Текст книги "Сага про Форсайтів"
Автор книги: Джон Голсуорси
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 55 (всего у книги 68 страниц)
Недільне гостювання в Уонсдоні біля підніжжя крейдяних гір продовжилося до дев'яти днів, і нитки між чотирма Форсайтами третього й, можна вважати, четвертого покоління натяглися майже до краю. Ніколи ще Флер не була така fine, Голлі така спостережлива, Вел так захоплений своїми стайнями, Джон такий мовчазний і схвильований. Всі його знання із сільського господарства, здобуті за попередній тиждень, можна було помістити на вістрі ножа й здмухнути одним легеньким подихом. Відчуваючи непереборну огиду до всіляких інтриг і вважаючи, що приховувати своє обожнювання Флер – це «дитячі вигадки», він дратувався й нервувався, однак усе-таки корився їй, відпочиваючи душею в ті нечасті хвилини, коли залишався з нею наодинці. В четвер, коли вони, переодягнувшись до обіду, стояли у вітальні біля вікна, Флер сказала:
– Джоне, в неділю я їду додому поїздом о третій сорок із Педдінгтонського вокзалу; якщо ти хочеш провідати своїх у суботу, то міг би в неділю приїхати, провести мене і повернутися останнім поїздом. Адже тобі однаково треба побувати вдома?
Джон ствердно кивнув головою.
– Що завгодно, аби побути з тобою, – відповів він. – Але навіщо вдавати, ніби…
Флер торкнула мізинцем його долоню.
– У тебе, Джоне, поганий нюх на такі речі. Полиш усе на мене. Між нашими батьками сталося щось серйозне Ми повинні приховувати наші почуття, якщо хочемо бути разом.
Двері відчинилися, і вона додала голосно.
– Ти, Джоне, просто телепень.
В душі Джона наче щось перевернулося: йому були огидні хитрощі й фальш, якими доводилось прикривати таке природне, таке могутнє й солодке почуття.
Увечері в п'ятницю, близько одинадцятої години, Джон спакував свої речі і вихилився з вікна, напівзасмучено, напіврадісно замріявшись про Педдінгтонський вокзал, коли раптом почувся тихенький стук у двері, немов нігтем. Він випростався й прислухався. Знову той самий звук. Він відчинив двері. О господи! У кімнату зайшло чарівне видиво.
– Я хотіла показати тобі свій маскарадний костюм, – промовило видиво й стало в позу біля ліжка.
Джон, затамувавши віддих, прихилився до одвірка. На голові у видива був білий серпанок, на голій шиї – мереживна хустина, що спускалася на сукню кольору червоного вина з рясними зборками біля гнучкої талії. Видиво взялося однією рукою в бік, а другу руку підвело під прямим кутом, тримаючи віяло, що торкалося потилиці.
– В руці має бути кошик винограду, – прошепотіло видиво, – але тут його не дістати. Це мій костюм за Гойєю. А поза взята з картини. Тобі подобається?
– Це – сон!
Видиво зробило пірует.
– Торкнися й подивись.
Джон став навколішки й шанобливо торкнувся сукні.
– Виноградний колір, – пролунав шепіт. – «La vendimia»– збирання винограду.
Пальці Джона з двох боків ледь торкнулися її талії; він підвів погляд, сповнений закоханого захвату.
– О Джоне – прошепотіло видиво, нахилилося, поцілувало його в чоло, знову зробило пірует і випурхнуло за двері.
Джон стояв навколішки, голова його схилилася на ліжко. Чи довго так пробув, він і сам не знав. Тихий стук нігтем, кроки, шелест спідниць, наче уві сні, все вчувалися йому, а перед його заплющеними очима стояло видиво, усміхалося й шепотіло, і в кімнаті лилися ледь чутні пахощі нарцисів. А на чолі, там, де вона поцілувала його, залишався прохолодний кружечок, наче від дотику квітки. Його душу сповнювало кохання, кохання юнака до дівчини, яке так мало знає і так багато плекає сподівань, яке нізащо в світі не спуститься з надхмарних високостей і з часом перетвориться в чудовий спогад або жагучу пристрасть, в нудні подружні стосунки або ж, – дуже рідко – в збирання винограду, соковитого й солодкого, позолоченого призахідним сонцем.
І тут, і в іншому місці досить було сказано про Джона Форсайта, щоб показати, яка відстань лежала між ним і його прапрадідом, першим Джоліоном, власником приморської ферми в Дорсеті. Джон був чутливий, як дівчина, – чутливіший, ніж дев'ять із десяти сучасних дівчат; силою уяви він не поступався «бідолашкам» своєї зведеної сестри Джун; і, природно, як син свого батька і своєї матері, був вразливий і довірливий. А проте в глибинах його єства було щось від старого засновника їхнього роду: таємне завзяття душі, страх виказати свої почуття, тверда рішучість не визнавати себе переможеним. Вразливим хлопцям із ніжним серцем і поетичною уявою нелегко доводиться в школі, але Джон підсвідомо приховував свої природні нахили, і йому дісталася лише звичайна частка злигоднів. Досі він був щирий і відвертий тільки з матір'ю; тож коли в суботу він їхав додому в Робін-Гіл, на серці в нього лежав тягар, бо Флер сказала, що він не повинен бути щирий і відвертий з тією, від кого він ніколи нічого не приховував, не повинен навіть розповідати їй про їхню другу зустріч, коли не виявить, що вона вже знає про це. Йому це здалося таким нестерпним, що він ладен був послати телеграму й залишитися в Лондоні. І перше, що він почув від матері, було:
– То ти, Джоне, був там у товаристві нашої маленької приятельки з кондитерської. Яка вона, коли придивитися ближче?
З полегкістю Джон відповів, почервонівши:
– О, вона чудова дівчина, мамо.
Мати притисла до себе його руку.
Джон іще ніколи не любив її так, як цієї хвилини, що здавалося, спростувала побоювання Флер і зняла тягар з його душі. Він повернувся і глянув на матір, але щось у її усміхненому обличчі – щось таке, чого, мабуть, ніхто інший не зміг би помітити, – спинило слова, які закипали в ньому. Чи може страх поєднуватися з усмішкою? Якщо так, то на її обличчі був страх. І в Джона вихопилися зовсім інші слова: про ферму, про Голлі, про крейдяні гори. Він говорив швидко, чекаючи, що мати знову заведе мову про Флер. Але цього не сталося. І батько теж не згадав про Флер і словом, хоча й він, напевно, знав, що вони гостювали разом. Як збіднювало й спотворювало дійсність це замовчування Флер, коли він сам був повен нею, коли його мати була сповнена Джоном, а батько сповнений матір'ю! Отак провели вони втрьох суботній вечір.
Після обіду мати сіла за рояль; наче навмисно, вона грала його улюблені речі, і він сидів, обхопивши руками коліна, із скуйовдженим чубом. Він дивився на матір, але бачив Флер – Флер у садку, осяяному місяцем, Флер у залитому сонцем крейдяному кар'єрі, Флер у фантастичному вбранні – вона похитується, шепоче, нахиляється, цілує його в чоло. Слухаючи, він на мить забув про себе і поглянув на батька, що сидів у іншому кріслі. Чому в нього такий сумний, дивний вигляд? Сповнений невиразного каяття, Джон підвівся і сів на бильце батькового крісла. Звідти він не бачив батькового обличчя, зате знову побачив Флер – у тонких і білих руках матері, що ковзали по клавішах, у профілі її обличчя, в припорошеному сивиною волоссі й в глибині великої кімнати біля відчиненого вікна, за яким блукав травневий вечір.
Коли Джон збирався лягти у ліжко, до кімнати зайшла мати. Вона стала біля вікна й сказала:
– А кипариси, що їх посадив твій дід, на диво розрослися. Мені здається, вони особливо гарні в місячному сяйві. Шкода, Джоне, що ти не знав свого діда.
– Він іще був живий, коли ти вийшла за батька? – несподівано запитав Джон.
– Ні, синку: він помер у дев'яносто другому році – зовсім старий; йому було років вісімдесят п'ять.
– Батько схожий на нього?
– Трохи, але він тонший і не такий поважний.
– Я знаю це з дідусевого портрета. Хто його малював?
– Один із «бідолашок» нашої Джун. Але портрет непоганий.
Джон обережно взяв матір під руку.
– Мамо, розкажи мені про ту родинну сварку.
Він відчув, як затремтіла її рука.
– Ні, синку. Нехай коли-небудь розкаже тобі батько, якщо вважатиме за можливе.
Джонові перехопило дух.
– Отже, сварка була серйозна? – сказав він.
– Так.
У мовчанці, що запала після того, ні мати, ні син не знали, що тремтить дужче – її лікоть чи пальці, які стискали його.
– Дехто вважає, – тихо мовила Айріні, – що щербатий місяць має зловісний вигляд; а для мене він завжди чарівний. Подивися на тіні кипарисів! Джоне, батько каже, що ми можемо з тобою поїхати до Італії на два місяці. Хочеш?
Джон пустив її лікоть, і рука його безживно повисла – такі гострі й бурхливі були його почуття. Побувати з матір'ю в Італії! Два тижні тому про краще він і не мріяв, а зараз це сповнило його розпачем; він відчував, що ця раптова пропозиція пов'язана з Флер. Він мовив затинаючись:
– Авжеж… Проте не знаю… Адже я тільки-но взявся до роботи… Я хотів би поміркувати.
Її голос озвався холодно й ніжно:
– Так, синку, поміркуй. Але краще тепер, аніж коли ти по-справжньому візьмешся до сільського господарства. З тобою в Італії!.. Це було б чудово!
Джон обняв її за стан, ще тонкий і пружний, як у дівчини.
– А як же ти залишиш батька самого? – спитав він нерішуче, відчуваючи себе винним.
– Батько сам запропонував. Він вважає, що тобі треба побачити принаймні Італію, перш ніж ти обереш собі якесь діло.
Почуття провини зникло в Джона; він знав – так, знав, – що батько й мати говорили не відвертіше, ніж він сам. Вони хочуть розлучити його з Флер. Серце його закам'яніло. І, наче розуміючи, що діється в його душі, мати промовила:
– На добраніч, Синку. Виспися гарненько і поміркуй. Але, справді, це було б чудово!
Вона пригорнула його до себе так рвучко, що він не встиг побачити її обличчя. Джон стояв, почуваючи себе, як, бувало, в дитинстві, коли він робив якусь шкоду; йому було прикро, що він не любив її зараз так ніжно, як завжди, і ще тому, що виправдав себе в своїх очах.
Айріні, спинившись на мить у своїй кімнаті, пройшла в гардеробну, що відокремлювала її спальню від чоловікової.
– Ну як?
– Він поміркує, Джоліоне.
Побачивши втомлену усмішку на її устах, Джоліон спокійно мовив:
– Краще б ти дозволила мені розповісти йому все, і ми поклали б цьому край. Зрештою, у Джона душа справжнього джентльмена. Він тільки повинен зрозуміти…
– Тільки! Він не зрозуміє: це неможливо.
– Я в його віці зрозумів би.
Айріні схопила його за руку.
– Ти завжди був більшим реалістом, ніж Джон; і ти ніколи не був таким невинним.
– Твоя правда, – сказав Джоліон. – Але чи ж не дивно? Ми з тобою могли б розповісти історію свого життя всьому світові без найменшого сорому, проте німіємо перед власним сином.
– Нам було байдуже, схвалює нас світ чи засуджує.
– Джон не може засудити нас.
– Може, Джоліоне! Він закоханий, я відчуваю, що він закоханий. І він скаже собі: «Моя мати колись вийшла заміж без кохання! Як вона могла?» Це здасться йому злочином. Та так воно й було!
Джоліон погладив її руку й силувано всміхнувся.
– Ах, нащо ми народжуємося молодими? Якби ми народжувалися старими й молоділи з року в рік, то розуміли б, як усе може статися, і позбулися б нашої клятої нетерпимості. Але, знаєш, якщо хлопець справді закоханий, то забути її не змусить його навіть Італія. Ми, Форсайти, страшенно вперті, і Джон відчує, навіщо його відсилають. Хлопця може вилікувати тільки одне – той струс, якого він зазнає, коли все йому розповісти.
– І все-таки дозволь мені спробувати.
Джоліон мовчав. У виборі між цим дияволом і морськими глибинами, між болем страшного викриття і мукою від двомісячної розлуки з дружиною – він потай більше довіряв дияволові; проте якщо вона віддає перевагу морським глибинам, він мусить змиритися. Він обняв дружину, поцілував її в очі й мовив:
– Як хочеш, кохана.
«Невеличке хвилювання», що зветься коханням, страшенно розростається, коли йому загрожує небезпека. Джон прибув на Педдінгтонський вокзал на півгодини раніше, хоча йому здалося, що він запізнився щонайменше на тиждень. Він стояв, як було домовлено, біля книжкового кіоска серед натовпу людей, що виїздили на неділю за місто, і навіть груба шерсть картатого костюма, здавалося, не могла приховати неспокійного калатання його серця. Джон читав назви романів на прилавку і навіть купив один, щоб заспокоїти продавця, який підозріливо стежив за ним. Роман називався «Серце нетрів», що, певно, мало якийсь сенс, хоч, за всіма ознаками, не мало аніякісінького. Він також купив «Дзеркало леді» й «Співвітчизника». Кожна хвилина тяглася годину й була сповнена уявних жахів. Таких хвилин минуло дев'ятнадцять, перше ніж він побачив Флер у супроводі носія, що віз її речі. Вона підійшла швидко, спокійно і привіталася з ним, як з братом.
– Перший клас, – сказала вона носієві, – місця в кутку, одне проти одного.
Джона вразило її дивовижне самовладання.
– А чи не можна зайняти ціле купе? – запитав він пошепки.
– Не вийде. Поїзд часто зупиняється. Хіба що після Мейденгеда. Поводься невимушено, Джоне.
Джон зробив похмуру міну. Вони зайшли в купе – там уже сиділи два якісь бовдури, дідько б їх ухопив! Від збентеження він надто щедро заплатив носієві. Негідник не заслужив і пенні за те, що привів їх сюди, та ще з таким виглядом, наче все зрозумів!
Флер затулилася «Дзеркалом леді», а Джон, наслідуючи її, сховався за «Співвітчизником». Поїзд рушив. Флер опустила «Дзеркало леді» й нахилилася вперед.
– То як? – спитала вона.
– Мені здалося, наче минув не день, а два тижні.
Вона кивнула головою на знак згоди, і Джон одразу засяяв.
– Поводься невимушено, – шепнула Флер і пирхнула від сміху.
Джон відчув себе скривдженим. Як він може поводитися невимушено, коли йому загрожує Італія? Він збирався сповістити її про це обережно, але в нього вихопилося одразу.
– Мене хочуть послати на два місяці до Італії. З мамою.
Флер опустила вії, трохи зблідла й прикусила губу.
– Он як! – промовила вона.
Оце і все, але й того було задосить.
Це «он як!» було наче швидкий рух шпаги, відсмикнутої для несподіваного випаду. І випад не забарився.
– Ти повинен їхати!
– Їхати? – перепитав Джон здушеним голосом.
– Авжеж.
– Але – на два місяці? Це жахливо!
– Ні, – сказала Флер, – на півтора. А тим часом ти мене забудеш. Зустрінемося в Національній галереї наступного ж дня після вашого приїзду.
Джон засміявся.
– А якщо ти забудеш мене? – пробурмотів він під гуркіт коліс.
Флер похитала головою.
– Якийсь інший мерзотник… – провадив Джон.
Дівчина притисла його ногу кінчиком свого черевика.
– Ніяких інших мерзотників, – відповіла вона, підіймаючи «Дзеркало леді».
Поїзд зупинився; двоє пасажирів вийшли, а один новий зайшов.
«Я помру, – думав Джон, – якщо ми так і не залишимось наодинці».
Поїзд помчав далі. Флер знову нахилилася вперед.
– Я нізащо не відступлюся, – мовила вона. – А ти?
Джон запально труснув головою.
– Ніколи! – вигукнув він. – Ти писатимеш мені?
– Ні. Але ти можеш писати мені – в мій клуб.
У неї свій клуб – вона просто чудо!
– Ти пробувала випитати щось у Голлі? – прошепотів він.
– Так, але нічого не вивідала. Я не хотіла бути настирливою.
– Що це може бути? – вигукнув Джон.
– Однаково я дізнаюся.
Запала довга мовчанка, яку, нарешті, порушила Флер:
– Зараз Мейденгед. Тримайся, Джоне.
Поїзд зупинився. Пасажир вийшов. Флер опустила штору.
– Мерщій! – вигукнула вона. – Визирай у вікно. Набери якомога лютішого виразу.
Джон роздув ніздрі й насупився. Зроду він так страшно не супився! Якась стара жінка відступила, інша, молода, натиснула на ручку дверей. Ручка повернулася, але двері не відчинилися. Поїзд рушив, і молода жінка кинулася до сусіднього вагона.
– Яке щастя! – вигукнув Джон. – Двері заїло.
– Еге ж, – сказала Флер. – Я їх притримала.
Поїзд набирав швидкості. Джон упав навколішки.
– Стеж за дверима в коридор, – прошепотіла вона, – і швидко!
Їхні уста злилися. І хоч поцілунок тривав усього секунд десять, Джонова душа покинула його тіло й полинула в таку далечінь, що коли він знову сидів навпроти цієї спокійної і стриманої дівчини, його обличчя було біле як крейда. Він почув її зітхання, і цей звук здався йому найдорожчою звісткою – чудесним визнанням, що він дещо для неї важить.
– Шість тижнів не так уже й довго, – сказала вона. – Тобі неважко буде скоротити свою мандрівку до шести тижнів, якщо ти поводитимешся обачно й вдаватимеш, що не думаєш про мене.
На мить Джонові відібрало мову.
– Як ти не розумієш, Джоне! Їх необхідно переконати в цьому. Якщо ми не виправимось до твого повернення, вони перестануть казитися. Шкода лише, що ти їдеш не в Іспанію: у Мадріді на картині Гойї є дівчина, яка, тато каже, схожа на мене. Але вона зовсім не схожа – у нас є її копія.
Для Джона це було наче сонячний промінь у тумані.
– Ми поїдемо в Іспанію, – запевнив він. – Мама не заперечуватиме: вона ще там не була. І мій батько високої думки про Гойю.
– Справді? Адже він художник?
– Він малює тільки акварелі, – щиро признався Джон.
– Коли ми приїдемо в Редінг, ти, Джоне, вийдеш перший і почекаєш мене біля Кевершемського шлюзу. Я відішлю машину додому, і ми підемо стежкою понад річкою.
Сповнений вдячності, Джон схопив її руку, і вони сиділи мовчки, забувши про все на світі, але стежачи краєчком ока за коридором. Поїзд мчав тепер, здавалося, з подвоєною швидкістю, і гуркіт його майже заглушував бурхливе дихання Джона.
– Зараз станція, – попередила Флер. – Прибережна стежка страх яка відкрита. Ще раз! Ой Джоне, не забувай мене!
Джон відповів поцілунком. І незабаром можна було побачити, як розпашілий юнак вискочив із вагона і квапливо пішов платформою, шукаючи в кишені квитка.
Коли врешті Флер наздогнала його на березі за Кевершемським шлюзом, він зусиллям волі відновив до певної міри душевну рівновагу. Якщо вже вони мають розлучитися, він не влаштовуватиме сцен! Вітер із блискотливої річки перегортав листочки верб, і вони сріблилися на сонці, проводжаючи закоханих тихим шелестом.
– Я сказала нашому шоферові, що мене захитало в поїзді, – мовила Флер. – Коли ти виходив, у тебе був досить природний вигляд?
– Не знаю. Що ти називаєш природним?
– Для тебе природно виглядати зосереджено-щасливим. Коли я вперше побачила тебе, то подумала, що ти зовсім не схожий на інших людей.
– Саме так подумав і я про тебе. Я одразу збагнув, що ніколи не покохаю іншої.
Флер засміялася.
– Ми до безглуздя молоді. А юнацькі мрії кохання віджили своє, Джоне. Та й вони страшенно виснажливі. Скільки чудових розваг чекає на тебе в житті! А ти ж іще й не починав; просто сором, та й годі. І я сама… Як подумати…
Джон збентежився. Як вона може говорити таке зараз, коли вони розлучаються!
– Якщо ти так кажеш, – мовив він, – то я нікуди не поїду. Скажу матері, що мені треба братися до діла. Не можна забувати, що робиться в світі!
– А що робиться?
Джон засунув руки глибоко в кишені.
– Подумай, скільки людей помирає з голоду.
Флер похитала головою.
– Ні, ні, я не хочу псувати собі життя якимись дрібницями.
– Дрібницями! Але ж становище жахливе, і треба якось цьому зарадити.
– Все це я знаю. Але ти людям не зарадиш, Джоне, – вони безнадійні. Витягнеш їх з однієї ями, вони зразу ж лізуть в іншу. Поглянь, вони все ще гризуться, хитрують, б'ються, хоча й гинуть без ліку. Ідіоти!
– І тобі їх не шкода?
– Шкода? Звичайно, шкода; але я не хочу через них страждати; яка з того користь?
Вони змовкли, схвильовані тим, що побачили в душі одне одного.
– Як на мене, всі люди – тварюки та ідіоти, – вперто повторила Флер.
– А я вважаю, що вони просто нещасні, – сказав Джон.
Вони ніби посварились у цю урочисту й страшну хвилину, коли в останніх просвітах між верб уже чигала на них розлука.
– То йди і допомагай своїм нещасним і не думай про мене.
Джон остовпів. На чолі в нього виступили краплі поту, він затремтів. Флер теж зупинилась і похмуро дивилася на річку.
– Я мушу хоч у щось вірити, – промовив змучено Джон. – Усі ми створені, щоб тішитися життям.
Флер засміялась.
– Так, але ти сам не прогав свого. А втім, ти, певно, гадаєш, що втіха якраз і полягає в тому, щоб мучити себе. Таких немало, що й казати.
Вона зблідла, її очі потемніли, губи потоншали. Чи це Флер дивилася на воду? У Джона з'явилося почуття нереальності, наче перед ним була сцена з роману, де закоханому доводиться вибирати між коханням і обов'язком. Та ось вона озирнулась на нього. Ніщо не могло так сп'янити, як цей швидкий погляд. На Джона він подіяв, наче натягнений ланцюг на собаку, – змусив його кинутися до дівчини, метляючи хвостом і висолопивши язика.
– Годі нам дуріти, – сказала вона, – часу зовсім обмаль. Джоне, звідси видно місце, де я переправлюсь через річку. Он там, за поворотом, біля узлісся.
Джон побачив гребінь даху, кілька димарів, мур, що виднів між деревами, – і в нього стислося серце.
– Я не можу довше затримуватись. Краще не заходити за той живопліт, бо там усе видно. Дійдемо до нього і попрощаємося.
Вони мовчки йшли поряд, рука в руку, до живоплоту, де буйно цвів рожевий і білий глід.
– Мій клуб «Талісман», Стреттон-стріт, Пікаділлі. Листи будуть там у повній безпеці, і я приходжу туди, як правило, раз на тиждень.
Джон кивнув головою. Його обличчя застигло, очі втупилися кудись у простір.
– Сьогодні двадцять третє травня, – промовила Флер. – Дев'ятого липня о третій годині я буду біля «Вакха й Аріадни». Прийдеш?
– Прийду.
– Якщо тобі так само важко, як і мені, то все гаразд. Нехай пройдуть ці люди.
Чоловік і жінка, що гуляли з дітьми, йшли по-святковому повільно.
Останній із них зайшов нарешті у хвіртку.
– Сімейство! – сказала Флер і притулилася до квітучого живоплоту.
Квіти гойднулися над її головою, і рожева китиця торкнулася її щоки. Джон простяг руку і ревниво відхилив її.
– Прощавай, Джоне.
Хвилину вони стояли, стискаючи одне одному руки. Потім їхні уста злилися втретє, а коли роз'єдналися, Флер відсахнулась від нього і зникла за хвірткою. Джон стояв непорушно, притискаючись чолом до тієї рожевої китиці. Пішла! На цілу вічність – на сім тижнів без двох днів! А він втрачає останню нагоду дивитися на неї! Він кинувся до хвіртки. Флер швидко йшла, майже наздогнавши дітей, що відстали від батьків. Вона озирнулася, помахала рукою, потім заквапилась далі, й родина, що поважно простувала стежкою, заступила її від його очей.
Згадалася смішна пісенька:
Педдінгтонський стогін, болю й муки повен,
Вихопився в нього похоронний стогін.
Збуджений, він поспішив назад до Редінгського вокзалу. Всю дорогу до Лондона і далі до Уонсдона він тримав на колінах розгорнуте «Серце нетрів» і складав вірша, настільки переповненого почуттям, що рядки ніяк не хотіли римуватися.
