Текст книги "Сага про Форсайтів"

Автор книги: Джон Голсуорси

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 68 страниц)

Він попередив візника, щоб той зачекав його, і, вийшовши, дав адресу: Вістарія-авеню, 3.

Його пойняла дивна спокійна втіха, наче він щойно здобув перемогу над Джеймсом і тим Власником. Віднині їм годі стромляти свого носа в його справи; він скасував їхні повноваження щодо свого заповіту; він відбере у їхньої контори всі свої справи й передасть їх молодому Герінгу, і справи своєї компанії теж у них відбере. Якщо цей молодий Сомс справді такий багатий, то для нього дрібничка втратити щорічних тисячу фунтів, – і старий Джоліон похмуро всміхнувся в свої пишні сиві вуса. Він відчував, що, чинячи так, мститься за зневажену справедливість.

Повільно, але певно, наче той потаємний глибинний процес, що сушить старе дерево, болючі рани, яких зазнало його щастя, воля й гордість, підточили струнку будівлю його філософії. Життя зруйнувало одну з його основних підвалин, і він так само, як і очолювана ним родина, втратив рівновагу.

І тепер, коли старий Джоліон їхав до північної околиці Лондона, де мешкав його син, новий розподіл своєї власності, який він щойно звершив, видавався йому ніби відплатою, що спостигла ту родину й те суспільство, чиїми виразниками він вважав Джеймса та його сина. Він повернув молодому Джоліонові те, що йому довелося втратити, і цей вчинок задовольнив його потаємну жадобу помсти – помсти Часові, злигодням, тим, хто втручався в його життя, і всьому світові, що п'ятнадцять років переслідував його єдиного сина, завдавши йому незліченних кривд і образ. Лише в такий спосіб він іще раз міг ствердити силу своєї волі, міг примусити Джеймса, Сомса, всю родину й усю юрбу прихованих Форсайтів, які велетенським потоком котилися на греблю його затятості, – примусити їх визнати раз і назавжди, що вони не візьмуть над ним гору, що він поставить на своєму. І він безмірно радів із того, що нарешті зможе зробити сина куди багатшим, аніж Джеймсів син, той Власник. Йому радісно було наділяти Джо, бо він його любив.

Ані молодого Джоліона, ані його дружини вдома не було (молодий Джоліон і досі не вернувся з Ботанічного саду), але маленька служниця сказала йому, що господар має прийти з хвилини на хвилину.

– Він завжди приходить на чай, сер, погратися з дітьми.

Старий Джоліон сказав, що почекає, і, набравшись терпіння, сів у побляклій убогій вітальні, де старі крісла й канапи стояли вже. без чохлів, показуючи свою ветху потерту оббивку. Йому кортіло покликати дітей, побути з ними, потримати в себе на колінах їхні гнучкі тільця, кортіло почути, як Джоллі вигукне: «Здрастуйте, дідусю!», побачити, як він до нього кинеться, відчути, як тулиться до його щоки м'якенька рученька Голлі. Але він їх не покликав. Він прийшов сюди задля урочистої справи, і не годиться бавитись, аж поки ця справа буде звершена. Він розважав себе думкою про те, як одним розчерком пера може оточити синову родину розкішшю, що її не було й сліду в цьому будиночку; як він оздобить оці кімнати – чи інші, в якомусь більшому будинку – мистецькими шедеврами, придбаними у Бейпла і Пулбреда; як він пошле малого Джоллі до Герроу й Оксфорда (він уже втратив віру в Ітон і Кембрідж, бо там навчався його син), як він найме для малої Голлі найкращого вчителя музики: адже в дівчинки такі великі здібності.

Ці картини майбутнього так заполонили уяву старого Джоліона, що серце його схвильовано застукотіло; він устав, підійшов до вікна й визирнув у обгороджений муром садок, посеред якого, дочасно скинувши своє листя, чорніла стара груша; її кощаве голе віття поволі оповивала густа імла осіннього дня. Пес Балтазар походжав у протилежному кінці садка; скрутивши бубликом хвоста над своєю кудлатою рябою спиною, він нюхав зілля й раз у раз підпирав лапою мур.

І старий Джоліон поринув у роздуми.

Яка йому втіха лишилася, крім утіхи наділяти інших? Приємно, коли наділяєш того, хто приймає твій дарунок із щирою дякою, – свою власну плоть і кров. Це незрівнянно більша втіха, ніж наділяти чужу людину, того, кому до тебе байдуже! Наділяючи чужого, він би зрадив свої індивідуалістичні принципи і життєві звершення, свою завзятість, працю і помірність, зрадив би ту велику й горду істину, що він, як і десятки тисяч Форсайтів до нього, десятки тисяч нині й десятки тисяч у майбутні часи, завжди досягав свого і вмів наполягти на своєму.

І поки він стояв, дивлячись на припорошене сажею листя лаврів, на поруділу траву, на пса Балтазара, вся мука тих п'ятнадцяти років, що затруїли його законне щастя, домішувала свою жовч до насолоди сподіваної близької хвилини.

Нарешті прийшов молодий Джоліон, задоволений своєю роботою і бадьорий, провівши кілька годин на свіжому повітрі. Коли покоївка сказала, що у вітальні на нього чекає батько, він одразу спитав, чи вдома місіс Форсайт і, довідавшись, що її немає, полегшено зітхнув. Потім, дбайливо сховавши своє малярське начиння в комірчині, де зберігався одяг, зайшов у вітальню.

З властивою його вдачі рішучістю старий Джоліон одразу взявся до діла.

– Я переписав свій заповіт, Джо, – сказав він. – Віднині тобі вже не доведеться жити у скруті: я призначаю тобі зразу тисячу фунтів на рік. Після моєї смерті Джун дістане п'ятдесят тисяч, а ти матимеш решту. Цей пес запаскудить тобі весь сад. На твоєму місці я б не тримав собаки!

Пес Балтазар, умостившись на лужку, пильно вивчав свій хвіст.

Молодий Джоліон подивився на собаку, але не зміг його розгледіти, бо сльози затуманили йому очі.

– Тобі припаде не менше як сто тисяч, синку, – сказав старий Джоліон. – І пам'ятай, що жити мені лишилося недовго. Більше я про це не буду говорити. Як здоров'я дружини? І… передай їй привіт.

Молодий Джоліон поклав на плече батькові руку, а що обидва мовчали, то на цьому епізод скінчився.

Посадивши батька в кеб, молодий Джоліон повернувся до вітальні й став біля того вікна, де щойно стояв, дивлячись на садок, старий Джоліон. Він намагався усвідомити, що означає для нього ця подія, і, походячи з форсайтівського кореня, вже бачив у своїй уяві нові обрії, які відкривала йому власність: довгі роки нестатків не виснажили його природних інстинктів. Із надзвичайною практичністю він думав про подорожі, про нові вбрання для дружини, про освіту дітей, про поні для Джоллі, про тисячі інших речей; але разом з усім тим він думав і про Босіні та його кохану, і про уривчасту пісню дрозда: «Радість – горе! Чия – чиє?»

Давнє минуле – болюче, сповнене муки й пристрасті чудове минуле, що його не повернеш ні за які гроші, що його пекучої радості вже ніколи не зазнаєш, – знову ожило в його уяві.

Коли прийшла дружина, молодий Джоліон підійшов до неї, обняв і довго стояв мовчки, заплющивши очі, пригортаючи її до грудей, а вона дивилася на нього здивованим, відданим, недовірливим поглядом.

IV. У ГЛИБИНУ ПЕКЛА

Наступного ранку після тієї ночі, коли Сомс нарешті ствердив свої права і вчинив як належить справжньому мужчині, він снідав на самоті.

Снідав він при газовому світлі, бо місто вгорнулося, наче у величезну ковдру, в такий густий листопадовий туман, що з вікна їдальні насилу можна було розгледіти дерева в сквері.

Їв Сомс спокійно, без поспіху, але часом у нього з'являлося таке відчуття, наче шматок не лізе йому в горло. Чи слушно вчинив він, піддавшися цієї ночі почуттю нестерпного голоду і зламавши Опір, який так довго чинила йому жінка, що є його законною дружиною і подругою життя?

Його переслідував спогад про обличчя Айріні, від якого він, заспокоюючи її тієї ночі, марно силкувався відірвати її руки, спогад про страшні приглушені ридання, яких йому ніколи не доводилося чути, – вони й тепер лунали в його вухах; його переслідувало дивне почуття сорому й каяття, що охопило його тоді, коли він стояв і дивився на неї при світлі єдиної свічки, перш ніж мовчки вийти з кімнати.

А тепер йому самому було дивно, як це він зважився на такий вчинок.

Два дні тому, на обіді у Вініфред Дарті, він сидів за столом поруч із місіс Мак-Ендер. Звернувши на нього гострий погляд своїх зеленкуватих очей, вона сказала:

– Ваша дружина й містер Босіні, здається, стали великими друзями?

Сомс не зволив запитати її, що вона хоче цим сказати, і поринув у похмуру задуму.

Її слова роз'ятрили в ньому шалені ревнощі, які, з властивою для цього інстинкту хворобливістю, перейшли в іще шаленіше жадання.

Без спонуки, яка таїлася в словах місіс Мак-Ендер, він навряд чи зважився б учинити те, що вчинив. Нічого б не сталося, якби не ця спонука та якби він не захопив дружину зненацька уві сні, коли вона випадково забула замкнути двері своєї кімнати.

Сон розвіяв його сумніви, але вранці вони постали перед ним знову. Сомс тішився тільки однією думкою: ніхто про це не довідається: такого вона нікому не зважиться розказати.

І коли, взявшись за листи, він зрушив колісницю щоденного ділового життя, яка так нагально потребувала мастила ясної практичної думки, всі ті страхітливі сумніви почали видаватися йому куди менше вартими уваги. Їй-право, випадок зовсім дріб'язковий; в романах жіноцтво збиває з цього приводу бучу; але з тверезого погляду розсудливих чоловіків, світських людей, що їх часто удостоюють похвали на засіданні шлюборозлучного суду, – з їхнього погляду він вчинив, як і належить, щоб підтримати святість шлюбу, не дав дружині порушити її подружнього обов'язку, а може, якщо вона й досі зустрічається з Босіні, втримав її від… Ні, він зовсім про це не шкодує.

Тепер, коли зроблено перший крок до примирення, решта піде порівняно… порівняно…

Він устав і підійшов до вікна. Біда з цими нервами. Знову в вухах його лунали приглушені ридання. Він не міг цього позбутись.

Сомс надів своє підбите хутром пальто і вийшов у холодний туман; йому треба було в Сіті, тож він подався до станції метро на Слоун-сквер.

Але приглушені ридання переслідували його навіть у кутку купе першого класу, заповненому людом із Сіті, тому він розгорнув «Таймс» із гучним шелестом, який покриває всі тихіші звуки, і, затулившись газетою, почав пильно вичитувати новини.

Він прочитав, що вчора розпочалася сесія міського суду і суддя ознайомив присяжних із надзвичайно довгим списком справ, які вони мали розглянути. Він прочитав, що в тому списку три навмисних і п'ять ненавмисних убивств, сім підпалів і аж одинадцять згвалтувань – на диво багато, – а також чимало інших, не таких тяжких злочинів, що їх присяжні мають розглянути протягом цієї сесії; він переглядав шпальту за шпальтою, затуляючи обличчя газетою.

Але, читаючи, він ні на мить не забував мокрого від сліз обличчя Айріні й ридань, що рвали її душу.

Того дня у Сомса було дуже багато роботи: коли він упорався зі своїми звичайними справами в конторі, йому довелося сходити до маклерів Гріна і Грінінга й дати розпорядження, щоб вони продали його акції «Нової вугільної компанії»– справи цієї компанії, як він інстинктивно відчував, стали занепадати (згодом це підприємство поступово таки занепало, і зрештою його за безцінь продали якомусь американському синдикату); потім він висидів довгу нараду в конторі королівського адвоката Уотербака, на якій були присутні Боултер, молодший адвокат Фіск і сам Уотербак.

Позов Форсайта проти Босіні мав розглядатися завтра, головуватиме суддя Бентем.

Суддя Бентем визначався більше здоровим глуздом, аніж знанням різних тонкощів юриспруденції, і всі вважали, що кращої кандидатури для розгляду цієї справи навряд чи можна підшукати. Він був «суворий» суддя.

Королівський адвокат Уотербак, який майже не зважав на Боултера і Фіска, приємно сполучив погорду до них з великою увагою до Сомса, відчуваючи інстинктивно або довідавшись із певних джерел, що він людина заможна.

Уотербак виявив дивовижну послідовність: він підтвердив свою висловлену на письмі думку, що рішення справи у значній мірі залежатиме від свідчень на суді, і кількома прозорими натяками порадив Сомсові, щоб той, даючи свідчення, не утруднював себе надмірною точністю.

– Будьте рішучий, містере Форсайт, – сказав він, – будьте рішучий, – і, сказавши це, самовдоволено засміявся, стиснув губи й почухав голову під зсунутою назад перукою, точнісінько як сільський джентльмен, якого він любив удавати. Його вважали чи не найкращим фахівцем у справах, де йшлося про порушення обіцянки.

Вертаючись додому, Сомс знову їхав метрополітеном.

На Слоун-сквер туман був непроглядний. Люди заходили й виходили із станцій, пробираючись навпомацки крізь непорушну густу завісу; поодинокі жінки притискали до грудей свої ридикюлі й затуляли рота носовиком; кеби, де височіли примарні обриси візників, окреслені тьмяним світлом ліхтарів, що тонуло в тумані, не досягаючи бруківки, раз у раз виринали з імли й висаджували пасажирів, що пірнали під землю, наче кролі, що тікають до своїх нір.

І ці привиди, огорнені в зіткані з туману савани, не звертали один на одного ніякої уваги. В цьому великому кролятнику кожен кріль дбав тільки про себе, а надто ті, хто має дорожче хутро, хто боїться їздити екіпажами в туманну погоду і прагне скористатися підземними ходами.

Проте недалеко від Сомса біля входу до станції маячила якась постать.

Напевно, якийсь пірат або закоханий – хтось із тих, про кого кожен Форсайт подумає: «От бідолаха! Видно, йому кепсько доводиться!» Їхні добрі серця на мить заб'ються трішечки швидше від співчуття до бідолашного закоханого, що, сповнений тривоги, чекає в тумані, але вони швиденько проходять повз нього, пам'ятаючи, що їхній час і гроші призначені на те, щоб утамовувати лише власні, а не чужі страждання.

Один тільки полісмен, повільно походжаючи площею, зацікавився тим сердегою, що насунув на лоба капелюха і сховав під обвислими крисами своє почервоніле від холоду, худе, змарніле обличчя, по якому він раз у раз проводив рукою, щоб змести сліди тривоги чи щоб зміцнити рішучість, яка втримувала його на місці. Але закоханий, якщо то справді був закоханий, який чекав на свою кохану, призвичаївся до полісменових поглядів, а може, він світу не бачив за своєю бідою, у кожному разі йому було до них байдуже. Він уже загартувався – звик і до нескінченного очікування, і до тривоги, і до туману, й до холоду, він усе витерпить, аби тільки прийшла його кохана. Ну й дурень – закоханий дурень. Тумани триватимуть аж до весни; до того ж буде і сніг, і дощ, і нічого тобі не поможе: тебе мучитиме страх, якщо викличеш її на побачення, мучитиме страх і тоді, коли попросиш зостатися вдома!

«Так йому й треба: нехай знає, як слід жити на світі!» скаже кожен статечний Форсайт.

А проте, якби цей розважливий громадянин міг послухати, як б'ється серце закоханого, що чекає в холодному тумані, він би напевне знову сказав: «Так, бідолаха! Йому таки доводиться кепсько!»

Сомс сів у кеб і, зачинивши вікна, поволі поїхав по Слоун-стріт та Бромтон-род. Він прибув додому о п'ятій.

Дружини не було вдома. Вона вийшла чверть години тому. Вийшла в таку пізню пору, в такий страшний туман! Що це має означати?

Він сів біля каміна в їдальні, розчинивши двері, стривожений до глибини душі, й присилував себе читати вечірню газету. Книжка ні до чого – тільки газета могла розвіяти його неспокій. Звичайні події, про які там писалося, трохи його розважили. «Самогубство актриси», «Державний діяч важко занедужав» (бідолаха має слабке здоров'я), «Офіцер розлучається зі своєю дружиною», «Пожежа в шахті», – він прочитав усі ці повідомлення. Читання трохи втишило його тривогу, як усі ліки, що їх прописує наймудріший з лікарів – наш природний нахил.

Десь аж о сьомій він почув, що дружина прийшла.

Пригода минулої ночі вже давно втратила для нього свою вагу: її притлумила тривога, чого їй було виходити, коли надворі такий туман! Але тепер, коли Айріні повернулась, у нього в пам'яті знову зринули її гіркі ридання, і його схвилювала думка, що зараз він зустрінеться з нею.

Вона вже ступила на сходи; запнуте густою вуаллю обличчя майже зовсім ховалося за високим коміром короткого, до колін, сірого хутра.

Вона не озирнулася, не сказала йому ані слова. Навіть привид, навіть зовсім чужа людина не пройшла б повз нього мовчазніше.

Білсон прийшла накривати на стіл і сказала, що місіс Форсайт не зійде в їдальню; вона подала їй суп у її кімнату.

Цього вечора Сомс навіть не перевдягнувся; мабуть, уперше в житті він сів обідати в брудних манжетах і, навіть не помічаючи цього, поринув у довгі роздуми над келихом вина. Він звелів Білсон затопити камін у кімнаті, де зберігалися картини, і незабаром пішов туди сам.

Запаливши газ, він глибоко зітхнув, наче тут, серед цих скарбів, що вишикувалися рядами в маленькій кімнаті лицем до стіни, його душа нарешті знайшла жаданий спокій. Потім він підійшов до найкоштовнішого свого скарбу – безсумнівного Тернера [11]11
  Тернер Джозеф Меллорд Вільям (1775–1851) – англійський художник, представник романтизму.


[Закрыть], і, поставивши його на мольберт, повернув лицем до світла. Тернер саме був у ціні, але Сомс ніяк не зважувався розлучитися з ним. Він довго стояв, вистромивши з-над стоячого комірця своє бліде, чисто виголене обличчя, і дивився на картину, ніби складав їй ціну; в очах його з'явився тоскний вираз: мабуть, він дійшов висновку, що за неї дадуть замало. Він зняв картину з мольберта, щоб знову поставити її до стіни, але, переходячи кімнату, зупинився: йому причулися ридання.

Ні, то все маячня, то лише витвір уяви, що розгулялася зранку. За хвилину, поставивши високий екран перед каміном, де палахкотів вогонь, він тихо зійшов униз.

«Завтра буде видніше!»– думав він. Та сон до нього прийшов не скоро…

Тепер, щоб прояснити події того повитого туманом дня, треба звернутися до Джорджа Форсайта. Найзавзятіший з-поміж Форсайтів дотепник і спортсмен провів день у рідній оселі на Прінсез-гарденз, читаючи роман. Зазнавши недавно фінансового краху, він дав Роджерові слово, що візьметься нарешті за розум, і той примусив його сидіти вдома.

Перед п'ятою годиною Джордж вийшов з дому й попрямував до станції Саут-Кенсінгтон (сьогодні всі їздили метрополітеном). Того вечора він мав намір пообідати й пограти в більярд у «Червоному кухлі» – унікальному закладі, що був водночас і клубом, і готелем, і розкішним рестораном.

Вийшов він не на Сент-Джеймс-парк, як завжди, а на Черінг-Крос, щоб пройти до Джермін-стріт краще освітленими вулицями.

На платформі в очі йому – бо на додачу до поважної елегантної зовнішності Джордж мав гостре око і завжди роззирався довкола, вишукуючи поживу для своїх дотепів – в очі йому впав якийсь чоловік, котрий, вистрибнувши з купе першого класу, не пішов, а скоріше поплентався, хитаючись, до виходу.

«Ого, набрався красунчик! – сказав Джордж подумки. – Та це ж Пірат!»– і великий, огрядний, він посунув слідом за Босіні. Споглядати п'яного – для Джорджа була найбільша розвага.

Босіні, в капелюсі з обвислими крисами, спинився перед ним, крутнувся і побіг назад до вагона, з якого він щойно вийшов. Проте було пізно. Черговий схопив його за пальто: поїзд уже рушив.

Звичне око Джорджа вгледіло у вікні вагона обличчя жінки в сірому хутрі. То була місіс Сомс, і Джордж зрозумів – діється щось цікаве!

Тепер він не спускав Босіні з ока – пройшов угору сходами, повз контролера і вийшов на вулицю. Проте за цей час його почуття змінилися: цікавість і втіху замінив жаль до цього бідолахи, за яким він стежив. Пірат був не п'яний, а страшенно збуджений; він розмовляв сам із собою, але Джордж спромігся розчути тільки слова: «О боже!» Мабуть, він не усвідомлював, що робить і куди йде: дивився просто себе безтямним поглядом, вагався на кожному кроці і йшов, не розбираючи дороги, наче несповна розуму; отож Джордж, який спершу вбачав у цій пригоді тільки цікаву розвагу, тепер відчув до бідолахи жаль і вирішив доглянути, щоб з ним не сталося якого лиха.

Ну й забило ж йому памороки, зовсім забило! і Джордж розмірковував, що ж таке сказала місіс Сомс, що вона могла розповісти Піратові у вагоні. У неї самої вигляд був жалюгідний! Джорджу стало шкода бідолашної жінки, що їде сама зі своєю бідою.

Джордж ішов, мало не наступаючи Босіні на п'яти, – високий, тілистий, він ішов мовчки й обережно, щоб не виявити себе і не згубити Пірата в тумані. Це вже не жарти! Він зберігав цілковитий спокій, хоча був трохи збуджений, бо, крім жалю, його охопив мисливський азарт.

Босіні зійшов прямо на бруківку – пірнув у густу безкрайню темряву, де за шість кроків нічого не було видно, де голоси й свист, лунаючи з усіх боків, збивали людину з пантелику і раз у раз проступали примарні обриси карет, а часом блимав тьмяний вогник, так наче острівець з'являвся у неосяжному темному морі.

І Босіні швидко простував, поринаючи в цей вир ночі, що таїв у собі небезпеку, а Джордж швидко йшов слідом за ним. Якщо цей дивак надумався сунути свою довбешку під колесо омнібуса, він його будь-що стримає! Переслідуваний безумець поспішав вулицею без усякої остороги – він не йшов навпомацки, як інші перехожі в цій пітьмі, а мчав уперед, наче вірний Джордж підстьобував його батогом, і ця гонитва за людиною, що тікала від своєї біди, почала захоплювати Джорджа, якось дивно захоплювати.

Але раптом пригода постала перед ним у новому світлі, і ця хвилина довіку закарбувалася в його пам'яті. Примушений спинитися в тумані, він почув слова, які враз прояснили все, що сталося. Джорджеві відкрилося те, що місіс Сомс сказала Босіні у вагоні. Слухаючи його бурмотіння, Джордж зрозумів, що Сомс ствердив своє право на дружину, якій він був осоружний, здійснивши проти її волі найбільший, найвищий акт власності.

Думки Джорджа потекли новим річищем; він був вражений і почав розуміти, яку муку терпить Босіні, яке страшне сум'яття панує в його душі. І він подумав: «Атож, йому таки не позаздриш! Не дивно, що бідолаха знавіснів!»

Він наздогнав утікача, коли той сів на лавку під одним їз левів на Трафальгарській площі – велетенським сфінксом, що заблудився, як і вони, в цьому океані мороку. Босіні завмер на лавці закам'янілий і занімілий, а Джордж терпляче стояв позаду; в серце його закрадалося дивне братерське почуття. Треба визнати, що йому була властива певна делікатність, своєрідний такт, які не дозволяли втручатися в цю трагедію, і він чекав, мовчазний, наче лев, що лежав над ним на своєму п'єдесталі, – чекав, піднявши до вух хутряний комір, ховаючи пухкі червоні щоки, ховаючи все, крім очей, в погляді яких світилися й іронія, і співчуття. А повз них проходили люди, що прямували з контор у свої клуби, їхні оповиті густим туманом постаті виринали з темряви, наче привиди, і, наче привиди, зникали. І попри все його співчуття до Босіні Джорджева глузлива, як у діккенсівського Квілпа [12]12
  Квілп персонаж роману Ч. Діккенса «Крамниця старожитностей», злостивий карлик-горбань.


[Закрыть], вдача спонукала його схопити цих привидів за рукав і вигукнути. «Погляньте-но сюди, люди добрі! Перед вами рідкісне видовище! Ось бідолаха, якому щойно довелося вислухати від своєї коханки цікаву історію про її чоловіка; тож підходьте сюди, ну ж бо, підходьте! Подивіться, як йому забило памороки».

В уяві своїй він бачив, як вони цікаво розглядають бідолашного закоханого, і посміхався, думаючи про якого-небудь респектабельного привида, що недавно одружився і міг хоч трохи зрозуміти, що діється в душі Босіні; він уявляв собі, як той усе ширше й ширше роззявлятиме рота, ковтаючи густі клубки туману. Річ у тім, що Джордж ставився до середнього класу – а надто до його одружених представників – з глибокою зневагою, властивою для шибайголів-спортсменів, вихідців із цього класу.

Але зрештою йому стало нудно. Він не збирався стовбичити тут довіку.

«Невдовзі, – думав Джордж, бідолаха таки прийде до тями, адже подібна оказія трапляється в нашому містечку не вперше!» Та ось його здобич знову забурмотіла якісь люті погрози. І, охоплений раптовим поривом, Джордж торкнув Босіні за плече.

Той рвучко обернувся.

– Хто ви такий? Чого вам треба?

Джордж не розгубився б при світлі газових ліхтарів, у звичній для нього обстановці, де він почував себе як риба у воді; але в цьому тумані, де все виглядало похмурим і нереальним, де пощезали всі речі, які уява Форсайтів пов'язувала з життєвими цінностями матеріального світу, його охопило дивне збентеження, і, силкуючись витримати погляд цього шаленця, він думав:

«Треба його здати першому ж полісменові: цього навіженого не можна лишати на волі».

Не чекаючи відповіді, Босіні знову пірнув у туман, а Джордж пішов за ним назирці, тримаючись трохи віддалік, але сповнений іще більшої рішучості не спускати його з ока.

«Не гасатиме ж він вулицями цілу ніч, – думав Джордж. – Це просто диво, що його досі не переїхали».

Він викинув з думки полісмена, бо в грудях його знову спалахнув священний пломінь спортивного завзяття.

Морок дедалі густішав, а Босіні гнався крізь нього, мов несамовитий; проте його переслідувач помічав у цьому безумстві певну систему – він безперечно прямував на захід.

«Це ж він іде до Сомса!»– сяйнуло Джорджеві. Ця думка була йому до смаку. Чудовий фініш для таких перегонів. Джордж Форсайт здавна не любив свого двоюрідного брата.

Нараз із туману виринув кеб і, зачепивши Джорджа голоблею за плече, примусив його відскочити. Ні, він не збирається накласти головою ані заради Пірата, ані заради будь-кого іншого. А проте з природженої затятості Джордж простував далі крізь туман, що поглинув усе, крім силуету людини, яку він переслідував, і тьмяного місяця найближчого ліхтаря.

Раптом інстинкт гульвіси, який виходив усі ці вулиці безліч разів, підказав Джорджеві, що він на Пікаділлі. Тут Джордж міг іти з зав'язаними очима і, позбавившись прикрої непевності, він знову зосередився думкою на тій лихій пригоді, що спіткала Босіні.

Довгим шляхом його світського досвіду, прориваючись крізь вервечку сумнівних любовних зв'язків, до нього йшов спогад ранньої молодості. Спогад і досі болючий, що приніс із собою пахощі сіна, сріблисте місячне сяйво і чари літньої ночі, які на мить розвіяли сморід і морок лондонського туману, – спогад про ту ніч, коли на повитому пітьмою лужку він почув із уст жінки, що вона належить не тільки йому. І на мить зникла непроглядно-темна Пікаділлі, і Джордж знову лежав у затінку високих тополь, що застували місяць, лежав, припавши обличчям до духмяної росяної трави, а серце його краяв лютий біль.

Йому захотілось обняти за плечі Пірата й сказати: «Не журися, друзяко! Час усе виліковує. Ходімо краще вип'ємо!»

Але на нього зикнули, і він відскочив назад. З темряви виринув кеб і зник у темряві. І раптом Джордж помітив, що згубив Босіні. Він кинувся вперед, потім назад, відчуваючи, що серце його стискає холодний страх, той темний страх, що лине на крилах туману. На чолі в нього виступив піт. Він застиг на місці, напружено дослухаючись.

– І тоді, – як він того ж таки вечора розповідав Дарті, граючи з ним у більярд в «Червоному кухлі», – я згубив його.

Дарті благодушно підкрутив свої чорні вуса. Він тільки-но знову промазав, і програш його сягнув двадцяти трьох фунтів.

– А хто ж була вона? – поцікавився він.

Джордж спроквола позирнув на жовтаве сите обличчя «світської людини», і в кутику його уст і на важких повіках промайнула ледь помітна посмішка.

«Е, ні, голубе, – подумав він. – Тобі я цього не скажу». Хоча Джордж і не уникав товариства Дарті, а проте вважав його за безчесного шалапута.

– Якась краля, – відповів він і заходився натирати крейдою кий.

– Краля! – вигукнув Дарті; він ужив смаковитіше слово. – Ручуся, що це була дружина нашого приятеля Co…

– Справді? – перебив його Джордж. – Ну, то ви помиляєтесь!

І схибив. Надалі Джордж старанно уникав цієї теми і тільки десь об одинадцятій, коли, за його поетичним виразом, йому «білий світ у очах пожовтів», він розсунув завіси і виглянув на вулицю. Ліхтарі над дверима «Червоного кухля» лиш насилу просвічували похмуру туманну імлу, і ніде не видно було жодної живої душі.

– Мені й досі з думки не йде цей бідолашний Пірат, – мовив Джордж. – Може, він і досі блукає в тумані. Якщо не наклав головою, – додав він сумовито.

– Аякже! – озвався Дарті, що пригадав раптом свою ганебну поразку в Річмонд-парку. – Такий не накладе головою. Закладаюся, що він просто був п'яний!

Джордж повернувся, грізно насунувшись на нього своїм масивним тілом; його велике обличчя палахкотіло похмурою люттю.

– Годі вже – сказав він. – Я ж пояснив вам, що йому забило памороки!