Текст книги "Сага про Форсайтів"

Автор книги: Джон Голсуорси

сообщить о нарушении

Текущая страница: 59 (всего у книги 68 страниц)

Вона взяла грудку землі із ящика з квітами за вікном і щосили шпурнула вслід постаті, яка віддалялася. Грудка не долетіла, але від самої дії дівчина відчула полегкість. З Грінстріт крізь вікно долинув легенький подих вітерця, але він приніс не свіжість, а запах бензину.

V. ЧИСТО ФОРСАЙТІВСЬКІ СПРАВИ

Коли Сомс прямував до Сіті, маючи намір наприкінці дня зайти на Грін-стріт і забрати додому Флер, його посіли тяжкі роздуми. Покинувши справи, він тепер рідко бував у Сіті, але в конторі «Каткот, Кінгсон і Форсайт» до його послуг був окремий кабінет, а також два клерки для ведення чисто форсайтівських справ – один на повній, другий на половинній платні. Справи йшли непогано – саме був сприятливий момент для продажу будинків. І Сомс розпродував нерухоме майно свого батька, дядечка Роджера і частково дядечка Ніколаса. Він настільки прославився своєю проникливістю і безсумнівною чесністю в грошових справах, що порядкував зовсім безконтрольно довіреною йому власністю. Якщо Сомс думав так або інакше, то не варто було думати самому. Він, так би мовити, гарантував безвідповідальність численним Форсайтам третього й четвертого покоління. Інші опікуни – його двоюрідні брати Роджер та Ніколас, чоловіки його двоюрідних сестер Твітімен і Спендер чи чоловік його рідної сестри Сісілі – всі довіряли йому; він підписувався перший, а слідом за ним підписувалися інші, і ніхто не збіднів ані на одне пенні. А тепер вони збагатіли на багато пенні, і Сомс уже передбачав той час, коли деякі довірені йому маєтності буде розпродано і йому залишиться тільки наглядати за розподілом прибутків, що їх будуть давати цінні папери, які своєю надійністю не поступатимуться перед консолями, – наскільки це тепер можливо.

Ідучи гарячково пожвавленими вулицями Сіті до найтихішої заводі в Лондоні, він поринув у роздуми. З грошима стало скрутно до краю, а звичаї стали до краю вільні! Це через війну. Банки не дають позичок, а контракти часто порушуються. У повітрі відчуваються якісь неприємні віяння, і вираз облич теж став неприємний. Країну охопила епідемія спекуляцій і банкрутств. Деяку втіху давала тільки думка про те, що всі його капітали, як і капітали його довірників, вкладені так, що їм не загрожує нічого, крім хіба що безглуздих заходів на зразок анулювання державних боргів чи запровадження податку на капітал. Якщо Сомс у що-небудь вірив, то тільки в те, що він називав «англійським здоровим глуздом», тобто в уміння тим чи іншим способом здобути те, чого бажаєш. За прикладом свого батька Джеймса він міг би сказати, що не знає, до чого ми йдемо, але в душі не вірив, що ми до чогось ідемо. Якби це залежало від нього, то хай би взагалі ніхто нікуди не йшов – зрештою, він звичайний англієць, такий, як і всі, що міцно тримається за свій набуток і знає, що ніколи не віддасть його, а якщо й віддасть, то хіба тільки в тому разі, коли одержить натомість що-небудь більш-менш рівноцінне. Його розум виявляв неабиякі еквілібристичні здібності, коли йшлося про матеріальні справи, а його думку про економічне становище Англії важко було заперечити простому смертному. Взяти, наприклад, хоч би його самого! Він людина заможна. А кому від цього яка шкода? Він не сідає за стіл десять разів на день; він їсть не більше, а може, навіть менше за якого-небудь бідняка. Він не витрачає грошей на розпусту; вдихає не більше повітря, вживає лиш трохи більше води, ніж який-небудь механік чи двірник. Щоправда, він живе серед гарних речей, але, створюючи їх, люди мали змогу заробляти гроші, а хтось же повинен користуватися цими речами. Він купує картини, але треба ж заохочувати мистецтво. По суті, він являє собою випадкову протоку, якою плинуть гроші, оплачуючи людську працю. Що в цьому поганого? В його руках гроші обертаються швидше і дають більшу користь, аніж коли б ними порядкувала держава і ціла юрба недбайливих зажерливих урядовців. Що ж до грошей, які він відкладає щороку, то вони йдуть так само в обіг, як і ті, що він витрачає, стаючи акціями тресту водопостачання, чи муніципалітету, чи ще якоїсь потрібної й корисної організації. Держава не дає йому ніякої платні за те, що він відає фінансовими справами – своїми, а також інших людей, – і він робить усе це задарма. Оце і є найпереконливіший аргумент проти націоналізації: приватний власник не одержує ніякої платні і все ж таки кровно зацікавлений у тому, щоб пришвидшити обіг грошей. При націоналізації – якраз навпаки. В країні, що знемагала від бюрократизму, Сомс відчував, що його аргументи звучать дуже переконливо.

Коли він заходив у тиху заводь, його особливо дратувала думка про те, що різні безсоромні трести й монополії скуповують товари і, заволодівши ринком, штучно роздувають ціни. Ці мерзотники компрометують індивідуалістичну систему, це справжні лиходії, і йому навіть втішно бачити, як вони трусяться від страху, що весь цей лад полетить шкереберть і їм увірветься нитка.

Контора «Каткот, Кінгсон і Форсайт» займала перший і другий поверх будинку на правому боці вулиці. Піднімаючися сходами, Сомс думав: «Час уже пофарбувати приміщення».

Його старий клерк Гредмен сидів, як завжди, за величезною конторкою з численними шухлядами. Другий клерк чи, вірніше, півклерка стояв біля нього, тримаючи звіт маклера про інвестування грошей, одержаних від продажу будинку на Браянстон-сквер, що належав Роджерові Форсайту. Сомс узяв звіт і сказав:

– Акції «Ванкувер-Сіті». Гм. Вони сьогодні впали.

Старий Гредмен запобігливо прокректав у відповідь:

– Еге-е ж, але всі акції упали, містере Сомсе. Півклерка вийшов.

Сомс підколов документ до інших паперів і повісив капелюха.

– Я хочу подивитися на свій заповіт і шлюбний контракт, Гредмене.

Старий Гредмен повернувся, наскільки дозволяв його канцелярський стілець, і витяг два документи з лівої нижньої шухляди. Випроставшися, він підвів сиву голову, весь червоний від цього зусилля.

– Копії, сер.

Сомс узяв папери. Його раптом вразила думка, що Гредмен дуже схожий на гладкого рябого собаку, якого вони тримали на ланцюзі в «Притулку», аж поки одного дня Флер наполягла, щоб його пустили на волю, після чого він одразу покусав куховарку, і його застрелили. Якщо спустити з ланцюга Гредмена, чи він теж покусає куховарку?

Стримавши свою легковажну фантазію, Сомс розгорнув шлюбний контракт. Він не переглядав його ось уже вісімнадцять років, відколи змінив заповіт після смерті батька й народження Флер. Він хотів подивитися, чи є в ньому слова «поки перебуває під опікою свого чоловіка». Так, слова ці були. Проценти з п'ятнадцяти тисяч фунтів (які він сплачує їй, не вираховуючи прибуткового податку), поки вона перебуває з ним у шлюбі, і потім, якщо вона залишиться вдовою, «dum casta» [79]79
  dum casta – Поки цнотлива (латин.).


[Закрыть] – стародавні й досить гострі слова, вставлені, щоб забезпечити пристойну поведінку матері Флер. Крім того, заповіт закріплював за Аннет тисячу фунтів щорічно з тією самою умовою. Гаразд! Він повернув документи Гредменові який узяв їх, не підводячи голови, крутнувся разом із стільцем, поклав на місце і провадив свої підрахунки.

– Гредмене! Мені не подобається становище в країні. У нас з'явилося забагато людей, позбавлених здорового глузду. Я хочу знайти спосіб, який забезпечить міс Флер від усіх неприємностей, що можуть постати в майбутньому.

Гредмен написав на промокальному папері цифру «2».

– Еге-е ж, – сказав він, – дух у нас неприємний.

– Звичайні запобіжні засоби проти можливих ексцесів не можна вважати достатніми.

– Та ні, – сказав Гредмен.

– Припустімо, що лейбористи прийдуть до влади або станеться щось навіть гірше! Найнебезпечніші люди – це фанатики. Візьміть, наприклад, Ірландію!

– Авжеж, – сказав Гредмен.

– Припустімо, я тепер відпишу їй усе з умовою, що діставатиму прибуток з капіталу, тоді з мене не зможуть узяти нічого, крім процентів, якщо вони, звичайно, не змінять закону.

Гредмен похитав головою й усміхнувся.

– О, вони цього не зроблять, – сказав він.

– Не знаю, – буркнув Сомс– Я їм не довіряю.

– Треба, щоб минуло два роки, сер; лише тоді капітал не обкладається податком на спадок.

Сомс пирхнув. Два роки! А йому ще тільки шістдесят п'ять.

– Не в тому річ. Складіть документ, що я відписую всю свою власність дітям міс Флер рівними частками, але, перш ніж вони вступлять у володіння нею, проценти йтимуть спочатку мені, а потім їй довічно, проте без попередньої виплати, і додайте пункт, що в тому разі, коли через якісь обставини вона втратить право на ренту, то гроші переходять у розпорядження її опікунів, яким належить використати їх в її інтересах цілковито за власним розсудом.

Гредмен прокректав:

– У вашому віці, сер, такі крайні заходи… Ви втрачаєте контроль.

– Це моя справа, – гостро відповів Сомс.

Гредмен написав на аркуші паперу: «Проценти довічно – попередня виплата – втрачає право на ренту – цілковито за власним розсудом…» і запитав:

– Хто ж опікуни? Можна взяти молодого містера Кінгсона; приємний чоловік і дуже надійний.

– Так, можна і його. Треба, щоб було троє. А от із Форсайтів я не бачу жодного, хто підходив би.

– Молодого містера Ніколаса ви не хочете? Він юрист. Ми доручали йому деякі справи.

– Він пороху не вигадає.

На обличчі Гредмена, масному від незліченних баранячих котлет, просочилася посмішка – посмішка людини, яка цілий день сидить.

– У його віці цього ще рано сподіватися, містере Сомсе.

– Чому? Скільки йому років? Сорок?

– Еге-е ж. Ще зовсім молодий.

– Гаразд, візьмемо його; але я хочу кого-небудь, хто був би своєю людиною. Нікого не придумаю.

– А як ви дивитеся на містера Валеріуса? Він уже вдома.

– Вел Дарті? Син такого батька?

– Гм-м, – промимрив Гредмен, – батько помер сім років тому… Не підходить за статутом.

– Атож, – сказав Сомс. – Я не хотів би зв'язуватися з ним.

Він підвівся. Гредмен раптом промовив:

– Якщо оподаткують капітал, сер, то можуть узятися й за опікунів. І ви нічого не виграєте. На вашому місці я б не поспішав.

– Це правда, – сказав Сомс. – Я так і зроблю. Ви вже повідомили на Вір-стріт, що будинок буде знесено?

– Ще ні. Наймачка дуже стара. Вона в такому віці, що, мабуть, не схоче виселятися.

– Хтозна. Тепер усіх посів дух неспокою.

– Все-таки щось не віриться, сер. Їй вісімдесят один рік.

– Надішліть попередження, – сказав Сомс. – Побачимо, що вона скаже. Ага, як справи містера Тімоті? Чи все влагоджено на той випадок…

– У мене вже є повний опис його майна. Меблі й картини всі оцінені, так що ми приблизно знаємо, чого можна сподіватися від аукціону. Проте мені буде шкода, як він помре. Боже милий! Я знаю містера Тімоті стільки років!

– Усі ми смертні, – мовив Сомс, беручи капелюха.

– Ато-ож, – сказав Гредмен, – але буде жаль: останній представник старого покоління! Може, мені перевірити скаргу пожильців будинку на Олд-Кемптон-стріт? Вони скаржаться, що їм заважає музика: ці губні гармонійки хоч кого доведуть до нестями.

– Перевірте. Мені треба забрати міс Флер і встигнути на чотиригодинний поїзд. До побачення, Гредмене.

– До побачення, містере Сомсе. Сподіваюся, що міс Флер…

– Вона здорова, але страшенно непосидюща.

– Еге-е, – прокректав Гредмен, – вона ж молода.

Сомс вийшов, думаючи: «Старий Гредмен! Якби він був молодший, я призначив би його опікуном. Немає своєї людини, на яку можна було б покластися цілком».

Залишивши цю заводь з її жовчною математичною точністю й неприродним спокоєм, він раптом подумав: «Під опікою! Чому ми дозволяємо в'їзд таким людям, як Профон, і не пускаємо роботящих німців?»– і був уражений, як глибоко занепокоїла його ця непатріотична думка. Але факт лишається фактом! Людина ніколи не має повного спокою. Її завжди що-небудь тривожить! І він попрямував на Грін-стріт.

Рівно через дві години Томас Гредмен, повернувшись разом із своїм стільцем, замкнув останню шухляду конторки і, поклавши в кишеню жилета в'язку ключів, таку велику, що вони випнулися у нього над печінкою, витер рукавом свій старий циліндр, узяв парасольку і вийшов надвір. Гладкий, присадкуватий, у застебнутому на всі гудзики сюртуку, він подався до ринку Ковент-Гарден. Щодня він робив цю прогулянку до станції метро Гайгейт і дорогою майже завжди провадив глибоко продуману операцію з купівлею овочів і фруктів. Хай собі народжуються нові покоління, змінюються фасони капелюхів, хай ведуться війни, вмирають старі Форсайти – Томас Гредмен, вірний і сивий, буде робити щоденні прогулянки й щоденно купувати належну кількість овочів. Часи вже не ті, і його син повернувся додому без ноги, і крамарі вже не дають гарненьких плетених кошиків, у яких він колись носив покупки додому, і це метро – щоправда, дуже зручна річ; проте йому нема чого скаржитися: якщо взяти до уваги його вік, здоров'я у нього непогане, і, пропрацювавши п'ятдесят чотири роки адвокатським клерком, він одержує цілих вісімсот фунтів на рік, але останнім часом йому трохи тривожно, бо це здебільшого комісійні за те, що він збирає квартирну плату, а тепер, коли нерухома власність Форсайтів перетворюється в капітал, це джерело виснажується, а життя дуже подорожчало, проте не варто турбуватися – «Всі ми в руці божій», як він любить повторювати; одначе нерухома власність у Лондоні – хтозна, що сказали б містер Роджер і містер Джеймс, коли б знали, за яку ціну продаються будинки: купують їх дуже неохоче, а містер Сомс – він безнастанно клопочеться. Життя минає, і хтозна, що буде через двадцять один рік – а далі нема чого загадувати; проте здоров'я у нього чудове, і міс Флер гарненька дівчина; вона вийде заміж; але тепер чимало людей не мають дітей – сам він у двадцять два роки вже мав першу дитину; а містер Джоліон одружився, ще навчаючись у Кембріджі, й дитина його народилася того ж таки року – боже милий! Це було ще в 1870 році, задовго до того, як старий містер Джоліон – добрий знавець усякого нерухомого майна – забрав свій заповіт у містера Джеймса. Еге ж, так воно й було! То були часи, коли будинки швидко розкуповувалися, і не було цього хакі, і люди не підставляли одне одному ногу, щоб самим викрутитися з халепи; і огірки коштували два пенси; а дині були солодкі, як цукор! П'ятдесят років минуло, відколи він уперше переступив поріг контори містера Джеймса, і містер Джеймс сказав йому: «Ну, Гредмене, ти ще хлопчисько, тож учися і колись будеш заробляти п'ятсот фунтів на рік». І він учився, і боявся бога, і служив Форсайтам, і ввечері не їв м'яса – тільки овочі. Купивши «Джона Буля», – хоч цей екстравагантний журнал не дуже йому подобався, – він зайшов у метро зі своїм скромним пакунком в обгортковому папері й спустився ескалатором у глибини землі.

VI. ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ СОМСА

Дорогою на Грін-стріт Сомсові спало на думку, що йому треба зайти до Думетріуса на Саффолк-стріт і довідатись, як стоять справи з продажем Крома-старшого, що належав Болдербі. Чого доброго, можна вважати, що ми воювали немарно, коли Крома-старшого із колекції Болдербі пустять тепер у продаж! Старий Болдербі помер, його син і внук загинули на війні, їхнє майно перейшло до якогось родича, котрий вирішив його розпродати, одні кажуть – через скрутне економічне становище Англії, інші – через те, що в нього астма.

Якщо картина дістанеться Думетріусові, ціна її неймовірно зросте, тому-то Сомсові треба було з'ясувати, чи не перехопив її Думетріус, а тоді вже він спробує перехопити її сам. Отож у Думетріуса Сомс завів розмову про те, чи не збільшився попит на Монтічеллі – адже тепер став модним живопис, схожий на що завгодно, тільки не на живопис; поговорив про майбутнє Джонса, згадав принагідно Бакстона Найта. І тільки, прощаючись, він додав:

– А Крома-старшого так і не думають продавати?

Спонуканий пихою расової переваги – саме на це й розраховував Сомс, – Думетріус відповів:

– Він буде мій, містере Форсайт.

Тремтіння його повік зміцнило Сомсове рішення написати спадкоємцеві Болдербі й підказати йому, що достойно повестися зі Кромом-старшим можна лише в один-єдиний спосіб: уникнувши посередництва перекупників. Він сказав Думетріусові:

– Ну що ж, бувайте здорові, – і пішов, збудивши його підозру.

На Грін-стріт Сомс довідався, що Флер пішла на весь вечір; вона хоче побути в Лондоні до завтра. Засмучений, він сів у таксі й поїхав на вокзал.

Додому він прибув близько шостої. Дихати було важко, кусали комарі, насувалася гроза. Забравши листи, він пішов у свою туалетну, щоб очиститися від Лондона.

Нецікава пошта: квитанція, рахунок за покупки Флер. Повідомлення про виставку гравюр. Лист, що починався:

«Сер!

Вважаю за свій обов'язок…»

Мабуть, прохання або щось неприємне. Він одразу подивився на підпис. Лист був без підпису! Недовірливо він повернув аркуш, оглянув кожний ріжок. Оскільки Сомс не був громадським діячем, то йому ніколи не доводилося одержувати анонімних листів, і спершу він хотів був подерти його, як річ небезпечну; потім він вирішив прочитати його, як річ іще небезпечнішу.

«Сер!

Вважаю за свій обов'язок повідомити Вас, що, хоч я й не маю від цього ніякої користі, Ваша дружина зв'язалася з чужоземцем…»

Прочитавши це слово, Сомс машинально зупинився й поглянув на марку. Наскільки він міг розшифрувати нерозбірливі ієрогліфи, що їх пошта поставила у вигляді штемпеля, наприкінці там було щось схоже на «сі», а також видніло «т». Челсі? Ні! Беттерсі? Можливо! Він читав далі.

«Чужоземці всі однакові. Вигнати їх у шию! Цей тип зустрічається з Вашою дружиною двічі на тиждень. Я знаю це, бо бачив усе на власні очі, а дивитися, як дурять англійця, – мені як ніж у серце. Постежте, і Ви переконаєтесь, що я кажу правду. Я б не втручався, якби це не був клятий чужоземець.

Щиро Ваш»

Сомс кинув листа з таким відчуттям, наче, зайшовши в свою спальню, він побачив там безліч чорних тарганів. Анонімність листа підсилила огиду, яку він відчував цієї хвилини. І найгірше було, що ця тінь ховалася в глибинах його свідомості від того недільного вечора, коли Флер показала на Проспера Профона, що гуляв на лужку, й сказала: «Никає, проноза!» Хіба не це примусило його сьогодні переглянути свій заповіт і шлюбний контракт? А тепер анонімний негідник, який, очевидно, не має з цього ніякої користі – хіба що задовольняє свою ненависть до чужоземців, витяг це неподобство з мороку, де Сомс волів його лишити. Щоб оце він у такому віці довідався про таку ганьбу, яка заплямувала матір Флер! Він підняв лист із килима, розірвав надвоє, але потім, стримавши бажання подерти його на дрібні клапті, перечитав знову. Цієї хвилини він прийняв чи не найнепохитніше рішення в своєму житті. Він нізащо не погодиться, щоб його втягли в новий скандал. Ні! Хай там що він вирішить зробити – а його рішення має бути розважливо-обмірковане й далекоглядне – він не зробить жодного кроку, який міг би зашкодити Флер. Коли курс був визначений і думки його знову підкорилися керму волі, Сомс зробив свої обмивання. Його руки тремтіли, коли він витирав їх. На скандал він не піде, але треба вжити якихось заходів, щоб покласти цьому край! Він зайшов у кімнату дружини і постояв, озираючи її. Думка знайти який-небудь доказ, що викриє Аннет і дасть можливість загрожувати їй, навіть не набігла йому в голову. Доказів таких годі шукати – вона жінка надто практична. Думку стежити за нею він відкинув, перш ніж вона з'явилася, – надто добре запам'ятався йому досвід минулого. Ні! У нього не було нічого, крім цього розірваного листа від якогось анонімного негідника, чиє безсоромне втручання в його особисте життя обурило Сомса до краю. Використовувати цей лист дуже гидко, але, можливо, доведеться піти на це. Яке щастя, що Флер немає вдома! Стук у двері перервав його болісні роздуми.

– Містер Майкл Монт, сер, чекає у вітальні. Ви приймете його?

– Ні, – сказав Сомс. – Так, прийму. Зараз я зійду вниз.

Що завгодно, аби тільки на кілька хвилин дати спочинок думкам.

Майкл Монт у фланелевому костюмі стояв на веранді, курячи сигарету. Коли Сомс з'явився, він кинув її і пригладив рукою волосся.

До цього юнака у Сомса було особливе ставлення. Якщо підходити до нього із старосвітською міркою, це звичайнісінький шалапут, безвідповідальний жевжик, а проте в ньому є щось привабливе, особливо його весела манера висловлювати навпростець усе, що він думає.

– Заходьте, – сказав Сомс. – Ви вже пили чай?

Монт зайшов.

– Я думав, сер, Флер уже вдома, але я радий, що її немає. Річ у тім, що я… я страшенно в неї закохався; так страшенно закохався, що, думаю, краще сказати вам про це. Я розумію, що звертатися спочатку до батьків – звичай старомодний, але сподіваюся, ви мені пробачите. Я мав розмову з батьком, і він каже, що коли я стану влаштовувати своє життя, він допоможе мені. В усякому разі, ідея припала йому до вподоби. Я розповів йому про вашого Гойю.

– Он як! – сказав Сомс невимовно сухим голосом. – То ідея йому до вподоби?

– Так, сер. А вам?

Сомс ледь усміхнувся.

– Розумієте, – провадив Монт, крутячи в руках свого солом'яного бриля, тим часом як його волосся, вуха, брови, здавалося, стали сторч від хвилювання, – коли людина побувала на війні, вона не може не поспішати.

– Щоб одружитися, а потім кинути дружину, – поволі сказав Сомс.

– Тільки не Флер, сер. Уявіть себе на моєму місці!

Сомс відкашлявся. Аргумент такий переконливий, що нічого не скажеш.

– Флер іще надто молода.

– Та ні, сер! Тепер такі часи, що всі ми дуже старі. Мій батько здається мені справжнісіньким немовлям. Щоправда, він барт, і це загальмувало його.

– Барт? – перепитав Сомс. – Що воно таке?

– Баронет, сер. І я теж буду колись бартом. Але я спокутую цей титул.

– То їдьте собі куди-небудь і спокутуйте.

Юнак благально вигукнув:

– О ні, сер! Мені неодміно треба бути десь тут, поблизу, інакше в мене вже ніяких шансів не лишиться. В усякому разі, ви ж дозволите Флер чинити на свій розсуд. Мадам ставиться до мене прихильно.

– Невже! – холодно сказав Сомс.

– Ви ж не відшиваєте мене, правда, ні?

І юнак подивився на Сомса так жалісно, що той усміхнувся.

– Хоч ви й вважаєте себе дуже старим, – сказав він, – але мені ви здаєтесь аж надто молодим. Вириватися в усьому наперед ще не є доказ зрілості.

– Гаразд, сер, щодо нашого віку хай буде по-вашому. Але щоб довести вам, наскільки це у мене серйозно, скажу одне: я взявся за діло.

– Радий це чути.

– Став компаньйоном одного видавця: мій старий труснув капшуком.

Сомс затулив долонею рота – він мало не сказав: «Боже, рятуй видавця!» Його сірі очі пильно вдивлялися у схвильоване обличчя юнака.

– Я нічого не маю проти вас, містере Монт, але Флер для мене все. Все, ви розумієте?

– Авжеж, сер, розумію; але для мене вона теж усе.

– Може, й так. В усякому разі, я радий, що ви розповіли мені. Гадаю, більше поки що немає про що говорити.

– Я знаю, сер, що все залежить від неї.

– Сподіваюся, що так воно буде ще довгий час.

– Ви не дуже підбадьорюєте мене, – раптом сказав Монт.

– Ні, – відповів Сомс, – бо, маючи чималий життєвий досвід, я не схвалюю поспішних одружень. Бувайте здорові, містере Монт. Я не розповім Флер того, що ви мені сказали.

– Ох! – зітхнув Монт. – За неї я ладен головою накласти. І вона це чудово знає.

– Мабуть, що так.

Сомс простяг йому руку. Неуважливий потиск, тяжке зітхання, і за мить гуркіт Монтового мотоцикла викликав в уяві картину густої куряви й поламаних кісток.

«Молоде покоління!»– неприязно подумав Сомс і вийшов на лужок. Садівники його щойно косили, і в саду пахло свіжим сіном – передгрозове повітря утримувало запахи над землею. Небо було пурпурове, тополі – чорні. Два-три човни пропливли по річці, поспішаючи сховатися від грози. «Три дні чудової погоди, – подумав Сомс, – а потім гроза!» Де ж Аннет? Мабуть, з тим бельгійцем, – вона ж молода! Вражений дивною поблажливістю цієї думки, він зайшов у альтанку й сів. Факт залишався фактом, і Сомс визнавав його: Флер важила для нього так багато, що дружина важила дуже мало – так, дуже мало; француженка, вона була для нього головним чином коханкою, а його вже мало цікавили такі речі! Дивно, що з його природженою поміркованістю й прагненням надійно вкласти свій капітал, Сомс завжди віддавав усю свою любов комусь одному. Спершу Айріні, тепер Флер. Він невиразно усвідомлював це, сидячи в альтанці, усвідомлював, як це небезпечно. Колись це призвело до катастрофи й скандалу, але тепер… тепер це його врятує! Він так любить Флер, що будь-що уникне нового скандалу. От якби йому дістатися до автора цього анонімного листа, він би провчив його за те, що той стромляє свого носа в чужі справи і скаламучує воду в ставку, коли інші бажають, щоб твань не спливала на поверхню!.. Далекий спалах, глухе гуркотіння, і по очеретяній покрівлі альтанки залопотіли перші великі краплі дощу. Проте Сомс сидів байдужий до всього, малюючи пальцем візерунки на запорошеному столику, що стояв у альтанці. Майбутнє Флер! «Я хочу, щоб перед нею прослалася рівна дорога, – думав він, – все інше не має значення в моєму віці». Як самотньо почуваєш себе в цьому житті! Що маєш, того ніяк не можна втримати! Одне викинеш із думки, його місце займає інше. І нічого не можна зберегти! Він простяг руку і зірвав червону троянду з гілки, що затуляла вікно. Квіти розцвітають і в'януть – дивна річ природа! Грім гуркотів і розкочувався на схід понад річкою; бліді блискавки сліпили йому очі; на тлі неба чітко вимальовувалися гострі верхівки тополь, рясний дощ періщив, плюскотів, закривши запоною альтанку, де сидів байдужий, задуманий Сомс.

Коли гроза минула, він вийшов із своєї схованки і рушив мокрою стежкою до берега річки.

Із очерету випливли два лебеді. Він їх знав і спинився, милуючись гордовито вигнутими шиями і великими зміїними головами, сповненими гідності. «А те, що я маю зробити, позбавлене всякої гідності!»– подумав він. Проте це треба зробити, а то може статися ще гірше. Аннет уже досі повернулася звідти, де вона була, бо настала обідня пора, і в міру того, як наближалася хвилина зустрічі з нею, він дедалі більше мучився, не знаючи, що сказати їй і як сказати. Йому набігла в голову нова болісна думка. А що, як вона схоче розлучитися з ним, щоб одружитися з цим чужоземцем? Ну що ж, хай собі хоче, він їй не дасть розлучення. Не для цього він одружився з нею. Образ Проспера Профона пройшов перед його очима недбалою ходою і заспокоїв його. Цей не з тих, що одружуються. Ні, ні! Хвилинний переляк змінився гнівом. «Хай він краще не попадається мені на очі, – подумав Сомс. – Покруч, що втілює…» Але що втілює в собі Проспер Профон? Та вже ж, нічого вартісного. А проте щось дуже реальне: аморальність, яку спустили з ланцюга, зневіру, яка никає в пошуках жертв. Аннет запозичила в нього вислів: «Je m'en fiche». Підозрілий суб'єкт! Чужинець, космополіт – продукт доби! Якщо й існує ще принизливіше слово, Сомс його не знав.

Лебеді повернули голови й дивилися повз нього у відому лиш їм далину. Один із них зашипів стиха, ворухнув хвостом, повернувся, наче підкоряючись повороту керма, і поплив геть. Другий поплив слідом за ним. Їхні білі тіла і стрункі шиї зникли з його очей, і Сомс пішов до будинку.

Аннет була у вітальні, одягнена до обіду, і Сомс подумав, ідучи вгору сходами: «Людина гарна не словами, а ділами». Гарна! Окрім кількох слів про гардини у вітальні і про грозу, під час обіду, що відзначався невеликою кількістю і досконалою якістю, не відбулося ніякої розмови. Сомс нічого не пив. Трохи згодом він пішов у вітальню слідом за дружиною. Аннет курила сигарету на канапі між двома заскленими дверима. Вона відкинулася на спинку канапи, випроставши спину, в чорній сукні з глибоким викотом, заклавши ногу на ногу і напівзаплющивши свої блакитні очі; сіро-синій дим плинув з її червоних повних уст, каштанове волосся було пов'язане стрічкою; на ногах у неї були тоненькі шовкові панчохи й черевички на високих підборах, що підкреслювали крутий підйом. Гарна оздоба будь-якої вітальні! Сомс, затиснувши розірваний лист у руці, яку встромив глибоко в бокову кишеню свого смокінга, сказав:

– Я зачиню вікно, бо стає вогко.

Потім він спинився біля стіни й поглянув на Девіда Кокса, що прикрашав кремову панель.

Про що вона думає? За все своє життя він ніколи не міг зрозуміти жодної жінки, крім Флер, та і її не завжди! Серце його калатало. Але якщо вже він вирішив завести цю розмову, то зараз найзручніший для цього момент. Відвернувшись від Девіда Кокса, він витяг розірваного листа.

– Я одержав ось це.

Очі її розширилися і холодно втупилися в нього.

Сомс подав їй листа.

– Він роздертий, але прочитати можна.

І він знову повернувся до Девіда Кокса: морський пейзаж, гарні тони, але бракує динаміки. «Цікаво, що робить зараз цей суб'єкт, – думав він. – Я його ще здивую». Кутиком ока він бачив, що Аннет міцно стискає листа, її очі бігали туди-сюди під пофарбованими віями і насупленими підмальованими бровами. Вона опустила листа на коліна, злегка здригнулася, посміхнулась і сказала:

– Гидота!

– Цілком згоден, – сказав Сомс, – принизливо. Чи це правда?

Аннет прикусила білим зубом червону спідню губу.

– А що, коли правда?

Ані крихти сорому!

– Це все, що ти можеш сказати?

– Ні.

– Ну то кажи.

– А який у тому сенс?

Сомс сказав крижаним голосом:

– То ти визнаєш?

– Я нічого не визнаю. Ти дурень, коли таке питаєш. Такий чоловік, як ти, не повинен питати. Це небезпечно.

Сомс пройшовся по кімнаті, щоб придушити гнів, який клекотів у його душі.

– Чи ти пам'ятаєш, – сказав він, зупиняючись перед нею, – хто ти була, коли я одружився з тобою? Перевіряла рахунки в ресторані.

– А ти пам'ятаєш, що я була більш ніж удвічі молодша за тебе?

Сомс відвів очі, які зустрілися з її твердим поглядом, і знову підійшов до Девіда Кокса.

– Я не хочу заводити суперечку. Я вимагаю, щоб ти припинила цю… цю дружбу. Ця справа мене тривожить тільки з того погляду, що вона може зашкодити Флер.

– Ага, Флер!

– Так, – уперто сказав Сомс, – Флер. Вона твоя дитина, так само, як і моя.

– Дуже люб'язно, що ти визнаєш це!

– Чи ти зробиш так, як я тобі кажу?

– Я не хочу відповідати на таке запитання.

– То я тебе примушу.

Аннет посміхнулася.

– Ні, Сомсе, – сказала вона. – Ти безсилий мене примусити. Не кажи того, про що ти будеш шкодувати.

Від гніву на його чолі надулися жили. Він розкрив рота, щоб вилити свою лють, і не зміг. Аннет провадила:

– Таких листів ти більше не одержуватимеш. Це я обіцяю тобі. І цього досить.

Сомса пересмикнуло. Він відчував, що ця жінка, яка заслуговує, він сам не знав чого, поводиться з ним, як з дитиною.

– Коли двоє одружуються і живуть, як ми з тобою, Сомсе, то краще їм помовчати з приводу їхніх стосунків. Існують такі речі, які не слід виставляти на світло, бо люди будуть сміятися. Ти мовчатимеш; не заради мене, а заради себе. Ти старішаєш, а я ще ні. Ти зробив мене дуже практичною.