Текст книги "Сага про Форсайтів"
Автор книги: Джон Голсуорси
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 68 страниц)
Зима була тепла. Діла в конторі було небагато, і, ще раз добре все обміркувавши, Сомс вирішив, що слід уже починати будівництво. Отож наприкінці квітня в Робін-Гілі вже височів каркас нового будинку.
Тепер, коли його гроші втілилися в щось видиме, Сомс приїздив сюди раз, двічі і навіть тричі на тиждень і годинами никав серед стосів цегли і дощок, намагаючись не забруднитись, мовчки ходив попід прорізами дверей чи тинявся між колонами у дворику.
Він подовгу вистоював перед колонами й пильно придивлявся до них, ніби перевіряв якість матеріалу.
Вони з Босіні домовились зустрітися тридцятого квітня, щоб переглянути рахунки, і за п'ять хвилин до призначеного часу Сомс зайшов до намету, що його архітектор поставив біля старого дуба.
Рахунки вже лежали на складаному столі, кивнувши, Сомс сів і заглибився в них. Через якийсь час він підвів голову.
– Щось я не можу зрозуміти, – мовив він нарешті, – тут перевищено домовлену суму фунтів на сімсот! – і, позирнувши на Босіні, швидко повів далі: – Якщо ви рішуче стоятимете на своєму, то ці крутії підрядники будуть згідливіші. За ними треба наглядати, щоб не шахрували. Виторговуйте на кожному підряді десять процентів. Якщо будинок обійдеться фунтів на сто дорожче, я не заперечуватиму.
Босіні похитав головою.
– Я виторгував усе, що міг, до фартинга.
Сомс штовхнув спересердя стіл, і рахунки посипалися додолу.
– Доброї ви наробили халепи! – вигукнув він знервовано. – Оце все, що я можу сказати.
– Я вас двадцять разів попереджував, – гостро відказав Босіні, – що будуть додаткові витрати. Я вам про них нагадував при кожній розмові.
Це я знаю, буркнув Сомс. – Якби щось обійшлося на десять фунтів дорожче, я б не заперечував. Та звідки мені знати, що під «додатковими витратами» ви розумієте цілих сімсот фунтів?
Різні характери цих двох людей тільки поглибили їхню незгоду 3 одного боку відданість своїй ідеї, мрія про будинок, який він створив і в який він вірив, сповнювали архітектора побоюванням, щоб його не змусили припинити будівництво або чимось поступитися; з другого боку Сомсове не менш щире й палке бажання придбати за свої гроші все найкраще заважало йому повірити, що річ, варту тринадцять шилінгів, не можна купити за дванадцять.
– Краще б я не брався за ваш будинок, – раптом сказав Босіні. – Щоразу, як ви сюди приїжджаєте, мене аж тіпає. Ви б хотіли, щоб вам усе коштувало вдвічі дешевше, ніж іншим, а тепер, коли вам споруджують дім, що кращого не буде в усьому графстві, ви відмовляєтеся за нього платити. Якщо ви хочете скасувати угоду, то, запевняю вас, я вже якось дам собі раду з цією перевитратою, але хай мене лиха година візьме, коли я хоч пальцем поворухну задля вас.
Тим часом до Сомса повернулося самовладання. Знаючи, що Босіні не має коштів, він вважав, що його загроза – пусті слова. Але бачив він також і те, що йому довго доведеться чекати переїзду в пожаданий дім: будівництво ввійшло в ту критичну стадію, коли все залежить від особистого нагляду архітектора. Водночас слід подумати й про Айріні. Останнім часом вона поводиться дуже химерно. Сомс був переконаний: Айріні змирилася з думкою про новий дім лише тому, що подружилася з Босіні. Не варто заводити з нею сварку.
– Чого це ви так розсердилися? – мовив він. – Якщо я ладен змиритися з цими перевитратами, то вам нічого хвилюватись. Я мав на увазі тільки одне: коли ви мені кажете, що така-то річ коштуватиме стільки-то, мені б хотілося… ну, мені б хотілося знати, на що я можу розраховувати.
– Слухайте-но! – озвався Босіні, і його розгніваний погляд вразив і водночас здивував Сомса. – Моїми послугами ви користуєтесь запівдарма. За працю, що я вклав у цей будинок, і за той час, що я йому приділив, вам би довелося заплатити вчетверо більше Літлмастерові чи ще якомусь дурневі. Ви хотіли б мати архітектора першого розряду, а платити йому за четвертим, ось у чім річ. І вам пощастило цього домогтися!
Сомс бачив, що архітектор не жартує, і хоч який він був сердитий, проте можливі наслідки сварки постали перед ним аж надто виразно. Його дім стоятиме незакінчений, дружина збунтується, а сам він стане посміховиськом.
– Треба переглянути рахунки, – сказав він понуро. – Погляньмо, куди пішли гроші.
– Гаразд, – погодився Босіні. – Але, будь ласка, швидше. Мені треба вчасно вернутися: сьогодні ми їдемо з Джун до театру.
Сомс зиркнув на нього скоса і сказав:
– Зайдете, мабуть, по неї до нас?
Він завжди заходив до них!
Напередодні вночі пройшов дощ – весняний дощ, і земля пахтіла налитими соком травами. Теплий лагідний легіт погойдував листя й золотаві бруньки старого дуба, і осяяні сонцем дрозди висвистували так захоплено, аж у них заходилося серце.
Був той весняний день, коли в душу людини западає невимовне поривання, болюча знемога, жадання, що примушує її стояти непорушно, дивлячись на листя, і простягати руки, жадаючи обійняти – а що, вона й сама не відає. Земля видихала млосне тепло, яке просочувалося крізь холодні шати, що їх накинула на неї зима. Своєю тривалою ласкою вона вітала людей, запрошуючи лягти в її обійми, качатися по траві, припасти устами до її грудей.
Саме такого весняного дня Сомс домігся від Айріні згоди, якої домагався так довго. Сидячи на поваленому дереві, він обіцяв їй удвадцяте, що коли їхній шлюб виявиться невдалим, вона буде вільна, зовсім вільна!
«Ви присягаєтеся?» – спитала тоді Айріні. Кілька днів тому вона нагадала йому ту клятву. Він відповів: «Дурниці! Не міг я такого обіцяти!» За якоюсь фатальною випадковістю Сомс пригадав це тепер. Які безглузді клятви ладні давати чоловіки заради жінок! Щоб здобути Айріні, він повторив би свою клятву сотні разів! Він повторив би її й тепер, якби міг цим розбудити Айріні, – але ніхто не міг її розбудити: серце в неї було холодне, як лід!
І його обступили спогади, що прилинули із свіжими духмяними подувами весняного вітру, спогади про те, як він упадав за Айріні.
Весною 1881 року Сомс гостював у Бренксомі у свого давнього шкільного товариша і клієнта Джорджа Ліверседжа, який збирався розробляти соснові ліси поблизу Борнмута і доручив Сомсові утворити необхідну для цієї справи компанію. Місіс Ліверседж, вважаючи, що так воно годиться, влаштувала на його честь музичний вечір. В розпалі цієї вечірки, на якій Сомс, байдужий до музики, страшенно нудився, в око йому впало обличчя дівчини, вбраної в жалобу. Дівчина стояла осторонь від решти гостей; чорна сукня, щільно облягаючи тіло, вимальовувала її високу, ще зовсім худеньку постать, руки в чорних рукавичках були згорнуті, вуста ледь розтулені, а великі темні очі блукали, вдивляючись в обличчя присутніх. Її волосся, скручене на потилиці, вилискувало над чорним коміром, як блискучі металеві кільця. І Сомса, що стояв і дивився на неї, раптом охопило відчуття, якого рано чи пізно довелося зазнати більшості чоловіків, – відчуття якогось особливого задоволення, особливої певності, яке письменники й літні дами називають коханням з першого погляду. Потайки стежачи за нею, він одразу підступив до господині й став уперто чекати, доки припиниться музика.
– Хто та русява темноока дівчина? – спитав він.
– Ота? О, то Айріні Герон. Батько її, професор Герон, помер цього року. Вона живе з мачухою. Мила, гарна дівчина, але без грошей.
– Познайомте мене, будь ласка, – попросив Сомс.
Сказати їй він зміг дуже мало, але й на те, що сказав, вона відповідала не вельми охоче. Проте пішов він, сповнений рішучості зустрітися з нею знову. Мети своєї Сомс досяг випадково, зустрівши її на молі з мачухою, що мала звичку гуляти там пополудні до першої години. Сомс негайно познайомився з цією леді й невдовзі вгадав у її особі спільника, якого він шукав. Його гострий нюх до матеріальних основ родинного життя скоро підказав йому, що Айріні коштує мачусі більше, аніж ті п'ятдесят фунтів на рік, що складали весь прибуток дівчини; нюх той підказав йому також, що місіс Герон, жінка в розквіті віку, хоче вдруге вийти заміж. На перешкоді цьому прагненню стояла незвичайна врода юної пасербиці. І Сомс із властивою йому наполегливістю почав снувати свої задуми.
Він поїхав з Борнмута, нічим не виказавши своїх почуттів, але за місяць вернувся і цього разу поговорив – не з дівчиною, а з мачухою. Він дійшов твердого рішення, заявив Сомс, він чекатиме скільки завгодно. І йому довелося довго чекати, спостерігаючи, як Айріні квітне, як округляються обриси її юної постаті, як молода кров запалює блиск в її очах, зігріває обличчя теплими рожевими барвами; і кожного разу він пропонував їй свою руку і після кожної зустрічі віз із собою до Лондона її відмову, вражений, але непохитний і мовчазний як могила. Сомс спробував дошукатися потаємних причин її опору; тільки раз йому пощастило зазирнути в її душу. Було це в танцювальній залі, єдиному місці, де мешканці приморського курорту можуть дати волю своїм пристрастям. Він сидів з нею в ніші, схвильований її близькістю, – вони щойно танцювали вальс. Вона подивилася на нього поверх віяла, яким поволі обвівалася, і йому запаморочило голову. Схопивши її руку, він припав до неї устами. І вона здригнулася – він досі не забув ані того дрожу, ані тієї глибокої відрази, з якою вона глянула на нього.
За рік після того вона здалася. Сомсові так і не пощастило довідатися, що її до цього спонукало, а в місіс Герон, не позбавленої дипломатичного хисту, він нічого не вивідав. Якось, коли вони були вже одружені, Сомс запитав Айріні:
– Чому ти мені стільки разів відмовляла?
Айріні відповіла дивною мовчанкою. Вона була для нього загадкою від дня їхньої першої зустрічі, вона й досі лишилася для нього загадкою…
Босіні чекав його біля дверей; на його вилицюватому гарному обличчі був якийсь дивний, спраглий і водночас щасливий вираз, наче він теж відчув у весняному повітрі близьке щастя. Сомс окинув його поглядом. Що це з ним сталося, чому він такий щасливий? Чого він чекає з цією усмішкою на устах і в очах? Сомс не міг збагнути, чого чекає Босіні, впиваючись вітром, напоєним пахощами квітів. І знову він відчув, що бентежиться перед цією людиною, яку звик зневажати. Він швидко попрямував до будинку.
– Для кахлів годиться лише один колір, – почув він голос Босіні, – рубіновий з сірим вилиском, щоб створити ефект прозорості. Мені б хотілося знати думку Айріні. Я замовляю лілові шкіряні портьєри на двері внутрішнього дворика, а якщо пофарбувати стіни вітальні в світло-кремовий колір, то це створить атмосферу таємничості. Треба, щоб весь інтер'єр став втіленням того, що я називаю чарівливістю.
– Ви хочете сказати, що моїй дружині властива чарівливість? – запитав Сомс.
Босіні ухилився від відповіді.
– Посеред дворика треба посадити іриси.
Сомс погордливо всміхнувся.
– При нагоді я загляну до Біча, – сказав він, – і подивлюся, чи є в нього щось підходяще.
Далі розмовляти їм не було про що, але дорогою до станції Сомс запитав:
– Мабуть, ви вважаєте, що Айріні має артистичну натуру?
– Так, – відказав архітектор, і в тій короткій відповіді виразно прозвучало: «Якщо вам хочеться поговорити про неї, то заводьте розмову з кимось іншим!»
І похмурий приглушений гнів, що жеврів у душі Сомса весь той день, спалахнув іще дужче.
Обидва мовчали до самої станції, а тоді Сомс запитав:
– Коли ви сподіваєтеся закінчити?
– На кінець червня, якщо ви справді бажаєте, щоб я взявся також опорядити будинок усередині.
Сомс кивнув головою.
– Але ви ж розумієте, – мовив він, – дім коштує мені значно більше, аніж я гадав. Скажу вам прямо: я припинив би будівництво, але не звик зупинятися на півдорозі.
Босіні промовчав. І Сомс кинув на нього скоса погляд, сповнений собачої неприязні, бо, незважаючи на вишукані манери і зверхню мовчазність денді, стиснуті губи й квадратне підборіддя надавали йому великої схожості з бульдогом.
Коли о сьомій годині того вечора Джун прибула на Монпельє-сквер номер 62, покоївка Білсон сказала їй, що містер Босіні сидить у вітальні; господиня, додала вона, саме вдягається і за хвилину зійде вниз. Вона повідомить її, що міс Джун уже тут.
Джун її зразу спинила.
– Не треба, Білсон, – мовила вона. – Я зайду сама. Не треба квапити місіс Сомс.
Вона скинула мантилью, а Білсон, навіть не відчинивши перед нею дверей вітальні, побігла вниз, – мовляв, вона добре все розуміє.
Джун затрималася на хвилину, щоб поглянути на себе в невеличке старовинне дзеркало в срібній рамі, що висіло над дубовим комодом, – тендітна, гордо випростана постать, маленьке рішуче обличчя, біла сукня з круглим викотом попід шиєю, занадто тонкою для корони червоно-золотих скручених кіс.
Вона тихенько відчинила двері вітальні, щоб захопити його зненацька. Кімната була сповнена солодкими пряними пахощами розквітлих азалій.
Джун вдихнула той запах на повні груди й почула голос Босіні – не в кімнаті, але зовсім близько. Він казав:
– Мені так хотілося поговорити з вами, та вже нема коли!
Голос Айріні відповів:
– А за обідом?
– Хіба там поговориш…
Спочатку Джун хотіла була вийти, але натомість перейшла через кімнату до засклених дверей, що вели у дворик. Саме звідти линули пахощі азалій, і там, спиною до неї, сховавши обличчя в золотаво-рожеві кетяги квітів, стояли її наречений та Айріні.
Мовчки, але без сорому, дівчина стежила за ними; щоки й очі її палали гнівом.
– Приїздіть у неділю самі… Подивимося разом будинок…
Джун побачила, як Айріні глянула на нього крізь заслону квітів. То не був погляд кокетки, Джун помітила в ньому куди гірше – то був погляд жінки, котра боїться, щоб очі її не сказали занадто багато.
– Я обіцяла поїхати на прогулянку з дядечком…
– З тим здоровилом? Нехай він вас привезе: туди всього десять миль – для його коней корисно буде пробігтися.
– Бідолашний дядечко Свізін.
В обличчя Джун війнула хвиля азалієвих пахощів; їй стало млосно, запаморочилася голова.
– Приїздіть! Будь ласка!
– Але навіщо?
– Ви повинні туди приїхати… Я гадав, ви хочете допомогти мені…
Дівчині здалося, що відповідь прозвучала ніжно, як тремтіння квітів:
– Так, хочу!
І Джун вступила у відчинені двері.
– Яка тут задуха! – мовила вона. – Я терпіти не можу цього запаху!
Очі її, гнівні й відверті, вдивлялися в їхні обличчя.
– Ви розмовляли про будинок? Я його ще не бачила – поїдьмо разом у неділю!
Кров відлила від обличчя Айріні.
– Я обіцяла поїхати на прогулянку з дядечком Свізіном, – відповіла вона.
– Дядечко Свізін! Оце справді! Можна й не виконати своєї обіцянки!
– Я не маю такої звички.
В кімнаті почулися кроки, Джун обернулася й побачила Сомса.
– Ну, коли ви вже готові, – сказала Айріні, обводячи всіх поглядом і всміхаючись дивного усмішкою, – то й обід готовий.
Обідати почали мовчки; по один бік столу сиділи Джун і Босіні, по другий – Айріні і Сомс.
Мовчки доїли суп – чудовий, хоч трохи й загустий; принесли рибу. Мовчки чекали, поки її розкладуть на тарілки.
Босіні зважився озватися:
– Сьогодні перший весняний день.
Айріні повторила стиха:
– Так, перший весняний день.
– Ну й весна! – мовила Джун. – Нема чим дихати!
Ніхто їй не відповів.
Рибу забрали. То була дуврська камбала, чудова, свіжа. І Білсон принесла шампанське; шийка пляшки була замотана білою серветкою.
Сомс сказав:
– Шампанське сухе.
Подали відбивні котлети; в кожної кісточка була загорнена в рожевий гофрований папір. Джун від котлет відмовилась, і знову запала мовчанка.
Сомс сказав:
– Візьми котлету, Джун. Більше нічого не буде.
Але Джун знову відмовилася, і котлети винесли. Тоді Айріні запитала:
– Філе, ви чули мого дрозда?
Босіні відповів:
– Авжеж, він співає мисливської пісні. Йдучи сюди, я чув його в сквері.
– Яка мила пташинка!
– Салату, сер?
Весняний салат з курятиною забрали.
А Сомс тим часом говорив:
– Спаржа зовсім не смачна. Босіні, чарку хересу до солодкого? Джун, ти нічого не п'єш.
Джун відповіла:
– Ви ж знаєте, я не п'ю ніколи. Вино – то така гидота!
На срібному тарелі подали яблучну шарлотку. І Айріні мовила усміхаючись:
– Азалії цього року розкішні!
Босіні на це промимрив:
– Розкішні! А які чудові пахощі!
Джун сказала:
– Як вам може подобатися цей запах? Білсон, дайте мені, будь ласка, цукру.
Їй подали цукор, і Сомс зауважив:
– Шарлотка добра.
Шарлотку забрали. Запала довга мовчанка. Айріні підкликала покоївку і сказала:
– Винесіть азалії, Білсон. Міс Джун не любить їхнього запаху.
– Ні, хай лишаються, – мовила Джун.
На маленьких тарілочках подали оливки з Франції і російську ікру. Сомс зауважив:
– Чому в нас нема іспанських оливок?
Але ніхто не відповів.
Оливки забрали. Піднявши свій бокал, Джун попросила:
– Прошу, налийте мені води.
Їй налили води. Принесли срібний таріль з німецькими сливами. Настала довга пауза. Всі зосереджено їли сливи.
Босіні лічив кісточки:
– Скоро – не скоро, завтра…
Айріні тихо закінчила:
– Ніколи. Сьогодні так гарно заходило сонце. Небо й досі наче рубінове – аж очі вбирає!
Босіні відповів:
– А вгорі темрява.
Їхні очі зустрілися, і Джун зневажливо вигукнула:
– Звичайнісінький лондонський захід!
Подали єгипетські сигарети в срібній скриньці. Сомс, беручи сигарету, запитав:
– Коли починається вистава?
Ніхто йому не відповів; принесли турецьку каву в емальованих чашечках.
Замислено усміхаючись, Айріні сказала:
– От якби…
– Якби що? – спитала Джун.
– Якби завжди була весна!
Подали бренді, воно було безбарвне, старе.
Сомс сказав:
– Босіні, раджу вам випити бренді.
Босіні випив чарку; всі повставали.
– Покликати вам кеб? – запитав Сомс.
Джун відповіла:
– Не треба, Білсон, принесіть, будь ласка, мою мантилью.
Принесли мантилью.
Айріні, стоячи біля вікна, стиха мовила:
– Який чудовий вечір! Уже засвітилися зорі!
Сомс докинув:
– Бажаю вам приємно провести вечір.
Джун відповіла з порога:
– Дякую. Ходімо, Філе.
Босіні озвався:
– Я йду.
Сомс глузливо посміхнувся й сказав:
– Нехай вам щастить!
Айріні, стоячи на порозі, дивилася їм услід. Босіні гукнув:
– На добраніч!
– На добраніч! – відповіла вона тихо…
В омнібусі Джун сказала нареченому, що хоче нагору, на свіже повітря; вона сиділа мовчки, підставивши обличчя подихам вітру.
Кучер обернувся був разів зо два, маючи намір заговорити, але передумав. Дуже весела пара! У жилах його теж грала весняна кров; йому кортіло дати вихід своїм почуттям, і він клацав язиком, вимахував батогом, повертаючи коней – навіть вони, бідолахи, вчули весну і з півгодини весело вицокували копитами по бруку.
Ожило все місто: дерева, вбравшися в молоду зелень, простягли назустріч леготу своє гілля, ніби чекали від нього якогось дарунка. Щойно засвічені ліхтарі розганяли сутінки, й обличчя перехожих блідли в їхньому сяйві, а у високості по пурпуровому небу швидко й нечутно пливли великі білі хмари.
Чоловіки у вечірніх костюмах, розгорнувши поли пальт, жваво бігли сходами до дверей клубів; робочий люд вештався вулицями; а жінки – ті жінки, що ввечері блукають самотні, самотні пливуть за людською течією, – простували поволі очікувальною ходою, мріючи про добре вино, добру вечерю або – зрідка – про поцілунки щирого кохання.
Усіх цих людей, що плавом пливли у світлі ліхтарів під небом, де мчали хмари, усіх їх до одного подих весни напоїв радісним неспокоєм. І всі вони до одного, як ті завсідники клубів у розстебнутих пальтах, поскидали покрови своєї касти, віри, своїх звичок і, збивши набакир капелюха, пришвидшивши ходу, своїм сміхом чи своєю мовчанкою виявили те, що ріднило їх усіх під цим гарячим небом.
Босіні з Джун зайшли в театр мовчки, їхні місця були в ложі верхнього ярусу. Вистава щойно почалася, і напівтемна зала з рядами людей, що дивилися в один бік, нагадувала величезний квітник, де всі квіти повернули голівки до сонця.
Джун іще ніколи не доводилося сидіти в верхньому ярусі. Відколи їй минуло п'ятнадцять років, вона завжди ходила з дідусем до партеру, і не просто до партеру – вони сиділи на щонайкращих місцях, посередині третього ряду. Старий Джоліон замовляв їх задовго до вистави у Грогана й Бойна, вертаючись із Сіті додому; квитки він клав у кишеню пальта, де вони лежали разом із портсигаром і лайковими рукавичками, а потім віддавав Джун, і вона берегла їх до урочистого вечора. Сидячи на тих місцях, вони – спокійний сивоголовий старий із прямою поставою і тендітна дівчина, напружена й зосереджена, з червоно-золотавою голівкою, – додивлялися до кінця будь-яку п'єсу, а дорогою додому старий Джоліон завжди казав про актора, що виконував головну роль: «Ні те ні се! От якби ти побачила Бобсона!»
Джун чекала цього вечора, наперед упиваючись втіхою: вони вибралися до театру потай без супроводу, на Стенгоупгейт про це нічого не знали – там вважали, що Джун гостює у Сомса. Дівчина сподівалася винагороди за свої хитрощі, до яких вона вдалася заради нареченого, сподівалася розвіяти густу холодну хмару, змінити їхні стосунки, які останнім часом стали такі дивні, такі болісні, зробити їх знову радісними й простими, які вони були до зими. Вона прийшла з твердим наміром поговорити про все відверто і тепер дивилася на сцену, насупивши брови, нічого не бачачи, стискаючи на колінах руки. Її жалила й жалила ревнива підозра.
Може, Босіні й здогадувався про її душевні муки, але не подавав про це знаку.
Завіса опустилася. Перша дія закінчилась.
– Тут страшенна задуха, – мовила дівчина. – Я хочу на свіже повітря.
Вона дуже зблідла і напевно знала – нерви її були напружені до краю, і нічого не минало її уваги, – що він збентежений, що йому ніяково.
В глибині театру був балкон, який виходив на вулицю. Джун його захопила і мовчки схилилася на поруччя, чекаючи, що Босіні почне розмову.
Нарешті вона не витримала й мовила:
– Мені треба дещо сказати тобі, Філе.
– Слухаю.
Від його настороженого тону кров прилила їй до лиця, а з вуст зірвалися слова:
– Ти не хочеш, щоб я була ніжна з тобою, давно вже не хочеш!
Босіні дивився вниз, на вулицю. Він не відповідав.
Джун палко вигукнула:
– Ти ж знаєш: для тебе я ладна зробити все, що завгодно, я хочу бути для тебе всім…
З вулиці линув гамір, його пронизав різкий дзвінок: починалася друга дія. Джун не зрушила з місця. В душі її кипіла жорстока боротьба. Може, слід піти на ризик? Дати бій тому впливові, тій звабі, яка манить його від неї? Вдача в неї була войовнича, і дівчина сказала:
– Філе, візьми мене з собою у неділю, я хочу подивитися на будинок!
Усміхаючись тремтливою усмішкою, що раз у раз гасла на її вустах, і намагаючись – через велику силу намагаючись! – не показати своєї напруженої уваги, Джун вдивлялася в його обличчя, побачила, як з'явились на ньому нерішучість, вагання, побачила, як стурбовано насупились його брови, як кинулася йому в обличчя кров. Він відказав:
– Ні, серденько, в неділю я не можу. Нехай іншим разом!
– Чому не в неділю? В неділю я тобі не заважатиму.
Босіні зробив очевидне зусилля і сказав:
– У мене є справа.
– Ти хочеш узяти…
Очі його сердито блиснули, він знизав плечима й відповів:
– Через цю справу я не можу взяти тебе до Робін-Гіла й показати будинок!
Джун закусила губу до крові й пішла в залу, не кажучи ані слова, але вона не могла стримати гнівних сліз, які котилися з її очей. На щастя, в залі вже було темно і ніхто не бачив, що з нею діялося.
А проте в цьому світі, світі Форсайтів, ніхто не може сховатися від цікавого ока.
З третього ряду за ними стежила Юфімія, наймолодша Ніколасова дочка, та її заміжня сестра, місіс Твітімен.
Вони розповіли у Тімоті про те, що бачили в театрі Джун із її нареченим.
– В партері?
– Ні, не в…
– Ага, напевно, в бельетажі. Теперішня молодь вважає, що сидіти в бельетажі дуже модно!
Та, власне… Вони сиділи в… У кожному разі ті заручини довго не триватимуть. Маленька Джун була насуплена, як грозова хмара! З сльозами втіхи на очах вони розповідали, як вона, вертаючись серед дії на своє місце, копнула ногою чийогось капелюха і як власник капелюха на неї подивився. Юфімія була відома своєю звичкою заходитися беззвучним сміхом, що переходив у різке вищання, і коли місіс Смолл, сплеснувши руками, вигукнула: «Боже милий! Копнула капелюха-а?» – вона так зайшлася тим вищанням, що довелося заспокоювати її нюхальними солями. Дорогою від Тімоті Юфімія сказала місіс Твітімен:
– Копнула капелюха-а! Ой, умерти можна!
Для «маленької Джун» цей вечір, що мав стати радісним, був найнещасливішим у житті. Бог свідок, вона силкувалася погамувати свої гордощі, свою підозру, свої ревнощі!
Прощаючись з Босіні біля дверей дому старого Джоліона, Джун іще стримувала свій розпач; пристрасне бажання відвоювати коханого додавало їй сили, але, почувши, як стихають його кроки, дівчина збагнула всю глибину свого горя.
Двері їй відчинив мовчазний «місіонер». Джун хотіла була прослизнути нагору, до своєї кімнати, але старий Джоліон почув її ходу і з'явився на порозі їдальні.
– Іди випий молока, – сказав він. – Воно ще тепле. Ти щось дуже спізнилася. Де це ти була?
Джун стояла біля каміна, поставивши ногу на гратки й спершись рукою на поличку, точнісінько так, як її дідусь, коли він повернувся того вечора з опери. Вона насилу стримувала сльози, і їй було байдуже, що сказати.
– Ми обідали у Сомса.
– Гм! У того Власника. Була його дружина і Босіні?
– Атож.
Старий Джоліон втупився в неї проникливим поглядом, від якого було важко сховатись, але Джун на нього не дивилася. А коли вона повернула голову, він одразу опустив очі. Старий побачив достатньо, навіть задосить. Він нахилився до каміна, щоб узяти чашку з молоком, і, відвернувшись, пробуркотів;
– Не можна гуляти допізна, а то ти переведешся ні на що.
Сердито зашарудівши газетою, Джоліон прикрився нею, але коли Джун підійшла його поцілувати, він сказав: «На добраніч, серденько», – таким несподівано тремтячим голосом, що дівчина ледве встигла вискочити з кімнати, перш ніж зайшлася риданнями, які душили її до пізньої ночі.
Коли двері зачинилися, старий Джоліон поклав газету й довго дивився перед себе стурбованим поглядом.
«Негідник! – подумав він. – Я так і знав, що вона скуштує з ним горя!»
Його обсіли сумніви й підозри, важкі та гнітючі, бо він почував себе безсилим стримати розвиток подій або вплинути на їхній хід.
Невже той молодик збирається ошукати її? Йому кортіло піти до нього і сказати: «Послухайте-но, добродію! Ви що, збираєтесь обдурити мою онуку?» Але чи має він на це право? Знаючи мало, або, точніше, майже нічого не знаючи, він, проте, відчував своєю непомильною інтуїцією: тут щось не гаразд. Старий підозрював, що Босіні вчащає на Монпельє-сквер.
«Він начебто порядний хлопець, – міркував Джоліон. – Обличчя в нього непогане, але він якийсь дивакуватий. Не можу його зрозуміти. І ніколи й не зрозумію! Кажуть, він працює, як віл, але я не певен, чи з тієї праці буде якесь пуття. Він зовсім непрактичний, йому бракує твердих правил. Прийде сюди й сидить, насупившись мов сич. Спитаєш, якого йому налити вина, а він: «Дякую, будь-якого». Почастуєш його сигарою – він викурить її так, наче то німецька двопенсова дешевина. Я й разу не бачив, щоб він дивився на Джун, як йому належить дивитися, а проте він упадає за нею не заради її грошей. Якби Джун подала знак, він би завтра ж розірвав заручини. Та вона не подасть, ні! Буде боротися за нього. Вона затята, як доля! Ніколи не поступиться!»
Глибоко зітхнувши, він перегорнув газету: може, хоч тут знайде якусь розраду.
А Джун сиділа в своїй кімнаті біля відчиненого вікна; весняний вітер, нагулявшися в парку, холодив її гарячі щоки й палив її серце.
