Текст книги "Сага про Форсайтів"
Автор книги: Джон Голсуорси
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 43 (всего у книги 68 страниц)
Того дня, коли Сомс вирушив до Франції, Джоліон у Робін-Гілі одержав таку каблограму:
«Ваш син захворів на черевний тиф безпосередньої небезпеки немає телеграфуватимем знову».
Весь дім був і так розтривожений близьким від'їздом Джун – її пароплав відпливав наступного дня. Коли принесли каблограму, вона саме доручала батькові піклуватися про Еріка Коблі та його родину.
Рішення стати сестрою-жалібницею, прийняте під впливом того, що Джоллі записався добровольцем до війська, Джун чесно виконала, хоча частенько вона дратувалася й шкодувала, як то роблять усі Форсайти, відчуваючи, що обмежено їхню свободу. Спочатку захоплена цією «прекрасною» працею, через місяць вона почала схилятися до думки, що сама може навчитися куди краще, аніж її навчать інші. І якби Голлі не взяла з неї прикладу та не пішла й собі на курси, Джун, напевно, не витримала б і відступилася б від свого наміру. Від'їзд Джоллі й Вела, чий полк послали до Африки в квітні, зміцнив її ослаблу рішучість. Але тепер, напередодні від'їзду, думка про те, що вона залишає Еріка Коблі з дружиною та двома дітьми напризволяще серед холодних хвиль житейського моря, так гнітила її, що вона ладна була зректися свого наміру. Каблограма з тривожним повідомленням вирішила справу. Джун уже бачила, як вона доглядає Джоллі – адже їй, звичайно, дозволять доглядати рідного брата! Джоліон, котрий дивився на речі ширше й критичніше, не мав такої надії. Бідолашна Джун! Чи може хто-небудь із Форсайтів її покоління збагнути, яке насправді жорстоке й брутальне життя? Відколи Джоліон довідався, що син прибув до Кейптауна, кожна думка про нього відлунювала болем у його серці. Він не міг змиритися з тим, що Джоллі весь час загрожує небезпека. Принісши сумну звістку, каблограма, проте, дала йому майже полегкість. Тепер його синові принаймні не загрожує ворожа куля. Одначе цей тиф небезпечна хвороба! В «Таймсі» повно повідомлень про смерть від цієї хвороби. Чому не він лежить у тому далекому польовому госпіталі, а його син не дома, в безпеці? Не властива для Форсайтів самопожертва його трьох дітей страшенно дивувала Джоліона. Він би з радістю помінявся місцями з Джоллі, бо любив свого хлопчика, але ж вони керувалися зовсім іншими, не особистими мотивами. І він знаходив лише одне пояснення цього явища: воно знаменує виродження форсайтівського типу.
Надвечір того дня, коли він сидів під старим дубом, до нього прийшла Голлі. Вона дуже подорослішала за останні кілька місяців, які провела в Лондоні, практикуючись у лікарні. І, дивлячись на неї, він подумав: «Хоч вона ще дитина, а проте має більше здорового глузду, ніж Джун, більше мудрості. Хвалити бога, хоч вона не їде з дому». Голлі сіла на гойдалку, тиха й мовчазна. «Вона стривожена так само глибоко, як і я», – подумав Джоліон. І, бачачи, що вона дивиться на нього, він сказав:
– Не бери цього так близько до серця, дитинко. Якби він не захворів, то міг би опинитися в значно більшій небезпеці.
Голлі встала з гойдалки.
– Я хочу розповісти тобі дещо, тату. Це через мене Джоллі записався добровольцем і пішов на війну.
– Тобто як?
– Коли ти був у Парижі, ми з Велом Дарті покохали одне одного. Ми їздили верхи в Річмонд-парк і нарешті заручилися. Джоллі довідався про це; він вирішив, що повинен перешкодити нашому зближенню, і закликав Вела записатися добровольцем. Це все я наробила, тату, і я теж хочу поїхати туди. Бо коли що-небудь станеться з тим чи з тим, то я не матиму спокою. До того ж я пройшла такий самий курс навчання, як і Джун.
Джоліон дивився на неї ошелешено, але водночас йому стало трохи смішно з самого себе. Ось він і одержав відповідь на ту загадку, над якою щойно сушив голову: зрештою його діти таки справжні Форсайти. Звичайно, Голлі могла б розповісти йому все це раніше! Проте він стримав ущипливе слово, яке ладне було зірватися з його уст. Чуйне ставлення до молоді – це була, мабуть, одна з найсвященніших заповідей його віри. Так, його спостигла заслужена кара. Заручилася! То ось чому між ним і дочкою настало відчуження! І заручилася з Велом Дарті – Сомсовим племінником, людиною з ворожого табору! Страшенно прикра історія! Він склав мольберт і притулив свій етюд до стовбура дуба.
– Ти говорила з Джун?
– Так, вона каже, що як-небудь влаштує мене в своїй каюті. У неї одномісна каюта, але одна з нас може спати долі. Якщо ти даси згоду, вона зараз же поїде й дістане дозвіл.
«Згоду, – подумав Джоліон. – Трохи запізно питати моєї згоди!» Однак він знову стримався.
– Ти занадто молода, донечко; тобі не дадуть дозволу.
– Джун каже, що з її допомогою кілька дівчат уже виїхали до Кейптауна. Якщо навіть мені поки що не дозволять працювати в госпіталі, я зможу оселитися разом з ними й навчатися далі. Дозволь мені поїхати, тату!
Джоліон усміхнувся, бо ладен був заплакати.
– Я ніколи ще не боронив нікому нічого, – сказав він.
Голлі кинулася йому на шию.
– Ой таточку! Ти ж найкращий з усіх батьків на світі.
«Тобто найгірший», – подумав Джоліон. І, мабуть, уперше в житті його охопив сумнів: чи правильний його принцип толерантності.
– Я не підтримую стосунків із Веловою родиною, – сказав він, – і не знаю Вела, але Джоллі його не любить.
Голлі подивилася вдалину й відповіла:
– Я кохаю його.
– Цього досить, – сухо сказав Джоліон; тоді, побачивши вираз її обличчя, поцілував її й подумав: «Чи може бути що-небудь зворушливіше за юнацьку віру?»
Раз він уже дозволив їй їхати, то йому слід подбати, щоб усе було якнайкраще. І він поїхав до Лондона разом із Джун. Можливо, завдяки його наполегливості, а може, дякуючи тому, що службовець, до якого вони звернулися, виявився шкільним товаришем Джоліона, Голлі дістала дозвіл їхати в одній каюті з Джун. Наступного вечора він відвіз їх на Сербітонський вокзал, і вони поїхали з чималим запасом грошей, консервів та акредитивів, без яких жоден Форсайт ніколи не вирушає в дорогу.
Він повернувся до Рібін-Гіла під зоряним небом і сів за пізній обід, який слуги подали з підкресленою дбайливістю, щоб виявити своє співчуття, і який він з'їв із перебільшеним апетитом, щоб показати їм, що цінує їхнє співчуття. Але яка то була полегкість – вийти з сигарою на терасу, вимощену кам'яними плитами, що їх так майстерно за формою та кольором підібрав Босіні; з усіх боків його облягала ніч, чудова ніч: вітер ані шелесне в листі, а пахощі такі п'янкі, що серце заходиться солодким болем. Газон був мокрий від роси, і він почав ходити по плитах туди й сюди, аж поки йому почало здаватися, ніби їх уже стало троє і що, дійшовши до кінця тераси, вони повертаються назад і його батько завжди ближче до будинку, а його син завжди ближче до газона. Обидва легенько тримають його під руки; він не зважувався підняти руку до сигари, щоб їх не потривожити, і вона тліла, обсипаючи його попелом, поки нарешті випала з його уст, мало не обпікши їх. Тоді вони зникли, він лишився сам, і рукам стало холодно. Вони ходили втрьох, три Джоліони в одній особі.
Він стояв непорушно, прислухаючись до різних звуків: ось дорогою проїхала карета, десь удалині гуркотить поїзд, на Гейджевій фермі загавкав собака, зашепотіло листя, конюх заграв на сопілці. Небо всіяли зорі – яскраві, тихі й такі далекі! Місяць іще не зійшов. У мороці видно тільки темні плити та схоже на шабельні леза листя ірисів попід терасою – його улюблені квіти, покручені, згорнуті пелюстки яких забарвлені в колір ночі. Він повернувся до будинку. Великий, темний, і жодної живої душі в тій половині, де живе він. Сам-самісінький! Ні, він не може жити тут у такій самоті. А проте, поки існує краса, чому людина має почувати себе самотньою? Відповідь – наче на якусь безглузду загадку – була: тому що вона почуває. Що більша краса, то більша самотність, бо основа краси – гармонія, а основа гармонії – єднання. Краса не може втішити, якщо вона позбавлена душі. Ця ніч, до болю прекрасна, осяяна яскравими гронами зір, напоєна медвяними пахощами трав, – ця ніч не дасть йому насолоди, поки він розлучений з тією, що стала для нього ідеалом краси, її втіленням і сутністю, розлучений непорушними законами добропристойності.
Всю ніч він не міг заснути, намагаючись збудити в своєму серці покору, таку невластиву Форсайтам, що звикли робити усе по-своєму, маючи для цього міцні матеріальні підстави, успадковані від предків. Проте удосвіта він задрімав, і йому приснився дивний сон.
Він стояв на сцені, закритій височезною розкішною завісою, що сягала зірок і простягалася півколом уздовж рампи. Сам він був крихітний – малесенька неспокійна чорна фігурка, що бігала туди й сюди, але найдивовижніше було те, що він був не тільки самим собою, а й Сомсом, і тому не тільки відчував, а й спостерігав. Ця фігурка, в якій злилися він і Сомс, намагалась продертися крізь завісу, але завіса, щільна й темна, не пропускала їх. Кілька разів він пробіг сценою туди й сюди, аж поки нарешті – о радість! – помітив вузеньку щілину, крізь яку засяяли барви казкової краси, ніби позичені у ірисового цвіту. Здавалося, перед ним відкрилося видіння раю, далеке й невимовно прекрасне. Він швидко ступив уперед, щоб пройти туди, але завіса одразу стулилася перед ним. Болісно вражений, він – чи то був Сомс? – рушив далі, і вдруге завіса розхилилася, відкривши щілину, яка знову зникла, перш ніж він устиг пройти крізь неї. Це повторювалося безліч разів, аж поки він прокинувся з ім'ям Айріні на устах. Цей сон дуже прикро вразив Джоліона, особливо це ототожнення його з Сомсом.
Зранку, побачивши, що робота не клеїться, він сів на коня Джоллі й кілька годин їздив верхи, щоб стомитися. Наступного дня він вирішив поїхати до Лондона: може, йому пощастить дістати дозвіл вирушити слідом за дочками у Південну Африку. Тільки-но він почав складати речі, як поштар приніс такого листа:
«Готель «Зелений»,
Річмонд, 13 червня
Мій любий Джоліоне!
Ви здивуєтеся, довідавшись, як близько я тепер від Вас. Париж став нестерпний, і я приїхала сюди, ближче до мого порадника. Мені так хочеться побачити Вас. Відколи Ви поїхали з Парижа, я не мала з ким перемовитися словом. Як там Ви і чи все гаразд із Вашим сином? Здається, ніхто не знає, що я тут.
Завжди Ваш друг Айріні»
Айріні за три милі від нього! І знову їй довелося втекти! Він стояв, а на устах його з'явилася дивна усмішка. На таке він не міг навіть сподіватися.
Опівдні він вирушив пішки через Річмонд-парк і дорогою думав: «Річмонд-парк! Слово честі, він підходить нам, Форсайтам!» Не те що Форсайти мешкали тут – ніхто тут не мешкав, крім членів королівської родини, лісничих та оленів, – але в Річмонд-парку природі дозволяли розвиватися тільки до певної межі, і вона прагнула здаватися якомога природнішою й наче говорила: «Погляньте на мої інстинкти – це майже пристрасті, які от-от звільняться з-під моєї влади, але, звичайно, не зовсім! Справжня суть володіння полягає в тому, щоб володіти собою». Так, Річмонд-парк справді володів собою, навіть цього ясного червневого дня, коли то тут, то там на верхівках дерев озивалися зозулі і горлиці сповіщали про те, що літо тепер у розпалі.
Готель «Зелений», куди Джоліон прийшов о першій годині, стояв майже навпроти славетного готелю «Корона і скіпетр»; він був скромний, дуже респектабельний, і в ньому завжди можна було знайти холодну яловичину, агрусовий пиріг і двох-трьох вельможних удів, так що перед дверима майже завжди стояла карета, запряжена парою коней.
В кімнаті, оббитій ситцем, таким лискучим, що, здавалося, самий його вигляд забороняв виявляти будь-які почуття, на круглому стільчику з вишитим сидінням сиділа Айріні й грала «Гензеля і Гретель» [46]46
«Гензеля і Гретель» – Дитяча опера німецького композитора XIX ст. Е. Гумпердінка.
[Закрыть] по старих нотах. Над нею на стіні висіла гравюра, яка зображала королеву на поні серед гончаків, мисливців у шотландських шапках і впольованих оленів; біля неї на підвіконні цвіла в горщику біло-рожева фуксія. Вся кімната була настільки просякнута вікторіанським духом, що Айріні, вбрана у вузеньку сукню, здалася Джоліонові Венерою, що виходила з мушлі минулого сторіччя.
– Якби господарю не засліпило очей, – сказав Джоліон, – то він би показав вам на двері: ви порушили весь його стиль.
Своїм жартівливим тоном він розвіяв напруження. На підобідок їм подали холодну яловичину з маринованими горіхами, агрусовий пиріг і імбирне пиво в череп'яній карафці. Попоївши, вони пішли в парк, і жартівлива розмова завмерла – її змінила мовчанка, якої Джоліон так боявся.
– Ви не розповіли мені про Париж, – сказав він нарешті.
– Так. За мною довго стежили; ну що ж – до цього можна звикнути. А потім приїхав Сомс. І біля маленької Ніоби повторилася та сама історія: чи не згодна я повернутися до нього?
– Неймовірно!
Вона говорила, не підводячи очей, але тепер подивилася на нього. Ці темні очі, що шукали його очей, сказали виразніше за всякі слова: «Я дійшла до краю; якщо я потрібна тобі – візьми мене».
Чи доводилося йому переживати коли-небудь – а в нього за плечима вже стільки років – хвилину, сповнену таких бурхливих почуттів?
Слова: «Айріні, я вас обожнюю!»– мало не зірвалися з його уст. Але раптом із виразністю, на яку, здавалося б, неспроможна людська уява, він побачив Джоллі: син лежав, повернувшись білим як крейда обличчям до білої стіни.
– Мій син тяжко захворів, – сказав він стиха.
Айріні взяла його під руку.
– Ходімо далі; я розумію.
Обійшлося без жалюгідних пояснень! Вона зрозуміла! І вони пішли парком між високою, до колін, папороттю, між кролячими норами й дубами, розмовляючи про Джоллі. Через дві години він попрощався з нею біля брами і рушив додому.
«Вона знає про мої почуття до неї, – думав він. – Ще б пак! Марна справа ховати це від такої жінки!»
Джоллі смертельно стомився від снів. Тепер вони облишили його: він уже не мав сили марити; сни облишили його, і він лежав нерухомо, повільно пригадуючи щось далеке-далеке; йому ледве стало сили повернути очі й подивитися крізь вікно поряд із ліжком на напівпересохлу річку, що текла серед пісків, на ріденькі сріблясті чагарі рівнини Кару, що простягалася на протилежному березі. Тепер він знав, що таке Кару, хоча йому й не довелося побачити, як бури розбігаються, наче кролики, не довелося почути свисту куль. Хвороба звалила його, перш ніж він устиг понюхати пороху. Змучений спрагою, напився десь води, а може, поїв заражених фруктів – хто знає? Не він, кому бракувало сили навіть обуритися тим, що підступна неміч здобула над ним перемогу, – сили вистачало лише на те, щоб усвідомлювати, що поряд лежить багато інших, що він знемігся від маячних видив, та ще на те, щоб дивитися на вузеньку смужку річки й повільно пригадувати щось далеке-далеке…
Сонце вже сідало. Скоро настане прохолода. Йому хотілося б знати, котра година, помацати свого старого годинника, такого гладенького, почути, як дзвонить репетир. Він би наче зустрівся з давнім другом, наче побував би вдома. Йому навіть бракувало сили пригадати, що старого годинника накручено востаннє того дня, коли він опинився тут, у лазареті. Мозок його пульсував так повільно, що обличчя, які з'являлися і зникали, – доглядальниці, лікаря, санітара – були зовсім однакові, просто якесь обличчя; і слова, що він чув біля себе, означали те саме – майже нічого. Те, що діялося з ним колись, хоч воно теж було далеке й туманне, пригадувалося виразніше: ось він у Герроу іде повз старі сходи – «Сюди, сер! Сюди!» – він загортає черевики у «Вестмінстерську газету», зеленкуватий папір, блискучі черевики – ось дідусь виходить звідкись із темряви – запах землі – теплиця з шампіньйонами! Робін-Гіл! Бідолаху Балтазара закидають листям! Тато! Рідний дім…
До нього знову повернулася свідомість, він помітив, що в річці немає води… Хтось говорив до нього. Чи хоче він чогось? Ні. Чого йому хотіти? Він занадто кволий… Тільки почути бій свого годинника…
Голлі! Не вміє вона подавати м'яча. Бий вище! Не по землі!.. Табань човна, другий і ти, носовий! Це ж він другий!.. Свідомість знову повернулася. За вікном залягли фіолетові сутінки, і сходив криваво-червоний серп місяця. Він дивився на нього невідривно, мов зачарований; хвилина за хвилиною збігали в порожнечі свідомості, а серп здіймався усе вище й вище…
«Він відходить, лікарю!» Вже більше не загортати черевиків? Ніколи? «Наляж, другий!» Не треба плакати! Іди спокійно… на той берег… спати!.. Темно? Якби хтось пустив… репетир… його годинника!..
Запечатаний лист з адресою, написаною рукою містера Полтіда, пролежав у кишені в Сомса цілих дві години, які він цілком присвятив справам «Нової вугільної компанії», що почала підупадати майже з того самого дня, як старий Джоліон пішов з посади голови її правління, а останнім часом так занепала, що залишилося тільки підготувати її ліквідацію. Він узяв листа, ідучи снідати до свого клубу в Сіті, освяченого пам'яттю тих днів, коли він заходив туди з батьком на початку сімдесятих років: Джеймс залюбки водив його з собою, щоб син заздалегідь склав собі уявлення про своє майбутнє життя.
Тут, у дальньому кутку, сидячи перед тарілкою смаженої баранини з картопляним пюре, він прочитав:
«Шановний сер!
Відповідно до вашої пропозиції ми взялися за справу з іншого кінця й одержали бажані відомості. Нагляд за 47 дав нам змогу виявити 17 у готелі «Зеленому» в Річмонді. Було встановлено, що протягом минулого тижня вони щодня зустрічалися в Річмонд-парку. Абсолютно певних фактів поки що не виявлено. Проте, беручи до уваги все те, що відбувалося в Парижі на початку року, я певен, ми тепер можемо задовольнити суд. Звичайно, ми й далі будемо стежити за цими особами, аж поки Ви повідомите нас про своє рішення.
Щиро відданий Вам Клод Полтід»
Сомс прочитав листа двічі й підкликав офіціанта:
– Заберіть тарілку: страва прохолола.
– Принести вам нову порцію, сер?
– Ні. Подайте мені каву в сусідню кімнату.
І, заплативши за нез'їдену баранину, він вийшов, минувши двох знайомих, наче не впізнав їх.
«Задовольнити суд!» – думав він, сидячи за круглим мармуровим столиком, на якому поставили каву. Цей нікчема Джоліон! Він налив собі кави, поклав цукру й випив. Він зганьбить його перед рідними дітьми! І, підвівшися, розпалений щойно прийнятим рішенням, він уперше відчув, що не завжди зручно бути власним повіреним. Його конторі не можна вести цю скандальну справу. Він примушений довірити свої найінтимніші таємниці чужій людині, іншому фахівцеві з родинного безчестя. До кого звернутися? Може, до Лінкмена й Лейвера на Бадж-роу – вони люди надійні, не дуже відомі, й знайомство у нього з ними далеке, тільки вітаються при зустрічі. Але перш ніж іти до них, треба ще раз поговорити з Полтідом. Проте від цієї думки Сомса на мить спаралізувала малодушність. Відкрити свою таємницю? Які знайти слова? Виставити себе на посміх? Однак цей пройда, мабуть, вже й сам знає – атож, напевно, знає! І, відчуваючи, що треба довершити цю справу зараз, він узяв кеб і поїхав у Вест-Енд.
Цього спекотливого дня вікно в кімнаті містера Полтіда було відверто розчинене, і за єдиний засіб остороги правила металева сітка, що перепиняла шлях мухам. Дві чи три спробували пролізти крізь неї, але застряли, і здавалося, ніби вони встромилися туди, щоб віддати себе на негайну з'їжу. Містер Полтід, простеживши за поглядом свого клієнта, встав і, вибачившися, зачинив вікно.
«Пихатий дурень», – подумав Сомс. Як і всі, хто твердо вірить у себе, він зразу озброївся необхідною для подібних випадків рішучістю і, всміхаючися своєю кривою посмішкою, сказав:
– Я отримав вашого листа. Маю намір діяти. Ви, напевне, знаєте, хто та жінка, за якою ви стежили.
Вираз обличчя містера Полтіда цієї хвилини був просто-таки незрівнянний. Цей вираз промовисто говорив: «А як ви гадаєте? Але це тільки професійна обізнаність, запевняю вас і прошу мені пробачити». Він злегка махнув рукою, наче кажучи: «Таке становище… кожен може опинитися в такому становищі!»
– Ну що ж, гаразд, – мовив Сомс, проводячи язиком по губах. – Я бачу, розмовляти про це більше немає потреби. Я доручаю цю справу Лінкмену та Лейверу з Бадж-роу. Можете не ознайомлювати мене з вашими відомостями, але подайте, прошу, ваш звіт їм о п'ятій годині й тримайте далі справу в цілковитій таємниці.
Містер Полтід напівзаплющив очі, ніби запевняючи, що все буде зроблено.
– Мій любий сер, – сказав він.
– Чи ви впевнені, – запитав Сомс із раптовою енергією, – що ми маємо досить доказів?
Містер Полтід ледь помітно здвигнув плечима.
– Гадаю, можна ризикнути, – стиха мовив він. – Маючи те, що ми маємо, і враховуючи людську природу, гадаю, можна ризикнути.
Сомс підвівся.
– Зверніться до містера Лінкмена. Дякую, не вставайте.
Він не хотів, щоб містер Полтід, як звичайно, прослизнув між ним і дверима. Вийшовши на осяяну сонцем Пікаділлі, він витер лоба. Найнеприємніше вже позаду – з незнайомими буде легше. І він повернувся до Сіті докінчити те, що іще чекало на нього.
А ввечері на Парк-лейн, коли він сидів за столом і дивився, як обідає батько, його раптом охопило могутнє давнє бажання мати сина – сина, що буде дивитися, як він їстиме на старості літ, що його він саджатиме на коліно, як у свій час саджав його Джеймс; сина, народженого від нього, який зможе зрозуміти його, бо він буде плоть від його плоті й кров від його крові, зможе зрозуміти й дати йому розраду і стане багатший і освіченіший за нього, бо він матиме від початку більші можливості. Постаріти – як цей кощавий, немічний, сивий дід, що сидить навпроти нього, й лишитися одному як палець з усім своїм багатством, що дедалі зростатиме; втратити інтерес до свого добра, бо воно не має майбутнього й перейде до чужих рук і ротів, стане тішити очі тим, до кого йому зовсім байдуже! Ні! Він вирветься з цього павутиння, він стане вільний, зможе одружитися, матиме сина, якого він встигне виховати, перш ніж стане таким, як оце його батько, що занепокоєно поглядає то на тушковане м'ясо, то на сина.
В такому настрої він пішов до своєї кімнати. Проте, лежачи в теплій постелі між простирал із тонкого полотна, припасених Емілі, він почав гризтися тяжкими спогадами. Уяву його полонила Айріні, з'явилося майже живе відчуття її тіла. Яку він зробив дурницю, побачивши її знову, а тепер його затопила ця хвиля, і йому нестерпно боляче думати про те, що вона з цим нікчемою, із цим підступним крадієм!
