Текст книги "Сага про Форсайтів"

Автор книги: Джон Голсуорси

сообщить о нарушении

Текущая страница: 52 (всего у книги 68 страниц)

Понад півгодини Джон простояв так, потім повернувся до будинку й, знайшовши драбину, заліз через вікно у свою спальню – просто так, задля розваги. Тоді, згадавши, що вікно в кабінеті лишилося відчинене, він зійшов униз і зачинив його, спочатку прибравши драбину, щоб замести всі сліди, які могли б зрадити його почуття. Надто глибоким воно було, щоб відкрити його хоч одній живій душі – навіть матері.

IV. МАВЗОЛЕЙ

Є будинки, чиї душі відійшли в морок часу, залишилися тільки тіла в сутінках Лондона. Але будинок Тімоті на Бейзвотер-род не належав до таких, бо душа Тімоті ще трималася на ниточці в тілі Тімоті Форсайта, і Смізер підтримувала незмінною атмосферу, просякнуту запахом камфори, портвейну і помешкання, яке провітрюють тільки двічі на день.

Форсайти уявляли собі тепер цей будинок чимось на зразок китайської коробочки для пілюль: кліточки, одна в одній, а в останній з них – Тімоті. До нього не докопатися, принаймні так твердили родичі, які за давньою звичкою або через забудькуватість вряди-годи відвідували свого останнього дядечка. Навідувалася сюди Френсі, яка вже остаточно емансипувалася від бога (вона відкрито заявляла про свої атеїстичні переконання), Юфімія, яка емансипувалася від старого Ніколаса, і Вініфред Дарті, теж емансипована від своєї «світської людини». Зрештою, тепер усі стали емансипованими або принаймні твердять, що стали, хоч це не зовсім одне й те саме.

Отож коли наступного ранку після пам'ятної зустрічі Сомс завітав сюди дорогою на Педдінгтонський вокзал, то він навряд чи сподівався побачити Тімоті. Серце його ледь стислося, коли він зійшов на осяяний яскравим полуденним сонцем свіжопобілений ганок невеликого будинку, де колись мешкали четверо Форсайтів, а тепер жив один, поринувши у дрімоту, наче зимова муха; будинку, куди Сомс приходив безліч разів, щоб скинути або взяти тягар родинних пліток, будинку «стареньких», людей іншого століття, іншої доби.

Поява Смізер, – і тепер у високому, аж під пахви, корсеті, бо нова мода, що з'явилася 1903 року, саме коли тітонька Джулі й тітонька Гестер зійшли зі сцени, не дістала їхнього схвалення, – викликала бліду дружню усмішку на устах Сомса; Смізер, яка до дрібниць зберегла вірність старій моді, неоціненна служниця – такої тепер годі й шукати – усміхнулася у відповідь і мовила:

– Господи, та це ж містер Сомс! Нарешті ви завітали до нас! Як ваше здоров'я, сер? Містер Тімоті дуже зрадіє, довідавшися, що ви заходили.

– Як він себе почуває?

– О, як на свої роки, він тримається чудово; але він таки незвичайна людина. Я сказала місіс Дарті, коли вона була тут останнього разу: ото зраділи б міс Форсайт, місіс Джулі й міс Гестер, якби побачили, що йому й досі смакує печене яблуко. Щоправда, він зовсім оглух, хоч, я вважаю, це на щастя. Бо інакше що б ми робили з ним під час повітряних нальотів?

– А-а! – сказав Сомс. – А що ж ви з ним робили?

– Ми просто залишали його в ліжку, а дзвоник провели вниз, у льох, отож нам з куховаркою було б чути, якби він подзвонив. Ми навмисно не говорили йому, що йде війна: так було краще. Я ще тоді казала куховарці: «Якщо містер Тімоті подзвонить, то хай там що, а я піду нагору. Мої любі господині, мабуть, поумлівали б, якби довідалися, що він дзвонив, а ніхто до нього не прийшов. Але він спокійнісінько спав під час усіх нальотів. А під час того денного нальоту саме купався в ванні. І гаразд вийшло, бо він міг помітити, що люди на вулиці дивляться вгору, – він часто виглядає у вікно.

– Так, так, – пробурмотів Сомс. Смізер ставала надто балакучою. – Я огляну дім, подивлюся, чи не треба щось зробити.

– Будь ласка, сер. Гадаю, що скрізь усе гаразд, хіба що в їдальні тхне мишами, і ми не знаємо, як їх позбутися. Дивно, що вони завелись: адже там не було жодної кришки, відколи містер Тімоті ще перед війною перестав сходити вниз. Але вони такі кляті, що ніколи не знаєш, де вони заведуться.

– Він встає з ліжка?

– Звичайно, встає, сер. Щоранку він прогулюється між ліжком і вікном, хоч і не наважується вийти з кімнати. І настрій у нього добрий: щодня уважно переглядає свій заповіт. Це його найбільше тішить.

– Я хочу, Смізер, побачити його, якщо можна. Адже, можливо, він схоче сказати мені що-небудь.

Смізер зашарілася від корсета по саме волосся.

– Оце-то справжня подія! – сказала вона. – Може, я поводжу вас по будинку, сер, а куховарку тим часом пошлю до містера Тімоті повідомити про ваш прихід?

– Ні, сходіть уже ви, – промовив Сомс. – А я походжу сам.

Перед чужою людиною не годиться виявляти свої почуття, а Сомс знав, що він розчулиться, коли блукатиме по кімнатах, де все навіюватиме спогади про минуле. Коли Смізер, схвильовано поскрипуючи своїм корсетом, пішла нагору, Сомс пройшов у їдальню і понюхав повітря. На його думку, пахло не мишами, а трухлявим деревом, і він уважно оглянув панелі. Беручи до уваги вік Тімоті, він мав сумнів, чи варто їх фарбувати наново. Ця кімната завжди вважалася найсучаснішою в домі, й губи й ніздрі Сомса ледь скривилися в кволій посмішці. Стіни над дубовими панелями були пофарбовані в соковито-зелений колір; важка металева люстра звисала на ланцюгу зі стелі, розділеної на квадрати імітацією сволоків. На стінах картини, що їх придбав Тімоті за дешеву ціну у Джобсона шістдесят років тому: три натюрморти Снайдера, два трохи підфарбовані малюнки – на одному хлопчик, на другому дівчинка – чарівні, позначені ініціалами «Дж. Р.», – Тімоті тішився, що це може бути Джошуа Рейнольдс, але Сомс, якому ці малюнки дуже сподобались, з'ясував, що це якийсь Джон Робінсон; і сумнівний Морленд: коваль підковує білого коня. Вишневі плюшеві портьєри, десять почорнілих стільців червоного дерева з високими спинками й вишневими плюшевими сидіннями, турецький килим і обідній стіл червоного дерева, завеликий як на таку маленьку кімнату, – ось їдальня, яка не змінилася ні душею, ні тілом, відколи Сомс пам'ятав її з чотирирічного віку. Він придивився до двох малюнків і подумав: «Я куплю їх на розпродажу».

З їдальні він пройшов у кабінет Тімоті. Йому, здається, ще не доводилося тут бувати. Від підлоги до стелі стіни були заставлені книжковими полицями, і Сомс почав зацікавлено розглядати їх. Одна стіна була, очевидно, присвячена повчальним книжкам, виданням яких Тімоті займався два покоління тому, – деяких книжок стояло по двадцять примірників. Сомс здригався, читаючи їхні назви. На середній стіні вишикувалися ті самі книжки, що й у бібліотеці батька на Парк-лейн, і він зробив висновок, що одного дня Джеймс і його молодший брат пішли удвох і придбали однакові бібліотечки. До третьої стіни Сомс підступив з особливою цікавістю. Ось де можна побачити смаки Тімоті. Так і є. Замість книжок – фальшиві корінці. Четверту стіну займало широке вікно з важкими гардинами. А навпроти стояло велике крісло з прилаштованим пюпітром червоного дерева, на якому, ніби чекаючи Тімоті, лежав номер «Таймса» за шосте липня 1914 року – той день, коли він уперше не зійшов униз, наче передчуваючи близьку війну. В кутку стояв великий глобус країн земних, де так і не побував Тімоті, глибоко переконаний в нереальності всього, крім Англії, і неспроможний подолати страху перед морем, який укорінився у нього після того, як однієї неділі 1836 року, відпочиваючи в Брайтоні, він разом із Джулі, Гестер, Свізіном та Гетті Чесмен виїхав на морську прогулянку і його занудило; а все це через Свізіна, який завжди щось вигадував і якого, хвалити бога, теж занудило. Сомс знав той випадок у всіх подробицях, бо чув про нього не менше як по півсотні разів від кожного з них. Він підійшов до глобуса й крутнув його; глобус тонко заскрипів і повернувся на дюйм, і Сомс побачив довгоногого павука, що здох під сорок четвертою паралеллю.

«Мавзолей!» – подумав Сомс. – Джордж правду казав!» І він вийшов і рушив угору сходами. На першій площадці він зупинився перед заскленою шафкою з опудалами колібрі, якими він так захоплювався в дитинстві. Вони здавалися точнісінько такими, як і колись, висячи на дротинках над пампасною травою. Якщо шафку відчинити, пташки не те що не випурхнуть, а навпаки – все це враз розпадеться. Ні, не варто навіть виставляти їх на розпродаж! І раптом йому згадалося, як тітонька Енн – люба, стара тітонька Енн – тримала його за руку перед цією шафкою і казала: «Дивися, Сомі, які вони гарненькі й барвисті, ці милі, малесенькі щебетушечки!» Сомс пригадав і власну відповідь: «Вони не щебечуть, тітонько». Йому, мабуть, було років шість, і на ньому був чорний оксамитовий костюмчик із блакитним комірцем – він добре пам'ятав той костюмчик! Тітонька Енн з її кучериками, з добрими, тоненькими, як павучі лапки, руками, з поважною старечою усмішкою, орлиним носом – гарна стара леді! Він пішов вище, до вітальні. Обабіч дверей висіли мініатюри. Що-що, а їх він купить неодмінно! Вони зображали його чотирьох тіток, дядечка Свізіна в юності й дядечка Ніколаса в дитинстві. Їх намалювала одна молода леді, друг родини, 1830 року, коли мініатюри вважалися неодмінним світським атрибутом і зберігалися довго, бо їх малювали на слоновій кості. Не раз він чув схвальні відгуки про ту молоду леді: «Дуже талановита, мій хлопчику; вона була закохана в Свізіна, але невдовзі захворіла на сухоти й померла: достоту як Кітс – ми всі так казали».

Ось вони! Енн, Джулі, Гестер і Сюзен – ще маленька дівчинка; Свізін, блакитноокий, рожевощокий юнак, золотаві кучері, біла жилетка – як живий; і Ніколас, немов купідон, що закотив очі до неба. І справді, коли подумати, дядечко Нік завжди був такий – дивовижна людина до кінця своїх днів. Так, у молодої леді таки був хист, і мініатюра має свою особливу привабу, вона ніби тихе плесо, відгороджене від бурхливої течії мінливої естетичної моди. Сомс відчинив двері вітальні. В кімнаті було прибрано, меблі стояли без чохлів, завіси на вікнах були розсунуті; здавалося, тітоньки й досі мешкають тут у терпеливому чеканні. І йому спало на думку, коли Тімоті помре, чому б не здійснити свого задуму? Адже це майже обов'язок: зберегти цей дім, як зберігають дім Карлейля, вивісити табличку й відкрити доступ для відвідувачів. «Типова оселя середньовікторіанської доби – один шилінг за квиток, каталог безкоштовно». Зрештою, цей дім найповніший, а то й найдовершеніший зразок такої оселі, що зберігся в Лондоні до сьогоднішнього дня. Стиль витримано бездоганно; треба тільки забрати до власної колекції чотири картини барбізонської школи, які він сам подарував тітонькам. Ще не вицвілі блакитні стіни; зелені портьєри, заткані червоними квітами й листям папороті; вишитий гарусом екран перед чавунними гратками каміна; засклена шафка червоного дерева повна порцелянових статуеток; гаптовані бісером стільчики під ноги; на книжкових полицях – Кітс, Шеллі, Сауті, Каупер, Колрідж, Байронів «Корсар» (тільки «Корсар») і вікторіанські поети; шафка маркетрі з сімейними реліквіями, оббита всередині блякло-червоним плюшем; перше віяло Гестер; пряжки від черевиків їхнього діда по матері; три заспиртовані скорпіони в пляшечці; зовсім жовте слонове ікло, яке прислав із Індії дідів брат Едгар Форсайт, що торгував джутом; приколений до стінки пожовклий клаптик паперу з павутинястим написом, який увічнив бозна-які події. І картини, що тислися на стінах, – все акварелі, окрім тих чотирьох барбізонців, що здаються чужоземцями, якими вони і є насправді, – яскраві, чисто жанрові: «На пасіці», «Гей, поромнику!» і дві в стилі Фріта: картярі, дами в кринолінах – подарунок Свізіна. Так! Багато, багато картин, які Сомс розглядав тисячу разів, зверхньо і водночас зачаровано; чудова колекція блискучих, гладеньких позолочених рам.

І рояль, без єдиної порошинки і, як завжди, герметично закритий; і на роялі альбом засушених водоростей – втіха тітоньки Джулі. І крісла на позолочених ніжках, куди міцніших, аніж здається. І збоку біля каміна малинова шовкова канапка, де тітонька Енн, а після неї тітонька Джулі любили сидіти, випроставшись, обличчям до вікна. А з іншого боку, спинкою до світла, єдине вигідне крісло для тітоньки Гестер. Сомс примружив очі: йому здалося на мить, що вони і зараз сидять там. А запах! І досі тут стояв запах різних матерій, випраних мереживних занавісок, лаванди в мішечках і сушених бджолиних крилець. «Ні, – подумав він, – такого ніде більше не знайдеш. Треба це зберегти». Можливо, декому це видасться смішним, але перед цим спокійним життям з усталеними звичаями – для прискіпливого ока, і нюху, і смаку – яким нікчемним виглядає наше сьогодення з його метро й автомобілями, з безупинним курінням, закиданням ноги на ногу, з голоплечими дівчатами, в яких при бажанні можна роздивитися ноги до самого коліна, а тіло від голови до талії (що, мабуть, приємно для сатира, який ховається в кожному Форсайті, але не дуже відповідає його уявленню про леді), дівчатами, які, сидячи за столом, чіпляються носками черевиків за ніжки стільців, полюбляють вирази на зразок «гайда» й «друзяка» і голосно регочуться, – мороз ішов у Сомса поза шкірою, коли він згадував, що Флер водиться з такими дівчатами; жахали його й старші жінки, що дивилися на світ твердим і тверезим поглядом і чудово вміли влаштовувати свої справи. Ні! Якщо його старі тітки ніколи не мали широкого світогляду, не розплющували широко своїх очей і навіть не розкривали широко своїх вікон, то вони принаймні мали вишукані манери, добрі звичаї й пошану до минулого й майбутнього.

Схвильований спогадами, Сомс зачинив двері й пішов навшпиньки нагору по сходах. Ідучи, він заглянув у одне місце: гм, цілковитий лад, як і у вісімдесятих роках, стіни оббиті жовтою клейонкою. На верхній площадці він спинився, завагавшись перед чотирма дверима. Які з них ведуть до кімнати Тімоті? Прислухався. До нього долинуло якесь торохтіння, наче дитина повільно возила по підлозі іграшкового коника. Це, мабуть, Тімоті! Він постукав, і йому відчинила Смізер, розчервоніла й схвильована.

Містер Тімоті робить свою прогулянку, і вона ніяк не може привернути його увагу. Якщо містер Сомс зайде в сусідню кімнату, він побачить його звідти.

Сомс пройшов, куди йому показали, і став спостерігати.

Останній із старих Форсайтів прогулювався, повільно й поважно, наче зосереджено обмірковував свої справи, туди й сюди від ліжка до вікна і назад, – відстань футів дванадцять. Нижня частина його квадратного обличчя, вже не голеного, як бувало, обросла сніжно-білою бородою, підстриженою якомога коротше, і підборіддя здавалося таким самим широким, як і чоло, над яким волосся теж побіліло, а ніс, щоки й чоло були зовсім жовті. В одній руці він тримав грубого ціпка, а другою притримував полу єгерівського халата, з-під якого видніли ноги в спальних шкарпетках і в єгерівських капцях. На його обличчі застиг вираз скривдженої дитини, яка тягнеться до чогось, а їй того не дають. Щоразу на повороті він спирався на ціпок, а потім волік його за собою, ніби показуючи, що може обійтися без нього.

– На вигляд він іще міцний, – зауважив Сомс упівголоса.

– Авжеж, сер. А ви б подивилися, як він приймає ванну; він так любить купатися.

Ці голосно промовлені слова відкрили Сомсові правду: Тімоті здитинів.

– А взагалі його щось цікавить? – запитав і він голосно.

– Так, сер: його цікавить їжа і ще заповіт. Любо дивитися, як він його гортає, звичайно, не читаючи; іноді він питає, який тепер курс консолей, і я пишу йому на грифельній дошці великими цифрами. Звичайно, я завжди пишу те саме – скільки вони коштували в чотирнадцятому році, коли він іще стежив за курсом. На наше прохання лікар заборонив йому читати газети, коли розпочалася війна. Ой, як він спочатку засмутився! Але невдовзі заспокоївся, бо збагнув, що читання його стомлює; він на диво вміє заощаджувати енергію, як він це називав тоді, коли були живі мої любі пані, земля їм пером! Як він їм вичитував за це; вони ніколи не сиділи без діла, якщо ви пригадуєте, містере Сомсе.

– А якби я зайшов? – спитав Сомс. – Чи він упізнає мене? Адже ви знаєте: я складав його заповіт тисяча дев'ятсот сьомого року, після смерті міс Гестер.

– Не знаю, сер, – завагалась Смізер. – Не скажу вам напевно. Може, й упізнає; як на свій вік він дивовижна людина.

Сомс переступив поріг і, почекавши, доки Тімоті обернувся, голосно сказав:

– Дядечку Тімоті!

Тімоті ступив кілька кроків і зупинився.

– Га? – мовив він.

– Сомс! – крикнув Сомс щосили, простягаючи руку. – Сомс Форсайт.

– Ні! – промовив Тімоті й, гучно постукуючи ціпком по підлозі, знову почав свою прогулянку.

– Мабуть, нічого не вийде, – сказав Сомс.

– Так, сер, – погодилась Смізер. – Бачите, він іще не закінчив своєї прогулянки. Він ніколи не міг робити дві справи водночас. Удень він, напевно, запитає мене, чи не приходили ви щодо газу, і буде дуже нелегко пояснити йому, щоб він зрозумів.

– Як ви гадаєте, чи не потрібен для догляду за ним чоловік?

Смізер замахала руками.

– Чоловік! Ой ні! Цілком вистачить мене з куховаркою. Чужий чоловік відразу доведе його до нестями. І мої пані аж ніяк не схвалили б того, що в домі з'явився сторонній чоловік. До того ж ми так пишаємося ним.

– А лікар його відвідує?

– Щоранку. За такі часті візити він бере високу плату, а містер Тімоті так звик до нього, що навіть не звертає уваги, тільки показує язика.

– Що ж, – сказав Сомс, відвертаючись, – невеселе все-таки видовище.

– Боронь боже, сер! – схвильовано заперечила Смізер. – Даремно ви так гадаєте. Тепер, коли йому немає про що турбуватися, він тішиться життям, по-справжньому тішиться. Часто я кажу куховарці, що містер Тімоті нарешті почав жити по-людському. Розумієте, якщо він не гуляє, то приймає ванну або їсть, а якщо не їсть, то спить; отак він і живе, не знаючи ні журби, ні клопоту.

– Що ж, – зауважив Сомс, – мабуть, ваша правда. Ну, я піду. До речі, я хотів би поглянути на заповіт.

– Із заповітом, сер, доведеться зачекати. Я не можу дати його вам зараз: він тримає його під подушкою і може помітити.

– Я тільки хочу пересвідчитися, чи це той самий заповіт, який складав я, – сказав Сомс. – При нагоді ви подивіться на дату й повідомте мене.

– Гаразд, сер; але я певна, що то саме він, бо ми з куховаркою були свідками, як ви пригадуєте, і в ньому й досі записані наші імена. А ми підписувалися тільки один раз.

– Чудово, – мовив Сомс.

Він і справді пригадав. Смізер і Джейн найбільше годилися за свідків, бо Тімоті навмисне нічого не відписав їм у заповіті, щоб вони не були зацікавлені в його смерті. Цю пересторогу Сомс вважав майже непристойною, але Тімоті наполягав на ній і, зрештою, тітонька Гестер їх щедро забезпечила.

– Гаразд, – мовив він, – до побачення, Смізер. Доглядайте його, і коли він що-небудь скаже, запишіть і сповістіть мене.

– О, неодмінно, містере Сомсе; можете покластися на мене. Було дуже приємно побачити вас. А як куховарка зрадіє, коли я розповім їй.

Сомс потиснув їй руку й пішов униз. Хвилини дві він простояв біля вішалки, на яку стільки разів вішав свого капелюха. «Так усе минає, – думав він, – минає і починається знову. Бідолашний старий!» Він прислухався, чи не долине згори торохтіння ціпка, яку Тімоті тягає за собою, наче іграшкового коника; або чи не визирне з-за поручнів привид старечого обличчя і чи не озветься старий голос: «О, та це ж наш любий Сомс! А ми тільки-но говорили, що не бачили тебе цілий тиждень!»

Нічого, нічого! Тільки пахне камфорою та пилинки танцюють у промені світла, що падає крізь напівкругле вікно над дверима. Любий, старий дім! Мавзолей! Круто повернувшись, він вийшов і поспішив на вокзал.

V. РІДНА ЗЕМЛЯ

Він ступає по рідній землі,

Його звуть – Вел Дарті.

Таке почуття охопило Вела Дарті на сороковому році життя, коли він у той самий четвер рано-вранці виходив із старовинного будинку, що його придбав на північних схилах Сассекських крейдяних гір. Вел зібрався в Ньюмаркет, де не бував з осені 1899 року, коли втік з Оксфорда на перегони. Він зупинився на порозі поцілувати дружину й покласти в кишеню пляшку портвейну.

– Не перевтомлюй ноги, Веле, й не захоплюйся надто, коли гратимеш.

Її груди притиснулися до його грудей, очі дивилися в його очі, і Вел зрозумів, що і його нога, і кишеня в цілковитій безпеці. Він буде розважливим: Голлі завжди має слушність – у неї природжене почуття міри. Його ніколи не дивувало те, що, можливо, викликало подив у інших: він, хоч і був наполовину Дарті, ось уже двадцять років зберігав непорушну вірність своїй троюрідній сестрі, відколи романтично одружився з нею в Південній Африці в розпалі війни; і, залишаючись вірним їй, не вважав це за самопожертву, не нудився: вона була така здогадлива, так лукаво передбачала зміну його настрою. Доводячись одне одному близькими родичами, вони вирішили – точніше сказати, Голлі вирішила – не мати дітей, і хоч вона й зів'яла трохи, проте зберегла свою вроду, гнучкий стан і гарний колір темного волосся. Вела особливо захоплювало те, що вона не тільки живе його життям, а й своїм власним і що не рік то краще їздить верхи. Вона не кинула музики, багато читала – романи, вірші, всяку всячину. На їхній фермі в Південній Африці вона непогано доглядала хворих – чорношкірих дітлахів і жінок. Вона здібна, але не хизується цим, не чваниться. Не маючи схильності до самоприниження, Вел, проте, мусив визнати, що вона вища за нього, і не ставив їй цього за провину – рідкісний випадок як на чоловіків. Слід зазначити, що, хоч коли б він дивився на Голлі, вона завжди це знала, але він не завжди помічав, коли вона дивиться на нього.

Він поцілував її на ганку, бо не слід було робити цього на пероні, хоч вона супроводила його на станцію, щоб відвести додому автомобіль. Засмаглий на африканському сонці і вкритий зморшками в постійній боротьбі проти підступного норову коней, скутий покаліченою ногою, пораненою під час бурської війни (і, може, вона й врятувала йому життя під час світової війни), Вел мало змінився з того часу, коли вони з Голлі заручилися: та сама щира, чарівна усмішка, тільки вії, мабуть, стали ще густішими й темнішими, але все так само іскрилися крізь них світло-сірі очі, та ще ластовиння проступило виразніше, та волосся на скронях взялося сивиною. Він скидався на людину, що довго жила під пекучим сонцем життям невтомного наїзника.

За ворітьми він круто розвернув машину й запитав:

– А коли має приїхати юний Джон?

– Сьогодні.

– Може, щось треба для нього? Я можу привезти в суботу.

– Не треба нічого. Але, можливо, ти приїдеш тим самим поїздом, що й Флер, – о першій сорок.

Вел пустив свій «форд» галопом; він і досі їздив машиною так, як їздять у новій країні, де погані дороги, – без компромісів і готовий до того, що кожна вибоїна може спровадити його на небеса.

– Ця юна леді чудово знає, чого вона хоче, – сказав він. – Ти помітила це?

– Так, – відповіла Голлі.

– Дядечко Сомс і твій батько… Трохи незручне становище, правда?

– Вона цього не знає, і Джон не знає, і, звичайно, нічого їм не треба розповідати. Лише п'ять днів, Веле.

– Сімейна таємниця! Нехай буде так!

Коли Голлі вважає, що нічого боятись, то, певно, воно так і є.

Скосивши на нього лукавий погляд, вона спитала:

– Ти помітив, як вона спритно напросилася до нас?

– Ні!

– Дуже спритно. Що ти про неї думаєш, Веле?

– Гарна й розумна, але з норовом: коли розпалиться, то, чого доброго, може стати дибки.

– А от цікаво, – пробурмотіла Голлі, – чи й справді вона типова сучасна дівчина. Англія так змінилася, що важко щось зрозуміти.

– Тобі? Адже ти завжди так швидко в усьому розбираєшся.

Голлі засунула руку в кишеню його пальта.

– З тобою й іншому усе стає ясним, – додав підбадьорений Вел. – А що ти скажеш про того бельгійця Профона?

– Як на Мефістофеля, він досить добродушний.

Вел посміхнувся.

– Мені здається, що для друга нашої родини він дивна особа. А втім, наша родинна історія робить часом дивні зигзаги: дядечко Сомс одружився з француженкою, твій батько взяв шлюб із першою дружиною Сомса. Наші діди такого не пережили б.

– І не тільки наші, любий.

– Машина просить батога, – зауважив раптом Вел. – На підйомі вона не бажає підбирати під себе задні ноги. Доведеться погнати її чимдуж під гору, а то я запізнюся на поїзд.

Для нього в конях було щось таке, що завадило йому по-справжньому полюбити автомобіль, і коли він сидів за кермом, «форд» їхав зовсім інакше, ніж тоді, коли його вела Голлі. На поїзд він устиг.

– Будь обережна, коли їхатимеш додому; не попускай їй, бо інакше вона скине тебе на землю. До побачення, серденько.

– До побачення, – відгукнулася Голлі й послала йому рукою поцілунок.

В поїзді, повагавшися чверть години між роздумами про Голлі, ранковою газетою, спогляданням чудового весняного дня й невиразними спогадами про Ньюмаркет, Вел поринув у глибини невеличкого квадратного записника – все імена, родовід, походження коней, примітки про масть і стать. Форсайт, що жив у його душі, міг придбати коня тільки певної крові, але рішуче стримував нахили Дарті, які штовхали його на ризик. Повернувшись до Англії після вигідного продажу своєї південноафриканської ферми і кінського заводу й помітивши, що сонце тут світить досить рідко, Вел сказав собі: «Мені просто необхідно взятися до якогось діла, бо інакше в Англії я помру з нудьги. Полювання не врятує мене; я розводитиму й об'їжджатиму коней». Із спостережливістю й рішучістю, набутою тривалим перебуванням у новій країні, Вел визначив слабкі сторони сучасного конярства. Тепер усі засліплені модою і високою ціною. А він купуватиме за екстер'єр, і до біса родовід! І ось його самого починає вабити благородна кров! Напівсвідома думка ворушилася в його голові: «Цей клятий клімат змушує людину бігати по колу. Та однаково я повинен мати коня крові Мейфлай».

У такому настрої він прибув до Мекки своїх сподівань. Людей було небагато, день видався сприятливий для тих, хто дивиться на коней, а не в рот букмекерові, і Вел рушив до загорожі, куди вивели скакунів. Двадцять років життя в колоніях позбавили його дендізму, прищепленого вихованням, але зберегли в ньому вишуканість наїзника й загострили його спостережливе око на те, що він називав «дурною пихою» деяких англійців і «папужачими вивертами» деяких англійок – для Голлі це було зовсім не властиво, а Голлі була для нього взірцем. Спостережливий, меткий, кмітливий, Вел одразу ж брався до діла, чи то йшлося про купівлю коня, чи про випивку; от і тепер, нагледівши молоденьку мейфлайську кобилу, він збирався взятися до діла, коли поруч пролунав повільний голос:

– Містер Вел Дарті? Як поживає місіс Вел Дарті? Сподіваюсь, вона при доброму здоров'ї.

І він побачив біля себе бельгійця, з яким познайомився у своєї сестри Імоджен.

– Проспер Профон. Ми познайомились недавно за сніданком, – мовив той.

– Як поживаєте? – промимрив Вел.

– Дуже добре, – відповів мосьє Профон із незрівнянно млявою усмішкою.

Голлі назвала його «добродушним Мефістофелем». Авжеж. Він і справді трохи схожий на Мефістофеля через оту темну гостру борідку; проте це був Мефістофель сонний, добродушний, з гарними і навдивовижу розумними очима.

– Один джентльмен хоче познайомитися з вами – ваш родич, містер Джордж Форсайд.

Вел побачив огрядне тіло і чисто виголене бугаяче, трохи насуплене обличчя, сірі, трохи вирячені очі, в яких таїлася іронічна посмішка; він невиразно пам'ятав цього чоловіка ще з тих часів, коли обідав з батьком у клубі «Айсіум».

– Я колись ходив на перегони з вашим батьком, – сказав Джордж. – Як ваша стайня? Може, купите котрусь із моїх шкапин?

Вел усміхнувся, щоб приховати раптове почуття, що конярство втратило під собою грунт. Тутешній люд зневірився у всьому, навіть у конях. Джордж Форсайт і Проспер Профон! Сам Мефістофель не був так зневірений у житті, як ці двоє.

– А я не знав, що ви любите перегони, – сказав він мосьє Профонові.

– Зовсім ні. Коні мене не цікавлять. Я плаваю на яхті. Хоча і яхта мене теж мало цікавить, але я люблю відвідувати своїх друзів. Я взяв із собою сніданок, містере Вел Дарті, так, невеличкий сніданок. Якщо ваша ласка, я хотів би поділити з вами цей простий невеличкий сніданок у моєму автомобілі.

– Дякую, – відповів Вел, – ви дуже люб'язні. Я прийду за чверть години.

– Ось там. Містер Форсайд теж приєднається до нас, – і мосьє Профон підвів руку в жовтій рукавичці. – Невеличкий сніданок у невеличкому автомобілі.

Він рушив далі, вилощений, сонний і самотній, а Джордж Форсайт подався за ним, елегантний, огрядний, з насмішкуватим виглядом.

Вел залишився. Він не зводив очей з кобили крові Мейфлай. Джордж Форсайт, звичайно, старий, але цей Профон, мабуть, приблизно одного з ним віку. Вел почував себе маленьким хлопчиком, наче мейфлайська кобила була іграшкою, яку тільки-но висміяли ті двоє. Тварина втратила свою реальність. Він ніби чув голос мосьє Профона:

«Ця невеличка кобилка! Та що ви в ній бачите? Ми всі помремо!»

А Джордж Форсайт, приятель його батька, досі грає на перегонах! Кров Мейфлай – чи й справді вона краща за іншу? Може, спробувати зіграти?

– Ні в якому разі! – буркнув він раптом. – Якщо не варто розводити коней, то взагалі не варто нічого робити. Чого я сюди приїхав? Я куплю кобилу.

Він став осторонь, спостерігаючи, як глядачі рушили від загорожі до трибун. Елегантні старі джентльмени, гострозорі поважні ділки, євреї, тренери, що виглядали так, ніби ніколи не бачили коней, високі мляві жінки й жінки моторні, й голосисті юнаки, які вдавали, ніби сприймають все це всерйоз, – серед них кілька одноруких.

«Життя тут – гра, – подумав Вел. – Дзвінок, коні біжать, хтось виграв, і знову дзвінок, знову біжать коні, хтось програв».

Проте, наляканий своєю філософією, він рушив до воріт подивитися, як виводять кобилу. Чвал у неї був чудовий, і він подався до «невеличкої» машини. «Невеличкий» сніданок виявився тим, про що тільки може снитися людині, але що їй досить рідко випадає в житті; після сніданку мосьє Профон пішов із Велом назад до загорожі.

– Ваша дружина мила жінка, – несподівано озвався він.

– Наймиліша, яку я знаю, – сухо відказав Вел.

– Так, – сказав мосьє Профон, – у неї миле обличчя. Я люблю милих жінок.

Вел підозріливо глянув на нього, але щось добродушне й відверте на мефістофельському обличчі його супутника обеззброїло його на хвилину.

– Будь-коли, як тільки вам заманеться приїхати на мою яхту, я влаштую для неї невеличку морську прогулянку.

– Дякую, – відповів Вел, знову насторожившись. – Вона не любить моря.

– Я теж не люблю, – сказав Профон.

– Навіщо ж ви плаваєте на яхті?

В очах бельгійця заграла усмішка.

– О, я й сам не знаю! Я брався за все. Це моя остання спроба!

– Вона, мабуть, з біса дорога. Мені було б замало такої підстави.