубом, минули лужок, порослий рідкими кущами, і зайшли у двір, де була стайня. Там, під вежею з годинником, лежав кошлатий біло-рудий пес, такий старий, що навіть не встав, а тільки помалу замахав закрученим, як бублик, хвостом.
– Це Балтазар, – сказала Голлі. – Він дуже старий, страшенно старий, майже такого ж віку, як і я. Бідний собака! Він дуже любить татуся.
– Балтазар! Чудернацьке ім'я. Але, знаєте, він не чистопородний.
– Ні, але він такий милий, – і вона нахилилася погладити собаку. Ніжна, струнка, з чорнявою простоволосою голівкою, з тонкою засмаглою шиєю і руками, вона здавалася Велові дивним чарівним створінням, яке раптом з'явилося перед ним і заступило все, що він знав досі.
– Коли помер дідусь, – сказала вона, – він два дні не хотів нічого їсти. Адже він бачив, як дідусь помирав.
– То це старий дядечко Джоліон? Мати завжди каже, що він був чудова людина.
– Так, чудова, – сказала Голлі просто й відчинила двері стайні.
В просторому стійлі стояла сріблисто-чала кобила, заввишки футів із п'ять, з довгим чорним хвостом і такою самою гривою.
– Це моя Русалка.
– О, конячка знаменита, – сказав Вел. – Але треба підрізати їй хвоста. Тоді вона буде ще краща. – І, впіймавши зосереджений погляд дівчини, він раптом подумав; «Може, й не варто його підрізати, якщо він їй подобається такий». І він глибоко вдихнув повітря стайні. – Коні чудова штука, еге ж? Мій тато… – він затнувся.
– Прошу? – мовила Голлі.
Бажання розповісти їй геть усе чисто мало не захопило його.
– Та не варто про це… Розумієте, він часом витрачає на них силу грошей. Я теж їх страх як люблю – і їздити верхи, і полювати. А ще мені подобаються перегони. Я хотів би сам брати участь у перегонах.
І, забувши про те, що в його розпорядженні лишився тільки один день, на який він призначив зустрічі двом своїм друзям, Вел раптом запропонував:
– Слухайте-но, якщо я завтра найму конячину, ви поїдете зі мною кататися в Річмонд-парк?
Голлі в захваті заплескала в долоні.
– Авжеж! Я так люблю їздити верхи! Але ж тут стоїть кінь Джоллі. Чому б вам не взяти його? Ось він. Ми можемо поїхати після чаю.
Вел нерішуче подивився на свої ноги в звичайних штанях. Він уявляв собі, як вона побачить його бездоганно одягненого, у коричневих чоботях і бедфордівських плисових штанях.
– Мені б не хотілося їздити на його коні, – сказав він. – Навряд чи це йому сподобається. До того ж, мабуть, дядечко Сомс хоче вже вирушати додому. Ні, не думайте, що я бігаю за ним хвостиком. У Bat, певно, немає дядечка? А лошачок нічого собі, – додав він, розглядаючи коня Джоллі, темно-гнідої масті, що поблискував білками очей. – У вас тут, мабуть, не полюють?
– Ні. Та мені й не до душі полювання. Звичайно, полювати цікаво, але то жорстока забава, правда ж? І Джун так гадає.
– Жорстока? – вигукнув Вел. – Дурниці. Хто така Джун?
– Моя сестра, зведена сестра, набагато старша за мене.
Вона обхопила руками морду коня Джоллі й потерлася носом об його ніс, стиха сопучи, що, здавалося, гіпнотизувало тварину. Вел дивився, як вона тулиться щокою до носа коня і поглядає на нього скоса блискучими очима. «Дуже миле дівча», – подумав він.
Вони верталися до будинку вже не такі балакучі, тепер у супроводі пса Балтазара, який тюпав так страшенно повільно, як ніхто на світі, і видимо сподівався, що вони не йтимуть швидше за нього.
– Місце тут чудове, – сказав Вел, коли вони спинилися під дубом, чекаючи, поки їх наздожене Балтазар.
– Атож, – сказала Голлі й зітхнула. – Але, звичайно, мені б хотілося побувати всюди. Я б хотіла бути циганкою.
– Так, цигани – це знаменито, – відповів Вел із певністю, яку він відчув тільки оце зараз. – А ви й справді таки схожі на циганку.
Обличчя Голлі раптом засяяло, наче темне листя, позолочене сонцем.
– Блукати по всьому світі, і все побачити, і жити просто неба – хіба це не розкіш!
– Поживемо й ми так! – сказав Вел. Авжеж! Поживемо!
– Це буде так гарно, ви та я, і більше нікого.
Голлі зміркувала, що це ніби не зовсім гаразд, і зашарілася.
– Ми неодмінно це зробимо, – вперто сказав Вел, але почервонів і собі. – Я вважаю, треба робити так, як тобі подобається. А що у вас там далі?
– Город, потім ставок, гай, а за ним ферма.
– Ходімо туди!
Голлі озирнулася на будинок.
– Мабуть, час уже пити чай. Он тато подає нам знак.
Вел, щось буркнувши, рушив услід за нею до будинку.
Коли вони знову зайшли в галерею, вигляд двох підстаркуватих Форсайтів, що пили чай, справив на них магічний вплив, і вони зовсім змовкли. Видовище було й справді разюче. Обидва кузени сиділи на канапці маркетрі, яка мала вигляд трьох з'єднаних крісел, оббитих сріблясто-рожевим шовком, а перед ними стояв низенький чайний столик. Вони відсунулися в різні боки, наскільки дозволяла канапка, і здавалось, посідали так, щоб не треба було дивитися один на одного; їли й пили вони більше, аніж розмовляли, – Сомсові начебто зовсім не смакувало печиво, що, проте, дуже швидко зникало, а Джоліонові ніби було трохи смішно з самого себе. Сторонній спостерігач навряд чи подумав би, що вони їдять жадібно, але обидва спожили таки чимало їжі. Коли молодше покоління дістало свою пайку, чаювання тривало далі у зосередженій мовчанці, аж поки Джоліон, закуривши сигарету, запитав Сомса:
– А як поживає дядечко Джеймс?
– Дякую, він зовсім немічний.
– Ми дивовижний рід, правда? Днями я взяв батькову родинну Біблію і вирахував середній вік десяти старих Форсайтів. Поки що він дорівнює вісімдесяти чотирьом рокам, а п'ятеро з них ще й досі живі. Вони, напевно, поб'ють рекорд, – і, лукаво позирнувши на Сомса, він додав – Ми з вами вже не з того тіста, що вони.
Сомс посміхнувся. «Невже ви гадаєте, ніби я визнаю, що я їм нерівня, – здавалося, казав він, – чи що я згоджуся віддати якусь власність, а надто своє життя?»
– Може, нам і пощастить дожити до їхнього віку, – вів далі Джоліон, – але ж знаєте, як заважає невпевненість у собі, і саме в цьому й полягає різниця між нашим поколінням і їхнім. Ми втратили певність. Як і коли з'явилася ця невпевненість, я не можу збагнути. Мій батько був уже трохи уражений нею, але, на мою думку, навряд чи хто-небудь інший із старих Форсайтів відчував її хоч трохи. Ніколи не бачити себе таким, як бачать тебе інші, – це чудовий засіб самозбереження. Вся історія останнього століття полягає в цій різниці між нами й ними. А між нами й вами, – додав він, дивлячись крізь кільце диму на Вела й Голлі, що почували себе ніяково під його допитливим поглядом, – буде якась інша різниця. Не знаю, яка саме.
Сомс витяг годинника.
– Нам пора вирушати, – сказав він, – а то ми запізнимося на поїзд.
– Дядечко Сомс ніколи не запізнюється на поїзд, – пробурмотів Вел, напхавши повен рот.
– А навіщо запізнюватися? – просто запитав Сомс.
– Та я не знаю, – буркнув Вел, – інші люди чомусь запізнюються.
Виходячи надвір, він нишком стиснув худеньку засмаглу руку Голлі.
– Чекайте на мене завтра, – прошепотів він, – о третій. Я буду на дорозі: це заощадить нам час. Ми чудово покатаємось.
Біля воріт він озирнувся на неї і, якби не його світські принципи, помахав би їй рукою. Настрій у нього був такий, що він не мав ніякої охоти заводити розмову з дядечком. Та й не було такої небезпеки. Сомс наче води в рот набрав, поринувши в якісь далекі думки.
Жовте листя падало навколо цих двох подорожніх, що простували дорогою, яка тяглася півтори милі і якою Сомс ходив так часто в ті давно минулі дні, коли, сповнений таємної гордості, він приїздив до Робін-Гіла подивитись, як споруджується будинок – будинок, де він мав оселитися з жінкою, від якої тепер прагнув звільнитися. Він озирнувся на цю нескінченну осінню дорогу, що тягнулася між жовтими живоплотами. Як це було давно! «Я не хочу її бачити», – сказав він Джоліонові. Чи ж правда це? «Може, й доведеться», – подумав він і здригнувся, охоплений дивним трепетом, що, як кажуть, проймає людину в ту мить, коли хтось наступить на її могилу. Який холодний цей світ! Дивний світ! І, подивившися скоса на свого племінника, він подумав: «От якби мені його молодість! Цікаво, яка ж вона тепер!»
Коли гості пішли, Джоліон не повернувся до роботи над портретом, бо денне світло вже згасало; натомість він зайшов у кабінет, несвідомо прагнучи відновити те миттєве видиво й побачити батька, що сидить у старому коричневому шкіряному кріслі, поклавши ногу на ногу, і дивиться прямим поглядом з-під свого масивного чола. Часто в цій кімнаті, найзатишнішій у всьому будинку, Джоліон іноді переживав хвилини спілкування з батьком. Ні, він не вірив беззастережно в безсмертя людської душі – почуття його були далеко не такі логічні, – мабуть, то був якийсь повів, подібний до запаху або одне з тих гострих анімістичних вражень від форми чи переливів світла, що їх особливо гостро сприймає око художника. Тільки тут, у цій кімнатці, де батько проводив майже цілий день і де все лишилося без змін, до Джоліона поверталося почуття, що він пішов не зовсім, що він зоставив на цім світі тверезу пораду свого старого розуму і тепло своєї владної привабливості.
Що порадив би батько тепер, коли давня трагедія несподівано відродилася знову, – що сказав би він, довідавшись про загрозу тій, до якої він так прихилився в останні тижні свого життя? «Я повинен допомогти їй чим тільки зможу, – думав Джоліон. – Він заповів мені опікуватися нею. Але як їй допомогти?»
І, ніби прагнучи віднайти мудрість, душевну рівновагу й проникливий здоровий розум старого Форсайта, він сів у батькове крісло й поклав ногу на ногу. Але йому здавалося, що в крісло сіла лише бліда тінь минулого; в голову йому не набігла жодна світла думка, і тільки вітер стукав пальцями в потьмянілі шибки засклених дверей.
«Поїхати до неї самому? – думав він. – Чи, може, запросити її сюди? Як вона прожила ці роки? Як їй живеться тепер? Неприємно ворушити минуле цієї вечірньої пори». І знову перед ним зринула постать його двоюрідного брата, що стояв, стискаючи ручку парадних дверей гарного оливково-зеленого кольору, зринула виразно, наче фігурка, що виходить із старовинного годинника, коли він відбиває години; і його слова пролунали в Джоліонових вухах виразніше за дзвін годинника: «Я нікому не дозволю втручатися в мої справи. Я вже сказав вам і кажу ще раз: ми не приймаємо» Відраза, яку він тоді відчув до Сомса, до його плаского виголеного обличчя, сповненого бульдожої люті, до його сухорлявої, міцної, бездоганно вбраної постаті, яка злегка нахилилася, наче він проковтнув завелику кістку, знову охопила його, як і колись, і стала навіть іще гострішою. «Мені він неприємний, – подумав Джоліон. – Мені він глибоко неприємний. І тим краще: я залюбки заступлюся за його дружину» Напівхудожник-напівфорсайт, Джоліон усім своїм єством почував огиду до, як він називав, «сварок»; поки його не дійняли до живого, він нагадував того пса, про якого хтось влучно сказав: «Швидше втече, ніж укусить». В бороді його сховалася легенька посмішка. Яка іронія долі, що Сомсові довелося прийти саме сюди – в цей дім, побудований для нього самого! Як він нишпорив повсюди очима, як дивився на цю руїну своїх колишніх сподівань; нишком приглядався до стін і сходів, оцінював усе! і Джоліонові сяйнув інтуїтивний здогад: «Мабуть, він і тепер оселився б тут залюбки. Його без упину вабить те, що колись йому належало! Ну що ж, хоч би там як, а треба діяти. Але це так тяжко, страшенно тяжко».
Того ж таки вечора він написав у Челсі листа, питаючи в Айріні дозволу побачитися з нею.
Старе століття, яке бачило буйний розквіт індивідуалізму, заходило за жовтогарячий обрій, що віщував близькі бурі. Чутки про війну пожвавили лондонське життя, й так бурхливе наприкінці літнього сезону. А Джоліонові, який не часто навідувався до міста, вулиці здавались гарячково розбурханими через автомобілі й таксомотори, які щойно з'явилися на світ і яких він не схвалював з естетичних міркувань. Їдучи в кебі, він лічив їх і вирахував, що один автомобіль припадає на двадцять кінних екіпажів. «Рік тому їх було один на тридцять, – подумав він, – отже, вони ввійдуть у вжиток. Тепер буде більше торохняви, та й смороду теж» Він був один із тих дуже нечисленних лібералів, які заперечують усе нове, що втілюється в матеріальну форму; і він звелів візникові їхати до річки, далі від вуличного гамору, – йому захотілось помилуватися водою крізь жовтувату запону платанів. Біля невеличкого будинку, який стояв ярдів за п'ятдесят від набережної, він звелів візникові почекати і зійшов на другий поверх.
Так, місіс Герон удома.
Йому відразу впав у око вплив сталого, хоч і дуже скромного прибутку: він-бо добре пам'ятав, як убого виглядало це маленьке чепурне помешкання вісім років тому, коли він повідомив Айріні про те, що вона одержала спадок. Все було тепер нове, вишукане, скрізь пахло квітами. Загальний тон був сріблистий, до якого домішувалися чорний, сизий і золотавий кольори. «Жінка з тонким смаком», – подумав він. Час дуже мало позначився на Джоліонові, бо він був Форсайт. Але на Айріні час ніби не позначився зовсім, принаймні таке було його враження. Йому здалося, що вона зовсім не постаріла, коли він побачив її в сірій оксамитовій сукні, – молода жінка з лагідними темними очима й темно-золотавими косами; вона простягла йому руку, ледь усміхаючись.
– Чому ви не сідаєте?
Мабуть, ще ніколи в житті він не сідав такий збентежений.
– Ви анітрохи не змінилися, – сказав він.
– А ви помолодшали, кузене Джоліоне.
Джоліон провів рукою по волоссю, іще густому, що завжди його тішило.
– Я вже старий, але цього не відчуваю. Це одна з переваг професії художника: вона зберігає молодість. Тіціан дожив до дев'яноста дев'яти років, і щоб померти, йому довелося захворіти на чуму. Знаєте, коли я вперше побачив вас, ви нагадали мені одну його картину.
– Коли ж ви мене вперше побачили?
– В Ботанічному саду.
– Як же ви впізнали мене, якщо доти ні разу не бачили?
– До вас підійшов один чоловік.
Він пильно дивився на неї, але її обличчя не змінилося; вона спокійно сказала:
– Так, це було багато віків тому.
– Скажіть, як вам пощастило зберегти молодість, Айріні?
– Хто не живе, той добре зберігається.
Гм! Гіркі слова! Хто не живе! Але це нагода почати розмову, і він скористався нею.
– Ви пригадуєте мого кузена Сомса? – Він помітив, що вона ледь посміхнулася, почувши таке дивне запитання, і відразу ж повів далі:– Він приходив до мене два дні тому. Він хоче розлучитися. А ви?
– Я? – вихопилося в неї вражено. – Через дванадцять років? Трохи запізно. Чи не важко це буде зробити?
Джоліон твердо глянув їй в очі.
– Ні, якщо… – сказав він.
– Якщо у мене є коханець? Але відтоді у мене нікого не було.
Що відчув він, почувши ці прості, щирі слова? Полегшення, подив, жаль? Венера, що дванадцять років не має коханця!
– А проте, – мовив він, – мабуть, ви теж багато б дали, щоб стати вільною.
– Не знаю. Яке це має тепер значення?
– А що, якби ви знову покохали?
– То й кохала б.
Цією простою відповіддю вона ніби підсумувала всю філософію жінки, від якої відцурався світ.
– Ну то гаразд! Чи треба йому що-небудь переказувати?
– Скажіть тільки: я шкодую, що він не вільний. Колись він мав нагоду звільнитися. Не знаю, чому він не скористався нею.
– Тому що він Форсайт. Адже ми ніколи не віддаємо нічого свого, поки не захочемо натомість чогось іншого; та й то не завжди.
Айріні усміхнулася.
– А ви, кузене Джоліоне? Мені здається, ви не такий.
– Адже я не зовсім чистий Форсайт – вважайте, що я покруч. Коли я виписую чек, то, округляючи суму, ніколи не віднімаю півпенса, а додаю, – зніяковіло відповів Джоліон.
– Що ж тепер хоче Сомс замість мене?
– Не знаю; може, дітей.
Хвилину вона помовчала, опустивши очі.
– Так, – мовила вона стиха, – це важко. Я б охоче допомогла йому, якби мала змогу.
Джоліон втупився в свій капелюх; його збентеження щомиті зростало, а разом із ним зростав захват, подив і жаль до цієї жінки. Вона була така гарна і така самотня; і, взагалі, життя таке заплутане!
– Ну що ж, – сказав він нарешті, – мені доведеться побачитися з Сомсом. Якщо я зможу стати вам у якій-небудь пригоді, то я завжди до ваших послуг. Звичайно, я всього лише нікчемний заступник свого батька. В кожному разі, я вас повідомлю про наслідки моєї розмови з Сомсом. Він і сам може подати який-небудь привід.
Вона похитала головою.
– Розумієте, він може багато на цьому втратити; а мені втрачати нічого. Я б дуже хотіла, щоб він став вільний, але, мені здається, я нічим не можу допомогти йому.
– Поки що мені теж так здається, – сказав Джоліон і незабаром почав прощатися.
Він пішов до кеба. Пів на четверту! Сомс іще сидить у конторі.
– На Полтрі, – гукнув він у віконце. Перед будинком парламенту й на Уайтхолі газетярі вигукували: «Серйозне становище в Трансваалі!» – але він майже не чув їх, поринувши в спогади про цю чарівну жінку, про її лагідні темні очі та слова: «Відтоді у мене нікого не було». Як вона живе, отак відірвана від життя? Самотня, беззахисна, під загрозою того, що кожний чоловік ладен простягнути руку й скривдити її чи навіть схопити її при першій нагоді. І отак вона живе рік за роком!
Табличка «Полтрі» вгорі над перехожими повернула його до дійсності.
Напис «Форсайт, Бастард і Форсайт» чорними літерами на гороховому тлі трохи додав йому рішучості, і він зійшов на гору кам'яними сходами, бурмочучи:
– Замшілий, затхлий храм власності! Проте нам без нього не обійтися!
– Я хочу бачити містера Сомса Форсайта, – сказав він хлопцеві, що відчинив двері.
– Як доповісти?
– Містер Джоліон Форсайт.
Хлопчина глянув на нього зацікавлено: він ще ніколи не бачив Форсайта з бородою – і зник.
Контора «Форсайт, Бастард і Форсайт» помалу поглинула контору «Тутінг і Боулз» і захопила весь другий поверх. Тепер фірма складалася тільки з Сомса й численного штату старших і молодших клерків. Коли близько шести років тому Джеймс пішов на спочинок, справи фірми одразу набули великого розмаху, особливо швидко вона почала зростати після того, як її залишив Бастард, котрого виснажила, на думку багатьох, справа «Фраєр проти Форсайта», що дедалі більше грузнула в судовій трясовині й обіцяла дедалі меншу вигоду позовникам. Сомс, який дивився на дійсність тверезішим оком, ніколи не брав того близько до серця; навпаки, він давно вже збагнув, що провидіння забезпечило його в такий спосіб двомастами фунтів прибутку на рік, – а чом би й ні?
Коли Джоліон зайшов, його двоюрідний брат складав список тих процентних паперів, які, беручи до уваги чутки про війну, він збирався порадити своїм клієнтам продати негайно, поки їх не почали продавати інші. Він повернув голову, глянув скоса на Джоліона й сказав:
– Добридень. Зачекайте хвилинку. Сідайте, будь ласка.
Записавши ще три вклади й поклавши лінійку, щоб позначити, де він спинився, Сомс повернувся до Джоліона, покусуючи свого плаского вказівного пальця.
– Прошу? – мовив він.
– Я її бачив.
Сомс насупився.
– Ну?
– Вона зберігає вірність минулому.
Сказавши це, Джоліон відчув сором. Обличчя двоюрідного брата спалахнуло жовтуватим рум'янцем. Навіщо було дражнити бідолаху!
– Я маю переказати вам: вона шкодує, що ви не вільні. Дванадцять років – довгий час. Ви знаєте закон краще за мене і знаєте можливості, які він дає вам.
У Сомса вихопився якийсь звук, і обидва змовкли на добру хвилину. «Воскова лялька! – думав Джоліон, стежачи за цим холодним обличчям, з якого швидко сходив рум'янець. – Він ніколи не викаже жодним знаком, що думає чи що має намір зробити. Наче з воску!» І він перевів погляд на план квітучого приморського містечка Байстріт, майбутній вигляд якого був зображений на стіні і мав живити власницькі інстинкти клієнтів фірми. І в нього промайнула чудернацька думка. «Чи не одержу я зараз рахунок: «За консультацію містерові Форсайту в справі мого розлучення – за те, що я вислухав його розповідь про візит до моєї дружини, за пораду піти й поговорити з нею ще раз він має сплатити шістнадцять шилінгів і вісім пенсів».
Несподівано Сомс сказав:
– Я не можу так жити далі. Кажу вам, я не можу так жити далі.
Очі його неспокійно бігали, як у тварини, що шукає, куди сховатися від переслідувачів.
«Він і справді страждає, – подумав Джоліон. – Я не повинен забувати про це, хоч він мені й не до вподоби».
– Звичайно, – сказав він, – все залежить тільки від вас. Чоловік завжди може владнати цю справу, якщо візьме провину на себе.
Сомс рвучко повернувся до нього із глухим стогоном, що, здавалось, вихопився з глибини його душі.
– Чому я маю страждати знову після всього того, що мені довелося вистраждати? Чому?
Джоліон тільки знизав плечима. Його розум погодився, його інстинкт повстав; а чому – він і сам не міг пояснити.
– Ваш батько, – провадив Сомс, – був чомусь прихильний до неї. Та й ви, мабуть, теж? – Він гостро позирнув на Джоліона. – Здається, досить тільки людині скривдити когось – і всі починають симпатизувати їй. Не знаю, в чому була моя провина, й досі не знаю. Я завжди ставився до неї добре. Я давав їй усе, що вона хотіла. Вона була мені потрібна.
Знову Джоліонів розум погодився, але інстинкт знову повстав. «Що воно таке? – подумав він. – Мабуть, я створений якось недоладно. Проте, якщо й так, хай я вже краще буду недоладний».
– Адже зрештою, – мовив Сомс із похмурою люттю, вона була моя дружина.
І слухачеві його зразу сяйнула думка: «Так ось у чім річ! Власність! Звичайно, всі ми володіємо якимись речами Але – людьми!!!»
– Вам треба зважити на факти, – сухо мовив він, – чи, певніше, на їхню відсутність.
Сомс знову зиркнув на нього швидким підозріливим поглядом.
– Їхню відсутність? – перепитав він. – Так, але я не дуже цього певний.
– Даруйте мені, – відповів Джоліон, – я переказав вам те, що сказала вона. А вона висловилася цілком ясно.
– Я знаю з власного досвіду, що її словам не можна сліпо вірити. Побачимо.
Джоліон підвівся.
– До побачення, – мовив він коротко.
– До побачення, – відповів Сомс, і Джоліон вийшов, намагаючися зрозуміти напіввражений, напівзагрозливий вираз на обличчі свого двоюрідного брата. Всю дорогу до вокзалу Ватерлоо він був наче сам не свій, серце його обливалося кров'ю і, їдучи додому поїздом, він думав про Айріні у її самотньому помешканні, про Сомса у його самотній конторі і про те, як дивно паралізоване життя обох. «В зашморгу, – подумав він. – Обоє вони попали шиями в зашморг, – а її шия на диво гарна!»
