Текст книги "Сага про Форсайтів"

Автор книги: Джон Голсуорси

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 68 страниц)

– Почуваю я себе чудово, – провадив Джеймс, – а от з нервами не гаразд. Втрачаю спокій від найменшої дрібниці. Треба їхати в Бат.

– Бат! – сказав Ніколас. – Я спробував Герогейт. Ніякої користі. Мені необхідне морське повітря. Краще за Ярмут місця немає. Коли я буваю там, то принаймні чудово сплю…

– Мене дуже непокоїть печінка, – перебив його повагом Свізін. – Страшенно болить отут, – і він приклав руку до правого боку.

– Мало рухаєшся, – промимрив Джеймс, не зводячи очей з вази. І зразу ж додав – У мене теж там болить.

Свізін почервонів і став схожий на індика.

– Мало рухаюся! – сказав він. – Рухаюсь я доволі: ніколи не підіймаюся ліфтом у клубі.

– Не знаю, – поспішно відказав Джеймс. – Я не знаю, що в кого діється: ніхто мені нічого не розказує.

Свізін витріщив на нього очі й запитав:

– Як же ти тамуєш той біль?

Джеймс пожвавішав.

– Я, – почав він, – п'ю одну мікстуру…

– Як поживаєте, дядечку?

Перед ним стояла Джун; маленька, рішуча, вона дивилася на нього, задерши голівку і простягаючи руку.

Пожвавлення на Джеймсовому обличчі враз згасло.

– А ти як поживаєш? – запитав він, втупившись у неї сумовитим поглядом. – Я чув, ти ідеш завтра до Уельсу гостювати у тіток свого нареченого? Там саме великі дощі. Це не справжній старий Вустер. – Він постукав пальцем по вазі. – А от сервіз, який я подарував твоїй матері на весілля, був справжній.

Джун привіталася з трьома своїми дядьками, потиснувши їм руки, і повернулася до тітоньки Енн. Обличчя старої леді радісно засвітилось; тремтячи від зворушення, вона поцілувала дівчину в щоку.

– Виходить, моє серденько, – мовила вона, – тебе не буде цілісінький місяць!

Дівчина пішла до дверей, і тітонька Енн провела поглядом її маленьку тендітну постать. Круглі, сталевого кольору очі старої леді, що їх уже повивала плівка, неначе у птаха, тоскно стежили за внучкою серед натовпу гостей, що заворушилися, збираючись іти додому; пальці старої раз по раз стискалися, знову наснажуючи її волю перед неминучим і остаточним прощанням.

«Атож, – думала вона, – всі до неї ласкаві; стільки людей прийшло її привітати. Мабуть, вона дуже щаслива».

Серед юрби біля порога – ошатної юрби гостей: юристів, лікарів, біржовиків і представників усіх незчисленних професій, що їх уподобала велика буржуазія, – Форсайтів було від сили двадцять відсотків. Але тітоньці Енн усі вони здавалися Форсайтами, та й різниця між ними й Форсайтами, певна річ, була не дуже велика – вона бачила тільки власну плоть і кров. У цій родині був увесь її світ, іншого вона не знала, – мабуть, не знала ніколи. Всі їхні дрібні таємниці, хвороби, заручини й шлюби, як у них ідуть справи і чи щастить їм заробляти добрі гроші – все це стало її власністю, її втіхою, її життям, поза цим маячила тільки імла фактів та людей, що не мали великого значення. І це доведеться залишити, коли настане її смертна година, залишити все, що надавало їй внутрішньої ваги, тієї потаємної ваги, без якої ніхто з нас не може жити; тож за все це вона міцно трималася, охоплена тугою і жадобою, яка дедалі зростала. Хоча життя пригасало в ній з кожним днем, це вона збереже до кінця.

Вона згадала батька Джун, молодого Джоліона, що кинув родину заради тієї чужинки. Ой, який то був болючий удар для його батька і для всіх них. На нього змалку покладали такі великі надії! Болючий удар, хоча справа не дійшла до публічного скандалу: на щастя, дружина Джо не вимагала розлучення. Давно це діялось! А коли шість років тому мати Джун померла, Джо одружився з тією жінкою, і тепер у них, вона чула, двоє дітей. Проте він позбувся права прийти на заручини, украв у неї повноту родинних гордощів, забрав утіху, що вона відчувала колись, бачачи й цілуючи його, пишаючись ним, своїм юним небожем, який подавав такі надії! Від тієї згадки боляче занила давня рана в її пам'ятливому старому серці! Очі їй зволожились. Вона потайки витерла їх тоненькою батистовою хусточкою.

– Ну як, тітонько Енн? – мовив хтось позаду.

То був Сомс Форсайт: чисто виголений, вузькоплечий, з вузьким лицем і вузькою талією, він проте всім своїм виглядом нагадував щось кругле, потайне, скоса поглядаючи на тітоньку Енн, наче силкувався роздивитися її поверх власного носа.

– Що ви скажете про ці заручини? – спитав він.

Тітонька Енн дивилася на нього з гордістю: Сомс – найстарший з її небожів, відколи молодий Джоліон кинув рідне гніздо – став тепер її улюбленцем; вона вбачала в ньому вірного охоронця духа родини, опікуватись якою їй самій лишилося вже зовсім недовго.

– Для нього це дуже вдала партія, – відказала вона. – З лиця він хлопець гарний, проте я сумніваюся, чи він пара нашій любій Джун.

Сомс помацав край позолоченого канделябра.

– Вона його приручить, – сказав він, тайкома послинивши пальця і потерши вузлуваті виступи на канделябрі. – Справжній старовинний лак; тепер такого не зроблять. На аукціоні Джобсона за нього можна було б узяти добрі гроші. – Він промовив це з насолодою, ніби гадаючи, що його слова підбадьорять стару тітку. Нечасто Сомс розмовляв таким довірливим тоном. – Я б і сам від нього не відмовився, – додав він. – Старовинний лак своєї ціни ніколи не втратить.

– Ти так добре знаєшся на цьому, – сказала тітонька Енн. – А як здоров'я Айріні?

Сомсова усмішка згасла.

– Непогано, – відказав він. – Скаржиться на безсоння, хоча спить набагато міцніше за мене. – І Сомс подивився на дружину, що розмовляла з Босіні біля дверей.

Тітонька Енн зітхнула й сказала:

– Може, хай би вона не так часто зустрічалася з Джун. Наша Джун має таку різку вдачу.

Сомс почервонів; коли він червонів, рум'янець ураз перебігав з його пласких щік на перенісся і залишався там, ніби печать тривожних дум.

– Не знаю, що вона знайшла в тій вертихвістці, – запально мовив він, але, помітивши, що вони вже не самі, відвернувся і знову почав роздивлятися канделябр.

– Кажуть, Джоліон купив іще один будинок, – пролунав поряд голос його батька. – Мабуть, у нього повно грошей – стільки, що не знає, куди їх подіти І Кажуть, на Монпельє-сквер, біля Сомса. Ніхто мені ані слова – Айріні ніколи мені нічого не розказує!

– Чудове місце, від мене ходу менше як дві хвилини, – почувся голос Свізіна. – А мені їхати до клубу вісім хвилин.

Місце, де стоїть будинок, мало величезну вагу для Форсайтів. Та й не дивно: адже дім став для них утіленням їхнього життєвого успіху.

Їхній батько, що походив з селянської родини, прийшов до Лондона із Дорсетшіру на початку сторіччя.

Пишний Доссет Форсайт, як прозвали його близькі друзі, був муляр і зрештою спромігся стати будівельником-підрядчиком. Уже в похилому віці оселився він у Лондоні, де будував до самої смерті і спочив на Гайгейтському кладовищі. Своїм десятьом дітям він залишив у спадок більш як тридцять тисяч фунтів. Старий Джоліон, згадуючи про нього – дуже рідко, – казав: «Завзятий був чоловік, твердої вдачі, але йому бракувало витонченості». Друге покоління Форсайтів відчувало, що таким батьком не варто хвалитись. Єдиною аристократичною рисою, яку вони відшукали в його вдачі, було те, що він полюбляв мадеру.

Тітонька Гестер, авторитет з питань родинної історії, розповідала про нього так:

– Не пригадую, щоб він займався яким-небудь ділом принаймні за моєї пам'яті. Він, серденько, був… е-е… домовласник. Волосся в нього було приблизно таке, як у твого дядька Свізіна; досить кремезний. Чи високий? Ні-і, не дуже високий. На зріст він був п'ять футів і п'ять дюймів, обличчя поцятковане плямами. Рум'яний. Пригадую, він пив мадеру. Та краще розпитай у тітоньки Енн. Хто був його батько? Він… е-е… мав земельні угіддя десь у Дорсетшірі біля моря.

Одного разу Джеймс поїхав у Дорсетшір на власні очі побачити їхню дідівщину. Він знайшов там дві старі ферми, від яких до млина на березі моря вела грунтова дорога, прорізавши колією червонясту землю; маленьку сіру церкву, огороджену підпертим кам'яними виступами муром, і ще меншу, ще сірішу каплицю. Річка, що рухала млин, впадала в море, розбігаючись на кілька струмочків, і круг її гирла рилися свині. Увесь навколишній обшир повивала імла. Напевно, первісні Форсайти сотні років щонеділі простували до церкви цією долиною, сумирно місячи грязюку й дивлячись на море.

Хтозна, чи Джеймс плекав якусь надію на спадок, чи гадав знайти там щось визначне, в кожному разі він повернувся до Лондона збентежений і зворушливо намагався прикрасити свою невдачу.

– Немає там нічого особливого, – сказав він. – Звичайнісінький хутір, старий як світ.

Довідавшись про стародавність свого рідного хутора, Форсайти трохи втішились. Старий Джоліон, який часом не міг стримати нерозважливої щирості, говорив про своїх предків так: «Йомени – мабуть, дрібнота». Проте слово «йомени» він повторював з притиском, наче воно його тішило.

Їм так добре повелося, цим Форсайтам, що вони всі посіли, як то кажуть, «певне становище». Свої гроші вони вклали в різні акції, окрім консолей – за винятком Тімоті, – бо нічого їх так не страшило, як три проценти. Вони також збирали картини й давали пожертви на ті добродійні установи, що могли стати їм у пригоді, коли захворіє хтось із слуг. Від батька будівельника вони успадкували хист щодо цегли й вапна. Предки їхні, мабуть, належали до якоїсь примітивної секти, вони ж самі, певна річ, були вже паствою англіканської церкви і стежили за тим, щоб їхні дружини та діти більш-менш постійно ходили до найфешенебельніших церков столиці. Форсайти здивувались би й прикро вразились, якби хтось сказав, що вони погані християни. Деякі з них платили за власну лаву в церкві, виявляючи в найпрактичніший спосіб свою прихильність до Христового вчення.

Їхні резиденції, розташовані навколо Гайд-парку на певній відстані одна від одної, стояли, як сторожа, пильнуючи, щоб це любе їм серце Лондона, до якого вони тяжіли всією душею, не вирвалося з їхніх рук: адже тоді вони перестали б себе поважати.

Старий Джоліон мешкав на Стенгоуп-плейс; Джеймс із родиною жив на Парк-лейн; Свізін тішився на самоті пишнотою своїх оранжево-синіх покоїв навпроти Гайд-парку – він не одружився, ні, нема дурних! Сомс із дружиною оселився в своєму гніздечку поблизу Найтсбріджа; Роджер із родиною жив на Прінсез-гарденз (Роджер був той самий славнозвісний Форсайт, що вирішив дати своїм чотирьом синам нову професію і здійснив свій намір. «Скуповуйте житлові будинки, то найвигідніша справа! – казав він. – Я роблю це все своє життя!»).

Родина Гейменів – місіс Геймен була єдина заміжня сестра Форсайтів – мешкала на вершині Кемден-Гіла, в будинку, схожому на жирафу, та ще й такому високому, що, оглядаючи його, можна шию вивернути; Ніколас – на Ледброук-гроув, у просторому домі, що його пощастило придбати майже за безцінь; і – останній– Тімоті (котрий був серед Форсайтів аж ніяк не останній) жив на Бейзвотер-род разом із Енн, Джулі та Гестер, якими він опікувався.

Поміркувавши тим часом, Джеймс запитав у господаря – свого брата, що він дав за той будинок на Монпелье-сквер. Він сам уже два роки придивлявся там до одного будинку, але вони правлять таку неймовірну ціну!

Старий Джоліон докладно розповів про свою купівлю.

– Заорендував на двадцять два роки? – перепитав Джеймс. – Це той самий будинок, що я до нього прицінювався. Ти переплатив!

Старий Джоліон насупився.

– Ні, він мені не потрібний, – швидко додав Джеймс. – На таку ціну я б не погодився. Сомс той будинок знає, він підтвердить, що ціна завелика, а Сомсова думка варта уваги.

– А мені до його думки байдуже, – відказав старий Джоліон.

– Ну що ж, – промимрив Джеймс, – ти завжди робиш по-своєму, проте його думка розумна. Бувай здорові Ми хочемо з'їздити до Герлінгема. Кажуть, що Джун збирається в Уельс. Завтра тобі буде нудно самому. Що ти робитимеш? Приїжджай до нас пообідати.

Старий Джоліон відмовився. Він провів їх на вулицю і, забувши про своє роздратування, спостерігав усміхненим оком, як вони сідали в ландо: темно-руда місіс Джеймс, висока й велична, обличчям до коней; ліворуч від неї Айріні; обидва чоловіки, батько з сином, умостилися попереду навпроти дружин, ніби чогось чекаючи. Вони поїхали мовчки, погойдуючись та підскакуючи на пружинних подушках, і старий Джоліон стежив, як вони віддаляються, осяяні сонцем.

Мовчанку порушила місіс Джеймс.

– Чи ви коли бачили таке чудернацьке зборище? – озвалася вона.

Сомс кивнув, зиркнувши на неї з-під напівопущених повік, і помітив, що Айріні глянула на нього своїм непроникним поглядом. Цілком можливо, що всі Форсайти, приналежні до тієї чи іншої парості родини, зробили це зауваження, вертаючися з прийому у старого Джоліона.

Четвертий і п'ятий брати, Ніколас та Роджер, вийшли разом із останніми гостями. Вони рушили уздовж Гайд-парку, прямуючи до станції метро на Пред-стріт. Як і всі Форсайти поважного віку, брати мали власні екіпажі і без конечної потреби ніколи не брали візника.

День був погожий, дерева в парку пишалися розкішним червневим листям, але брати, очевидно, не помічали тих див природи, які, проте, самі собою надавали приємності їхній прогулянці й розмові.

– Атож, – казав Роджер, – вона вродлива, Сомсова дружина. Я чув, вони між собою не мирять.

Цей брат мав високе чоло й вирізнявся серед інших Форсайтів найсвіжішим кольором обличчя. Його світло-сірі очі мимохідь озирали фасади; час від часу він піднімав парасольку і, за його висловом, «знімав мірку», тобто визначав висоту будинків.

– Вона була без грошей, – відповів Ніколас.

Сам він узяв за жінкою чималі гроші, які спромігся використати з великою для себе вигодою: він одружився ще в ті золоті часи, коли ще не існувало закону про майно заміжніх жінок.

– Хто був її батько?

– Його прізвище Герон; кажуть, професор.

Роджер похитав головою.

– Які тут можуть бути гроші, – зауважив він.

– Кажуть, її дід по матері торгував цементом.

Обличчя Роджера проясніло.

– Але він збанкрутував, – провадив Ніколас.

– Он як! – сказав Роджер. – Сомс іще хильне з нею лиха. От побачиш, хильне: вона скидається на чужоземку.

Ніколас облизав губи.

– Гарна жінка, – мовив він і махнув рукою підмітальникові, щоб той відступився з дороги.

– Як вона йому така дісталася? – спитав Роджер. – Її туалети, напевно, коштують йому чимало.

– Енн казала мені, – відповів Ніколас, – що Сомс через неї мало не втратив розуму. Вона йому п'ять разів відмовляла. Я бачу, Джеймс стурбований тим, що у них робиться.

– Он як! – знову сказав Роджер. – Шкода мені Джеймса: він і так уже добряче наморочився з Дарті.

Щоки його від ходи стали ще рум'яніші, свою парасольку він піднімав усе частіше. Ніколас теж розчервонівся.

– Занадто бліда, як на мій смак, – мовив він, – але фігура в неї пречудова.

Роджер промовчав.

– Я вважаю, зовнішність у неї аристократична, – сказав він зрештою: то була найвища оцінка в словнику Форсайтів. – Цей молодий Босіні ніколи не вийде в люди. У Беркіта кажуть, він артистична натура – один з тих, що заповзялися вдосконалити англійську архітектуру. Які тут можуть бути гроші. Хотів би я почути, що скаже з цього приводу Тімоті.

Вони зайшли в станцію.

– Яким ти поїдеш класом? Я їжджу другим.

– Я не визнаю другого, – сказав Ніколас. – Там можна набратися чого завгодно.

Він узяв квиток першого класу до Нотінг-Гіл-гейт; Роджер – другого до Саут-Кенсінгтона. За хвилину прибув поїзд, і брати розлучилися, зайшовши у різні вагони. Кожен з них образився на другого за те, що той не зрікся своєї звички, щоб трохи довше побути в його товаристві. Роджер подумав: «Нік який був упертий, такий і лишився!» А Ніколас сказав подумки: «З Роджером ніколи не можна домовитись».

Форсайти не відзначалися сентиментальністю. Хіба у них був час вдаватись у сентименти, живучи в Лондоні, великому місті, яке вони завоювали і з яким злилися?

II. СТАРИЙ ДЖОЛІОН ІДЕ В ОПЕРУ

Наступного дня о п'ятій годині старий Джоліон сидів на самоті, посмоктуючи сигару; на столику поряд стояла чашка чаю. Він був утомлений і, не докуривши сигари, задрімав. На волосся йому сіла муха, він важко дихав у сонній тиші, його верхня губа під сивими вусами ритмічно відкопилювалася. Сигара випала з помережаної венами зморшкуватої руки і догоріла в порожньому каміні.

У невеликому похмурому кабінеті з кольоровими шибками, щоб не зазирали знадвору, було тісно від різьблених меблів червоного дерева, оббитих темно-зеленим оксамитом, – про цей гарнітур старий Джоліон казав: «Не здивуюся, якщо коли-небудь він коштуватиме великі гроші».

Приємно було думати, що згодом він міг би продати свої речі дорожче, аніж їх придбав.

В оточенні густо-брунатних барв, властивих приватним покоям Форсайтів, рембрандтівський ефект його великої сивоволосої голови, що спочивала на подушці високого крісла, псували вуса, надаючи йому схожості з офіцером. Старий годинник, якого він придбав понад п'ятдесят років тому, ще до одруження, своїм цоканням ретельно лічив секунди, що спливали, навік втікаючи від його старого господаря.

Він ніколи не любив цієї кімнати і, якщо й заходив сюди, то тільки щоб узяти сигари з японської скриньки, в кутку, і кімната тепер мстилася йому.

Його скроні, що нависали над западинами щік, його вилиці й підборіддя – все загострилося уві сні, і на обличчі з'явилося признання, що він уже старий.

Він прокинувся. Джун поїхала! Джеймс сказав, що йому буде нудно самому. Бідолашному Джеймсові завжди бракувало тями. Джоліон задоволено пригадав, що він перехопив у Джеймса той будинок. Так йому й треба, скнарі: за грошима світу не бачить. Чи не переплатив він часом? Будинок треба ще довести до ладу… А йому, певна річ, потрібні будуть усі його гроші, щоб довершити справу із шлюбом Джун. Не слід було давати згоду на заручини. Вона зустрілася з отим Босіні у Бейнза – Бейнз і Байлдбой, архітектори. Здається, Бейнз, його знайомий, – той, що схожий на бабу, – доводиться молодикові дядьком по дружині. Відтоді Джун безперестану бігає за ним, а коли їй засіло щось у голові, то її вже ніяк не спиниш. Завжди вона піклується про якого-небудь «бідолашку». У нього немає ніяких коштів, проте їй припекло заручитися з ним, з нерозважливим, непрактичним молодиком, який іще скуштує чимало горя.

Одного чудового дня вона зайшла до нього і, за своїм звичаєм, ні сіло ні впало, розповіла йому все, а потім додала, неначе це могло його втішити:

– Він незвичайна людина. Йому доводилося тижнями харчуватись самим какао.

– І він хоче, щоб і ти перейшла на саме какао?

– О ні. Він тепер вибивається в люди.

Старий Джоліон вийняв сигару з-під сивих вусів, кінчики яких поруділи від кави, і поглянув на дівчисько, котре заполонило його серце. Що таке «вибиватися», він знав краще за онуку. Але вона, обійнявши його коліна, терлася об них підборіддям, муркочучи, як кошеня, і він, струсивши попіл із своєї сигари, вибухнув:

– Усі ви однакові: не втихомиритесь, поки не доможетеся свого. Хочеш набратися лиха – хай буде по-твоєму; а я умиваю руки.

Отож він і вмив руки, поставивши умову, що вони одружаться тільки тоді, коли Босіні матиме принаймні чотириста фунтів на рік.

– Багато я не зможу тобі дати, – повторив він фразу, що її Джун чула вже не раз. – Сподіваюся, цей – як його? – спроможеться на какао.

Він її майже не бачив, відколи це почалося. Кепська справа! Звичайно, він не збирався давати їй багато грошей, щоб якась зовсім чужа людина розкошувала увесь свій вік склавши руки. Він уже таке бачив: нічого з того доброго не виходило. Найгірше те, що не було ніякої надії похитнути її рішучість: вона була вперта, як осел, уперта ще змалку. Хтозна, чим воно може скінчитись. Доведеться їм простягати ніжку по своєму ліжку. Він від свого слова не відступить, аж Доки пересвідчиться, що молодий Босіні має власний прибуток. Джун набереться з ним лиха – це ясно, як божий день: він у грошових справах не тямить анічогісінько. Що ж до цієї скороспішної мандрівки в Уельс до тіток нареченого, то Джоліон не мав щонайменшого сумніву в тому, що тітки ті – старі єхидні баби.

І старий Джоліон непорушно втупився в стіну; якби не розплющені очі, здавалося б, що він спить… Подумати тільки, що це щеня Сомс давало йому поради! Він завжди був щеня: безперестанку нюшив, звідки вітер віє! Ще трохи – і стане власником, збудує собі особняк за містом! Власник! Гм! Викапаний батько, завжди винюхує вигідну справу, проноза безсовісний.

Він устав і, підійшовши до скриньки, почав старанно наповнювати свій портсигар сигарами з щойно одержаного пакунка. Зважаючи на ціну, вони не такі вже й погані, але добрих тепер не дістанеш; хіба ж їх порівняєш із колишніми «Суперфінос» Генсона й Бріджера. Ото були сигари!

Ця думка, наче подих пахощів, перенесла його в ті чудові вечори в Річмонді, коли, пообідавши, він сидів, курячи сигару, на терасі «Корони й скіпетра» з Ніколасом Трефрі, Треквером, Джеком Герінгом і Ентоні Торнуорті. Які добрі тоді були сигари! Бідолашний Нік! – помер, і Джек Герінг помер, і Треквер помер – звела його зі світу жінка, а Торнуорті Ледве здужає підвестися з крісла (ще б пак, маючи такий апетит).

З тодішнього товариства, здається, залишився він один, окрім, звичайно, Свізіна, але той став такий страшенно огрядний, що його можна не рахувати.

Важко повірити, що це діялося так давно: він і досі почуває себе молодим! З усіх думок, що промайнули у нього в голові, поки він лічив сигари, ця була найдошкульніша, найгіркіша. Сивоголовий і самотній, душею він був молодий і бадьорий. А неділі на Гемстед-Гіт, коли вони з молодим Джоліоном гуляли по Спеньярдз-род до Гайгейту, Чайлдз-Гіл і верталися через Гіт пообідати в «Замку Джека Соломинки» – які розкішні були тоді сигари! А погода! Тепер такої не буває.

Коли Джун була п'ятирічним малятком і він водив її через неділю в зоопарк, щоб забрати її від тих двох добрих жінок, її матері й бабусі, і, спинившися біля ведмежатника, насаджував на парасольку булки для її улюбленців ведмедів, – які смачні були тоді сигари!

Сигари! Він і досі не втратив свого смаку – славетного смаку, який у п'ятдесятих роках чоловіки вважали за взірець і, заводячи мову про нього, казали: «Форсайт – він має найвитонченіший смак у Лондоні!» Смак, який у певному розумінні допоміг нажити багатство і йому, і знаменитій чайній фірмі «Форсайт і Трефрі», чай якої мав неповторні романтичні пахощі, чудесні якості справжнього чаю. Торговельний дім «Форсайт і Трефрі» в Сіті був повитий духом заповзятливості й таємничості, він укладав особливі угоди на особливих кораблях в особливих портах з особливими східними купцями.

А скільки він тоді попрацював! У ті часи люди добряче працювали! Теперішні жовтороті юнаки навряд чи знають, що таке працювати. Він прискіпувався, бувало, до кожної дрібниці, знав усе, що де робиться, ночами не спав за роботою. До того ж він завжди сам вибирав своїх агентів і тим пишався. Вміння розгадати, чого людина варта, казав Джоліон, стало основою його успіху, і він залюбки проявляв це тонке вміння безпомилкового вибору – єдине, що йому справді подобалося в його роботі. Ні, то не кар'єра для людини з його здібностями. Навіть тепер, коли фірму перетворено на компанію з обмеженими правами і вона йшла до занепаду (старий Джоліон уже давно продав свої акції), душа його боліла, коли він згадував про ті часи. Він міг би досягти куди більшого успіху! Він би зробив блискучу адвокатську кар'єру. Була у нього навіть думка виставити свою кандидатуру до парламенту. Скільки разів казав йому Ніколас Трефрі: «Ти, Джо, міг би досягти чого завгодно, якби не берігся так пильно!» Нік – добра душа! Хороший чоловік, але занадто безладний. Прославлений Трефрі! Сам він не берігся ніколи. Тому й помер. Старий Джоліон полічив сигари твердою рукою, і йому спало на думку, що, може, він і справді берігся надміру.

Він поклав портсигар у внутрішню кишеню, застебнувся і пішов високими сходами в спальню, припадаючи на обидві ноги і спираючись на поручні. Будинок надто великий. Коли Джун вийде заміж, якщо вона взагалі вийде за того молодика, а він гадав, що зрештою так воно й буде, він здасть свій будинок в оренду, а сам найме десь помешкання. Який сенс тримати півдесятка слуг, що нидіють з безділля?

На його дзвінок прийшов лакей – високий бородань, з нечутною ходою і дивовижним умінням мовчати. Старий Джоліон звелів йому приготувати фрак: він їде обідати до клубу.

– Чи давно відвезли міс Джун на вокзал? Екіпаж вернувся о другій? То хай буде готовий о пів на сьому.

Клуб, до якого старий Джоліон зайшов рівно о сьомій, належав до тих політичних закладів великої буржуазії, які бачили кращі часи. Незважаючи на те, що в місті говорили, буцімто його чекає близький кінець, а може, саме через те, клуб виявив неймовірну живучість. Людям набридло повторювати, що «Розбрат» вже доживає останні дні. Старий Джоліон теж казав це, водночас мало цікавлячись самим фактом, чим неабияк дратував завсідників клубу.

– Чому ти його не кинеш? – із серцем питав Джоліона Свізін. – Чому не вступиш до «Поліглота»? Такого вина, як наш «Гайдсік», ніде більше в Лондоні не дістанеш дешевше ніж двадцять шилінгів за пляшку. – І додав, притишивши голос: – Лишилося тільки п'ять тисяч дюжин. Я п'ю його кожнісінького вечора.

– Я подумаю, – відповів старий Джоліон, але коли він починав думати, то згадував про п'ятдесят гіней вступного внеску і про те, що його приймуть до клубу лише через чотири-п'ять років. Тож він думав і досі.

Він був занадто старий, щоб стати лібералом, давно зневірився в політичних доктринах свого клубу, називав їх привселюдно нісенітними, але водночас його тішило, що він член закладу, принципи якого протилежні його особистим. Він завжди зневажав цей клуб, у який вступив багато років тому, коли його не прийняли до «Всякої всячини», бо він, бачте, «торговець». Наче він за них гірший! Природна річ, він зневажав клуб, що зрештою прийняв його в свої члени. Люд туди вчащав не дуже поважний: біржові маклери, адвокати, аукціоністи і подібна публіка. Як більшість людей сильної, але не надто своєрідної вдачі, старий Джоліон був невисокої думки про клас, до якого належав сам. Він вірно дотримувався його звичаїв, громадських та інших, а в душі вважав увесь той люд «дрібнотою».

Час і філософія, впливу якої він не уник, пом'якшили гостроту поразки у «Всякій всячині», й тепер цей клуб здавався йому чимсь надзвичайним – королевою клубів. Усі ці роки він міг би бути його членом, якби Джоліонів поручитель Джек Герінг не повів справи так, що члени правління навіть не зрозуміли, якої помилки вони допускаються, забалотувавши його кандидатуру. Адже його сина Джо прийняли відразу, і, мабуть, хлопець і досі є членом того клубу: вісім років тому він одержав від нього звідти листа.

Старий Джоліон не навідувався до «Розбрату» вже кілька місяців, і тим часом будинок відремонтували, опорядивши дуже строкато, як завжди опоряджують старі будинки й старі кораблі, коли збираються їх продати.

«У кімнаті для курців колір огидний! – подумав він. – Їдальня вийшла непогана».

Йому припав до вподоби похмурий шоколадний колір стін, відтінений ясно-зеленою смугою.

Він замовив обід і сів у тому самому кутку, може, за той самісінький столик (незважаючи на свої мало не радикальні принципи, «Розбрат» майже не змінився), за який вони з молодим Джоліоном сідали двадцять п'ять років тому перед походом у Друрі-Лейн під час синових канікул.

Хлопець любив театр, і старий Джоліон пригадав, як син сидів навпроти нього, марно намагаючися приховати радісне збудження під маскою байдужості.

І він знову замовив той самий обід, який завжди вибирав хлопець: суп, дрібна риба, котлети й торт. От якби він сидів навпроти нього тепер!

Вони не бачилися ось уже чотирнадцять років. І не вперше за ці чотирнадцять років старий Джоліон замислився про те, що, можливо, він сам трохи винен у тому, що сталося з його сином. Нещасливе кохання до тієї гарненької вітрогонки Данаї Торнуорті, тепер Данаї Пелью, дочки Ентоні Торнуорті, штовхнуло його в обійми матері Джун. Треба, мабуть, було перешкодити їхньому шлюбу: вони були занадто молоді, та після тієї історії він пересвідчився, який Джо вразливий, і хотів якнайшвидше його одружити. А через чотири роки сталася катастрофа. Схвалити синову поведінку під час тієї катастрофи було, певна річ, неможливо; розважливість і виховання – комбінація всемогутніх факторів, що заміняли йому принципи, – стверджували цю неможливість, але серце його заходилося болем. Жорстока дійсність тієї історії була невблаганна до всіх сердець. До того ж існувала Джун, піщинка з вогненним волоссям, що заполонила все його єство, обкрутилась, обвилася круг нього – круг його серця, створеного для того, щоб бути іграшкою й улюбленим притулком крихітних беззахисних створінь. З властивою для нього проникливістю він збагнув, що мусить розлучитися або з ним, або з нею: в такому становищі середнього шляху годі шукати. У цьому й полягала трагедія. І крихітне беззахисне створіння перемогло. Він не міг поділити своє серце і попрощався з сином.

Відтоді вони не зустрічались.

Він хотів був і далі давати молодому Джоліонові гроші, трохи менше, ніж досі, але син від допомоги відмовився, і, може, та відмова вразила його дужче, аніж усе інше, бо вона закрила останню щілинку для його батьківського почуття і подала такий відчутний і безсумнівний доказ розриву, який своєю реальністю може зрівнятися з діловим документом, що засвідчує згоду чи відмову передати майно іншій особі.

Обід йому здався несмачним. Шампанське було якесь гіркувато-кисле, не те що колишня «Вдова Кліко».

За чашкою кави у нього з'явилася думка піти до опери. Отож, узявши «Таймс», – іншим газетам старий Джоліон не довіряв – він подивився, яка сьогодні вистава. Саме йшов «Фіделіо».

На щастя, не якась там новітня німецька пантоміма того Вагнера.

Надягнувши старого циліндра, – якого він так довго носив, що в нього зовсім вирівнялися криси, і який із своїм великим наголовком здавався емблемою славніших часів, – і видобувши стару пару дуже тонких світло-фіалкових рукавичок, що пахли шкірою, бо постійно лежали в кишені пальта поряд із портсигаром, він сів у кеб.

Кеб весело заторохтів вулицями, і старий Джоліон здивовано помітив, що на них панує незвичайне пожвавлення.

«Готелі, певно, дають чималий прибуток», – подумав він. Кілька років тому цих великих готелів ще не було. І він потішено згадав, що має поблизу кілька будинків. На них, певно, ціна зростатиме щодалі більше й більше. Який тут рух!

Але потім він поринув у чудернацькі абстрактні роздуми, аж ніяк не властиві Форсайтам, у чому й полягала частково його перевага над ними. Які дрібні істоти люди, і скільки їх розвелося на світі! І що з ними всіма буде?