355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Джон Голсуорси » Сага про Форсайтів » Текст книги (страница 24)
Сага про Форсайтів
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 12:45

Текст книги "Сага про Форсайтів"


Автор книги: Джон Голсуорси



сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 68 страниц)

ІНТЕРЛЮДІЯ
ОСТАННЄ ЛІТО ФОРСАЙТА


І літа мить мигне

лиш над землею.

Шекспір


I

Останнього травневого дня на початку дев'яностих років, годині о шостій вечора старий Джоліон Форсайт сидів під дубом, що ріс перед терасою його будинку в Робін-Гілі. Він хотів натішитися чудовим теплим днем, поки не почали кусатися комарі. В худій смаглявій руці, помережаній синіми жилами, димів недокурок сигари; він тримав його у тонких пальцях з довгими нігтями – загострені гладенькі нігті збереглися в старого Джоліона від початку владарювання королеви Вікторії, коли не торкатись ні до чого навіть кінчиками пальців вважалося ознакою вишуканих манер. Стара потемніла панама захищала від призахідного сонця його високе опукле чоло, пишні сиві вуса, запалі щоки й довгасте худе підборіддя. Він сидів, заклавши ногу на ногу; в усій його постаті відчувався спокій і витонченість старого джентльмена, який щоранку напахчує одеколоном свою шовкову хусточку. Біля ніг його лежав кудлатий, біло-рудий пес, що удавав із себе шпіца, – той самий пес Балтазар, відраза до якого в старого Джоліона з роками переросла у приязнь. Поряд із стільцем висіла гойдалка, а на гойдалці сиділа одна з ляльок Голлі, що звалася «Дурненька Аліса», – вона похилилася тулубом на ноги, а носом уткнулася в свою чорну спідничку. Алісу зовсім занедбали, і їй було байдуже, як сидіти. За дубом газон збігав униз крутим схилом, під яким зеленіла папороть, а далі починалися поля, що простяглися долиною ген-ген до ставка, до гаю й того краєвиду – «чудового, прегарного», – яким п'ять років тому, сидячи під тим самим дубом, милувався Свізін Форсайт того дня, коли він приїхав з Айріні подивитися на будинок. Старому Джоліонові доводилося чути про цей братів подвиг – поїздку, про яку колись було тільки й мови на форсайтівській біржі. Свізін! Його вже нема – помер торік у листопаді, доживши лише до сімдесяти дев'яти років і знову викликавши сумнів у безсмерті Форсайтів, який уперше зародився тоді, коли померла тітонька Енн. Помер! І тепер зосталися тільки Джоліон і Джеймс, Роджер, Ніколас і Тімоті, Джулі, Гестер і Сюзен! І старий Джоліон думав: «Вісімдесят п'ять років! А я й не відчуваю цього, хіба що тоді, як почне мучити той біль».

Думки його полинули в минуле. Він не відчував своєї старості, відколи придбав нещасливий будинок свого племінника Сомса й оселився в ньому тут, у Робін-Гілі, три з лишком роки тому. Здавалося, він щовесни молодшав, живучи на сільському привіллі з сином і внуками – Джун та малюками від другого шлюбу, Джоллі й Голлі, живучи далеко від лондонського гамору й гелготання форсайтівської біржі, звільнившись від усіх нарад і засідань, втішаючись приємним безділлям, але водночас приділяючи багато часу впорядкуванню і опорядженню будинку та всієї садиби площею двадцять акрів, а також задоволенню забаганок Голлі й Джоллі. Час загоїв усі подряпини й рани, що їх завдала його серцю трагічна історія Джун, Сомса, його дружини Айріні й бідолашного молодого Босіні. Навіть Джун і та нарешті подолала свою меланхолію – це підтверджувала подорож до Іспанії, в яку вона оце вирушила разом із батьком та мачухою. Коли вони виїхали, в домі настав дивовижний спокій, та хоч яким блаженним видавався цей спокій, старий відчував у душі якусь порожнечу: йому бракувало сина. Джо був тепер його втіхою і розрадою – чудовий хлопець, але жінки – навіть найкращі – хоч кого потроху дратуватимуть, якщо, звичайно, ними не захоплюєшся.

Вдалині закувала зозуля; з береста, що стояв край поля, долинало туркотіння горлиці; а як пишно розцвіли після сінокосу стокротки й жовтець! І вітер повіває з південного заходу, а повітря таке пряне, живлюще! Він зсунув бриля на потилицю і підставив під сонячні промені підборіддя й щоку. Сьогодні йому чомусь кортіло побути серед людей, кортіло подивитися на вродливе обличчя. Люди вважають, що старим уже нічого не треба. І нефорсайтівська філософія, що давно вже заволоділа його душею, навіяла думку: «Людині завжди всього мало! Не дивно, що, вже стоячи однією ногою в могилі, вона усе чогось бажає!» Тепер, коли він позбувся своїх надокучливих справ і оселився тут, за містом, – внуки, квіти, дерева, птахи його невеликих володінь, а особливо сонце, місяць і зорі в небесній високості говорили йому вдень і вночі: «Сезам, одчинись!» І сезам одчинився – як широко, він, мабуть, і сам не знав. Він завжди був небайдужий до того, що тепер почали називати природою, – вона знаходила в його душі щирий, майже побожний відгук, однак він не перестав називати захід сонця заходом сонця, краєвид краєвидом, хоч як глибоко вони його зворушували. Але тепер він так закохався в природу, що вона вражала його до болю. Дні дедалі довшали, тихі, ясні, погожі, й кожного дня в супроводі Голлі, що трималася за його руку, і пса Балтазара, який біг попереду, пильно розшукуючи щось таке, чого йому ніколи не щастило знайти, старий Джоліон ішов на прогулянку, – він дивився, як розцвітають троянди, як зав'язуються в садку плоди, як зеленіють під сонцем старий дуб і молоденькі дерева в гайку, дивився, як розгортає своє блискуче листя латаття, як сріблиться пшениця на їхній єдиній ниві; слухав щебет шпаків та жайворонків і ревіння олдернейських корів, що ремигали на пасовиську, ліниво помахуючи хвостами з китицями; і кожного такого погожого дня у нього трохи щеміло серце, щеміло з любові до всього цього світу, мабуть, просто від передчуття, що вже недовго йому доведеться ним утішатися. Думка про те, що одного дня – років через десять, а може, й через п'ять – усе це заберуть від нього, перш ніж він вичерпає свою любов, здавалася йому несправедливістю, яка затьмарювала його душу. Коли й буде щось після смерті, то зовсім не те, що йому до вподоби: не буде ані Робін-Гіла, ані квітів і пташок, ані вродливих облич, – їх і тепер він нечасто бачить! З роками його відраза до всілякої облуди зросла; нетерпимість, що її він плекав у шістдесятих роках, як плекав свої баки, просто від надміру життєвої снаги, давно вже згасла, і він схилявся лише перед трьома речами: красою, чесністю й почуттям власності; і найвище тепер ставив красу. У нього завжди було широке коло інтересів, він і досі часом брався за «Таймс», але міг зразу відкласти газету, зачувши спів дрозда. Чесність, власність – все-таки вони стомлюють; а дрозди і захід сонця ніколи його не стомлювали, вони тільки навіювали йому тривожну думку, що він їх не наслухається і не надивиться. Споглядаючи тихе надвечірнє сяйво й газон, помережаний дрібним біленьким і жовтим цвітом, він подумав: ця погода наче музика «Орфея», що його він недавно слухав у театрі Ковент-Гарден. Чудова опера – не Мейєрбер, навіть не Моцарт, але по-своєму, може, навіть краща; в ній є щось класичне, щось від золотого віку, чисте й солодкозвучне, а Равольї співає «майже так, як за колишніх часів»– в його устах це була найвища похвала Туга Орфея за красою, яка відходила в небуття, за своєю коханою, що зникла в підземному царстві так само, як зникає і в нашому житті кохання й краса, – туга, що співала й бриніла в золотій музиці, таїлася сьогодні в застиглій красі землі. І носком черевика на корковій підошві він ненароком штовхнув під бік пса Балтазара; той прокинувся і почав шукати бліх, – хоча всі вважали, що їх у нього немає, його самого ніяк не можна було в цьому переконати. Закінчивши, він потерся об ногу господаря тим місцем, яке тільки-но чухав, і знову ліг, поклавши морду на неспокійний черевик. І в пам'яті старого Джоліона раптом виринув спогад – обличчя, яке він бачив у опері три тижні тому: Айріні, дружина його любого племінника Сомса, того Власника! Хоча йому й не довелося ні разу зустрітися з нею після прийому в своєму старому домі на Стенгоуп-гейт, коли святкувалися нещасливі заручини його внучки з молодим Босіні, він упізнав її одразу, бо завжди захоплювався нею – чарівне створіння! Після смерті Босіні, чиєю коханкою вона стала, накликавши на себе загальний осуд, він чув, що вона зразу ж пішла від Сомса. Господь її знає, що вона робила відтоді. Побачивши її обличчя – вона сиділа збоку від нього в передньому ряду, – він уперше за ці три роки згадав, що вона ще жива. Ніхто ніколи не заводив про неї мови. А проте одного разу Джо розповів йому дещо – дещо таке, що прикро його вразило. Син почув про це, здається, від Джорджа Форсайта, котрий бачив Босіні в тумані того дня, коли його переїхав омнібус, і те, що йому довелося почути, пояснювало, чому молодик був у такій нестямі, – те, як ганебно Сомс повівся зі своєю дружиною. Сам Джо бачив її того дня, коли розійшлася трагічна звістка, бачив її одну-єдину мить, і його розповідь закарбувалася в пам'яті старого Джоліона: «Змучена, зневірена», – так назвав її син. А назавтра туди пішла Джун, перемогла себе й пішла туди, і покоївка, плачучи, розповіла їй, що господиня втекла з дому вночі й зникла. Трагічна історія! Одне тільки певно: Сомс так і не спромігся знову заволодіти нею. Тепер він живе в Брайтоні, їздить звідти щодня до Лондона – так йому й треба, цьому Власникові! Бо коли старий Джоліон когось не любив, – як свого племінника, – то вже довіку. Він і досі пам'ятав, з якою полегкістю довідався про те, що Айріні зникла. Тяжко було думати, що вона сидить ув'язнена в тому домі, куди повернулася, коли Джо її бачив – повернулася, мабуть, на хвилинку, як вертається в свою нору поранена тварина, – прочитавши на вулиці повідомлення: «Трагічна смерть архітектора». Її обличчя вразило його тоді в театрі – вродливіше, аніж він пам'ятав, але схоже на маску, під якою щось ховається. Ще молода жінка – років двадцять вісім, не більше. Ну що ж! Мабуть, вона вже завела собі нового коханця. Але від цієї фривольної думки – адже заміжній жінці заборонено кохати, досить і одного разу – нога його мимоволі піднялася, а разом з нею і Балтазарова голова. Розумний пес устав і поглянув на старого Джоліона. «Гуляти?»– здавалося, питав він. І старий Джоліон відповів:

– Ходімо, друже!

Повільно, як завжди, вони перетнули лужок, всіяний зірочками жовтцю та стокроток, і вийшли на ділянку, засіяну папороттю. Ця поки що майже гола ділянка, яка лежала між верхнім і нижнім лужком, мала порушити враження неприродної симетрії, яка так заважає в садівництві. Пес Балтазар любив нишпорити там між камінням: часом йому щастило зловити крота. Старий Джоліон завжди ходив цією дорогою; йому хотілося зробити гарною цю місцинку, і він часто думав: «Треба запросити сюди Вара, нехай подивиться, що тут можна зробити. У цій справі він тямить більше за Біча». Адже рослини, подібно до будинків і хворих, потребують досвідченого ока. Тут водилися слимаки, і, приходячи сюди з онуками, старий Джоліон показував їм слимака й розповідав історію про хлопчика, котрий спитав: «Мамо, а у сливки бувають ніжки?» – «Ні, синку». – «Ну, то я, мабуть, з'їв не сливку, а слимачка». І коли вони, вхопивши його за руки, починали так сміятися, що аж підскакували, уявляючи собі, як хлопчик проковтнув слимачка, очі його лукаво поблискували. Минувши папороть, він відчинив хвіртку, що вела на перше поле, велике й рівне, частина якого, обгороджена цегляним муром, була відведена під город. Старий Джоліон не мав настрою оглядати город і зійшов униз до ставка. Балтазар, у якого було там кілька знайомих водяних щурів, весело потрюхикав попереду, як і кожний немолодий пес, що гуляє щодня тією самою дорогою. На березі старий Джоліон спинився, помітивши, що від учора розцвіла ще одна квітка латаття: він покаже її Голлі завтра, коли його крихітка видужає, – онучка заслабла, з'ївши за сніданком помідор: у неї вельми делікатний шлуночок. Тепер, коли Джоллі поїхав учитися, – того року його віддали до школи, – Голлі гуляла з ним мало не цілі дні, й він дуже без неї нудився. Та й біль часто дошкуляв йому тепер; трохи кололо в лівому боці. Він озирнувся на горб. Що правда, то правда: бідолашний Босіні спорудив чудовий будинок; він би зробив блискучу кар'єру, якби його не спіткала смерть! А де він тепер? Може, й досі витає тут, де виконав свою останню роботу, де розквітло його трагічне кохання. Чи, може, дух Філіпа Босіні розчинився у всесвіті? Хто знає? Цей пес забруднить собі лапи! І старий Джоліон попрямував до гайка. Він якось нагледів там чудові дзвіночки і знав закутки, де вони й досі цвіли, наче клаптики неба, що попадали між дерев, ховаючись від сонця. Він проминув корівник і курник і пішов вузенькою стежечкою, яка вела крізь густий молодняк до одного з таких закутків. Балтазар, що знову біг попереду, стиха загарчав. Старий Джоліон підштовхнув його ногою, але пес стояв непорушно саме в такому місці, де його не можна було обійти, і шерсть на його волохатому карку поволі наїжилася. Чи то почувши гарчання й побачивши, як наїжилася шерсть на собаці, чи від хвилювання, яке часом охоплює людину в лісі, тільки старий Джоліон теж відчув, що йому по спині поповзли мурашки. А далі стежка повернула, і він побачив стару, порослу мохом колоду, на якій сиділа жінка. Вона дивилася в інший бік, і тільки-но він устиг подумати: «Забралась на чуже, треба поставити табличку», – як вона обернулась до нього. Боже милий! Те саме обличчя, яке він бачив у опері, – та жінка, про яку він оце думав! Цієї бентежної хвилини все навкруги розпливлося, наче привид – дивовижне явище! Може, винний у тому промінь призахідного сонця на її фіалково-сірій сукні! А потім вона встала, усміхаючись, трохи схиливши набік голову. Старий Джоліон подумав: «Яка вона гарна!» Вона мовчала, він теж не озивався; і він збагнув, чого вона мовчить, і відчув до неї повагу. Мабуть, із цим місцем у неї пов'язані якісь спогади, і вона не хоче вигадувати банальних пояснень.

– Дивіться, щоб собака не забруднив вашої сукні, – сказав він. – У нього мокрі лапи. Ану до мене!

Але Балтазар підійшов до гості, а вона простягла руку і погладила його по голові. Старий Джоліон зразу ж сказав:

– Недавно я бачив вас в опері; ви мене не помітили.

– О ні, помітила.

Він відчув у її тоні тонкі лестощі, так наче вона додала: «Невже ви гадаєте, що вас можна не помітити?»

– Вони всі в Іспанії, – мовив він різко. – Я сам удома; з'їздив у оперу. Равольї співає добре. Ви бачили корівник?

В цю хвилину, сповнену таємничості й глибокого хвилювання, він інстинктивно рушив до цього острівця власності, і вона пішла поруч із ним. Вона нагадувала витончену француженку – стан ледь похитується, сукня фіалково-сірого кольору. Він помітив дві-три сріблясті волосини в її бурштинових косах; дивне поєднання – золотаві коси, темні очі і молочно-біле обличчя. Його збентежив несподіваний погляд її оксамитово-карих очей, який вона кинула на нього скоса. Здавалося, цей погляд ішов з далеких глибин, мало не з іншого світу або принаймні від людини, яка майже не живе в цьому світі. І він запитав машинально:

– Де ви тепер живете?

– В Челсі, у мене там невеличке помешкання.

Він не хотів розпитувати, що вона робить, не хотів нічого знати; проте у нього мимоволі вихопилося слово:

– Самі?

Вона ствердно кивнула головою. Він довідався про це з полегкістю. І йому спало на думку, що якби не фатальна випадковість, то вона була б власницею цього гайка і показувала б корівник йому як гостю.

– Всі олдернейські, – сказав він, – дають найкраще молоко. Подивіться на оцю – гарне створіння. Чуєш, Мертл!

Руда корова з лагідними й карими, як у Айріні, очима стояла нерухомо: її давно не доїли. Вона поглядала на них кутиками лагідних, байдужих очей, і з її сірих губ на солому текла тоненька цівочка слини. В прохолодних сутінках корівника пахло сіном, ваніллю й аміаком; і старий Джоліон мовив:

– Ходімо в будинок, пообідаєте зі мною. Я звелю відвезти вас додому в кареті.

В душі її, очевидно, точилася боротьба. Нічого дивного: ці місця навіюють їй такі тяжкі спогади. Але йому хотілося побути в її товаристві: чарівне обличчя, чудова фігура, краса! Він був сам цілісінький день. Мабуть, його очі посмутніли, бо вона відповіла:

– Дякую, дядечку Джоліоне. Я охоче піду.

Він потер руки й мовив:

– Чудово! Тоді ходімо.

І вони пішли через поле слідом за псом Балтазаром. Сонце світило їм просто в обличчя, і він тепер бачив не тільки ті срібні волосини, але й зморщечки, дрібненькі, але досить глибокі, щоб позначити її красу печаттю витонченості, властивої тим, хто живе відлюдним життям. «Я поведу її через терасу, – подумав він. – Вона не звичайна гостя».

– Що ви робите цілий день? – спитав він.

– Даю уроки музики. Є в мене ще одна справа.

– Працюєте! – мовив старий Джоліон, знімаючи з гойдалки ляльку й обсмикуючи її чорну спідничку. – Немає краще, як працювати; правда ж? Я вже кинув роботу. Старішаю. Яка ж у вас справа?

– Я намагаюся допомогти жінкам, що попали в біду.

Старий Джоліон відразу не зрозумів.

– У біду? – перепитав він і раптом, вражений, збагнув: вона має на увазі саме те, що мав би на увазі й він, якби вжив цього слова. Вона допомагає лондонським Магдалинам! Яка бридка, жахлива справа! Цікавість перемогла його огиду, і він запитав:

– Навіщо це вам? Що ви для них робите?

– Роблю я не дуже багато. У мене мало грошей. Я можу їх тільки розрадити та часом погодувати.

Рука старого Джоліона мимоволі потяглася до гаманця. Він швидко запитав:

– А як ви їх знаходите?

– Ходжу в одну лікарню.

– Лікарню? Ну-ну!

– Мене найбільше вражає те, що майже всі вони колись були вродливі.

Старий Джоліон розправив ляльку.

– Вродливі! – вигукнув він. – Нічого не скажеш, сумна історія! – і пішов до будинку.

Вони зайшли крізь засклені двері, ще запнуті портьєрами, і він повів її до кімнати, де звичайно читав «Таймс» і сільськогосподарські журнали з величезними ілюстраціями, які зображали кормові буряки та інші плоди ланів, – Голлі залюбки їх розфарбовувала.

– Обід буде за півгодини. Хочете помити руки? Я вас відведу в кімнату Джун.

Він бачив, що вона жадібно роздивляється довкола. Скільки тут сталося змін, відколи вона востаннє була в цьому домі з чоловіком, чи з коханцем, чи, може, й з обома – він не знав, не уявляв собі! Все те ховалося в тумані минулого, яке він не хотів ворушити. Але скільки сталося змін! І в холі він сказав:

– Знаєте, мій син Джо – художник. У нього добрий смак. Звичайно, відмінний від мого, але я йому своїх уподобань не нав'язую.

Вона стояла непорушно, оглядаючи великий хол під широким скляним дахом, – раніше від нього був відгороджений музичний салон. Старому Джоліонові стало трохи не по собі. Невже вона намагається викликати когось із тіней цієї кімнати, де все перлисто-сіре й сріблясте. Він сам вибрав би золото: ясніше й солідніше. Але у Джо французькі смаки, і кімната вийшла якась імлиста, наче її оповиває дим сигарет, які син завжди курить, дим, крізь який то тут, то там проблискують сині і яскраво-червоні плями. Ні, він мріяв про зовсім інше! Подумки він прикрасив ці стіни шедеврами в золотих рамах – натюрмортами, які він купував за тих часів, коли ціну картини визначав її розмір. А де вони тепер? Їх продали за безцінь! Бо той внутрішній голос, який спонукав його, єдиного з-поміж Форсайтів не відставати від часу, застеріг: нема чого за них триматися. Проте в його кабінеті й досі висіли «Голландські рибальські човни при заході сонця».

Він повів Айріні сходами нагору, ступаючи повільно, бо кололо в боці.

– Тут ванні кімнати, – мовив він, – та інші приміщення. Я звелів викласти кахлями стіни й підлогу. Дитячі кімнати там. А це кімната Джо та його дружини. Вони всі сполучаються. Але ж ви, мабуть, пам'ятаєте.

Айріні ствердно кивнула головою. Вони пройшли галерею далі й зайшли у велику кімнату з вузьким ліжком і кількома вікнами.

– Це моя, – сказав він. На стінах висіли фотографії дітей і акварельні ескізи, і він додав невпевнено – Це Джо малював. Краєвид із вікон чудовий. За ясної погоди можна розгледіти трибуну Епсомського іподрому.

Сонце вже стояло низенько за будинком, і на обрій опустився променистий серпанок, відсвіт довгого погожого дня. Будинків майже не було видно, але поля й переліски простягалися в тьмяному блиску аж до далеких горбів.

– Місцевість змінюється, – сказав він різко, – але природа залишиться і тоді, коли нас уже не буде. Бачите, он дрозди – ранками тут справжній пташиний концерт. Я радий, що спекався Лондона.

Вона стояла, мало не притулившись обличчям до шибки, і він був вражений її засмученим виглядом. «От якби її хоч трохи розважити! – подумав він. – Вродливе обличчя, але ж яке сумне!» І, взявши глечик гарячої води, він вийшов на галерею.

– Ось кімната Джун, – мовив він, відчиняючи сусідні двері й ставлячи глечик на підлогу. – Тут є все, що треба.

І, причинивши двері, повернувся до своєї кімнати. Пригладжуючи волосся великими щітками з чорного дерева й витираючи чоло одеколоном, він міркував. Вона зустрілася йому так дивно, поява її видавалася таємничою, навіть романтичною, наче його потяг до товариства, до краси зрозумів… зрозумів той, хто розуміє такі речі. І, стоячи перед дзеркалом, він випростав свій ще прямий стан, пригладив щітками довгі сиві вуса, помастив брови одеколоном і подзвонив.

– Я забув попередити, що зі мною обідає леді. Нехай куховарка приготує ще яку-небудь страву, і перекажіть Біконові, щоб запріг у ландо пару коней на пів до одинадцятої: треба буде відвезти її до міста. Чи міс Голлі спить?

Покоївка гадала, що не спить. І старий Джоліон навшпиньки прокрався галереєю до дитячої кімнати й відчинив двері, завіси яких були завжди змащені, щоб вечорами він міг заходити й виходити зовсім нечутно.

Але Голлі таки спала, лежачи, як маленька мадонна, схожа на тих, що давні малярі, докінчивши, не могли відрізнити від Венери. Її довгі темні вії притислися до щік; від обличчя віяло спокоєм – очевидно, із шлуночком уже було все гаразд. І старий Джоліон стояв у напівтемній кімнаті, побожно милуючись онучкою. Її личко було таке чарівне, поважне й любе. Доля щедро наділила Джоліона благословенним даром знову жити в дітях. Внуки були його майбутнім життям – тим майбутнім життям, яке визнавав його поганський здоровий глузд. Ось вона, його крихітка, у якої ще все попереду, і в її тонесеньких жилочках тече його кров – частка його крові. Ось вона, його маленька товаришка, і він докладе всіх зусиль, щоб вона була якомога щасливіша, щоб вона не знала нічого, крім любові. Серце його сповнилося втіхою, і він вийшов, намагаючись не скрипіти своїми лакованими черевиками. У коридорі в нього раптом промайнула чудернацька думка: невже з таких самих дітей виходять жінки, яким Айріні тепер допомагає! Адже всі ті жінки були колись такими ж малятами, як і та крихітка, що спить там, у своєму ліжечку! «Треба дати їй чек, – міркував він. – Просто несила думати про них». Йому завжди було несила думати про тих бідолашних пропащих створінь; ця думка надто глибоко вражала його шляхетну натуру, що ховалася під товстим шаром правовірних почуттів власника, надто гостро вражала його найсвятіше почуття – любов до краси, від якої й досі трепетало його серце, коли він думав про вечір, який мав провести сьогодні у товаристві вродливої жінки. Він зійшов униз, де були господарські приміщення. Там, у льоху, зберігався рейнвейн ціною щонайменше два фунти за пляшку, «Стейнберг Кебінет», кращий за будь-яке йоганнісберзьке; то було вино з ідеальним букетом, солодке, як персик, – справжній нектар! Він дістав пляшку, тримаючи її обережно, наче дитину, і поглянув на неї проти світла. Ця запорошена, медового кольору вузькошия пляшка давала йому щиру втіху. За три роки, що він живе тут, вино вже досить устоялося – мабуть, чудове! Тридцять п'ять років тому він купив його – хвалити бога, він іще не втратив смаку до доброго вина і заслужив право випити. Вона його оцінить; кислоти в ньому ані краплини. Він витер пляшку, власноручно витяг корок, нахилився, вдихнув пахощі й пішов назад у вітальню.

Айріні стояла біля рояля; вона скинула капелюшок та мереживний шарф, і тепер видно було її золотаве волосся й матово-білу шию. Старому Джоліонові вона здавалася на диво гарною, в сірій сукні, на тлі рояля палісандрового дерева.

Він подав їй руку, і вони урочисто рушили до їдальні. В кімнаті, де за обідом вільно сиділо двадцять чотири чоловіка, тепер стояв тільки невеличкий круглий столик. Коли старий Джоліон залишився сам у домі, його став гнітити великий обідній стіл, і він звелів його прибрати, поки приїде син. Тут, у товаристві двох чудових копій Рафаелевих мадонн, він звичайно обідав на самоті. Того літа це була єдина неприємна для нього година дня. Він ніколи не їв багато, як товстун Свізін, чи Сільванус Гейторп, чи Ентоні Торнуорті – друзі минулих часів; невесело було сидіти за столом самому, під поглядами мадонн, і він споживав свій обід поспіхом, щоб перейти до більш духовної втіхи, яку йому давали кава й сигара. Але цього вечора все було по-іншому! Він поглядав через стіл на Айріні й розповідав їй про Італію і Швейцарію, про свої мандрівки та про різні випадки зі свого життя, про які вже не можна було розповідати синові й онуці, бо вони все те чули. Старий Джоліон був радий, що знайшов нову слухачку Він не належав до тих стариганів, що безперестану пережовують свої спогади. Його самого швидко стомлювали пусті балакуни, тож він інстинктивно уникав стомлювати інших, а природжена галантність примушувала його дотримувати міри особливо в розмові з жінками. Йому хотілося, щоб вона розговорилась, проте хоч вона відповідала йому, усміхалася і начебто охоче його слухала, він весь час відчував ту таємничу замкнутість, що вабила в ній найбільше. Він не терпів жінок, що хизуються своїми плечима й очима і базікають, не закриваючи рота; а також самовпевнених жінок, які люблять всіма командувати і вдають із себе хтозна-яких розумних. В жінках його приваблювала тільки одна-єдина риса – чарівливість, і що спокійніше вона виявлялася, то більше йому подобалася. А в цієї жінки чарівливість була прозора, як сонячний день над італійськими горбами й долинами, що їх він колись любив. А те, що вона жила так відлюдно, зближувало його з нею, породжувало незбагненне бажання здобути її приязнь. Коли чоловік дуже старий і остаточно вибув із гри, буває приємно почувати, що йому не загрожують домагання молодих суперників, бо він усе ще хоче бути першим у серці красуні. І він пив вино, і дивився на її уста, і почував себе майже молодим. А пес Балтазар лежав і теж дивився на її уста, зневажаючи в душі перерви в їхній розмові й зеленкуваті келехи, повні золотавої рідини, якою він гидував.

День уже згасав, коли вони повернулися до вітальні. І, запаливши сигару, старий Джоліон сказав:

– Зіграйте мені Шопена.

По тому, які чоловік курить сигари і яких він любить композиторів, можна дізнатися, з чого зіткана його душа. Старий Джоліон не терпів міцних сигар і Вагнерової музики. Він любив Бетховена, Моцарта, Генделя, Глюка й Шумана і, з якихось незбагненних причин, опери Мейєрбера; проте останніми роками його зачарував Шопен, а в малярстві він став схилятися перед Ботічеллі. Віддаючись новим уподобанням, він усвідомлював, що відступає від взірців золотого віку. Поезія його нових улюбленців різнилася від поезії Мільтона, Байрона й Теннісона, Рафаеля й Тіціана, Моцарта й Бетховена. Вона була наче оповита серпанком; ця поезія не полонила зразу, а пробиралася пальцями під ребра, і тягла й вивертала душу, і розтоплювала серце. І, не маючи певності, чи добре це, чи погано, він відкидав усі сумніви й залюбки милувався картинами одного й насолоджувався музикою другого.

Айріні сіла за рояль під електричною лампою з перлово-сірим абажуром, а старий Джоліон, умостившись у кріслі, так щоб її бачити, заклав ногу на ногу й поволі пихкав сигарою. Вона сиділа хвилину, поклавши пальці на клавіші, очевидно, міркуючи, що йому заграти. Потім почала, і старого Джоліона сповнила сумовита втіха, подібної якій не буває на світі. Помалу його опанувало заціпеніння, і він оживав тільки на мить, щоб вийняти з рота сигару. Була тут і Айріні, і випите вино, і пахощі тютюну; але був перед ним і світ, де сонячне сяйво переливалося в місячне, і озерця з лелеками, а над ними синіли дерева з вогненними трояндами, червоними, як вино; і порослі лавандою луки, де паслися молочно-білі корови; і жінка, примарна жінка, темноока, білошия, вона усміхалася, простягаючи руки; а з високості, що бриніла, як музика, впала зірка й зачепилася за коров'ячий ріг. Він розплющив очі. Прегарна річ; і грає вона чудово – в неї ангельське туше! І він знову заплющив очі. Душа його дивовижно повнилася журбою і радістю, як то буває, коли стоїш під липою, обсипаною медовим цвітом. Не жити власним життям, а просто собі стояти, ніжитися в усмішці жіночих очей і вдихати чудесні пахощі! І він відсмикнув руку, яку пес Балтазар раптом лизнув.

– Чудово! – мовив він. – Будь ласка, грайте – ще Шопена!

Вона знову заграла. Тепер його вразила схожість між нею і її Шопеном. Поколихування, яке він помітив у її ході, відчувалося також у грі, і в ноктюрні, що його вона вибрала, і в ніжній темряві її очей, і в сяйві її волосся, наче позолоченого місячним світлом. Так, вона зваблива; проте ані в ній самій, ані в її музиці немає нічого від Даліли. Довга синя струминка тютюнового диму здіймалася від його сигари і танула вгорі. «Отак і ми щезнемо! – думав він. – Не буде більше краси. Невже нічого не буде?»

Музика знову змовкла.

– Може, хочете Глюка? – спитала Айріні. – Він любив писати свою музику в залитому сонцем саду, а поряд стояла пляшка рейнвейну.

– Авжеж. Послухаймо «Орфея».

Тепер навколо розлягалися квітучі поля, що мінилися золотом і сріблом, погойдувалися осяяні сонцем білі постаті, літали барвисті птахи. Всюди було літо. Душу його заливали хвилі солодкої млості й жалю. Ненароком струснувши на себе попіл із сигари, він дістав шовкову хусточку, щоб змахнути його, і відчув змішані пахощі тютюну й одеколону. «Ах! – подумав він. – Це просто на хвильку вернулася молодість!» – і вголос сказав:

– Ви ще не грали мені «Che faro» [13]13
  Che faro – Арія Орфея.


[Закрыть]
.

Вона не відповіла, не поворухнулась. Він відчув, що її охопило якесь дивне хвилювання. Раптом вона встала й відвернулася, і його пройняв болючий сором. Який же він товстошкірий! Адже вона теж, як Орфей, – вона теж шукає в чертогах пам'яті свого загиблого коханого! І, збентежений до глибини душі, він підвівся з крісла. Вона відійшла до великого вікна в кінці вітальні. Він тихенько пішов за нею. Вона склала руки на грудях: йому видно було щоку, зовсім білу. І, глибоко зворушений, він мовив:

– Не треба, не треба, голубонько!

Слова ці вихопилися в нього несамохіть – він завжди так заспокоював Голлі, коли в неї щось боліло, – але вони справили негайний і прикрий вплив. Вона підняла руки, затулила обличчя й заплакала.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю