Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 72 (всего у книги 105 страниц)

⁵) Вони відповідають 4 і 5-му концептові ркп. Чорторийських № 2113; перекладаючи я маю на думці не тільки московський переклад, а й польський ориґінал; те що московський текст додає проти польського або упускає, подаю в скобках.

⁶) В польськім тексті: protectią, в москов.: под свою оборону.

⁷) Розумій: вище описанім.

⁸) trudniło-помЂшку чинило.

⁹) Роз.: щоб обминути зачіпки.

¹⁰) Сих слів нема в москов. тексті. 11) posluszenstwem, послушаніемъ.

¹²) Акты Ю. З. Р. VIII с. 400.

¹³) “Яко шаленый которой ума уступився заволал и молвил”.

¹⁴) В ориґ.: “поЂхали”, мабуть в значінню-стали з'їздитися, як я то переклав.

¹⁵) В друкованім: “прихохолились”.

¹⁶) “не прельстили”.

¹⁷) Акты ЮЗР. III с. 555-7.

ВІДОМОСТИ В МОСКВІ ПРО СІ НАСТРОЇ-ПОСИЛКА КИКИНА, РОЗМОВА З ЇВ. ВИГОВ-СЬКИМ В ЛИСТОПАДІ. ПОСИЛКА ФОМИНА, ЛИСТ ГЕТЬМАНА ДО ЦАРЯ 9 (19) ГРУДНЯ, ПОСИЛКА ЛОПУХИНА, НАКАЗ ЙОМУ.

В сім оповіданню, розуміється, богато тенденційного: старий Виговський хоче висунути перед московськими послами льояльність своєї родини і зложити всі підозріння “шатости” на старого гетьмана. Се стояло в звязку з виборчою аґітацією за булаву, що йшла в тім часі з огляду на безвихідну хоробу Богдана. В дійсности гетьман мабуть ніяк не хотів нарушити воєнного союзу з Москвою, і ледви чи заявляв свідоме і тверде бажаннє цілком з нею зірвати.

З другої сторони -в словах старого Виговського єсть бажаннє виправдати офіціяльну політику старшинського осередку-союз з Ракоцієм і участь Запорозького війська в його поході на Польщу: пояснити се певними помилками допущеними московською дипльоматією,-що вона не допустила козацьких послів до переговорів з Поляками, і под.

Але се не підлягає сумніву-незалежно від того в якій мірі старшина і військо вірило в те, що Москва війшла з Польщею в договір що до України і козаків ¹)– що військо і особливо старшина були незвичайно подражнені тим, що Москва трактувала про них без них. Сей факт став постійним арґументом против московської політики, против льояльности до Москви, против орієнтування на Москву. На сей доказ московського автократизму і грубого непошановання прав війська-що цар розпоряжався Козаками і Українцями взагалі, наче своєю худобою-“немов якимись безсловесними”, не переставали нагадувати козакам усі хто підбивав їx проти Москви, і він твердо ліг в політичній свідомости України, як вічна осторога против московської невірности, московської зради супроти козацтва і України. Звичайно сей вираз заступається иншими, мякшими, висловами-наприклад в вище наведеній промові гетьмана, як її переказує московським послам Ост. Виговський, говориться про “немилосердє” царя до України. Але се безсумнівно, що так власне як злочинна зрада (вираз злочин, scelus ми бачили в цитованім вище маніфесті, с. 1239) була усвідомлена і кваліфікована ся московська поведінка в українських кругах.

Відомости про такі неприємні настрої і жалі дійшли до Москви очевидно вже з початком грудня. На-жаль, до нас не заховалися звідомлення царських післанців висланих до гетьмана в осени, для провідування українських вістей. 30 с. с. вересня (10 жовтня) вислано звісного нам спеціяліста в українських справах стольника В. П. Кинина. Йому доручено відвезти гетьманові й Виговському невеличкі дарунки (кожному одного сорока соболів ціною в 80 руб.). Мав при тім повідомити гетьмана. про успіхи царського війська в Інфлянтах, против шведського війська. Головно ж повинен був розвідати про зносини гетьмана з королем польським і шведським, з Ракоцієм і господарями, з турецьким султаном і кримським ханом: чи були посли, в яких справах і з чим відпущені ²). Час коли Кикин був у Чигрині і дістав відправу знаємо з листу Виговського до думного дяка Лопухина, післаного з Кикиним 16 н. с. листопаду. В пізнішім наказі Кикину згадується й його розмова з Виговським, що він мав тоді, в листопаді. З приводу очевидно балачок про війну царя з Шведами і її причини, Виговський вимовляв, з усякою, звичайною для нього обережністю побажання, щоб цар краще не вірив і не мирився з королем польським, а відновив приязні відносини з королем шведським. Брався написати сам до шведського короля, коли б цар не мав нічого против того, і повідомити його, коли б з боку шведського короля виявилась охота до відновлення добрих відносин ³).

В пізнішій виписці з посольського звідомлення Кикина цитується ще розмова його з Виговським про границі з Польщею, що відбулась очевидно в сей же приїзд:

“Говорив в розмовах писар Іван Виговський: від початку границя у вел. князів руських з королями польськими була по саму Вислу і угорську границю ⁴). А як був договір у гетьмана Б. Хм. з королем під Зборовим, положено границю Малої Росії по сам Бар-від Дністра ⁵) на Винницю, від Винниці вище Паволочи на Полонне до Словечни, від Словечни до Дніпра і від Дніпра на Чернигів і Ніжин. До Малої Руси що за вел. государем, до Поділля і Волини-де залоги війська Запорізького ⁶), польський король на вічні часи не має претендувати ні на міста ні на повіти. Сі частини: Мала Росія, Волинь і Поділлє по ріку Буг мають во віки належати до Московської держави. А за рікою Бугом городів і повітів Малої Росії, Волини і Поділля, заселених і порожніх, де були раніш городи, Корона Польська нехай не займає, не засідає і війська свого-польського чи наємного-туди не посилає. Гетьманові, писареві і полковникам, нинішнім і напотім будучим ⁷), і всякого чину людям війська Запорізького нехай вони не мстять, ніякої війни не починають і ніякого лиха їм не замишляють.

“Коли ж би польські комісари не погодились на сі пункти і уперто стояли при Камінці Подільськім і Берестю Литовськім, то нехай посли великого государя говорять про границі Зборівського договору. Коли ж польські комісари і на границях Зборівського договору не захочуть миритись, і будуть на тім твердо стояти, то посли вел. государя в самій останній мірі нехай постановлюють договір на тім, які городи і землі завойовані до Малої Росії і ними володіють (фактично) гетьман і військо Запорізьке,-щоб ті міста, повіти і землі на віки зісталися по стороні цар. величества, при Малій Росії, і положити границі на ті міста, де стоять залоги війська Запорізького” ⁸).

Місяць пізніш, був у гетьмана звісний нам дяк Іван Фомин. Ні наказу, ні звідомлення його не маємо, тільки лист гетьмана, післаний з ним до царя 19 н. с. грудня і згадку в пізнішім наказі Кикину про наведену в його звідомленню розмову гетьмана з Фоминим. З того бачимо, що Фомин мав повідомити гетьмана про осягнені в Вильні успіхи: згоду на вибір царя королем польським. Гетьман поставився дуже скептично до сих обіцянок: він радив цареві не вірити польським обіцянкам і замість переговорів здати справу на козаків: він, гетьман, може рушити на Польщу 300 тис. війська “і без усяких польських договорів посадити царя на польськім престолі” ⁹).

В листі до царя він писав: “Зволив єси ласкаво повідомити нас своєю грамотою, що ваші великі посли на з'їзді з королівськими комісарами зложили договір про вибір тебе на Корону Польську і в. кн. Литовського, а для докінчення сього діла маєш післати послів на сойм. Ми-Б. Хм. гетьман з військом Запорізьким, як вірні слуги в. ц. в., дуже тішимося тим договором про твій вибір на королівство польське і в. кн. Литовське-заключеним і записями підкріпленим. Тільки ж ми, як вірні слуги в. ц. в., остерігаємо перед неправдами і хитрощами лядськими-що вони того договору ніколи не дотримають. Так як давніше не схотіли дати повного задоволення (исправленья) за людей обвинувачених в безчестю в. ц. в-ва, тільки від сойму до сойму кільканадцять літ одволікали, а ніякого задоволення не чинили, хоч то було застережено присягою і конституцією-карати таких преступників. Особливо показується явна неправда лядська перед богом і перед в. ц. в-м., що вони здавна воюють на віру православну і ніколи їй зичливими бути не можуть. Тепер же той договір на те вони заключили, щоб трохи передихнути і договоритися з султаном турецьким, з Татарами й иншими державами, та знову воювати з в. ц. в.

“Бо якби Ляхи по правді обирали в. ц. в., на що б вони посилали воєводу познанського і каштеляна войницького в посольстві до цісаря римського, запрошуючи на королівство його рідного брата Лєопольда? Сі посли 12 октобра стали в Відні, столиці цісарській -саме при закінченню виленської комісії ¹⁰). А перед тим посилали Пражмовского до Ракоція з короною, скипетром і яблуком (державою-одним з знаків королівської влади) і запрохували його на королівство. Се все явно свідчить про лядську неправду-що вони того договору (виленського) не додержать! Хто зна, чи й на соймі всі стани приймуть той договір. З огляду на ту вищеописану неправду лядську ми Ляхам жодним чином вірити не можемо. Бо знаємо певно, що вони нашому православному народові не доброжичливі. От і тепер Субан-казі аґа, ходивши в поміч Ляхам з Татарами, повертаючи назад набрав у полон і неволю ногайську людей, найбільше православних-тому що Ляхи не мали чим платити Татарам і дозволили брати в заплату християн і всяких людей нашої східньої віри. З тих причин віри Ляхам з нашої сторони бути не може, і ми тобі даємо знати про всі їх хитрі замисли-як вони на в. ц. вел. підбивають султана турецького і хана кримського.

“А що в. ц. вел. зволив нас сповістити про город Юрьїв ливонський, що він тобі піддався, ми з того тішимось, і бажаємо, щоб не тільки неприятельські городи, але і всі сусідні королі і пани тобі поклонилися. А що написано в иншій грамоті, з тимже дяком Іваном Фоминим про козаків Чауського полку, що вони минулого року ¹¹) мучили шляхту і всяких людей в повіті Шкловськім, Кописькім та инших,-то ми в тій справі посилали в Білоруський край Антона Ждановича, суддю військового, і він велів уже винних постинати або повішати: слідство про те все Антін посилав в. ц. в. з Микитою Селивестровим ¹²) і Петром козаком, але того козака вернули з Смоленська. Що до Бихова-то до нас приїздили посли з Бихова і піддавалися під високу і кріпку руку в. ц. в., а тепер як Биховляне почули про виленський договір, вони вже й не схотіли піддаватися під руку в. ц. вел., так говорили: “Пощо нам нового государя шукати? волимо старого держатись”. Для такої їх неправди я під карою смерти заборонив довозити поживу до міста. І з того видко лядське лукавство: всього кілька шляхтичів у Бихові, а як хитро поступають,-а що ж ті найвищі особи лядські промишляють про тебе і всіх православних?

“Тому ще раз тебе, єдиного під сонцем православного царя благаємо: не давай православного народу в наругу, що обережно приготовляють йому Ляхи! А що до Нечая-то ми йому написали, щоб двір у Могилеві ставити залишив; а лист його до маґістрату-де він про се пише, не наказуючи і не просячи дозволу маґістрату– щоб не було йому в тім перешкоди,-ми сей лист прочитали, і не бачимо в тім кривди (маґістратові), коли ся будова нікому не перешкоджає ¹³).

“Даємо до відома в. ц. в., що король шведський війшов у союз з Ракоцієм, з Ґданськом, з князем бранденбурзьким, з князем саксонським і з иншими євангеликами. А від молдавського воєводи маємо відомість, що (Карло-Ґустав) Ляхів під Торунем погромив ¹⁴).

Як бачимо при всій здержливости і захованню прийнятих компліментів, обминаючи які небудь докори на адресу царя і його бояр, гетьман так виразно як тільки міг заявляв, що військо Запорізьке замирення з Ляхами не приймає і не перестане їх трактувати як неприятеля. На жаль, не маємо звідомлення Фомина, де могли міститися дуже інтересні розмови з гетьманом і старшиною-більше експансивні й менш здержливі, ніж ся грамота. При всій здержливости вона вповні потверджує негативне становище гетьмана і старшини, схарактеризоване Ост. Виговським. Гетьман і його прибічники поглубляли його з свого боку, щоб оправдати політику союзів з иншими державами, що мала забезпечити Україні Козацькій змогу вести свою політику незалежно і в супереч політиці московській і робити натиски на Москву в бажанім для себе напрямі.

Відомости про се очевидно дійшли до Москви ще перед поворотом Фомина-від Кикина чи якогось иншого вістуна. Се видно з наказу даного Абрамові Лопухину виправленому з Москви 28 н. с. грудня. За привід до того взято висилку послів на сойм в справі вибору царя на королівство: цар уважає потрібним запитати у гетьмана його гадки про пограничну лінію між Черкаськими городами і Короною, і запропонувати, щоб він вирядив при московських послах від козацького війська “людей знатних и умных”. Але видно, що після того як Лопухина вислано, прийшли вісти про настрої у гетьмана і старшини власно такі, як оповідав Ост. Виговський, і в додатковім наказі висланім Лопухину наздогін йому наказано:

“Будучи у гетьмана всяко говорити йому, що вел. государ вислав його (Лопухина) до гетьмана і всього війська, жалуючи і вірячи (на знак ласки і довіря), і наказав говорити: Вел. государ висилає своїх великих послів на сойм за проханнєм короля і всеї Річипосполитої. Коли король і Річпосполита у всім задоволять царя, буде згода на мир. Коли в чім небудь він не буде задоволений-ніякої згоди не буде, і цар за церкви божі і за них-православних християн (Українців) зараз пішле на короля бояр і воєводів з великим військом-нехай гетьман з військом Запорізьким будуть також готові. А про те щоб цар мав віддати військо Запорізьке в королівську сторону, нехай вони тим не трівожаться ані в голову собі не беруть: се якийсь ворог бога і православних християн їм то вбиває в голову, нехай вони тому не вірять! Як посли царські з'їздилися з послами польськими, то на першім з'їзді королівські посли одного разу заговорили були про се; але царські посли закричали, що вони про таке й чути не хочуть: відмовили королівським послам і з шатра були пішли геть. Тоді королівські посли сказам: “Коли цар на се не годиться, то вони більше про се не будуть говорити”, і після того таки й не говорили.

“Коли б гетьман став щось говорити сердито,-тоді йому треба відповідати “легенько”-що се він говорить непристойно. Иншим разом прийти до нього умисно й сказати: “Говорив ти такі слова-а тобі треба памятати, на що ти присяг вел. государеві, (як присяг) так і служи з всім військом Запорізьким. Та й знаю, що служитимеш вірно й на далі, і служба твоя вел. государеві нашому відома по всіх сусідніх державах (християнських) і поганських. А що ти такі слова говориш при людях, то се тобі ж сором, коли спамятаєш твою присягу і царську велику ласку до тебе. Твоє ж товариство, що чує, тебе ж осудить. Я того вел. государеві не донесу, а коли поза мною стане відомо, вел. государ буде на тебе гніватися”.

“А говорити про се вважаючи на слова гетьмана, так щоб його до решти не розсердити: коли він буде говорити дуже сердито, перестати і більше не говорити. І взагалі коли гетьман буде гніватись, то того (подиктованого вище) не казати йому.

“Коли гетьман стане говорити про своїх післанців, що їх великі посли до шатра не пускали, а коли війшли, то їх висилали,-в такім разі йому говорити: Се посередники, цісарські посли, того домагались, аби з обох сторін окрім великих послів не було нікого: ні царських стольників і дворян, ні твоїх послів, ні королівських дворян: (твої посли) виходили з стольниками і дворянами царськими, а не висилано їх ніколи. А які були розмови між великими послами, царські посли то об'являли твоїм послам. А тепер пішли людей значних і добрих-вони все будуть знати”.

Доручено було заспокоїти гетьмана також у справі білоруської окупації (Чауського полку)-“говорити про все відповідно до того як буде говорити гетьман”.

“Але більш усього і з найбільшими запевняннями (накрЂпко) говорити, щоб вони не трівожилися, що від них відступиться (цар).

“А про лінію не говорити богато: що б вони не говорили (про границю) по Буг-ріку, про те богато не говорити і їм не перечити” ¹⁵).

Але перечитись не мав охоти ні гетьман ні старшина. Вони вже рішили не оглядаючись більше на царя полагодити свої справи в Польщі на власну руку, за поміччю Ракоція і Карла-Ґустава.

Примітки

¹) В пізнішім маніфесті Виговського до заграничних держав про вищенаведені пункти говориться як про безсумнівні ухвали виленської комісії: “ми мали безсумнівну копію згаданої комісії”, так само як се значиться на віденській копії”.

²) Царський наказ в Кикинських паперах-Симбирский сборник ч. 19.

³) Симбирский сборник, с. 55, про сей наказ Кикину далі, с. 1349.

⁴) “По самую Вислу и по границу венгерскую”.

⁵) Помилкою: Днепр.

⁶) Розуміється, скрізь пишеться “великого государя войска Запорожского”.

⁷) “и впредь до указу цар. вел. будучимъ”.

⁸) Польські справи, стовбець 1657 р. № 28 л. 231.

⁹) Тамже.

¹⁰) Ян Лєщиньский і Ян Вєльопольский дійсно були тоді в Відні, в справі формального союзу Польщі з Австрією; рівнобіжно з сими переговорами Лєопольдові дійсно кілька разів пропонувалося стати наслідником Яна-Казимира. Про сі переговори ще нижче.

¹¹) Розумій той рік що скінчився 1-м вересня 1656.

¹²) Сивцовим, московським сотником.

¹³) Фраза неясна: “гдЂ пишет не указывая и не прося маистрату чтоб вольно дом поставить, и то есть ли не будет помЂшкою, а в том никакие кривды не видим”.

¹⁴) Малор. приказу ст. 5844/33 л. 31, дата: “в Чигрині 9 декабря літа 1656”

¹⁵) Акты ЮЗР. VIII с. 287-8.

БІЛОРУСЬКА СПРАВА-МОСКОВСЬКИЙ УРЯД НЕРВУЄТЬСЯ ПОВЕДІНКОЮ НЕЧАЯ, ПОСИЛКА ДО НЬОГО СТОЛЬН. ЛЕОНТЬЕВА І ДЯКА ГР. БОГДАНОВА, В ЧЕРВНІ, СТРІЧА БОГДАНОВА З СКОРОБОГАТИМ, УНІВЕРСАЛИ НЕЧАЯ ЗІБРАНІ БОГДАНОВИМ. НАДІЇ НЕЧАЯ НА ЗАХОВАННЄ БІЛОРУСЬКОЇ КОЗАЧЧИНИ, РОЗМОВИ З НИМ БОГДАНОВА, ЦАРСЬКІ ДОКОРИ НЕЧАЄВІ, НЕЧАЙ ВИРІКАЄТЬСЯ СВОЇХ КОЗАКІВ, НЕЧАЄВІ ЛИСТИ ДО ЦАРЯ, ЦАР ВИБАЧАЄ НЕЧАЄВІ, БІЛОРУСЬКА КОЗАЧЧИНА ПРИЗНАНА ЦАРЕМ 14 (24) ВЕР. НОВІ КОНФЛІКТИ НЕЧАЯ З ВОЄВОДАМИ, НЕВДАЛІ ЗАХОДИ КОЛО СТ. БИХОВА, “НОВИЙ МОГИЛІВ” НА ЛУПУЛОВІ, СТАРИЙ БИХІВ ПІДДАВСЯ НА ГЕТЬМАНСЬКЕ ІМЯ-РЕЛЯЦІЯ ГЕТЬМАНА ЦАРЕВІ.

Як бачимо, московський уряд нарешті відчув, наскільки серйозним джерелом розходжень стали справи Білоруської Козаччини, і як його безоглядна ліквідаційна політика будить все нові й нові ускладнення і псує настрої стрічаючися з плянами поширення козаччини на півночи. Друга половина 1656 року з сього погляду пройшла дуже неспокійно.

Коли після заспокоюючої реляції Ждановича, одержаної в царській кватирі 2 (13) червня стали приходити вісти про те, що козаччина на Білоруси держиться і Нечай далі веде свою лінію, се видимо дуже схвилювало царських дорадників. Жданович писав, що він розслідив усі жалі на козаків, пограблене велів повернути, винних покарав; козакам, зібравши на раду, вичитав гетьманського листа і словесно пояснив, що всі козаки мають вийти з Могилева, Чаусів й инших міст та їх уїздів і вернутися до своїх місць, а в Чаусах можуть зістатися тільки жонаті, старі козаки, що мають свої доми; а за яке небудь воровство заповів їм сувору кару включно до горла. Тим часом “вел. государеві відомо стало, що Нечай тільки з декотрих городів і міст вивів козаків, а по инших вони й далі лежать, і прибирають собі козаків, і ті мужики ворують ще гірше”. 10 червня одержано одписку минського воєводи Федора Арсеньева, що до Минського повіту прийшло богато людей під корогвами, побивають на смерть шляхту, їх людей і селян, забирають коней, всяку худобу і збіже, мучать селян всякими муками, містечка і села палять. Воєвода посилав своїх райтарів-спитати їх, що вони за люде, з чийого наказу прийшли і так поступають; ті відповіли, що се наказний полковник Нечаєвого полку Филимон Бутко з товаришами-присланий від Нечая до Минського повіту: велів Нечай за царським указом писати в козаки шляхту і мужиків, а котрі не схочуть-записувати їх силоміць. З инших городів і уїздів приходять такі ж відомости про воровство і насильства. Нечай прислав листа (тимже Бутковим козакам-як виходить з тексту), щоб вони йшли за Березину, і там також записували силою в козаки шляхту і міщан; котрих мужиків своїх, що стали бити і грабувати шляхту, шляхта половила і припроводила до Минська воєводі, ті мужики на допиті сказали воєводі, що вони шляхту бють і грабують з наказу того ж наказного полковника Нечаєвого Филимона, а Филимон своїм козакам і уїздним людям поясняє, що він то все робить за царським наказом. Нарешті 12 (22) червня царська кватира одержала такі відомости, що Нечай-всупереч наказам гетьмана і Ждановича, далі пише себе полковником білоруським та инших городів-“приписує собі городи в титул”, і далі тримає козацькі залоги “невідомо по що” в Чаусах, в Горах і Горках, в Барзилівськім війтівстві і по инших уїздах, і ті козаки й мужики їздять по селах, шляхту і уїздних людей грабують і на смерть побивають, а Чауси, Гори і Гірки й инші міста і села називають своїми козацькими, не відомо на якій підставі.

З сього приводу спішно вислано до Нечая дяка Григорія Богданова, щоб зажадати від нього твердого виконання попередніх наказів. Нечай повинен був вийти з Білоруси і вивести козаків до решти, а всіх винних в воровстві тяжко покарати, включно до кари смерти ¹).

14 (24) черв. він був уже в Чаусах, але Нечая не застав: той поїхав до Могилева до нового воєводи Хованского, настановленого на місце Репнина, з котрим Нечай так завзято воював. Маємо листа Нечая до Хованского з 13 (23) червня, з ріжними етикетальними висловами, в відповідь на висловлені воєводою бажання побачення ²) і слідом очевидно Нечай до нього виїхав, для усталення приязніших відносин. Богданов велів чауському війтові зараз по нього післати. Тим часом над'їхав Скоробогатий з товаришами, що їхали в посольстві від гетьмана до царя; вони приходили до Богданова і розпитували, куди їм їхати до царської ставки, і при сій нагоді розвідували про причини сеї посилки до Нечая. Богданов пояснив, що Нечай з Білоруси не вийшов, приймає в козаки ріжне гультяйство, розсилає їх по городах і селах на залоги і велить силоміць записувати в козаки шляхту і мужиків, а котрі не згоджуються-тих каже бити і грабувати, себе ж далі називає і пише полковником білоруським. “Переїздячи через Мстиславський уїзд чув я від богатьох шляхтичів і мужиків, що козаки Нечаєвого полку приходять до них на села, наказують, щоб усі були козаками, а коли не послухають, Нечай їх усіх побє, а на царських людей гетьман Б. Хм. шле йому козацьке військо. Що ж коли справді Нечай, лякаючи селян, щоб вони його слухали і писалися в козаки, видумує на гетьмана такі лихі і непристойні слова– чого гетьман і не думає? І не знати на що!” ³).

“І се вам даю знати-говорив Богданов-Нечай держить при собі в Чаусах бунтівників, що в усяких справах йому притакують і його покривають: війта Омелька Шаравару, райцю Матвія Мацька, міщанина Корнія Дра(ла),-тепер сього Корнія настановив він козацьким сотником. Сі бунтівники намовляють його на всяке лихо, у всім притакують і його покривають, а вел. государеві від них нема ніякої служби, тільки всяке лихо і воровство. Тому ц. в-во прислав мене сказати, щоб він, Нечай гультяїв до себе в козаки не прибирав, “шишевать” і мужиків грабувати заборонив, на заставах їх не ставив-тому що від них іде велика ссора і смута”. Білоруським полковником щоб не називав себе і не писав, і з Чаусів виїхав геть.

Скоробогатий з товаришами вислухавши се не стали перечитись. Вони сказали: “По дорозі до Чаусів ми чули богато жалів на Нечая від мужиків, але ми тому мало вірили. Аж тепер почувши такі слова від тебе, всьому віримо, і як будемо у гетьмана, все йому розповімо, а як гетьман про се довідається, певно Нечая з козаками в Чаусах не буде”.

Розмова ся велась 18 (28) червня, і того ж дня повернувся Нечай; Богданов з ним бачився і переказав свою місію. Але за той час 15 (25) червня, як виходить з слів Нечая-він бачився, мабуть у Могилеві ж таки, з иншим царським висланцем стольником Леонтьевим, що мав анальоґічне дорученнє в звязку з попередньою слідчою комісією: перевести слідство з приводу обопільних жалів-козаків і на козаків. З розмов з ним і з новим воєводою Хованским Нечай набрав видимо такого враження, що справа його не стоїть зле. На його устні жалі на царських людей Леонтьев зажадав від нього, мовляв за царським указом, повного перепису козаків-де і скільки їх в яких городах і селах, і кому яка кривда сталася. А Хованский в розмові з Нечаєм висловився так, що він до козацьких справ мішатися не буде, і де якісь мужики записані в козаки, йому до них діла нема ⁴).

Наслідком таких заяв і розмов Нечая, очевидно з'явилась надія, спираючись на сі заяви, противставити їx попереднім катеґоричним жаданням ліквідації білоруської козаччини як нове слово московського уряду. Його листи зібрані слідчими-Леонтьевим і Богдановим, дають зрозуміти, що він сподівався викрутитись від сих жадань, зістатись на своїм уряді білоруського полковника ⁵), а висилаючи свої залоги ніби то для охорони людности від вояцьких кривд, фактично козачити міщан і козаків, орґанізувати козацьку управу і поширювати козацьку територію. В московських актах заховались напр. такі його універсали:

“Всім взагалі і кожному зокрема, кому то потреба знати: й. м. панам князям, стольникам і воєводам, полковникам і полуполковникам і ратним людям й. ц. в-ва всякого чину, панам сотникам, осавулам, отаманам і всьому товариству війська й. ц. в-ва Запорізького до відома подаю, що я від боку мого посилаю до села Жаливля товариша мого-на ймя Якуба Харитоновича, аби він пильнував, щоб бідним селянам не було кривди. Тому прошу пильно ласки в. м., аби згаданому моєму товаришеві в усім вірили, а сам готовість мою до послуг ласці в. м. пильно поручаю. Писано в Чаусах 11 іюня 1656 р. В. м. жичливий на все добро приятель, радий служити, Ів. Нечай полковник війська й. ц. в-ва Запорізького” ⁶).

“ВсЂм в-обецъ и кождому зособна, кому о том ведати буде потреба, ихъ милостямъ паном князем и воєводам, полковником и полуполковником и ратным людем вшелякого чыну єго цар. вел. и сотником, асавулом, атаманам и всему товариству войска єго цар. вел. Запороскому,-доношу до ведомости, ижъ посилаю товариша моєго, на име Андрея Петровича Качановского, для зревидованя свовольных людей и для залог по розных селах будучих, од котрых бы убогим хрестьяном крывда была, абы справедливость з них учынили, моцю моєю, а кождого свовольного и непослушного абы звезавшы до мене одсылал, под ласкою моєю и под срокгим каранєм. Который кожъдый, своєволю чынячый од мене на горло буде караный. Писан у Чаусах дня 14 юня року 1656. Пры которым посылаю товарыство моє розноє. Вашим милостям всего добра жычливый, прыятель и рад служить Іван Нечай, полковник войска его цар. вел. Запороского”.

Далі приписано иншою рукою: “По росказаню єго мл. пана полковника и даня уневерсалу овому на сотництво дня 14 июня, а подписал руку по єго веленью Николай Козловский, писар полковника Нечая,-што єсть то самый от пана полковника лист даний на залогу и на сотництво” ⁷).

От з сього приводу й вийшла розмова між Богдановим і Нечаєм. Богданов нагадав йому місію Лопухина, що мала метою ліквідувати білоруську козаччину-для сього була вислана комісія Ждановича і Сивцова, яка нібито всі справи полагодила, а тепер цар дістає відомости-наведені вище-що Нечай далі утримує і навіть ширить свої залоги, силоміць записує людей в козацтво, титулує себе білоруським полковником, а його люде називають козацькими городами Чауси, Гори і Горки і т. д. Цар наказує Нечаєві суворо укарати всіх винних в яких небудь самовільствах, а на далі вивести козаків з Чаусівського полку, самому вийти і ліквідувати тутешню козаччину до останку.

Нечай сказав Богданову: “Що ти мене раптом взявся лякати і велиш негайно відси виїздити? Годі! Хіба не знаєш, який мені тепер указ й. ц. в-ва? З Чаусів їхати мені не велено. А що кажеш, ніби то я пишусь білоруським полковником, так після від'їзду полковника Антона на мині того не покажеться!”.

Коли Богданов попрохав у Нечая того царського указу, Нечай пояснив, що грамоти про се він від царя не отримав, але стольник Леонтьев устно переказав йому царський указ, щоб він, Нечай, переписав всіх козаків, скільки їх в котрім місці й по селах, і кому була вчинена яка небудь шкода від воєводів і царських ратних людей, і ту роспись йому подав. “А воєвода могилівський кн. І. Хованский сказав так: “Котрі мужики Могилівського повіту написані в козаки, мині до них діла нема, я в ніякі справи їх мішатись не хочу”. Тому я (Нечай) по тих місцях, де мужиків запишу в козаки, поставлю козацькі залоги, для розправних діл. А досі, потім як полковник Антін поїхав, я козацьких залог нікуди не посилав, і з усіх городів, міст і сіл козаків вмвів ⁸).

Богданов сказав: “А я знаю, що козаки твого полку чинили грабіж і убійства всякого чину ратним людям й. ц. в-ва, також шляхті і мужикам, всяко їх нищили, і такий був слух, що то все велике лихо, воровство і бунти чиняться з твого наказу! Б. Хм. присилав для слідства полк. Антона і про се писав ц. в-ву, а ц. в-во прислав стольника Леонтьева, щоб він з ними разом про се докладно розслідив: які козаки були в Могилеві і в Чаусах на службі, і які обиди були посадським і уїздним людям від ратних государевих людей. Але полк. Антін виїхав перед його приїздом, тому Леонтьеву велено в усяких ,обидних ділах' переводити слідство одному. Се може бути, що він велів тобі принести роспись козаків, яким стались обиди-тих що були з України ⁹) і тепер за царським указом всі виїхали на Україну з полк. Антоном, тому що їм тут без служби не було що робити ні жити, і ц. в-во велів без них і без їх чолобиття розслідити, коли кому з них сталась якась обида ¹⁰). Але щоб стольник велів писати в козаки мужиків в городах і селах Могилівського, Мстиславського й инших уїздів і подати йому розпись їх-се ти видумуєш, стольник тобі того не казав, я певен, бо такого указу від ц. в-ва не бувало. Він ¹¹) міщан і мужиків козаками називати і в козаки писати не велів, тому що в тутешніх городах козаків не має бути: мають бути по всіх тих городах воєводи і з ними ратні люде й. ц. в.: райтари і салдати, і ти в ніяких тутешніх городах нікого в козаки не записуй і на залоги не посилай! А що ти вирікаєшся, нібито після від'їзду полк. Антона полковником білоруським не писався і в ніякім місті без царського указу козакам на заставах бути не велів, і того ніде на письмі покажеться, то я тобі то докажу письмом-що ти білоруським полковником пишешся і нові залоги розсилаєш”.

“І виговоривши се з ,большим вычетом' (докором), показав йому листи за його підписом і печаткою: всі ті листи писані в місяці червні, в останніх днях, після відїзду полк. Антона ¹²). Нечай подивишився на листи, став говорити податніш, а відмовлявся тим, нібито писали се його писарі без його відому, а він того не знає.