355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Джон Голсуорси » Сага про Форсайтів » Текст книги (страница 22)
Сага про Форсайтів
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 12:45

Текст книги "Сага про Форсайтів"


Автор книги: Джон Голсуорси



сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 68 страниц)

– Мій хлопчику! Мій любий хлопчику!

Припавши устами до синового чола, вона гладила його руку.

Джеймс і собі повернувся до сина; обличчя його неначе вмить постаріло.

– Покинула тебе? Тобто як це – покинула? Ти ніколи не казав, що вона збирається тебе покинути.

– А хіба я знав? – відповів сердито Сомс. – Що ж тепер робити?

Джеймс почав ходити по кімнаті; без сюртука він скидався на лелеку.

– Що тепер робити! – бурмотів він. – Звідки я знаю, що тепер робити? Чого це ти надумався мене питати? Ніхто мені анічогісінько не розказує, а потім до мене приходять і питають, що робити. Я сам не знаю! Ось твоя мати, ось вона стоїть, вона, бач, нічого не може порадити. А я скажу тобі ось що: ти мусиш знайти її.

Сомс посміхнувся; його звичайна гордовита посмішка зараз здалася жалюгідною.

– Я не знаю, куди вона пішла, – мовив він.

– Не знаєш, куди вона пішла! – сказав Джеймс. – Як це ти не знаєш, куди вона пішла? А куди, на твою думку, вона може піти? Вона пішла до того молодика, до Босіні, ось куди вона пішла. Я давно знав, що так воно й буде.

Запала довга мовчанка; Сомс відчував, як мати стискає його руку. Йому здавалося, що він бачить усе це уві сні, неспроможний ані думати, ані діяти. Він бачив, як сіпається червоне батькове обличчя, наче той ось-ось заплаче; чув слова, що рвалися з його наболілої душі:

– Тепер не минути скандалу; я завжди це казав. – І трохи згодом, коли ніхто не озвався – А ви з матір'ю стоїте собі спокійнісінько!

Чув голос Емілі, спокійний, навіть зневажливий:

– Та годі вже тобі, Джеймсе. Сомс зробить усе, що можна.

Чув, як Джеймс, опустивши очі, пригнічено сказав:

– Я нічим не можу допомогти тобі, я вже старий. Але не поспішай, мій хлопчику.

Чув знову материн голос:

– Сомс зробить усе, щоб її повернути. Не треба про це говорити. Я певна, що все владнається.

Чув відповідь Джеймса:

– Не знаю, як це можна владнати. Якщо вона не втекла з Босіні, моя порада тобі: не зважай ні на що, знайди її і присилуй вернутися додому.

Знову Сомс відчув, як мати гладить йому руку на знак схвалення, і, наче повторюючи священну клятву, він пробурмотів крізь зуби:

– Знайду!

Утрьох вони зійшли у вітальню. Там сиділи три сестри і Дарті; якби прийшла Айріні, то зібралася б уся родина.

Джеймс умостився в своєму кріслі і, холодно привітавшись із Дарті, якого він зневажав і боявся, бо в нього ніколи не було грошей, більше не сказав ані слова, аж поки дворецький запросив до столу. Сомс теж сидів, як води у рот набравши; одна тільки Емілі – спокійна, мужня жінка – балакала з Вініфред про всяку всячину. Ніколи ще вона не розмовляла й не трималася так спокійно, як того вечора.

Оскільки Сомс із батьками вирішили нічого не казати про втечу Айріні, інші члени родини не висловили своєї думки, як повестися в цьому ділі; проте, як свідчать усі розмови, що точилися навколо дальших подій, Джеймсову пораду: «Не слухай її, розшукай і приведи додому!» – безперечно, вважали б розумною всі (хіба що за невеликими винятками) не тільки на Парк-лейн, але й у Ніколаса, у Роджера й у Тімоті. Напевно цю пораду схвалили б і інші лондонські Форсайти, які не сказали нічого з цього приводу тільки тому, що не знали про цю історію.

Незважаючи на зусилля Емілі, обід, який подавали Уормсон і служник, минав майже в цілковитій тиші. Дарті сидів насупившись і пив усе, до чого міг дотягнутися; а сестри взагалі не любили заводити між собою розмов. Джеймс запитав був, де тепер Джун і що вона робить. Ніхто не міг йому нічого сказати. Він знову поринув у похмуру мовчанку. І тільки тоді, коли Вініфред розповіла, як маленький Публіус дав жебракові фальшиву монетку, Джеймсове обличчя трохи проясніло.

– Чи ба, який меткий хлопчина! – озвався він. – Якщо й далі так піде, то, їй-право, з нього будуть люди. Розумний хлопчина, нічого не скажеш, розумний!

Та це був тільки короткочасний спалах.

Страви урочисто змінювали одна одну, над столом сяяло електричне світло, яке, проте, ледь сягало стіни, на якій висіла головна окраса їдальні, так званий «Морський пейзаж» Тернера, де не було майже нічого, крім корабельних снастей і потопельників. З'явилося шампанське, а за ним пляшка Джеймсового доісторичного портвейну, – здавалося, наче їх подала крижана рука кістяка.

О десятій Сомс попрощався і пішов; двічі його питали про дружину, і він відказував, що вона, мовляв, нездужає; він уже насилу стримувався. Мати поцілувала його довгим ніжним цілунком, він потиснув їй руку, відчуваючи, як потепліли його щоки. Надворі гуляв студений вітер, тужно завиваючи на перехрестях; Сомс ішов під ясним сталево-синім небом, всипаним зорями, не помічаючи ані їхнього холодного вітання, ані шелесту сухого платанового листя, ані панельних жінок, що пробігали повз нього в своїх витертих хутряних жакетках, ані посинілих від холоду безпритульних бідолах, що стовбичили на перехрестях. Прийшла зима! Але Сомс поспішав додому, ні на що не звертаючи уваги; коли він виймав листи з позолоченої дротяної скриньки, куди їх кидали крізь щілину в дверях, руки його тремтіли.

Жодного від Айріні.

Він пішов до їдальні; в каміні палав вогонь, біля каміна вже стояло його крісло, поряд лежали капці, на столі – погрібець і різьблена скринька з сигаретами; проте Сомс, подивившись на все це хвилини зо дві, вимкнув світло й піднявся нагору. В його кімнаті теж горів камін, але в спальні Айріні було темно й холодно. Саме сюди він і зайшов.

Він освітив кімнату свічками й довго ходив туди й сюди між ліжком і дверима, Йому важко було призвичаїтися до думки, що вона й справді його покинула, і, наче дошукуючись якогось пояснення, якоїсь причини, якоїсь дрібнички, що допомогла б йому збагнути фатальну таємницю його подружнього життя, Сомс почав відчиняти всі дверцята й копатися у всіх шухлядах.

Ось її сукні; він завжди любив, навіть наполягав, щоб його дружина гарно вдягалася; вона майже нічого не взяла: дві чи три сукні, не більше, а в шухлядах, які він висував одну за одною, все лежало на місці, – і білизна, і шовкові речі.

Може, зрештою, це тільки примха; може, вона просто собі поїхала на кілька днів до моря. Якби це було так, якби вона повернулася, він би вже ніколи не дозволив собі того, що сталося в фатальну позаминулу ніч, ніколи б не зважився на такий вчинок, – хоча це її обов'язок, її подружній обов'язок, хоча вона належить йому, – він би ніколи не зважився на такий вчинок. Певна річ, їй просто затьмарило розум.

Він нахилився над шухлядою, де вона зберігала свої коштовності; шухляда була незамкнена, і він висунув її; в скриньці стирчав ключ. Це здивувало його, але потім він здогадався, що скринька, певно, порожня. Він зазирнув усередину.

Скринька була аж ніяк не порожня. В зелених оксамитових гніздечках лежали всі подаровані ним коштовності, навіть годинник, а у відділенні з годинником стриміла трикутна записка від Айріні:

«Сомсові Форсайту.

Здається, я не взяла нічого з речей, що їх подарували мені Ви і Ваші родичі».

І більше ані слова.

Сомс поглянув на брошки й браслети, оздоблені перлами й діамантами, на плаский золотий годинник, прикрашений великим діамантом і сапфірами, на ланцюжки й персні, що спочивали кожен у своєму гнізді, і раптом з очей його потекли сльози й закапали в скриньку.

Жоден її вчинок у майбутньому, жоден із її минулих вчинків не міг би показати йому ясніше, чому вона покинула його. На одну-єдину хвилину він, мабуть, збагнув усе, що мусив збагнути, – збагнув, що вона ненавидить його, що ненавиділа його всі ці роки, що вона далека від нього, безмежно далека, наче людина, яка живе на зовсім іншому світі, що в нього нема – і ніколи не було ані крихти надії; збагнув навіть, що їй довелося багато вистраждати, що її треба пожаліти.

В ту хвилину Сомс зрадив у собі Форсайта – забув про себе, про свої інтереси, про свою власність, був здатний на будь-який безкорисливий вчинок; він піднісся у чисті високості самопожертви й непрактичності.

Такі хвилини минають швидко.

Сльози наче очистили Сомсову душу від негідної слабкості. Він підвівся, замкнув скриньку і повільно, тремтячими руками поніс її до своєї кімнати.


VII. ПЕРЕМОГА ДЖУН

Джун чекала своєї нагоди: вранці і ввечері вона ретельно проглядала нудні газетні шпальти, що спочатку дуже дивувало старого Джоліона. Коли ж ця нагода прийшла, вона негайно взялася до діла, виявивши наполегливість, властиву її рішучій вдачі.

Вона довіку пам'ятатиме той ранок, коли в газеті «Таймс», у списку призначених для сьогоднішнього розгляду судових справ під заголовком «Суд VIII дільниці» повідомлялося: «Суддя Бентем; позов Форсайта проти Босіні».

Наче гравець, що ставить на карту свій останній гріш, Джун вирішила ризикнути всім задля успіху цієї спроби; не такої вона була вдачі, щоб думати про можливу поразку. Важко сказати, як вона змогла передбачити, що рішення суду буде не на користь Босіні, мабуть, їй на поміч прийшла інтуїція, властива закоханій жінці; в кожному разі, всі свої плани вона складала, бувши твердо в цьому впевнена.

О пів на одинадцяту дівчина вже сиділа на галереї судової зали, звідки не виходила аж до кінця розгляду справи «Форсайт проти Босіні». Відсутність Босіні її не тривожила: у неї й раніше було передчуття, що він не схоче себе боронити. Як тільки суддя оголосив вирок, вона швидко вийшла на вулицю, взяла кеб і поїхала до Босіні.

Надвірні двері були відчинені, вона зайшла в будинок і проминула контори, що містилися на нижніх трьох поверхах, не привернувши нічиєї уваги; труднощі почалися лише на горішньому поверсі.

На її дзвінок ніхто не відповів; доведеться або зійти вниз і попросити воротарку, щоб та впустила її в контору Босіні, або терпляче стояти під дверима, сподіваючись, що її ніхто там не побачить. Вона вибрала останнє.

Постоявши із чверть години на сходах і добре змерзнувши, Джун пригадала, що Босіні залишав ключа під килимком. І справді, вона знайшла його на звичайному місці. Якусь хвильку вона вагалася – відмикати двері чи ні; нарешті зайшла і залишила двері відчиненими, щоб усім було очевидно, що вона прийшла сюди в справах.

Це була вже не та Джун, яка, тремтячи, приходила сюди п'ять місяців тому; їй довелося стільки пережити й перестраждати за цей час, що її вразливість значно притупилася; вона так довго й так детально обмірковувала цей візит, що заздалегідь пережила всі можливі страхи. Цього разу вона не відступиться, бо ніхто їй не допоможе.

Неначе самиця, що стереже своїх малят, Джун не могла всидіти на місці; маленька, жвава, вона безперестану ходила туди й сюди по кімнаті – від стіни до стіни, від вікна до дверей, брала в руки то ту, то ту річ. Скрізь лежала пилюка; очевидно, кімнату не прибирали вже кілька тижнів, і Джун, вишукуючи ознак, які підтвердили б її сподівання, побачила в цьому доказ, що йому задля ощадності довелося відмовитись від служниці.

Вона зазирнула в спальню; ліжко було заслане недбало – напевне, чоловічою рукою. Напружено дослухаючись, Джун швидко зайшла й відчинила шафу. Декілька сорочок і комірців, пара брудних черевиків – у кімнаті навіть не було майже ніякого одягу.

Дівчина тихенько вернулася до вітальні й тільки тепер помітила, що там немає всіх тих речей, які Босіні цінував і беріг. Годинник, що дістався йому від матері; бінокль, який висів колись над канапою; дві дорогі старовинні гравюри з краєвидами Герроу, де вчився його батько; і, нарешті, японська вазочка, яку вона йому сама подарувала. Все це зникло; і хоч в її співчутливій душі закипів гнів від думки, що світ повівся з ним так жорстоко, зникнення улюблених його речей вона сприйняла як добру ознаку, що віщувала успіх її задуму.

Саме в ту хвилину, коли Джун дивилася на порожнє місце, де колись стояла японська вазочка, вона раптом відчула на собі чийсь погляд і, обернувшись, побачила на порозі Айріні.

Якусь мить вони мовчки дивилися одна на одну; потім Джун ступила до Айріні й простягла їй руку. Айріні не взяла її.

Забравши руку, Джун заклала її за спину. В очах дівчини спалахнув гнів; вона чекала, поки Айріні заговорить, і, охоплена лютими ревнощами, підозрою і цікавістю, придивлялася до своєї подруги, до кожної рисочки в її обличчі, до її одягу й постаті.

Айріні була в короткому сірому хутрі; з-під дорожнього капелюшка на чоло спадало пасмо золотавого волосся. Обличчя, облямоване пухнастим хутром, здавалося маленьким, ніби дитячим.

Щоки Джун палали як жар, а в Айріні обличчя було бліде, аж біле, наче від холоду. Під очима залягли темні кола.

В руці вона тримала букетик фіалок.

Вона й собі дивилася на Джун, дивилася без усмішки. І хоч як була дівчина збентежена й розгнівана, але під пильним поглядом цих великих темних очей вона відчула, як у глибині її серця прокидається давня приязнь.

Нарешті Джун обізвалася перша.

– Чого ви сюди прийшли? – мовила вона, проте, збагнувши, що те саме запитання стосується й до неї самої, додала – Ця ганебна судова справа… Я прийшла сказати йому, що він програв її.

Айріні нічого не відповіла, її очі невідривно вдивлялися в обличчя Джун, і дівчина вигукнула:

– Чого ви стоїте, наче скам'яніла!

Айріні засміялася:

– Як я хотіла б скам'яніти!

Але Джун відвернулась.

– Ні! – вигукнула вона. – Не кажіть мені нічого! Я не хочу слухати! Я не хочу знати, навіщо ви прийшли сюди. Я не хочу слухати!

І дівчина почала метатися по кімнаті, ніби неспокійний дух. Раптом вона вигукнула:

– Я прийшла сюди перша. Ми не можемо залишатися тут обидві!

На обличчі Айріні з'явилася й зразу згасла легенька усмішка. Вона не зрушила з місця. І тоді Джун відчула, що під м'якістю і млявістю цієї жінки таїться відчайдушна рішучість, щось незламне, небезпечне. Вона зірвала з голови капелюшок і, підвівши до чола обидві руки, пригладила пишне бронзове волосся.

– Вам тут не місце! – визивно крикнула вона.

Айріні відповіла:

– Мені ніде немає місця…

– Що ви хочете цим сказати?

– Я пішла від Сомса. Ви ж радили мені піти від нього!

Джун заткнула руками вуха.

– Не треба! Я не хочу нічого слухати… Не хочу нічого знати. Я не можу боротися з вами! Чого ви стоїте? Чому не йдете геть?

Губи Айріні заворушилися; вона неначе спитала: «Куди ж мені йти?»

Джун повернулася до вікна. Внизу, на вулиці, вона побачила годинник. Уже близько четвертої. Він може прийти з хвилини на хвилину! Дівчина озирнулася через плече; обличчя її скривилося від гніву.

Але Айріні не зрушила з місця; в затягнених у рукавички руках вона безперестану крутила букетик фіалок.

З очей Джун потекли сльози гніву й гіркого розчарування.

– Як ви могли сюди прийти? – вигукнула вона. – Зрадлива ви подруга!

Айріні засміялася знову. Джун зрозуміла, що сказала не те, що треба, і заплакала.

– Чого ви сюди прийшли? – схлипувала дівчина. – Ви занапастили життя мені, а тепер хочете занапастити й йому!

Губи Айріні затремтіли, вона глянула в очі Джун таким сумним поглядом, що дівчина скрикнула, стримуючи ридання:

– Ні, ні!

Але Айріні тільки понурила голову, усе нижче й нижче. Нараз вона повернулася і швидко вийшла з кімнати, затуливши уста букетиком фіалок.

Джун кинулася до дверей. Кроки на сходах усе даленіли. Дівчина гукнула:

– Верніться, Айріні! Верніться!

Кроки завмерли внизу…

Розгублена, змучена, дівчина стояла на сходах. Чому Айріні пішла, залишивши за нею поле бою? Що це означає? Невже вона хоче зректися його? Чи, може… Джун гризли тяжкі сумніви… Босіні так і не прийшов…

Десь о шостій вечора старий Джоліон повернувся з Вістарія-авеню, де майже щодня проводив тепер по кілька годин, і спитав, чи вдома онука. Довідавшись, що Джун щойно прийшла, він послав по неї.

Старий Джоліон вирішив сказати дівчині, що він помирився з її батьком. Що було, те минуло. Він не хоче жити сам-один, чи майже один, у цьому великому домі; він його продасть і купить будинок за містом для сина, вони переїдуть туди всією родиною і житимуть разом. Якщо Джун це не до вподоби, він виділить їй капітал, і вона житиме окремо. Жити з ним чи без нього – великої різниці для неї немає: вона ж бо вже давно збайдужіла до його товариства.

Проте коли Джун з'явилася у вітальні, вигляд у неї був змучений і жалюгідний; у втомлених очах світилося страждання. За своїм звичаєм вона вмостилася на бильці його крісла, і коли старий Джоліон заговорив, його мова анітрохи не скидалася на ту ясну, холодну заяву, яку він так старанно обміркував. Серце його щеміло, як щемить велике серце пташки, коли її пташеня, вилетівши з гнізда, поранить свої крильця. Він затинався, наче почував себе винним у тому, що зрештою збився з праведного шляху і, зневаживши приписи доброчесності, піддався природним потягам.

Він ніби побоювався, що, відкриваючи свої наміри, подасть онуці поганий приклад, і, дійшовши до головного, він якнайделікатніше запропонував, що, коли все це їй не до вподоби, нехай собі живе, як хоче.

– І якщо, голубонько, тобі буде з нами важко, – сказав він, – то я усе владнаю. Як ти скажеш, так і буде. Ми тобі знайдемо в місті невеличку квартирку, ти там оселишся, а я тебе часто навідуватиму. Але малята, – додав він, – дуже милі!

І посеред цих поважних, хоч і доволі прозорих пояснень, чому він вирішив змінити свою політику, в очах його раптом блиснув веселий вогник:

– Ти уявляєш собі, як вразить ця новина Тімоті з його слабкими нервами! Закладаюся, що мій любий братик скаже своє слово.

Джун мовчала. Сидячи на бильці крісла, вона височіла над старим Джоліоном, і він не бачив її обличчя. Та ось її тепла щока притулилася до його обличчя, і він зрозумів, що можна не турбуватись: вона сприйняла цю новину спокійно. Старий посміливішав.

– Ти полюбиш батька, – мовив він. – У нього добре серце. Йому трохи бракує твердості, зате вдача в нього спокійна. Він художник, артистична натура і все таке інше.

І старий Джоліон згадав про десять-дванадцять акварелей, схованих під замком у його спальні: тепер, коли його син мав стати власником, він уже не вважав їх дріб'язком, як колись.

– Що ж до твоєї… твоєї мачухи, – провадив він, вимовляючи останнє слово з деяким зусиллям, – то вона дуже достойна жінка, може, трохи плаксива, але щиро любить Джо. А малята – дуже милі! – повторив він, і ці слова прозвучали, як музика, в його урочистих виправдовуваннях.

Джун не знала, що в цих словах втілювалася ніжна любов до дітей, до всього юного, беззахисного, любов, що колись примусила старого Джоліона зректися сина заради такої крихітки, як вона, а тепер, коли все змінилося, відбирала його від неї.

Її мовчанка стривожила старого Джоліона, – він запитав нетерпляче:

– Ну, то що ти скажеш?

Джун сковзнула на підлогу і вмостилася біля його ніг; тепер настала її черга говорити. Вона певна, що все буде чудово, всі вони житимуть у добрій злагоді, і їй зовсім байдуже, що там подумають люди.

Старого Джоліона пересмикнуло. Гм! Отже, люди таки щось подумають! А йому здавалося, що тепер, коли минуло стільки років, вони вже все забули! Ну що ж, нічого не вдієш! Проте він аж ніяк не схвалював того, що сказала з цього приводу онука – на думку людей треба завжди зважати!

Але старий Джоліон змовчав. Почуття його були такі складні, такі суперечливі, що їх годі було висловити.

Так, провадила Джун, їй до людей байдуже; яке їм до цього діло? Вона тільки хоче попросити його про щось – дівчина притулилася щокою до дідового коліна, і старий Джоліон зразу збагнув, що для неї це має велику вагу. Адже він однаково збирається купувати будинок за містом, то нехай купить – вона була б така рада – той Сомсів чудовий будинок у Робін-Гілі. Він зовсім готовий, він просто чудесний, і в ньому ж ніхто тепер не житиме. А їм було б там дуже добре!

Старий Джоліон одразу насторожився. Хіба цей Власник не збирається жити в своєму новому домі? Тепер він називав Сомса тільки цим прізвиськом.

Ні, відказала Джун, не збирається: вона знає, що не збирається.

Звідки вона це знає?

Цього Джун не може сказати, але вона знає. Знає майже напевно! Навряд чи це можливо тепер, коли усе змінилося! В її вухах і досі лунали слова Айріні: «Я пішла від Сомса! Куди ж мені йти?»

Проте вона не сказала про це ні слова.

От якби дідусь купив будинок і оплатив той безглуздий позов, що його вчинили проти Філа зовсім несправедливо! Так було б краще для всіх, і все – геть усе уладналося б!

І Джун обняла діда, міцно притиснувшись до його чола.

Але старий Джоліон вивільнився з її обіймів, і на його обличчі з'явився поважний зосереджений вираз, якого він завжди прибирав, коли йшлося про справи. Він запитав: що це все означає? Здається, вона щось надумала. Мабуть, вона зустрічалася з Босіні?

Джун відповіла:

– Ні, але я заходила до нього.

– Заходила до нього? Хто тебе супроводив?

Джун твердо зустріла його погляд.

– Я ходила сама. Він програв справу. Мені байдуже, як я вчинила – добре чи погано. Я хочу допомогти йому і таки допоможу!

Старий Джоліон знову запитав:

– То ти його бачила?

Погляд його, здавалося, зазирав у її душу.

Джун знову відповіла:

– Ні, його не було вдома. Я чекала, але він не прийшов.

Старий Джоліон полегшено заворушився в кріслі. Дівчина встала й глянула на нього згори: така тендітна, легенька, юна, але воднораз така наполеглива й рішуча; і хоч як його пекла тривога й досада, йому не стало духу насупитись у відповідь на її пильний погляд. Він відчув, що Джун перемогла, що віжки вислизнули з його рук, що він старий і втомлений.

– Ох! – нарешті мовив він. – Боюся, що колись ти таки вскочиш у халепу. Ти хочеш, щоб усе завжди було по-твоєму.

І, піддавшись філософському настрою, що іноді находив на нього, старий Джоліон додав:

– Така вже ти вродилася, така, напевно, й помреш!

І цей чоловік, що у своїх стосунках з діловими людьми, з членами правлінь, з Форсайтами всіх видів, а також із тими, хто не належав до Форсайтів, завжди умів поставити на своєму – подивився сумно на вперту внучку, відчуваючи в ній ту властивість, яку несвідомо ставив вище за всі інші властивості людської вдачі.

– Ти знаєш, що кажуть люди? – спитав він повільно.

Джун зашарілася.

– Так… ні. Знаю… ні, не знаю… мені до того байдуже! І вона тупнула ногою.

– Мені здається, – сказав старий Джоліон, опустивши очі, – що ти не зреклася б його навіть мертвого!

По довгій мовчанці він знов озвався:

– Але щодо купівлі будинку, ти й сама не знаєш, що говориш!

Джун відповіла, що знає. Вона певна, що дід купить будинок, якщо тільки схоче. Треба лише сплатити його вартість.

– Його вартість! Ти ж у цьому нічого не тямиш. До Сомса я не піду – з цим молодиком я більше не хочу мати діла.

– А з ним і не треба мати діла: піди до дядечка Джеймса. Якщо ти не зможеш купити будинок, то принаймні сплати ті гроші, що правлять з Філа. Я знаю, він страшенно бідує, сама бачила. Візьми мої гроші.

В очах старого Джоліона спалахнув лукавий вогник.

– Твої гроші? Добре придумала! А що ж ти сама, скажи мені, будь ласка, робитимеш без грошей?

Проте в душі він уже захопився ідеєю вихопити будинок у Джеймса та його сина. На форсайтівській біржі йому довелося почути чимало балачок про цей будинок, чимало сумнівних похвал. Будинок, безперечно, «з усякими витребеньками», але місце дуже гарне. Забравши у Власника його вимріяний дім, він би здобув славну перемогу над Джеймсом, дістав би переконливий доказ того, що йому таки пощастить зробити Джо власником, повернути синові те місце в житті, яке належить йому по праву. Це буде відплата всім тим, хто насмілився вважати його сина нещасним, злиденним вигнанцем!

Ну що ж, поміркуємо; так, поміркуємо! Може, нічого й не вийде: він не збирається платити шалену ціну, але якщо за будинок не заправлять зайвого, то, може, він і справді його придбає!

Але у глибині душі старий Джоліон розумів, що не зможе відмовити онуці.

Однак він нічого не обіцяв. «Треба ще подумати», – сказав він Джун.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю