Текст книги "Сага про Форсайтів"
Автор книги: Джон Голсуорси
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 68 страниц)
Зустрівшись із Сомсом наступного разу, він при нагоді сказав йому:
«Старіється наш голова. Нічого йому не можна розтлумачити. І надто він норовистий. Та чого іншого сподіватися від людини з таким підборіддям!»
Сомс кивнув головою.
Всі знали, що дядечко Джоліон недаремно мав таке підборіддя. Сьогодні старий здавався стурбованим, незважаючи на суворий вигляд, що його він завжди прибирав під час загальних зборів. Сомс твердо вирішив поговорити з ним про Босіні.
Ліворуч від старого Джоліона сидів маленький містер Букер; він також прибрав суворого вигляду й роздивлявся навколо, наче вишукуючи серед присутніх особливо вразливого акціонера. Далі сидів, насупившись, глухий член правління, а за ним сумирно примостився старий містер Блідгем, який ніби тішився власною чеснотою, – та й як йому було не тішитися, думаючи, що загорнений у рудий папір пакунок, якого він завжди тягав із собою на засідання, надійно схований за його циліндром, одним із тих старосвітських циліндрів з пласкими крисами, що завжди пов'язуються в нашій уяві з величезним бантом-краваткою, чисто виголеним обличчям, рожевими щоками і маленькими, рівненько підстриженими сивими баками.
Сомс завжди відвідував загальні збори: його присутність була потрібна на той випадок, якщо «виникне якесь непорозуміння». Пильним, зневажливим, як завжди, поглядом він озирнув стіни, на яких висіли плани шахт та гавані, а також велика фотографія шахти, що виявилася навдивовижу збитковою. Ця фотографія – свідчення споконвічної іронії, що таїться в кожному комерційному підприємстві, – ще й досі висіла на своєму місці, як зображення любого серцю членів правління, але мертвого пестунчика.
І ось старий Джоліон підвівся, щоб ознайомити присутніх із звітом правління.
Ховаючи під олімпійським спокоєм неприязнь до акціонерів, що в'їлася в душу кожного члена правління, він оглянув їх спокійним оком. Сомс оглянув їх теж. Більшість акціонерів він знав в обличчя. Ось, примостивши на коліні свій величезний циліндр з низьким наголовком, сидить Скрабсоул, торговець смолою, сварливий червонолиций щокатий дідуган; він завжди приходить на збори, щоб, як каже Гемінгз, «встругнути якусь капость». А ось превелебний містер Бомз, який завжди пропонує скласти подяку голові, щоразу висловлюючи надію, що правління не забуде подбати про спасіння душ службовців. Містер Бомз мав звичку ловити після зборів котрогось із членів правління й питати його, чи наступного року будуть добрі прибутки; залежно од відповіді він протягом наступних двох тижнів купував чи продавав три-чотири акції.
Сидів там і майор О'Беллі, який полюбляв виголошувати промови з будь-якого приводу, навіть такого, як вибори контролера, і який частенько бентежив усіх, перехоплюючи тости чи, точніше, пропозиції – у тих осіб, що їх удостоїли честі оголосити пропозиції, написані на клаптиках паперу.
Крім цих, сиділо тут іще чоловік п'ять-шість статечних мовчазних акціонерів, до яких Сомс відчував пошану: то були ділові люди, що пильнували своїх справ без зайвої метушні, поважні, надійні люди, котрі щодня бували в Сіті, а ввечері верталися до своїх поважних, надійних дружин.
Поважні, надійні дружини! Ця думка знову сповнила Сомса невиразною тривогою.
Що він скаже дядькові? Що йому відповісти на цього листа?
– …Коли хто з акціонерів має запитання, я охоче на них відповім.
Глухо ляснули аркуші паперу. Старий Джоліон кинув на стіл звітну доповідь і стояв, крутячи між великим і вказівним пальцем свої окуляри в черепаховій оправі.
Сомс ледь помітно всміхнувся. Ну ж бо, не баріться зі своїми запитаннями! Він чудово знав, що за своїм методом (до речі, ідеальним) дядечко зразу ж скаже: «В такому разі пропоную звітну доповідь схвалити». Не можна давати їм опам'ятатися: акціонери страшенні тугодуми.
Підвівся високий сивобородий чоловік із кощавим невдоволеним обличчям.
– Гадаю, пане голово, я маю право запитати про зазначену в звіті суму п'ять тисяч фунтів «вдові й родині, – він роздратовано озирнувся довкола, – нашого покійного управителя», який так… гм… нерозважливо (повторюю, нерозважливо!) наклав на себе руки саме тоді, коли компанія вкрай потребувала його послуг. Ви зазначили, що угода, чинність якої він, на жаль, сам порушив, була укладена терміном на п'ять років, з яких минув лиш один. Тому я…
Старий Джоліон нетерпляче ворухнув рукою.
– Пане голово, я гадаю, що маю право… Тому я хочу довідатися, чи ця сума, яку правління сплачує або збирається сплатити… гм… родині покійного, є винагородою за послуги, які він зробив би компанії в тому разі, коли б не наклав на себе рук?
– Це винагорода за минулі послуги, що, як усім нам відомо, і вам у тому числі, були дуже для нас цінні.
– Тоді, сер, я мушу сказати, що, оскільки послуги ті минулі, то винагорода здається мені завеликою.
Акціонер сів.
Старий Джоліон почекав хвилину й сказав:
– Я пропоную звітну доповідь…
Акціонер знову підвівся:
– Дозвольте запитати, чи усвідомлюють члени правління, що не з власної кишені вони… скажу, не вагаючись, що якби їм довелося з власної кишені…
Тут устав інший акціонер, кругловидий, з упертим виразом – Сомс пригадав, що то шуряк покійного управителя. Він запально мовив:
– На мій погляд, сер, винагорода недостатня!
Тепер підвівся превелебний містер Бомз.
– Якщо мені дозволять висловити свою думку, – почав він, – то я скажу: нашому шановному голові слід узяти до уваги – і то дуже пильно – той факт, що покійний… е-е… сам укоротив собі віку. Я не маю сумніву, що він узяв цей факт до уваги, бо – я кажу це від свого імені й, гадаю, від імені всіх присутніх («Атож, атож!») – він користується нашою глибокою довірою. Сподіваюся, ніхто з нас не буде глухий до голосу милосердя. Але я певен, – він суворо позирнув на шуряка покійного управителя, – що голова наш чи то письмовим застереженням, чи, навіть краще, зменшивши винагороду, висловить категоричний осуд тому вчинкові, внаслідок якого урвалося життя такої здібної й цінної людини вона покинула ту сферу, де її власні інтереси і, з вашого дозволу, наші інтереси нагально вимагали її присутності. Ми не повинні – ні, ми не можемо – заохочувати такого страховинного нехтування своїх обов'язків і перед людьми, і перед богом.
Превелебний джентльмен сів на місце. Тоді знову підвівся шуряк покійного управителя.
– Я наполягаю на своїх словах, – мовив він. – Винагорода недостатня.
Перший акціонер і собі подав голос:
– Я ставлю під сумнів законність цієї виплати. На мою думку, ця виплата незаконна. Між нами сидить юрист компанії, прошу дозволу запитати, яка його думка.
Очі всіх присутніх звернулися до Сомса. Нарешті непорозуміння таки виникло.
Він підвівся, щільно стиснувши губи; нерви його були напружені; нарешті йому пощастило відірвати погляд від тієї хмари, що нависала над ним.
– Питання це вельми неясне, – мовив він тихим тонким голосом. – Оскільки нема ніякої надії на те, що гроші будуть відшкодовані, то я не певен, чи є підстави вважати виплату цілком законною. В разі потреби можна звернутися до суду.
Управителів шуряк насупився й сказав з притиском:
– Ми цілком згодні з тим, що можна звернутися до суду. Прошу, скажіть, як звати джентльмена, що дав нам таку цінну довідку? Містер Сомс Форсайт? Он воно як!
Він підкреслено перевів погляд із Сомса на старого Джоліона.
Сомсові бліді щоки почервоніли, але він лишився гордовито незворушний. Старий Джоліон пильно глянув на управителевого шуряка.
– Якщо шуряк нашого покійного управителя більше не має чого додати, я пропоную звітну доповідь…
Але цієї миті встав один із тих п'яти мовчазних стриманих акціонерів, до яких Сомс відчував симпатію. Акціонер сказав:
– Я рішуче проти цієї пропозиції. Нам пропонують дати милостиню дружині й дітям чоловіка, що їх, як ви кажете, він утримував. Може, так воно й було; але мені до того байдуже. Я заперечую проти цього наміру з принципу. Час уже покласти край нашій сентиментальній філантропії. Вона занапащає країну. Я заперечую проти того, щоб мої гроші дісталися людям, яких я зовсім не знаю і які нічим їх не заробили. Я заперечую in toto [8]8
В цілому (латин.).
[Закрыть]: це не ділове ставлення. Пропоную відкласти схвалення звіту, нехай правління перегляне його і скасує цей пункт.
Старий Джоліон вислухав статечного мовчазного акціонера стоячи. Промова його знайшла відгук у серцях усіх присутніх: в ній звучала пошана до статечних людей і відраза до великодушної добродійності, що почала вже зароджуватися в серцях наймудріших громадян.
Слова «це не ділове ставлення» вплинули навіть на членів правління; в глибині душі кожен із них відчував, що це щира правда. Але вони також знали, що голова має владну і вперту вдачу. Він також, мабуть, відчував, що це не ділове ставлення, однак був зв'язаний власною пропозицією. Чи відмовиться він від неї? Навряд.
Всі чекали з інтересом. Старий Джоліон підвів руку; окуляри в темній оправі, затиснуті між великим і вказівним пальцем, погрозливо гойднулися.
Він звернувся до статечного мовчазного акціонера:
– Знаючи, як самовіддано повівся наш покійний управитель під час вибуху на шахті, невже ви, сер, з усією твердістю заперечуєте проти виплати винагороди?
– Так.
Старий Джоліон поставив питання на голосування.
– Хто підтримує цю пропозицію? – спитав він, спокійно озирнувши присутніх.
І тієї миті Сомс, дивлячися на дядька, відчув, яка в старого величезна сила волі. Ніхто не ворухнувся. Дивлячись просто в вічі статечному мовчазному акціонерові, старий Джоліон сказав:
– Я пропоную: «Звіт правління за рік тисяча вісімсот вісімдесят шостий схвалити й затвердити». Ви підтримуєте? Хто «за»– прошу підніміть руки. Хто «проти»? Нікого. Прийнято. Наступне питання, джентльмени…
Сомс посміхнувся. Дядечко Джоліон таки вміє поставити на своєму!
Але зараз його увага знову зосередилася на Босіні. Дивно, чому цей молодик не сходить йому з думки навіть під час роботи; Айріні їздила у Робін-Гіл… Ну, то й що? Правда, вона могла б сказати про свою поїздку; але ж вона ніколи йому нічого не розказує. Щодень вона стає дедалі мовчазніша й дразливіша. Хоч би вже швидше добудувати дім та оселитися там, далі від Лондона. Їй краще жити за містом; в неї занадто слабкі нерви. Знову почалися безглузді розмови про окрему кімнату!
Збори тим часом закінчилися. Превелебний містер Бомз перехопив Гемінгза під фотографією горезвісної шахти. Маленький містер Букер, сердито посміхаючись і настовбурчивши кошлаті брови, завівся на прощання із старим Скрабсоулом. Вони смертельно ненавиділи один одного. Ворожнеча між ними почалася через контракт на поставку смоли: маленький містер Букер випросив його в правління для свого племінника, випередивши старого Скрабсоула. Сомс довідався про це від Гемінгза, що полюбляв переказувати плітки, особливо про членів правління, окрім, звичайно, старого Джоліона, якого він боявся.
Сомс дочекався зручної нагоди. Коли останній акціонер вийшов за двері, він підступив до дядька, що саме надягав циліндр.
– Можна вас на хвилинку, дядечку Джоліоне?
Хтозна, чого Сомс сподівався, починаючи цю розмову.
Хоч усі Форсайти ставилися до старого Джоліона з побожною шанобою, налякані його філософськими нахилами, чи, може, – як напевно сказав би Гемінгз – його підборіддям, проте між племінником і дядьком завжди існував потаємний антагонізм. Він прозирав у тому, як вони сухо віталися, як стримано говорили один про одного, і виник, мабуть, іще тоді, коли старий Джоліон уперше відчув приховану затятість племінникової вдачі (він називав її впертістю) і в душі його зародився сумнів, чи зуміє він переважити племінника, якщо їм доведеться колись зіткнутися.
У багатьох відношеннях цілком протилежні, як два полюси, ці двоє Форсайтів володіли, кожен по-своєму – в більшій мірі аніж інші члени родини – тим вельми цінним умінням пильно й обачливо розгледіти суть справи, що його їхній великий клас вважає найвищим здобутком. Кожен із них при більш-менш сприятливій нагоді міг би зробити чудову кар'єру, з кожного вийшов би добрий фінансист, видатний промисловець, державний діяч, хоча старий Джоліон, охоплений філософським настроєм, курячи сигару або милуючись гарним краєвидом, був здатен якщо не зневажити свої життєві набутки, то принаймні поставити під сумнів їхню вартість, тим часом як для Сомса, котрий сигар ніколи не курив, такий настрій був зовсім чужий.
До того ж Джоліона гризла думка, що син Джеймса – того Джеймса, якого він завжди вважав недотепою, – прямує дорогою успіху, а його власний син!..
І велику роль у всьому цьому грали родинні пересуди, що їх, як усі Форсайти, не міг уникнути і старий Джоліон: до нього також дійшла та лиховісна, невиразна, але загрозлива чутка про Босіні, й вона тяжко вразила його самолюбство.
Цікаво відзначити: Джоліонів гнів спрямувався не на Айріні, а на Сомса. Старого нестерпно пекла думка, що Сомсова дружина причарувала нареченого Джун. Чому Сомс не стежить за нею пильніше? (Звинувачення вкрай несправедливе! Сомс і так стежив дуже пильно). Побачивши небезпеку, він, на відміну від Джеймса, не сховався від неї за нервозністю; навпаки, з властивою його ясному розумові безсторонністю він визнавав, що небезпека та цілком реальна: в Айріні була якась дивовижна чарівливість.
Виходячи з контори на Чіпсайд, де панували галас і метушня, Джоліон передчував, про що саме Сомс збирається завести мову.
Кілька хвилин вони йшли мовчки, – Сомс дріботів обережно, наче миша, старий Джоліон ступав важко, випроставши стан і спираючись на парасольку, що правила йому за ціпок.
Невдовзі вони звернули в порівняно тиху вуличку – старий прямував до Мургейт-стріт, де мало засідати правління ще однієї компанії.
Нарешті Сомс, не підводячи очей, почав:
– Я одержав листа від Босіні. Погляньте, що він пише; гадаю, вам варто з цим ознайомитись. Мені цей будинок обійшовся набагато дорожче, ніж я гадав, і я хотів би з'ясувати становище.
Старий Джоліон неохоче перебіг очима листа й зауважив:
– Тут досить ясно сказано.
– Він хоче діяти за власним розсудом, – відповів Сомс.
Старий Джоліон подивився на племінника. В душі його закипів довго стримуваний гнів і неприязнь до цього молодика, що нав'язує йому свої справи.
– Коли ти йому не довіряєш, то навіщо було домовлятися з ним?
Сомс позирнув на нього скоса.
– Про це вже пізно говорити, – відказав він. – Я боюся, що, діючи за власним розсудом, він затягне мене в якусь халепу; оце йому треба розтлумачити. Якби ви поговорили з ним: він прислухається до ваших слів.
– Ні, – відрубав старий Джоліон. – Я не хочу втручатися в цю справу!
Здавалося, що в словах дядька й племінника таїться потаємне, куди важливіше значення. І погляд, яким вони обмінялися, підтверджував, що вони це розуміють.
– Нехай буде так, – мовив Сомс. – Я хотів повідомити вас про це заради Джун, хотів попередити, що не потерплю ніяких дурниць.
– Яке мені до цього діло? – урвав його старий Джоліон.
– Ну, не знаю, – сказав Сомс і змовк, збентежений гострим дядьковим поглядом. – Не забудьте, що я вас попередив, – похмуро додав він, опанувавши себе.
– Попередив! Не розумію, на що ти натякаєш, – відповів старий Джоліон. – Чого ти морочиш мені голову? Я не хочу займатися твоїми справами. Влаштовуй їх, як сам знаєш!
– Гаразд, – сказав незворушно Сомс. – Влаштую!
– До побачення, – сказав старий Джоліон, і вони розійшлися.
Сомс повернув назад і, зайшовши в один славетний ресторан, замовив порцію копченої лососини й склянку шаблі: вдень він звичайно їв мало і, як правило, стоячи, бо вважав, що це корисно для його печінки, – печінка в нього була цілком здорова, але він вважав її причиною всіх своїх турбот.
Підкріпившись, Сомс попрямував до своєї контори. Ішов він поволі, похнюпившись, не звертаючи уваги на тисячі перехожих, що поспішали вулицями, а вони, в свою чергу, не звертали ніякої уваги на нього.
Вечірньою поштою Сомс послав Босіні таку відповідь:
«Форсайт, Бастард і Форсайт»
Повірені у справах.
Полтрі, Бранч-лейн, 2001,
17 травня 1887 року
Любий Босіні!
Одержав Вашого листа, і він надзвичайно мене здивував. Мені здавалось, що ви досі робили й тепер робите геть усе «за власним розсудом»: наскільки я пригадую, жодне з тих побажань, які я, на жаль, зважувався висловити, не дістало Вашого схвалення. Надаючи Вам, відповідно до Вашого прохання, дозвіл чинити за власним розсудом, я хочу, щоб Ви усвідомили, що загальні витрати на будинок разом з опорядженням, включаючи Ваш гонорар (як то між нами домовлено), не повинні перевищувати дванадцяти тисяч фунтів(12 000 ф. с). Ця сума дає Вам досить широкі можливості і, як Ви знаєте, набагато перевищує ту, що я збирався витратити спочатку.
Завжди Ваш Сомс Форсайт»
Наступного дня він одержав коротку відповідь від Босіні:
«Філіп Бейнз Босіні
Архітектор.
Слоун-стріт, 309Д
18 травня
Любий Форсайте!
Коли Ви гадаєте, що в такій складній справі, як опорядження, я можу зв'язати себе якоюсь певною сумою, то, на жаль, Ви помиляєтесь. Я бачу, Вас обтяжує наша угода і я сам. Отож я вважаю за краще відмовитись.
Щиро Ваш Філіп Бейнз Босіні»
Сомс довго й болісно обмірковував свою відповідь і пізнього вечора, коли Айріні вже лягла спати, написав у їдальні такого листа:
«Монпельє-сквер, 62
19 травня 1 887 року
Любий Босіні!
Я гадаю, що й у Ваших і в моїх інтересах було б вельми небажано облишити справу в такому стані. Я зовсім не мав на увазі, що коли Ви перевищите зазначену в моєму листі суму на десять, двадцять чи навіть п'ятдесят фунтів, то це порушить нашу згоду. Отож прошу Вас подумати, перше ніж відмовитись. Ви можете чинити «за власним розсудом», дотримуючись умов, зазначених у нашому листуванні, і я сподіваюся, що Вам невдовзі пощастить довершити опорядження будинку, витрати на яке, певна річ, важко визначити з цілковитою точністю.
Завжди Ваш Сомс Форсайт»
Відповідь Босіні прийшла наступного дня:
«20 травня
Любий Форсайте!
Згода.
Ф. Босіні»
Старий Джоліон швидко впорався з другими зборами – звичайним засіданням членів правління. Він поводився так деспотично, що по його відході інші члени, обурені зарозумілістю старого Форсайта, яку вони, мовляв, довго терпіти не збираються, уклали проти нього змову.
Старий Джоліон дістався на метро до станції Портленд-род, а звідти поїхав кебом до Зоологічного саду.
Він призначив там побачення, одне з тих побачень, які останнім часом відбувалися дедалі частіше й до яких його спонукали турбота про Джун і, як він висловлювався, «зміни в ній».
Вона стала відлюдна й щодень марніла; коли він звертався до неї, вона або зовсім не озивалася, або відповідала різко, або ж насилу стримувала сльози. Вона дуже змінилася, і все через цього Босіні. А йому, бач, нічого не хоче пояснити, жодного слова не скаже!
І він часто сидів, поринувши у важкі роздуми над непрочитаною газетою із згаслою сигарою в зубах. З трирічного віку Джун була йому вірним товаришем! І він так її любив!
Сили, що не зважали ані на родину, ані на клас, ані на звичай, загрожували його спокою; насувалися події, яких він не міг відвернути, і вони кидали тінь на його чоло. В ньому кипів гнів – він сам не знав проти кого, – гнів людини, що звикла все робити по-своєму.
Роздратований повільністю кеба, старий Джоліон нарешті таки дістався до входу в Зоологічний сад; завдяки своєму здоровому інстинкту він у всьому вмів знаходити втіху, отож, ідучи до місця зустрічі, старий Джоліон забув свою досаду.
Побачивши його з кам'яної тераси над ведмежим ровом, син і двоє онуків поспішили йому назустріч і повели до лев'ятника. Малюки вчепилися за діда обабіч, взяли його за руки, а Джоллі, – шибеник, як і його батько в дитинстві, – ніс дідову парасольку так, щоб перехожі чіплялися ногами за ручку.
Молодий Джоліон ішов позаду.
Йому втішно було бачити свого батька поряд із дітьми, але від цієї втіхи у нього наверталися на очі сльози. Дідусь гуляє з двома дітлахами – це наче ніяке не диво; проте коли молодий Джоліон дивився на старого з Джоллі й Голлі, йому здавалося, ніби він підгледів таємницю таємниць людського серця. Високий поважний дід покірно віддає себе двом малятам, що вчепилися йому за руки, – це видовище зворушило б навіть камінну душу, і молодий Джоліон, який брав усе близько до серця, стиха бурмотів прокльони. Така вразливість була негідна Форсайта, справжній Форсайт ніколи не виявляє своїх почуттів.
Так вони дійшли до лев'ятника.
Уранці в Ботанічному саду відбулося гуляння, і сила-силенна Форсай… тобто добре вдягнених людей, котрі мають власні екіпажі, приїхали до Зоологічного саду, щоб досхочу натішитися за свої гроші, перш ніж вернутися до себе на Ретленд-гейт чи Браянстон-сквер.
«Їдьмо в Зоологічний сад, – казали вони одне одному, – там так цікаво».
Того дня вхідний квиток коштував цілий шилінг, отож ненависного їм простолюду не буде.
Вони стояли перед довгим рядом кліток і дивилися, як лютують голодні руді хижаки, очікуючи єдиної втіхи, що випадала їм раз на добу. Що голодніший звір, то цікавіше глядачам. Молодий Джоліон не міг збагнути, чи вони заздрять апетитові звірів, чи, може, пройняті гуманнішим почуттям, радіють, що ті скоро наїдяться. До нього долинали уривки розмов: «Ой який лютий тигр!» – «Але ж він симпатичний. Подивися на його ротик». – «Так, гарний звір. Не підходь, мамо!»
Час од часу то той, то той поляскував себе по задній кишені й озирався, наче побоюючись, щоб молодий Джоліон чи ще хто-небудь, прибравши байдужого вигляду, не зазіхнув на її вміст.
Якийсь товстун у білому жилеті процідив крізь зуби:
– То все жадоба: вони не можуть бути голодні, сидячи весь час без руху.
Тієї миті тигр ухопив кусень кривавої печінки, і товстун засміявся. Його дружина в елегантній паризькій сукні й пенсне з золотою оправою дорікнула йому:
– Чого б то я сміялася, Гаррі! Яке жахливе видовище!
Молодий Джоліон нахмурився.
Обставини його життя – щоправда, він уже трохи змирився з ними – раз у раз збуджували в ньому напади презирливого гніву, й особливо їдким сарказмом він таврував той клас, до якого сам належав від народження, клас тих, що мають власні екіпажі.
Ув'язнити лева чи тигра – це справжнє варварство. Але цього не визнає жодна цивілізована людина.
Наприклад, батькові його, певно, навіть на думку ніколи не спадало, що позбавити волі дикого звіра – це варварський вчинок; батько належав до старої школи, яка вважала, що посаджені у клітку павіани й пантери являють собою благодійне й повчальне видовище; згодом ці тварини, природна річ, помруть за гратами з туги за волею, і суспільству доведеться придбати інших. На його погляд, як і на погляд усіх Форсайтів, втіха бачити в клітці цих гарних тварин переважала страждання, яких зазнавали в неволі самі тварини, що їх бог так необачно створив вільними. Звірів саджають за грати для їхнього ж добра, щоб уберегти від сили-силенної небезпек, які чигають на них на волі, нехай вони живуть собі в безпечному, відгородженому від усього світу захистку Та й для чого ще існують дикі звірі, як не для того, щоб їх садити в клітки!
Проте, маючи нахил до об'єктивності, молодий Джоліон подумав, що несправедливо звинувачувати у варварстві людей, яким просто бракує уяви: адже ніхто з них не побував у шкурі ув'язненого звіра й від них не можна сподіватися, що вони зрозуміють, як мучиться тварина в неволі.
Аж коли вони виходили з саду – Джоллі й Голлі в блаженному сп'янінні, – старий Джоліон дістав нагоду заговорити про справу, яка лежала в нього каменем на душі.
– Не знаю, що робити, – сказав він. – Коли так триватиме далі, то що ж з нею буде? Просив її звернутися до лікаря, та куди там. Вона зовсім не в мене вдалася. Викапана твоя мати. Вперта як віслюк! Упреться на своєму, та й край!
Молодий Джоліон посміхнувся, зиркнувши на батькове підборіддя. «Обоє ви однакові», – подумав він, але не сказав ані слова.
– А тут ще й цей Босіні, – провадив старий Джоліон. – Якби моя воля, я залюбки відлупцював би його, але ж мені воно якось не личить, а тобі, мабуть, не завадило б, – додав він непевно.
– Що ж він такого вчинив? Якщо вони не ладнають між собою, то хай краще розходяться.
Старий Джоліон позирнув на сина. Тепер, коли мова зайшла про стосунки між чоловіком і жінкою, він зразу відчув до нього недовіру. Джо, напевно, дотримується щодо цього занадто вільних поглядів.
– Не знаю, яка твоя думка, – мовив він. Я не здивуюсь, якщо ти поставишся до нього вибачливо. Але, на мою думку, він поводиться непорядно, хай тільки ми десь зустрінемось, я йому так і скажу.
Старий Джоліон урвав розмову.
Він не міг поговорити з сином про обурливу поведінку Босіні. Хіба ж його син не вчинив так само (а може, ще й гірше) п'ятнадцять років тому? І наслідкам того безглуздого вчинку, здається, не буде кінця!
Молодий Джоліон теж мовчав: він зразу збагнув, що думає батько, бо, скинутий з тієї вершини, звідки все здається очевидним і простим, він мимоволі став чутливим і проникливим.
Його погляди на стосунки між статями, що склалися п'ятнадцять років тому, значно різнилися від батькових. Через цю прірву не перекинеш місточка.
Він стримано мовив:
– Мабуть, Босіні закохався в іншу жінку?
Старий Джоліон зиркнув на нього насторожено.
– Хтозна, – відповів він, – люди кажуть, що так.
– То, мабуть, вони кажуть правду, – несподівано зауважив молодий Джоліон. – І, напевно, люди сказали тобі, хто вона?
– Так, – відповів старий Джоліон, – Сомсова дружина.
Молодий Джоліон не свиснув. Йому довелося стільки пережити, що він розучився свистіти в таких випадках; він тільки ледь посміхнувся, глянувши на батька.
Якщо старий Джоліон і побачив ту посмішку, то не показав цього.
– Вони з Джун були близькими подругами, – пробурчав він.
– Бідолашне дівча! – стиха мовив молодий Джоліон. Він і досі уявляв дочку трирічним малятком.
Старий Джоліон раптом спинився.
– Я не вірю цим пліткам, – сказав він. – То все брехня до останнього слова. Посади мене в кеб, Джо, я страшенно втомився.
Вони стояли на розі, чекаючи вільного кеба, а повз них одна за одною проїздили карети, що везли із Зоологічного саду Форсайтів найрізноманітніших мастей. Збруя, лівреї, лискучі спини коней – все це аж сяяло проти травневого сонця, і кожний екіпаж, ландо, фаетон, коляска, карета, здавалося, гордо вистукували колесами:
Я, й мої коні, й мої слуги в лівреях,
Усі ми коштуємо чималі гроші.
Але ті гроші вкладені надійно. Погляньте,
Які в нас хазяїн з хазяйкою!
Горді й величні. Отак треба жити!
І це славослів'я, як усім відомо, править за гарний супровід до кожної поїздки Форсайта.
Серед цих екіпажів один, запряжений парою світло-гнідих коней, мчав швидше за інших. Його похитувало на високих ресорах, і четверо пасажирів гойдалися, наче в колисці.
Цей екіпаж привернув увагу молодого Джоліона; і раптом на задньому сидінні він побачив свого дядька Джеймса, – його було важко не впізнати, хоча баки у нього посивіли ще більше. Навпроти нього, затулившись парасольками, сиділи Рейчел Форсайт і її старша заміжня сестра Вініфред Дарті, елегантно вбрані, гордовито закинувши голови, наче ті птахи, що їх вони тільки-но бачили в Зоологічному саду. А поряд із Джеймсом, відкинувшись на спинку, сидів Дарті в застебненому на всі гудзики новісінькому сюртуку, з рукавів якого виглядали широкі білосніжні манжети.
Екіпаж цей сяяв якимсь невловимим блиском, ніби його відполірували найкращим лаком; він вирізнявся серед інших, наче якась вдала екстравагантна дрібничка – подібна до тієї, що вирізняє «мистецький витвір» з-поміж звичайних «картин», – допомогла йому стати символічною колісницею, справжнім троном форсайтизму.
Старий Джоліон не помітив своїх родичів: він саме заспокоював бідолашну Голлі, що втомилася від прогулянки, але ті, хто сидів у екіпажі, побачили цей маленький гурточок; жінки нахилили голови й швиденько затулилися парасольками, Джеймс наївно витяг шию, наче цибатий птах; рот його поволі роззявився. Круглі щити парасольок дедалі меншали й меншали, ще мить – і вони зникли.
Молодий Джоліон збагнув, що його впізнали всі, навіть Вініфред, якій було лише п'ятнадцять років, коли він втратив право називатися Форсайтом.
Вони дуже мало змінилися за цей час! Він добре пам'ятав їхній колишній виїзд. Звичайно, за цей час вони поміняли і коней, і кучера, і екіпаж, але на всьому лежала та сама печать, що й п'ятнадцять років тому: та сама елегантність, та сама добре зважена пиха, – горді й величні! Екіпаж – як і колись; парасольки тримають – як і колись; у всьому той самий дух.
А під надійним захистом гордовитих щитів-парасольок по осяяній сонцем вулиці одна за одною котили карети.
– Щойно проїхав дядечко Джеймс із своїми дамами, – сказав молодий Джоліон.
Батько насупився.
– А він помітив нас? Так? Гм! Чого йому тут треба?
Цієї хвилини під їхав вільний кеб, і старий Джоліон зупинив його.
– Бувай здоров, мій хлопчику, скоро побачимось, – сказав він. – Раджу тобі не зважати на всі ці балачки про молодого Босіні – я не вірю жодному слову!
Поцілувавши дітей, які вчепилися за нього, він сів у кеб і поїхав.
А молодий Джоліон, узявши на руки Голлі, стояв нерухомо на розі й дивився услід кебу.
