Текст книги "Сага про Форсайтів"
Автор книги: Джон Голсуорси
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 51 (всего у книги 68 страниц)
Голос Флер перебив його думки.
– Дивися! Он люди, що були з нами на виставці.
– Які люди? – буркнув Сомс, чудово знаючи, кого вона має на увазі.
– Ця жінка справжня красуня.
– Зайдімо сюди, тут смачні тістечка, – заквапився Сомс і, притиснувши міцніше її руку, звернув до кондитерської. Таке запрошення було незвичним для нього, і він запитав трохи зніяковіло:
– Що тобі взяти?
– Я нічого не хочу. Ми пили коктейль, та й сніданок був просто розкішний.
– Ні, треба щось узяти, якщо вже ми зайшли! – пробурчав Сомс, не випускаючи її руки.
– Дві склянки чаю, – сказав він, – і дві порції нуги.
Але тільки-но він устиг сісти, як серце його несамовито закалатало. Ті троє… ті троє і собі зайшли в кондитерську! Він почув, як Айріні щось сказала синові, а той відповів:
– Та ні, мамусю, це чудова кондитерська. Мені тут дуже подобається.
Вони втрьох сіли за столик.
Цієї хвилини, найнеприємнішої в його житті, оточений привидами й тінями минулого, перед двома жінками, яких він тільки й любив по-справжньому – його колишньою дружиною й дочкою від її наступниці, – Сомс не так побоювався їх, як своєї двоюрідної племінниці Джун. Вона може влаштувати сцену, може познайомити цих двох дітей – вона здатна на все. Він квапливо відкусив нугу, і вона пристала до його вставних зубів. Відриваючи її пальцями, він поглянув на Флер. Дочка байдуже жувала нугу, але її погляд був прикутий до хлопця. Форсайт у ньому озвався: «Якщо ти почнеш розмірковувати, зважувати свої почуття, то тут тобі й край!» Він роздратовано колупнув нугу пальцем. Вставні зуби! Чи у Джоліона теж вставні зуби? А у цієї жінки? – Був час, коли він бачив її всю, без усяких прикрас, навіть без сукні. Цього в нього ніхто не відніме. І вона це знає, хоч і сидить тут спокійна, самовпевнена, наче ніколи й не була його дружиною. Їдка іронія ворушилася в його форсайтівській крові – гострий біль, що майже завдавав насолоди. Аби тільки Джун не викинула якого-небудь коника! Хлопець заговорив:
– Звичайно, тітонько Джун («То він називає сестру тіткою? А втім, їй, мабуть, уже під п'ятдесят!»), це дуже добре, що ти їх підтримуєш. А як на мене – то цур їм!
Сомс крадькома позирнув на них. Айріні стривожено стежила за сином. Он яка вона… Вона була здатна на ніжність до Босіні, батька цього юнака і до самого юнака. Він торкнув Флер за руку:
– Ну, ти вже закінчила?
– Будь ласка, тату, ще одну порцію.
Її занудить! Він пішов до каси платити, а коли вернувся, то побачив, що Флер стоїть біля дверей, тримаючи хусточку, яку хлопець, мабуть, тільки-но подав їй.
– Ф. Ф., – почув він її голос. – Флер Форсайт, справді моя. Дуже вам вдячна.
Господи! Вона скористалась випадком у галереї, про який він розповів їй, – мавпочка!
– Форсайт? Та невже? Я теж Форсайт! Можливо, ми родичі.
– Може, й родичі. Інших Форсайтів немає. Я живу в Мейплдергемі. А ви?
– У Робін-Гілі.
Вони так швидко обмінялися запитаннями й відповідями, що розмова скінчилася, перше ніж Сомс устиг ворухнути пальцем. Він побачив, як злякано спалахнуло обличчя Айріні, ледь помітно похитав головою і взяв під руку Флер.
– Ходімо, – сказав він.
Вона не зрушила з місця.
– Ти чув, тату? Як дивно – у нас однакове прізвище. Ми не родичі?
– Що? – спитав він. – Форсайт? Певно, далекі.
– Мене звати Джоліон, сер. Скорочено – Джон.
– А! О! – сказав Сомс. – Так. Далекі родичі. Як поживаєте? Ви дуже люб'язні. До побачення!
Він рушив до дверей.
– Дякую вам, – сказала Флер. – Au revoir!
– Au revoir, – відповів хлопець.
Коли вони вийшли з кондитерської, першим бажанням Сомса було зігнати свою злість і сказати дочці: «Що це за вигадка – впустити хусточку!»– на що вона напевно відповіла б: «Я навчилася в тебе!» А за хвилину він уже вирішив, як то кажуть, не чіпати лиха, поки воно спить. Але ж Флер, певна річ, сама почне його розпитувати. Він скоса зиркнув на неї й побачив, що й вона так само позирає на нього. Вона лагідно спитала:
– Чому ти не любиш цих родичів, тату?
Сомс ледь скривив губи.
– Звідки це ти взяла?
– Cela se voit [67]67
Cela se voit – Одразу видно (фр.).
[Закрыть].
«Це бачить саме себе»– кумедно висловлюються ці французи!
Проживши двадцять років з дружиною-француженкою, Сомс і досі не долюблював її мови: вона здавалася йому театральною і до того ж пов'язувалася з усіма тонкощами подружньої іронії.
– Чому ж? – поцікавився він.
– Ти напевне їх знаєш, а проте вдав, ніби ви не знайомі. Я помітила, як вони дивилися на тебе.
– Цього хлопця я сьогодні зустрів уперше, – заперечив Сомс, і він сказав щиру правду.
– Можливо. Але ж інших ти знаєш, татусю.
Сомс знову зиркнув на неї. Що вона вже вивідала? Невже щось вибовкали Вініфред, чи Імоджен, чи Вел Дарті з дружиною? Дома він пильнував, щоб при дочці ніхто і словом не прохопився про ту скандальну історію, і не раз попереджав Вініфред, що Флер не повинна навіть здогадуватися про це. Їй не слід знати, що він уже був одружений. Але темні доччині очі, які часто майже лякали Сомса своїм південним блиском, дивилися на нього невинно.
– Справа в тому, – сказав він, – що твій дід і його брат колись посварилися. І відтоді обидві родини порвали всякі стосунки.
– Як романтично!
«Що вона має на увазі?»– подумав Сомс. Це слово здавалося йому екстравагантним і небезпечним, а прозвучало воно так, наче вона сказала: «Як чудово!»
– Давня неприязнь триває й досі, – додав він і одразу пожалкував, бо його слова пролунали, як виклик.
Флер посміхнулася. За теперішніх часів, коли молодь хизується тим, що в усьому йде наперекір старшим і не зважає ні на що, його слова тільки підштрикнуть її норовливість. Потім, згадавши вираз обличчя Айріні, він полегшено зітхнув.
– А чого вони посварилися? – почув він запитання Флер.
– За будинок. Це дуже давня історія. Твій дідусь помер якраз того дня, коли ти народилася. Йому було дев'яносто років.
– Дев'яносто? А чи багато ще Форсайтів, окрім тих, що зазначені в «Червоній книзі»?
– Не знаю, – відповів Сомс. – Вони всі тепер розбрелися хто куди. Із старшого покоління зостався тільки Тімоті.
Флер сплеснула руками.
– Тімоті? Яке кумедне ім'я!
– Зовсім ні! – буркнув Сомс.
Його зачепило за живе, що ім'я Тімоті Флер здалося кумедним, наче вона образила його предків. Нове покоління залюбки глузує з усього твердого й усталеного. «Навідай старого. Може, він схоче виголосити яке пророцтво». Ох! Якби Тімоті міг побачити збурену Англію своїх троюрідних племінників і племінниць, він би, звичайно, сказав своє слово. Мимоволі Сомс підвів погляд на клуб «Айсіум»: так і є, Джордж і досі сидить біля вікна, з тим самим рожевим листком у руці.
– Тату, а де Робін-Гіл?
Робін-Гіл! Робін-Гіл, де розігралася та трагедія! Навіщо воно їй?
– В Саррі, – буркнув він, – поблизу Річмонда. А що?
– І той будинок там?
– Який будинок?
– За який вони посварилися.
– Так. Але навіщо воно тобі? Завтра ми їдемо додому – краще поміркуй про свої сукні.
– Отакої! Я вже подбала про них. Родинна ворожнеча? Як у Біблії чи у Марка Твена – страшенно цікаво. А яку ти грав роль у цій сварці, тату?
– Тебе це не стосується.
– Он як! Але ж мені її продовжувати?
– Хто тобі сказав?
– Ти сам, татусю.
– Я? Я сказав, що це тебе не стосується.
– І я так думаю; отже, все гаразд.
Надто вона кмітлива для нього; fine, як часом казала про неї Аннет. Лишається одне: якось відвернути її увагу.
– Поглянь, яке гарне мереживо, – мовив він, зупиняючись перед вітриною. – Тобі воно, мабуть, сподобається.
Коли Сомс заплатив за нього і вони пішли далі, Флер озвалася:
– Якої ти думки про матір того хлопця? Правда ж, як на свої роки вона надзвичайно вродлива?
Сомс аж затремтів. Нащо їй ті люди? От халепа!
– Я не звернув на неї уваги.
– Татусю, я ж бачила, як ти крадькома поглядав на неї.
– Ти бачиш усе, навіть те, чого немає насправді!
– А який у неї чоловік? Адже він доводиться тобі двоюрідним братом, якщо ваші батьки були рідні брати.
– Цілком можливо, що він уже помер, – сказав Сомс із раптовою злістю. – Я не бачив його двадцять років.
– А хто він був?
– Художник.
– Он як! Чудово!
Слова: «Якщо хочеш зробити мені приємність, викинь з голови цих людей», – мало не зірвалися у Сомса з язика, але він стримав їх: не слід виказувати перед дочкою своїх почуттів.
– Він образив мене колись, – промовив він.
Її швидкий погляд спинився на його обличчі.
– Розумію! Ти не помстився, і тебе це й досі гнітить. Бідолашний татко! Я помщуся за тебе!
У Сомса було таке відчуття, наче він лежить у темряві, а над обличчям його настирливо дзижчить комар. Така настирливість у Флер для нього була новиною, й, оскільки вони дійшли до готелю, він похмуро кинув:
– Я йому не подарував. І годі вже про них. Я побуду в себе до обіду.
– А я посиджу тут.
Окинувши прощальним поглядом дочку, що вмостилася в кріслі, – поглядом напівображеним і напівніжним, – Сомс зайшов у ліфт, який підняв його у номер на п'ятому поверсі. Він стояв у вітальні біля вікна, що виходило на Гайд-парк, і постукував пальцем по шибці. Він був розгублений, ображений, стривожений. До його давньої рани, зарубцьованої часом і появою нових інтересів, долучалося невдоволення собою та ще легкий біль у шлунку, де не хотіла перетравлюватися нуга. Чи прийшла вже Аннет? Не те що він чекав від неї допомоги. Коли вона пробувала розпитувати його про перший шлюб, він завжди уривав її; вона нічого не знала про його минуле, крім того, що перша дружина була великою пристрастю його життя, а другий шлюб був лише засобом створити родину. Тому вона і затаїла кривду, використовуючи її при потребі дуже вміло. Сомс прислухався. Шурхіт, невиразні звуки, з яких знати, що то ходить жінка, долинали крізь двері. Вона вже тут. Він постукав.
– Хто там?
– Я, – відповів Сомс.
Аннет перевдягалася і була напіводягнена; ця жінка з повним правом могла милуватися собою перед дзеркалом. Розкішні руки і плечі, волосся, що потемніло, відколи Сомс познайомився з нею, прегарний вигин шиї, елегантна шовкова білизна, затінені темними віями сіро-голубі очі – атож, і в сорок років вона була така сама гарна, як і замолоду. Чудовий здобуток; добра господиня, розважлива й любляча мати. Якби ж то вона не виставляла з таким відвертим цинізмом стосунки, що склалися між ними! Хоч Сомс відчував до неї не більше любові, ніж вона до нього, його англійська душа обурювалася тим, що вона не прикриває їхнього подружнього життя бодай найтоншим серпанком почуттів. Як і більшість співвітчизників, він дотримувався погляду, що шлюб має базуватися на взаємному коханні, але коли кохання зникне або виявиться, що його й не було, – так що шлюб уже не спирається на кохання, – нізащо не можна цього визнавати. Шлюб є, а кохання немає, але шлюб є шлюб, і його треба якось підтримувати. Тоді всі вдоволені і ваша душа чиста – не заплямована брутальністю, реалізмом і розбещеністю, як у французів. Більше того, це необхідно в інтересах власності. Він знав, що Аннет знає, що обоє вони знають, що між ними немає кохання, але однаково вважав: їй не слід виявляти цього на словах чи в поведінці – і ніяк не міг збагнути, що вона має на увазі, коли звинувачує англійців у лицемірстві. Він запитав:
– Кого ти запросила в «Притулок» на наступний тиждень?
Аннет злегка підмалювала губи – він завжди був проти цього.
– Твою сестру Вініфред і Кардіганів, – вона взяла тоненький чорний олівчик, – і Проспера Профона.
– Того бельгійця? Навіщо?
Аннет ліниво повернула шию, підмалювала одну вію і відповіла:
– Він розважатиме Вініфред.
– А чи не запросити когось, хто б розважив Флер: вона стала примхлива.
– Примхлива? – повторила Аннет. – Невже ти вперше це помітив, мій друже? Вона, як ти це називаєш, примхлива від самого народження.
Невже вона ніколи не позбудеться свого гаркавого «р»?
Він торкнувся сукні, яку вона скинула, і запитав:
– Що ти робила сьогодні?
Аннет подивилася на нього у дзеркалі. Її підмальовані губи посміхнулися весело і водночас глузливо.
– Тішилася життям, – відповіла вона.
– Он як! – похмуро мов, ив Сомс. – Певно, стрічечками? Цим словом він називав усю цю незбагненну для нього біганину по крамницях, яку так люблять жінки.
– У Флер досить літніх суконь?
– А про мої ти не питаєш.
– Тобі байдуже, питаю я чи ні.
– Твоя правда. Ну, то знай: у Флер усього вдосталь, і у мене теж, і це коштувало страшенно дорого.
– Гм-м! – гмукнув Сомс. – Що цей Профон робить у Англії?
Аннет звела свої підмальовані брови.
– Катається на яхті!
– Он як! – сказав Сомс. – Він якийсь сонний.
– Інколи справді, – мовила Аннет і самовдоволено усміхнулася. – Але часом з ним дуже весело.
– В ньому є, певно, домішка негритянської крові.
Аннет потягнулася.
– Негритянської? – перепитала вона. – Чому ж? Його мати Armenienne [68]68
Armenienne – Вірменка (фр.).
[Закрыть].
– Он як, – пробурмотів Сомс. – Чи він що тямить у живопису?
– Він тямить у всьому – світська людина.
– Ну, гаразд. Запроси кого-небудь для Флер. Треба, щоб вона розважилась. На суботу її запросили в гості Вел Дарті та його дружина. Мені це не подобається.
– Чому?
Оскільки справжньої причини не можна було пояснити, не заглиблюючись у родинну історію, то Сомс відповів просто:
– Посиділа б краще вдома. Ми й так її мало бачимо.
– А мені подобається маленька місіс Вел: вона лагідна й розумна.
– Я нічого про неї не знаю, окрім… О, це щось нове!
Сомс підняв із ліжка витвір кравецького мистецтва.
Аннет взяла сукню з його рук.
– Застебни мені на спині.
Сомс почав застібати. Глянувши через її плече в дзеркало, він вловив вираз її обличчя, ледь глузливий, ледь насмішкуватий, що наче промовляв: «Дякую! Ви ніколи не навчитеся цього!» Таки справді не навчиться: він, хвалити бога, не француз! Сомс насилу застебнув останній гаплик і, кинувши дружині: «Надто глибокий викот», – рушив до дверей, щоб якнайшвидше забратися звідси й піти до Флер.
Аннет завмерла з пушком у руці й раптом різко мовила:
– Que tu es grossier! [69]69
Que tu es grossier! – Який ти грубий! (Фр.)
[Закрыть]
Він пам'ятав цей вираз – і недарма. Почувши його від дружини вперше, він подумав, що це означає: «Ти – бакалійник!» [70]70
Французьке «grossier» вимовляється подібно до англійського «grocer» – «бакалійник».
[Закрыть] і не знав, радіти йому чи ні, коли довідався про його значення. Тепер ці слова образили його, бо він зовсім не вважав себе таким. Якщо вже він грубий, то як назвати того чоловіка в сусідньому номері, у якого так огидно булькало в горлі, коли він прополіскував його сьогодні вранці; або тих людей у вітальні готелю, які вважають за ознаку вихованості розмовляти тільки на повен голос, наче хочуть, щоб усі знали про їхні справи, – пустоголові крикуни! Він грубий, бо сказав про отой викот! Але так воно і є! Він мовчки вийшов.
У вітальні він одразу побачив Флер на тому самому місці, де залишив її. Вона сиділа, поклавши ногу на ногу, й поволі погойдувала сірим черевичком – певна ознака, що дівчина замріялась. Це було видно і по її очах – вони часом ніби линуть у далину. А за мить вона оживе й почне гасати, як мавпочка. А скільки вона знає, яка вона самовпевнена, хоч їй немає ще й дев'ятнадцяти. Як тепер кажуть – дівчисько! Цим бридким словом називають вертихвісток, що тільки й знають пищати, верещати та виставляти напоказ свої ноги! Найгірші з них – це справжня мара, найкращі – напудрені янголята! Але Флер не вертихвістка, не якесь розбещене, невиховане дівчисько. Проте вона страшенно норовлива, життєрадісна і, здається, сповнена рішучості тішитися життям. Тішитися! Це слово не викликало у Сомса пуританського жаху; воно викликало жах, який відповідав його темпераментові. Він завжди боявся тішитися сьогодні з остраху, що не зможе тішитися так завтра. І його жахала свідомість того, що дочка позбавлена такого почуття міри. Про це свідчило навіть те, як вона сидить у кріслі, поринувши в мрії. Він сам ніколи не поринав у мрії – яка з них користь! – і звідки воно у Флер? Принаймні не від Аннет! Хоча давно, коли він ще залицявся до неї, вона була схожа на квітку. Тепер уже не схожа!
Флер підвелася з крісла, швидко, поривчасто, і сіла за письмовий стіл. Схопивши перо й папір, вона почала писати так ретельно, наче могла перевести дух лише тоді, коли допише листа. Раптом вона побачила батька. Вигляд глибокої зосередженості одразу зник, вона усміхнулася, послала йому рукою поцілунок, зробила милу гримасу, наче їй було трохи ніяково й трохи нудно.
Ох же й хитра – справді fine!
Той день, коли його синові сповнилося дев'ятнадцять років, Джоліон Форсайт провів у Робін-Гілі, спокійно роблячи своє діло. Тепер він усе робив спокійно, бо його серце було в поганому стані, а йому, як і всім Форсайтам, думка про смерть була огидна. Він і сам ще не знав, наскільки вона йому огидна, аж поки одного чудового дня, два роки тому, не звернувся до свого лікаря з приводу деяких тривожних симптомів, і той йому заявив:
– Будь-якої хвилини, від найменшого напруження.
Джоліон вислухав цей присуд з посмішкою – природна реакція Форсайта на неприємну істину. Але з посиленням симптомів у поїзді дорогою додому він повністю збагнув Серйозність вироку, що тяжів над ним. Залишити Айріні, сина, свій дім, свою роботу, хоч він майже й не працює! Залишити їх задля невідомого мороку, для незбагненного стану, для небуття, куди не долине ні шелест вітру в листі над його могилою, ні запах землі і трав. Такого небуття, що він, хоч як намагався, ніколи не міг збагнути його, – завжди лишалася надія на зустріч із тими, кого він любив. Уявити собі це – значило пережити сильний душевний струс. Ще не доїхавши додому того дня, він вирішив нічого не казати Айріні. Йому доведеться поводитися страшенно обережно, бо найменша дрібниця зрадить його, і тоді Айріні страждатиме майже так само, як і він. Лікар визнав його здоровим у всіх інших відношеннях, і сімдесят років – це ще не старість: він ще довго проживе, якщо зможе!
Така поведінка, якої він дотримувався ось уже майже два роки, повністю розвиває найтонші риси вдачі. Нездатний до необміркованих вчинків, окрім хіба тих випадків, коли його охоплювало нервове збудження, Джоліон тепер став втіленням самовладання. Сумовита покірність, властива старим людям, яким небезпечно напружуватися, приховувалася усмішкою, що не зникала навіть тоді, коли він залишався на самоті. Він без кінця вигадував усілякі способи, щоб приховати свою вимушену бездіяльність.
Посміюючись із себе, він вдавав, що йому подобається жити простим життям: відмовився від вина й сигар, пив особливу каву, в якій зовсім не було кави. Одне слово, прикриваючись легкою іронією, він вжив усіх застережних заходів, яких тільки міг вжити Форсайт у його становищі. Певен своєї безпеки, оскільки дружина й син поїхали до міста, він провів цей погожий травневий день, впорядковуючи свої папери, щоб можна було померти хоч завтра й не завдати нікому клопоту, – остаточно підсумував свої земні справи. Позначивши папери й сховавши їх у стару китайську скриньку свого батька, він поклав ключ у конверт, написав: «Ключ від китайської скриньки, де зберігаються звіти про всі мої справи. Дж. Ф.»– і сховав його в нагрудну кишеню, щоб він був у нього на випадок, коли з ним щось трапиться. Потім подзвонив, щоб принесли чай, пішов у сад і сів під старим дубом.
Всі ми приречені на смерть. Джоліон, чий вирок був точніший і ближчий, так призвичаївся до думки про недалекий кінець, що, як і інші люди, завжди думав про інше. Зараз він думав про сина.
Того дня Джонові сповнилося дев'ятнадцять років, і недавно Джон прийняв важливе рішення. Здобувши освіту не в Ітоні, як батько, і не в Герроу, як покійний зведений брат, а в одному з тих закладів, які існують для того, щоб усунути вади закритих шкіл-пансіонів і зберегти їхні позитивні якості, але часто-густо зберігають їхні вади й досить рідко позитивні якості, Джон повернувся додому у квітні, не маючи уявлення, ким він хоче стати. Війна, якій, здавалося, не буде кінця, закінчилася якраз тоді, коли він вирішив піти в армію, хоч йому залишалося ще шість місяців до призовного віку. Він і досі не міг звикнути до думки, що може сам вибирати собі шлях. Кілька разів вони з батьком обговорювали це питання, і Джоліон, вислухавши його бадьорі запевнення, що він ладен вибрати будь-яке поле діяльності, – звичайно, крім церкви, армії, юриспруденції, театру, біржі, медицини, торгівлі і техніки, – зробив цілком логічний висновок, що Джон ні до чого не прагне. Та він і сам у цьому віці почував себе точнісінько так, як оце його син. Проте тій приємній порожнечі поклало край раннє одруження і його нещасливі наслідки. Змушений піти працювати страховим агентом, він знову став заможною людиною, перш ніж у нього визрів художницький талант. Але хоча Джоліон і навчив свого сина малювати свиней та інших тварин, проте він розумів, що з Джона не вийде художника, і ладен був схилитися до думки, що синова нехіть до будь-якого фаху означає одне: хлопець збирається стати письменником. Вважаючи, однак, що й тут необхідний життєвий досвід, Джоліон не знав, за що слід узятися Джонові: нехай, мабуть, тим часом навчається в університеті, подорожує, та, може, готується до адвокатської кар'єри. А потім буде видно, хоча й навряд, чи буде видно. Проте, навіть при такому виборі принадних пропозицій, Джон і досі вагався.
Розмови Джоліона з сином зміцнили в ньому сумнів у тому, чи й справді світ змінився. Люди кажуть, що настали нові часи. З мудрістю людини, якій уже недовго зосталося жити, Джоліон бачив, що, лише трохи змінившись зовні, доба, по суті, лишилася такою самою, як і була. Людство і тепер поділялося на два види: схильна до «споглядання» меншість і чужа йому більшість, а між ними прошарок гібридів, таких, як він сам. Джон, очевидно, належав до першого виду, і батькові це здавалося поганою ознакою.
А тому із посмішкою, за якою ховалося щось глибше, ніж його звичайна іронія, він два тижні тому вислухав заяву свого сина:
– Тату, я хочу спробувати, чи вийде з мене фермер, якщо це тобі коштуватиме не надто дорого. Мені здається, що тільки живучи таким життям, можна нікого не кривдити; та ще хіба присвятиш себе мистецтву, але, звичайно, не може бути й мови про те, щоб я став митцем.
Джоліон пригасив посмішку і відповів:
– Гаразд. Отже, ти повернешся до того, з чого ми починали при першому Джоліонові у тисяча сімсот шістдесятому році. Цим ти зайвий раз підтвердиш правильність теорії циклічності й до того ж, безперечно, виростиш кращу ріпу, ніж він.
Трохи зніяковівши, Джон спитав:
– То тобі не подобається мій задум, тату?
– Можна спробувати, синку. І якщо ти справді загорівся цим, то принесеш куди більше користі, ніж її приносить більшість людей, хоч це й не означає, що багато.
Проте він подумав: «Хлопець ніколи не призвичаїться до фермерської праці. Даю йому на спробу чотири роки. Адже це діло здорове і нешкідливе».
Поміркувавши й порадившись із Айріні, він написав листа своїй дочці, місіс Вел Дарті, питаючи її, чи не порадить вона якогось фермера по сусідству, який узяв би Джона в науку. Голлі захоплено відповіла: так, є така людина; вони з Велом дуже раді, що Джон житиме з ними.
Хлопець мав виїхати наступного дня.
Сьорбаючи слабкий чай з лимоном, Джоліон дивився крізь листя старого дуба на краєвид, який ось уже тридцять два роки усе так само тішив його зір. Дерево, під яким він сидів, здавалося, й трохи не постаріло! Такі ніжні були його брунатно-золотаві листочки, і водночас така стара білясто-зелена кора його товстого кострубатого стовбура. Дерево спогадів, котре стоятиме ще сотні років, якщо його не зрубає який-небудь варвар; воно буде свідком кінця старої Англії, якщо все змінюватиметься так швидко, як тепер! Йому пригадався вечір три роки тому, коли він виглядав із вікна, пригорнувши Айріні, і стежив за німецьким літаком, що кружляв, здавалося, якраз над старим дубом. Назавтра вони знайшли вирву від бомби на полі біля Гейджевої ферми. Це було ще до того, як йому винесли смертний вирок. Тепер він майже жалкував, що та бомба не вкоротила йому віку. Йому б не довелося тоді зазнати стільки тривог, терпіти холодний страх, що мучив його довгими годинами. Він сподівався досягти звичайного для Форсайтів віку – вісімдесят п'ять років чи й більше, Айріні було б тоді сімдесят. А так їй важко буде його втратити. Проте в Айріні лишиться Джон, який важить для неї більше, ніж він; Джон, що обожнює матір.
Під цим деревом, де помер старий Джоліон, чекаючи тієї миті, коли на лужку з'явиться Айріні, – Джоліонові-молодшому набігла химерна думка: оскільки він так добре впорядкував свої справи, чи не краще йому зараз склепити очі й відійти в інший світ. Надто вже принизливо відчувати себе паразитом, що чіпляється за млявий залишок життя, в якому він шкодував тільки за тим, що замолоду надовго розлучився зі своїм батьком і що так пізно зустрівся з Айріні.
З місця, де він сидів, йому було видно яблуневий садок у цвіту. Ніщо в природі так не зворушувало його, як плодові дерева в цвіту; і серце його раптом пронизав гострий біль – адже може статися так, що він ніколи більше не побачить яблуневого цвіту. Весна! Ні, людина не повинна вмирати, якщо її серце досить молоде, щоб любити красу! Дрозди висвистували в кущах, мов несамовиті, високо в небі шугали ластівки, над ним вилискувало ясно-зелене листя; а ниви мінилися найрозмаїтішими весняними барвами, осяяні промінням призахідного сонця, стелячись ген-ген аж до далекого обрію, оповитого сизою імлою. Квіти Айріні на клумбах набули того вечора дивовижної індивідуальності: кожна квітка по-своєму стверджувала радість життя. Лише китайські й японські художники та ще хіба Леонардо вміли відтворити на своїх картинах цю дивовижну неповторність кожної квітки, пташки, тварини – неповторність і водночас спільну ознаку роду, відчуття єдності життя. Ото справжні митці! «Я не створив нічого невмирущого! – думав Джоліон. – Я був аматор – тільки любив, а не створював. Проте після мене залишиться Джон. Яке щастя, що хлопця оминула війна! Він легко міг би загинути, як двадцять років тому в Трансваалі загинув бідолашний Джоллі. Джон дещо зробить згодом, якщо вік не зіпсує його: адже в хлопця є уява! Його забаганка стати фермером породжена почуттям і, як усяке почуття, вона нетривала». Тієї ж миті він побачив їх: вони простували полем – Айріні і його син ішли під руку зі станції. Джоліон повільно підвівся й рушив їм назустріч через новий розарій…
Того вечора Айріні прийшла в його кімнату й сіла біля вікна. Вона сиділа мовчки, поки він не запитав:
– Що сталося, кохана моя?
– Сьогодні ми зустрілися.
– З ким?
– Із Сомсом.
Сомс! Останні два роки він відганяв від себе це ім'я, знаючи, що воно йому шкодить. І тепер його серце стривожено ворухнулося й наче скотилося трохи вбік у грудях.
Айріні спокійно провадила:
– Він із дочкою був у галереї, а потім вони зайшли в кондитерську, де ми пили чай.
Джоліон підійшов до неї й поклав руку їй на плече.
– Як він виглядає?
– Посивів, але загалом такий самий, як і був.
– А дочка?
– Гарненька. Принаймні так вважає Джон.
Джоліонове серце знову покотилося вбік. Обличчя дружини було напружене й стурбоване.
– Ти з ним не… – почав Джоліон.
– Ні, але Джон узнав їхнє прізвище. Дівчина впустила хусточку, а він підняв її і подав.
Джоліон сів на ліжко. От халепа!
– З вами була Джун. Вона не втручалась?
– Ні, але все вийшло якось дивно, напружено, Джон це помітив.
Джоліон перевів дух і сказав:
– Я часто питав себе, чи слушно ми робимо, приховуючи це від нього. Однаково він колись довідається.
– Чим пізніше, тим краще, Джоліоне: адже молодь судить так дешево й суворо. В його віці що подумав би ти про свою матір, якби вона вчинила так, як я?
Атож! Справді! Джон обожнює матір; і він нічого не знає про трагедії, про непереборні вимоги життя, про муки людини у путах нещасливого шлюбу, про ревнощі, пристрасть – він і досі нічого, зовсім нічого не знає!
– Що ж ти йому сказала? – нарешті запитав він.
– Що вони наші родичі, але ми з ними не знайомі; що ти уникав своєї рідні, чи, скоріше, вони тебе. Мабуть, він стане тебе розпитувати.
Джоліон посміхнувся.
– Бачу, це замінить мені повітряні нальоти, – мовив він. – Адже без них починаєш нудитися.
Айріні підвела на нього погляд.
– Ми знали, що коли-небудь це трапиться.
Він відповів із несподіваним запалом:
– Я й думки не припускаю, що Джон може осудити тебе. Він ніколи цього не зробить, навіть подумки. Він розумний хлопець і все зрозуміє, якщо йому пояснити як слід. Мабуть, краще мені розповісти йому все самому, перш ніж він довідається від когось іншого.
– Ще не час, Джоліоне.
Схоже на неї: їй бракує передбачливості, вона ніколи не ступить назустріч лиху. А проте – хто знає? – може, вона й має слушність. Не можна йти наперекір материнському інстинкту. Може, й справді краще хлопцеві нічого не знати, поки життєвий досвід озброїть його настільки, що йому буде легше збагнути глибину колишньої трагедії; поки кохання, ревнощі, страждання не зроблять його милосерднішим. Але однаково треба буде вжити застережних заходів, всіх можливих застережних заходів! Ще довго, коли Айріні вже пішла від нього, він не міг заснути – лежав, обмірковуючи ці заходи. Треба буде написати Голлі, попередити її, що Джон і досі не втаємничений у родинну історію. Голлі обережна й стримана, вона подбає про те, щоб і чоловік не проговорився. Джон, їдучи туди завтра, візьме листа з собою.
Отак скінчився день, коли Джоліон впорядкував свої матеріальні справи, скінчився з боєм годинника на стайні, і розпочався новий день, затьмарений душевним розладом, що його не можна було розібрати і впорядкувати…
Не спав і Джон. Він лежав у своїй спальні, що колись була його дитячою кімнатою, охоплений почуттям, можливість якого ставлять під сумнів ті, хто його не зазнавав: коханням з першого погляду. Він відчув, як воно запалило його душу блиском тих темних очей, які глянули на нього через плече Юнони, і його охопила певність, що ця дівчина – його мрія; і те, що було потім, здалося йому водночас і природним, і чудесним. Флер! Самого її імені було майже досить для того, кого так легко полонили чари слів. У нашу гомеопатичну добу, коли хлопці й дівчата навчаються разом і змалку так часто спілкуються, що це майже вбиває усвідомлення статі, Джон вирізнявся своєю старомодністю. В його школу приймали тільки хлопців, а канікули він проводив у Робін-Гілі з товаришами або тільки з батьками. Тому він не міг виробити імунітету проти мікробів кохання, імунітету, якого досягають, вводячи невеликі дози отрути. І тепер у нічній темряві його жерла гарячка. Він лежав, відтворюючи в уяві обличчя Флер, пригадуючи її слова, особливо те «Au revoir!»—і лагідне, і веселе.
На світанку він був так далеко від сну, що встав, узув тенісні черевики, надів штани, светр і, нишком зійшовши вниз, виліз надвір через вікно кабінету. Саме почало розвиднятися; пахли трави. «Флер! – подумав він. – Флер!» Все навколо заливало таємниче бліде світло, все спало, тільки пташки починали щебетати. «Піду в гайок», – вирішив Джон. Він побіг через поле, досяг ставка саме тоді, коли зійшло сонце, і ввійшов у гайок. Дзвіночки встеляли землю блакитним килимом; модрини стояли, оповиті таємницею, – здавалося, навіть повітря було сповнене таємниці. Джон вдихнув його свіжість і глянув на дзвіночки, що дедалі яснішали в потоках ранкового світла. Флер! Які рими напрошувалися до цього імені! І вона живе в Мейплдергемі – теж гарна назва; це десь на Темзі. Треба буде зараз відшукати на карті. Він їй напише. Але чи відповість вона? Ет! Напевно відповість. Вона ж сказала «Au revoir!» Не «прощавайте!». Яке щастя, що вона впустила хусточку! Якби не це, він би ніколи не познайомився з нею. І що більше він думав про хусточку, то дивовижнішим здавався йому цей щасливий випадок. Флер! В голові його зазвучали рими; слова сполучалися в поетичні рядки; народжувався вірш.
