355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Джон Голсуорси » Сага про Форсайтів » Текст книги (страница 50)
Сага про Форсайтів
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 12:45

Текст книги "Сага про Форсайтів"


Автор книги: Джон Голсуорси



сообщить о нарушении

Текущая страница: 50 (всего у книги 68 страниц)

ЗДАЄМО В АРЕНДУ


І лона ворожі усупір світилам

Пару коханців палких породили.

Шекспір
«Ромео і Джульєтта»


ЧАСТИНА ПЕРШАІ. ЗУСТРІЧ

Дванадцятого травня 1920 року Сомс Форсайт вийшов з готелю «Найтсбрідж», маючи намір відвідати виставку картин у галереї недалеко від Корк-стріт і кинути погляд у майбутнє. Він ішов пішки. З часів війни він ніколи не брав таксі без особливої на те потреби. У нього вкорінилася думка, що шофери таксомоторів – всі, як один, грубіяни, хоча тепер, коли війна скінчилася й пропозиція знову почала перевищувати попит, вони ставали ввічливішими – відповідно до законів людської природи. Проте він досі їм не пробачив, у глибині душі ототожнюючи їх із похмурими спогадами минулого, а тепер невиразно, як і всі представники його класу, – з революцією. Велика тривога, яку йому довелося пережити під час війни, і ще більша тривога, якої він зазнав після настання миру, психологічно вплинула на його вперту вдачу. Він так часто розорявся подумки, що вже перестав вірити в імовірність розорення. Сплачуючи щороку чотири тисячі фунтів прибуткового податку й податку за надприбуток, важко було уявити щось гірше! Коли ти утримуєш лише дружину й доньку, то чверть мільйона фунтів, вкладених до того ж у акції різних компаній, є надійною гарантією навіть проти такої «безглуздої вигадки», як податок на капітал. Що ж до конфіскації воєнних прибутків, то він цілком схвалював її, бо в нього їх не було, і «так їм і треба, цим пройдам!» Крім того, картини значно подорожчали, й за війну його колекція дала йому більший зиск, аніж будь-коли доти. Повітряні нальоти також благотворно вплинули на його вроджену обережність і загартували й так наполегливу вдачу. Небезпека того, що тебе може рознести бомбою, привчала спокійніше сприймати такі стріли, як різноманітні податки, а звичка лаяти нахабство німців, природно, призвела до звички лаяти нахабство лейбористів, якщо не відверто, то в глибині душі.

Він подався пішки. У нього було вдосталь часу, бо Флер чекатиме його в галереї о четвертій, а щойно минуло тільки пів на третю. Пройтися пішки йому корисно – у нього поколює в печінці, та й нерви трохи розладналися. Його дружина ніколи не сиділа вдома, приїжджаючи до міста, а дочка гасала по Лондону, – тепер, після війни, дівчата стали такі непосидючі. Одначе, хвала богові хоч за те, що через своє неповноліття вона не вплуталась у війну. Звичайно, це не означало, що він не підтримував війни від самого її початку, але підтримувати її руками власної дружини й дочки щось зовсім інше, – між цим лежала прірва, створена його старосвітськими уявленнями, які стримували надмірний вияв почуттів. Скажімо, він категорично виступив проти того, щоб гарненька Аннет, – в 1914 їй було лише тридцять чотири роки, – поїхала в свою рідну Францію, свою «chere patrie» [62]62
  chere patrie – Люба вітчизна (фр.).


[Закрыть]
, як вона почала називати її під впливом війни, їй, бачте, закортіло доглядати поранених «braves poilus» [63]63
  braves poilus – Хоробрі солдати (фр.).


[Закрыть]
. Щоб вона занапастила собі здоров'я і вроду! Наче з неї справді могла вийти сестра-жалібниця! Він не дозволив цього. Нехай шиє чи плете для них удома! Вона не поїхала і відтоді стала якась інша. Її неприємна звичка глузувати з нього – не відверто, але безупинно й наче мимохідь – відразу стала помітнішою. Що ж до Флер, війна розв'язала наболіле питання: віддавати її до школи чи ні. Краще її тримати далі від матері, одурманеної воєнним чадом, далі від повітряних нальотів і від усього, що могло штовхнути її до нерозважливих вчинків; отож він віддав дочку до пансіону якомога далі на заході – хоч і не так далеко, щоб це суперечило його аристократичним нахилам, – і страшенно за нею скучав. Флер! Він ніколи не шкодував, що піддався раптовому пориву, коли вона народилася, і назвав її цим дещо чужоземним ім'ям, хоча воно й було очевидною поступкою французам. Флер! Ім'я гарне, і дівчинка гарна! Але жвава – занадто жвава й свавільна! Та ще й розуміє свою владу над батьком. Сомс часто думав, якої помилки він припускається, потураючи в усьому доньці. Він став занадто поблажливий на старість! Шістдесят п'ять років! Він досяг похилого віку; однак не відчував цього, бо, на щастя, подружні стосунки в його другому шлюбі склалися досить-таки прохолодні, хоч Аннет була молода і вродлива. На своєму віку він зазнав тільки однієї пристрасті – до першої дружини Айріні. Так! А той суб'єкт, його кузен Джоліон, що зійшовся з нею, тепер, кажуть, геть постарів. Воно й не дивно: сімдесят два роки, та ще після двадцяти років життя з третьою дружиною.

Сомс зупинився на хвильку й сперся на огорожу Роу. Зручне місце для спогадів, якраз на півдорозі між будинком на Парк-лейн, свідком його народження і смерті батьків, і невеликим будинком на Монпельє-сквер, де тридцять п'ять років тому він зазнав утіх свого першого шлюбу. Тепер, після двадцяти років другого шлюбу, та давня трагедія здавалася йому зовсім іншим життям, яке скінчилося, коли замість сподіваного сина народилася Флер. Уже давно він не жалкував, навіть підсвідомо, за ненародженим сином: серце його заполонила Флер. Зрештою, вона носить його прізвище, і він зовсім не бажає наблизити той час, коли вона його змінить. Сказати правду, якщо він і думав про таке лихо, то його тривогу заспокоювала невиразна надія, що він зробить її дуже багатою, і це багатство затьмарить або й зітре прізвище того, хто одружиться з нею, – а чом би й ні, коли, як вважають тепер, жінка нічим не поступається перед чоловіком? І Сомс, потай переконаний, що це зовсім не так, провів рукою по обличчю і заспокоєно помацав підборіддя. Завдяки своїм помірним нахилам він не набрав тіла, не погладшав; ніс у нього був блідий і тонкий, сивуваті вусики коротко підстрижені, очі бачили, як і колись. Голову він ледь нахиляв уперед, і його чоло під посивілим волоссям, що вже трохи відступило назад, не здавалося надміру високим. Не дуже змінив час цього «найзаможнішого» з молодих Форсайтів, як назвав би його останній із старих Форсайтів, Тімоті, якому пішов уже сто перший рік.

Тінь від платанів падала на його елегантний фетровий капелюх; він перестав носити циліндр – тепер такі часи, що заможним людям краще не привертати до себе уваги. Платани! Думки його раптом полинули до Мадріда – на Великдень перед війною, вагаючись, чи купити картину Гойї, він поїхав до Іспанії поглянути на художника на його батьківщині. Гойя справив на нього велике враження – першорядний художник, справжній геній! Хоч як високо Гойю цінують тепер, його цінуватимуть іще вище, перш ніж на ньому поставлять хрест. Друга хвиля захоплення Гойєю буде навіть могутніша за першу; безперечно! І Сомс придбав картину. Тоді в Мадріді він – уперше в житті – замовив копію фрески «La vendimia» [64]64
  «La vendimia» – «Збирання винограду» (ісп.).


[Закрыть]
, яка зображала дівчину, що взялася рукою в бік; ця дівчина нагадувала йому доньку. Тепер копія висіла в його галереї у Мейплдергемі й виглядала досить убого – Гойю неможливо скопіювати. Проте, коли донька виїздила, Сомс часто підходив до картини, приваблений невловною схожістю – у легенькій прямій постаті, в широко розставлених дугах брів, в палкій задумі темних очей. Дивно, що Флер має темні очі, коли в нього самого очі сірі, – у чистокровного Форсайта карих очей не буває – а у матері сині! Але, щоправда, у її бабусі Ламот очі темні, наче меляса!

Сомс рушив далі до Гайд-парк-Корнер. Ніде в Англії не відбулося таких разючих змін, як на Роу. Народившися зовсім поряд, він пам'ятав цю алею з 1860 року. Його водили сюди гуляти в дитинстві, і він, визираючи з-за кринолінів, розглядав денді з баками, у вузеньких лосинах, дивився, як хвацько вони гарцювали на конях, як віталися, скидаючи свої білі з вигнутими крисами циліндри; все тут дихало дозвіллям, і між пишно вбраної публіки крутився маленький кривоногий чоловічок із собаками на шворках, який намагався продати одну з них його матері: спанієлі короля Карла, італійські хорти, яких усіх приваблював її кринолін, – тепер їх уже не побачиш. Не побачиш і вишуканої публіки, тільки робочий люд сидить, нудячись, рядами, і немає на що подивитися, хіба інколи промчить, підстрибуючи в чоловічому сідлі, молоде дівчисько в котелку, та відставний колоніальний чиновник проскаче на взятій напрокат конячині; часом проїде на поні маленька дівчинка, протрюхикає дідок, якого кататися змушує хвора печінка, та промчить ординарець, що об'їжджає великого баского жеребця; ні чистокровних коней, ні грумів, ні поклонів, ні пересудів – анічогісінько; тільки дерева лишилися ті самі, деревам байдуже і до зміни поколінь, і до занепаду людства. Настав час демократичної Англії – розкошланої, квапливої, галасливої й, очевидно, безверхої. І в Сомса занила душа, що жадала вишуканості. Назавжди відійшов затишний світ знатності й блиску! Багатство залишилося. Так, багатство є! Він сам став куди багатший, ніж будь-коли був його батько; але манери, витонченість, елегантність – все це зникло, поглинуте велетенською бридкою тиснявою і панібратством, яке просмерділося бензином. Лише подекуди зосталися рештки шляхетності й аристократизму, розрізнені й chetifs [65]65
  chetifs – Жалюгідні (фр.).


[Закрыть]
, як сказала б Аннет; але вже немає нічого певного, ніяких чітких дороговказів. І в це сум'яття поганих манер і легковажних звичаїв доля закинула його дочку – квітку його життя! А коли до влади дорвуться лейбористи – хоч, може, до цього й не дійде – отоді начувайся!

Він пройшов, під аркою, яка, нарешті, – слава богу! – набула свого звичайного вигляду: з неї зняли потворний сіро-зелений прожектор. «Нехай краще наведуть його туди, куди всі простують, – подумав він, – та освітлять любу їхньому серцю демократію!» Він рушив по Пікаділлі, повз фасади клубів. Джордж Форсайт напевно сидить біля вікна «Айсіума». Він так споважнів останнім часом, що мало не ночує там, визираючи, наче нерухоме, насмішкувате сардонічне око, яке спостерігає занепад людей і звичаїв. Сомс пішов швидше, бо завжди почував себе ніяково під поглядом двоюрідного брата. Джордж, як він чув, у розпалі війни написав листа за підписом «Патріот», де скаржився на те, що уряд піддався істерії і зменшив раціон вівса скаковим коням. Так, він на своєму звичайному місці, високий, опасистий, елегантний, чисто поголений, гладеньке трохи поріділе волосся, напевне, напахчене найкращим одеколоном, а в руках у нього рожевий аркуш спортивної газети. Хто-хто, а Джордж не змінився. І, мабуть, уперше в житті Сомс відчув, як у його грудях під жилеткою заворушилося якесь тепле почуття до цього насмішника. Його огрядне тіло, бездоганний проділ, важкий, як у бугая, погляд були достатньою запорукою того, що старий лад не піде просто так зі сцени. Він побачив, що Джордж подає йому знак рожевим аркушем – запрошує його зайти: мабуть, хоче запитати щось про свій капітал. Сомс і досі відав його капіталом; ставши партнером юридичної контори двадцять років тому в той болісний період свого життя, коли він розлучався з Айріні, Сомс якось майже мимоволі утримав нагляд за всіма грошовими справами Форсайтів.

Повагавшись мить, він кивнув головою і зайшов до клубу. Відколи в Парижі помер його шуряк Монтегю Дарті, – ніхто не знав до пуття, від чого він помер, напевно знали тільки те, що це було не самогубство, – клуб «Айсіум» почав здаватися Сомсові куди респектабельнішим. І Джордж, як він знав, відгуляв своє, переказився і тепер тішився тільки черевоугодництвом, ласуючи найвишуканішими стравами, щоб більше не гладшати, і залишив у себе, за його власними словами, «лише дві-три старі шкапини, щоб підтримувати в собі інтерес до життя». Отож Сомс підійшов до свого двоюрідного брата, який сидів за столиком біля вікна, без колишнього гнітючого почуття, що він чинить нерозважливо. Джордж простяг йому випещену руку.

– Я не бачив тебе, відколи скінчилася війна, – мовив він. – Як там твоя дружина?

– Дякую, – холодно відповів Сомс, – непогано.

Якась глузлива думка скривила на мить м'ясисте обличчя Джорджа й зловтішно блиснула в його очах.

– Цей бельгієць Профон, – сказав він, – тепер став членом нашого клубу. Непевний чолов'яга.

– Еге ж, – буркнув Сомс. – Чого ти хотів мене бачити?

– З приводу старого Тімоті. Він може врізати дуба не сьогодні-завтра. Сподіваюся, він уже склав заповіт.

– Авжеж.

– Варто б заглянути до нього чи тобі, чи комусь іншому. Адже він останній із нашого старого покоління; йому вже перейшло за сотню. Кажуть, він став як мумія. Де ти збираєшся його поховати? Він має право на піраміду.

Сомс похитав головою.

– В Гайгейті, у родинному склепі.

– Так, гадаю, старенькі скучатимуть за ним, якщо його покладуть десь-інде. Я чув, його ще цікавить їжа. Знаєш, він може так довгенько нидіти. Невже нас не винагородять за старих Форсайтів? Їх десятеро жили в середньому по вісімдесят вісім років – я вирахував. Слід було б прирівняти їх до трійні близнят.

– Це все? – запитав Сомс. – Мені пора йти.

«Ну й відлюдок», – здавалося відповіли очі Джорджа.

– Так, усе. Провідай старого у мавзолеї – може, він схоче виголосити якесь пророцтво. – Посмішка сховалася у глибоких борознах на його обличчі, і він додав – А ви, адвокати, ще не винайшли способу уникнути цього клятого податку на прибуток? Він таки дошкульно б'є по успадкованому капіталу. Раніше я мав щорічно дві з половиною тисячі, а тепер одержую злиденних півтори тисячі, а вартість життя зросла вдвічі.

– Атож! – буркнув Сомс. – На іподром хоч не потикайся.

На обличчі Джорджа промайнула іронічна посмішка самозахисту.

– Ну що ж, – сказав він, – мене виховали для безділля, і тепер на старість я біднію з кожним днем. Ці лейбористи хочуть обібрати нас до нитки, перш ніж доведуть країну до занепаду. З чого ти тоді житимеш? Я працюватиму шість годин на день, навчаючи політиків розуміти жарти. Послухай моєї поради, Сомсе: стань членом парламенту, забезпеч собі чотириста фунтів і найми мене вчителем.

Сомс пішов, а він знову сів у своє крісло біля вікна.

Сомс простував по Пікаділлі, поринувши в роздуми, що їх викликали слова двоюрідного брата. Все життя він працював і заощаджував, Джордж усе життя байдикував і циндрив гроші; а проте, коли й справді дійде до конфіскації, то постраждає він, працьовитий, ощадливий чоловік! Це було заперечення всіх чеснот, повалення всіх форсайтівських засад. А хіба може цивілізація базуватися на інших засадах? На його думку, ні. Ну що ж, принаймні у нього не конфіскують картин, бо не знають їхньої вартості. Але чого вони будуть варті, якщо ці маніяки почнуть витискати соки з капіталу? Анічогісінько. «За себе я не боюся, – думав він. – Мені вистачило б і п'ятисот фунтів на рік, у моєму віці це не має значення». Але ж Флер! Цей капітал, так розумно вкладений, ці скарби, так дбайливо зібрані й накопичені, мали збагатити її. Якщо ж він не зможе передати або залишити їх Флер, то життя втратить свій сенс, і навіщо тоді ходити оглядати цей футуристський мотлох і міркувати, чи є у «мистецтва майбутнього» якесь майбутнє?

Однак у галереї біля Корк-стріт він заплатив свій шилінг, узяв каталог і ввійшов до зали, де тинялося з десяток відвідувачів. Сомс підійшов до чогось, що нагадувало ліхтарний стовп, на який налетів автобус і зігнув його. Витвір той стояв за три кроки від стіни і в каталозі називався «Юпітером». Він зацікавлено оглядав його, бо останнім часом почав приділяти деяку увагу і скульптурі. «Якщо це Юпітер, – подумав він, – то яка ж тоді Юнона?» І раптом він побачив її навпроти. Юнона скидалася на помпу з двома ручками, трохи припорошену снігом. Він почав розглядати її, і в цей час ліворуч від нього спинилося двоє відвідувачів.

– Epatant! [66]66
  Epatant! – Дивовижно! (Фр.)


[Закрыть]
– сказав один із них.

– Жаргонне слівце! – буркнув сам до себе Сомс.

Хлопчачий голос іншого відказав:

– Ти, старий, нічого не второпав. Адже він глузує із глядачів. Коли він різьбив цих Юпітера і Юнону, то, певно, посміювався: «Цікаво, чи проковтне їх наша пришелепувата публіка». А та проковтнула залюбки.

– Слухай-но ти, молодий невігласе! Адже Воспович новатор. Невже не бачиш, що він поєднав скульптуру з сатирою? Майбутнє пластичного мистецтва, музики, живопису, навіть архітектури – в сатирі. Це безперечно. Люди стомилися, чутливість нікому не потрібна, вона віджила своє.

– А от мене, щиро кажучи, і досі вабить краса. Я пройшов через війну. Ви загубили хусточку, сер.

Сомс побачив, що йому простягають хусточку. Він узяв її з властивою йому підозріливістю й підніс до носа. Запах знайомий – хусточка ледь пахне одеколоном, і в куточку його ініціали. Трохи заспокоївшись, він підвів очі й поглянув на юнака: гострі вуха, усміхнений рот, на верхній губі коротенькі вусики, наче дві щіточки, й маленькі жваві очі. Вбраний без претензій.

– Дякую, – сказав він і роздратовано додав – Радий чути, що ви любите красу; тепер це рідкісне явище.

– Я закоханий у неї, – сказав юнак. – Але ми з вами, сер, останні солдати старої гвардії.

Сомс усміхнувся.

– Якщо вам справді до вподоби картини, – сказав він, – то ось моя картка. Я можу будь-якої неділі показати вам кілька непоганих картин, якщо ви, буваючи в наших краях над Темзою, схочете завітати до мене.

– Страшенно вдячний вам, сер. Я охоче загляну до вас. Мене звати Монт, Майкл Монт.

І він скинув капелюха.

Сомс, уже шкодуючи, що піддався раптовому пориву, ледь підняв свого капелюха і скоса поглянув на другого молодика: лілова краватка, огидні маленькі баки, схожі на слизняків, і зневажливо примружені очі – судячи з усього, поет!

Сомса так схвилював цей необачний вчинок – перший за багато років, – що він пішов у нішу і сів у крісло. Чого це він раптом дав свою картку якомусь жевжику, котрий знається з такими непутящими людьми? І Флер, що ніколи не сходила йому з думки, виступила наперед, як філігранна фігурка, яка виходить із годинника, коли він б'є години. На стенді навпроти ніші висіло велике полотно, а на ньому численні кубики помідорного кольору – і більше нічого, наскільки Сомс міг бачити із свого місця. Він заглянув у каталог: № 32. «Місто майбутнього». Пол Пост. «Напевно, теж сатира, – подумав він. – Казна-що, та й годі!» Але зразу ж схаменувся. Не варто засуджувати з першого погляду. Він пам'ятає, як з'явилася смугаста мазанина Моне і як потім за нею стали ганятися; так само й пуантилісти і Гоген. Та навіть після постімпресіоністів було кілька художників, з якими треба рахуватися. За тридцять вісім років колекціонування йому доводилось бачити стільки «напрямів», стільки припливів і відпливів у смаках і в техніці живопису, що навряд чи можна бути впевненим у чомусь, крім одного: на кожній зміні моди можна заробити. Тут, можливо, саме той випадок, коли слід придушити свої природжені інстинкти, бо інакше прогавиш вигідну покупку. Він підвівся і став перед картиною, намагаючись побачити її очима інших людей. Над червонястими кубиками видніло щось ніби проміння призахідного сонця, але один відвідувач, проходячи, сказав:

– Літаки відтворені чудово, правда?

Під кубиками простягалась біла смуга, помережана чорними вертикальними рисками. Сомс марно сушив собі голову, що воно може означати, доки якийсь інший відвідувач зауважив стиха:

– Який промовистий у нього передній план!

Промовистий? Про що ж він промовляє? Сомс повернувся на своє крісло в ніші. «Кумедна штука», – сказав би його батько і не дав би за неї і півпенні. Промовистість! Експресія! В Європі, він чув, тепер геть усі поробилися експресіоністами. А тепер і у нас починається. Йому пригадалася перша хвиля грипу тисяча вісімсот вісімдесят сьомого чи восьмого року, яка виникла, казали, в Китаї. Цікаво, а де виник цей експресіонізм? Справжнісінька пошесть!

Його увагу привернули жінка і юнак, що спинилися між ним і «Містом майбутнього». Вони стояли до нього спиною, але Сомс раптом затулився каталогом і, насунувши на лоба капелюха, почав нишком стежити за ними. Хіба можна не впізнати цю спину, рівну, як і колись, хоча волосся над нею вже взялося сивиною. Айріні! Його розлучена дружина Айріні! А це, певна річ, її син від Джоліона Форсайта, їхній хлопець, на півроку старший за його власну доньку! І, пережовуючи гірку жуйку спогадів про те розлучення, він устав, щоб забратися звідси, але відразу ж сів знову. Вона повернула голову, кажучи щось синові; у профіль вона виглядала такою молодою, що її сиве волосся здавалося припудреним, наче для маскараду; на устах грала усмішка, якої Сомс, перший володар цих уст, ніколи не бачив. Мимоволі він визнав, що Айріні й досі вродлива і що постать у неї майже така сама молода, як і колись. А якою усмішкою відповів їй хлопець! Сомсове серце зайшлося від болю. Це видовище обурило його почуття справедливості. Він заздрив, що син усміхається до неї такою усмішкою; вона дістає від нього більше, ніж він дістає від Флер, а вона не заслужила цього. Їхній син міг би бути його сином; Флер могла б бути її дочкою, якби вона не зрадила свого обов'язку. Він опустив каталог. Якщо вона побачить його, то тим краще! Нагадати їй про те, як вона повелася з ним, при синові, який, мабуть, ні про що не здогадується, – це буде наче дотик перста Немезіди, чия кара спіткає її рано чи пізно! Потім, невиразно усвідомлюючи, що така думка неприпустима для Форсайта його віку, Сомс витяг годинника. Початок п'ятої! Флер запізнюється. Вона пішла до його племінниці Імоджен Кардіган і, напевно, затрималася: мабуть, сидять там, курять, переказують плітки абощо. Він почув, як хлопець засміявся і жваво мовив:

– Мамусю, а правда, що це намалював хтось із «бідолашок» тітоньки Джун?

– Пол Пост – так, він, здається, один із них, моє серденько.

Це слово шпигнуло Сомса: він ніколи не чув його від Айріні. Тієї миті вона його побачила. В очах його блиснув, мабуть, той самий глузливий вираз, що завжди світився в погляді Джорджа Форсайта, бо її рука в рукавичці стиснула складки сукні, брови підвелися, обличчя застигло. Вона зразу ж пішла далі.

– Дивацтво, та й годі, – сказав хлопець, знову беручи її під руку.

Сомс провів їх поглядом. Хлопець гарний з лиця, з форсайтівським підборіддям, очі темно-сірі, глибоко посаджені, проте весь він якийсь сонячний, наче струмінь старого хересу, – може, через свою усмішку, а може, через волосся. Він кращий, ніж заслужили вони, ті двоє. Айріні й хлопець зникли в сусідній кімнаті, а Сомс і далі роздивлявся «Місто майбутнього», проте не бачив його. Уста його кривилися в посмішці. Він зневажав себе за те, що почуття його так збурилися, хоча минуло вже стільки років. Привиди! Та коли старієш, хіба залишається що-небудь, крім привидів? Але ж ні, ще є Флер! Він перевів погляд на двері. Вона-то прийде, але їй неодмінно треба, щоб він її чекав! І раптом у залі з'явилася постать швидка, наче вихор, – невеличка худорлява жінка в синьо-зеленому балахоні, підперезаному металевим пояском; її непокірне червонясто-золоте волосся із срібними ниточками сивини було пов'язане стрічкою. Вона заговорила із служителями галереї, і Сомс побачив у ній щось знайоме – в очах, підборідді, волоссі, поведінці, – щось таке, що нагадувало малесенького скайтер'єра, який чекає обіду. Атож, це Джун Форсайт! Його двоюрідна племінниця Джун, і вона прямує до його схованки! Джун сіла поруч із ним, поринувши в задуму, витягла блокнот і записала щось олівцем. Сомс наче закляк. Кляті родинні зв'язки! «Гидота!» – почув він її шепіт, потім, наче роздратована присутністю стороннього, що підслуховує її, вона глянула на нього. Найгірше сталося!

– Сомс!

Сомс ледь повернув голову.

– Як ви живете? – запитав він. – Я вже двадцять років не бачив вас.

– Еге ж. А що вас привело сюди?

– Та, певно, мої гріхи, – відповів Сомс. – Ну й мазанина!

– Мазанина? Аякже! Це мистецтво ще не здобуло визнання.

– Та чи й здобуде, – сказав Сомс. – Мабуть, воно завдає страшенних збитків.

– Певна річ, завдає.

– Звідки ви знаєте?

– Це моя галерея.

Сомс вражено пирхнув:

– Ваша? То навіщо ж ви влаштували цю виставку?

– Для мене мистецтво – не торгівля бакалією.

Сомс показав на «Місто майбутнього».

– Погляньте! Хто схоче жити в такому місті чи прикрасити цією картиною своє помешкання?

Джун придивилася до картини.

– Це видіння, – мовила вона.

– Бридня!

Запала мовчанка, потім Джун підвелася. «Навіжена!»– подумав Сомс.

– Ви можете зустрітися, – сказав він їй, – із своїм зведеним братом. Він тут із жінкою, яку я колись знав. І послухайтесь моєї ради: закрийте ви цю виставку.

Джун озирнулась на нього.

– Ех ви, Форсайт! – мовила вона і помчала далі.

Її легенька, поривчаста фігурка, що зникла в одну мить, була сповнена небезпечної рішучості. Форсайт! Атож, він Форсайт! Як і вона! Але відколи вона, ще юна дівчина, привела в його дім Босіні і занапастила його життя, він не міг дійти з нею згоди, та чи вже й дійде коли! І ось він знову зустрів її, і досі неодружену, власницю галереї!.. Раптом Сомсові спало на думку, як мало він знає тепер про свою рідню. Старі тітоньки, що мешкали у Тімоті, давно повмирали; і вже немає родинної пліткарської біржі. Що всі вони робили під час війни? Син молодого Роджера був поранений, другий син Сент-Джона Геймена вбитий; старший син молодого Ніколаса одержав орден Британської імперії чи ще там якусь нагороду. Здається, всі вони пішли до війська. Цей хлопець, син Джоліона й Айріні, певно, був ще надто молодий; а його власне покоління, безперечно, вже досягло похилого віку, хоча Джайлс Геймен і став шофером у Червоному Хресті, а Джесс Геймен пішов у допоміжну поліцію – ці два Дроміо завжди любили спорт. Що ж до нього самого, то він пожертвував гроші на санітарний автомобіль, донесхочу читав газети, страшенно хвилювався, не купував одягу, схуд на сім фунтів. Що він міг іще зробити в своєму віці? Поміркувавши, він дійшов цікавого висновку, що він і його родина сприйняли цю війну зовсім по-іншому, ніж той конфлікт із бурами, який наче теж примусив імперію напружити всі сили. Щоправда, в тій давній війні його племінник Вел Дарті був поранений, Джоліонів перший син помер від черевного тифу, «два Дроміо» пішли в кавалерію, а Джун – у сестри-жалібниці; проте все те вважалося тоді чимсь надзвичайним, а от у цю війну кожний вкладав «свою частку зусиль» і робив це, як щось звичайне – принаймні так йому здавалося. Це свідчило про зростання чогось нового, а може, про занепад старого. Що ж трапилося з Форсайтами? Чи вони стали меншими індивідуалістами, чи більшими патріотами, чи меншими провінціалами? Чи, може, вони просто ненавиділи німців?.. Де ж Флер? Швидше б уже забратися звідси! Він побачив, як ті троє повернулися з сусідньої зали і пройшли попід стендом із протилежного боку. Хлопець зупинився перед Юноною. І раптом по той бік від неї Сомс побачив… свою доньку. Вона стояла, підвівши брови – нічого дивного. Сомс помітив, як Флер скоса позирає на хлопця, а хлопець на неї. Потім Айріні взяла його під руку і повела далі. Сомс бачив, як він озирнувся, а Флер подивилася вслід тим трьом, коли вони виходили із зали.

Поряд хтось весело озвався:

– Забагато каламуті, сер, чи не так?

Юнак, що подав йому хусточку, знову підійшов до нього. Сомс кивнув головою:

– Не знаю, куди ми прямуємо.

– О, не турбуйтеся, сер, – весело відповів юнак. – Вони й самі не знають.

Голос Флер сказав:

– Добридень, тату! А ось і ти!

Неначе це їй довелося його чекати.

Юнак підняв капелюха й пішов далі.

– Нічого не скажеш, – промовив Сомс, оглядаючи її з ніг до голови, – ти в мене пунктуальна!

Цей найдорогоцінніший з його набутків був середнього зросту і неяскравих тонів. Темно-каштанове волосся було коротко підстрижене; широко розставлені карі очі на тлі напрочуд ясних білків аж виблискували, коли рухалися, але в спокої здавалися майже сонними під білісінькими повіками з чорними віями, ніби застиглими в напруженому чеканні. У неї був чарівний профіль, і в обличчі ніякої схожості з батьком, крім рішучого підборіддя. Знаючи, що його погляд лагіднішає, коли він дивиться на неї, Сомс насупився, щоб зберегти незворушність, властиву кожному Форсайтові. Він знав, що дочка надто схильна користатися його слабкістю.

Взявши його під руку, Флер запитала:

– Хто це такий?

– Він підняв мою хусточку. Ми з ним поговорили про картини.

– Але ж ти не збираєшся купувати оце, тату?

– Ні, – похмуро відповів Сомс, – ні оце, ні ту Юнону, яку ти роздивлялася.

Флер потягла його за руку.

– Ой, ходімо вже! Яка жахлива виставка!

Біля виходу стояв юнак, що назвався Монтом, і його товариш. Але Сомс вивісив табличку «Вхід заборонено» і ледь відповів на його уклін.

– То кого ж ти бачила в Імоджен? – запитав він, коли вони вийшли на вулицю.

– Тітоньку Вініфред і мосьє Профона.

– А, того бельгійця! – буркнув Сомс. – Що в ньому такого бачить твоя тітка?

– Не знаю. Він чоловік з головою. І мамі він подобається.

Сомс гмукнув.

– Там був і кузен Вел з дружиною.

– Он як! – мовив Сомс. – Я гадав, вони вже давно у себе в Південній Африці.

– Де там! Вони продали свою ферму. Кузен Вел збирається об'їжджати скакових коней у Сассексі. Вони придбали чарівний старовинний маєток; і мене запрошували в гості.

Сомс кахикнув: новина була йому не до вподоби.

– А яка тепер його дружина?

– Дуже спокійна, але, здається, приємна жінка.

Сомс кахикнув знову.

– Шалапут він, твій кузен Вел.

– Ну що ти, тату! Вони страшенно люблять одне одного. Я пообіцяла приїхати до них у суботу і погостювати до середи.

– Таке вигадав – об'їжджати скакових коней! – мовив Сомс.

Кепське діло саме по собі, але він був невдоволений не через це. Якого дідька його племінник не залишився в Південній Африці? Мало Сомсові того клятого розлучення, а тут ще й племінникові надало одружитися з дочкою суперника – з однокровною сестрою Джун і того хлопця, на якого Флер тільки-но позирала з-під ручки помпи. Треба остерігатись, а то вона вивідає все про ту давню ганьбу! Стільки неприємностей зразу! Обсіли його сьогодні, наче рій бджіл!

– Не до вподоби мені ці відвідини! – кинув він.

– Я хочу подивитись на скакових коней, – мовила Флер, – і мене обіцяли повчити їздити верхи. Ти ж знаєш, кузен Вел не може багато ходити, але він чудово їздить верхи. Він хоче показати мені коней на чвалі.

– Ці ще мені перегони! – сказав Сомс. – Шкода, що війна не знищила їх остаточно. Здається мені, Вел вдався в свого батька.

– Я нічого не знаю про його батька.

– Угу, – мугукнув понуро Сомс. – Він був іподромним завсідником і скрутив собі в'язи в Парижі на якихось сходах. Твою тітоньку це врятувало від багатьох прикростей.

Сомс насупився, згадавши, як він їздив до Парижа на слідство через ті сходи шість років тому, бо Монтегю Дарті вже не міг з'явитися на нього особисто, – звичайнісінькі сходи в будинку, де грають у бакара. У його шуряка, певно, пішла обертом голова – чи то від виграшів, чи від пиятики з нагоди виграшів. Французькі слідчі дуже неуважно поставилися до справи; Сомс мав чимало клопоту.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю