355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Джон Голсуорси » Сага про Форсайтів » Текст книги (страница 30)
Сага про Форсайтів
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 12:45

Текст книги "Сага про Форсайтів"


Автор книги: Джон Голсуорси



сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 68 страниц)

V. ДЖЕЙМС БАЧИТЬ ПРИМАРИ

Дворецький сам відчинив Сомсу двері й, тихенько зачинивши їх, спинив його біля порога.

– Хазяїн погано себе почуває, – сказав він упівголоса. – Він не хоче лягати, чекає на вас. І досі сидить у їдальні.

Сомс запитав притишеним голосом, до якого тепер призвичаїлися всі в домі:

– Що з ним, Уормсоне?

– Мені здається, сер, він знервований. Може, через похорон; а може, тому, що сьогодні заходила місіс Дарті. Мабуть, він дещо почув. Я подав йому глінтвейн. Пані щойно пішли нагору.

Сомс повісив капелюха на оленячі роги, вправлені в червоне дерево.

– Гаразд, Уормсоне, ідіть собі спати. Я сам відведу його нагору.

І він пішов у їдальню.

Джеймс сидів біля каміна у великому кріслі; поверх сюртука плечі його були закутані пледом з верблюжої шерсті, дуже легким і теплим; на нього звисали його довгі білі баки. Його біле волосся, ще досить густе, виблискувало в світлі лампи; світло-сірі, втуплені в одну точку очі помалу сльозилися, і волога залишила сліди на ще свіжих щоках і довгих глибоких зморшках, що тяглися до кутиків чисто поголених губ, які ворушилися, наче безгучно повторюючи його думки. Його довгі ноги в картатих штанях, тонкі, як у чорногуза, зігнулися майже під гострим кутом, на одному коліні лежала кощава рука, що безперестану ворушила розчепіреними пальцями, на яких поблискували загострені нігті. Біля крісла на ослінчику стояла недопита склянка глінтвейну, запітніла від гарячого напою. Тут він просидів цілісінький день з перервами тільки для їжі. У вісімдесят вісім років він був фізично здоровий, але страшенно мучився від думки, що ніхто йому нічого не розказує. Йому навіть дивно було, як він зміг довідатися, що сьогодні ховають Роджера, бо ж Емілі таїла це від нього. Вона завжди від нього все приховувала. Емілі всього лише сімдесят років! Джеймс гірко заздрив молодості дружини. Часом він думав, що ніколи б із нею не одружився, якби знаття, що вона матиме стільки років перед собою, тим часом як йому залишиться їх зовсім мало. Це річ неприродна. Він помре, а вона ще житиме років п'ятнадцять-двадцять і, мабуть, витратить силу грошей: у неї завжди був нахил до марнотратства. Чого доброго, вона ще схоче купити собі автомобіль. Сісілі, Рейчел, Імоджен – вся ота молодь тепер катається на велосипедах, їздить бозна-куди. А тепер і Роджера не стало. Хтозна, що воно діється, ні в чому немає певності! Рід розпадається. От Сомс, той напевно знає, скільки залишив його дядько. Цікаво відзначити: він згадував Роджера як Сомсового дядька, а не як власного брата. Сомс! Він дедалі більше ставав єдиним острівцем твердого грунту в цьому непевному світі. Сомс обачний; він заможний, але грошей своїх йому залишити нікому. Ось як воно буває на світі! Хтозна, що діється! А тут іще цей Чемберлен! [21]21
  Чемберлен Джозеф (1836–1914) – англійський політичний діяч, спочатку лідер радикальної партії, потім приєднався до партії лібералів. Міністр колоній; головний ініціатор війни проти бурів.


[Закрыть]
Політичні уявлення Джеймса склалися між 1870 і 1885 роками, коли «цей мерзенний радикал» був для власників як сіль в оці, тож Джеймс і досі ставився до нього з підозрою, хоч він і зрікся своїх колишніх поглядів; він іще встигне довести країну до біди і підірве курс фунта. Справжнісінький буревісник! Де ж це Сомс? Ага, він же пішов на похорон, про який йому нічого не кажуть. Але Джеймс чудово знає про це: він бачив, які штани надів син. Роджер! Роджер у труні! Він згадав, як 1824 року, коли вони поверталися вдвох із школи, сидячи на передку диліжанса «Тихохід», Роджер заліз у скриню для багажу і заснув. Джеймс захихотів тоненько. Ну й смішний же хлопець був Роджер – оригінал! Хтозна, що діється! Молодший за нього – і вже в труні! Рід розпадається. Вел зібрався в університет; тепер він уже ніколи не приходить до діда. Ця наука коштуватиме страшенно дорого. Нині настала доба марнотратства. І всі ті гроші, яких коштуватимуть йому його чотири онуки, затанцювали перед очима Джеймса. Йому не шкода було для них грошей, але було дуже прикро, що, витративши гроші, він поставить їх у ризиковане становище; його лякало зменшення капіталу. Тепер Сісілі вийшла заміж, у неї теж можуть бути діти. Хтозна, що діється, ні в чому немає певності! Настали такі часи, коли всі тільки про те й думають, щоб розтринькати гроші, погасати по всіх усюдах і, як вони кажуть, «розважитися». За вікном проїхав автомобіль. Потворна таратайка, а торохнява від неї така, що хоч світ за очі тікай! І нічого не вдієш, країна йде до руїни! Всі так поспішають, що ніхто вже не дбає про добрий тон, а проте гарний виїзд, такий як його ландо і гніді, у сто разів кращий за ці новомодні вигадки. Консолі сягнули 116 пунктів! Мабуть, у країні забагато грошей. А тепер ще цей старий Крюгер! Вони хотіли приховати від нього старого Крюгера. Але він певен: там буде велика буча! Він заздалегідь знав, що з того вийде, коли цей Гладстон, який, дяка богові, вже у могилі, вчинив таку дурницю після того нещастя біля Маджуби [22]22
  1881 року англійці зазнали поразки у битві біля Маджуби.


[Закрыть]
. Він не здивується, якщо імперія розпадеться і загине. І видіння загибелі імперії так подіяло на Джеймса, що його аж занудило на цілі чверть години. Зранку в нього вже був напад нудоти, через який він майже нічого не їв за сніданком. Але найжахливішого удару зазнав він після сніданку. Він куняв, коли раптом почув голоси – тихі голоси. Ох, ніколи йому нічого не розказують! Голоси Вініфред і її матері. «Монті!» Дарті, завжди цей Дарті! Голоси подаленіли, і Джеймс залишився на самоті; вуха його нашорошились, як у зайця, в душу заповз страх. Чому його залишили самого? Чому вони не підійшли до нього й не розказали, що там скоїлося. І жахлива думка, яка вже багато років не давала йому спокою, раптом зринула знову в його свідомості. Дарті збанкрутував, зловмисно збанкрутував, і, щоб урятувати Вініфред та дітей, йому, Джеймсові, доведеться платити! Чи не зміг би він… чи не зміг би Сомс перетворити його, так би мовити, в компанію з обмеженою відповідальністю? Ні, не зможе! Ось воно й сталося! З кожною хвилиною, поки він дожидав Емілі, примара ставала дедалі жахливішою. Може, Дарті підробив вексель! Втупивши погляд у сумнівного Тернера посеред стіни, Джеймс терпів невимовні муки. Він уже бачив Дарті на лаві підсудних, своїх онуків голими й босими, а себе тяжко хворого. Він бачив, як сумнівного Тернера продають у Джобсона, як велична будівля власності перетворюється на руїни. У своїй уяві він бачив Вініфред в убогій немодній сукні, чув голос Емілі, що казала: «Прошу тебе, Джеймсе, не хвилюйся!» Вона завжди повторює: «Не хвилюйся!» У неї немає нервів. Йому не слід було одружуватися з жінкою, молодшою за нього на вісімнадцять років. Цієї миті справжній голос Емілі запитав:

– Ну як, Джеймсе, ти добре подрімав?

Подрімав! Він страждає, а вона питає його про такі дурниці!

– Що там скоїлося з Дарті? – запитав він, обпікаючи її розгніваним поглядом.

Емілі ніколи не втрачала самовладання.

– Що ти почув? – запитала вона лагідно.

– Що там скоїлося з Дарті? – знову сказав Джеймс. – Він збанкрутував?

– Дурниці!

Джеймс зробив величезне зусилля і випростав усю свою цибату, як у лелеки, постать.

– Ти ніколи нічого мені не розказуєш, – мовив він. – Дарті збанкрутував.

Емілі вважала, що цієї миті найголовніше для неї спростувати цю настирливу ідею.

– Зовсім ні, – відповіла вона твердо. – Він виїхав до Буенос-Айреса.

Якби вона сказала: «Він виїхав на Марс», – навіть тоді Джеймс не був би такий приголомшений. Для його свідомості, яку цілком поглинули англійські фінансові операції, і те і друге місце уявлялися однаково далекими.

– Чого він туди подався? – запитав Джеймс. – У нього немає грошей. Що він узяв?

Збуджена новинами, які принесла Вініфред, і роздратована цим нескінченним допитом, Емілі спокійно відповіла:

– Він узяв перли Вініфред і танцівницю.

– Що? – скрикнув Джеймс і впав у крісло.

Його несподівана знемога стривожила Емілі, і, погладжуючи його чоло, вона мовила:

– Прошу тебе, Джеймсе, не хвилюйся!

Джеймсові щоки й чоло почервоніли.

– Я заплатив за них, – сказав він тремтячим голосом. – Він злодій! Я… я знав, що так воно й буде. Він укоротить мені віку, він…

Йому забракло слів, і він завмер у кріслі. Емілі, яка досі вважала, що знає його дуже добре, злякалася й кинулась до буфета, де зберігався бром. Вона не бачила, як упертий форсайтівський дух боровся в цьому худому тремтячому тілі проти страшенного збурення, що його викликало кричуще порушення форсайтівських принципів, – форсайтівський дух, що озвався з глибин його єства: «Нема чого шаленіти, цим нічого не вдієш. Твій шлунок не зможе перетравити сніданок. Тебе розіб'є параліч». Невидимий для неї, цей дух допоміг Джеймсові куди краще за бром.

– Випий ось це, – сказала вона.

Джеймс тільки відмахнувся.

– Як це могло статися, що Вініфред дозволила йому забрати свої перли? – запитав він.

Емілі зрозуміла, що криза минула.

– Нехай носить мої, – відказала вона добродушно. Я їх ніколи не ношу. Їй доведеться взяти розлучення.

– Отаке скажеш! – мовив Джеймс– Розлучення! У нашій родині ніхто ніколи не розлучався. Де Сомс? Він скоро буде.

– Ні, – майже люто одрізав Джеймс– Він пішов на похорон. Ти думаєш, я Нічого не знаю.

– Ну що ж, – спокійно сказала Емілі, – ти не повинен так хвилюватися, коли ми тобі розповідаємо новини.

І, збивши йому подушки та поставивши біля нього бром, вона вийшла з кімнати.

А Джеймса обступили примари: Вініфред розлучається в суді, їхнє прізвище в газетах; на Роджерову труну падають грудки землі; Вел іде слідами батька; перли, за які він заплатив і яких уже ніколи не побачить; проценти з капіталу знизилися до чотирьох; країна йде до руїни; і що ближче день хилився до вечора, – вже і чай випили і пообідали, – то химернішими й зловіснішими ставали ці примари: він розоряється, а йому нічого про те не кажуть, він уже втратив увесь свій капітал, а йому нічого не кажуть. Де ж це Сомс? Чому він не приходить?. Рука його намацала склянку з глінтвейном, він підніс її до уст і побачив сина, що стояв поряд і дивився на нього. У Джеймса вирвалося полегшене зітхання і, поставивши склянку, він сказав:

– Нарешті ти прийшов! Дарті виїхав до Буенос-Айреса!

Сомс кивнув головою.

– Ну й добре, – сказав він. – Полотном дорога! Нарешті ми його здихалися.

Душу Джеймса затопила хвиля заспокоєння. Сомс знає. Сомс єдиний серед них, у кого є здоровий глузд. Чому він не оселиться в батьківському домі? В нього ж немає сина. І він сказав жалібно:

– В моєму віці часто нервуєшся. Мені б хотілося, щоб ти більше бував удома, мій хлопчику.

Сомс знову кивнув головою. Його незворушне, як маска, обличчя не виявило згоди, але він підступив до батька і наче ненароком доторкнувся до його плеча.

– У Тімоті вам передавали привіт, – сказав він. – Все пройшло як слід. Я був у Вініфред. Збираюся діяти.

І він подумав: «Але як саме – ти не повинен знати».

Джеймс підвів на нього погляд; його довгі білі баки тремтіли, худа шия між кінчиками комірця стирчала, наче голий хрящ.

– Цілий день мені було так гірко на душі, – сказав він. – Вони ніколи нічого мені не розказують.

У Сомса стиснулося серце.

– Все гаразд. Нема чого турбуватися. Ну то як, підете вже спати? – і він узяв батька під руку.

Джеймс слухняно підвівся, весь тремтячи, і вони поволі перетнули кімнату, що, осяяна каміном, здавалася надзвичайно пишною, і вийшли на сходи. Дуже повільно вони зійшли нагору.

– На добраніч, мій хлопчику, – сказав Джеймс біля дверей спальні.

– На добраніч, тату, – відповів Сомс.

Його рука погладила рукав під пледом; здавалося, що рукав порожній, така худа була батькова рука. І, відвернувшись від світла, що сліпило йому очі крізь відчинені двері, Сомс пішов сходами нагору до своєї спальні.

«Мені потрібний син, – подумав він, сівши на край ліжка. – Мені потрібний син».


VI. ВЖЕ НЕ МОЛОДИЙ ДЖОЛІОН У СЕБЕ ВДОМА

На деревах не дуже позначається плин часу, і старий дуб на верхньому лужку в Робін-Гілі, здавалося, анітрохи не змінився від того дня, коли Босіні ліг під ним і сказав Сомсові: «Форсайте, я знайшов місце для вашого будинку». Відтоді під його гіллям дрімав Свізін і помер старий Джоліон. А тепер поряд із гойдалкою там часто малював уже не молодий Джоліон. У всьому світі для нього не було, мабуть, святішого місця, бо він щиро любив свого батька.

Дивлячись на цей могутній стовбур, – порепаний і місцями порослий мохом, але без жодного дупла, – він міркував над тим, як минає час. Це дерево, мабуть, бачило всю англійську історію; адже воно, напевно, росло тут принаймні з часів королеви Єлизавети. Ті п'ятдесят років, що він прожив на світі, були дрібничкою для цього велетня. Коли будинку позад нього, який тепер належить йому, буде триста років, а не дванадцять, це дерево, можливо, й тоді стоятиме тут, крислате й дупласте, хто ж бо наважиться вчинити блюзнірство й заміритися на нього сокирою? Можливо, навіть тоді в цьому будинку житиме котрийсь із Форсайтів, що ревно його охоронятиме. І Джоліон думав про те, яким стане цей будинок у такому старому віці. Стіни його вже заплела гліцінія – він уже й тепер не здавався новим. Чи не піддасться він часові, чи збереже свою гідність, якої надав йому Босіні, чи, може, велетень Лондон захопить його в полон і перетворить на острівець серед нетрища абияк споруджених непоказних будинків? Оглядаючи будинок зсередини і ззовні, він знову й знову переконувався, що Босіні, споруджуючи його, був сповнений натхнення. І справді, архітектор вклав у нього свою душу! Може, цей дім колись стане «зразком англійської архітектури», – нечувана удача для споруди, створеної в цей період занепаду архітектурного мистецтва. І його душа, в якій потяг до краси зливався з форсайтівським інстинктом зберегти свої набутки і передати їх цілими нащадкам, пишалася й тішилася тим, що дім цей належить йому. Його бажання, щоб будинок перейшов до сина і до синового сина, було своєрідним проявом побожної шаноби й любові до предків (принаймні до одного предка). Його батько любив цей дім, любив цей краєвид, цю землю, це дерево; він прожив тут щасливо свої останні роки, і перед ним ніхто тут не мешкав. Ці останні одинадцять років у Робін-Гілі стали важливим періодом у житті молодого Джоліона – він добився успіху як художник. Тепер він був одним із перших акварелістів, і без його участі не обходилася жодна виставка. За його картини давали великі гроші. Спеціалізувавшися в цій царині з наполегливістю, властивою його породі, він здобув славу досить пізно, але не запізно для представника роду, який поставив собі за мету жити вічно. Його мистецтво справді стало глибшим і досконалішим. У відповідності зі своїм станови щем він відростив русяву борідку, яка вже ледь сріблилася сивиною і ховала його форсайтівське підборіддя; його засмагле обличчя втратило болісний вираз, що проглядав на ньому в період його остракізму – він тепер здавався навіть молодшим, аніж кілька років тому. Смерть дружини 1894 року була однією з тих сімейних трагедій, які зрештою йдуть усім на краще. Він по-справжньому любив її до останку, бо мав лагідну, віддану душу, але жити з нею ставало дедалі важче: вона ревнувала його до своєї падчірки, ревнувала навіть до власної дочки, маленької Голлі, і безперестану скаржилася, що де там йому вже любити її, недужу та немічну і «нікому не потрібну, і краще б уже її взяла смерть». Він щиро сумував за нею, але помолодів з лиця, відколи вона померла. Якби ж вона була здатна повірити, що дала йому щастя, наскільки щасливішими були б двадцять років їхнього подружнього життя!

Джун так і не змогла ужитися з жінкою, яка незаконно зайняла місце її матері; і, коли помер старий Джоліон, вона влаштувала собі в Лондоні щось на зразок студії й оселилася там. Але по смерті мачухи вона вернулася в Робін-Гіл і взяла кермо влади в свої маленькі рішучі руки. Джоллі був тоді в Герроу, а Голлі ще проходила науку у мадемуазель Бос. Відчуваючи, що вдома його нічого не втримує, Джоліон вирушив за кордон із своїм горем і скринькою фарб. Там він довго блукав, здебільшого по Бретані, і нарешті добився до Парижа. Він прожив там декілька місяців і повернувся помолоділий і з русявою борідкою. За своєю вдачею він належав до тих людей, які не господарюють, а тільки мешкають у домі, тож його цілком влаштовувало те, що в Робін-Гілі порядкує Джун, а він має змогу податися зі своїм мольбертом, куди й коли йому заманеться. Щоправда, вона була схильна розглядати цей дім як щось на зразок притулку для своїх протеже, але, зазнавши сам недолі, Джоліон назавжди сповнився співчуттям до знедолених, і «бідолашки» Джун, що з'являлися в домі, не дратували його. Ну що ж, нехай приводить їх сюди, хай підгодовує; хоч він із своїм трохи цинічним гумором помічав, що вони не тільки розчулюють її співчутливе серце, а також задовольняють її потяг до владарювання, однак його зворушувало те, що у неї стільки підопічних «бідолашок». Взагалі до дітей своїх, до сина й дочок, він ставився з кожним роком дедалі поблажливіше, по-братерському, і стосунки між ними почали відзначатися якоюсь дивною рівністю. Коли він приїздив у Герроу до Джоллі, то майже завжди був трохи непевен, хто з них старший; вони сиділи поряд, їли вишні з паперового мішечка, і, звівши брову, він ледь усміхався доброю і водночас іронічною усмішкою. Він ніколи не забував прихопити з собою про всяк випадок грошей і одягтися якомога ошатніше, щоб синові не довелося за нього червоніти. Вони були справжні друзі, але до інтимних розмов у них якось не доходило, мабуть, тому, що обом їм була притаманна однакова форсайтівська стриманість. Вони знали, що заступляться один за одного в біді, але заявляти про це вголос не мали потреби. На саму думку про моралізаторство Джоліона проймав холодний піт – почасти тому, що він відчував до цього природжений жах, а почасти через той гріх, який вчинив замолоду. В крайньому разі він міг би сказати: «Слухай-но, друже, не забувай, що ти джентльмен»– і потім, напевно, мучився б від думки: а чи це часом не снобізм?

Великий крикетний матч був, мабуть, найважчим щорічним іспитом для їхньої дружби, бо Джоліон закінчив Ітон. Вони були підкреслено уважні один до одного під час цього матчу і, вітаючи успіх кожен своєї команди вигуком «Ура!», неодмінно додавали: «Ох, не пощастило твоїм, хлопче!» або «Не щастить твоїм, тату!», – тим часом як серце у них радісно билося від того, що другу команду спіткала невдача. І Джоліон приходив на матч у сірому циліндрі, замість звичайного капелюха, щоб не вразити синові почуття, – чорного циліндра Джоліон терпіти не міг. Коли Джоллі поїхав до Оксфорду, Джоліон супроводив його туди, потішений, збентежений і трохи побоюючися скомпрометувати свого сина в очах цього юнацтва, яке здавалося йому значно самовпевненішим і старшим за нього самого. Він часто думав: «Як добре, що я художник, – він-бо вже давно облишив свою посаду страхового агента у Ллойда – це така професія, що ні до чого не зобов'язує. До художника ніхто не поставиться зверхньо – його не можна сприймати серйозно». Джоллі, який від природи відзначався своєрідною витонченістю, відразу був прийнятий у невеличкий відособлений гурток, що його батько спостерігав із потаємною посмішкою. У хлопця було русяве, хвилясте волосся й дідові глибоко посаджені сталево-сірі очі. Джоллі був гарно збудований, стрункий і завжди тішив естетичне почуття Джоліона, він трохи навіть боявся його, як усі художники, що захоплюються фізичною красою осіб однієї з ними статі. Однак і при цій нагоді він закликав на поміч усю свою хоробрість і зважився дати синові таку пораду:

– Слухай-но, друже, ти, очевидно, наробиш боргів; в такому разі, прошу тебе, одразу скажи мені. Звичайно, я їх сплачу. Але запам'ятай, що той, хто розплачується за все сам, зберігає свою самоповагу. І якщо позичатимеш гроші, то тільки в мене, гаразд?

І Джоллі відповів:

– Добре, тату. – І він справді ніколи ні в кого не позичав.

– І ще одне. Я не дуже знаюся на питаннях моралі тощо, але хочу сказати тобі таке. Перш ніж ти вирішиш щось зробити, завжди варто поміркувати, чи не вразиш ти іншу людину більше, ніж це конче потрібно.

Джоллі замислився, кивнув головою і потиснув батькові руку А Джоліон подумав: «Не знаю, чи мав я право сказати йому це». Він завжди боявся втратити мовчазну довіру, що її вони відчували один до одного: він пам'ятав, як на довгі роки втратив довіру свого батька і як їх потім зв'язувала тільки любов без справжньої духовної близькості. Він, без сумніву, недооцінив того, що дух часу змінився з 1865 року, коли він вступив до Кембріджа; можливо, він також недооцінив і синової здатності зрозуміти всю його безмежну толерантність. Саме через цю толерантність, а може, й через свій скептицизм він завжди ставився до Джун з такою дивною осторогою. Вона була особа дуже рішуча, завжди так добре знала, чого їй треба, так наполегливо прагнула до своєї мети, але потім, здобувши бажане, часто випускала його з рук, наче гарячу картоплину. Її мати мала таку саму вдачу, звідки й почалося все лихо. Звичайно, його суперечності з дочкою годі було зрівняти з тими суперечностями, які виникли між ним і його першою дружиною. Дивні риси дочки можуть викликати поблажливу посмішку, дивні риси дружини не викликають поблажливої посмішки. Бачити, як Джун, стиснувши щелепи, домагається свого, здавалося річчю звичайною, бо її прагнення ніколи не обмежували Джоліонової свободи єдине, на захист чого він би виступив, не менш рішуче стиснувши щелепи, і то чималі, під тією сивуватою борідкою. До того ж Джун ніколи не давала приводу для серйозних суперечок. Усе вдавалося залагоджувати жартома, що він часто й робив. Але найприкріше для нього було те, що Джун ніколи не тішила його естетичного почуття, хоч і незрозуміло чому, вона мала волосся кольору червоного золота, очі сині, як у вікінгів, і в погляді у неї проблискував войовничий запал. От Голлі, та була зовсім інша – лагідної, спокійної вдачі, тиха, ласкава, а в глибині у неї десь ховалося грайливе чортеня. Він з великою цікавістю стежив за своєю молодшою дочкою, коли вона ще здавалася незграбним каченям. Чи вийде з неї лебідь? Її смагляве овальне обличчя, сірі замислені очі з довгими темними віями наче й давали надію на це і наче й ні. Тільки цього останнього року він міг сказати напевно: так, вона стане лебедем, чорним, тихим, сором'язливим, але справжнім лебедем. Їй минуло вісімнадцять років, і мадемуазель Бос пішла від них, – після одинадцяти років, сповнених безнастанними згадками про «добг'е вихованих, маленьких Тейлорів», ця достойна дама перейшла в іншу родину, чиє лоно буде тепер розтривожене її згадками про «добг'е вихованих маленьких Форсайтів». Вона навчила Голлі розмовляти французькою мовою вільно, як і сама.

Хоча портретист із Джоліона був не дуже добрий, проте він уже тричі малював свою молодшу дочку і 4 жовтня 1899 року взявся малювати її вчетверте, коли йому принесли візитну картку, від якої його брови зразу високо звелися вгору:


МІСТЕР СОМС ФОРСАЙТ

«ПРИТУЛОК», «КЛУБ ЗНАВЦІВ»,

МЕЙПЛДЕРГЕМ. СЕНТ-ЛЖЕЙМС.

Але тут ми перериваємо сагу про Форсайтів і повертаємося на кілька років назад…

Прибути з довгої мандрівки по Іспанії в дім, де всі вікна запнуті завісами, до маленької дочки, що аж заходиться слізьми, до улюбленого батька, який спочиває останнім спокійним сном, – усе це не могло не закарбуватися навіки в пам'яті такої вразливої і чутливої людини, як Джоліон. До спогадів, про цей сумний день домішувалося також відчуття якоїсь таємниці, пов'язаної із смертю того, чиє життя було таке впорядковане, врівноважене і бездоганне. Здавалося неймовірним, що батько міг раптово піти в небуття, не попередивши якось про свій намір, не сказавши останнього слова синові, не попрощавшись. А безладні розповіді маленької Голлі про «леді в сірому» і мадемуазель Бос про якусь мадам Еран (так вона вимовляла це прізвище) оповивали все, що сталося тут, немовби туманом, який трохи розвіявся, коли він прочитав батькову духівницю і додану до неї приписку. Як виконавець духівниці він зобов'язаний був повідомити Айріні, дружину свого двоюрідного брата Сомса, про те, що їй відписано на довічне користування проценти з п'ятнадцяти тисяч фунтів. Він зробив їй візит, щоб довести до її відома, що вкладені в акції Індійської компанії гроші, з яких мають іти належні їй проценти, даватимуть близько 430 фунтів річного прибутку, вільних від прибуткового податку. Це втретє він бачив її, дружину свого кузена Сомса, – якщо вона й досі була його дружиною, в чому він аж ніяк не був певен. Він згадав, як йому довелося побачити її в Ботанічному саду, коли вона сиділа на лавці, чекаючи Босіні, – чарівна, покірлива жінка, що нагадала йому Тіціанову «Небесну любов», і згодом, коли батько послав його на Монпельє-сквер після того, як вони довідалися про смерть Босіні. Він і досі виразно пригадував її раптову появу на порозі вітальні того вечора – її вродливе обличчя, на якому нараз спалахнула шалена надія і яке потім знов закам'яніло від одчаю; пригадував, як йому стало її жаль, Сомсову люту посмішку, його слова: «Ми не приймаємо», – і як грюкнули перед ним двері.

Тепер, зустрівшися з нею втретє, він побачив ще прекраснішу постать і ще вродливіше обличчя – в ньому тепер не відбивалася шалена надія і відчай. Дивлячись на неї, він подумав: «Атож, такою жінкою батько не міг не захоплюватися». І дивна історія останнього золотого літа, яке пережив його батько, поволі стала зрозумілою для нього. Вона розповідала про старого Джоліона з пошаною, і в неї на очах блищали сльози.

– Він поставився до мене так дивовижно ласкаво, сама не знаю чому. В нього було таке гарне і сповнене спокою обличчя, коли він сидів у кріслі під деревом: адже я перша до нього підійшла. Чудовий був день. Мабуть, щасливішого кінця годі собі уявити. Якби всі ми могли так піти з життя.

«Щира правда! – подумав він. – Всі ми хотіли б піти з життя в розквіті літа, коли краса йде до* нас по зеленій траві».

І, озирнувши маленьку, майже порожню вітальню, він запитав, що вона збирається тепер робити.

– Я потроху вертаюся до життя, кузене Джоліоне. Як добре мати власні гроші. У мене їх ніколи не було. Мабуть, я й далі житиму в цьому помешканні: я до нього звикла. Але тепер я зможу поїхати до Італії.

– Авжеж! – пробурмотів Джоліон, дивлячись на її ледь усміхнені уста; вийшовши від неї, він думав: «На диво чарівна жінка! Шкода, що їй так не пощастило в житті. Я радий, що батько відписав їй ці гроші». Більше він із нею не зустрічався, але кожні три місяці підписував чек, адресований на її банк і сповіщав її про це запискою, яку посилав у помешкання в Челсі, і щоразу вона відповідала йому, звичайно з Челсі, але часом із Італії, отож кожний спогад про неї був нерозривно пов'язаний з ледь напахченим сірим аркушиком паперу, гарним прямим письмом і словами: «Любий кузене Джоліоне». А що він тепер став заможною людиною, то, підписуючи чек на невелику суму, часто думав: «Сподіваюся, вона якось зводить кінці з кінцями», – і поринав у туманні роздуми: як їй взагалі живеться в світі, де чоловіки не звикли минати красу, якою ніхто не володіє. Спочатку Голлі згадувала її час від часу, проте «леді в сірому» скоро блякнуть і зникають із дитячої пам'яті; а оскільки Джун завжди стискала губи в ті перші тижні після смерті дідуся, коли хтось вимовляв ім'я її колишньої подруги, то всякі розмови про неї припинилися. Щоправда, одного разу Джун цілком ясно висловила свої почуття:

– Я їй пробачила. Дуже рада, що вона тепер ні від кого не залежить…

Одержавши Сомсову картку, Джоліон сказав покоївці (лакеїв він не терпів):

– Проведіть його, будь ласка, в кабінет і перекажіть, що я зараз прийду. – І, глянувши на Голлі, він спитав – Ти пам'ятаєш «леді в сірому», яка давала тобі уроки музики?

– Пам'ятаю. А що? Може, вона приїхала?

Джоліон похитав головою і, мовчки надіваючи піджак замість полотняної блузи, раптом збагнув, що ця історія не для дівочих вух. Коли він ішов до кабінету, на його обличчі був досить-таки спантеличений вираз. Біля засклених дверей стояли й дивилися через терасу на дуб двоє – чоловік середнього віку і юнак; Джоліон подумав: «Хто цей хлопець? Адже дітей у них не було».

Старший повернувся. Зустріч цих двох Форсайтів другого покоління, що помітно втратило простодушність першого, в домі, який був побудований для одного, але став власністю і оселею другого, була позначена якоюсь настороженістю, що ховалася за їхніми намаганнями привітатися якомога сердечніше. «Може, він прийшов дізнатися про свою дружину?»– думав Джоліон. Сомс міркував: «Як мені розпочати?», а Вел, якого привели, щоб порушити кригу, стояв, неуважно роздивляючись цього «бородатого дивака» з-під своїх темних густих вій.

– Це Вел Дарті, – мовив Сомс, – син моєї сестри. Він оце поступив в Оксфорд. Я б хотів познайомити його з вашим хлопцем.

– Дуже шкода, але Джоллі поїхав. А ви в який коледж?

– Брейсноуз, – відповів Вел.

– Джоллі в Крайст-Черч, але він охоче провідає вас.

– Щиро вдячний.

– Голлі вдома, і якщо ви не проти знайомства з кузиною, то вона покаже вам будинок. Ви знайдете її в залі, за отими завісами. Я саме її малював.

Вел промовив іще раз «щиро вдячний» і зник, залишивши кригу між кузенами непорушеною.

– Я бачив на виставці ваші акварелі, – сказав Сомс.

Джоліона пересмикнуло. Ось уже двадцять шість років він не спілкувався з форсайтівським загалом, але в його уяві всі родичі були пов'язані з «Днем дербі» Фріта й естампами Лендсіра. Він довідався від Джун, що Сомс став аматором живопису, а це було навіть гірше. І тепер він відчув, що його проймає почуття якоїсь дивної відрази.

– Давно я вас не бачив, – сказав він.

– Атож, – відповів Сомс крізь стиснені зуби, – відколи… власне, я приїхав до вас поговорити саме з цього приводу. Кажуть, що ви її опікун.

Джоліон ствердно кивнув головою.

– Дванадцять років – довгий час, – швидко провадив Сомс. – Мені… мені це обридло.

Не знаючи, що сказати на те, Джоліон запитав:

– Може, закурите?

– Ні, дякую.

Джоліон сам закурив сигарету.

– Я хочу бути вільним, – різко мовив Сомс.

– Я з нею не зустрічаюсь, – промурмотів Джоліон крізь тютюновий дим.

– Але ж ви, мабуть, знаєте, де вона мешкає.

Джоліон ствердно кивнув головою. Він не збирався давати. адресу без її згоди. Сомс, очевидно, вгадав його думки.

– Я не питаю її адреси, – сказав він. – Я її знаю.

– То чого ж вам треба?

– Вона мене покинула. Мені потрібне розлучення. – Довгенько ви зволікали.

– Еге ж, – відповів Сомс, і обидва змовкли.

– Не дуже я тямлю в цьому ділі – геть усе забув, – сказав Джоліон із кривою посмішкою. Йому самому довелося чекати смерті, яка нарешті розлучила його з першою місіс Джоліон. – Ви хочете, щоб я поговорив з нею про це?


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю