Текст книги "Сага про Форсайтів"
Автор книги: Джон Голсуорси
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 68 страниц)
В одному відомому шкільному пісеннику є давня пісня, а в ній такі рядки:
Та й блищали ж гудзики на синім сюртуку, тра-ля-ля!
Та співав же він, виспівував, наче соловей!…
Свізін не те що співав і виспівував, наче соловей, але, вийшовши зі свого дому навпроти Гайд-парку і оглянувши свою коляску й коней, що стояли перед дверима, він мало не замугикав якоїсь пісеньки.
Надворі була теплінь, як у червні, і, мов герой тієї давньої пісні, Свізін убрався в синій сюртук, відмовившись від пальта, після того, як Адольф тричі вибігав на вулицю пересвідчитись, що немає найменших ознак східного вітру. Застебнутий доверху сюртук так щільно облягав його опасисту постать, що, хоч гудзики й не блищали, проте їм можна було б пробачити таку вільність. Велично стоячи на тротуарі, Свізін надягнув пару лайкових рукавичок; високий і огрядний, у своєму величезному циліндрі, що скидався на дзвін, він, як на Форсайта, мав занадто первісний вигляд. Його густе сиве волосся, яке Адольф ледь напомадив, пахло опопанаксом і сигарами – знаменитими Свізіновими сигарами, по сто сорок шилінгів за сотню, про які старий Джоліон зневажливо говорив, що не хоче їх і задарма: хай їх курить той, у кого конячий шлунок!..
– Адольфе!
– Слухаю, сер!
– Новий плед!
Коли вже він навчить цього нечепуру стежити за своєю зовнішністю! Адже місіс Сомс, певно, чутлива до таких речей.
– Спустіть верх фаетона: я поїду… на прогулянку… з дамою!
Кожній гарній жінці кортить показати своє вбрання, а він їде із справжньою леді! Наче знову вернулися добрі давні часи.
Ой, скільки років минуло, відколи він їздив з жінкою! Востаннє, здається, він возив на прогулянку Джулі: бідолашна старенька сиділа весь час, як на жару, нарешті йому ввірвався терпець, і, висадивши її на Бейзвотер-род, він сказав: «Хай мене лиха година візьме, коли я ще раз повезу тебе кататися!» І так-таки більше й не возив!
Підійшовши до коней, Свізін оглянув вудила. Ні, він анічогісінько не тямив у вудилах. Невже, платячи кучерові шістдесят фунтів на рік, він ще має робити за нього роботу! Це суперечить його принципам. Свізінова репутація знавця коней засновувалася головним чином на тому факті, що колись на перегонах у Дербі його ошукали якісь шахраї. Але хтось у клубі, бачачи, як він підкотив до дверей своїми сірими кіньми – Свізін завжди тримав сірих коней, вважаючи, що гроші ті самі, а шику більше, – назвав його «Форсайт четвернею». Це прізвисько вніс йому у вуха Ніколас Трефрі, покійний компаньйон старого Джоліона, – великий любитель коней, відомий тим, що зазнав більше аварій, ніж будь-хто інший в Англії, – і відтоді Свізін силкувався виправдати таку репутацію. Прізвисько припало йому до серця, хоч він ніколи не їздив четвернею і навряд чи збирався їздити, але в самому його звучанні вчувалося щось аристократичне. «Форсайт четвернею»! Непогано! Зарано народившися, Свізін не міг знати свого справжнього покликання. Якби він з'явився в Лондоні на двадцять років пізніше, то, напевно, став би біржовим маклером, але в той час, коли йому довелося робити вибір, ця шановна професія ще не стала славною вершиною великої буржуазії. І хоч-не-хоч йому довелося присвятити себе аукціонам.
Вмостившись у фаетоні і взявши віжки, Свізін примружив очі, засліплені яскравим сонцем, що осявало його бліде старече обличчя, і повагом озирнувся. Адольф уже стояв на задку; грум з кокардою на кашкеті, який тримав коней за вуздечку, був готовий їх пустити: всі чекали сигналу, і Свізін його подав. Екіпаж рвонув уперед і, не встигли б ви й оком змигнути, як він, деренькочучи, гордо підкотив до дверей Сомсового будинку.
Айріні вийшла одразу й сіла в фаетон – потім Свізін розповідав у Тімоті: «Легко як… е-е… як Тальйоні [6]6
Тальйоні – відома балерина.
[Закрыть], без ніякої метушні, не вередуючи, і – він так виразно подивився на місіс Септімус, що та відразу знітилась, – вона не трусилася по-дурному, як дехто!» Тітоньці Гестер він змалював капелюшок Айріні: «Не схожий на теперішні великі, як колесо, з обвислими крисами, що тільки куряву збирають, а маленький, гарненький, – він описав рукою коло, – біла вуалька, словом, бездоганного смаку».
– З чого він зроблений? – запитала тітонька Гестер; розмови про туалети щоразу збуджували в ній млявий інтерес.
– З чого зроблений? – перепитав Свізін. – А звідки я знаю?
Він поринув у таку глибоку мовчанку, що тітонька Гестер занепокоїлася, гадаючи, що, може, він упав у транс. Вона його не розбуркувала – не мала такої звички.
«Хоч би хтось зайшов, – думала вона. – Не подобається мені його вигляд».
Але раптом Свізін опам'ятався.
– З чого зроблений? – прохрипів він. – А з чого він має бути зроблений?
Не проїхали вони й чотирьох миль, як у Свізіна склалося враження, що Айріні подобається його товариство. Її обличчя під білою вуалькою було таке лагідне, темні очі так блищали проти весняного сонця, а коли він озивався до неї, вона зводила їх на нього і всміхалась.
У суботу вранці Сомс застав її за письмовим столом: вона писала Свізінові записку з відмовою від прогулянки. Чому вона йому відмовляє, спитав він, вона може відмовляти своїм родичам, коли їй це до вподоби, але він не хоче, щоб вона відмовляла його родичам!
Айріні пильно глянула на нього, подерла записку й сказала:
– Гаразд!
І почала писати нову. Сомс заглянув туди мимохідь і, побачивши, що записка адресована Босіні, спитав:
– Що це ти йому пишеш?
Знову позирнувши на нього пильним поглядом, Айріні спокійно відповіла:
– Він просив мене дещо зробити для нього!
Сомс гмукнув:
– Комісійні доручення! Якщо ти за них візьмешся, то на власні справи в тебе не залишиться часу!
Більше він нічого не сказав.
Почувши про Робін-Гіл, Свізін витріщив очі: для його коней то був неблизький шлях, і він звик обідати о пів на восьму, до того як у клубі збереться багато людей; новий шеф-кухар приділяє більше уваги раннім обідам – ледащо, та й годі!
Проте він залюбки подивився б на будинок. Така річ, як будинок, цікавила кожного Форсайта, а надто Форсайта, котрий мав колись справу з аукціонами. Зрештою він сказав, що відстань – пусте. Коли він був молодший, то багато років жив у Річмонді, – тримав екіпаж і пару коней і кожнісінький день їздив у Сіті. Його прозвали «Форсайт четвернею»! Його фаетон і коней знали від Гайд-парку до «Зірки й підв'язки». Герцог Н. хотів їх у нього перекупити, ладен був заплатити подвійну ціну, але він не погодився, бо сам тямить, що хороше, а що ні, правда ж? Його чисто виголене квадратне старече обличчя гордо надулося, він покрутив підпертою стоячим комірцем головою, наче індик, що пиндючиться, настовбурчивши пір'я.
Яка чарівна жінка! Він довго змальовував її сукню тітоньці Джулі – шокована його виразами, вона нажахано сплескувала руками.
Сукня облягала її щільно, наче шкіра, туго, як на барабані, йому подобається, коли жінка доладна, мов лялечка, – не те що якесь там незграбне опудало. Він утупився в місіс Септімус Смолл, що була дуже схожа на Джеймса – така сама довготелеса і сухорлява.
– У неї є стиль, – провадив Свізін. – Така жінка до пари самому королю! І до того ж вона нітрохи не хизується!
– Вона, здається, зовсім зачарувала тебе, – спроквола мовила із свого кутка тітонька Гестер.
Свізін чудово все чув, коли на нього нападали.
– Що таке? – вигукнув він. Я сам тямлю, де гарна, жінка, а де ні. Скажу прямо: я не знаю такого молодика, що був би їй до пари. Може, ти… знаєш, ну ж бо, може… ти… знаєш!
– Отакої! – промимрила тітонька Гестер. – Спитай краще Джулі.
Проте ще задовго до Робін-Гіла Свізіна з незвички до свіжого повітря почало страшенно хилити на сон, він правив кіньми, заплющивши очі, і якби не набута протягом довгого життя звичка, то його велике огрядне тіло похилилося б набік.
Босіні їх уже чекав, і всі троє зайшли в будинок: Свізін попереду, крутячи дебелого ротангового ціпка з золотою головкою, якого сунув йому в руку Адольф, – від довгого непорушного сидіння у Свізіна німіли коліна. Він накинув на себе підбите хутром пальто, щоб уберегтися від протягу в незакінченому будинку.
– Сходи дуже гарні! – сказав він. – Як у справжньому замку! Треба поставити тут дві-три статуї! – Він завмер між колонами біля дверей, що вели до внутрішнього дворика, й запитально простяг палицю. – Що тут має бути – в цьому вестибюлі, чи як воно називається?
Та коли він позирнув на скляний дах, у нього сяйнув здогад:
– Ага! Більярдна.
Довідавшись, що це має бути вимощений кахлями дворик з квітником посередині, він повернувся до Айріні:
– Марнувати стільки місця на квітник? Послухайтесь моєї ради: поставте тут більярдного стола!
Айріні посміхнулася. Вона підняла вуальку і зав'язала її на лобі, немов чернечу намітку; її темні усміхнені очі здавалися Свізінові ще чарівнішими. Він кивнув головою. Певна річ вона послухається його ради.
Свізін майже нічого не сказав з приводу вітальні та їдальні, лише назвав їх «просторими», але, зійшовши сходами у льох, – Босіні ішов попереду, присвічуючи ліхтарем, – він виявив такий захват, який йому дозволяло виявити почуття власної гідності.
– У вас тут поміститься шістсот або й тисяча дюжин пляшок – пречудовий льох!
Та коли Босіні запропонував показати їм будинок знизу з гайка, Свізін відразу спинився.
– Його добре видно й звідси, – сказав він. – У вас часом немає тут якого-небудь стільця?
Йому принесли стілець із намету Босіні.
– Ідіть собі вдвох, – мовив він добродушно. – А я посиджу тут, помилуюся краєвидом.
Він сидів біля дуба на сонці, кремезний і прямий; одна випростана рука тримала голівку ціпка, друга лежала на коліні, підбите хутром пальто розстебнуте, криси циліндра нависли стріхою над блідим квадратним обличчям, порожній погляд утупився в далечінь.
Він кивнув їм, коли вони рушили полем. Нехай собі йдуть, а він посидить тут у спокої, поміркує. Повітря чисте й запашне, сонце не пече; гарний краєвид, чудо… Голова його похилилася, він її підвів і подумав: «Дивно! Мабуть, я…» Ага! Вони махають йому знизу. Він підвів руку і махнув їм кілька разів. Непосидющі… а краєвид чудо… Голова його схилилася ліворуч, він знову підвів її, вона схилилася праворуч і так і зосталася. Він заснув.
Заснувши, Свізін височів на вершечку горба, як вартовий, підносячись над краєвидом – чудовим краєвидом, – наче неоковирна статуя, що її за поганських часів витесав якийсь митець для когось із первісних Форсайтів як символ панування духу над матерією.
І всі незліченні покоління його предків – йоменів, які щонеділі стояли, руки в боки, озираючи свій клапоть землі незворушним поглядом сірих очей, що таїли родовий інстинкт з його прихованим потягом до насильства, інстинкт привласнювати собі все наперекір усьому світові, ці незліченні покоління, здавалося, сиділи з ним там, на вершечку горба.
Та хоч Свізін і дрімав, проте його ревнивий форсайтівський дух полинув у таємничі нетрі бозна-яких фантазій, він полинув за молодою парою, подивитися, що робить вона в гайку, – в тому гайку, де буяла весна, де пахло свіжим соком рослин і розпуклими бруньками, де виспівували сотні пташок, де килимом прослалися дзвіночки та духмяні трави і сонце золотило верхівки дерев, – подивитися, що там роблять ті двоє, як вони простують поряд вузенькою стежкою, простують поряд так близько, що раз по раз торкаються одне одного; подивитися, як темні очі Айріні, мов злодії, закрадаються в серце весни. Дух його, великий невидимий наглядач, линув слідом невідступно, спиняючись разом із ними подивитися на пухнастий трупик крота, що загинув хіба лиш годину тому, – його сріблясто-коричневе хутро не покроплене ні дощем, ні росою; подивитись на похилену голову Айріні, ніжний вираз жалю в її очах і на обличчя того молодика, що не відриває від неї такого пильного, такого дивного погляду. Разом з ними він перетнув прогалину, де побував дроворуб, потолочивши дзвіночки, де підтяте дерево захиталося і впало біля зраненого пенька. Разом з ними він переліз через стовбур і вийшов на узлісся, де починалися невідомі землі й удалині кувала зозуля.
Мовчки стояв він коло них, збентежений їхньою мовчанкою. Дуже чудно, дуже дивно!
Ось вони рушили лісом назад, наче відчували себе винними, – назад до прогалини так само мовчки, а пташки виспівували, ні на мить не змовкаючи, й пахло… гм! чим пахло?.. тією травою, що її кладуть у… Назад до поваленого дерева, що лежало впоперек стежки.
І невидимий, збентежений форсайтівський дух витав над ними, силкуючися, щоб його почули, й стежив, як Айріні стоїть на поваленому дереві, як вихиляється її струнка постать, як вона усміхається молодикові, а той дивиться на неї такими дивними блискучими очима; ось вона посковзнулась… ой! вона падає, ох! він підхопив її… її м'яке тепле тіло в його обіймах; він цілує її; вона пручається, він вигукує: «Ви ж знаєте – я кохаю вас!» Знає? Он як! Кохає! Ха!
Свізін прокинувся зовсім знеможений. В роті дивний присмак. Де це він?
Отуди к бісу! Він спав!
Йому снився новий суп із присмаком м'яти.
А ті двоє – куди це вони поділися? Ліва нога його затерпла.
– Адольфе!
Негідника немає й близько. Вмостився собі десь і спить.
Свізін устав – високий, плечистий, широкий у своєму хутряному пальті; він занепокоєно оглянув поле і зрештою їх побачив.
Айріні простувала попереду, а молодик – як це його прозвали? ага, Піратом! – ішов за нею покірно, мов цуцик; очевидно, добряче від неї перепало. Так йому й треба, хай не тягає її в таку далечінь дивитися на будинок! Адже будинок слід оглядати з фасаду.
Вони його побачили. Він випростав руку й помахав щосили, щоб їх поквапити. Але вони спинилися. Чого вони там стоять, розмовляють і розмовляють? Ось вони знову рушили. Вона його лаяла, в цьому Свізін не мав ніякого сумніву. Та й варто його вилаяти за такий будинок – збудував якусь потвору; йому, Свізінові, такий будинок зовсім не до вподоби.
І Свізін уп'явся їм в обличчя непорушним поглядом вицвілих очей. Вигляд у цього молодика дуже дивний!
– У вас не вийде нічого путнього! – кисло мовив він, показуючи на дім. – Занадто новомодно!
Босіні дивився на нього, ніби нічого не чуючи, і Свізін згодом змалював його так тітоньці Гестер: «Химерний суб'єкт, дивиться на тебе чудернацьким поглядом, і взагалі він якийсь кострубатий!»
Що саме навіяло йому це несподіване психологічне означення, він не сказав; можливо, опукле чоло Босіні та його вилиці й підборіддя, чи голодний його вираз, що суперечив Свізіновій концепції спокійної ситості – невід'ємної властивості справжнього джентльмена.
Почувши про чай, Свізін повеселішав. Загалом до чаю він відчував зневагу, – його брат Джоліон торгував чаєм, нажив на цьому силу грошей. Але Свізіна так мучила спрага, в роті він відчував такий неприємний присмак, аж був ладен пити що завгодно. Йому хотілося розповісти Айріні про той присмак – у неї така чутлива душа, – але про таке говорити не годиться; отож він тільки облизав язиком піднебіння і злегка цмокнув.
В кутку намету Адольф схилив свої котячі вуса над чайником. Коли вони увійшли, він зразу ж облишив чайник і почав відкорковувати пляшку шампанського. Свізін усміхнувся й, кивнувши Босіні, промовив:
– О, та ви справжній Монте-Крісто!
Славетний роман – один з півдесятка романів, які він прочитав за свій вік – справив на нього величезне враження.
Взявши зі столу свій бокал, Свізін почав роздивлятися вино проти світла: хоч який він спраглий, але пити казна-що не збирається! Потім підніс бокал до уст і сьорбнув.
– Дуже добре вино, – нарешті озвався він, водячи бокалом у себе перед носом. – Але з моїм «Гайдсіком» воно не зрівняється!
Саме цієї миті йому набігла думка, яку він згодом висловив у Тімоті в такій стислій формі:
– Анітрохи не здивуюся, коли виявиться, що цей архітектор закоханий у місіс Сомс!
І відтоді його вицвілі круглі очі, збуджені цікавістю несподіваного відкриття, безнастанно витріщалися.
– Цей молодик, – розказував він місіс Септімус, – стежив за нею відданим поглядом, наче цуцик, – дивак кострубатий. Та це й природно: вона чарівна жінка і, слід зауважити, скромна, як фіалка!
Образ цей виник у нього з неясного спогаду про пахощі, якими віяло від Айріні, наче від напіврозпуклої квітки, що прикриває пелюстками своє гаряче серце.
– Але я не був упевнений у цьому, – провадив Свізін, – аж доки побачив, як він підняв її хусточку.
Очі місіс Смолл аж заблищали від збудження.
– І віддав їй? – запитала вона.
– Віддав? – перепитав Свізін. – Він так і припав до тої хусточки, – думав, мабуть, що я нічого не бачу.
Місіс Смолл застигла, розкривши рота, – з цікавості їй відібрало мову.
– Але сама вона була з ним дуже стримана, – провадив Свізін; раптом він спинився і хвилин зо дві мовчки витріщався перед себе, неабияк стривоживши тітоньку Гестер: він пригадав, що коли вони сіли в фаетон, місіс Сомс удруге подала Босіні свою руку і довго її не забирала… Тоді Свізін хвацько стьобнув коней, – він не хотів, щоб хтось інший тішився її увагою. Але вона дивилася назад і не відповіла на його перше запитання, та й обличчя сховала, понуривши голову.
Десь є картина, якої Свізінові не довелося бачити: на ній зображено чоловіка, що сидить на скелі, а біля його ніг у спокійній зеленій воді лежить горілиць німфа, прикриваючи рукою голі груди. Вона ледь усміхається – в її усмішці таїться цілковита покора і таємна радість. Сидячи поруч Свізіна, Айріні, мабуть, теж усміхалася такою усмішкою.
Заволодівши нею повністю, він, розігрітий шампанським, висловив усе, що наболіло йому на душі; розповів, як його дратує новий клубний шеф; яка в нього халепа з будинком на Вігмор-стріт, де наймач збанкрутував, допомагаючи своєму шурякові, – краще подбав би про себе, негідник; розповів про свою глухоту і про те, як у нього іноді коле в правому боці. Вона слухала, напівзаплющивши налиті сльозами очі. Він думав, що вона зворушена його клопотами, і йому стало страшенно себе шкода. Але в той же час, вбраний у розшите на грудях шнурками хутряне пальто, у збитому набакир циліндрі, їдучи фаетоном у товаристві гарної жінки, він пишався собою, як ніколи.
Одначе якийсь прикажчик, що виїхав на недільну прогулянку зі своєю дівчиною, був про себе, очевидно, не гіршої думки. Цей нахаба пустив свого віслюка галопом поряд із фаетоном, а сам випростався, сидячи в своїй чортопхайці, як воскова фігура, і гордо уткнувся підборіддям у червону нашийну хустку так само, як Свізін у свою розкішну краватку; його дівчина в благенькому боа, що метлялося на вітрі, вдавала з себе світську даму. На диво точно копіюючи Свізіна, що хвацько покручував батогом, її кавалер вимахував паличкою, на кінці якої теліпалася розтріпана мотузка, й мавпував Свізінів застиглий погляд, позираючи на свою любку.
Деякий час Свізін не помічав нікчемного нахаби, але зрештою йому спало на думку, що з нього глузують. Він підстьобнув коней. Проте через фатальний збіг обидва екіпажі й далі котилися поряд. Свізінове жовте пухке обличчя почервоніло; він замірився батогом на крамарчука, і тільки саме провидіння, передбачливо втрутившись, врятувало його гідність. Назустріч їм з воріт виїхала коляска, тож фаетон і візок зіткнулися й черкнулися колесами; легший візок крутнуло, і він перекинувся.
Свізін навіть не озирнувся. Щоб оце він зупинився та допоміг отому нахабі? Нізащо в світі! Скрутив собі в'язи, – так йому й треба!
Проте він не зміг би спинити коней, якби навіть і хотів. Сірі наполохалися й понесли. Фаетон мчав, шалено розгойдуючись, і перехожі проводили його зляканими поглядами. Свізін простяг уперед свої дебелі руки, натягуючи віжки. Щоки його надулися, уста були зціплені, пухке обличчя почервоніло від гніву.
Айріні трималася за бильце, і, коли фаетон хилився, міцно його стискала. Свізін почув її голос:
– Дядечку Свізіне, ми перекинемося?
Він мовив, відсапуючись:
– Дурниці, трохи розходилися!
– Мені ще ніколи не доводилось перекидатися.
– Не рухайтесь! – Свізін глянув на неї. Вона спокійно усміхалася. – Сидіть тихо, – повторив він. – Не бійтеся, я довезу вас додому!
І, напружуючи всі свої сили, Свізін здивовано почув, як вона відповіла якимсь чужим голосом:
– А мені байдуже, попаду я додому чи ні!
В ту мить фаетон підскочив і мало не перекинувся, і Свізінів вигук застряг у нього в горлі. На узвозі стомлені коні перейшли на клус і зрештою спинилися самі.
«Коли я їх стримав, – розповідав Свізін у Тімоті, – вона сиділа спокійна, як і я. Слово честі! Їй наче байдуже було, скрутить вона собі в'язи чи ні! Що воно за знак? Чому вона сказала: «А мені байдуже, попаду я додому чи ні!»– Спершися на свій ціпок і витягнувши шию, він прохрипів, нажахавши місіс Смолл. – Та й не диво, маючи такого чоловіка, як цей сухар Сомс!»
Свізін і на мить не замислився над тим, що діялося з Босіні, коли він залишився сам після їхнього від'їзду: може, він вештався там, наче той цуцик, з яким порівняв його Свізін, пішов до гайка, де й досі буяла весна, де й досі вдалині кувала зозуля, пішов, притискаючи до уст її хусточку, пахощі, якої зливалися з духом чебрецю й м'яти. Пішов, несучи в серці такий нестерпний, такий пекучий біль, що мало не розридався серед гаю. Хтозна, що діялося з тим молодиком. Сказати правду, Свізін зовсім про нього забув, поки дістався до Тімоті.
