Текст книги "Сага про Форсайтів"

Автор книги: Джон Голсуорси

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 68 страниц)

II. НІЧ У ПАРКУ

Хоча непомильний інстинкт місіс Смолл примусив її сказати саме те, що «іще більше заінтригувало» цікаву гостю, мабуть, це була єдина правдива відповідь, яку вона могла дати.

На цю тему Форсайти не розмовляли навіть поміж собою – вживаючи ті слова, якими Сомс визначив своє становище, можна сказати, що все тепер плинуло «підземним річищем».

А проте за тиждень після того, як місіс Мак-Ендер зустріла «тих двох» у Річмонд-парку, всі Форсайти, – окрім Тімоті, від якого це дбайливо приховували, – навіть Джеймс, який робив свої звичні прогулянки з Полтрі на Парк-лейн, навіть шалений Джордж з його щоденними мандрівками від вікна в Геверснейку до більярдної в «Червоному кухлі»– всі знали, що «ті двоє» переступили межу.

Джордж (це з його легкої руки ввійшли в моду ті соковиті слівця, яких і досі вживають у фешенебельних колах) якнайточніше висловив почуття всіх Форсайтів, сказавши своєму братові Юстасу, що Пірат, як видно з усього, «хапає щастя в обидві жмені», а у Сомса вже, мабуть, скоро «печінка лопне».

Усі розуміли, що Сомса допекло до живого, але чим же йому зарадиш? Можливо, йому слід ужити якихось заходів, проте ці заходи, напевно, призведуть до фатальних наслідків.

Вони аж ніяк не хотіли, щоб дійшлося до публічного скандалу, отож нема чого думати про якісь заходи. В такому тяжкому становищі єдина рада – нічого не казати Сомсові й нічого не казати одне одному; поводитись так, ніби нічого не сталося.

Звичайно, можна було б вплинути на Айріні, ставлячись до неї з холодною погордою; але вона тепер рідко бувала на людях, а нав'язувати їй своє товариство тільки для того, щоб виявити холодну погорду – затія досить-таки безглузда й безнадійна. Часом у затишку своєї спальні Джеймс розказував Емілі, які муки він терпить через синову біду.

– Ти навіть не уявляєш, яка мене гризе турбота, – говорив він. – Буде скандал, Сомсові це пошкодить. Я йому нічого не скажу. Може, то все балачки. Як ти гадаєш? Люди вважають, що в неї артистична натура. Що? Ет, ти, я бачу, «справжнісінька Джулі»! Ну, не знаю; я чекаю найгіршого. Отак воно завжди буває, коли нема дітей. Я відразу збагнув, що з цього вийде. Вони мені не казали, що не хочуть дітей, – ніхто мені нічого не розказує!

Ставши навколішки біля ліжка, Джеймс важко дихав у ковдру, а його широко розплющені очі повнилися турботою. В нічній сорочці, витягнувши шию, згорбивши спину, він скидався на цибатого білого птаха.

– Отче наш… – шепотів він, а з думки йому не виходив можливий скандал.

Так само, як і старий Джоліон, Джеймс у глибині душі теж вважав, що в усьому винна рідня, – якби не її втручання, то біди не сталося б. З якої речі ця братія – до «цієї братії» він залічував парость родини, що мешкала на Стенгоуп-гейт, включаючи й молодого Джоліона з дочкою, – з якої речі ця братія ввела в родину таку непевну особу, як Босіні? (Він чув прізвисько Пірат, що його Джордж дав Босіні, але не розумів, до чого воно, – адже, наскільки йому відомо, цей молодик – архітектор).

Йому почало здаватися, що його брат Джоліон, – якого Джеймс завжди шанував і на чию думку завжди звірявся, – трохи його підводить.

Не маючи такої твердої вдачі, як у старшого брата, він більше журився, аніж сердився. Його єдиною відрадою було заїхати до Вініфред і повезти маленьких Дарті у Кенсінгтонський сад; його часто можна було бачити біля Круглого ставу, він ходив понад берегом, стежачи за корабликом малого Публіуса Дарті, якого Джеймс фрахтував за пенні, – стежачи стурбовано, наче був певен, що кораблик ніколи не пристане до берега; а малий Публіус, – котрий, як радісно запевняв Джеймс, був зовсім не схожий на свого батька, – бігав за ним вистрибом і підбивав його закластися ще на один пенні, що кораблик таки не пристане, добре знаючи, що він неодмінно приб'ється до берега. І Джеймс закладався, і раз по раз програвав – за прогулянку йому доводилося виплачувати по три, по чотири пенні, бо гра ця ніколи не набридала малому Публіусові, – і, даючи йому монетку, він щоразу казав:

– Це тобі до твоєї скарбнички. Ще трохи, і ти станеш багачем!

Джеймс невимовно тішився думкою про те, що його внук накопичує свій капітал. Але малий Публіус уже давно протоптав стежку до однієї кондитерської, та й не тільки туди.

І вони верталися додому через парк; високо піднявши плечі й сумно понуривши голову, Джеймс захищав своїм довгим кощавим тілом пухкеньких Імоджен і Публіуса, яким було байдужісінько до того захисту.

Але Джеймс був не єдиний, кого манили до себе затишні куточки Кенсінгтонського саду і Гайд-парку. Форсайти й волоцюги, діти й закохані відпочивали й гуляли там день у день і ніч у ніч, шукаючи жаданого спочинку від праці, від вуличного смороду й гамору.

Листя жовтіло поволі, – його ще пригрівало сонце, а ночі були теплі, як улітку.

В суботу п'ятого жовтня над Лондоном весь день ясніла блакить, а після заходу небо взялося темним пурпуром виноградного грона. Місяць ще не зійшов, і прозора темрява оповила оксамитом дерева, а їхні галузки з поріділим листям скидалися на плюмажі, які непорушно зависли в теплій вечірній тиші. Весь Лондон плинув у парк, випиваючи до останньої краплини солодкий трунок літа.

Люди пара за парою заходили у браму, розтікалися по доріжках та по випаленій сонцем траві; вони мовчки переходили освітлені ліхтарями галявини, пірнали в захисток крислатих дерев і там, притулившися до стовбура або вмостившись у кущах, ховалися від усього світу в серці м'якої темряви.

Новим парам, що йшли доріжками, ті люди здавалися частиною гарячого мороку, з якого долинав тільки шемріт, схожий на схвильоване стукотіння сердець. Але коли той шемріт сягав тих, хто гуляв під ліхтарями, їхні голоси уривалися і замовкали, їхні руки спліталися, а очі починали блукати, пильно вдивляючись у темряву. І раптом, наче їх тягла чиясь невидима рука, вони й собі переступали загорожу і, мовчазні, наче тіні, зникали в пітьмі.

А тиша, оточена далеким невблаганним гуркотом міста, кипіла пристрастями, надіями і коханням безлічі метушливих людських комашок; бо, незважаючи на обурення поважного представництва Форсайтів, – муніципалітету, – яке вважало кохання, разом із проблемою каналізації, найбільшою небезпекою для суспільства, – того вечора в цьому парку і в сотнях інших парків відбувалося те, без чого тисячі фабрик, церков, крамниць, податки й каналізація, що ними опікувався муніципалітет, були б як артерії без крові, як людина без серця.

Самозабуття, пристрасті й кохання, що ховалися під деревами від посіпак свого безжального ворога – «почуття власності», – справляли таємний бенкет. У Сомса – він того дня обідав у Тімоті й вертався додому через парк – відлила від серця кров, коли, йдучи понад ставком і міркуючи про майбутній процес, він почув тихий сміх і звуки поцілунків. Він вирішив завтра ж написати в «Таймс» і привернути увагу газети до того, що робиться в наших парках. Проте написати листа Сомс так і не зважився, бо його жахала навіть думка побачити своє ім'я на сторінках газет.

Але він був такий зголоднілий, що шепіт, який долинав із тиші, невиразні постаті в темряві збуджували його, наче якийсь хмільний напій. Сомс зійшов з доріжки, що звивалася берегом ставка, тихо рушив під дерева, в густу тінь каштанів, що низько нахиляли своє лапате листя, і в цьому ще темнішому сховищі почав кружляти, скоса оглядаючи приставлені до стовбурів стільці, на яких сиділи обнявшися закохані, що відхилялися одне від одного при його наближенні.

Нараз він спинився на схилі над ставком, де, осяяні ліхтарем, вимальовуючися чорним силуетом на тлі сріблястої води, сиділи зовсім непорушно двоє; жінка притулила обличчя до шиї чоловіка, і обоє злилися в єдину постать, що була наче вирізьблена з каменю емблема жаги, безмовної й непідвладної сорому.

Боляче вражений цим видовищем, Сомс пірнув у тінь між деревами.

Хто знає, що він думав і чого шукав? Хліба втамувати голод, світла осяяти темряву? Хто знає, що він сподівався знайти – розгадку людського серця, кінець своєї особистої «підземної» трагедії? Адже серед цих безіменних, безвісних пар, що принишкли в темряві, можуть бути він і вона!

Але ні, цього він не сподівався побачити. Подумати тільки: дружина Сомса Форсайта сидить у парку, як звичайна дівка! Навіть думка про це здавалася безглуздою, і він простував далі нечутною ходою від дерева до дерева.

Раз його лайнули; іншим разом до нього долинув шепіт: «От якби так було завжди!»– і знову кров одлинула від його серця, і він спинився, терпляче й затято чекаючи, і стояв, аж поки ті двоє вийшли зі свого темного закутка. Але, тулячись до свого коханого, повз Сомса пройшло худеньке дівча в поношеній блузці, – певно, якась продавщиця абощо.

Сотні інших закоханих шепотіли ті самі слова в тихій темряві, сотні інших закоханих тулилися одне до одного.

Але, здригнувшися з раптової відрази, Сомс знову ступив на доріжку й облишив пошуки – він і сам не знав чого.

III. ЗУСТРІЧ У БОТАНІЧНОМУ САДУ

Молодому Джоліонові, якому жилося дещо скрутніше, аніж іншим Форсайтам, часто бракувало грошей на заміські мандрівки і зустрічі з природою, а без цього художник-аквареліст ніколи не береться за пензель.

Отож йому доводилося брати скриньку з фарбами і йти в Ботанічний сад, де, вмостившися на своєму стільчику в тіні араукарії чи каучукового дерева, він годинами малював етюди.

Один критик, що недавно приходив подивитися на його картини, висловив таку думку:

– Малюнки ваші досить гарні: вони ваблять своїм тоном і кольором, у деяких із них є справжнє відчуття природи. Але, розумієте, вони дуже розрізнені; вам не пощастить привернути до них увагу публіки. От якби ви вибрали якусь одну тему, наприклад, «Лондон уночі» або «Кришталевий палац навесні», й створили докінчену серію, тоді публіка бачила б, що їй пропонують. Я вважаю, що цього ніколи не слід забувати. Всі ті, хто прославив своє ім'я в мистецтві, як Крам Стоун чи Блідер, прославилися саме завдяки тому, що уникали несподіваного, а також тому, що спеціалізувалися на певних сюжетах і ніколи не відступали ні на крок від своєї звичної манери, тож публіка знала, хто є хто. І це річ природна, бо, поповнюючи свою збірку, колекціонер не хоче, щоб гості тицялися носом у картину, видивляючись, хто ж її автор; він хоче, щоб вони одразу сказали: «Чудовий Форсайт!» А вам конче треба вибрати певний сюжет, який кожен глядач зможе розпізнати відразу, бо вашому стилеві бракує яскравої своєрідності.

Стоячи біля фортепіано, де на вицвілій шовковій серветці красувалась ваза з сухими трояндовими пелюстками – в садку вирощувалися тільки троянди, – молодий Джоліон слухав його з легенькою посмішкою.

Обернувшись до дружини, що сердито дивилася на гостя, він сказав:

– Ти переконалася, серденько?

– Ні, не переконалася, – відповіла вона, виразно вимовляючи кожен склад, – в мові її й досі відчувався чужоземний акцент. – В твоїх малюнках є своєрідність.

Критик поглянув на неї, ввічливо усміхнувся і нічого не відказав. Їхня історія не була таємницею і для нього.

Його слова запали в душу молодому Джоліонові: вони суперечили всьому, в що він вірив, всім його критеріям прекрасного в мистецтві, але якийсь дивний, глибоко захований інстинкт примусив його проти власної волі скористатися порадою критика.

Одного ранку він відчув, що в нього визріла ідея створити серію акварельних малюнків Лондона. Як виникла ця ідея, він не міг збагнути, і тільки наступного року, закінчивши малюнки й досить вигідно їх продавши, в хвилину, коли все постає перед людиною в ясному світлі, він пригадав розмову з критиком і побачив у своєму успіху ще один доказ того, що він Форсайт.

Молодий Джоліон вирішив розпочати з Ботанічного саду, де йому вже пощастило зробити чимало етюдів, і вибрав невеличкий ставок, укритий червоним і жовтим осіннім листям, – хоча садівникам і кортіло позмітати те листя, але вони не могли дотягтися до нього своїми мітлами. Крім цього куточка, сад був виметений начисто; листя, яке природа сипала щедрою зливою, щоранку згрібали в купи, вони горіли повільним полум'ям, а над ним здіймався солодкий їдкий дим, що, так само як голос зозулі для весни, як запах липи для літа, є справжньою емблемою осені. Охайні душі садівників не могли стерпіти, щоб на траві лежав золотаво-зелений і червоний візерунок. Посипані рінню доріжки мають бути незаплямовані, гладенькі, чисто підметені, на них не повинно залишатися й сліду ані бурхливого життя, ані того повільного прекрасного вмирання, що зриває з дерев корони й встеляє їхніми пишними шатами землю, звідки, коли обернеться колесо року, знову вродиться рясноцвітна весна.

Отож доля кожного листка була визначена тієї самої миті, коли він відривався від гілки і, прощаючись з рідним деревом, плавно спадав додолу.

Але на тому ставочку листя знаходило спокійний притулок, славило небо своїми барвами, і сонце пестило його цілісінький день.

Тому воно і впало в око молодому Джоліонові.

Прийшовши туди одного ранку в середині жовтня, він був прикро вражений: на лаві, яка стояла кроків за двадцять від його постійного місця, хтось сидів, – молодого Джоліона жахала сама думка про те, що стороння людина дивитиметься, як він малює.

Потупивши погляд, на лаві сиділа жінка в оксамитовому жакеті. Проте між нею і молодим Джоліоном височів квітучий лавр, і, сховавшись за ним, він почав установлювати свій мольберт.

Він не поспішав, як то властиво справжньому художникові, що хапається за будь-який привід, аби хоч на хвилину віддалити творчі муки, і невдовзі зауважив, що крадькома поглядає на незнайомку.

Так само, як і його батько, молодий Джоліон одразу помічав гарне обличчя. А це обличчя було чарівне.

Він бачив округле підборіддя, що ховалося у кремовому мереживному комірці, тонке обличчя, великі темні очі й ніжні вуста. Елегантний чорний капелюшок прикривав її волосся; вона злегка відхилилася на спинку лави, поклавши ногу на ногу; з-під сукні виглядав кінчик лакованого черевичка. Вся постать незнайомки була сповнена невимовної грації, але увагу молодого Джоліона полонило її обличчя, – такий вираз він бачив іноді на обличчі своєї дружини. Здавалось, вона зіткнулася з силою, яку їй не до снаги подолати. Це обличчя його схвилювало, пробудивши в ньому невиразну симпатію і рицарські почуття. Хто вона така? І що вона тут робить сама?

Двоє молодиків тієї особливої породи, що її можна бачити в Ріджент-парку, – нахабних і водночас боязких, – пройшли повз лаву, прямуючи до тенісного корту, і молодий Джоліон з досадою помітив, що вони кидають нишком на незнайомку захоплені погляди. Садівник, тиняючись без діла, спинився біля кущика пампасної трави, наче йому треба було щось там зробити: він теж шукав приводу подивитися на незнайомку. Літній джентльмен, – судячи з його капелюха, професор садівництва, – пройшов повз лаву тричі, крадькома розглядаючи даму довгим поглядом, і на устах його застиг дивний вираз.

Усі ці чоловіки чомусь дратували молодого Джоліона, і він почував до них неприязнь. Жінка й разу не поглянула на жодного, а проте він був певний, що кожен чоловік, проходячи повз неї, неодмінно озирне її таким поглядом.

Обличчя незнайомки не було обличчям звабниці, що кожним своїм поглядом обіцяє чоловікам утіху; не було на ньому й слідів «демонічної краси», яку так високо цінували перші Форсайти нашого краю; не схоже воно було й на той не менш звабливий зразок, що його ми звичайно пов'язуємо з коробкою шоколадних цукерок; не визначалося воно й одухотвореною пристрастю чи пристрасною одухотвореністю, яка править за джерело натхнення художникам-декораторам і сучасній поезії; в ньому не було нічого такого, що дало б драматургові матеріал для створення цікавої неврастенічної героїні, яка наклала б на себе руки в останньому акті.

Своїми рисами й барвами, своєю ніжною переконливою пасивністю й чуттєвою чистотою обличчя цієї жінки нагадувало йому Тіціанову «Любов небесну», репродукція якої висіла над буфетом у його їдальні. І її зваба, здавалось, таїлася в цій ніжній пасивності, в м'якості її натури, що навряд чи зможе опертися сильнішій волі.

Чого чи кого чекає вона в цьому тихому куточку під деревами, що поволі ронили своє листя на припорошену осіннім інеєм траву, по якій дрозди походжали біля самих її ніг.

Нараз її чарівне обличчя заясніло, і молодий Джоліон відчув мало не ревнощі; він озирнувся й побачив Босіні, що прямував до неї через лужок.

Він зацікавлено стежив за зустріччю, за тим, як вони дивилися одне на одного, як довго стискали руки. Вони сіли поряд на лаві – міцно зв'язані, хоч і поводилися дуже стримано. До нього долинала їхня притишена швидка розмова, але він не міг розчути жодного слова.

І йому випало колись таке на долю! Він знав і довгі години чекання, і скупі хвилини зустрічей майже у всіх на очах, і муку невідомості, що переслідує людей, які кохаються тайкома.

Проте досить було хоч єдиний раз поглянути на їхні обличчя, щоб переконатися: те, що зв'язує цих двох людей, зовсім не схоже на ті романи, якими розважаються влітку лондонські дами й кавалери, на ту жагу, що раптово спалахує, а, заспокоєна, зразу згасає і тижнів за шість уже зникає без сліду. Це було щире почуття! Це було те, що сталося з ним самим! Таке почуття могло спонукнути на що завгодно!

Босіні благав її, а вона, така спокійна, така м'яка, а проте непохитна в своїй пасивності, сиділа, втупившись у траву.

Чи стане йому снаги повести за собою це ніжне, пасивне створіння, жінку, що своєю волею не ступить жодного кроку? Жінку, що віддалася йому всією душею, що ладна за нього вмерти, але, мабуть, ніколи не погодиться з ним утекти!

Молодому Джоліонові здавалося, що він чує, як вона каже: «Коханий, ти ж занапастиш себе!» Йому ж бо самому довелося спізнати повною мірою той страх, що ятрить серце жінки, яка боїться стати тягарем для свого коханого.

І він на них більше не дивився; але до нього долинала їхня тиха швидка розмова разом із щебетом якоїсь пташини, що ніби силкувалась пригадати весняну пісню «Радість – горе? Чия – чиє?».

Поступово розмова стихла; настала тривала мовчанка.

«А як же Сомс? – думав молодий Джоліон. – Люди гадають: її мучить сумління, що вона обманює свого чоловіка! Ет, погано вони знають жінок! Вона допалася до їжі після довгого голодування, – вона мститься! І хай її оборонить небо, бо Сомс і собі запрагне помсти».

Він почув шурхотіння шовку і, визирнувши з-за лавра, побачив, що вони йдуть геть, узявшись потай за руки…

Наприкінці липня старий Джоліон повіз онуку в гори, і за цю мандрівку (останню, яку вони відбули вдвох) Джун ожила і тілом, і душею. В готелях, заповнених британськими Форсайтами (старий Джоліон не терпів «збіговиська німців», а «німцями» він прозивав геть усіх чужоземців) на неї дивилися з пошаною – єдина онука імпозантного й, очевидно, грошовитого старого містера Форсайта. Джун не зав'язувала дружніх стосунків з чужими людьми, бо завжди цуралася такої звички, проте вона завела декілька знайомств, а, оселившись у долині Рони, особливо заприязнилася з дівчиною-француженкою, котра вмирала від сухот.

Відразу вирішивши, що її подруга не повинна вмерти, Джун стала на бій зі смертю і майже забула своє власне лихо.

Старий Джоліон стежив за її новою приязню з полегшенням і водночас із прикрістю: його непокоїв цей новий доказ того, що їй доведеться прожити свій вік серед «бідолашок». Невже вона ніколи не заведе собі таких друзів чи не зацікавиться такими справами, які стали б для неї у добрій пригоді?

«Спізналася з чужоземним поріддям», – казав він. Проте сам частенько приносив виноград або троянди й дарував «мамзелі», підморгуючи їй по-дружньому.

Наприкінці вересня, хоч як повставала проти того Джун, мадемуазель Вігор сконала у невеликому сен-люкському готелі, куди вони її перевезли; і Джун узяла свою поразку так близько до серця, що старий Джоліон незагайно вирушив з нею до Парижа. Там, споглядаючи Венеру Мілоську та святу Магдалину, вона перемогла свою тугу, і, коли в середині жовтня вони повернулися в Лондон, старий повірив, що йому пощастило її вилікувати.

Проте, тільки-но вони повернулись до свого дому на Стенгоуп-гейт, як він, прикро вражений, помітив, що Джун знову поринає в похмуру задуму. Вона сиділа, втупившись перед себе, підперши рукою підборіддя, насуплена й зосереджена, як маленький дух із скандінавської міфології, а навколо неї сяяла в щойно проведеному електричному світлі велика вітальня, задрапована аж до карнизів кретоном, заставлена меблями, придбаними у Бейпла і Пулбреда. А у великих дзеркалах із позолоченими рамами відбивалися статуетки з майсенської порцеляни: юнаки у вузеньких штанях до колін лежали біля ніг пишногрудих дам, що тримали на колінах ягнят; ці статуетки старий Джоліон купив ще до свого одруження і був про них дуже високої думки тепер, коли смаки зовсім виродилися. Дотримуючись дуже широких поглядів, він більше аніж будь-хто інший з Форсайтів зважав на вимоги часу, проте ніяк не міг забути того, що купив ці статуетки у Джобсона, і то за чималі гроші. Він часто казав Джун з розчаровано зневажливим виглядом:

– Ти їх не цінуєш! Вони не схожі на ті дурнички, що подобаються тобі й твоїм друзям, а мені вони коштували сімдесят фунтів!

Він був не з тих людей, які змінюють свої смаки: адже він мав вагомі підстави вважати, що смаки у нього добрі.

Повернувшись до Лондона, Джун зразу ж навідалася до Тімоті. Дівчина переконувала себе, що робить це з обов'язку завітати до дядька й розважити його розповіддю про свою подорож; але насправді вона пішла туди тому, що це було єдине місце, де з випадкової розмови, з відповіді на хитро поставлене запитання вона могла хоч що-небудь довідатися про Босіні.

Її привітали там із щирою радістю. Як там любий дідусь? Він не заходив до них від травня. Дядечко Тімоті почуває себе дуже кепсько, він так намучився із сажотрусом: цей недотепа засипав сажею камін у його спальні! Дядечко був сам не свій.

Джун сиділа довго, боячись і водночас сподіваючись усім серцем, що вони згадають у розмові про Босіні.

Але місіс Септімус Смолл, стримувана якоюсь незбагненною обережністю, не прохопилася про це жодним словом і нічого не запитала Джун про Босіні. Нарешті Джун зважилася сама запитати, чи Сомс і Айріні в Лондоні – вона, мовляв, ще нікого не бачила.

Відповіла їй тітонька Гестер. Еге ж, вони в Лондоні, вони взагалі не виїздили. Здається, у них якісь неприємності з будинком. Джун, звичайно, про них чула! Краще хай вона запитає про це тітоньку Джулі!

Джун повернулася до місіс Смолл, що сиділа випростана в кріслі, склавши руки й кисло скрививши обличчя. На німе запитання дівчини вона відповіла дивною мовчанкою й озвалася тільки для того, щоб довідатись у Джун, чи вдягала вона на ніч вовняні шкарпетки, коли жила у гірських готелях, – там, мабуть, уночі страшенно холодно.

Джун відповіла, що не вдягала, бо вона не терпить вовняних шкарпеток, і стала прощатися.

Непомильно вибрана мовчанка місіс Смолл вразила її дужче за будь-які слова.

Не минуло й півгодини, як Джун випитала всю правду у місіс Бейнз на Лаундз-сквер, – вона довідалась, що Сомс позиває Босіні за надмірні витрати при опорядженні будинку.

Замість того щоб стурбувати Джун, ця новина справила на неї дивовижно заспокійливий вплив; дівчина неначе побачила в цій боротьбі проблиск нової надії. Вона дізналася, що справу розглядатимуть десь через місяць і що рішення суду майже напевно буде не на користь Босіні.

– Не знаю, що він тоді робитиме, – сказала місіс Бейнз. – Становище в нього жахливе – грошей немає, він і тепер у великій скруті. І ми теж нічим не можемо допомогти йому. А лихварі, я чула, дають позичку лише під добре забезпечення, він же нічого не має – анічогісінько.

Останнім часом місіс Бейнз стала ще огрядніша; вона з головою поринула в готування до осіннього сезону, і її стіл був закиданий купами меню для різних добродійних банкетів. Вона багатозначно подивилася на Джун своїми круглими, як у папуги, очима.

Рум'янець, що раптом розцвів на зосередженому молоденькому обличчі дівчини, – мабуть, у душі її спалахнула якась велика надія, – її раптова ніжна усмішка не раз зринали згодом у пам'яті леді Бейнз (Бейнз одержав дворянський титул, коли побудував громадський Музей мистецтв, де зручно влаштувалася ціла армія службовців і який дав так мало втіхи простим людям, що для них він був призначений).

Спогад про цю раптову зміну, яскраву й зворушливу, наче квітка, що розпускається на твоїх очах, наче перший промінь весняного сонця, що сяйнув по довгій зимі, а також спогад про все те, що сталося потім, бозна-чому зринали в пам'яті леді Бейнз у ті хвилини, коли вона зосереджено обмірковувала дуже важливі справи.

Це діялося того самого дня, коли молодий Джоліон став свідком побачення в Ботанічному саду, і того ж таки дня старий Джоліон завітав до контори своїх повірених «Форсайт, Бастард і Форсайт» на Полтрі. Сомса саме не було, він поїхав у Сомсрсет-Гауз; Бастард поринув з головою в папери у тій неприступній кімнаті, яку йому завбачливо приділили, щоб навалити на нього якнайбільше роботи; але Джеймс сидів у першій кімнаті, гризучи ніготь і похмуро гортаючи документи справи «Форсайт проти Босіні».

Цей розсудливий юрист хоч і трохи побоювався «дражливого моменту», але це побоювання тільки приємно лоскотало йому нерви, бо його практичний здоровий глузд підказував, що коли б він сам був на місці судді, то не надав би цьому моментові великої ваги. Але він боявся, що Босіні оголосить себе банкрутом і Сомсові зрештою доведеться сплатити ті спірні гроші та ще й на додачу покрити судові витрати. А за цим ясним, зрозумілим побоюванням увесь час ховалася невиразна тривога, що причаїлася десь у тіні, віщуючи скандал, заплутана, туманна, загрозлива, наче кошмарний сон, і цей позов насправді був не що інше, як її видимий прояв.

Коли старий Джоліон зайшов до кімнати, Джеймс підвів голову й промурмотів:

– Як поживаєш, Джоліоне? Не бачив тебе хтозна-відколи. Ти, кажуть, був у Швейцарії. Цей молодик Босіні таки вскочив у халепу. Я давно знав, чим воно скінчиться!

І він простяг старшому братові папери, неспокійно оглядаючи його похмурим оком.

Старий Джоліон мовчки почав читати, і, поки він читав, Джеймс, утупившись у підлогу, гриз собі нігті.

Нарешті старий Джоліон кинув папери на стіл, і вони з шелестом упали на купу свідчень «у справі покійного Банкома», однієї з багатьох галузок крислатого родючого дерева «Фраєр проти Форсайта».

– Не розумію, чого це Сомсові забаглося встрявати в таку мороку заради кількох фунтів, – сказав він. – Я вважав його за людину заможну.

Джеймсова верхня губа сердито здригнулася: його дошкулило, що сина вразили саме в таке місце.

– Йдеться не про гроші… – почав був він, але затнувся, зустрівши братів погляд, прямий, гострий і холодний.

Настала мовчанка.

– Я прийшов по свій заповіт, – нарешті сказав старий Джоліон, смикаючи вуса.

У Джеймса відразу збудилася цікавість. Мабуть, він ні від чого так не жвавішав, як від згадки про заповіт; адже заповіт – це вінець усіх майнових здобутків, остаточний опис власності людини, останнє слово, що підсумовує її вартість. Джеймс подзвонив.

– Принесіть заповіт містера Джоліона, – наказав він стривоженому чорнявому клерку.

– Ти вирішив вписати щось нове? – спитав Джеймс, і в нього промайнула думка: «Ану ж побачимо, хто надбав більше: він чи я!»

Старий Джоліон поклав заповіт у нагрудну кишеню, і Джеймс розчаровано схрестив свої довгі ноги.

– Я чув, тобі останнім часом вдалося дещо вигідно купити, – мовив він.

– Не знаю, звідки в тебе такі відомості, – гостро відказав старий Джоліон. – Коли розглядатимуть справу? Наступного місяця? Не знаю, що ви там надумали. Це не моє діло, але я б радив вам залагодити все це без суду. Бувай здоров!

І, холодно потиснувши братові руку, старий Джоліон пішов.

Джеймс вирячив свої сіро-голубі очі, ніби намагався розглядіти якесь потаємне тривожне видіння, і знову почав гризти ніготь.

Забравши свій заповіт, старий Джоліон зайшов до контори «Нової вугільної компанії» і, сівши у порожній залі засідань, взявся його перечитувати. Він так різко обірвав Гемінгза – Похоронне Бюро, який вирішив показати йому перший звіт нового управителя, що секретар вийшов із виглядом ображеної гідності й, викликавши клерка, заходився його шпетити – бідолаха аж упрів з переляку.

Давно вже йому, з біса, пора затямити, що він (Похоронне Бюро) здатен поставити на місце кожного зухвалого хлопчиська, який уявляє себе великою цяцею. Він (Похоронне Бюро) керує конторою більше років, аніж такий жовтодзьобий горобець уміє полічити, і якщо клерк вважає, що, зробивши свою роботу, він має право бити байдики, то погано він знає його, Гемінгза (Похоронне Бюро), і таке інше…

По той бік оббитих зеленим сукном дверей за довгим, обтягненим шкірою столом з червоного дерева сидів старий Джоліон, начепивши старі окуляри в товстій черепаховій оправі, і водив золотим олівцем по пунктах заповіту. В ньому все було просто: спадок не поділено на невеличкі частини та на різні добродійні пожертви, що роздрібнюють майно і псують величний ефект лаконічного повідомлення в ранковій газеті про смерть Форсайта, який залишив сто тисяч фунтів.

Усе просто. Синові відписано двадцять тисяч фунтів, а «щодо решти мого майна – як рухомого, так і нерухомого – то разом з рентою, щорічними дивідендами та процентами з капіталу, я відписую його своїй вищезгаданій внучці Джун Форсайт чи її правонаступникам в її повне довічне користування і вжиток без і т. ін… а після її смерті заповідаю передати, доручити чи подарувати вищезазначені землі, різне майно, будівлі, гроші, акції, вклади та цінні папери, а також усе інше, що входить у це означення, тій особі чи особам, одній чи багатьом, для такої потреби, мети й такого використання, які вищезазначена Джун Форсайт, незалежно від того, чи вийде вона заміж, прямо вкаже, дозволить, зазначить чи припише у своєму останньому заповіті чи інших записах, що мають силу заповіту, котрі вона належно підпише й опублікує. А за відсутністю і т. д… А в тому разі, коли…» і тому подібне на семи великих аркушах, списаних чіткими й простими юридичними термінами.

Заповіт склав Джеймс у дні свого розквіту. Він узяв до уваги мало не всі обставини й непередбачені випадковості.

Старий Джоліон довго перечитував заповіт; нарешті взяв із шухлядки піваркуша паперу й пописав його весь олівцем; потім, поклавши заповіт у кишеню, він звелів викликати кеб і поїхав до контори Парамура й Герінга в Лінкольнс-Ін-Філдс. Джек Герінг помер, але його небіж і досі вів справи в конторі, й старий Джоліон півгодини розмовляв із ним наодинці.