Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 99 (всего у книги 105 страниц)

Я думаю, що весь 1648-й рік, підчас обох війн, весняної й осінньої Хмельницький стояв під впливами козацьких і шляхетських мальконтентів, тих що стали його товаришами, коли він утік на Низ в 1647 році, і тих, що влилися в його гурток з польської армії розгромленої під Камінним Затоном, Жовтими Водами і Корсунем. З їx участю складалися (я хотів сказати – під їх диктат писалися, але не хочу вживати виразів занадто різких, нижче читач побачить, чому саме такі вирази йшли мені на гадку), так кажу – за їх порадою складалися постуляти-minimum вислані з-під Білої Церкви королеві: 12 тис. козацький реєстр і поверненнє церков православним ¹). Вони б укладали й більш далекосяжні побажання, котрі мали бути поставлені комісарам нового короля; ми їх не почули, і тому можемо тільки гіпотетично про них говорити, на підставі заяв на елєкційнім соймі і ріжних балачок ²). Військо Запорізьке мало підлягати тільки королеві; на козацьку територію не мало вступати коронне військо; коронні урядники і достойники, воєводи і старости на сій території або позбавлялися зовсім своєї влади або дуже обмежувалися в ній (козацьке “удільне панство”, як се називали ³); мабуть обмежено було б маґнатське землеволодіннє; в реліґійній сфері-вже не оборона православної церкви від насильства, а повне скасованнє унії. Так можна приблизно уявляти собі домагання тодішньої компанії Хмельницького -в духу козацько-шляхетських побажань (перетворення “старинного козацтва” в своєрідну шляхту Козацької України) і шляхетсько-козацького монархізму (зміцненнє влади короля супроти можновладців, безпосередній звязок з ним козацького війська, вже сильно насиченого-в його горішніх верствах-шляхетським мальконтентським елєментом, епоха великих війн під королівським проводом, честь і місце відважним енерґійним воякам – як в часах Баторія або в часах Московської смути).

Ясно сформулованих домагань сього менту не довелось почути, тому що на гурток Хмельницького, з його приїздом до Київа при кінці 1648 р. налягли нові впливи– київської інтеліґенції, єрархії української і грецької, концепції визволення української церкви і східнього християнства,-українська національна проблєма в церковнім аспекті. На своїм місці я вияснив, чому я думаю, що досі Хмельницький здалека стояв від сих кругів, і ся ідеольоґія була для нього новою і чужою. Походженнєм і вихованнєм він був близько звязаний з тими “покривдженими шляхтичами”, що окружили його в перших стадіях його повстання ⁴) і вибрали його своїм проводирем, а потім ще гойно доповнились суголосними елєментами з виходом Богданового війська на волость. Син панського офіціяліста, що вважав себе шляхтичем, вихований мабуть на польськім маґнатськім дворі, потім в єзуїтській колєґії, в такім же шляхетськім окруженню, позбавлений “фортуни” утвореної з панської ласки, він мислив тими ж катеґоріями, що й сі шляхетські “неудачники”, що його окружали і більш менш однаково реаґував на сучасні обставини і події повстання. Але ніщо не вказує на які небудь звязки його з національно і церковно настроєними кругами – которих Київ був тоді осередком ⁵), і тим ріжчий перелом настав в його гадках, плянах, тактиці, коли сей київський осередок проголосив його надією християнства, порівняв з Мойсеєм, Макавеями, Костянтином Вел., і сим комплементам притакувала не менша особа як вселенський патріярх, називаючи його князем Руси, фундатором нової православної держави, підчеркуючи ту велику ролю, яку може ся козацька держава відограти в боротьбі за визволеннє православного світу. Під впливом задушевних розмов на сі теми з патріярхом, митрополитом, найвизначнішими представниками київського церковного і ученого світу творяться нова політична проґрама, котру Богдан накидає своїм товаришам. “Перше я за свою шкоду і кривду воював, тепер буду воювати за нашу православну віру”, формулував він сам сю політичну зміну. Формула буде мабуть вірна, коли “свою шкоду і кривду” ми візмемо не в чисто персональнім розумінню, а приложимо се до “кривди” тої верстви, з котрою зсолідаризувався Богдан, підіймаючи повстаннє, а “православну віру” візьмемо в національнім аспекті-визволення православної Руси, “по Львів, по Холм і Галич”. Богдан не хотів уже ні говорити про чисто козацькі справи: реєстр. права козацькі. Метою ставив повну державну незалежність України в її історичних границях, в сім розумінню очевидно називав себе “єдиновладцем і самодержцем руським” – не в значіню монарха з необмеженою владою, як се інтерпретує Липинський, а голови суверенної держави, в противставленню до торішнього роялізму – плянами автономної козацької України в безпосередній владі короля. Доводилося йому инколи й тепер збиватися на сі роялістичні ноти, але політика його цілком ясно орієнтується на незалежну Україну.

Я таким чином рішучо відкидаю погляд, що Хмельницький і його однодумці в 1649 р. далі лишились на ґрунті козацької автономії в рамцях Річипосполитої так як стояли в р. 1648, і мовляв Зборівський договір дає нам вираз їх політичної проґрами ⁶). Зборівський договір був їх капітуляцією, продиктованою зрадою хана; він не виявляв ніякої програми, се був тільки примусовий виступ з безвихідної позиції, до котрого Хмельницький і його компанія навіть не вважали можливим признатися перед військом, як то було, здається мені -досить ясно показано в попередній частині сеї праці ⁷). Козацько-шляхетська проґрама – minimum скінчилася в грудні 1648 р. і Хмельницький і К ⁰ до неї більше не поверталися-хоч прихильників у cеї програми в козацько-шляхетських кругах і далі не бракувало. Проґрама незалежної від Польщі України від січня 1649 р. вже не сходила з столу Хмельницького – але виявилися всі труднощі її переведення. Фіяско зборівське, далі берестецьке ясно показували, що Крим перестав бути козацьким союзником, а хоче бути арбітром в українсько-польських змаганнях і не допустить до повної емансипації України від Польщі. З другої сторони ясно виявлялася зневіра маси селянської і почасти – козацько-хлеборобської (“черняків”) до політики старшини.Ся маса маліла через спустошення й еміґрацію, а то що з неї лишилось, ставало все менш охочим до підтримки українського уряду. Крива української революції безповоротно заломилася в зборівській капітуляції і більше не змогла випростуватись. Небезпечні повстання раз-у-раз ставлять грізне мементо перед очима Богдана, він не може обходитися без підручної татарської орди і німецької ґвардії. Його гурток розпучливо шукає зовнішньої сили, яка б могла заступити місце зрадливої Орди в усякого рода стратеґічних плянах – і скріпила б становище уряду супроти своїх мас. Москва, Порта, Євангелицька ліґа з Ракоцієм і Радивилом на чолі (поки не вдається завязати ближчих звязків з Швецією і Брандебурґом) – мляво й безуспішно се йде. Порта не жалує чемностей і компліментів, але не може дати нічого реального. Москва зловіщо вичікує. Ракоцій і Радивил не рішаються виступити відважно. Швеція ще безвладна під проводом свого старого канцлєра.

Україна нидіє, розпорошує свої сили. В суперечних борсаннях українського уряду трудно вхопити яку небудь тактичну лінію. В сих скоках з одної орієнтації в другу я власне бачу доказ того, що Богдан досить легко підпадав впливам близьких людей; в сій затяжній крізі спиралися суперечні гадки ріжних близьких йому людей і він давав себе вести то в один бік, то в другий. Я думаю, що був тільки оден пункт, на котрім він не давав себе збити з орієнтації, яку йому давала його інтуіція – там де панував інстинкт самозаховання – себто заховання своєї влади. Тут Богдан був безоглядний і рішучий і не піддавався нікому. В політиці ж і у нього не було твердої лінії, і тому що в сім політичнім присмерку інстинкт не виручав і “по – ночи всі коти сірі”, він так легко йшов то за одною орієнтацією то за другою.

Особливо се ясно показують його хитання між орієнтацією мусульманською й антимусульманською. Ходячі фрази того часу про спільний інтерес всього християнства і святий обовязок боротьби з мусульманським світом очевидно не перешкоджали йому бути повним індіферентистом в сих справах, і він був би твердим прихильником Отоманської системи, якби вона могла послужити для нього твердою політичною базою. Але в сей мент вона була нездатна на се – так само як і католицька, против мусульманська ліґа. Тому Хм. виходить то на ту стежку то на сю, не жалує фразеольоґії-але нічого конкретного на сих стежках не знаходить і тільки заплутує ситуацію своїми перескоками.

Не вносить в політику його ніякої послідовности і Переславська умова-як се хоче довести Липинський. Я се говорив свого часу і тепер можу тільки повторити, що в той мент Хмельницький і К° зовсім не відчували епохального, фатального значіння сього акту; для них се був цінний в даних обставинах мілітарний союз, ще оден в додаток до союзу з Татарами, з Турками, з Молдавою. Цілком байдужо сипали вони обіцянками, аби тільки прискорити московську інтервенцію-зовсім де журячися тим, як то прийшлось би здійснювати сі обіцянки на практиці. 1653 рік був одним з найбільш похмурих на небозводі сеї компанії, й інтервенція Москви була незвичайно потрібна щоб переплисти се Mare Tenebranun (море мряки). Слідом виявилось, що союз з нею веде за собою дуже серйозні недогоди у внутрішніх і зовнішніх відносинах і не дає змоги обійтися без помочи Татар-сеї тяжкої болячки української державної політики. Не можна згодитися навіть з поглядом Липинського, ніби то Переяславська угода морально еманціпувала Україну від Польщі, і змусила Поляків трактувати Україну як союзну політичну силу. Дрижипільська кампанія і спустошеннє Браславщини Поляками і Татарами на спілку виявили ясно, як мало дає українсько-московський союз в обставинах утворених Переяславською угодою. Непорозуміння на білоруськім фронті викрили політичні розбіжности між тенденціями українського і московського уряду. Віроломство Москви в справі української еміґрації їх довершило. Стало очевидним, що Москва не може бути базою української політики.

Натомість розгром Польщі Карлом-Ґуставом літом 1655 р. здався нашим політикам початком нової епохи. Оживає стара програма – Української держави в межах руської віри, “де жили руські люде і церкви були”, – але з сильними модификаціями. Західні козацькі території за сей час страчено, знищено, випустошено. Підступити тут з козацькою проґрамою було неможливо; тільки довгими і обережними заходами, обминаючи конфлікти з шляхтою, можна було б орґанізувати козаччину в тутешніх королівщинах, перетворених в державні маєтки Запорізького війська: Українська держава, хотячи прилучити сі землі, мусить шукати порозуміння з шляхтою й містами. Починається третя стадія Хмельниччини, незвичайно інтересна. У неї широка, краще усвідомлена проґрама. Вона проводиться більш продумано й серйозно-рахуючи не на ріжних утікачів, авантурників, а на елєменти осілі на місцях, національно і громадсько настроєні. Але вона не кінчиться з смертю Богдана, навпаки – треба підчеркнути, що смерть його не робить в сій проґрамі ніякого перелому, ніяких змін, робота йде тими самими шляхами, викінчуючи почате за життя Богдана-тими самими руками, очевидно, що вели її за Богдана. Крах що її спіткав за Виговського, можна було передбачати в повній мірі і за життя Богдана: для неї так сако бракувало твердих підстав тоді як і потім.

Таким чином з одної сторони Хмельниччина не становить чогось одноцільного, пройнятого одною думкою й одним пляном. З другої сторони – вона фактично не відмежована скільки небудь виразно від пізнішої доби, від часів Виговського. Уявленнє, що часи слави, сили, політичної мудрости урвалися з смертю Богдана і наступило замішаннє, упадок, безглуздє, усобиця-цілком невірні. Що смерть Богдана була шкодою, може навіть і великою для політичного престижу України і її внутрішньої рівноваги – се певно. За Богданом був певний авторитет, традиція великих побід, “весни” української революції. “Тебя, какъ первую любовь, России сердце не забудет” ⁸). Те що я говорив вище з приводу смерти Золотаренка, ще в більшій мірі треба сказати про Богдана. Але він вмер своєчасно для свого авторитету! Те що розгорнулось за Виговського, в повній мірі починалось уже за Богдана. Недавно оден з наших молодих дослідників M. H. Петровськпй висловив гадку, що “Руїну” треба рахувати вже з Виговського1), се має рацію, але тоді треба сказати, що руїна починалась уже за Хмельницького. Я сказав, що крива революції заломилася під Зборовим, з моменту коли шведський король утік від Ракоція і козаків, провалилась остання політична комбинація Хмельниччини й почалася руїна в повній формі. Москва вважала себе звільненою з усяких зобов'язань супроти гетьманського уряду – за його нельояльну ліґу з Шведами і Ракоцієм. З ханом знову конфлікт. На Запоріжжю бунти. В війську повстаннє. Треба було знову стинати, давити, або ластитись і упокорятись; клеїти угоду з Бєньовским, робити уступки Москві. Се було вже чисто Вигівщина – але вона почалася за Хмельницького.

Не хочу зменшувати індивідуальности Хмельницького, ні трохи. Але хочу запобігти фальшивому і шкідливому в своїх наслідках для історичної перспективи поглядові, що се ніби то був тітан між піґмеями, втіленнє державного розуму і державного будівництва, до котрого ніколи не могли піднестися його наступники. Мовляв за Хмельницького діялося щось таке, чого ні збагнути не могли його помічники і епіґони; що коли б він прожив ще довший час, ми б побачили Українську державу он яку – а не ту Руїну яка наступила.

Я в повній мірі признаю, що Хмельницький був великий чоловік-але його велич не лежала в площині ні політичного ні державного будівництва Нової Европи. В нім занадто багато від Азії, від великих азійських завойовників-кочовиків, фундаторів держав-Орд. З тою важною відміною, що для нього матеріялом, гарматним мясом служили не чужі, підбиті племена, а свій власний нарід. Він збудував свою владу, владу пануючої старшинської верстви ціною страшних жертв мас. Він зробив пусткою половину України, щоб укріпити пануваннє своє і своєї династії, чи своєї компанії в другій половині, але і звідси розігнав половину людей, примусив тікати за кордони України, поза межі досягнення його влади. В нім просто вражає ся марнотратність українським людським матеріялом в кампаніях і байдужість про захованнє території. В нім цілком не видно елєментарної державної економіки, руки “державного хазяїна Української землі”, як колись говорилось. Справедливо завважив оден з дослідників ¹⁰), що Хмельницький все вів війну на українській території, ніколи не стараючись перенести її на неприятельську, навіть коли і мав на се змогу. Се була крайня неощадність – бо ж сі війни звязані були з мандрівками Орди і наступами польських військ – котрі Хм. і К° так як би заманювали звичайно в глибину української території, і тому страшенно нищили її, підтинаючи економічну і популяційну базу Козаччини. Се був метод скитських царів, що пропонували Дарієві шукати їx в безмежних українських степах. Хмельницький відновляє перед нами постать такого Великого Скита-але се не годиться на провідника европейської держави, а Україна XVII в. була все таки Европою, і хотіла нею бути, кождим суставом свого єства! Се була тактика козацьких війн кінця XVI і поч. XVII в. – але се вже не годилось для Козаччини доби Хмельницького, коли вона хотіла репрезентувати Українську державу!

Велика дезерція українських мас за кордон, глибоко неоправдана з політичного погляду, знаходить своє повне психольоґічне оправданнє супроти такого відношення до них Хмельницького і К? – такого державного господарства сеї компанії.

Примітки

¹) Див. т. VIII. III с. 15.

²) Див. тамже с. 114.

³) Тамже сс. 11-12.

⁴) Див. VIII. II с. 166 (Міхалов. с. 6, Памятники с. 196). Я вважаю правильною гадку Липинського (Україна на переломі с. 154-5), що тут треба розуміти шляхетських мальконтентів – ріжну шляхетську публику подражнену як не тою то іншою стороною режіму Річипосполитої. Він влучно вказує на паралєльні звістки Кунакова – з оповідань, які він збирав у Польщі по гарячих слідах повстання: до Хмельницького, на Низ почали приїздити. козаки, шляхта, “вольные люди” в великім числі, і саме шляхта найбільше намовляла його до рішучої розправи з Річ посполитою, мовляв “такої нагоди нам більше не трапиться, тепер їх треба приборкати, доки вони не прийшли до себе” (Акты ЮЗР. III с. 281 і 404).

⁵) Див. т. VIII. III с. 129.

⁶) На такім становищі ще стоїть Липинський, для нього Зборівський трактат се вияв політики козацького автономізму в межах Річипосполитої (“Зборівська умова єсть в розумінню правно-державнім першою спробою забезпечення українській нації в рамах польської державности: 1-о політичної автономії на території козацькій, і 2-о культурно-національних прав в цілій Річипосполитій”-с. 19). На його погляд ся доба потяглась аж до Переяславської умови, що вперше проголосила повну політичну емансіпацію від Польщі– хоч уже безпосередні наслідки Зборівської умови показали, “що без радикальної зміни внутрішнього устрою Польської Річипосполитої, місця для козацької України в межах польської державности бути не може”, а “державний організм Річипосполитої був уже заслабий на те, щоб таку радикальну реформу і таку засадничу зміну свого устрою перевести” (с. 20 і 22).

⁷) VIII. III с. 220 дд.

⁸) Вірші на смерть Муромцева, першого голови Державної Думи.

⁹) До історії Руїни, Зап. Ніжин, інституту VIII с. 12.

¹⁰) “Умер Хмельницький саме тоді як розрухав основні стихії горожанського й домового ладу, а не забезпечив на будуче долю Україні, ні в її власнім нутрі ні в відношенню до сусідніх держав. Зістався тільки слід сеї безрезультатної довголітньої боротьби, веденої несамовитою пристрастю обопільної непевности, – такою фактично видається його політика позбавлена на перший погляд ясної мети і добірних способів і певного методу її осягнення. Через се пішли на ніщо величезні і грандіозні пориви народу. Їх прибив і звів до нікчемних результатів і гетьман сам, в своїх поглядах доволі консервативний, що не зовсім гаразд числився з народніми постулятами ані з голосами радикальнішої старшини, та особливо, що ніколи не оперся на народі, не утворив з'організованої народньої платної армії, якаб завсіди стояла на гетьманський розказ,-до чого його нераз взивали. Через се не завдав ніколи свому смертельному ворогові рішучого удару, а противно – давав іно деморалізуюче оружє в руки до дальшого проливу крови. А ще прикрійший був наслідок цього факту, що питаннє воєнного щастя рішав на своїй власній землі, і через се наносив таку рану своїй вітчині, що її не гоїли навіть і найсвітліші побіди. Смілі побідники инакше робили і перед ним і по нім” – В. Герасимчук, Виговщина і Гадяцький трактат ст. 14 (Зап. H. Тов. ім. Шевченка т. 87).

Я навів сю цитату як оден з скептичніших українських поглядів; дещо з нього придасться нам ще далі.

СИЛЬНІ І СЛАБІ СТОРОНИ ІНДИВІДУАЛЬНОСТИ БОГДАНА, ХМ. ЯК ПРОВІДНИК МАС І ЯК ДЕРЖАВНИЙ ПОЛІТИК, ВИГОВСЬКИЙ ЯК КЕРІВНИК ПОЛІТИКИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, ПОМИЛКИ СЕЇ ПОЛІТИКИ В ВІДНОСИНАХ ДО ПОЛЬЩІ, МОЛДАВІЇ, МОСКВИ, ШВЕЦІЇ, СЕМИГОРОДУ, МОСКОВСЬКІ ПОЛІТИКИ ВИКОРИСТОВУЮТЬ СІ ПОМИЛКИ, ФАТАЛЬНІ ВІДНОСИНИ КРИМСЬКІ, СЛАБИНА ДЕРЖАВНОЇ І СОЦІЯЛЬНОЇ ТВОРЧОСТИ-ТВОРЧА БЕЗСИЛІСТЬ “БУВШИХ ЛЮДЕЙ РІЧИ ПОСПОЛИТОЇ”, НЕДОСТАЧА НОВИХ ІДЕЙ.

Політика Хмельниччини повна таких фатальних помилок, що ратуючи репутацію Хмельницького його адоратори мусять приймати, що се не була його сфера. Тут мовляв господарила його компанія, і розходження в її гадках спричиняли помилки і хаос. Я теж так і думаю, що Хмельницький мало керував політикою, і часто віддавав ініціятиву своїй компанії. Людина розумна – а Хмельницькому розуму ніхто не одмовить, не могла робити таких неконсеквенцій в політиці, ведучи її на власну руку. Я думаю, що в другій половині Хмельниччини в ній далеко більше значила родина Виговських, ніж сам Хмельницький; повторяю – Вигівщина почалась уже за Хмельницького.

Від якого часу? Думаю, що велика інтимна близькість Виговського до Хмельницького і безграничне довірє до нього з боку Богдана почалися від 1651 р., від славної пригоди їх “в полоні” у хана; Хмельницький опинився тоді в цілком критичних обставинах, Виговський був одиноким товаришом його в тих пригодах, товаришом очевидно наскрізь щирим і вірним, і коли їм удалось вивинутися і стати на ноги, по деяких тертях, які нібито зайшли тоді між ними при замиренню з Поляками, Виговський став не то що правою рукою, а керівником політики Хмельницького. Поволі, не відразу, ділячи все таки впливи з иншими визначними товаришами гуртка – не тільки тому що треба було рахуватися з їх авторитетом, але й тому також, що індивідуальність Виговського взагалі була позбавлена тої стихійної безоглядности, якою визначався Богдан. Дослідник Вигівщини В. І. Герасимчук виявив охоту противставити Богданові з його “великанським еґоїзмом” і безоглядною активністю Виговського, як людину більш вироблену політично, більш послідовну і принціпіяльну, більшого політика, патріота і державного діяча – теоретика в противставленню “фантастичному героєві діла”. Се можливо навіть правдоподібно. Я б сказав, що Виговський се був політик-европеєць, тим часом як Богдан стихійна сила більш евразійського чи просто таки азійського характера. Як провідник, двигач і насильник мас він показав себе дуже яскраво, а політиком був не великим, і поскільки керував політикою своєї козацької держави, виходила вона не дуже мудро.

Що в 1648 р. козаччина легкодушно пройшла повз тих можливостей в політиці супроти Польщі, котрих потім шукала так жадібно і даремно пізніш, се я відмітив, і се занадто широко (хоч і не загально) признаний факт, так що на нім тут не треба спинятись.

Що в політиці волоській була зроблена фатальна помилка – після того як господарство молдавське було повернене Лупулові, і Тиміш став фактичним спів-реґентом і треба було тільки закріпити такий корисний стан річей, а замісць того розпочато війну з Валахією, спровоковано Ракоція, утворено тим польсько-дунайську ліґу і тріскучо провалено справу -се ясно було вже й сучасникам (відзив Мирона Костина вище, с. 541).

Мізерність козацької політики супротив Москви була досить ясно схарактеризована вище, так що я теж не буду спинятися на всіх її недорічностях й фатальних помилках. Ніякого сліду послідовного переведення української державної ідеї, повне свідоцтво її убожства. Знову замісць політики – дипльоматія самої невисокої марки, яка пильнує тільки забити баки, заговорити противника на дану хвилю, щоб якось через сю хвилю перелізти. Дають обіцянки і навіть присяги, цілком не задумуючись над їх виконаннєм, і діскредитують себе на кожнім кроці. І при тім помилки, помилки без числа – нічим не вимушені, котрі можуть бути витолковані тільки повною байдужістю до державних аспірацій Козаччини.

Досить пригадати собі сі депутації українських станів до Москви по потвердження прав, поруч козацького посольства, – вислані за згодою і підтримкою козацького уряду. Або се клянченнє козацького уряду у царя, щоб він наказав міщанам українських міст, аби не перешкоджали козацьким уходникам в їx промислу на Низу (с. 807). Се були голоси минулого століття, якимсь чином прийняті і подані українським урядом новому протекторові в такий критичний момент! А ся готовність гетьманського уряду віддати під владу московського патріярха свою митрополію, в супереч рішучому небажанню самого духовенства – чого вона варта?

Формованнє нової ліґи, шведсько-семигородсько-дунайської, іде теж не богато краще -по всіх болючих попередніх досвідах.

Розуміється, становища самого Карла-Ґустава і Ракоція з їх претензіями на польську корону, творили великі труднощі в переведенню проґрами єдиної України, я се зазначив. Але з другої сторони, лінія взята українськими урядом-се знов таки дипльоматованнє, недоговорюваннє, брак ясної плятформи, виразно поставлених домагань, що творив ситуацію просто таки дурну. Карло-Ґустав протягом двох літ на ріжні способи повторює, що не знає, чого хочуть козаки, і се мабуть була правда. Не хотіли сказати правди, так наче боялись своїх власних плянів. Вважалися союзниками – без якого небудь договору. Воєнний союз-без якої небудь координації акції.

Так і з Ракоцієм: гетьманский осередок нарікає, що він робить все без порозуміня, вони не знають, чого Ракоцій хоче. А вони йому поставили свої умови, сказали, чого вони хочуть і вимагають? Дали військо в безконтрольне і безоглядне розпорядженнє, не поставили свого пляну – і потім нарікають, що контраґент не те робить, що їм би хотілось. Видимо, вся надія на обставини-мовляв самі так уложаться, що можна буде їх потихеньку використати, без деклярацій і маніфестацій – або незалежно від зроблених деклярацій.

Одночасно-яка незручна, нерозважна політика супроти Москви. Розривати з нею Хмельницький і К ⁰ не хотіли, Москва їм була потрібна-хоч про запас! Тим часом мусіли ж розуміти, що підтримуючи Рзкоцієві претензії на польську корону против претензії царя і входячи в формальний союз з шведським королем-в той мент найбільш одіозним неприятелем Москви, вони ображають царя до живого. Правда, вони вважали, що Москва зрадила козакам, війшовши в сепаратне порозуміннє з Польщею. Але тоді, очевидно, одно з двох. Або супроти такої зрадницької поведінки Москви підчеркнути свою вірність договорам і вимагати поправи чи певної компензації. Або – санкція: супроти твоєї невірности ми шукаємо собі гарантій на власну руку, беремо собі таких і таких союзників, ставимо собі такі й такі пляни. Коли того не хочеш – поправся, поступай з нами інакше! Але ні одного ні другого не було зроблено тоді з козацької сторони; на словах запевняли в вірности, льояльности і т. д. -і робили нельояльні крики, закриваючи їх ріжними нічого не вартими, цілком прозорими витівками – в тім роді, що Поляки спалили Калюс і Черніївці на Поділлі і под. Давали можливости ловити себе на явній брехні. Дали Москві можливість супроти таких брехливих союзників уважати себе свобідною від усяких союзних забовязань, від всякої вдячности за попередні послуги і заслуги.

Справді й бачимо, що московські казуїсти зараз же взялись до перегляду відносин до України, повитягали й поставили на чергу всі неприємні питання, приховані перед тим з огляду на неохоту до них гетьмана. Заапелювали на гетьманську й старшинську нельояльність до військових мас, розвели агітацію против старшини. Одним словом приготовили coup d'état, і не знати що б показали Хмельницькому і К ⁰ – коли б смерть його не змінила ситуації і не відкрила нових доріг інтервенції.

Та скажім, що тут, в відносинах до інших держав трудно було договоритись тому що вони мислили старими історичними катеґоріями. Запорізьке військо було для них не державним суб'єктом, а збунтованим військом, козацька старшина– купою підозрілих індівідів, банітів і мальконтентів, збунтованих підданих законного монарха – польського короля.

Не свобідна була від такого ніякового почуття і сама старшина. Мусіло минути десятки літ, щоб признати таку свою ролю не з конфузом, а з гордою самосвідомістю– як се потім читаємо в передмові до праці Грабянки – мовляв “не точію сами славенороссійскіе монархи мужества своего страхом обносили вселенную, но и раби их за оточествіе собственных государей и за обиду Россіян могут и преможнЂйших чуждих монарх силам вооружившись противостати”. Купці офіціялістів, рукодайних слуг маґнатських або недоцінених служак королівського війська, що творили Богданів осередок, не легко було відразу всісти на такого високого коня і трактувати сих “монархів” за рівнорядні політичні сили. Худопахольське “паданнє до ніг”, що так незносно смердить нам в кореспонденції з польськими маґнатами і королем до самої смерти Богдана, свідчить про се.

Але візьмім таку сферу, де не треба було ніяких політичних апаратів, а все залежало від мілітарної енерґії – сферу відносин козацько-татарських. Се ж безсумнівно найганебніша сторона Хмельниччини, і не дурно нарід прокляв за них Хмельницького – нарід відчував се. З дивним засліпленнєм весь час і до смерти Хмельницький і К° дивляться на Кримську Орду як свою двірську гвардію, якихось преторіянців, а в дійсности зробили з них рішаючий чинник української політики. Добутком і кровю Українського народу вони вигодовують її – як се справедливо докоряли старшині козаки в своїм повстанню 1653 р. Вона, старшина скріпила і зміцнила сього кримського кліща, що впився в живе українське тіло і став дивитися на українську людність як на підвладну провінцію (в 1653-4 рр., як ми бачили-хан формально пропонував Хмельницькому замісць царя піддатися в підданство йому, і Татари рахували, що від часів свого повстання козацьке військо замісць Річипосполитої пробувало під їх зверхністю). Коли, припустім, у Хмельницького і К° могли ще бути які небудь ілюзії на пункті воєнного брацтва з Кримчаками в 1648 р., які могли бути ілюзії після Зборова, Берестечка, Жванця? Коли не раніш, то з літа 1654 р., коли Україна мала за собою Москву, і Польща була цілком розбита московським наступом, як було не знищити сю тяжку болячку? Пройти Крим здовж і поперек, винищити всі небезпечні елєменти, поставити на чолі розгромленої, приборканої Орди вірних приятелів, в ролі фактичних васалів і підручників, а не протекторів. Чи не було для сього сили? Коли міг Мих. Дорошенко з кількома тисячами ходити через Крим збройною рукою, не міг зробити сього Хмельницький з десятками тисяч? Не кажучи, що міг покликати до участи і Донців, і Калмиків, Черкесів і т. д.

Завданнє було вповні здійсниме – а наскільки цінне? Як би таке приборканнє Криму, визволеннє невільників, знищеннє тутешніх невільницьких торгів підняло авторитет гетьмана, престиж Запорізького війська і на Україні і в очах цілого світу – християнського і мусульманського? Натомісць зіставишся до кінця днів своїх на позиції запобігання кримської ласки, на взаводи з Річпосполитою, український уряд приготовив жахливе спустошеннє Браславщини на поч.1655р.-сю ганебну пляму Хмельниччини. В 1656-7 рр. був цілком звязати в своїй політичній акції непевністю Криму. А в останніх днях Богданового життя, коли він ніби то найбільше виеманціпувався в своїй політиці, і спеціяльно супроти Москви хотів бути самостійним, він змушений був бити чолом за московською поміччю супроти перспективи кримського наступу ¹).

Так, в сфері державної політики величатись Хмельниччині трудно-не вважаючи що в її державнім осередку не бракувало ні розумних голів ні блискучих ідей. Пояснюю се собі, по перше, недостачею ясного політичного пляну, державної ідеї, політичного проводу – відсутністю хазяїна політики, так би сказати. Не був хазяїном Хмельницький, і не було взагалі хазяїна. Ріжні настрої й орієнтації стрічались і перехрещувались, боролись і навзаєм нейтралізувались. Та купка “бувших людей Річипосполитої”, до котрої належав і сам гетьман і його найближчі товариші з повстання, що мали найбільший вплив на справу, -може найменше були здатні творити новий державний лад. Творити нове взагалі трудно; коли людині навіть здається, що вона творить нове, в дійсности вона найчастіше повторює вже їй знане – з деякими тільки змінами і поправками. Так, бачили ми, характерезував творчість старшини пок. Антонович і характерезував правильно. Сі ж бувші люде – колишні жовніри, дрібні урядники, офіціялісти, дворяне панські ледви чи й мали замір творити по новому. Занадто вони були замариновані в соціяльнім, політичнім і культурнім укладі Річипосполитої – занадто пересякли ним, щоб навіть тоді коли б хотіли орґанізувати щось неподібне до сього укладу, потрапили втікти від її шабльонів. Свідомо чи не свідомо сі люде з невдалою карєрою “синів коронних” жили під домінуючою ідеєю дати реванш всім тим хто викривив їx карієру в Річипосполитій Польській, на злість їм зайняти в ній почесне і впливове місце, або утворити нову “вільну Річпосполиту” ²) на взір і подобу її ж. І сі свідомі й несвідомі тенденції фатально відбивалися на плянах і політиці “вільної Річипосполитої” козацької, котру диктувала українська революція. Се, думаю, була одна з серйозних причин багатьох “фальшивих кроків” козацької політики, почавши від білоцерківської деклярації 1648 р. і до подій 1657 р.