Текст книги "Сага про Форсайтів"
Автор книги: Джон Голсуорси
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 39 (всего у книги 68 страниц)
Він вислухав їхню розповідь насупившись. Це новомодний спосіб вирішувати такі справи, і він нічого не знає! Але він дав Вініфред чек і сказав:
– Мабуть, у тебе буде чимало витрат. Я бачу, ти купила новий капелюшок. Чому до нас не заходить Вел?
Вініфред пообіцяла, що незабаром привезе його на обід. Повернувшись додому, вона поспішила до спальні, де могла побути на самоті. Тепер, коли її чоловікові звеліли повернутися під її опіку – тільки для того, щоб відібрати його від неї назавжди, – вона ще раз запитає своє змучене самотнє серце, чого ж вона бажає насправді.
Ранок був туманний, і трохи морозило, але пізніше, коли Вел під'їжджав підтюпцем до Роугемптон-гейт, звідки він завжди пускав коня клусом до звичайного місця побачення, на небі засяяло сонце. Його настрій швидко поліпшився. Ранкова процедура в суді вже не видавалася такою страшною, коли не рахувати образливого втручання в їхнє особисте життя. «От якби ми були заручені! – подумав він. – Тоді усе це не мало б ніякого значення». Він міркував точнісінько так, як і всі люди, що проклинають згубні наслідки шлюбу й водночас поспішають одружитися. І він помчав учвал по прибитій морозом траві Річмонд-парку, боячись запізнитися. Проте знову він приїхав сам на побачення, і те, що Голлі не з'явилася вдруге, страшенно його вразило. Він не може вернутися ні з чим, він повинен обов'язково побачити її сьогодні! Вел виїхав з парку й попрямував до Робін-Гіла. Він ніяк не міг вирішити, кого ж йому запитати. А що, коли повернувся її батько або сестра чи брат будуть удома! Він вирішив ризикнути і спочатку запитати всіх їх, а якщо йому пощастить і їх не буде вдома, тоді він, цілком природно, запитає Голлі; якщо ж він таки застане когось із них, то вже якось викрутиться – мовляв, заїхав сюди по дорозі.
– Вдома тільки міс Голлі, сер.
– О дякую. Можна, я заведу коня до стайні? І прошу доповісти: її кузен, містер Вел Дарті.
Коли він повернувся, Голлі була в залі, розчервоніла й збентежена. Вона повела його в кінець зали, й вони сіли на широкій канапі напроти вікна.
– Я страшенно хвилювався, – тихо сказав Вел. – Що сталося?
– Джоллі знає, що ми їздили разом.
– Він удома?
– Ні, але, мабуть, скоро прийде.
– Ну, тоді!.. – вигукнув Вел і рвучко вхопив її за руку.
Вона спробувала забрати її, але не змогла; тоді вона затихла й підвела на нього несміливий погляд.
– Перш за все, – сказав він, – я хочу розповісти вам дещо про мою родину. Мій батько, розумієте, він не зовсім… річ у тім, що він покинув матір, і тепер дійшло до розлучення; тож йому, розумієте, наказано вернутися додому. Завтра про це писатимуть у газетах.
Її очі потемніли, в них проглянув страх і цікавість; її рука стиснула його руку. Однак Вел уже запалився й швидко провадив:
– Звичайно, поки що в цьому ще немає нічого страшного, але, боюся, що буде, перш ніж усе скінчиться: ви ж знаєте, яка гидота ці шлюборозлучні процеси. Я хотів розповісти вам, бо… бо вам слід знати… якщо… – він почав затинатися, дивлячись у її злякані очі, – якщо… якщо ви зглянетесь і полюбите мене, Голлі. Я вас люблю… дуже люблю, і я хочу, щоб ми заручилися. – Із сорому за свою незграбність він ладен був відлупцювати самого себе, і, впавши навколішки, він спробував дотягтися до її ніжного, схвильованого обличчя. – Ви ж любите мене, правда? Якщо ні, я…
Запала тиша, сповнена такого напруженого чекання, що він чув, як десь на далекому лужку гуде косарка, наче там було що косити. Потім Голлі схилилася вперед, її вільна рука торкнулася його волосся, і він скрикнув:
– О Голлі!
Вона відповіла дуже ніжно:
– О Веле!
Він давно мріяв про цю хвилину, але в мріях усе відбувалося завжди в наказовому способі, він уявляв себе владним молодим коханцем, а зараз почував себе несміливим, розчуленим, тремтячим. Він боявся ворухнутися, щоб не розвіяти чарів; боявся підвестися з колін, щоб вона не відсахнулася й не зреклася своєї мовчазної згоди – так трепетала вона в його обіймах, заплющивши повіки, до яких тяглися його уста. Очі її розплющилися й затуманились; він припав устами до її уст. Раптом він зірвався на ноги: йому почулися кроки і якийсь здавлений вигук. Він озирнувся. Немає нікого! Але довгі портьєри, що відгороджували залу від холу, іще колихалися.
– О боже! Хто це був?
Голлі теж схопилася з місця.
– Напевно, Джоллі, – прошепотіла вона.
Вел стиснув кулаки і зібрав усю свою рішучість.
– Гаразд! – сказав він. – Тепер, коли ми заручені, мені байдуже до того.
І, попрямувавши до портьєр, він розсунув їх. У холі біля каміна стояв Джоллі, демонстративно повернувшись до них спиною. Вел рушив до нього. Джоллі обернувся:
– Прошу пробачення за те, що я почув вашу розмову.
Попри всі свої зусилля, Вел тієї хвилини не міг подолати свого захоплення Джоллі: його обличчя було ясне, голос спокійний, і він тримався з великою гідністю, наче скоряючись перед якимсь високим принципом.
– Ну то й що! – різко сказав Вел. – Це до вас не стосується.
– Он як! – відповів Джоллі. – Ходімо сюди.
І він пішов через хол. Вел подався слідом. Біля дверей кабінету він відчув, як хтось торкнув його за лікоть; голос Голлі сказав:
– Я теж із вами.
– Ні, – сказав Джоллі.
– Так, – сказала Голлі.
Джоллі відчинив двері, й усі троє зайшли. Опинившись у маленькій кімнаті, вони стали трикутником на трьох кутках витертого турецького килима – рівно, мов дерев'яні, не дивлячись одне на одного, і абсолютно неспроможні побачити хоч трохи комізму в цій ситуації.
Мовчанку порушив Вел:
– Ми з Голлі заручилися.
Джоллі відступив назад і сперся на одвірок засклених дверей.
– Це наш дім, – сказав він, – і я не хочу ображати вас тут. Але батько виїхав. За сестру відповідаю я. Ви скористалися з цього.
– Я зовсім цього не хотів, – запально відповів Вел.
– А я думаю, що хотіли, – сказав Джоллі. – Якби ви цього не хотіли, то поговорили б зі мною або почекали, поки вернеться батько.
– На те була причина, – сказав Вел.
– Яка причина?
– Мої родинні справи. Я тільки-но розповів їй про них. Я хотів, щоб вона знала про все заздалегідь.
Джоллі раптом втратив усю свою величність.
– Ви ще діти, – сказав він, – і ви це самі знаєте.
– Я не дитина, – відповів Вел.
– Ні, дитина: вам ще не минуло двадцяти років.
– Ну, а вам скільки?
– Мені двадцять.
– Щойно сповнилося. В кожному разі, я такий самий мужчина, як і ви.
Обличчя Джоллі спаленіло, потім спохмурніло. Очевидно, в його душі відбувалася якась боротьба. Вел і Голлі здивовано поглядали на нього – така помітна була ця боротьба; чутно було навіть, як він дихав. Потім його обличчя прояснилося і набрало дивного рішучого виразу.
– Побачимо, так воно чи ні, – мовив він. – Я кидаю вам виклик: зробіть те, що я збираюся зробити.
– Кидаєте мені виклик?
Джоллі посміхнувся.
– Атож, кидаю вам виклик. І я певен, що ви його не приймете.
Вела охопило лихе передчуття: це був стрибок наосліп.
– Я не забув, як ви любите задиратися, – спроквола сказав Джоллі, – і думаю, що на більше ви не здатні. Не забув я й того, як ви сказали, що я нібито за бурів.
Вел, важко дихаючи сам, почув чиєсь болісне зітхання і побачив обличчя Голлі: воно трохи схилилося наперед, бліде, з величезними очима.
– Еге ж, – провадив Джоллі, якось дивно посміхаючись, – зараз ми побачимо. Я йду добровольцем у кавалерійський полк і закликаю вас зробити те саме, містере Вел Дарті.
Вел конвульсивно сіпнув головою. Його наче вдарили межи очі – такий нежданий, жорстокий, жахливий удар було завдано його мріям, і він підвів на Голлі очі, повні зворушливої безпорадності.
– Сідайте! – сказав Джоллі. – Не поспішайте. Поміркуйте добре.
І він сам умостився на бильці дідусевого крісла.
Вел не сів. Він стояв на місці, глибоко застромивши руки в кишені бриджів – тремтячі, стиснуті в кулаки руки. Думка про страшне лихо, що неминуче впаде на нього, хоч би на що він зважився, стукотіла в його мозку, наче сердитий поштар. Якщо він не прийме «виклику», то зганьбить себе в очах Голлі, а також в очах свого юного ворога, її жорстокого брата. Якщо ж він прийме його, – ох! – тоді прощай усе: її обличчя, очі, волосся, її поцілунки, яких він тільки-тільки зазнав!
– Не поспішайте, – повторив Джоллі. – Я не хочу вас підганяти.
І вони обидва подивилися на Голлі. Вона прихилилася до книжкових полиць, що сягали стелі, притуливши свою темнокосу голівку до «Римської імперії» Гіббона; її сірі очі, сповнені муки й жалю, дивилися на Вела. І він, хоч ніколи не визначався проникливістю, раптом ніби прозрів. Вона буде пишатися своїм братом – його ворогом! Вона буде соромитися за нього! Його руки вихопилися з кишень, наче їх виштовхнула звідти пружина.
– Гаразд! – сказав він. – Згода!
Обличчя Голлі – о, яке воно було дивне! Він побачив, як вона зашарілася, ступила наперед. Він вчинив, як треба: її обличчя сяяло сумовитим захопленням. Джоллі встав і ледь уклонився, ніби кажучи: «Ти склав іспит».
– Отже, завтра, – сказав він. – Ми підемо разом.
Отямившись від збурення, яке спонукало його на цей рішучий крок, Вел злостиво подивився на нього з-під густих вій. «Гаразд, – подумав він, – нічого не вдієш: твоє зверху. Доведеться мені вступити до війська, але я ще тобі колись віддячу за це». І він сказав із гідністю:
– Я до ваших послуг.
– Ми зустрінемося на головному вербувальному пункті, – мовив Джоллі, – опівдні.
І, розчинивши засклені двері, він вийшов на терасу, додержуючись того самого принципу, який примусив його вийти, коли він застав їх у залі.
Лишившись на самоті з тією, що за неї йому довелося заплатити таку несподівано дорогу ціну, Вел почував себе вкрай збентеженим. Проте йому кортіло повеличатися. Не слід показувати, що в нього на серці.
– В кожному разі, я зможу досхочу наїздитися верхи й настрілятися, – сказав він, – це вже принаймні деяка втіха.
І він відчув якусь жорстоку радість, почувши зітхання, що, здавалося, вихопилося з глибини її серця.
– О, війна незабаром скінчиться, – сказав він, – можливо, нас навіть не встигнуть послати в Африку. Та мені до того байдуже, якби не ви.
Тепер він хоч спекався цього клятого розлучення. І то добре! Він відчув, як її тепла рука торкнулася до його руки. Джоллі, мабуть, гадає, що розбив їхнє кохання? Він міцно обнімав її за талію, ніжно дивився на неї крізь вії, усміхався, щоб підбадьорити її, обіцяючи, що скоро приїде, відчуваючи, що йому додалося зросту принаймні на шість дюймів і що він має над нею таку владу, про яку не насмілювався навіть мріяти. І він безліч разів поцілував її, перш ніж сів на коня і поїхав назад до міста. Ось як швидко від найменшої спонуки розцвітає й росте власницький інстинкт.
У Джеймсовій оселі на Парк-лейн уже не влаштовували урочистих обідів: у кожному домі настає такий час, коли господареві чи господині це стає не під силу – і вже ніколи більше не частують дев'ятьма стравами двадцять ротів над двадцятьма білосніжними серветками, а хазяйська кішка вже ніколи не дивується, чого це її раптом замкнули.
Отож Емілі з приємним хвилюванням – їй і в сімдесят років хотілося хоч інколи трохи розважитись і відчути себе світською дамою – замовила обід на шість персон замість двох, власноручно написала на картках чимало французьких слів і прикрасила їдальню квітками – мімозами з Рів'єри і білими римськими гіацинтами не з Рима. Звичайно, будуть тільки вона з Джеймсом, Сомс, Вініфред, Вел та Імоджен, але їй кортіло бодай погратися в світський прийом і хоч в уяві потішити себе минулою величчю. Вона вдягнула таку декольтовану сукню, що Джеймс озвався:
– Навіщо ти так одяглася? Ти ж застудишся.
Але Емілі знала, що шиї жінок аж до вісімдесяти років гріє любов до блиску, і вона тільки сказала:
– Джеймсе, дай-но я надягну тобі одну з тих манишок, що я недавно купила; тоді ти тільки перевдягнеш штани і надінеш свій оксамитовий піджак, і цього буде досить. Вел любить, щоб ти був гарно вбраний.
– Манишка! – мовив Джеймс. – Тобі аби тільки гроші тринькати.
Проте він витерпів усі процедури, після яких його шия теж заблищала, і тільки пробубонів:
– Боюся, що з цього хлопчини вийде неприторенний гультяй.
Очі його були трохи жвавіші, а щоки зарум'янилися дужче, ніж завжди, коли він умостився в своєму кріслі у вітальні, чекаючи дзвінка коло вхідних дверей.
– Я влаштувала справжній званий обід, – вдоволено сказала Емілі. – Це буде корисно для Імоджен – вона тепер буває в товаристві, тож нехай звикає.
Джеймс буркнув щось невиразне, згадавши ті часи, коли Імоджен залазила йому на коліна і вони удвох бахкали різдвяними хлопавками.
– Вона буде гарненька, – промимрив він. – От побачиш.
– Вона й тепер гарненька, – відповіла Емілі. – Імоджен, напевне, зробить добру партію.
– Ти все про своє, – буркнув Джеймс. – Краще хай би сиділа вдома та дбала про матір.
Якщо з'явиться ще один Дарті й заволодіє його гарненькою внучкою, він цього не переживе! Він і досі не міг пробачити Емілі того, що колись Монтегю Дарті зачарував її так само, як і його.
– Де це Уормсон? – раптом запитав він. – Сьогодні я б хотів випити мадери.
– У нас є шампанське, Джеймсе.
Джеймс покрутив головою.
– Не те, – відмовив він. – Мені воно не до смаку.
Емілі простягла руку до каміна й подзвонила.
– Уормсоне, містер Форсайт хоче, щоб ви відкоркували пляшку мадери.
– Ні, ні! – озвався Джеймс, і кінчики його вух напружено затремтіли, а очі втупилися в якусь річ, що її бачив тільки він. – Слухайте, Уормсоне, підіть у льох і там на середній полиці останнього ряду ліворуч побачите сім пляшок, візьміть одну посередині, та, глядіть, не збовтайте її. Це останні пляшки мадери із тих, що подарував мені містер Джоліон коли ми оселилися тут, – їх відтоді ні разу не переставляли, і, мабуть, вино зберегло весь свій букет; а проте, хтозна, я не маю певності.
– Слухаю, сер, – відповів, виходячи, Уормсон.
– Я беріг його для нашого золотого весілля, – сказав несподівано Джеймс, – але в такому віці де вже мені прожити ще три роки.
– Ну ж бо, Джеймсе, – сказала Емілі. – Не говори таких дурниць.
– Треба було б мені самому принести пляшку, – пробурмотів Джеймс. – Він напевно її збовтає.
І він поринув у мовчазні спогади про ті блаженні хвилини, які він провів серед газових світильників і павутиння, коли пахощі просякнутих вином корків стільки разів збуджували його апетит перед обідами. У винах його льоху була записана історія сорока з лишком років, що минули відтоді, як він оселився в цьому домі на Парк-лейн із своєю молодою дружиною, а також історія багатьох поколінь друзів і знайомих, котрі вже давно пішли з життя; спорожнілі полиці стали неначе літописом родинних свят – усіх одружень, народжень, смертей і рідних, і знайомих. А коли він помре, вино залишиться, і він не знатиме, що з ним сталося. Його повипивають або, чого доброго, покрадуть. Та й не дивно!
З глибокої задуми його збудив прихід сина, слідом за яким з'явилася Вініфред з двома старшими дітьми.
Вони пішли до їдальні, взявши дам під руки – Джеймс із дебютанткою Імоджен, бо гарненька онука бадьорила його; Сомс із Вініфред; Емілі з Велом – вгледівши устриці, його очі враз заблищали. Буде справжня «гулянка» з шампанським і портвейном! І він відчув, що йому треба гульнути після того, що він вчинив сьогодні і про що досі не сказав нікому ні слова. Після перших двох чарок його стала тішити думка, що він тримає в кишені цю бомбу, це свідчення безмірного патріотизму або, точніше, доказ його хоробрості, якою можна похвалитися, бо стати на захист королеви та батьківщини він вирішив тільки заради марнославства. Тепер він бравий вояк, у якого в голові тільки коні та зброя; він має право похизуватися, але, звичайно, не буде цього робити. Він повідомить їх спокійно, коли настане перерва в розмові. І, продивившись меню, він вирішив, що найкраще зробити це тоді, коли подадуть «bombe aux fraises» [38]38
bombe aux fraises – Полуничне морозиво (фр.).
[Закрыть]: ця страва навіює всім майже урочистий настрій. Раз чи двічі, перш ніж вони досягли цієї рожевої вершини обіду, у нього промайнула застережлива думка, що дідові ніколи нічого не кажуть! А проте старий попиває мадеру, і вигляд у нього чудовий! До того ж він має бути задоволений цим патріотичним вчинком, що змиє ганьбу шлюборозлучного процесу. Вигляд його дядечка, котрий сидів навпроти нього, теж спонукав Вела повідомити про свій намір. Дядечко Сомс такий типовий неспортсмен, що буде вельми цікаво побачити вираз його обличчя. Та й краще, щоб мати довідалася про все тепер, бо розмова віч-на-віч тільки засмутить їх обох! Йому шкода її, але, зрештою, хіба з нього не досить того, що його чекає розлука з Голлі?
Дідів голос долинув до нього наче здалеку:
– Веле, випий з морозивом трохи цієї мадери. У вашому коледжі такої не дістанеш.
Вел дивився, як густа рідина лилася в його чарку, як старе вино райдужно мінилося на поверхні; він вдихнув його пахощі й подумав: «Ну, треба починати!» Настала якраз слушна хвилина. Вел відпив трохи мадери, і по його вже розігрітих жилах розлилося приємне тепло. Швидко окинувши поглядом усіх за столом, він сказав:
– Бабусю, сьогодні я записався в кавалерійський полк.
І вихилив свою чарку, ніби випивши за успіх задуманої справи.
– Та що ти! – пролунав розпачливий вигук матері.
– Ми з Джоллі Форсайтом ходили туди разом.
– Ти ще не Записався? – почув він голос дядечка Сомса.
– Авжеж, записався! У понеділок ми їдемо в табір.
– Оце так! – вигукнула Імоджен.
Всі подивилися на Джеймса. Він нахилився вперед, приставивши долоню до вуха.
– Що там таке? – запитав він. – Що він каже? Я не чую.
Емілі поплескала Вела по руці.
– Нічого особливого, Джеймсе, просто Вел записався в кавалерійський полк. То й добре. Мундир йому буде дуже до лиця.
– Записався… Дурниця! – вигукнув Джеймс тремтячим голосом. – Ви не бачите далі свого носа. Йому доведеться… доведеться піти на війну. Він і незчується, як буде під кулями.
Вел бачив очі Імоджен, що дивилися на нього захоплено, бачив матір, яка сиділа мовчки в позі світської дами, притуливши до уст хусточку.
Несподівано дядько озвався:
– Ти неповнолітній.
– Я подумав про це, – відповів, усміхаючись, Вел. – Я сказав, що мені вже двадцять один.
Він почув захоплений вигук бабусі:
– Ну й молодець же ти, Веле!
Побачив, як Уормсон шанобливо наливав шампанського в його склянку; почув, як простогнав дід:
– Не знаю, що з тебе вийде, коли ти й далі так поводитимешся.
Імоджен плескала його по плечу, дядечко поглядав на нього скоса; тільки мати сиділа непорушно, аж поки Вел, занепокоєний її мовчанкою, сказав:
– Нічого страшного, скоро ми поженемо їх, як зайців. Я сподіваюся, що попаду хоч на кінець.
Його охопило піднесення, смуток, почуття неабиякої власної ваги – все відразу. Своїм вчинком він покаже дядечкові Сомсу й усім Форсайтам, що означає бути справжнім спортсменом. Звичайно, це геройський і незвичайний вчинок – сказати, що йому двадцять один рік!
Голос Емілі повернув його на землю.
– Джеймсе, друга чарка може тобі завадити. Уормсоне!
– Ну й здивуються всі у Тімоті! – вигукнула Імоджен. – Я дорого б дала, щоб побачити їхні обличчя. У тебе є шабля, Веле, чи тільки пістолет?
– А чому ти записався? – раптом пролунав дядечків голос.
У Вела аж похололо всередині. Чому? Як пояснити це? Але тут на поміч йому прийшла бабуся, яка спокійно сказала:
– Я вважаю, що Вел виявив справжню мужність. Я певна, що з нього буде чудовий вояк: він має таку ставну статуру. Ми всі будемо ним пишатися.
– А до чого тут Джоллі Форсайт? Чому ви пішли вдвох? – уперто провадив Сомс– Мені здавалося, ви з ним не дуже великі приятелі.
– Та ні, – пробурмотів Вел, – але я не хотів відставати від нього.
Він побачив, що дядечко дивиться на нього зовсім інакше, ніби схвалює його. Дідусь теж закивав головою, бабуся гордо закинула голову. Всі вони схвалювали те, що він не захотів відстати від свого кузена. Тут, напевне, існує якась причина! Вел невиразно відчував щось похмуре поза своїм полем зору – ніби якийсь невизначений центр циклону. І, дивлячись у дядечкове обличчя, він раптом на диво виразно побачив перед собою жінку з темними очима, золотавим волоссям і білою шиєю; від цієї жінки завжди так приємно пахло, і вона носила такі гарні шовкові сукні, до яких йому було приємно торкатися, коли він був зовсім маленький. Авжеж! Тітонька Айріні! Вона завжди цілувала його, а він одного разу, пустуючи, вкусив її за руку, бо вона йому подобалася – була така ніжна. Дідусь запитав:
– А що робить його батько?
– Він у Парижі, – відповів Вел, придивляючись до дядечкового обличчя, на якому з'явився дуже дивний вираз, наче… наче у пса, що вищирив зуби.
– Художники! – сказав Джеймс.
На цьому слові, що вийшло з глибини його душі, обід закінчився.
Дорогою додому, сидячи в кебі навпроти матері, Вел куштував плоди свого героїзму, що мали присмак переспілої мушмули.
Правда, мати сказала йому тільки одне: нехай негайно піде до кравця і замовить пристойний мундир, щоб не носити того, який йому видадуть. Але він відчував, що вона дуже засмучена. Бажаючи заспокоїти її, він мало не ляпнув, що тепер він спекався цього клятого розлучення, але вчасно стримався, згадавши про присутність Імоджен і про те, що мати цього ніяк не спекається. Йому було прикро, що вона пишається ним менше, ніж він того заслуговує. Коли Імоджен пішла спати, він спробував зіграти на її почуттях.
– Мені. страшенно шкода, мамо, залишати тебе саму.
– Нічого не вдієш, якось переживу. Треба постаратися, щоб тебе якнайшвидше зробили офіцером, тоді тобі буде трохи легше. Тебе хоч трохи муштрували, Веле?
– Анітрохи.
– Сподіваюся, тебе не дуже ганятимуть. Завтра поїдемо з тобою в місто, купимо все, що треба. На добраніч. Поцілуй мене.
Вел іще відчував на чолі її поцілунок, ніжний і гарячий, а в його вухах усе ще звучали слова: «Сподіваюся, тебе не дуже ганятимуть», – коли він сів із сигаретою біля пригаслого каміна. Збудження його вляглося, і зник весь той запал, з яким він хвалився перед ними своїм геройством. Яка неприємна, нудна історія. «Я ще поквитаюся з тим чваньком Джоллі», – подумав він, повільно підіймаючись по сходах повз двері спальні, де мати його кусала подушку, силкуючись придушити розпачливі ридання.
І невдовзі позасинали всі, хто обідав у Джеймса, крім Сомса, який лежав у своїй кімнаті над батьковою спальнею.
Отже, цей клятий Джоліон у Парижі. Що він там робить? Упадає коло Айріні? В останньому повідомленні Полтіда був натяк, що там щось зав'язується. Невже саме це? Цей чолов'яга з його борідкою, з його безглуздим іронічним тоном, син старого, який– дав йому прізвисько Власник і купив у нього той фатальний будинок. Сомсові досі завдавав прикрості спогад, що йому довелося продати будинок у Робін-Гілі; він не пробачив ані дядькові за те, що той купив його, ані кузенові, що той живе в ньому.
Незважаючи на холод, він відчинив вікно і, спершись на підвіконня, став дивитися на парк. Холодна, темна січнева ніч; на вулицях майже ніякого руху; морозить; голі дерева; на небі дві-три зірки. «Завтра навідаюся до Полтіда, – подумав він. – Господи! Мабуть, я збожеволів, коли жадаю її і досі. Цей тип! А якщо?.. Гм! Ні!»
