Текст книги "Сага про Форсайтів"

Автор книги: Джон Голсуорси

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 68 страниц)

VIII. БОСІНІ НЕ СТАЛО

Старий Джоліон не любив нічого вирішувати поспіхом; мабуть, він би довго міркував над тим, чи варто купувати будинок у Робін-Гілі, якби вираз обличчя Джун не переконав його, що вона не дасть йому спокою.

Наступного ранку за сніданком вона запитала його, на коли звеліти кучерові запрягти карету.

– Карету? – перепитав він, вдаючи здивованого. – Навіщо? Я нікуди не збираюся їхати!

Вона відповіла:

– Треба виїхати раніше, щоб застати дядечка Джеймса, поки він не вирушить у Сіті.

– Джеймса! До чого тут дядечко Джеймс?

– А будинок? – відповіла вона таким тоном, що годі було далі прикидатися.

– Я ще не вирішив, – сказав він.

– То виріши! Виріши! Ну ж бо, дідусю, подумай про мене!

Старий Джоліон пробурчав:

– Подумати про тебе… Я завжди думаю про тебе, а от ти про себе не думаєш. Ти не думаєш, до чого тебе доведе твоя впертість. Та нехай уже, скажи, щоб подали карету о десятій.

Чверть на одинадцяту старий Джоліон уже ставив свою парасольку в холі на Парк-лейн, – пальта й капелюха він вирішив не скидати; він сказав Уормсонові, що хоче побачитися з господарем, і, не чекаючи, поки той оповістить Джеймса, пройшов у кабінет і сів.

Джеймс саме розмовляв у їдальні з Сомсом, що прибув сюди перед сніданком. Почувши, хто завітав до нього, Джеймс стурбовано пробурмотів:

– Чого йому треба від мене?

Він устав.

– Ти краще не гарячкуй, – сказав він Сомсові. – По-перше, треба довідатися, де вона, – я звернувся б до Стейнера: їх ніхто не перевершить, як вони не зможуть знайти її, то інші не знайдуть і поготів. – І раптом, несподівано розчулившись, промимрив сам до себе – Бідолашна! Просто не можу збагнути, що їй зайшло у голову! – і вийшов з кімнати, сякаючи носа.

Старий Джоліон не підвівся назустріч братові, а тільки потиснув по-форсайтівському його руку.

Джеймс і собі сів біля столу, підперши долонею голову.

– Як же ти живеш? – сказав він. – Щось давненько ти до нас не заходив.

Старий Джоліон пропустив це зауваження повз вуха.

– Як здоров'я Емілі? – запитав він і провадив, не чекаючи відповіді: – Я до тебе в справі Босіні. Мені казали, що ви не можете дати ради тому новому будинку, який він спорудив.

– Як це не можемо дати будинку ради? – відказав Джеймс. – Я знаю тільки, що Босіні програв справу і, напевне, тепер збанкрутує.

Старий Джоліон зразу ж скористався цією нагодою.

– Очевидно, так воно й буде, – погодився він. – І коли Босіні збанкрутує, то Власник, тобто Сомс, – зазнає збитків. От я й подумав собі: «Якщо він не збирається там жити…»

Помітивши, що в Джеймсовому погляді промайнуло здивування й підозра, старий Джоліон швидко додав:

– Я нічого не бажаю знати. Мабуть, Айріні не хоче переїздити – мені до того байдуже. Але я саме шукаю собі будинок за містом, не дуже далеко від Лондона, і якщо ваш дім мені підійде, то, може, я й придбаю його, звичайно, за помірну ціну.

Джеймс слухав брата, і в душі його сумніви й підозра чергувалися з почуттям полегшення, а до них домішувався і страх (може, за цією пропозицією криється щось непевне), і давня напівзабута довіра до старшого брата, чесного й розважливого. Тривожила його й думка про те, що саме дізнався старий Джоліон про Сомсове нещастя і звідки він міг про це дізнатись; і в нього прокинулася надія, що Джун не порвала ще з Босіні, бо тоді її дід навряд чи захотів би допомогти йому. Отак, украй спантеличений, але прагнучи приховати свою розгубленість і боячись ляпнути щось зайве, він мовив:

– Кажуть, що ти змінив свій заповіт на користь сина.

Насправді ніхто йому цього не казав; просто він зіставив два факти: те, що сам на власні очі бачив старого Джоліона разом із сином і онуками, і те, що старий Джоліон забрав свій заповіт із контори «Форсайт, Бастард і Форсайт». Постріл був влучний.

– Хто це тобі сказав? – запитав старий Джоліон.

– Я вже й забув, хто саме, – відповів Джеймс. – У мене погана пам'ять на прізвища. Пам'ятаю тільки, що прочув від когось. Сомс витратив на цей будинок силу грошей; якщо він погодиться продати його, то тільки за пристойну ціну.

– Ну, коли Сомс гадає, що я ладен заплатити за нього шалені гроші, – сказав старий Джоліон, – то він помиляється. Я не маю змоги розкидатися грішми, як він. Нехай спробує продати його з аукціону, побачимо, що йому за нього дадуть. Кажуть, що на такий будинок важко буде знайти покупця.

Джеймс, що в глибині душі поділяв цю думку, відповів:

– Це будинок для джентльмена. Сомс саме тут, якщо хочеш, то поговори з ним.

– Ні, – відказав старий Джоліон. – 3 ним іще рано говорити, та й навряд чи до цього дійдеться, якщо ми зараз не знаходимо спільної мови.

Джеймс сполошився: коли він мав справу з цифрами комерційної угоди, то почував себе впевнено, бо ж перед ним були не люди, а факти; але попередні розмови, на зразок цієї, збивали його з пантелику: він ніколи не знав, як далеко можна заходити.

– Та я ж нічого не знаю, – сказав він. – Сомс нічого мені не розказує. Мабуть, він поставиться прихильно до твоєї пропозиції – все залежатиме від ціни.

– Он як! – відповів старий Джоліон. – А я не жду від нього милості!

І він, обурений, надів капелюха.

Двері відчинилися, до кабінету зайшов Сомс.

– Там чекає полісмен, – сказав він з кривою усмішкою. – Він питає дядечка Джоліона.

Старий Джоліон глянув на нього сердито, а Джеймс мовив:

– Полісмен? Не розумію, чого йому треба. Але ти, мабуть, знаєш, чого він прийшов, – додав він, підозріливо позирнувши на старого Джоліона. – Ну що ж, поговори з ним.

Поліцейський інспектор стояв у холі, його світло-голубі очі мляво розглядали з-під важких повік гарні старовинні меблі, які Джеймс придбав на славетному аукціоні у Мавроджано на Портмен-сквер.

– Прошу сюди, мій брат у цій кімнаті, – сказав йому Джеймс.

Інспектор шанобливо приклав два пальці до козирка і зайшов у кабінет.

Джеймс дивився йому вслід, охоплений якимсь лихим передчуттям.

– Ну що ж, – сказав він Сомсові. – Незабаром ми довідаємося, чого йому треба. Дядечко прийшов розпитати про будинок.

Він повернувся разом із Сомсом у їдальню, але й там не міг заспокоїтись.

– Цікаво, чого йому треба? – промимрив він знову.

– Кому? – запитав Сомс. – Інспекторові? Його послали сюди зі Стенгоуп-гейт, оце і все, що я знаю. Мабуть, «сектант» дядечка Джоліона попався на якійсь крадіжці!

Але, незважаючи на вдаваний спокій, у Сомса було важко на серці.

Через десять хвилин старий Джоліон зайшов у їдальню.

Він підійшов до столу і мовчки спинився, сіпаючи свої довгі сиві вуса. Джеймс дивився на нього, роззявивши рота йому ще ніколи не доводилося бачити брата в такому дивному стані.

Старий Джоліон підняв руку й поволі сказав:

– Босіні попав у тумані під омнібус, його задавило на смерть.

З висоти свого зросту він позирнув на брата й племінника проникливим поглядом і додав, карбуючи кожне слово.

– Кажуть, що це самогубство.

У Джеймса відвисла щелепа.

– Самогубство! З якої речі?

Старий Джоліон відповів суворо:

– Якщо комусь про це відомо, то тільки тобі й твоєму синові!

І Джеймс не промовив ні слова.

Всім людям, що дожили до похилого віку, навіть усім Форсайтам, довелося зазнати горя. Перехожий, який бачить їх у шатах звичайності, багатства й комфорту, ніколи не запідозрить, що їхній життєвий шлях затьмарений чорними тінями. І кожній людині поважного віку – навіть самому серу Уолтерові Бентему – думка про самогубство хоч один-єдиний раз стукала в душу, спинялась на порозі, і її не впускала тільки якась випадковість, чи невиразний страх, чи остання надія. Форсайтам важко відмовитися від власності Неймовірно важко! Дуже рідко вони зважуються на це, а може, й ніколи не зважуються; і все-таки іноді вони майже здатні на такий учинок!

Навіть Джеймс! Борсаючись у клубку думок, він раптом вигукнув:

– Та я ж читав про це вчора в газеті: «Попав під омнібус у тумані!» Ніхто не знав його прізвища!

Збентежений до краю, Джеймс поглядав то на сина, то на брата, але інстинктивно нізащо не хотів повірити чуткам про самогубство. Він не насмілювався навіть подумати про таке, бо це суперечило його інтересам, інтересам його сина і всіх Форсайтів. Він боровся з цією думкою, а що його натура завжди несвідомо відкидала те, з чим не можна було безпечно погодитися, то мало-помалу він подолав свій страх. Стався нещасливий випадок! Інакше й бути не могло!

Старий Джоліон перебив його роздуми.

– Смерть настала відразу. Вчора він цілий день лежав у лікарні. Ніяк не могли дізнатися, хто він такий. Я зараз їду туди; тобі з сином теж треба поїхати.

Ніхто не заперечив його наказу, і він перший вийшов з кімнати.

День був тихий, погожий, теплий, і, їдучи з дому до Парк-лейн, старий Джоліон наказав опустити верх карети. Відхилившись на спинку м'якого сидіння й курячи сигару, він з приємністю помічав свіжість повітря, і потік кебів, і метушню на тротуарах, і незвичайну, майже паризьку жвавість, що панує на лондонських вулицях, коли на зміну дощам і туманам настає перший ясний день. І старий Джоліон почував себе щасливим, уперше за багато місяців. Нарешті він скинув з душі тягар – звірився Джун; незабаром він житиме разом із сином і – що тішило його ще більше – разом із внуками (цього ранку він мав зустрітися з молодим Джоліоном у «Всякій всячині», треба ще раз поговорити про справи). До того ж його приємно збуджувала думка, що він говоритиме з Джеймсом про будинок, що він здобуде перемогу над ним і над Власником.

Тепер верх карети був піднятий: йому не хотілося дивитись на веселі вулиці; до того ж не треба, щоб Форсайтів бачили в одній кареті з інспектором поліції.

Дорогою інспектор знову заговорив про нещасливий випадок:

– Туман був не такий уже й густий. Кучер каже, що джентльмен устиг би відскочити вбік, але він наче навмисно йшов просто на коней. Очевидно, він дуже бідував: ми знайшли в його квартирі кілька заставних квитанцій, на банківському рахунку в нього нічого не було, а в сьогоднішніх газетах з'явилося повідомлення про цю судову справу.

Холодні голубі очі інспектора вдивлялися по черзі в кожного з трьох Форсайтів, що їхали разом з ним у кареті.

Старий Джоліон помітив із свого кутка, як пересмикнулось братове обличчя, як він ще дужче спохмурнів і стривожився. Справді, слова інспектора збудили усі Джеймсові сумніви й побоювання. Бідував… заставні квитанції… на рахунку нічого не було! Ці слова, що все життя маячіли в його свідомості як далеке страхіття, підтверджували версію про самогубство, яку треба було рішуче відкинути. Він спробував ззирнутися з сином, але Сомс сидів мовчазний, непорушний, і його рисячі очі не зустріли погляду батька. І, спостерігаючи їх, старий Джоліон бачив, який міцний існує між ними зв'язок, і його охопило пристрасне бажання, щоб і його син був поруч із ним, наче коло небіжчика мала відбутися битва, в якій йому доведеться самому зітнутися з цими двома. А в голові безнастанно крутилася думка, як запобігти тому, щоб ім'я Джун уплутали в цю справу. Джеймс може сподіватися на підтримку – у нього є син! То чого ж йому не послати по Джо?

Вийнявши візитну картку, старий Джоліон написав на ній:

«Приїзди негайно. Посилаю по тебе карету».

Вийшовши біля лікарні, він дав картку кучерові й звелів йому якнайшвидше їхати до клубу «Всяка всячина», і, якщо містер Форсайт там, то віддати йому картку й одразу привезти його сюди. Якщо ж містера Джоліона немає, то нехай почекає на нього.

Слідом за іншими він зійшов нагору сходами, спираючись на парасольку, і спинився на хвилинку, щоб трохи відсапатись. Інспектор сказав:

– Це і є морг, сер. Можете перепочити.

В порожній побіленій кімнаті, яку оживляв тільки сонячний промінь, що грав на чистій підлозі, лежало вкрите простиралом тіло. Твердою рукою інспектор узявся за краї простирала і відгорнув його. На них поглянуло незряче обличчя, і обабіч цього незрячого обличчя, що наче кидало їм виклик, стояли троє Форсайтів і мовчки дивилися на нього; і в кожного з них наростали в душі свої таємні почуття, страхи й жалі, що здіймалися й опадали, наче хвилі життя, від якого Босіні був назавжди відгороджений цими білими стінами. І властива кожній людині природжена індивідуальність, дивовижна пружинка, що надає її вдачі неповторних рис, навіювала кожному з них різні думки. Далекі один від одного і водночас такі близькі, вони стояли віч-на-віч із смертю і мовчали, потупивши очі.

Інспектор запитав упівголоса:

– Ви засвідчуєте особу цього джентльмена, сер?

Старий Джоліон кивнув головою. Він подивився на брата, що стояв проти нього почервонілий, напруживши сірі очі, на його довготелесу кощаву постать, яка височіла в похмурій задумі над покійником; потім подивився на поблідлого Сомса, що завмер поруч із батьком. І вся його ворожість до цих двох розвіялась, як дим, перед білими просторами смерті. Звідки вона береться, як вона приходить – ця смерть? Раптовий кінець усьому; крок наосліп дорогою, що веде… куди? Темрява, що поглинає проміння! Важкі безжальні жорна, між які судилося попасти кожній людині, що все-таки повинна зустріти свій кінець мужнім поглядом ясних очей! Хоч люди насправді тільки дрібні, жалюгідні комашки! І на обличчі старого Джоліона промайнула посмішка, бо Сомс, промимривши щось упівголоса інспекторові, тихенько вислизнув за двері.

Нараз Джеймс підвів очі. В його підозріливому стурбованому погляді було якесь дивне благання. Він наче казав «Я знаю, що з тобою мені не зрівнятися». І,вийнявши з кишені хусточку, він витер чоло, потім, скорботно схиливши над покійником своє кощаве тіло, теж повернувся і швидко вийшов.

Старий Джоліон стояв мовчазний, як смерть, і пильно дивився на мерця. Хто знає, про що він думав? Може, про себе за тих часів, коли його волосся було каштанове, як і в цього мертвого юнака? Про себе за тих часів, коли починалася його битва, довга-предовга битва, яку він так любив; битва, що скінчилася для цього юнака, тільки-но розпочавшись? Про свою онуку, про її розбиті надії? Про ту, іншу жінку? Про те, як усе це безглуздо й трагічно? Чи про насмішку долі, не збагненної гіркої долі, що привела Босіні до такого кінця? Справедливість! Для людей нема справедливості, бо вони за вжди блукають у темряві!

А може, він думав по-філософському: краще покласти всьому край! Краще піти з життя, як цей бідолашний юнак.

Хтось торкнув його за рукав.

На вії йому набігла сльоза.

– Ну що ж, – сказав він. – Я тут нічим не зараджу Мабуть, мені краще піти. А ти, Джо, приходь до мене, як тільки звільнишся.

І, схиливши голову, вийшов.

Тепер біля покійника став молодий Джоліон, і йому здалося, що навколо мертвого тіла лежать ницьма всі Форсайти Удар вразив їх занадто несподівано.

Сили, що таяться в кожній трагедії, нездоланні сили, що ламаючи всі перепони, пробиваються до своєї жорстокої мети, зітнулися і з громовим гуркотом вразили жертву, зваливши додолу тих, хто її оточував.

Молодому Джоліонові принаймні здавалося, що Форсайти лежать ницьма навколо тіла Босіні.

Він попросив інспектора розповісти йому, як це сталося, і той, ніби зрадівши такій нагоді, знову детально повторив усе, що було відомо.

– Однак, сер, – додав він, – усе це не таке просте, як може видатися на перший погляд. Сам я не вважаю, що це самогубство або просто нещасливий випадок. Напевно, він зазнав тяжкої душевної урази і йшов, нічого не бачачи навколо себе. Чи не допоможете ви мені з'ясувати, що це за речі?

Інспектор дістав із кишені пакуночок, поклав його на стіл і обережно розгорнув. Там лежала жіноча хусточка, в яку була застромлена тьмяна позолочена шпилька з порожньою, без камінця, оправою. На молодого Джоліона війнуло пахощами сухих фіалок.

– Знайшли у нього в нагрудній кишені, – сказав інспектор. – Мітку вирізано.

Молодий Джоліон із зусиллям відповів:

– На жаль, я нічим не можу вам допомогти.

Але в його пам'яті постало, мов живе, обличчя, що засяяло й затремтіло з радощів, коли з'явився Босіні! Про неї він думав більше, ніж про свою власну дочку, більше, ніж про них усіх, – думав про її темні лагідні очі, ніжне покірливе обличчя, про те, що вона чекає на мертвого, чекає, може, навіть цієї миті, тихо, терпляче сидячи десь на осяяній сонцем лаві.

Пойнятий сумною задумою, молодий Джоліон вийшов з лікарні і подався до батькового дому, міркуючи про те, що ця смерть роз'єднає родину Форсайтів. Грім ударив з того боку, де в них не було прикриття, і влучив у самісінький стовбур їхнього дерева. Сторонній людині здаватиметься, що воно цвіте, як і колись; воно гордо розкине своє гілля над усім Лондоном, але стовбур уже мертвий: його спалило тією самою блискавкою, яка вразила Босіні. Тепер із старого кореня виростуть нові пагінці, і кожен із них стане на сторожі почуття власності.

«Чудовий форсайтівський гай! – думав молодий Джолі он. – Найкращий будівельний ліс нашої країни!»

Що ж до причини цієї смерті, то його родина напевно буде запекло спростовувати чутки про самогубство, які можуть зашкодити її репутації! Всі Форсайти твердитимуть, що це нещасливий випадок, кара долі. В душі вони навіть вважатимуть, що це втручання неба, відплата – хіба ж Босіні не зазіхнув на їхні два безцінні набутки: кишеню і родинне вогнище? І вони говоритимуть про «нещасливий випадок, який трапився з молодим Босіні», а може, й нічого не говоритимуть – краще це діло замовчати!

Що стосується кучерового свідчення, то сам він не надавав йому великої ваги. Адже коли людина закохана до нестями, вона ніколи не вкоротить собі віку через брак грошей; до того ж Босіні був не з тих, що беруть близько до серця фінансові труднощі. І молодий Джоліон теж відкинув версію про самогубство: надто ясно стояло у нього перед очима обличчя покійника. Так, загинув у розпалі свого літа! І найгіркішою для нього була думка, що нещасливий випадок скосив Босіні саме тоді, коли так пишно забуяло його кохання.

В своїй уяві Джоліон побачив Сомсову оселю, такою, якою вона стала тепер і буде завжди. Спалах блискавки осяяв мертвотно-білим світлом голі кістки і чорні провали між ними, – плоть, що прикривала їх раніше, вже зотліла…

Прийшовши на Стенгоуп-гейт, він застав батька в їдальні; старий Джоліон сидів у великому кріслі, вигляд у нього був змучений. І очі старого, блукаючи по стінах, де висіли натюрморти і шедевр «Голландські рибальські човни при заході сонця», здавалося, озирали все минуле життя з його надіями, удачами, перемогами.

– А, Джо! – озвався він. – Це ти? Я сказав бідолашній Джун. Але це ще не все. Може, ти сходиш до Сомса? Звичайно, вона сама в усьому винна, але мені аж страшно, як згадаю, що вона сидить там, сама-самісінька, немов у в'язниці!

І, піднявши свою худу, помережану жилами руку, він стиснув її в кулак.

IX. ПОВЕРНЕННЯ АЙРІНІ

Залишивши Джеймса й старого Джоліона в трупарні, Сомс пішов поблукати містом.

Трагічна загибель Босіні усе змінила. Сомса вже не переслідувало відчуття, що кожна згаяна хвилина може привести до фатальних наслідків, і тепер він би нікому не зважився розповісти про втечу дружини, аж поки закінчиться слідство.

Того ранку він устав рано, ще до появи поштаря, сам вийняв із скриньки першу пошту і, хоч від Айріні не було ніякої звістки, сказав при нагоді Білсон, що господиня поїхала на море; він і сам, може, вирушить туди в суботу і пробуде до понеділка. Так він виграє деякий час, встигне обнишпорити всі схованки і таки знайде її.

Але тепер, коли ці заходи стали зайві через смерть Босі ні – дивну смерть, думати про неї однаково що прикладати до серця розпечене залізо, однаково що знімати з нього важенний тягар, – Сомс не знав, до чого взятися; і він блукав вулицями, вдивляючись у обличчя перехожих, а серце його гнітила невимовна журба.

І, блукаючи містом, Сомс думав про того, чиї блукання вже навіки скінчилися, про того, хто ніколи вже не буде тинятися біля його дому, наче голодний пес.

Ще вдень він побачив оголошення, що особу мертвого з'ясовано, і купив газету поглянути, що там пишеться. Він залюбки позатикав би їм роти. Сомс рушив у Сіті й довго радився з Боултером у його кабінеті.

Вертаючись додому десь о п'ятій годині, він зустрів біля Джобсона Джорджа Форсайта, і той простягнув йому вечірню газету:

– Здоров! Ти вже читав про бідолаху Пірата?

Сомс холодно відповів:

– Так.

Джордж пильно дивився на нього. Він ніколи не полюбляв Сомса, а тепер вважав його винним у смерті Босіні. Сомс занапастив його, занапастив, домігшись свого права власника, цей вчинок довів Пірата до такої нестями, що він зовсім не володів собою того фатального вечора.

«Бідолаха знавіснів од ревнощів, – думав Джордж, – знавіснів від бажання помститися і не помітив омнібуса в тому страшному тумані».

Сомс його занапастив! І цей присуд можна було прочитати в Джорджевих очах.

– В газеті пишуть, що це самогубство, – мовив він нарешті. – Але цьому ніхто не повірить.

Сомс похитав головою.

– Нещасливий випадок, – пробурмотів він. Зібгавши в кулаці газету, Джордж засунув її в кишеню. Він не втримався і пустив на прощання шпильку:

– Гм! Удома все чудово? Ще немає маленьких Сомсиків?

Сомс побілів, як східці, що вели до Джобсона; вишкірившись, наче от-от загарчить, він проскочив повз Джорджа і зник.

Прийшовши додому, Сомс одімкнув двері своїм ключем, і перше, що впало йому в очі в невеликому освітленому холі, була оздоблена золотом парасолька Айріні, яка лежала на скрині. Він скинув підбите хутром пальто і кинувся у вітальню.

Вікна вже були запнуті шторами, у каміні палали кедрові поліна, і при світлі полум'я Сомс побачив Айріні на звичайному місці в куточку канапи. Він тихо причинив двері й підійшов до неї. Вона сиділа нерухомо і ніби зовсім його не помічала.

– Ти таки повернулася? – мовив він. – Чого ж ти сидиш у темряві?

Раптом він побачив її обличчя таке бліде й непорушне, немовби кров застигла у її жилах, побачив її широко розплющені очі, що здавалися величезними, наче злякані очі сови.

Притулившись у своєму сірому хутрі до спинки канапи, вона була схожа на сову, що припала пухнастою грудкою до залізної клітки Вона сиділа поникла, наче зламалася з лютої муки, наче їй уже ні до чого була і врода, і стрункий стан.

– Ти таки повернулася, знову сказав він.

Айріні не підводила погляду, не озивалася, і тільки відблиски вогню грали на її непорушній постаті.

Нараз вона спробувала встати, але Сомс зупинив її, тільки тієї миті він зрозумів усе.

Вона повернулася сюди, наче смертельно поранена тварина, яка не знає, куди їй подітися, не усвідомлює, що робить. Її закутана в сіре хутро скоцюрблена постать сказала йому все.

Тепер він напевно знав, що вона була коханкою Босіні, знав, що вона вже довідалася про його смерть – мабуть, так само, як він, купила газету на розі вулиці, де гуляв вітер, і прочитала повідомлення.

Вона з власної волі повернулася в клітку, з якої так прагнула вирватися; і, збагнувши безмірну глибину свого відкриття, Сомс мало не закричав: «Геть із мого дому! Щоб я більше не бачив твого ненависного тіла, яке я так люблю! Щоб я більше не бачив цього жалісного блідого обличчя, жорстокого, лагідного, бо я тебе вдарю. Геть звідси і ніколи не навертайся мені на очі!»

Не вимовивши цих слів, він, проте, побачив у своїй уяві, як вона встає і йде геть, наче людина, що прагне збудитися від страшного сну, – встає і виходить у темряву й холод, не думаючи про нього, наче його тут зовсім не було.

І Сомс скрикнув усупереч своїм невимовленим словам:

– Ні, залишся!

І, відвернувшись від неї, сів на своє звичайне місце по той бік каміна.

Обоє мовчали.

Сомс думав: «Звідки ця біда? Чому мені доводиться так страждати? Що я такого зробив? Я ж ні в чому не винний».

Він знову поглянув на неї – вона сиділа, зіщулившись, наче смертельно підстрелена пташка, із зранених грудей якої рветься останній віддих, а лагідні очі довгим, невидющим поглядом дивляться на того, хто вбив її, дивляться, прощаючися з усіма радощами світу – з сонцем, з повітрям з другом.

Отак вони й сиділи мовчки біля вогню по різні боки каміна.

Пахучий дим кедрових полін, який так подобався Сомсові, тепер стискав йому горло. Нарешті Сомс не витримав: вийшовши в хол, він розчинив навстіж двері й став жадібно ковтати холодне повітря; потім без капелюха й пальта вийшов у сквер.

Голодна кішка терлася об садові грати, підкрадаючись до Сомса, і він подумав: «Страждає! Коли ж настане кінець моїм стражданням?»

Біля дверей протилежного будинку його знайомий на прізвище Ратер витирав черевики з таким виглядом, ніби казав: «Тут господар я». І Сомс пройшов далі.

У чистому повітрі, заглушуючи вуличний гамір, лунав дзвін із далекої церкви, де Сомс обвінчався з Айріні, – дзвони «практикувалися» до дня Христового пришестя. Йому кортіло залити своє горе вином, упитися так, щоб усе стало байдуже, або розпалити в собі шалену лють. Якби він тільки міг вирватися з цих лабетів, з цього павутиння, яке вперше в житті відчув навколо себе. Якби ж то він міг піддатися пориву: «Розлучися з нею, вижени її геть! Вона тебе забула. Забудь і ти її!»

Якби ж то він міг піддатися пориву: «Відпусти її, вона тяжко страждала!»

Якби ж то він міг піддатися бажанню: «Зроби її своєю рабою, вона в твоїй владі!»

Якби ж то він міг послухатися голосу здорового глузду, що раптом озвався у нього в душі: «Хіба не однаково?» Забути про себе хоч на одну-єдину хвилину, забути, що йому не однаково, забути, що жертва неминуча.

Якби ж то він був здатний на нерозважний вчинок!

Він нічого не міг забути; не міг піддатися ані пориву, ані голосу здорового глузду, ані бажанню; все це надто серйозно, надто близько обходить його – він попав у клітку.

На тому кінці скверу хлопці-газетярі гучно сповіщали про свій вечірній товар, і їхні пронизливі голоси зливалися з бамканням церковних дзвонів.

Сомс затулив вуха. Йому сяйнула думка: адже могло статися так, що він, а не Босіні, лежав би зараз мертвий, а вона, замість того щоб сидіти зіщулившись, як підстрелена пташка, й дивитися поглядом, сповненим безнадії…

Щось м'яке торкнулося його: об його ноги терлася кішка. І з грудей Сомса вирвалося ридання, струснувши його з голови до ніг. Потім усе стихло, і тільки з темряви дивилися на нього будинки – і в кожному з них є свій господар, і господиня, і свій таємний життєпис радощів чи горя.

Раптом він побачив, що двері його будинку відчинені, й на тлі освітленого холу видніє постать чоловіка, який стоїть до нього спиною. В грудях у нього похололо, він тихо підійшов до ганку й спинився позад незнайомця.

Він бачив своє пальто, кинуте на різьблене дубове крісло; перські килими, срібні вази, порцелянові тарілки, що прикрашали стіни, і незнайомого, який стояв на порозі.

І він різко запитав:

– Чого вам треба, сер?

Незнайомий обернувся. Це був молодий Джоліон.

– Двері були відчинені, – мовив він. – Чи можна побачити вашу дружину? Я маю їй дещо переказати.

Сомс зиркнув на нього скоса.

– Моя дружина нікого не приймає, – буркнув він сердито.

Молодий Джоліон лагідно відповів:

– Я її затримаю на одну хвилинку.

Сомс проскочив повз нього і загородив двері.

– Вона нікого не приймає, – знову сказав він.

Молодий Джоліон заглянув через його плече в хол, і Сомс озирнувся. Там, на порозі вітальні, стояла Айріні; очі її гарячково блищали, уста розтулилися, вона простягла вперед руки. Коли Айріні розгледіла обох чоловіків, очі її згасли, руки опустилися; вона немов скам'яніла.

Сомс рвучко повернувся й зустрів погляд відвідувача; в очах у того був такий вираз, що у Сомса несамохіть вихопилося глухе гарчання. Холодна усмішка скривила його уста.

– Це мій дім, – сказав він. – Я нікому не дозволю втручатися в мої справи. Я вже сказав вам і кажу ще раз: ми не приймаємо.

І, грюкнувши дверима, він зачинив їх перед молодим Джоліоном.