Текст книги "Сага про Форсайтів"
Автор книги: Джон Голсуорси
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 68 страниц)
Той, хто не знає, що таке форсайтівська біржа, навряд чи зміг би передбачити, якого переполоху наробила Айріні, з'їздивши на будівництво.
Коли Свізін детально розповів у Тімоті, що сталося під час тієї пам'ятної поїздки, все те переповіли Джун – з крихтою цікавості, з дрібкою ледь відчутної зловтіхи, але щиро бажаючи їй добра.
– Страх, та й годі, голубонько! – закінчила тітонька Джулі. – Каже, не хоче вертатися додому. Як це розуміти?
Прикра була та розповідь для дівчини. Вона вислухала її, болісно паленіючи, а тоді раптом попрощалася, швидко потиснувши тітонькам руки.
– Як нечемно! – сказала місіс Смолл тітоньці Гестер, коли Джун пішла.
Те, як Джун сприйняла цю новину витлумачили відповідним чином. Вона була вражена. Тож щось тут, мабуть, не гаразд. Дивно! Вони з Айріні були такі близькі подруги!
Все це збігалося з чутками й натяками, які вже давненько ходили серед Форсайтів. Згадали те, що Юфімія бачила в театрі. Містер Босіні вчащає до Сомса? Он як! Ну, звичайно, він приходить у справах – з приводу будівництва! Ані слова відверто. Лише при найбільшій, найнагальнішій потребі на форсайтівській біржі щось говорилося відверто. Машина була дуже добре відрегульована: хай тільки хтось робив найменший натяк, висловлював мимохідь жаль чи сумнів, і душа родини – така співчутлива – починала бриніти. Жоден Форсайт не хотів, щоб це бриніння заподіяло кому-небудь яку шкоду; навпаки, всі вони керувалися найкращими намірами, знаючи, що кожен член родини вкладає свою частку в родинну душу.
І всі ці плітки породжувала доброзичливість; часто-густо вона спонукала Форсайтів, які додержували світських звичаїв, робити візити милосердя – приносячи розраду страдникам, відвідувачі тішилися думкою, що хтось інший страждає від лиха, від якого самі вони не страждають. Сказати правду, спонукало їх бажання поширити цікаву новину, бажання, яке повсякчас надихає нашу пресу і яке примусило Джеймса звіритися місіс Септімус, місіс Септімус Ніколасовим дітям, Ніколасових дітей комусь іншому і так далі. Великий клас, до якого прилучилися Форсайти, вимагав від них великої відвертості і ще більшої стриманості. Таке поєднання забезпечувало їм право бути членом цього класу.
Багато хто з молодших Форсайтів цілком природно вважав, що негарно стромляти носа в чужі справи, і відкрито заявляв про це, але невидимі магнетичні струми родинних пересудів були такі потужні, що вони мимоволі знали все одне про одного. Опиратися тим струмам була марна справа.
Один з них (молодий Роджер) зробив був героїчну спробу визволити юне покоління, назвавши Тімоті «старим луб'ям». Але зухвальство його окошилося на ньому самому; ті слова в дуже делікатній формі внесли у вуха тітоньці Джулі, вона, шокована, повторила їх місіс Роджер, і від неї вони знову вернулися до молодого Роджера.
Зрештою, всі знали, що лиха зазнають лише ті, хто чинить негарно; наприклад, Джордж, який програв у більярд стільки грошей; чи сам молодий Роджер, що мало не зв'язав себе шлюбом із дівчиною, з якою, подейкували, він уже перебував у близьких стосунках, чи та ж таки Айріні, що, як усі гадали, хоч про це й не говорилося, ступила на слизьке.
Вивідувати чужі таємниці було не тільки приємно, а й корисно. Чимало годин у домі Тімоті на Бейзвотер-род збігли швидко за тим вивідуванням, чимало годин, що інакше здалися б трьом його мешканцям порожніми й нескінченно довгими; а таких домів, як Тімоті, було в Лондоні сотні – домів, де бездіяльно доживали віку забезпечені люди, що самі вже вийшли з боротьби і шукають життєвого стимулу в боротьбі інших.
Якби не втіха від родинних пересудів, ті троє почували б себе дуже самотньо. Поголоски й чутки, плітки, домисли були їм милі й дорогі, мов ті ненароджені діти, що їхнього щебету братові й сестрам так і не довелося почути. Тішачись балачками, вони наче бавили рідних дітей і онуків, за якими так спрагли їхні чутливі серця. Бо хоч ніхто не може напевно твердити, що серце Тімоті спрагло, а проте коли у когось із Форсайтів народжувалася дитина, він був наче сам не свій.
Тож даремно молодий Роджер казав на нього «старе луб'я», а Юфімія, сплескуючи руками, вигукувала: «Ото ще мені та трійця!» – і заходилася беззвучним сміхом, раз у раз повискуючи. Даремно, і не дуже гарно так робити.
На цій стадії ситуація могла видатися, особливо для форсайтівського ока, незвичайною, – ба навіть «неможливою», але, з огляду на деякі факти, в ній, зрештою, не було нічого незвичайного.
Форсайти дечого не взяли до уваги.
Передусім, позвикавши до безпеки злагідного шлюбного життя, вони забули, що кохання не теплична квітка, а дика рослина, породжена дощовою ніччю, породжена сонячною годиною з дикого сім'я, що його дикий вітер заніс край дороги. Коли ця дика рослина випадково зацвіте в нашому саду, ми називаємо її квіткою, а коли вона зацвіте за огорожею, ми називаємо її бур'яном; та хоч яку їй дати назву, її пахощі й барви завжди будуть дикі!
До того ж – факти й цифри їхнього життєвого досвіду заважали усвідомити цю істину – мало хто з Форсайтів розумів, що коли сходить ця дика рослина, чоловіки й жінки злітаються на блідий вогник її цвіту, наче нічні метелики.
Прикра історія з молодим Джоліоном одійшла в минуле, тож у Форсайтів знову відродився погляд, що люди їхнього становища не стануть рвати тієї квітки поза огорожею і що їм належить одбувати кохання, як кір, – своєчасно і раз назавжди, лікуючи його законним шлюбом, точнісінько, як лікують кір благодійною сумішшю меду й масла.
Дивні чутки про Босіні й місіс Сомс, що ширилися між Форсайтами, найдужче вразили Джеймса. Джеймс уже давно забув, як свого часу він, довготелесий блідий молодик з рудуватими баками, упадав за Емілі. Він давно забув будиночок поблизу Мейфера [7]7
Мейфер – фешенебельний район Лондона.
[Закрыть], де провів перші дні подружнього життя; або, точніше, забув перші дні, а не будиночок: Форсайт ніколи не забуде будинку – згодом він продав його, діставши чотириста фунтів чистого зиску.
Він давно забув ті часи, сповнені надій, побоювань і сумнівів щодо того, чи розважливо він чинить (бо гарненька Емілі не мала грошей, а сам він тоді заробляв лише тисячу фунтів на рік), і той дивний непереможний потяг, який охопив його з такою силою, що він ладен був умерти, коли не одружиться з цією дівчиною із прегарними русявими косами, скрученими вузлом на потилиці, із прегарними руками, що виступали з корсажа, який щільно облягав її груди, і прегарним станом, захованим у клітці широчезного криноліна.
Джеймс пройшов крізь вогонь, але він пройшов і крізь потік років, який гасить той вогонь; він зазнав найгіршої втрати – забув, що таке кохання.
Забув! Забув так давно, аж забув навіть, що він усе те забув.
І ось до нього дійшла чутка про синову дружину, чутка невиразна, наче тінь, що ховається серед видимих, відчутних на дотик речей, туманна, загадкова, мов привид, і, подібно до привида, вона навівала незбагненний жах.
Джеймс спробував усвідомити її реальність, та це було однаково, що уявити себе жертвою однієї з тих трагічних пригод, про які він щодня читав у вечірній газеті. Він просто не міг цьому повірити. То все пусте. Плещуть люди знічев'я. Стосунки у неї з Сомсом не зовсім добрі, але вона жінка хороша, так, хороша!
Як то властиво переважній більшості чоловіків, Джеймс залюбки смакував скандальні чутки і, буваючи в товаристві, частенько, наче між іншим, казав, облизуючи губи: «Еге ж, еге, вона з молодим Дайсоном. Я чув, вони у Монте-Карло!»
Але йому ніколи й на думку не спадало замислитися над подібною історією, – над її минулим, сучасним і майбутнім. Він не усвідомлював, як дорого вона коштувала її учасникам, скільки мук завдала і скільки принесла радощів, яка фатальна невигойна трагедія ховалася за цілковито оголеними, часом бридкими, та загалом пікантними фактами, що впадали йому в око. Він ніколи не ганьбив і не хвалив злочинних коханців, не робив з їхньої історії ані висновків, ані будь-яких узагальнень; він тільки жадібно слухав поговори і сам їх переказував, відчуваючи від того велике задоволення, мов від чарки хересу або гіркої настоянки, випитої перед обідом.
Та тепер, коли самого Джеймса торкнувся поговір – чи скоріше перший його подих, – він відчув себе наче в густому тумані, що слизьким смородом ліз йому до рота, забиваючи дух.
Скандал! Може вибухнути скандал!
Лише повторюючи це слово, Джеймс міг зосередитись на ньому й осмислити його. Він уже забув ті почування, без яких годі зрозуміти вагу таких подій, як вони розвиваються й до чого призводять; він не спроможний був збагнути, що заради пристрасті люди здатні на ризик.
Смішно було навіть подумати, що серед його знайомих, які день у день ходять до Сіті за своїм звичайним ділом, а у вільний час купують акції і будинки, обідають і, може, навіть грають у карти, що серед них є хоч один, ладний ризикнути заради такого незрозумілого, такого туманного поняття, як пристрасть.
Пристрасть! Авжеж, йому доводилось про неї чувати, і такі приписи, як «Молодому чоловікові й молодій жінці не можна залишатися сам на сам», закарбувалися у нього в пам'яті, мов паралелі на географічній карті (коли йдеться про «життєві факти», Форсайти виявляють витончений реалістичний смак), але все інше він розглядав тільки крізь призму страшного слова «скандал».
Та ні, це неправда; цього не може бути. Йому нема чого турбуватись: Айріні хороша жінка. Але тривожна думка стриміла в пам'яті, наче цвях. До того ж Джеймс мав неспокійну вдачу; такі, як він, не вміють подолати своїх тривог і болісно страждають від підозри й нерішучості, чекаючи найгіршого. Побоюючись допуститися фатальної втрати, якої, може, пощастило б уникнути, діючи інакше, він приймав остаточне рішення тільки тоді, коли був цілком певен, що в іншому разі зазнає невдачі.
Проте частенько бувало так, що остаточне рішення від нього навіть не залежало; так було і цього разу.
Що він міг зробити? Поговорити з Сомсом? Це тільки зашкодило б. Зрештою, то все дурниці; він певен, що дурниці.
А сталося все це через новий дім. Йому та вигадка одразу не сподобалась. Навіщо Сомсові вибиратися за місто? І коли вже він вирішив укласти в будинок такі шалені гроші, чого було не запросити першокласного архітектора замість цього Босіні, про якого ніхто нічого не знає? Він їх попереджав, чим усе це скінчиться. А тепер кажуть, що будинок обійшовся Сомсові набагато дорожче, ніж він сподівався.
Цей останній факт дужче за всі інші міркування примусив Джеймса усвідомити, яке створилося загрозливе становище. Так воно завжди буває, коли зв'яжешся з цими «художниками»; розумній людині нема чого з ними зв'язуватись. Він застерігав і Айріні. А тепер самі бачите, що з того вийшло!
І раптом Джеймсові сяйнула думка: треба з'їздити туди й побачити все на власні очі. Тривога страшенно пригнічувала його, він почував себе наче в густому тумані, і думка поїхати в Робін-Гіл подивитися на той будинок трохи заспокоїла його. Мабуть, йому полегшало від того, що він нарешті зважився на якусь дію, але найпевніше він просто зрадів нагоді подивитися на якийсь будинок.
Джеймсові здавалося, що, придивившись до споруди з цегли й вапна, з дерева й каменю, побудованої підозрілою особою, він побачить, чи правдиві всі ті чутки про Айріні.
Отож, не сказавши нікому жодного слова, він узяв кеб і рушив на вокзал, а звідти доїхав поїздом до Робін-Гіла; візників у тих місцях не було, і йому довелося йти від станції пішки.
Джеймс поволі чвалав нагору, насилу згинаючи вузлуваті коліна, сутулячи спину й понуривши голову, але вбраний чепурно – в циліндрі й сюртуку, що аж сяяли чистотою. За його одягом стежила Емілі; звичайно, сама вона не стежила – люди з добрим становищем не стежать за тим, щоб усі гудзики були на місці, а Емілі належала до людей з добрим становищем, – вона тільки стежила, щоб за всім тим стежив слуга.
Джеймсові довелося тричі питати дорогу; щоразу він повторював одержану вказівку, просив повторити її ще раз, а тоді повторював сам удруге, бо завжди любив побалакати, до того ж у незнайомій місцевості зайва обережність не завадить.
Він розтлумачував кожному перехожому, що розшукує новий будинок, проте лише коли йому показали дах, який визирав поміж деревами, він нарешті переконався, що його не збили з дороги, і заспокоївся остаточно.
Свинцеві хмари зависли над землею, наче побілена сіруватим вапном стеля. В непорушному повітрі не відчувалося ані подиху вітру, ані польових пахощів. Такого дня навіть англійські робітники роблять своє діло абияк, не докладаючи великих зусиль, без балачок, за якими веселіше працюється.
У просвітах незакінченого будинку поволі сновигали люди в сорочках із закоченими рукавами, лунали різні звуки – стукотів молоток, скреготіло залізо, дзижчала пилка, дерев'яним помостом торохтіла тачка, час від часу стиха повискував, мов чайник, де закипає вода, десятників собака, припнутий мотузкою до дубової колоди.
Щойно вставлені шибки, замазані посередині крейдою, дивилися на Джеймса, як очі сліпого пса.
А будівельний хор звучав незграйно й безрадісно під сіруватим небом. Тільки дрозди, що шукали хробаків у свіжих борознах, зовсім не подавали голосу.
Пробравшись поміж купами гравію– саме прокладали під'їзну алею, – Джеймс підійшов до ганку. Там він спинився й підвів очі. Звідти мало чого можна було побачити, і все, що можна, Джеймс роздивився за одну мить, але він простояв на тому місці довгенько, і ніхто не знає, які думки снувалися у нього в голові.
Його голубі очі наче застигли під сивими острішками брів; випнута верхня губа кілька разів сіпнулася між пишними білими баками; спостерігаючи його стурбований зосереджений вираз, легко можна було здогадатися, від кого Сомс успадкував той понурий погляд, що часом з'являвся у нього в очах. Здавалося, Джеймс казав сам до себе: «Так, важко жити на цім світі».
У тій позі його застав Босіні.
Джеймс перестав дивитися вгору, ніби шукаючи пташиного гнізда, й глянув на Босіні, що стежив за ним з легенькою усмішкою.
– Добрий день, містере Форсайт! Приїхали переконатися на власні очі?
Ми знаємо, що Джеймс приїхав саме задля того, тож він, зрозуміло, збентежився. Однак він простяг руку й мовив, ховаючи очі:
– Добрий день.
Босіні пропустив його поперед себе, іронічно посміхаючись.
Джеймс відчув у його ввічливості щось підозріле.
– Спочатку я хотів би подивитися на будинок ззовні, – мовив він. – Цікаво глянути, що у вас тут виходить.
Вимощена каменем тераса, з бордюром два-три дюйми заввишки обводила будинок півколом з південно-східного до південно-західного боку, її голий спушений схил готувалися викласти дерном. Джеймс пішов терасою.
– Скільки ж на оце витрачено грошей? – спитав він, побачивши, що тераса завертає за ріг будинку.
– А ви як гадаєте? – мовив Босіні.
– Хіба я знаю? – відповів трохи збентежений Джеймс. – Мабуть, фунтів двісті-триста!
– Ви вгадали!
Джеймс гостро поглянув на архітектора, але той спокійно зустрів його погляд, тож Джеймс вирішив, що не дочув відповіді.
Біля садової хвіртки Джеймс спинився й поглянув на краєвид.
– Оте дерево треба зрубати, – сказав він, показуючи на дуб.
– Ви так гадаєте? Ви гадаєте, що через це дерево марнуються гроші, заплачені за краєвид?
Джеймс знову зиркнув на нього підозріливо: у цього молодика дуже дивна мова.
– Отакої! – озвався він спантеличеним, знервованим тоном. – Не розумію, навіщо вам потрібно це дерево.
– Завтра його зрубають, – сказав Босіні.
Джеймс сполошився.
– Е, ні! – вигукнув він. – Ви, чого доброго, скажете, що я звелів його зрубати. Це не моє діло!
– Справді?
Джеймс провадив стурбовано:
– Хіба я знаю, що треба, а чого не треба? Це мене зовсім не стосується. Робіть усе на власну відповідальність.
– Ви дозволяєте мені послатися на вас?
Джеймс іще дужче сполошився.
– Не розумію, навіщо вам на мене посилатися, – промимрив він. – Краще ви того дерева не займайте. Це не ваше дерево!
Він витяг шовкову хусточку і витер чоло. Вони зайшли в будинок. Як і на Свізіна, внутрішній дворик справив на Джеймса неабияке враження.
– На це у вас, мабуть, пішло до біса грошей, – зауважив він, роздивившись колони й галерею. – Оці колони, скільки вони коштували?
– Не можу вам сказати точно, – замислено відповів Босіні, – але знаю, що грошей на них пішло до біса!
– Я так і думав, – сказав Джеймс. – Гадаю… – Він спіймав архітекторів погляд і затнувся. Відтоді, коли йому кортіло спитати, що скільки коштує, він стримував свою цікавість.
Босіні, очевидно, вирішив показати йому геть усе, і якби Джеймс не мав «пильного ока», його повели б круг дому вдруге. Архітектор так напрошувався на запитання, що Джеймс насторожився. Старого почала долати втома, бо хоч його кощаве тіло було досить міцне, та все-таки йому минуло вже сімдесят п'ять років.
Джеймс був збентежений: йому не пощастило нічого розвідати, а він сподівався чогось допевнитись цими оглядинами. Він тільки відчув ще гострішу неприязнь і недовіру до цього молодика, що допікав йому своєю чемністю, крізь яку виразно проглядав глум.
Цей чолов'яга виявився розумнішим, ніж він гадав, і вродливішим, ніж він сподівався. Сам Джеймс не терпів ніякого ризику, і тому його дратував і визивно недбалий тон Босіні, і якась непевна посмішка, що з'являлася зовсім несподівано, і дивний погляд. Згодом Джеймс казав, що Босіні нагадував йому голодного кота. Точніше він не міг висловити Емілі свого враження від манер Босіні, таких м'яких і водночас злісно глумливих.
Нарешті, побачивши все, що можна було побачити, Джеймс вийшов надвір тими самими дверима, якими зайшов, і, відчуваючи, що його зусилля, а також час та гроші змарновано, він закликав на поміч усю свою форсайтівську мужність, гостро позирнув на Босіні й мовив:
– Здається, ви частенько бачите мою невістку. То яка її думка щодо цього будинку? А втім, вона, мабуть, його ще й разу не бачила?
Він питав це, чудово знаючи, що Айріні сюди приїздила, хоч у тому візиті не було нічого незвичайного, крім її дивних слів – «Мені байдуже, попаду я додому чи ні»– та ще того, як сприйняла цю звістку Джун.
Цим питанням Джеймс мав на меті, як він сказав сам собі, дати Босіні нагоду виправдатися.
Архітектор довго мовчав, дивлячись на Джеймса так пильно, аж тому стало ніяково.
– Вона бачила будинок, – нарешті відказав він, – але, що вона про нього думає, я не знаю.
Знервований, спантеличений, Джеймс уже ніяк не міг облишити цю небезпечну тему.
– О, то вона його бачила? – перепитав він. – Мабуть, її привозив Сомс?
– Та ні, – відповів, посміхаючись, Босіні.
– Невже вона приїздила сама?
– Та ні.
– То хто ж її привозив?
– Боюся, мені не слід говорити, з ким вона приїздила.
Добре знаючи, що Айріні приїздила зі Свізіном, Джеймс сторопів, почувши таку незрозумілу відповідь.
– Отакої! – промимрив він. – Адже ви знаєте, що… – і він затнувся, своєчасно збагнувши, що може себе зрадити. – Ну що ж, – озвався він за мить, – не хочете мені казати, то й не кажіть. Мені ніхто нічого не розказує.
На його подив, Босіні запитав його:
– До речі, скажіть мені, будьте ласкаві, чи ще хтось із ваших збирається сюди приїхати? Я хочу бути на місці!
– Ще хтось? – перепитав збентежено Джеймс. – А хто ще може приїхати? Я не чув про це. Бувайте здорові.
Потупившись, він простяг руку, торкнувся долонею до долоні Босіні й, узявши парасольку трохи вище шовку, пішов геть терасою.
Повертаючи за ріг, він озирнувся й побачив, що Босіні поволі йде слідом за ним. «Скрадається попід стіною, – подумав Джеймс, – наче великий кіт» Босіні підняв свого капелюха, але Джеймс не відповів йому.
Минувши алею і переконавшися, що його вже не видно, Джеймс пішов іще повільніше. Згорбившись іще більше, аніж дорогою сюди, худий, голодний і прибитий, Джеймс помалу дибав до станції.
А Пірат дивився, як він сумно чвалає геть, і, мабуть, шкодував, що був із старим такий непривітний.
Про свою поїздку Джеймс не прохопився жодним словом; але, зайшовши якось уранці до Тімоті поговорити про каналізацію, що її братові довелося провести на вимогу санітарної інспекції, він принагідно згадав, що бачив новий Сомсів дім.
Будинок, здається йому, непоганий. Його можна довести до ладу. Цей молодик по-своєму тямущий, проте спробуй-но вгадати, скільки коштуватиме Сомсові все те будівництво.
Юфімія Форсайт, що саме нагодилася, – вона приїхала взяти останній роман превелебного містера Скоулза «Пристрасть і пересторога», що мав такий величезний успіх, – і собі докинула слово:
– Я бачила вчора Айріні в магазині; вона любенько розмовляла з містером Босіні в бакалійному відділі.
Такими звичайними словами вона змалювала сцену, яка в дійсності справила на неї глибоке й дуже складне враження. Юфімія поспішала до відділу шовкових тканин крамниці церковно-комерційного товариства, – Форсайти не могли нахвалитися цією крамницею за її чудовий принцип приставляти товари тільки після оплати, обслуговуючи лише надійних покупців, – набрати шовку для матері, що чекала в кареті.
Проходячи бакалійним відділом, вона була неприємно вражена, помітивши струнку жінку, що стояла до неї спиною. У жінки була така бездоганна, така знадлива фігура, вона була так елегантно вбрана, що інстинктивне почуття моральності Юфімії зразу сполошилося: скоріше інтуїтивно, аніж із досвіду вона знала, що така гарна фігура рідко сполучається з чеснотою, а на думку самої Юфімії – ніколи; її власна спина завдавала кравчині чимало клопоту.
Підозра її підтвердилась. З аптечного відділу вийшов молодик, скинув похапцем капелюха й забалакав до незнайомої леді.
Отоді Юфімія й побачила, за ким стежить: виявилося, що леді – то місіс Сомс, а молодик – містер Босіні. Щоб її не помітили, Юфімія зразу заходилася купувати туніські фініки, – адже незручно зустрічатися із знайомими, коли в тебе повні руки пакунків, та ще й у таку ранню пору – і ненароком стала цікавим свідком їхньої короткої зустрічі.
Обличчя місіс Сомс, звичайно трохи бліде, прегарно зарум'янилося; а містер Босіні поводився дивно, хоч був вельми принадний (Юфімія вважала, що він показний чоловік, а прізвисько Пірат, яке вигадав Джордж, здавалося їй дуже романтичним, просто чарівним). Босіні начебто її упрошував. Вони так захопилися розмовою – точніше, Босіні захопився, бо місіс Сомс майже не озивалась, – що зовсім не зважали на людей, яким доводилося їх обходити. Якийсь симпатичний старий генерал, прямуючи в тютюновий відділ, мусив звернути вбік, але, глянувши на обличчя місіс Сомс, цей старий дурень скинув капелюха! Всі чоловіки одним миром мазані!
Та найдужче вразили Юфімію очі місіс Сомс. Вона не підвела їх на містера Босіні жодного разу, але, коли він пішов, подивилася йому вслід. І що то був за погляд!
Того погляду Юфімія довго не могла забути. Скажемо без перебільшення, що він пройняв її своєю палкою ніжністю, наче Айріні прагнула завернути юнака назад і відмовитись від своїх слів.
Проте Юфімія не мала часу над тим розмірковувати: треба було купувати шовк; але ця сцена її «дуже заінтригувала – страшенно!». Вона кивнула місіс Сомс, щоб показати, що її бачили; і, розповідаючи потім про це своїй приятельці Френсі (Роджеровій дочці), сказала: «І як вона знітилася!»
Джеймсові дуже не хотілося зразу повірити в новий доказ, що стверджував його власні підозри, і він перебив Юфімію.
– Та то вони, певно, прийшли купувати шпалери.
Юфімія посміхнулась.
У бакалійному відділі? лагідно відповіла вона і, беручи зі столу «Пристрасть і пересторогу», додала: То ви, тітонько, дозволите мені її почитати? Бувайте здорові! – І пішла.
За хвилину пішов і Джеймс: він і так затримався.
Прибувши в контору «Форсайт, Бастард і Форсайт», він застав там Сомса. Той сидів у конторському кріслі й складав заперечення проти позову. Сухо привітавшися з батьком, Сомс витяг із кишені листа й мовив:
– Вам буде цікаво прочитати оце.
Джеймс прочитав:
309 Д, Слоун-стріт,
15 травня
«Шановний Форсайте!
Спорудження Вашого будинку закінчується, і як архітектор я свої обов'язки виконав. Коли Ви згодні, щоб я довершив його опорядження, яке я почав був на Ваше прохання, то застерігаю Вас: я працюватиму лише в тому разі, коли Ви дасте мені змогу робити все на мій власний розсуд.
Кожного разу Ви привозите яку-небудь нову пропозицію, що суперечить моїм планам. У мене є три Ваші листи, в кожному з них Ви рекомендуєте оздобу, тулити яку я не маю ані найменшого наміру. Вчора вдень приїздив сюди Ваш батько і теж зробив кілька цінних пропозицій.
Тому, прошу, зважте, чи Ви волієте, щоб я опоряджував Ваш будинок, чи щоб склав свої повноваження, – щодо мене, то я вибрав би останнє.
Але врахуйте, що, беручися за роботу, я хотів би довершити її самостійно, без будь-чийого втручання.
Коли я візьмусь за це діло, то зроблю його сумлінно, але дозвольте мені діяти на власний розсуд.
Щиро Ваш Філіп Босіні»
Важко визначити безпосередню причину, яка спонукала Босіні написати цього листа, хоча цілком імовірно, що він був написаний під впливом раптового обурення проти того становища, в якому архітектор опинився перед Сомсом, – того одвічного становища Мистецтва перед Власністю, що так чудово висловлене на звороті багатьох найпоширеніших сучасних виробів – висловлене реченням, яке своєю виразністю не поступається найкращим зразкам Тацітової прози:
Томас Т. Сорроу, винахідник.
Берт М. Педленд, власник винаходу
– Що ти йому відповіси? – запитав Джеймс.
Сомс навіть голови не повернув.
– Я ще не вирішив, – відказав він і знову взявся до своїх паперів.
Один його клієнт спорудив кілька будинків на чужій ділянці, але несподівано дістав неприємне повідомлення з вимогою їх розібрати. Докладно вивчивши всі обставини, Сомс вирішив, що його клієнт може наполягати на так званому фактичному праві власності, й хоча земля, без сумніву, належить не йому, він має підстави нею володіти, і хай від свого не відступається. Тепер Сомс розробляв цю настанову, вирішивши, як то кажуть моряки, – «так тримати».
Своїми розумними настановами Сомс здобув добру репутацію. Люди казали: «Сходіть до молодого Форсайта – він має голову на в'язах». І Сомс вельми цінував таку репутацію.
Його природна мовчазність стала йому в пригоді. Саме ця риса найдужче впевнювала клієнтів, особливо заможних (інших клієнтів у Сомса й не було), що він людина надійна. І він таки справді був надійний. Традиції, звички, освіта, успадковані схильності, природжена обережність – усе це разом стало міцною підвалиною професійної чесності, яка вже тому переважувала всякі спокуси, що засновувалася на інстинктивному побоюванні ризику. Як він міг спіткнутися, коли його душа сахалася всього того, на чому можна спіткнутись, – людина може спіткнутися на рівній підлозі!
І всі ті незліченні Форсайти, котрі, ведучи свої незліченні справи, що стосувалися до різних видів власності (від дружин до права використання водяних джерел), потребували послуг надійної людини, переконалися, що звірятися на Сомса і безпечно для них, і вигідно. У пригоді йому стала і його дещо зарозуміла манера триматися з клієнтами, і замислений вигляд, наче він подумки вишукував прецеденти, – якщо людина тримається зарозуміло, то, видно, має на те підстави!
Сомс фактично очолював фірму; хоча Джеймс навідувався до контори мало не щодня – подивитися, як ідуть справи, але поміч його обмежувалася тим, що він сідав у крісло, схрестивши під столом ноги, трохи заплутував уже влагоджені питання і незабаром ішов собі геть; інший партнер, Бастард, нічого не важив: роботи йому припадала сила-силенна, але думки його ніколи до уваги не брали.
Отож Сомс зосереджено складав своє заперечення. Проте ні в якому разі не можна твердити, що він був спокійний душею. Уже кілька днів його пригнічувало передчуття якоїсь біди. Він пробував пояснити своє занепокоєння природними причинами: мабуть, розходилася печінка, але знав, що річ не в печінці.
Він поглянув на годинника. За чверть години треба бути на загальних зборах «Нової вугільної компанії», однієї з фірм, де головою правління був дядько Джоліон; він зустрінеться там з дядьком і заведе розмову про Босіні: він іще не вирішив, що саме скаже, але в кожному разі не відповість на цього листа, перш ніж зустрінеться з дядьком Джоліоном. Сомс устав і сховав у шухляду чернетку свого заперечення. Зайшовши до маленького темного туалету, він увімкнув світло, помив руки коричневим віндзорським милом і витер їх рушником. Потім зачесався, намагаючись не зачепити проділа, вимкнув світло, взяв капелюх і, попередивши, що вернеться о пів на третю, вийшов на Полтрі.
Контора «Нової вугільної компанії» була недалеко – на Айронмангер-лейн, де завжди відбувалися збори її акціонерів, на відміну від інших компаній, які, плекаючи ширші задуми, звичайно скликали збори в готелі на Кеннон-стріт. Старий Джоліон був із самого початку проти преси. Публіці немає діла до його справ, казав він.
Сомс прибув вчасно, хвилина в хвилину, і зайняв своє місце поміж членами правління, які сиділи вряд проти акціонерів, кожен за своєю чорнильницею.
Старий Джоліон, що вирізнявся серед них своїм чорним, застебнутим доверху сюртуком і білими вусами, сидів посередині, відхилившись на спинку крісла й склавши кінчики пальців над звітною доповіддю правління.
Праворуч від нього, завжди якийсь перебільшений, сидів секретар Гемінгз, на прізвисько Похоронне Бюро; в його гарних очах світився преглибокий смуток; за його сивуватою бородою, жалобною, як уся його зовнішність, угадувалася пречорна краватка.
І справді, збори відбувалися з сумного приводу: не минуло й шести тижнів, відколи Скор'єр, гірничий інженер, якого послали на шахти із спеціальним завданням, прислав телеграму, сповіщаючи, що Піппін, їхній управитель, наклав на себе руки, спромігшись по загадковій дворічній мовчанці написати до правління листа. Цей лист саме лежав на столі; його мали зачитати акціонерам, яких, звичайно, слід ознайомити з усіма обставинами справи.
Гемінгз часто говорив Сомсові, стоячи перед каміном і розгорнувши фалди сюртука:
– Чого акціонери не знають про наші справи, того їм і не слід знати. Можете повірити мені, містере Сомсе.
Сомс пригадав, як під час однієї такої розмови, що її Гемінгз завів у присутності старого Джоліона, сталася невеличка неприємність. Дядько гостро поглянув на секретаря й мовив:
«Не говоріть дурниць, Гемінгзе! Ви хотіли сказати: не слід знати того, що вони знають».
Старий Джоліон не терпів нісенітниць.
Гемінгз сердито блимнув очима і, всміхаючись, наче вишколений пудель, заплескав у долоні з удаваним захватом.
«Оце дотеп! Влучно сказано, сер, дуже влучно. Дядечко ваш завжди знайде привід пожартувати!»
